Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 41 страниц)

– Пробачте мені, – сказав Мерк. – Я такий приголомшений тим, що сталося, що не володію собою… Спасибі, що ви прийшли, Гаузнер… Я мушу обговорити ситуацію й прийняти рішення, а ви зараз їдьте відпочивати, на вас лиця немає.

І Гаузнер заплакав; обличчя його трусилося, сльози котились по щоках, наче краплі весняного дощу по немитих від зими шибках веранди на маленькій дачці в лісі.

«Чому я подумав про дачу? – здивувався Мерк, проводжаючи візитера в передпокій; збагнув лише тоді, коли зачинив за ним двері: – Його обличчя вкрилося сивою щетиною, це неохайно, хоча типово для тих хвилин, коли переживаєш стрес; неохайність в обличчі нагадала мені дачу; весною шибки в патьоках, сірі, схожі на неголені…»

Усміхнувшись, Мерк став одягатися; все ще мрячив дощ; він натяг светр; дуже боявся застудитися, а до Пуллаха шлях неблизький, не приведи господи – ще зляже, а тепер це неможливо, повна бойова готовність, противник дізнався про те, про що не має права знати…

КЕМП-І

Він подивився на годинник: до ленчу лишалося сорок хвилин (тепер, пропрацювавши рік в ІТТ у Джекобса, він ніколи не говорив «обід»; тільки «ленч», зручніше й об'ємніше; ленч передбачає і знайомство, й обмін думками, й легку випивку, все зав'язано в одному слові; «давайте пообідаємо» – багатослівно, ближче до обжерства, тоді як ленч і є ленч; все ясно з самого початку).

Вечір буде зайнятий; зустріч цілком перспективна, йдеться про вербування графа Бахцу Елльсберга; підготовчу роботу провів доктор Райн, він надійний, не піддається ілюзіям, коли сказав «так», значить упевнений в успіху; чому не дзвонить Блас? Хоча я дозволив йому все, мабуть, поклав дівку в ліжко; красень, молодий, не те що Роумен; розмову з Штірліцом доведеться перенести на завтра, бо сьогодні на тринадцяту тридцять призначено ленч в «Лукулусі» – кращий ресторан Мадріда, всього лише десять столиків, цін немає, все, як у «Максима» в Парижі; збираються найповажніші люди міста, тисяча песет більше, тисяча менше, кого це хвилює, коли укладаються мільйонні угоди?! Задля справи виправдані будь-які витрати; тільки тупі скнари бояться викинути тисячу там, де пахне мільйонами, і, як водиться, програють, бо кожен початок пов'язаний зі щедрими витратами, прибутки потім ідуть, діалектика, нічого не вдієш.

Із Буенос-Айреса прилетіли тузи, їх опікає Гутієрес-молодший; на прийоми до сеньйори Франко одержує особисті запрошення, сильний, зв'язки неймовірні.

Кемпа трохи здивувало те, що вони, ці банківські тузи з Аргентіни, прибули разом з промисловцями; як правило, такі змішані групи прилітають лише тоді, коли очікується підписання якогось дуже великого індустріального залізничного чи військового проекту, а такого в Аргентіні поки що не передбачалося; принаймні Штірліц – коли Кемп доручив йому скласти довідку про колізію, що зацікавила його, – нічого серйозного не знайшов, хоча проаналізував усю пресу республіки, навіть ту, яку було заборонено ввозити в Іспанію, і доставляти її в ІТТ з дипломатичною поштою, яка не підлягала, певна річ, огляду митних властей Франко.

Кемп, звичайно, і гадки не мав, що Штірліц зацікавився якоюсь статейкою у «Кларіні», де йшлося про намір спорудити каскад електростанцій в районі Барілоче, що на кордоні з Чілі; зовсім безлюдний, необжитий район, чому саме там? Чому «Кларін», що почав, як було оголошено, цикл репортажів про цей проект, надрукував тільки один, а потім замовк? Знаючи суть роботи секретного підрозділу Ге-рінга, котрий працював над створенням атомної бомби для рейху, Штірліц пам'ятав, що першим і основним питанням проекту була прив'язка лабораторій і дослідних заводів по виробленню гелію до електростанцій, з дотриманням норм надзвичайної секретності.

Штірліц заклав інформацію в пам'ять, але не запустив її в дослідження, бо привчив себе до того, що аналізувати треба факти, а не домисли.

Він, звичайно, не знав і не міг знати, чому Кемп поставив перед ним завдання обчислити те нове, що намічалося в промислово-шляховому будівництві Аргентіни, як і Кемп, він також міг лише припускати, для чого група тузів із Буенос-Айреса прилетіла в Мадрід – за особистою вказівкою Перона. Єдиний у цій групі – професор Дейва – представлений як науковий експерт, був утаємничений у справжню мету поїздки в Європу. Саме він, Дейва, повинен був мимохідь, ненав'язливо промацати можливість придбати в різних фірмах (бажано в англійських та шведських, але через іспанські концерни) ті стратегічні матеріали, верстати та апаратуру, які потрібні Ріктеру для створення «штуки»; робота у Барілочі вже почалася, але була оповита цілковитою таємницею, і зведення про результати кожного дня доповідалися безпосередньо президентові. Він, професор Дейва, мав ставити свої запитання у такий спосіб, щоб його співрозмовники ні в якому разі і ні за яких обставин не могли зрозуміти, чим же по-справжньому цікавляться аргентінці. Більше того, Гутієрес розробив точний план дезинформації, виконання якого повинно було дати можливість іспанцям і тим, хто з ними зв'язаний, прийти до висновку, що Перон задумав гігантський план портового й міського будівництва («нація насамперед, я думаю не про якісь там міфічні «класи», винайдені Марксом, а про всіх трудящих»), що досить добре прозвучить у пресі після виборів.

Ні Штірліц і ні Кемп не могли також передбачити, що Дейві дали ще одне делікатне доручення (а втім, не йому одному) – з'ясувати долю тих осіб, які були зав'язані в атомний проект нацистів; прізвище Штірліца стояло не на останньому місці.

… Часом Кемп ненавидів себе за зайву, як він сам це назвав, «німецькість». Він нічого не міг вдіяти з собою, коли мозок його, немов окремо від нього самого і від його глибинної суті, автоматично обчислював ту реальну, чисто житейську економію, яку дають всі ці ділові ленчі і коктейль-парті. Суми ці не просто намертво закарбувалися в його мозку (часом навіть мимо його волі), але й складалися в певну концепцію бюджету; якось само собою виходило так, що місячний оклад, який платила фірма, майже повністю переходив на його рахунок у «Банк де Мадрід»; харчувався він саме на цих практично щоденних прийомах; Ерл Джекобс виділив йому досить значну суму на представницькі витрати та бензин (так звані транспортні витрати), фірма також фінансувала його телефонні розмови і, після того як він підготував чотири дуже вигідні контракти, взяла на себе половину квартирної платні, бо Джекобс вирішив, що його холостяцька квартира цілком може бути обладнана для зустрічей з потрібними людьми, коли розмова в ресторані небажана з цілого ряду міркувань, а насамперед тому, що секретна поліція – особливо після того, як Франко санкціонував широкі зв'язки з Америкою, – хоче знати все і всіх, влізає в прерогативи міністерства економіки, відробляє свій хліб абияк, а рапорти агентури можуть бути некваліфіковані чи тенденційні, і тоді навіть сам Ерл Джекобс з його зв'язками не гарантований, що вдасться вчасно «погасити» непотрібну сварку.

Іноді Кемп виймав свою чекову книжку і з радістю переглядав суму свого рахунку, яка щомісячно збільшувалася, – адже після війни почав з нуля, а через одинадцять місяців зможе купити старий будинок на березі біля Малаги, який нагледів якось, будучи у відрядженні в Андалусії. Знову-таки незалежно від самого себе, зовсім автоматично його мозок, підкорений ощадливому педантизму, легко й точно вичислив, що треба буде ще три роки попрацювати в корпорації, щоб перетворити розвалюгу в цілком пристойний пансіонат, який він назве «Кондор»; вісім номерів, великий хол-ресторан, басейн у дворі; Герман Гіскес, підполковник абверу, один з найдовіреніших співробітників Гелена, сказав на їхній останній зустрічі, що через кілька років у гамбурзьких газетах можна вже буде надрукувати рекламу про «німецький куточок на березі Середземного моря»; саме тепер у Німеччині роблять гроші, величезні гроші, отже, люди захочуть відпочити тиждень-другий подалі від чужих очей, запросивши на сонечко хорошу подругу.

Гіскесу він вірив; вперше вони зустрілися на конспіративній квартирі Гелена в Мюнхені у вересні сорок четвертого; генерал тоді запросив його (не «Кемпа» ще), підполковника Ріхарда Віккерса, і підполковника Германа Гіскеса.

Гелен був похмурий, довго сидів біля приймача «Блау-пункт», ловив хвилю тієї німецької радіостанції, яка передавала тірольські пісні (дуже голосисті, надійно забивають розмови; отже, прослухати їхню бесіду колега Мюллер практично не міг, коли припустити, що гестапо – за завданням Кальтербруннера – все-таки обладнало його конспіративну квартиру апаратурою), потім запросив офіцерів до невеличкого столика, сервірованого печивом, трофейним товстим шоколадом та неміцною кавою.

– Я запросив вас, – сказав він, – не для того, щоб повідомити вам щось приємне, а зовсім навпаки… Я хочу поговорити з вами цілком відверто про те, що нас чекає. А чекає нас окупація. Так, саме так. Війну програно, крах неминучий. І я хочу розповісти про те, як кожному з вас належить поводитись після того, як вас заарештують…

Гелен нахмурився, лоб вкрили глибокі зморшки, він був стомлений і змарнілий: щоки позападали, під очима залягли темні тіні.

– Так, – роздратовано повторив він, – саме так, після того, як вас заарештують… Єдиний, хто, можливо, уникне арешту, – він підвів очі на Кемпа, – будете ви, бо я пробив для вас призначення в Лісабон; ваше прізвище тепер – Кемп, починаєте службу в нашому аташаті. Але більшу частину часу витрачайте на те, щоб уже зараз, не гаючись, шукати контакти з ІТТ – я вірю моєму другові доктору Вест-рику. Не думайте про поточні справи; ваше головне завдання – підготувати точку, яка в майбутньому дасть змогу організувати надійний дах для всіх тих, у кому будемо зацікавлені ми, солдати тієї Німеччини, яка встане з попелу.

… Вдруге Кемп зустрівся з Германом Гіскесом у Лісабоні, коли той прилетів до португальської столиці разом з Густавом Гаузнером у грудні сорок четвертого, напередодні різ-два; вони поїхали на Байро Алто, в район місцевої Фліт-стріт, у невеличкий ресторанчик «Нова прімавера»; розмовляли мало, пили багато, настрій у всіх був пригнічений; дали обітницю допомагати один одному чим можуть і як можуть, грядущому жаху можна протиставити тільки єдність бойових соратників. Кемп переклав прислів'я, виведені синьою поливою на білих кахлях, вмонтованих у стіну: «Добре робить той, хто робить», «Фальшивий друг – найгірший ворог». Саме тоді Гіскес і пожартував: «Найбільша допомога, яку ми зможемо подати нашій нещасній батьківщині, полягає, мабуть, у тому, щоб кожен з нас зміг розбагатіти, як Крез. Тільки потім не сісти сидьма на це багатство, а поділити його між борцями… Страшненька ідея визначає кінець режиму: «Багатійте, і ви допоможете нації!» Де наша колишня німецька духовність, боже мій?!»

… У «Лукулусі» було весело, аргентінці влаштували чудовий обід, м'ясо тало в роті, ніде в світі немає такої яловичини, як у них, хазяїн ресторану не образився, коли вони привезли кухаря з свого посольства, той готував ростбіфи й вирізки, пильнуючи, щоб не було пересмаження, це найстрашніший гріх, бо пропорція присмаженості зверху і крові всередині є першооснова гастрономії Байреса; найменше порушення заплямує ганьбою, навіщо тоді друкували в меню назву страв, що славилися в Аргентіні.

Вино подавали з бодег Мендоси – спеціально привезли з собою п'ятнадцять ящиків; звичайно, іспанська «Рьоха» чудова, але вже коли в «Лукулусі» сьогодні приймають на ар-гентінський лад, то нехай головне, що визначає стіл, тобто м'ясо й вино, буде аргентінське.

Маркіз де ля Куенья був в ударі, розповідав анекдоти, хазяїни й гості сміялися до сліз; благопристойний порядок змінила дружня розкутість: люди мінялися місцями, розмовляли всі, стало гамірно; розбилися за інтересами, запитання й відповіді перекидалися легко, мимохідь, коли послухати з боку, могло здатися, що люди говорили про сущі дрібниці, та й випито немало, однак якщо проаналізувати суть цього застілля, то компетентні економісти змогли б скласти жорстку схему, побудовану на м'яких, немов доторк котячих лапок, натяків, вигуків здивування, напівфраз, а то й просто вигуків. Як велике барвисте панно складається з мізерних мозаїк, так і тут головний смисл був надійно прихований в лузгу зовсім необов'язкових слів; тільки коли їх зібрати на друковані сторінки, вони набудуть закінченого логічного смислу.

Правда, Кемп, який уважно слухав все і всіх (це в них заздалегідь обговорено з Джекобсом), не міг приховати здивування, коли професор Дейва, підсівши до нього з келихом вина, заговорив чудовою німецькою; спитав про долю гумбольдтовської бібліотеки («боже, з яким захватом я працював у вас у Берліні, яка прекрасна систематизація знань!»), цікавився, що сталося з Дрезденською галереєю, що безслідно зникла, адже це російська зона окупації, чого можна сподіватися від вандалів; потім сказав, що його німецькі друзі в Байресі непокояться за професора Грюннерса; чи не має «любий Кемп» якоїсь інформації про цього видатного математика; я був би безмежно радий, якби ви розшукали його, все-таки Іспанія – це Європа, вам ближче до Німеччини, не те що нам, живемо на іншому краю землі, ходимо догори ногами, Новий рік відзначаємо в той день, коли настає літо, все не як у людей. До речі, про професора Грюннерса може знати один полковник на прізвище Штірліц, мені називали це ім'я в нашому університеті, а раптом ви чули щось про нього, чого на світі не буває?!

Не діждавшись відповіді Кемпа, начебто це його не дуже й цікавило, професор Дейва переключився на розмову з маркізом де ля Куенья, звалив на нього потік інформації з приводу того, як інтенсивно бразільці почали освоєння прикордонних з Аргентіною районів неподалік водопаду Ігуасу, використовуючи техніку, яку вони одержали з Швеції через посередництво іспанців. «Ми ревнуємо, зрештою Бразілія – дитя Португалії, а ми піддані іспанської культури, хіба може люба мати виявляти байдужість до рідних дітей?!»

Маркіз де ля Куенья засміявся:

– Головна різниця між нами й португальцями полягає в тому, що ті пускають биків на кориду, забинтувавши їм роги м'якими ганчірками, а ми жадаємо протиборства з шилом. Та й взагалі, дитяча ревність часто буває безпідставна, в підоснові її почуття, а не факти. Наскільки мені відомо, ми не дуже й активно торгуємо з Бразілією. А втім, цілком можливо, що хтось з наших уліз туди, обминувши моїх бюрократів, діло є діло, штучні перепони заважають обміну капіталу, спасибі за ваше повідомлення, я неодмінно запитаю наших нероб…

Коли Дейва хотів був устати з крісла й перейти ближче до Джекобса, Кемп простиг йому свою візитну картку:

– Мені було дуже приємно познайомитися з вами. Я негайно спитаю моїх друзів про те, що вас цікавить.

Дейва витяг свою картку, дописав на ній ще два телефони і сказав:

– Буду радий бачити вас у Байресі. Тут я зупинився в «Рітці», терпіти не можу розкошів, але, на жаль, становище зобов'язує – мої боси неймовірні марнотрати, вони не можуть, бачте, жити в однокімнатних номерах…

Як і завжди, Кемп їхав з прийомів раніше за Джекобса (це було також обумовлено заздалегідь), щоб до повернення боса узагальнити запитання, що виникли під час ленчу. Він підійшов до своєї машини (на такі заходи брав престижний автомобіль фірми, старий «остін» із затемненими шибками), відчинив дверці, хотів був сісти за кермо, але почув своє прізвище; його покликали з тієї машини, що стояла зовсім поряд з «остіном»; голос здався знайомим, нічого тривожного; обернувся: за кермом непримітного «штеєра» сидів Густав Гаузнер…

– Он воно як? – задумливо перепитав Кемп, вислухавши свого дуже давнього знайомого, і відчув давно забуте бажання затягтися міцною сигаретою. – Гаразд, сідайте до мене, від'їдемо звідси, там і вирішимо, що робити.

– Та ні, – роздратовано сказав Гаузнер. – Що треба робити, я знаю, у мене є інструкція. Інше питання – чи встигнемо?

– Встигнемо, – відповів Кемп і посміхнувся. – Особливо коли є інструкції. До речі, ви що, тягли їх через кордон?

– Як і торс, – у тон йому посміхнувся Гаузнер. – Інструкції тут. – Він злегка приторкнувся вказівним пальцем правої руки до лоба. – Все по пунктах, завчено аж до ком.

Кемп припаркував машину на вулиці генерала Мора, поклав у рот жувальну гумку й сказав:

– Про жінку зрозумів. Про зв'язок, який треба передати вам, також. Про готель і машину тим паче. Але я не можу збагнути, чому мені треба негайно летіти звідси в Буенос-Айрес? Це виглядатиме як втеча.

– Подзвоніть Кіршнерові. В нього додаткові вказівки. Ви знаєте Кіршнера?

… Кіршнер, один з тих, кого закинув Гелен в Іспанію на глибинне вкорінення, поки що не мав оперативних завдань, уникав будь-яких контактів з німцями, використовувався «організацією» в крайніх випадках. Зараз був саме такий випадок. Сьогодні вранці з Гамбурга подзвонила «тітка Гертруда» (агент Мерка) й, привітавши «любого Хайнца», попросила його передати Гербертові (Кемгіу), якщо той раптом подзвонить йому, щоб він «подбав про прибирання дому» після того, як «роз'їдуться родичі з півдня».

Звичайна фраза, яку Кіршнер передав Кемпу, коли той подзвонив йому, розшифровувалася так: «Після того як людина, що вийшла до вас на зв'язок, виконає покладене на неї завдання, ліквідуйте її з допомогою надійних людей, але самі після цього передислокуйтесь до Аргентіни на заздалегідь обумовлену явку».

Кемп повільно, немов заворожений, поклав трубку й не зразу наважився вийти до Гаузнера з підвального приміщення, звідки дзвонив (що за безглузда манера встановлювати телефон біля нужників?!). Він з жахом побачив обличчя Гаузнера, коли вони сиділи в Лісабоні всього якихось два роки тому і розмовляли про те, що єдиною панацеєю від тотального знищення німців з карти світу є лише одне: абсолютна, сердечна, щира дружба; досить нам дозволяти всяким недоумкам, таким, як єфрейтор, користуватися природженою німецькою властивістю порядку, беззаперечним виконапням будь-якого найкривавішого наказу начальника.

З не відомим йому досі жахом Кемп раптом зрозумів, що він ні на хвилину не сумнівався в тому, що виконає наказ «організації» й організує вбивство Гаузнера («прибирания дому») після того, як той зробить свою роботу. Оскільки Гаузнер приїхав сюди, значить, він автоматично перейшов у його, Кемпа, підлеглість і, отже, розповість докладно, що йому треба зробити; ох, краще б мені не знати цього, подумав Кемп; будь тричі все прокляте; не життя, а якесь знущання з того, що є в людини святого… Хоча чи є? Все випалили, вік жорстокий, не на милосердя розрахований.

– Ну що ж, – сказав він, увійшовши в кафе, повільно сідаючи за мармуровий столик біля Гаузнера. – Все сходиться. Розповідайте діло, я одержав необхідні вказівки, допомогу забезпечу.

– Як з часом? – знову спитав Гаузнер. – Повірте моєму відчуттю, з часом у нас дуже скрутно. Мені треба негайно побачити ту жінку, яку я вам передав на зв'язок…

– Крістіну?

Гаузнер машинально оглянувся, кивнув і стомлено вів далі:

– Я повинен зустрітися з нею негайно. Людина, яку ви мені передасте, мусить вивезти її з міста і надійно постерегти, поки я не проведу розмови з Роуменом.

– На предмет?

– Його вербування.

– Це нереально.

– «Організація» вважає, що завдання це важке, але все-таки цілком реальне. Це думка генерала, а він не помиляється. Ви переконані в точності тієї інформації, яку вам передали?

– Мені передають досить багато інформації, – сумно посміхнувся Кемп. – Яку саме ви маєте на увазі?

– Про стосунки Роумена до мого агента… до Крістіни?

– Інформація абсолютна. – Кемп хотів був додати, що слухав запис їхніх розмов, починаючи з самого раннього ранку і до того моменту, коли вночі вони починали займатися любов'ю, але чомусь не став цього робити; за кілька хвилин я вже звикся з тим, так само з жахом подумав він, що розмовляю з покійником, розуміючи, що перед загибеллю Гаузнера може статися таке, що змусить його заговорити. Тутешні хлопці на Пуерта-дель-Соль примусять навіть труп ворушити сірими холодними губами.

Він уявив собі цей жах: жовтувате обличчя мертвого чоловіка; прозорі, немов обтягнені папіросним папером, очні яблука, загострений хрящуватий ніс (чому в усіх покійників ніс стає хрящуватим, наче всі померлі – євреї; ах, коли б) і відстовбурчені, з синявою вуха.

– Інформація цілком надійна, дорогий Гаузнер…

– Я – Морсен. Будь ласка, забудьте те ім'я.

– Добре. Що ви маєте намір робити після вербувальної розмови?

– Або я ламаю його і він дає згоду на роботу за завданням «організації» і тоді ми постачаємо його такою інформацією, яка сприятиме його кар'єрному зростанню і переводу до Вашінгтона, або знищу його.

– Друге ясно. Яку інформацію ви можете йому пообіцяти?

Гаузнер закурив і, відкинувшись на спинку крісла, відповів:

– Я віддаю йому вас.

– Ви збожеволіли.

– Я – ні. Мерк – можливо.

– Ви збожеволіли, – повторив Кемп. – Я ж тримаю всі нитки!

– В Буенос-Айресі ви з'явитеся на відому вам адресу, – монотонно, якось навіть торжествуюче говорив Гаузнер, – і передасте там усі свої зв'язки, паролі, довіреності на рахунки. Там же вам вручать нові документи; місце вашої майбутньої роботи – Парагвай з виходом на північні райони Аргентіни. Мене уповноважили вам передати саме це…

– Це все?

Гаузнер витяг з кишені маленьку англійську книжку.

Кемп устиг помітити титул на корінці – О'Генрі.

– Тут паспорт, гроші й шифри; телефонний зв'язок заборонений категорично, тільки листування.

Кемп подивився на годинник; треба встигнути зняти мої гроші в «Банк де Мадрід», подумав він, не залишати ж їх тут? Яке все-таки безглуздя, чорт забирай! Десь щось з кимось сталося, а б'є по мені… А втім, ні; я лечу в Аргентіну, а Гаузнера кладуть у труну, не треба мені гнівити бога, зі мною не так уже й погано…

Тим часом Гаузнер тягуче говорив завчене:

– «Організація» вважає, що найближчим часом Роумен почне проявляти активність, якщо вже не почав. «Організація» передбачає, що одним з об'єктів його активності може стати якийсь доктор Брунн, він же Штірліц. Вас просили, перед тим як ви, не заїжджаючи додому, відправитесь на аеродром, звернутися до ваших друзів, щоб посприяли налагодити стеження за Брунном, а також за Роуменом. Вас також просили локалізувати тих знайомих Роумеиа в місцевій секретній службі, з якими він підтримує службові стосунки; назвали ім'я полковника Еронімо; мені доручено передати: вже вжито заходів, щоб вас підтримав у всьому полковник Фернандес. Мене також просили передати: завдання полягає в тому, щоб не дати можливості доктору Брунну зникнути, бо «організація» передбачає, що після заходів, ужитих нею, Роумен зробить усе, щоб допомогти докторові Брунну виїхати з Іспанії. Факт можливої допомоги має бути відповідним чином зафіксовано…

– Але цього я вже не встигну зробити, – сказав Кемп. – Кому передати документи, якщо хтось з моїх людей зможе сприяти виконанню цієї вказівки?

– Мені, – відповів Гаузнер. – Як тільки Брунн поїде на вокзал чи на аеродром, я повинен одержати документи про те, хто і як допомагав йому в цьому. Вони мають бути в мене, коли я розмовлятиму з Роуменом.

Вони мають бути при тобі, коли тебе вб'ють, подумав Кемп. Бідолашний Гаузнер. А я ще нещасніший, бо мене зробили христопродавцем. Мене не розпинали, не катували в катакомбах, не погрожували життям рідних, мені просто передали слова генерала, і я почав завчено діяти, тобто брехати, замовляти каву, зацікавлено слухати і спокійно дивитися в очі колеги, якого вб'ють мої люди з групи Берндта – Пепе.

Ну, добре, спитав він себе, а що коли я зараз усе відкрию Гаузнеру? От візьму й скажу йому: «Друже, ти приречений. Той, хто послав тебе сюди, віддає тебе на заклання. Йому потрібно – в якійсь складній комбінації, невідомій ні тобі, ні мені, – щоб ти мав при собі документи про зв'язок Штірліца з Роуменом. Коли твоє тіло – мертве, піддатливе й важке – перевертатимуть, після того як обміряють його і зроблять фотографії, – залізуть у кишені, знімуть годинник і черевики (підбори – чудові контейнери для таємної кореспонденції!), при тобі повинні бути саме ці документи. Недаремно мені доручили пильно стежити за Роуменом, недаремно я дістав вказівку «організації» вступити в контакт з «доктором Брукном» перед тим, як Роумен почне з ним свої ігри, недаремно доручили мені провести цю операцію так, щоб Брунн відчув постійну турботу про нього і нашу таємну могутність, яка нічого не просить взамін за своє добро, і я провів цю операцію, але я був маленьким пішаком у великій грі, задуманій комбінаторами; тепер мені ясно, що вони недаремно наказали мені організувати знайомство дівки бідолашного Гаузнера з цим американцем, неспроста саме я мав привести Штірліца до Ерла Джекобса, все це неспроста, і мені не дано зрозуміти наступні ходи комбінації, і тобі, нещасний, довірливий Гаузнер, не дано зрозуміти, в ім'я чого ти мусиш умерти». Ну й що, спитав себе Кемп. Що станеться, коли я скажу йому це? Він же не повірить мені. Або передасть по якійсь запасній лінії – вони могли дати йому запасний ланцюг – сигнал тривоги: «Кемп збожеволів». Або – ще гірше: «Кемп продався ворогові й зводить наклеп на братство нашої «організації».

– Добре, – сказав Кемп, відчувши тяжку втому, навіть плечі осунулись, – я зроблю все, що можу. Їдьмо на телеграф, звідти легше зв'язатися з ким треба, телефони ресторанів на підслухуванні, тутешні опозиціонери ресторанні, вони затівають двірські перевороти в ресторанах, зрозуміли? Хочете випити перед дорогою?

– Я п'ю після закінчення роботи, – відповів той. – Велике спасибі.

Після закінчення роботи ти лежатимеш на асфальті, подумав Кемп. Або на паркеті. Краще б на килимі, не так боляче падати. Та коли куля розірвала тебе, ти не відчуваєш болю від падіння, сказав він собі, ти сприймаєш падіння, як благо, як доторк до землі, яка дає силу; хтось з древніх намагався торкнутися ногою землі, коли його душив ворог, бо вірив, що вона дасть йому нову силу, і, здається, дала, але ж це буває в легендах, у житті все грубіше й жорстокіше, пахне горілою вовною, булькає червона кров у куточках рота і в горлі повно гіркої блювотини, бо пробита печінка, велика, як у корови, і така ж бура.

Він устав рвучко, бо зрозумів: ще мить, і він усе скаже Гаузнеру, він просто не зможе перебороти в собі цього бажання; хтось розповідав йому, здається Клаус Барб'є, що зрадник – перед тим моментом, коли він іде в камеру працювати проти свого близького друга – відчуває до нього таку ж краючу серце ніжність, як мати до своєї дитини. Але це триває тільки якусь мить; головне – подолати в собі криз, потім буде не так страшно; боляче – так, але не страшно, і коли біль усе-таки можна перенести, то страх безугавний, а тому нестерпний.