Текст книги "Експансія-I"
Автор книги: Юлиан Семенов
Жанры:
Политические детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 41 страниц)
– Хто? Армія?
Кемп уперше за всю розмову важко, без усмішки подививсь у вічі Штірліцу й відповів:
– Так.
– Розвідка? Абвер?
– Ні. Адже ви прекрасно знаєте, що Гіммлер розігнав абвер після замаху на Гітлера, та міністерство пошт і телеграфу мало свої позиції в армії…
– З якого року ви в ІТТ?
– З сорок п'ятого.
– Громадянин рейху працює в американській фірмі?
– Чому? Це іспанська фірма… Крім того, мені влаштували фіктивний шлюб з іспанкою, я тепер тутешній громадянин, усе легально. Як, до речі, у вас з паспортом?
– У мене хороший паспорт.
– Можна подивитись?
– А навіщо? А ж сказав – цілком хороший паспорт.
– Ви іспанський громадянин?
– Ні, в мене дозвіл на проживання.
– Ну що ж, на перших порах – терпимо. Вип'ємо за успіх нашого задуму, докторе Брунн. Вип'ємо за те, щоб ви стали людиною ІТТ…
– Я за успіх не п'ю… Марновірний. А за знайомство вип'ю. Дякую, що ви підібрали мене на дорозі.
– Не варто. Як ви, до речі, опинилися там?
– Не збагну.
Кемп хлюпнув віскі у свою важку склянку й, випивши, сказав:
– Скільки ж років вам треба було пропрацювати в розвідці, щоб стати таким підозріливим?
– Життя, – відповів Штірліц. – Де, до речі, зараз той хлопець з гестапо…
– Який саме?
– Рунге? Ні, Ріктер…
– Не знаю. Та й не душе цікавлюся ним.
– Не думаєте про те, що ці люди можуть нам знадобитися в майбутньому?
– «Нам»? Кого ви маєте на увазі?
– Німцям.
Кемп підвівся, походив по холу, відтак зупинився біля вікна, припав лобом до скла й неголосно мовив:
– Щоб відповісти на це запитання, докторе, я повинен дістати від вас вичерпні дані про те, як ви сюди потрапили, з ким підтримуєте контакт і чому опинилися на тій дорозі, де автобуси ходять лише двічі на день… А втім, якщо ви відмовитесь відповісти, на роботу я вас так чи інакше влаштую. Як кожен німець, я сентиментальний, нічого не вдієш.
… Розсталися о третій ранку; Кемп викликав таксі, спустився на вулицю, заплатив шоферові гроші, повторив, що чекає Штірліца завтра о дванадцятій, у своєму кабінеті на Аточе, повернувся в квартиру, вимкнув апаратуру звукозапису, витяг із захованої в стіні фотокамери касету, старанно загорнув її в світлонепроникний папір, потім зняв відбитки пальців Штірліца на склянці та з паперової скатерті, обробленої спеціальною речовиною, все це сховав у сейф. Завтра матеріали буде відіслано до Мюнхена, в «організацію» генерала Гелена.
(Про те, що «доктор Брунн» йтиме дорогою на Сієрру з дванадцятої до дванадцятої двадцять і що саме тоді треба його посадити в машину, йому, підполковникові абверу Ріхарду Віккерсу, котрий проживає в Іспанії по паспорту інженера Кемпа, прийшла вказівка з «організації», причому його попередили: «об'єкт» може становити серйозний інтерес у майбутньому, якщо тільки підтвердиться, що це саме та людина, якою зацікавився генерал Гелен.)
ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ
(брати Даллеси, осінь сорок п'ятого)
1
Вони зустрілися в клубі на ленчі; обідали, як завжди, за столиком біля вікна – там було їхнє постійне місце; коли офіціант почав готувати стіл для десерту, Аллен зітхнув:
– Потяг до парадоксів – перший симптом старіння.
– Он як?
– Напевно, так; ми тікаємо від головного питання: скільки ще лишилося? Відточуємо мозок міркуваннями про те, як би неможливе зробити можливим…
– Такий парадокс мене цікавить значно більше, ніж тебе, бо я набагато старший.
– Але він, як завжди, опосередкований. – Аллен пихнув своєю прямою англійською люлькою. – Чим кращий у тебе настрій, тим більше шансів на довголіття, а чим довше ти живеш, тим реальніший винахід еліксиру вічності.
– Але це аксіома, а не парадокс.
– Правильно, я ще тільки підкрадаюсь до парадокса… Скажи мені, які етапи російської історії ти можеш назвати піковими, найвизначнішими?
– Хм… Мабуть, хрещення, потім перемога над татаро-монголами, затим розгром Наполеона, а тоді – нинішня перемога над Гітлером.
Аллен похитав головою:
– Не зовсім так, хоч перші дві позиції я приймаю. Двома велетами, що визначили гігантські стрибки Росії, були Петро Великий і Ленін. Перший зробив Росію європейською державою, великою європейською державою, уточнив би я, а другий перетворив її у світову державу: якщо до сімнадцятого року в Мехіко, Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айресі не дуже й знали про Росію, то після перемоги революції Леніна сама ідея її державності стала фактом присутності на півдні нашого континенту, в Африці, Індії і Австралії. Згоден?
– На жаль, ти змушуєш мене погодитися з цим.
– Я? – посміхнувся Даллес. – Чи Ленін?
– Знову ж таки, на жаль, не ти, – в тон йому відповів Джон Фостер. – З тобою я домовився б якось.
– Тепер дай мені відповідь на таке запитання: хто з російських лідерів прожив на Заході стільки, скільки Петро та Ленін? Відповідаю: ніхто. Отже, причетність бунтівної російської думки до європейського технічного й культурного прогресу двічі була для Заходу чреватою появою нової якості державної сили. А коли Росія опипилася на задвірках Європи? Коли вона зазнавала принизливих поразок? У той момент, коли російський двір стояв на позиціях ізоляціонізму, коли всі контакти із Заходом було припинено, коли вони варились у власному котлі; вперше це проявилося під час Кримської війни, коли десант англо-французів розгромив армію Миколи Першого. На жаль, так, так, саме так, на жаль, незабаром після цієї поразки в Росії звільнили селян. Потім почав налагоджуватися контакт із Заходом, що – коли б він і далі тривав – могло ввести Росію в число п'яти провідних промислових держав Європи. На щастя, після воцаріння Олександра Третього те вікно, яке прорубав Петро, знову зачинилося – древні традиціоналісти, що стояли в опозиції до новацій Петра Великого, живучі при дворі імператорів – усі контакти припинились, і було вироблено стратегію на перетворення імперії в євроазіатську державу. Але розгром Миколи Другого маленькою Японією знову викликав у країні зливу обурення, а обурюватися там було кому, як-не-як Толстой, Чайковський, Достоєвський і Менделєєв за національністю росіяни і аж ніяк не англійці, нація мислителів, як не крути! І після всіх пертурбацій прийшов Ленін, який сформувався як політичний і державний діяч Росії на трьох китах: німецькій філософії, Французькій революції і англійській політекономії. І Росія, ставши Республікою Рад, переступила кордони Європи, Азії та Америки, озброєна не експансією, а привабливістю своєї доктрини. Не сперечайся, Джон, це мені неприємно, як і тобі, але не можна повставати проти фактів. Що ж відбувається тепер? Нашу сьогоднішню політику можна назвати найбезглуздішою з усіх, які ми проводили останнім часом. Ми насильно тягнемо Росію за стіл переговорів, ми нав'язуємо їй рецепти європейського парламентаризму, ми охаємо й ахаємо з приводу того, що вони не розуміють нас. Та й слава богу, коли не розуміють, Джон! Завдання Заходу в тому й полягає, щоб, заштовхнувши джина в пляшку, відтіснити до його кордонів, нехай вони пріють у своєму соку! Цей обмін їм потрібен, Джон! Він нам не потрібен! Ми повинні зробити все, аби там знову перемогла ідеологія традиціоналістів, ми зобов'язані сприяти розриву всіх тих контактів, які встановилися під час війни! Тільки це дасть нам свободу маневру в Європі, Джон, тільки це гарантує нашу спокійну роботу на півдні Америки, що, зрештою, головне для нашого покоління. Схід Європи – больова точка Кремля, для нас це – тактика ближнього бою, тоді як захист Західної півкулі – стратегія, спланована на багато десятиліть уперед.
Джон Фостер хрустко відкусив яблуко, похитав головою й спитав:
– Загадати загадку?
– Звичайно.
(Це в них було змалку: вони розмовляли особливою мовою, незрозумілою для дорослих; батько посміхався: «Нехай, це потяг до автономії, незалежність людини народжується саме в дитинстві, навчаться стояти за себе, без цього зімнуть».)
– Тоді скажи: кому вигідний розпуск ВСС? Кому буде на руку, якщо твоя організація перестане існувати? Тільки відповідай парадоксально, інакше ти не збудиш в мені інтересу, – всміхнувся Джон Фостер Даллес.
– Не знаю, – відповів Аллен. – Гублюся в здогадках.
… Коли Трумен повернувся з Потсдама, про розпуск ВСС піхто ще й не думав, хоч у повітрі витало щось; повсякчасно, день за днем, не дуже помітно для обивателя йшов процес формування нового штабу; людям Рузвельта, як і їхньому покійному кумирові, виказувалася прилюдна повага, протоколу дотримувалися неухильно, але тим, хто вмів мислити, було ясно, що настають нові часи, зріс інша концепція політики.
Звичайно, першу атаку на ВСС організував директор ФБР Гувер, конкурент, але й він зробив це не прямо, а через своїх друзів, які працювали в Об'єднаному комітеті начальників штабів: «Нині Відділ стратегічних служб – просто мильна бульбашка; війна скінчилась, ми мусимо сказати це з усією певністю, небезпеки вже немає, бо реальна загроза справі виникає лише в тому разі, коли коней запрягають на ходу. Давайте відкрито визнаємо, що ВСС проґавив Пьорл Харбор; давайте не будемо закривати очей на те, що Донован мав відомості про ситуацію в Югославії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині, та нічого не зміг зробити, аби привести там до влади режими, опозиційні Сталіну; давайте, нарешті, погодимося з тим, що ВСС залежав від англійців, від їхнього досвіду й традицій більшою мірою, ніж від таланту американських розвідників».
Сказане слово є предтеча дії. У пресі почалися толки; люди Рузвельта справедливо побачили в нападках на ВСС вимогу створити новий розвідувальний орган, який підлягав би безпосередньо президентові. Це був поворот до побудови суспільства, де було б визнано примат розвідки й затверджено дозволеність знати все про всіх. Ті зі штабу Рузвельта, хто ще міг бодай чимось впливати на події, зайняли різко негативну позицію в ставленні до тих, хто котив на ВСС.
«Дикий Білл», розумний, але нестриманий Уїльям Донован, хрещений батько ВСС, вибухнув філіппікою проти тих, хто перемивав кістки ВСС: «Ви піднімаєте голос на святе, на те, що народилося під час війни і витримало випробування війною».
Саме тоді, під час чергової зустрічі з президентом, Джон Фостер Даллес і поставив запитання:
– Гаразд, припустимо, що час ВСС вийшов. Хто стане правонаступником?
Трумен відповів, як завжди, в своїй манері: «Треба порадитися, подумаємо».
… Джон Ф. Даллес не знав, що саме його молодший брат стояв за спиною Гувера, котрий почав атаку проти ВСС.
Він не знав, навіть не міг уявити собі, що саме Аллен задумав і вичислив усю комбінацію з розпуском ВСС. До цього рішення Аллен Даллес прийшов не одразу й не так просто, після тяжких роздумів про вироблення концепції майбутнього. Як і кожна ідея, тим паче та, що носила характер стратегічний, тобто глобальний, ця його комбінація народжувалася навпомацки, поволі, підминаючи під себе факти й думки, правду й брехню, бажане й реальне. Поступово, спочатку не зовсім виразно, з'явилися деякі контури замислу, але, на відміну від тих задумів, котрі народжувались раніше, – у розмовах з друзями, в неодноразовій перевірці аналітиками, – ця його ідея мусить жити в таємниці і належати лише одній людині на світі: йому, Аллену Даллесу, і нікому більше, навіть брат не мав права нічого знати про неї.
Він виходив з того, що, по-перше, війна закінчилась, нацизм зламано, отже, вся концепція минулої діяльності ВСС віджила своє, більше того, ставала тягарем для тієї політики, яка приховано формувалась Труменом, – відкрите стримування комунізму, закріплення американських позицій у світі й поступове відторгнення росіян до кордонів тридцять дев'ятого року. По-друге, нова стратегія спиралася не на союзницькі постулати, а на реальний стан справ у світі, а він був такий, що Англія вже не існувала як імперія, вона втратила свої ключові позиції в Азії, а також на півдні Американського континенту, не кажучи вже про Європу та Близький Схід; Франція лише на словах називається союзником, а насправді таким не є; отже, єдиним реальним союзником, об'єднаним зі Штатами спільністю антикомунізму, могла й зобов'язана стати Німеччина. Проте той колектив людей, який складав мозковий центр ВСС, не зразу й не легко погодиться з такою моделлю майбутнього, а вона здавалася Даллесу єдино доцільною, бо Німеччина – хочемо ми того чи ні – є бастіоном Заходу, висуненим до російських кордонів. По-третє, зловісним жартам президента Рузвельта про імперські амбіції Черчілля, котрий тремтів за британські колонії, настав кінець; тепер Америці треба було захищати завойовані в світі позиції, хоч би як ця боротьба називалася – імперською, гегемоністською, агресивною – не так важливо; все те, що належало раніше Англії та Франції, має контролюватися Сполученими Штатами, бо лише їхня могутність зможе утримати ці території в орбіті Заходу. І, нарешті, по-четверте, він розумів: воєнно-промисловому комплексу, створеному в період битви проти Гітлера, потрібен той мобільний інструмент, який зможе не тільки давати продумані рекомендації по оптимальному вкладу капіталів у світі, а й захищати ці вклади так, як цього не міг робити Відділ стратегічних служб, кожен вчинок якого (тією чи іншою мірою, звичайно) контролювався, обговорювався й санкціонувався трьома рівноправними штабами – сухопутним, морським та військово-иовітряним, а за кожним з цих штабів стояли цілком конкретні корпорації, і що було бажано «Тексасу», який ставив на флот, те зовсім не влаштовувало «Діллона», котрий традиційно підтримував сухопутні (передусім десантні) війська.
– А все-таки що ти збираєшся робити, якщо ВСС справді перестане існувати? – поцікавився Даллес-молодший.
– Знаєш історію про те, як осел потрапив на безлюдний острів? – пихнувши люлькою, спитав Аллен.
– Ні.
– Не образишся?
– Ми ж домовились ніколи один на одного не ображатися; сердитися можна, але ображатися – ні; образливість – родима пляма тугодумної малорухливості…
– Добре… Отже, осел опинився на безлюдному острові, де немає ні прісної води, ні тіні, ні їжі. Минає день, другий, ситуація зовсім безнадійна, осел обійшов увесь острів, бив копитом пісок, шукаючи воду чи коріння, – ніде нічого, пусто. І ні паруса на водяній гладіні, ні гелікоптера в небі. Що ж треба було робити ослу, щоб врятуватися?
Джон знизав плечима:
– Може, поблизу був якийсь острівець з водою й травами?
– Був. За сто метрів. Але ж осел не вмів плавати. Як бути?
– Не знаю, – відповів Джон Фостер. – Справді не знаю.
– От бачиш, – Аллен зітхнув. – І осел не знав. Джон відкинувся на спинку стільця, розсміявся і пообіцяв:
– Я спробую розповісти цю історію президентові. Ні, йому не можна, він образиться…
– Авжеж, йому цього розповідати не слід. Розумовий апарат нашого обранця вельми загальмований. Мушу признатися, що саме я значною мірою сприяв появі ідеї про розпуск ВСС, мій мудрий і добрий брате.
– Побоюєшся, що помічник ніколи не стане шефом підприємства?
– І це також… Але – тількц якоюсь мірою. Я навіть сказав би, незначною. Усе простіше: «Дикий Білл» рекрутував кадри ВСС не лише з числа наших з тобою друзів та однодумців. Він узяв у кадри чимало людей зовсім лівих, я навіть сказав би, марксистських концепцій. Якщо це було доцільно в дні війни проти Гітлера, то зараз це неприпустимо.
– Такого пасажу я не зустрічав у пресі.
– Поки ще рано. Як, по-твоєму, коли Трумен зважиться на те, щоб офіційно розігнати мій рідний ВСС?
– Скоро.
– А хто прийде замість нього?
– Він не знає.
– Було б ідеально, якби він передав функцію ВСС державному департаментові, Джон.
– Це означає погубити все діло на пні.
– І дуже добре. В майбутньому я виділяю тобі, – жорстко сказав Аллен, знову пихнувши люлькою, – пост державного секретаря. Я так задумав, бачиш ти…
– І тому підкладаєш мені свиню?
– Не тобі. А нинішньому державному секретареві Бірнсу. Нехай поламає на цьому зуби. Послідовність і ще раз послідовність, Джон. Будь-яке реальне сходження є сходження по щаблинах, а воно – поступове. Якщо ти зможеш допомогти реалізації цієї ідеї, я обіцяю тобі Спектакль.
– Який?
– Сенсаційний. Котрий піде на користь справі. І приведе тебе в державний департамент, а мене – в розвідку, підпорядковану не зграї честолюбців, а президентові Сполучених Штатів.
– Конструкція цікава, – сказав Джон Фостер, – але ти до кінця не сформулював причинні послідовності. Думаючи про стримування комунізму в Європі і, мабуть, у Азії, ти досі жодним словом не обмовився про Латинську Америку, а це – головна небезпека, Аллен, реальна небезпека, бо саме там тліє гнотик, вставлений у бочку з порохом. Там росіян немає й не було, там не виправдаєш наші дії загрозою ривка червоних армій до Ла-Маншу.
– Я з тобою цілком згоден. Я вже почав працювати.
– Як саме?
– Я хочу створити архів, Джон. З цього починається будь-яка розвідувальна акція. А коли ми умовились, що нова організація розвідки буде якісно нова, тобто дійова, то збирання архіву на те, що мене цікавить, дасть нам привід до дії. І потім: саме там, на півдні, я маю намір випробувати ще один мій задум…
– Поділися ним.
– Дай слово, що зрозумієш мене правильно?
– Я постараюсь зрозуміти тебе так, як треба.
– Я маю намір провести експеримент… Я хочу зробити так, щоб чорнову роботу на півдні нашого континенту провели наші з тобою колишні вороги. Коли американці відкрито виступали проти Панчо Вільї і Сандіно, нам докоряли цим і справа і зліва. Ми більше не виступатимемо так, грунт розпушать німці. На них обрушаться всі удари в разі невдачі, з нас нічого питати, ми були осторонь, ми не втручались…
– Заманливо, але ризиковано.
Аллен знову пихнув люлькою й допитливо подивився на брата:
– Ти проти?
– Я проти того, щоб це стало гласністю.
– Ні, це не стане гласністю.
– Стане.
– Ні.
– Гарантії?
– Я створюю групи з вірних людей, які шукатимуть і знайдуть нацистів, котрі сховалися від кари. І ці люди зроблять усе, що їм накажуть. Будь-який пошук – це архів, той самий архів, без якого не можна почати серйозну справу. Та коли про те, що ти вважаєш південь континенту найгарячішою точкою світу – і ти вважаєш правильно, – дізнаються наші противники на Уолл-стріті, тоді всю ідею із створенням централізованого органу розвідки буде торпедовано на корені. Вони ж розуміють, що в тебе є брат, який не претендує на лідерство, а любить свої люльки і віддає перевагу справі над розмовами. Вони не допустять, аби наш з тобою альянс став фактом життя! Прецедента такого роду – зовнішня політика й нова організація розвідки в руках однієї сім'ї – не було ще в історії Штатів. Будь-який прецедент небезпечний саме тим, що він – прецедент, тобто реальність.
… Після того як у жовтні сорок п'ятого президент Трумен ліквідував ВСС, після того як Даллес-молодший організував досить витончену дезинформацію на Кремль, суть якої полягала в тому, що цей жест президента Сполучених Штатів не може не викликати відповідних заходів генералісимуса Сталіна, бо війна скінчилась, потреба в розвідувальній роботі відпала, мир гарантовано єдністю союзників і роллю Організації Об'єднаних Націй, після того як Сталін нічого не відповів на цей пасаж – права преса США почала кампанію за негайне створення «мобільного й цілком дієздатного розвідувального органу».
А вже потім конгресмен Мундт жахнув заяву, смисл якої зводився до того, що люди ВСС, передані державному департаментові, геть усі заражені бацилами комунізму, заплямовані контактами з росіянами й підлягають тотальній перевірці.
ФБР дістало право почати негласне розслідування проти трьох тисяч співробітників Відділу стратегічних служб.
Після цього Аллен Даллес таємно зустрівся із сенатором Маккарті і вручив йому документи, які свідчили про «зв'язки» провідних працівників ВСС з комуністами; Маккарті почав розкручувати колесо комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності; головну увагу було звернено – з подання Аллена Даллеса – на антифашистів, причому не американського походження.
У пресі з'явилися документи про тотальний шпіонаж; потреба в створенні могутнього й цілком самостійного розвідувального товариства, таким чином, перетворювалась у необхідність.
Але ніхто в Сполучених Штатах: ні Донован, якого звільнили з посади й відправили в почесну відставку в Європу заступником американського обвинувача в Нюрнберзькому трибуналі, ні навіть Гувер, – не міг припустити, що за кулісами цієї комбінації стояв Аллен Даллес, не міг, та й годі, аж надто все тонко; вони звикли до простіших рішень, подібних комбінацій планувати не вміли, це ж талант, а з ним народжуються… І ніхто не знав, що найглибшою, справжньою, а тому потаємною причиною, яка спонукала Аллена Даллеса форсувати розгін ВСС, було цілком видиме бачення ним майбутнього розвідувального організму Сполучених Штатів.
Саме тепер, у період тяжких часів, коли він відійде від справ, його люди – через ланцюг інших людей, за вчинки яких він не відповідає й ніколи не зможе відповідати, – наберуть таку команду, котра згодна буде на все. Жоден керівник, що відповідає за конституційно створену урядову установу, ніколи не дозволив би залучати до роботи тих, кого залучать зараз; він – осторонь; він нічого не знає, він відійшов від справ, його робота в боротьбі з нацизмом закінчилася перемогою, він не підписує жодного документа, не дає жодної санкції на дію. А коли його покличуть до діла, він матиме укомплектовану команду, якої ще ніколи не було в Західній півкулі; філіали його «ударних загонів» буде розкидано по всьому світу; нова команда наказів не обговорює, її побудовано за принципом п'ятірок, ніхто нікого не знає, а тому кожен готовий на все. Тим більше що й тут, у Штатах, він буде в тіні, всю оперативну роботу візьме на себе Роберт Макайр, а він уміє мовчати, як утопленик, для цього є досить серйозні підстави.
Особистість і історія… Питання це дуже не просте. Спробуй відповісти на нього, особливо коли уявиш, що могло бути з світом, якби так раптово не помер Рузвельт і не зайняв його місце Трумен.
Коли особистість висувається до лідерства, як вияв цілком закономірної тенденції, тоді історія розвивається так, як їй і належить розвиватись; у тому разі, коли біля керма правління опиняється людина, яка піднялася вгору в результаті збігу випадковостей, тоді розвиток мстить людству, немовби караючи його за пасивність, боягузтво й пристосовництво.
Особистість і історія… Відповідь на це питання – досить актуальне – наука ще не дала; встигнути б почути відповідь учених, адже поява випадкових особистостей на арені історії чревата катастрофою, і ця загроза ставала дедалі відчутнішою, бо якщо раніше право на владарювання вирішувалося на полях битв, коли віч-на-віч сходилися армії, то нині все визначає швидкість, з якою пальці – за наказом лідера – натиснуть на безликі кнопки, що приводять до дії ті сили, котрі розривають атоми, вихлюпуючи їх і спалюючи все довкола запиленим грибом смерті.
2
«Дорогий містере Макайр!
Після п'ятимісячного подорожування по Латиноамериканському континенту я зібрав чимало документів (з перших рук), які дають змогу зробити висновок, що Гітлер добився абсолютно феноменального успіху в своїй спробі проникнути на південь Західної півкулі. У Чілі, зокрема, в тридцять п'ятому році існували три економічні сили – Сполучені Штати, Великобританія і Німеччина. Якщо на долю нашої країни тоді випадало двадцять сім процентів експорту і двадцять три проценти імпорту, то на долю Німеччини відповідно двадцять і сім. А через рік рейх підняв свій експорт до двадцяти восьми процентів, а імпорт до дев'яти, змусивши нас здати свої позиції, бо наш експорт упав до двадцяти п'яти процентів, а імпорт – до дев'ятнадцяти. Великобританії було завдано ще більшого удару. Така ж (чи майже така) ситуація складалася в Сальвадорі, Гватемалі, Перу, Еквадорі, Колумбії. Здавалося б, після нацизму становище повинно було докорінно змінитись, та оскільки Аргентіна, починаючи з тридцять восьмого року, займала на півдні континенту перше місце по торгівлі з Німеччиною, оскільки там існує понад тисячу фірм, створених на капіталі НСДАП і СС, позиції Німеччини – як тільки цю країну буде відновлено – знову виявляться досить сильними.
Саме тому я й хочу поставити перед Вами кардинально питання: якою мірою Ви санкціонуєте роботу з німецькими колоністами в Аргентіні, Бразілії, Чілі й Парагваї, та й чи санкціонуєте Ви таку роботу взагалі?
Я довго вивчав історичний зріз проблеми й дійшов досить цікавих висновків. Річ у тім, що ми – єдина країна, яка не мала розвідки аж до сорокового року, у нас зовсім немає архівів, тобто резерву для залучення до співробітництва можливих друзів нашої країни. Це поки що – наголошую, поки що – можна відновити, якщо ви вважатимете за можливе доручити аналітикам дослідити документацію, що зберігається в Пентагоні і ВМС, пов'язану з акціями на півдні континенту, починаючи з 1890 року, коли наш корабель «Таллапуза» пришвартувався в Буенос-Айресі у зв'язку з революційними заворушеннями і вніс свій неабиякий вклад у стабілізацію становища в країні.
Зовсім не досліджено документи адмірала Бенхайма, який очолив нашу ескадру, що брала в 1894 році участь у боях проти повстанців; ніхто не вивчав матеріалів про десант у Нікарагуа з крейсерів «Марлбхед» і «Коламбіа» в 1898 році; ні в ВМС, ні в Пентагоні (як мені сказали) немає інформації (тобто, напевне, вона неупорядкована в архівах, що валяються в сирих приміщеннях) про загін наших гардемаринів, висаджених 1905 року в Гондурасу з есмінця «Марієта». У ВМС дещо є про наш десант у Панаму, коли ми утримували цю територію в 1903–1904 роках; не досліджено контактів наших військових моряків з корінним населенням Домініканської республіки під час десанту морської піхоти з есмінців «Детройт», «Янкі», «Ньюарк» і «Хатфорт». Оскільки ми досить міцно осіли тоді в Санто-Домінго, конче потрібно підняти всі корабельні книги про те, де дислокувалися наші люди в місті, в яких будинках; прізвища хазяїв, рід занять, родичі, діти. Я не певен, що ми досить серйозно дослідили наші контакти на Кубі, а їх було багато в період з 1906-го по 1912-й, коли ми завершили операцію по висадженню наших військ на острів договором про надання нам військової бази Гуантанамо. А контакти на Гаїті, такі необхідні тепер? А Домініканська республіка? Всього тридцять два роки тому, в 1914-му, ми знайшли в собі мужність втрутитися в конфлікт і кинути есмінець «Мачіас» на придушення революційного бунту. Хто про це пам'ятає? Боротьба проти лівих у Нікарагуа, коли ми були господарями становища протягом семи років, з двадцять шостого по тридцять третій рік? Я не певен, що Самоса до кінця щирий з нами, все-таки його нацистські симпатії такі сильні, що вірити в його зорієнтованість тільки на нас вельми ризиковано. Його удар по німецьких колоністах у країні після початку другої світової війни був продиктований аж ніяк не його вірністю нашим антигітлерівським принципам, а лише бажанням забрати собі плантації, що належали німцям. Німецьких колоністів інтернували, чимало з них виїхало до Парагваю та Аргентіни, але резидентура СД і абверу працювала в Нікарагуа без перешкод, документацію з цього питання я підбираю, перешлю Вам з наступною поштою.
І, нарешті, останнє.
Виконуючий обов'язки резидента в Іспанії Пол Роумен, який зібрав серйозну інформацію по Латиноамериканському континенту і по Піренейському півострову, рекрутований у ВСС з профспілок, до того ж, як мені сказали, був аж надто тісно пов'язаний з лівими елементами. Я аж ніяк не маю наміру дезавуювати його мужню працю в час війни у Німеччині, але ситуація в світі міняється, а він усе ще лишається схоластичним ідеалістом. Коли я запитав у нього досьє на тих німців, з якими у нас є контакти в Іспанії, він відповів мені, що, мовляв, з жодним нацистом служба не збирається підтримувати контакти, аби тільки не компрометувати ті демократичні ідеали, на яких утворилися Сполучені Штати. Звичайно, після цього я не вважав за можливе ділитися з ним своїми міркуваннями про необхідність проведення роботи серед німців, що оселилися на півдні континенту. Мабуть, було б доцільніше перемістити Роумена в якесь інше місце, туди, де його ідеалізм не перешкоджатиме справі. Зволікання – смерті подібне; кожен втрачений день працює проти нас, бо Лондон не сидить склавши руки, та й німці сподіваються на те, що в найближчі роки ситуація в Європі зміниться і демократіям доведеться піти на альянс з консервативними елементами Німеччини. Отже, Латинська Америка стає тепер дослідним полем можливого співробітництва. На великій відстані від європейського галасу, на тутешніх безмежних просторах такий експеримент можна проводити грунтовно й спокійно, розраховуючи на далеке майбутнє.
Жду відповіді; як завжди Ваші рекомендації для мене надзвичайно цінні, вони визначають настрій подальшої роботи.
Щиро Ваш
Джон Джекобс».
3
«Дорогий Аллен! Я хотів би показати Вам для ознайомлення цікавого листа Джона Джекобса, брата Ерла, керівника ІТТ в Іспанії. Коли це можна зробити?
Ваш Макайр».
4
«Дорогий Макайр! Ви ознайомите мене з усіма цікавими листами, коли я стану Вашим начальником. А поки я скромний адвокат із «Саллівен енд Кромвелл». Дерзайте!
Ваш Аллен Даллес».
5
«Дорогий Макайр!
Я довго вагався, перш ніж сісти за цього листа. Ви знаєте, я завжди намагався бути подалі від начальства і ближче до практики нашої боротьби проти коричневого жаху; при всіх моїх недоліках саме цю рису я відносив до тих небагатьох достоїнств, які дав мені бог. Чимало з того, що відбувається зараз, я вважаю хибним, і це моє право, погодьтесь. Я виконую свій обов'язок, керуючись основоположними принципами нашої демократії, коли ж моє розуміння справедливості суперечитиме тим поняттям, які починають брати верх, то я вважатиму своїм обов'язком почати боротьбу проти нечесності. Але перш ніж почати боротьбу, я хотів би вислухати Вашу думку.
Справа в тому, що Джон Джекобс, який тепер проживає в Буенос-Айресі (його брат Ерл очолює «наше» мадрідське ITT), вилітаючи звідти в інші регіони континенту, підкреслено називає себе Вашим особистим представником. Та це ще півбіди. Жахливість у тому, що він намагається залучити до роботи в Аргентіні німців, у котрих я все ще вбачаю наших головних ворогів. Ідеться не про тих, хто емігрував туди, рятуючись від Гітлера, ні, а зовсім навпаки, бо саме тих німців він вважає підозрілими, «червоними». Він шукає усталених контактів з тими, кого відрядили сюди гітлерівці ще до війни, а також з тими, хто тепер ховається тут від помсти. Я розгортаю нашу роботу в Іспанії (сподіваюсь, і в усьому іспаномовному світі) так, щоб виявити всіх нацистів, підготувати умови для їх видачі правосуддю, а Джекобс, навпаки, робить усе можливе, аби тільки залучити їх до довірливого співробітництва. (Я, до речі, маю намір перевірити, чи не проводить аналогічної роботи в Іспанії його брат Ерл.)
Звідси моє запитання: це його особиста ініціатива чн він розвиває свою активність, виходячи з Ваших рекомендацій?
Щиро Ваш
Пол Роумен».
6
«Полу Роумену
Дорогий Пол!
Я був дуже радий одержати Вашого чесного листа, сповненого громадянської мужності і такої властивої Вам відкритості.
Звичайно, активність Джона Джекобса, який, безумовно, не мій особистий представник (та й як він може мене представляти, коли я тепер, після ліквідації ВСС, став чиновником державного департаменту), є його власною ініціативою.
Думаю, Вам відоме моє ставлення до нацистів.
І все-таки обіцяю зажадати у Джона Джекобса найдокладнішого звіту про те, що він насправді робить в Аргентіні. Ви ж знаєте, як полюбляють фантазії окремі чиновники, особливо ті, які більше думають про власний успіх, аніж про торжество нашої справи, а вона дуже проста і тому надзвичайно важка: захист демократії від загрози тоталітаризму, хоч би звідки він виходив. У цьому розумінні ми зобов'язані використати всі можливості в нашій боротьбі, але аж ніяк не ті, котрі можуть завдати втрат престижу країни і справі.
Радив би вам тим часом зовсім не втручатися в роботу Джекобса – принаймні доти, поки я не матиму від нього пояснень.
Щиро Ваш
Макайр».
7
«Джону Джекобсу
Мій дорогий містере Джекобс!
Ваш лист здався мені надзвичайно цікавим. Ви добре й масштабно мислите, Ваш пошук здається мені дуже перспективним. Дерзайте! Але без упину думайте про престиж нашої країни, яка зробила головний внесок у перемогу над коричневим страхіттям гітлеризму.
Дружня порада: працюйте автономно, порвіть контакти з посольством. Даремно Ви гніваєтесь на Пола Роумена; він прекрасна людина і мужній солдат, він – і це цілком припустимо – може бути в полоні відмираючих концепцій; я не скидаю з рахунку і звичайну людську ревність. І все-таки я почуваю до цього ветерана повагу й симпатію. Ви примкнули до нашої діяльності, коли битва з нацизмом і японським агресором закінчилась, не Ваша вина, що Ви не знаєте всіх заслуг Роумена; рано чи пізно країна відплатить йому вдячною пам'яттю. Його колишню близькість до лівих не можна ставити йому в провину, бо вона бездоказова, а ми живемо в умовах такої демократії, яка завжди відкидала і відкидатиме наклеп як метод боротьби з політичним опонентом. І ще: оскільки Вас рекомендувала на роботу банківська група Дігона, всіляко уникайте того, щоб Вас могли попрікати за роботу не на того хазяїна. Це козир в руки тим, хто є противником тієї справи, якій ми з Вами служимо.
Чекаю Вашої докладної і розгорнутої доповіді. Надсилати її через посольство не варто. Знайдіть можливість ще раз зустрітися з керівником ІТТ в Аргентіні містером Арнолдом, він знає про Ваш візит, і обговоріть з ним форми співробітництва. Думаю, ІТТ і в майбутньому буде цілком надійним партнером у нашій подальшій роботі.
Щиро Ваш
Роберт Макайр».
8
«Джозефу Маккарті. Сенат США
Мій дорогий Джозеф!
Хочу привітати Вас з тим, що тепер саме Ви курируєте комісію по боротьбі з антиамериканською діяльністю. Ніхто інший не зміг би налагодити цю благородну роботу – таку зараз потрібну, – крім Вас. Це не комплімент, а констатація реальностей.
Оскільки, як мені відомо, Ваші зв'язки з Едгаром[19]19
Едгар – Едгар Гувер, директор ФБР.
[Закрыть] мають дружній характер, я хотів би, щоб Д3и попросили в нього всю інформацію на Пола Роумена, який працює тепер у нашому посольстві в Іспанії. Справа в тому, що наш з вами улюбленець Білл[20]20
Білл – Вільям Донован, колишній директор ВСС.
[Закрыть] залучив його до співробітництва ще до початку війни саме з тих, кого вони рекрутували в лівому таборі. Те, що було цілком необхідне в сороковому році, нині має бути переосмислене.Я просив би Вас виконати моє прохання тактовно і якомога акуратніше, бо Роумен по праву вважається одним з найталановитіших і мужніх розвідників, а таким людям – повірте, я кажу це цілком професіонально – властиві надзвичайна чуттєвість і ранимість.
Якщо в Едгара є якісь тривожні матеріали, ми могли б зустрітися й обговорити ряд можливих заходів.
Вашу відповідь я дуже хотів би одержати при особистій зустрічі, в такій справі документ часом обертається саме проти справи.
Сердечно Ваш
Аллен Даллес».
9
«Тому, кого це стосується!
Цілком конфіденційно!
Едгару Гуверу
Директорові Федеральногобюро розслідувань
Дорогий Едгар!
Ви маєте унікальний дар формулювати завдання так коротко й глибоко, що я не перестаю захоплюватися Вами.
Абсолютно згоден, що ми ніколи не наведемо порядку вдома, поки не втремо носа лівим на чолі з комуністами – як нашими, американськими, так і тими, хто приїхав сюди в час війни, подібно до всіх цих Брехтів та Ейслерів. Те, що вони пишуть, друкують і знімають у Голлівуді, це відкритий виклик нашим традиціям, гімн чужій нашому народові доктрині комунізму. І відбувається це при байдужому потуранні адміністрації. Досить!
Я сформулюю завдання крутіше й безстрашніше: необхідний загальнонаціональний процес над ворогами, який доведе довірливим американцям, що в країні зріє змова, яку зобов'язані ліквідувати справжні патріоти Америки.
Цілком згоден з Вами, що пора готуватися до смертельної битви. Я буду дуже вдячний, якщо Ви дозволите мені і моїм найближчим друзям з Комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності ознайомитися з Вашими досьє, в яких зібрано матеріали, що викривають лівих.
Після цього я маю намір зв'язатися з Алленом Даллесом і обговорити з ним те, що мене найбільше цікавить, а саме: яким чином європейські центри більшовизму організовують свої бойові пропагандистські групи для проникнення на наш континент? Аллен недавно сказав, що цілий ряд співробітників ВСС, які лишилися на державній службі, так само підтримують тісні контакти з лівими в Європі, налагоджені з ними, коли ті були в підпіллі. Тому вони дуже добре знають, як працювати проти державної ідеї, їх, зрештою, увінчали лаврами «антифашистських борців» і, що найстрашніше, організували в легіони, Едгар! Я відчуваю страх перед їхньою постійною, прихованою, шурхотливою присутністю!
Тому, якщо наша співдружність оформиться в певний неоголошений блок: Гувер – Даллес – Маккарті, я певен, ми зможемо вилікувати нашу прекрасну батьківщину від тієї хвороби, якою її насильно заразили люди чужої крові, чужої ідеї, чужої традиції.
Сердечно Ваш
Джозеф Маккарті, сенатор США».
10
«Цілком конфіденційно!
Аллену Даллесу
«Саллівен енд Кромвелл», Уолл-стріт9 Нью-Йорк, США
Дорогий Аллен!
З властивою йому ефективністю Джозеф Маккарті підтримав усе те, про що ми з Вами говорили.
Як я зрозумів, Джозеф має намір почати з чужих. Я передам йому матеріали по Брехту й Ейслеру, вони справляють враження. Але ці люди мали якісь зв'язки з Вашими колегами по ВСС, з Полом Роуменом, яким Ви цікавилися, також.
Був би глибоко вдячний, якби Ви знайшли час разом поснідати. Деякі речі варто обговорити віч-на-віч, вони того варті. Ніхто, крім Вас, не вмів організувати такі комбінації, які буде занесено до хрестоматій політичної боротьби XX століття. Настав час думати про нові комбінації. А поза Вами і без Вас вони неможливі.
Щиро Ваш
Едгар Гувер,
директор ФБР».
11
«Цілком секретно!
В одному прим.
Генералові Гелену,
Мюнхен, Ріхардштрасе, 8
Шановний пане генерал! Надсилаю відомості про Аллена Даллеса за минулий тиждень, одержані оперативним шляхом.
1. Останні заходи, що їх таємно вжив м-р Даллес проти колишніх працівників ВСС, найімовірніше продиктовані його бажанням провести «чорнову роботу» по перевербуванню відомих офіцерів політичної розвідки РСХА і тих, хто з ними тісно співробітничав у боротьбі проти більшовизму, саме в той час, коли він одійшов від роботи у ВСС і став приватною особою. Поки лівих, що працювали у ВСС, не ошельмують і не усунуть із секретних служб США, така діяльність може стати гласністю, що завдасть майже непоправної шкоди престижу родині Даллесів.
2. Очевидно, м-р Даллес має намір «накопичувати» резерв «ударної агентури», який він хоче ввести в активну роботу напередодні свого повернення до активної державної діяльності.
3. Мабуть, цим же пояснюється і те, що м-р Даллес вживав певних заходів у Нюрнберзі, щоб натиснути на тих, від кого залежить доля обвинувачених президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена і заступника рейхсміністра пропаганди, головного експерта з питань комунізму Науманна.
4. Головним контактом м-ра Даллеса треба вважати Роберта Макайра, який виконує обов'язки начальника розвідки державного департаменту. З'ясувати причини, чому м-р Макайр так фанатично відданий м-ру Даллесу, поки не було можливості.
СВ-722».