Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 41 страниц)

ШТІРЛІЦ-ХІV
(жовтень сорок шостого)

Ця папка лежала так, щоб той, хто відкриє шафу, одразу звернув на неї увагу.

Саме тому Штірліц не взяв її, а заходився розбирати інші документи. Він упевнився, що зробив правильно і що цю папку йому підсовували, коли несподівано зайшов Кемп, запитав, як ідуть справи, попросив сеньйора Анхела зварити його чарівну каву; «від болю розколюється голова; медицина повинна знайти пояснення не тільки для психопатів, але й «кліматологів», тобто для тих, хто хворобливо реагує на наближення переміни погоди, стаючи зовсім несамовитим»; тільки після цього неуважно глянув на відчинену шафу, затримавши погляд на папці з грифом «секретно», яка лежала собі на своєму місці.

Перед початком обідньої перерви Штірліц зайшов у зал, де за своїм столом картинно сидів Анхел, одягнений сьогодні в яскраво-жовтий піджак, темно-бузкові штани й голубу сорочку з тонкого шовку; черевики, правда, були ті самі, з важкими мідними пряжками й високими закаблуками.

– Чи не дозволили б ви мені ще раз почитати американські прес-релізи з Нюрнберзького процесу? – спитав він. – Я заради цього відмовився б від обіду.

– Гм… Взагалі я маю право давати ці матеріали тільки громадянам Сполучених Штатів, – відповів Анхел. – Ні, ні, це вказівка нашої влади, іспанської, а не керівництва концерну. Хтось уже встиг донести, що ви почали працювати з цими матеріалами, скандалу, правда, не було, але все-таки… Добре, добре, – помітивши, як здригнулось обличчя Штірліца, квапливо додав Анхел, – я дещо вам дам, будь ласка, якщо хтось увійде сюди, сховайте підшивку в стіл. Домовились?

– Я сховаю її так, що не знайде навіть сатана.

– Сатана знайде все, – зітхнув Анхел. – На те він і сатана…

… З усієї дібраної Ангелом документації про Нюрнберг Штірліц того дня зупинився на показаннях Гізевіуса. Він знав цю людину, зустрічався з ним у Берні, коли той був консулом третього рейху. Мовчазний, він цурався знайомств, справляв враження сухого службиста, недалекого й заляканого. Тим паче здивували Штірліца його показання, про які він чув ще влітку, але їх не читав, бо іспанські газети друкували тільки ті матеріали з Нюрнберга, які представляли головних нацистів ідейними борцями проти більшовизму, що нічого не знали про порушення конституційних норм у рейху…

У Анхела зберігався повний стенографічний звіт показань Гізевіуса:

«Запитання. – Чи правильно, що ви були учасником подій 20 липня 1944 року?

Відповідь. – Так.

Запитання. – Як ви потрапили на службу в поліцію?

Відповідь. – У липні 1933 року я склав державний екзамен з юриспруденції. Будучи нащадком старовинної чиновницької родини, я заявив про свою згоду служити в прусській адміністрації. Я тоді вже був членом німецької народної національної партії та організації «Сталевий шолом» і за тогочасними поняттями вважався політично благонадійним. Отже, моя перша служба як чиновника була служба в політичній поліції. Це означало, що я вступив тоді в заново створену таємну державну поліцію (гестапо). Я був тоді дуже радий цьому призначенню на службу в поліцію. Найжахливіше і найпомітніше для новачка було те, що почала діяти система позбавлення волі, найстрашніша, яку можна було тільки вигадати; величезних приміщень новій державній поліції не вистачало для заарештованих. Створили спеціальні концтабори для заарештованих гестапо. І назви їхні залишаться назавжди ганебною плямою в історії. Це були Оранненбург і власна тюрма гестапо на Бабельштрасе – Колумбіа-Хауз, чи, як її ще цинічно називали, «Колумбійське гніздо».

Звичайно, в порівнянні з тим, що ми пережили пізніше, це було тільки початком, але це почалося так, і я хотів би передати в кількох словах моє особисте враження. Уже через два дні я спитав одного з моїх колег: «Скажіть, що я тут – в установі поліції чи просто в розбійницькій печері?» Він мені відповів: «Ви в розбійницькій печері і будьте готові до всього. Вам треба буде ще багато пережити».

Запитання. – Те, про що ви говорите, ви дізналися з власного досвіду?

Відповідь. – Я спираюсь тут не тільки на свій власний досвід, я дуже багато чув від людини, яка в ту пору теж служила в державній таємній поліції, і в моїх показаннях його знання відіграватимуть велику роль. Отже, в той час до таємної державної поліції викликали відомого спеціаліста з кримінальних справ, можливо, найвидатнішого криміналіста в прусській поліції, оберрегірунгсрата на прізвище Небе. Небе був націонал-соціалістом. Він стояв в опозиції до старої прусської поліції й приєднався до націонал-соціалістської партії. І вийшло так, що на моїх очах ця людина пережила внутрішній злам, побачивши, що твориться в поліції. Я думаю, що тут важливо згадати, з якої причини Небе став вирішальним опонентом, який ішов по шляху опозиції аж до 20 липня й потім прийняв смерть через повішення.

В той час у серпні 1933 року Небе дістав од підсудного Герінга завдання вбити Грегора Штрассера, організувавши автомобільну катастрофу або ж на полюванні. Це доручення так вразило Небе, що він не захотів виконувати його і зажадав від імперської канцелярії пояснення. З імперської канцелярії йому відповіли, що фюрер нічого не знає про таке завдання. Небе після цього запросили до Герінга, де його добряче шпетили за те, що він звернувся з таким запитом, нарешті, Герінг усе-таки після всіх цих дорікань вирішив дати йому вищу посаду, аби примусити його замовкнути.

Запитання – 30 червня 1934 року справа дійшла до так званого путчу Рема. Чи можете ви коротко описати обстановку, яка передувала цьому путчу?

Відповідь, – Я мушу сказати, що ніколи не було путчу Рема. 30 червня був лише путч Герінга та Гіммлера. Я можу висвітлити цю похмуру главу, бо я опрацьовував справу в поліцейському відділенні міністерства внутрішніх справ, і ті розпорядження, які давали Гіммлер та Герінг по радіо всій імперській поліції, потрапили до мене. Остання радіограма звучала так: «За розпорядженням Герінга треба негайно спалити всі документи, що стосуються 30 червня». Я тоді дозволив собі покласти ці папери в мою вогнетривку шафу. Я не знаю, чи вони збереглися, це залежить від здібностей підсудного Кальтенбруннера. Я все-таки ще сподіваюсь знайти їх. І я на підставі цих документів можу заявити, що 30 червня СА не зробило жодного пострілу. СА не брало участі в путчі, але я не хочу виправдовувати цим керівників СА. 30 червня не загинув жоден керівник СА, який не заслужив би смерті. Але становище 30 червня було таке, що, з одного боку, стояло СА на чолі з Ремом, а з другого – Герінг і Гіммлер. Подбали про те, щоб керівництво СА за кілька днів до 30 червня послати на відпочинок. Керівників СА саме 30 червня Гітлер запросив на нараду у Віссзеє. На вокзалі вони дізналися про події, що було для них цілковитою несподіванкою, і поїхали на місце тих подій.

Так званий мюнхенський путч розвивався так, що мюнхенське СА взагалі не брало участі в ньому, і за годину їзди від Мюнхена так звані державні зрадники заснули вічним сном, не припускаючи того, що в Мюнхені, як розповідали Гітлер і Герінг, учора ввечері начебто відбувся путч…

Коли скінчилася обідня перерва, Штірліц віддав Анхелу добірку прес-релізів, заручившись його згодою, що дочитає показання Гізевіуса завтра чи наступного тижня, і повернувся до своєї роботи.

Через годину хтось подзвонив Анхелу, той заметушився, сказав, що йде на дві години, але Штірліц і тоді не доторкнувся до папки, і тільки після того, як він розібрався в паперах на нижній полиці і перейшов на другу, тільки коли Анхел повернувся в архів, він поклав цю папку на стіл, бо тепер його неінтерес до неї міг зіграти проти нього ж.

Відкривши першу сторінку, він остаточно переконався в тому, що папку йому підсовували, бо на супровідному папері було надруковано: «Документи одержані при обшуку аргентінського громадянина Аугусто Канілья, якого підозрювали в роботі на секретну службу росіян. Розголошенню не підлягає».

Стоп, сказав собі Штірліц, отже, вони підозрюють мене в тому, в чому підозрював Мюллер? Чи я впадаю в транс підозріливості? Вони повинні вивчити мене з усіх боків, це їхнє право. Я даремно панікую. Все те, що я робив до цього, становило інтерес для американців, хіба не так? Так, безперечно, але американці мають усю цю документацію, це їхня власність, чого ж їм панікувати? А тут мені прямо підказують, хто зацікавлений у цих документах. Для чого? Щоб я зняв з них копію? І передав зв'язковому?

Він перегорнув супровідну сторінку й заглибився в читання довідки про нацистські опорні бази в Аргентіні.

Матеріал, звичайно, зубодробильний, подумав Штірліц, але чому саме у російської розвідки має бути такий інтерес до нього? Невже американські служби не цікавить доля нацистів у Латинській Америці? Для чого цей матеріал так ненав'язливо, але відверто підсунули мені?

Він недбало кинув папку на підлогу, так, щоб це бачив Анхел, і, глянувши на годинник, попросив у нього дозволу піти раніше; Кемп правий, мабуть, зміниться погода, у мене теж тріщить від болю потилиця.

Таксі він зупинив біля будинку концерну, слідом за ним ніхто не тягся, хоча, судячи з того, як йому нав'язували аргентінську папку, повинні б. Він попросив шофера відвезти його до музею Прадо; коли йому треба було обміркувати щось, він ішов саме туди, ніщо так не сприяє логічному аналізові, як вирування почуттів, прихованих у працях великих майстрів, це як тепло проти холоду: допомагає відчути себе зібраним і готовим до вчинку…

… Штірліцу здавалося, що він був у Прадо сам-один – так мало відвідувачів; зрідка хтось з'являвся біля картини: тиша; лункий звук твоїх кроків немов спадав з високої стелі.

Штірліц вийшов із залу Ель Греко; спинився на порозі, оглянувся; все-таки малювати людину вниз головою, подумав він, у чорно-зеленій гамі, до того ж ти сприймаєш цю позу цілком природною, – таке випадає на долю далеко не кожного генія, а лише родоначальника філософії живопису; до Ель Греко такого не було; навіть в іконах такого не було; на його картинах можна вчитися мислити, тобто вибудовувати схему майбутнього, а не тільки розуміти ту епоху, яка створила його як особистість.

Він пройшов коридором, знаючи, що по дорозі до виходу неодмінно затримається біля Мурільйо і Сурбарана; в цьому темному коридорі кроки не відлунювались; виникло відчуття гнітючої тиші середньовічного замку; хлопчиком, коли він жив з батьком у Цюріху, завжди мріяв перенестися в часи Річарда – Левове Серце. Чому всі діти (з ким йому доводилося розмовляти, а це було нечасто) мріяли жити в минулому? Фантазії Жюля Верна проходять, це немовби азартна гра; але всі мріють пожити в ті віки, коли були рицарські турніри, кінні бої, мушкетери короля. Тільки ось чомусь про інквізицію забувають маленькі люди; а втім, вони не знають про неї, у школах це вчать поверхово, навіщо кидати тінь на Ватікан, віра – це вічне, інквізиція – випадковість, прикра випадковість, не треба ворушити минуле, не можна жити без святого в серці, релігія – вища за батька й матір, шануйте її.

Він вийшов у великий зал, де експонуються Мурільйо і Сурбаран; почув дзвіночок – служителі нагадували гостям, які ще були в музеї, що час огляду закінчився; однак Штірліц не пішов до виходу, а раптом ступив крок назад і притулився до одвірка, бо побачив Кемпа, який стояв поряд з чорноволосою високою жінкою й щось швидко їй говорив, але так, що будь-кому, хто міг їх побачити, не спало й на думку, що вони знайомі. Жінка роздивлялася картину, стояла до неї обличчям, а Кемп робив вигляд, що милується зовсім іншим полотном, повернувся до жінки боком, ворушіння губів ніхто не побачив би, якби він припустив, що за ним стежить хтось, стоячи біля входу; а втім, Кемп навіть не міг уявити собі, що за ним спостерігає Штірліц; він був цілком певен, що в музеї вже нікого немає; аби тільки швидше він кінчив їй говорити, подумав Штірліц, це ж відвертий обмін інформацією. Якщо мене виганятимуть звідси і він мене помітить – жити мені тоді недовго. Хто ця жінка? Кур'єр? Виконавець? Вона не може бути резидентом, дуже молода. Мабуть, кур'єр. Одягнена по-європейськи, не американка, не англійка і навіть не з Канади. Кур'єр. Аби тільки він швидше пішов. У розвідці ніхто й ніколи не прощає того, хто став – нехай навіть мимовільним – свідком контакту.

Закінчивши говорити, Кемп рушив до виходу; жінка перейшла на другий бік залу, зупинилась біля Мурільйо; погортала путівник, знайшла пояснення до робіт цього художника; Штірліц діждався, поки Кемп вийшов з музею, повільно пройшов уздовж полотен, мимохідь глянув на путівник, який читала жінка, – текст був англійський.

Він затримався біля кіоска, купив кілька листівок; треба дати Кемпу час, нехай він від'їде подалі; почекав, поки жінка спустилася сходами вниз, і лише після цього неквапно пішов до важких, вісімнадцятого століття дверей; здається, штовхни – не відчиниш, та ні, пневматика, маса послушна не те що руці – пальцю.

Чого ж ти не починаєш зі мною головної розмови, Кемп, подумав Штірліц. Давно пора почати тобі цю розмову. Все розумію, витримка, вміння спровокувати ситуацію, в якій твоя розмова виглядатиме природно, необхідність намалювати мій психологічний портрет, якщо його ще повністю не намалювали, чекання інструкцій, якщо живі ті, хто може їх давати, все розумію, але чомусь ти зволікаєш, Кемп, це не за правилами, бо заважає мені думати про ймовірності. Як же тобі допомогти, га?

Він ще раз подивився на жінку, яка йшла до площі; механічно пішов слідом за нею; довів до вулиці Серано, простежив, як вона піднялася ліфтом, подивився на табличку мешканців; навпроти квартири сім прізвища не було, порожнє місце…

… Назавтра він з'ясував, що в квартирі сім живе якийсь інглез, славна людина, звуть Паоло Роумен, працює в галузі торгівлі, щедрий, останнім часом зовсім перестав пиячити…

Того ж дня, тільки через три години, Еронімо, із секретної поліції, знайшов Роумена у «Флоріді», на колишній Гран-Віа; Пол тепер досить часто призначав тут зустрічі Крісті. «Тут пахне минулим, – якось він сказав їй, – я відчуваю тут присутність наших людей з батальйону Лінкольна, і Хемінгуея, і росіян, які допомагали іспанцям боротися проти Франко, і Анрі Мальро. Тут чисто, хоч таємна поліція й тримає постійний пост; від того дня, як фаланга ввійшла до столиці, вони безупинно ждуть змов».

Як завжди, вдень тут майже нікого не було; відвідувачі збиралися надвечір, годині о сьомій, після полуденної сієсти; Пол сидів з Крістою в глибині залу; вона тримала його руку в своїх долонях. «Дуже смачний сандвіч, – сказав він їй, показавши очима на їхні руки, – тільки з'їсти не мояша».

Еронімо підійшов до столу; Пол відрекомендував його Крісті; він поцілував повітря біля її руки (іспанці ніколи не торкаються губами до шкіри жінки), од віскі відмовився, подивився на годинник, Пол його зрозумів, підвівся, пішов разом з ним до стойки; бармен впізнав кабальєро з Пуерта-дель-Соль, запропонував вина, Еронімо похитав головою, показав очима на двері, бармен зразу ж вийшов.

– Ви доручали доктору Брунну стежити за вашою подругою? – спитав Еронімо.

– Я?! – Пол не зміг приховати тривожного здивування і розізлився на себе за це (в тутешній таємній поліції з кожним треба бути насторожі, навіть з тими, кому платиш). – А в чому справа? Чому це вас цікавить, Еронімо?

– Мене це абсолютно не цікавить. Просто я думав, що ви про це можете не знати. А мужчина повинен знати все Якщо він виконував ваше прохання, то питань нема.

– У кожній справі бувають накладки, – сказав Пол лише для того, аби хоч щось сказати (іспанці страшенно полюбляють багатозначність, це предтеча інтриги). – Мене цікавить одне: як професіонально він це робив?

– Він робив це надзвичайно професіонально, – відповів Еронімо, і Роумен відчув, як раптом стали крижаними його пальці.

– Спасибі, Еронімо, – сказав він, – я дуже вдячний вам за дружбу. Може, пообідаємо разом? Скажімо – післязавтра?

ГЕРІНГ-ІІ
(1946)

Герінг увійшов до своєї камери, відчуваючи, що сорочка, яку він надів під кітель, пошитий з м'якої тканини, стала зовсім мокра, хоч викручуй. Читання вироку було виснажливе, так страшно й чітко він бачив – немов йому показували фільм про самого себе – усі ті роки, що він провів у Берліні та Карінхалле: овації юрби, урочисті паради, спортивні свята, прийоми в рейхсканцелярії, заздравиці на його честь, які гриміли на вулицях з гучномовців, – і сили покинули його зовсім.

Слухаючи вирок, він раз по раз повертався пам'яттю до перехресних допитів, яким піддавали не тільки його, а й усіх інших партайгеноссе, подумки перевіряючи – укотре вже, – чи пристойно він і ті, за кого він тут відповідав, виглядатимуть в очах нащадків.

Він згадував запитання англійського обвинувача Джексона і його, Герінга, відповіді з фотографічною чіткістю.

Він вирішив відповідати коротко й чітко, щоб ніхто й ніколи не зміг дорікнути йому за те, що він боявся відповідальності чи приховував правду; так, битву програно, але піти треба, залишивши по собі таку пам'ять, яка протистояла б морю брехні, що вихлюпнула на рух більшовицька преса та єврейська пропаганда Уолл-стріту.

Герінг вимогливо переглядав цю стрічку довжиною чотирнадцять місяців, – кадр за кадром, метр за метром, – і початок цього фільму здавався йому цілком рицарським.

Він бачив обличчя Джексона, холодне, спокійне в своїй бундючності, ненависне йому обличчя, і чув його голос, монотонний і байдужий:

– Прийшовши до влади, ви негайно знищили парламентський уряд в Німеччині?

Він чув і свої відповіді, бачив себе немов з боку, оцінюючи себе не як Герінг уже, Герінг скоро зникне, а як глядач майбутнього фільму, який зняла історія, а не кінематографісти:

– Він нам більше був не потрібен.

– Для того щоб утримати владу, ви заборонили всі опозиційні партії?

– Ми вважали за конче потрібне у майбутньому не допускати існування опозицій.

– Ви проповідували теорію про необхідність знищення всіх тих, хто був настроєний опозиційно до нацистської партії?

– Оскільки опозиція в будь-якій формі заважала нашій роботі на благо нації, опозиційність цих осіб не могла бути терпима.

– Після пожежі рейхстагу ви організували велику чистку, під час якої багатьох було заарештовано і багатьох убито?

– Я не знаю жодного випадку, щоб бодай одну людину було вбито через пожежу в приміщенні рейхстагу, крім засудженого імперським судом палія Ван дер Люббе. Арешти, які ви пов'язуєте з пожежею рейхстагу, насправді були спрямовані проти комуністичних діячів. Арешти проходили зовсім незалежно від цієї пожежі. Пожежа тільки прискорила їхній арешт.

– Отже, у вас уже до пожежі були готові списки для арештів комуністів?

– Так.

– Ви і фюрер зустрілись під час пожежі?

– Так.

– І тут же, на місці, ви вирішили заарештувати всіх комуністів?

– Я підкреслюю, що рішення було прийнято задовго до цього. Але розпорядження на виконання рішення про негайний арешт надійшло тієї ж ночі.

– Хто був Карл Ернст?

– Я не знаю, чи було його ім'я Карл, але знаю, що Ернст був керівником СА в Берліні.

– Хто такий Хельдорф?

– Згодом він став керівником СА в Берліні.

– А хто такий Хейнес?

– Він був начальником СА в Сілезії.

– Вам відомо, що Ернст заявив, зізнавшись, що він і вищеназвані особи втрьох підпалили рейхстаг і що ви та Геббельс планували цей підпал і дали їм речовини, які легко спалахують, – рідкий фосфор та гас, котрі поклали для них у підземному ході, що веде з вашого будинку до приміщення рейхстагу?

– Я не знаю ні про яку заяву керівника СА Ернста.

– Але з вашого будинку в рейхстаг вів спеціальний хід?

– Є хід, по якому доставляли кокс для центрального опалення.

– Ви коли-небудь хвалилися тим, що підпалили рейхстаг, – хоча б жартома?

– Ні.

– Отже, ви ніколи не говорили, що підпалили рейхстаг?

– Ні.

– Ви пригадуєте сніданок у день народження Гітлера в сорок другому році?

– Ні.

– Ви не пригадуєте? Я попрошу, щоб вам показали письмову заяву генерала Франца Гальдера: «Я чув на власні вуха, як Герінг вигукнув: «Єдина людина, яка справді знає рейхстаг, – це я, бо я підпалив його!» Сказавши це, рейхс-маршал поляскав себе по стегну».

– Цієї розмови взагалі не було.

– Ви знаєте, хто такий Гальдер?

– Так.

– Яку посаду він займав у армії?

– Він був начальником штабу сухопутних військ….

Герінг устав з жорстокого вузенького ліжка, походив по камері, легко закинувши руки за спину; спинився під вікном, підвів голову, щоб побачити зірку на низькому осінньому небі; чомусь виразно уявив, як режисер, який сидітиме на високому стільці поруч з оператором на зйомці фільму про нього, про рейхсмаршала Великої Римської імперії германської нації, неодмінно скаже акторові, щоб той повторив цей жест; розслаблені кисті – за спину, різко піднята голова, стримана, сповнена гідності усмішка в'язня, який дивиться на зірки. Немовби показуючи майбутньому виконавцеві своєї ролі цей жест ще раз, Герінг повернувся до ліжка, знову закинув руки за спину і підійшов до віконця; але голову підвів аж надто різко, ніби відчувши на собі чийсь погляд, – вийшло картинно, подумав він, а дивиться на мене охоронник, він же безперестану дивиться, пора до цього звикнути. Якби все було, гірко подумав він, як було, Геббельс привіз би мені цей фільм і ми викликали б режисера, зробили йому зауваження, попросили щось змінити й перезняти, і він навряд чи відмовив би нашому проханню, а хто попросить прибрати картинність і фальш тоді, коли зніматимуть цей фільм?! До речі, назва мусить бути коротка і скромна. Мабуть, люди підуть на картину «Рейхсмаршал». Чи навіть просто «Герінг». Моє ім'я предметне, в ньому прихована про-стрільна конкретика, «Герінг»… Так, не «Рейхсмаршал», а саме «Герінг», так буде значно достойніше, все-таки я ще й досі не збагнув, яке велике щастя випало мені: лише той політик по-справжньому добився чогось, коли люди знають його не за титулами та званнями, а тільки на саме ім'я…

Ну, гаразд, спитав він себе, а якщо режисер зніматиме стрічку й вивчатиме архіви Нюрнберга і цей допит, що він скаже собі? «Наш Герінг переміг у битві з терором союзних суддів?» Чи, навпаки, визнає мою поразку?

Герінг походив по камері, все ще відчуваючи на собі погляди, ні, не цього американця, який дивиться на нього у вічко, а мільйонів тих, до кого повернеться його дух, а це буде пізніше, коли настане час відплати.

Зрештою, сказав він собі, я відкрито визнав, що мав намір розігнати опозицію й заарештувати комуністів. Так, боротьба є боротьба, з цим можна не погодитись, але картати мене за це не можна. Я відверто сказав, що мені не потрібно було підпалювати рейхстаг, бо я й так запроторив би в тюрми всіх, хто з нами не згоден. Позиція? Так, це позиція, а жодна позиція не буває беззаперечна. Я не виляв, як Ріббентроп чи Кальтенбруннер, я закривав обличчя руками, щоб не бачити цієї ганьби, я переконував їх на прогулянках приймати бій, доводячи вимушеність своєї правоти, а не відкидати очевидне, але так не було! Який же принизливий звірячий потяг до життя!

Він підійшов до стола, обережно сів на маленький стілець, угвинчений у бетонну підлогу камери, й заходився вивчати сторінки допиту, який вів російський обвинувач.

– Чи визнаєте ви, що метою війни проти Радянського Союзу було захоплення територій до Уралу? Приєднання до імперії Прибалтики, Криму, Кавказу, Волзьких районів? Підкорення Німеччині України, Білорусії та інших областей? Ви визнаєте це?

Герінг виразно почув свій голос, сповнений спокійної гідності, іронічний погляд, звернений на росіянина, зовсім розслаблена поза, ніякого напруження, абсолютна тобі статечність, але не безсила, а навпаки, охоплююча приховану, пружну енергію:

– Я не визнаю цього ні в якій мірі.

– Хіба ви не пригадуєте, що на нараді у фюрера шістнадцятого липня сорок першого року Гітлер саме так визначив цілі війни проти СРСР?

– Я хочу подивитися документ про цю нараду.

– Будь ласка, ми маємо протокол., передайте підсудному Герінгу. Ознайомились?

– Документ здається мені занадто перебільшеним щодо названих у ньому вимог.

– Але ви визнаєте, що цей протокольний запис спраж-ній?

– Я визнаю це тому, що я його бачу.

– Ви визнаєте, що згідно з цим документом ви були учасником цієї наради?

– Я був присутній… Саме з цієї причини у мене є сумнів у правильності протокольного запису.

– Хто записував протокол?

– Борман.

– Який був сенс Борману вести неправильний запис наради?

– Він перебільшив дещо.

– Багато?

– Наприклад, про області Волги не було й мови. Що стосується Криму, то… фюрер хотів мати Крим.

– Отже, на цій нараді йшлося про те, щоб Крим зробили областю імперії?

– Так.

– Відносно Прибалтики теж говорилося на цій нараді?

– Так, але ніколи не стверджувалося, що Кавказ має стати німецьким. Йшлося лише про те, щоб зробити сильний економічний вплив з боку Німеччини.

– Це означало, що Кавказ мав стати німецькою концесією?

– Якоюсь мірою – це можна було визначити тільки після переможного укладення миру.

– Отже, перебільшення Бормана зводиться лише до того, що про Волзькі колонії мови не було?

– Перебільшення полягало в тому, що тоді обговорювалися такі питання, які практично взагалі не можна було обговорювати. В кращому випадку можна було говорити про ті області, які вже зайняли, а також про їх управління.

– Ми зараз з'ясовуємо факт, що про ці питання була розмова на нараді. Ви тепер цього не заперечуєте?

– Частково ці проблеми обговорювалися, але не так, як тут записано.

– Я хочу зробити висновок, що ця нарада підтвердила основний план захоплення територій Радянського Союзу.

– Це правильно. Але я повинен сказати, що я, як відзначено в протоколі, не поділяв цих неосяжних пропозицій. Зверніть увагу на те, що тут сказано: «У відповідь на тривале обговорення цих питань рейхсмаршал підкреслив найважливіші моменти, які саме зараз могли бути для нас визначальні: забезпечення народу продовольством, забезпечення потрібною мірою господарства, а також налагодження безпеки шляхів сполучення». Я хотів звести нескінченну дискусію – наслідок сп'яніння від перемоги – до суто практичних питань.

– Сп'яніння від перемоги мало місце, я згоден, але з ваших пояснень не видно, що ви заперечували проти приєднання Криму до імперії. Це так?

– Я не мав ніяких підстав для цього.

– Ви виступали на нараді рейхскомісарів окупованих областей шостого серпня сорок другого року?

– Дайте, будь ласка, протокол.

– Прошу. Ознайомились? Отже, я запитую, вам падав фюрер надзвичайні повноваження в питаннях економічної експлуатації окупованих територій?

– Я вже визнав, що несу відповідальність за економіку в окупованих країнах, але лише у зв'язку з тими директивами, які я давав…

– Отже, зважаючи на ваші особливі повноваження, ваші вимоги були обов'язкові для учасників наради?

– Так.

– Звертаю вашу увагу на сто вісімнадцяту сторінку стенограми тієї наради. Знайшли?

– Так.

– «Раніше все здавалося простішим. Тоді це називали розбій. Це відповідало формулі віднімати те, що завойовано. Тепер форми стали гуманніші. Незважаючи на це, я збираюся грабувати – й грабувати ефективно… Ви повинні бути – як лягаві собаки. Там, де є дещо і в чому може мати потребу німецький народ, це мусить бути вмить вивезено із складів і доставлено сюди». Це ви говорили?

– Можу припустити, що я це сказав.

– У травні сорок першого року ОКВ розробило директиву про безкарність німецького солдата за злочини, вчинені проти місцевого населення. Таку директиву повинні були вам доповідати?

– Цей документ безпосередньо мені не надсилали. У супровідному папері сказано: «Штаб оперативного керівництва військово-повітряних сил, головний квартирмейстер».

– Але ви згодні з тим, що за своїм становищем ви мусили знати цей документ?

– Ні, бо в противному разі цей документ надіслали б безпосередньо мені, головнокомандуючому, а не генерал-квартирмейстеру.

– Вам повинні були доповісти про цей документ?

– Якби мені доповідали про кожен документ, який проходив по окремих інстанціях і не вимагав мого втручання, я потонув би в морі паперів. Мені доповідали тільки про найважливіші справи…

– Вам доповідали тільки «найважливіші справи»… А про знищення міст, про вбивство мільйонів людей вам не доповідали? Це все проходило по «службових каналах»?

– Коли б якесь місто мала знищити авіація, такий наказ віддав би безпосередньо я сам.

– Вам відомо про наказ Гіммлера з приводу знищення тридцяти мільйонів слов'ян?

– Це був не наказ, а всього лише промова.

– Але ж у німецькій тоталітарній державі був тільки один керівний центр – Гітлер, ви його заступник, і наступник, і найближче оточення. Чи міг Гіммлер давати розпорядження про знищення тридцяти мільйонів слов'ян, не маючи на це вказівок Гітлера чи ваших?

– Гіммлер не видавав такого наказу. Він виголосив промову, в якій сказав, що тридцять мільйонів слов'ян має бути знищено. Коли б Гіммлер справді видав такий наказ, то він мусив би спитати про це не мене, а фюрера.

– Я не сказав про наказ. Я кажу про настанову. Ви припускаєте, що він міг дати настанову без погодження з Гітлером?

– Не існувало директиви, яку дав би Гітлер на знищення слов'ян.

– Айнзацгрупи СД учиняли масові знищення радянських громадян. Чи не була діяльність айнзацгруп СД результатом реалізації заздалегідь розробленого плану знищення євреїв, слов'ян та інших народів?

– Діяльність айнзацгруп була цілком секретна.

– Отже, мільйони німців знали про злочини, що творилися, а ви не знали… Ваш свідок Бодешатц заявив тут, на суді, начебто в березні сорок п'ятого року ви сказали йому, що багато євреїв убито і за це доведеться дорого заплатити.

– Свідок Бодешатц так не говорив.

– А як же він говорив?

– Він повторив мої слова: «Якщо війну програємо, то це обійдеться нам дуже дорого».

– Чому? За вбивства, які ви здійснювали?

– Ні… Взагалі…

– Чи згодні ви були з теорією «вищої раси» і з вихованням в її дусі німецького народу?

– Ні. Хоча відмінність між расами я, безумовно, визнаю.

– Але з теорією не згодні?

– Я ніколи не заявляв, що ставлю одну расу як панівну.

– Дайте відповідь на запитання прямо: ви згодні з цією теорією?

– Особисто я не вважаю її правильною.

– Ви заявили на суді, нібито у вас були розходження з Гітлером у питанні захоплення Чехословаччини, у єврейському питанні, відносно війни проти Радянського Союзу, в оцінці теорії «вищої раси» і щодо розстрілів англо-американських льотчиків. Чим пояснити, що, маючи такі серйозні розходження, ви вважали за можливе співробітничати з Гітлером і проводити його політику?

– Я можу розходитися в поглядах з моїм верховним головнокомандуючим, але якщо він наполягатиме на своєму, а я дав йому присягу – дискусії не може бути.

– Якщо ви вважали для себе за можливе співробітничати з Гітлером, чи вважаєте ви себе, як другу людину в Німеччині, відповідальним за організовані у масовому масштабі вбивства ні в чому не винних людей?