Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

… Коли Роумен прислав таку довідку, Даллес забрав її на ніч, зробив фотокопію і запитав – по відомих лише йому одному каналах – генерала Гелена про всі ті імена, які згадував Роумен, попередивши, що цю роботу необхідно провести в обстановці виняткової секретності і що ніхто з його, Гелена, американських контактів про це не повинен знати – ні за яких обставин.

У відповіді, підготовленій Геленом, було дано установчі відомості на сімнадцять чоловік, про які згадував Роумен; також повідомлялося, що «доктор Брунн» насправді співробітник розвідки Шелленберга, відомий під прізвищем Бользен, але в всі підстави думати, що це його псевдонім; справжнє ім'я Бользена – Брунна з'ясовується.

Даллес подякував Геленові, попросив його скласти розширену довідку на доктора Зоммера, Кемпа і Брунна – Бользена, які зацікавили його, зустрівся з Макайром, порекомендував йому, як краще відповісти Роумену, і перевів розмову на останні фільми, що привезли у Штати з Франції:

– Там настає щось якісно нове, повірте моєму чуттю. Чи виявиться Голлівуд спроможним сказати своє слово в новій обстановці, ось що мене бентежить…

Потім він смішно прокоментував останній бейсбольний матч між «буйволами» й «техасцями», упевнено назвав майбутнього чемпіона, порекомендував Макайру їсти щоранку терту редьку з маслиновою олією, додавши, що це робить печінку бастіоном здоров'я, і, попрощавшись, поїхав до себе в Нью-Йорк, умовившись про наступну зустріч через тиждень на прем'єрі «Петрушки» великого Стравінського…

5

«Полу Роумену,

виконуючому посаду резидента в Іспанії

Цілком секретно

Оскільки Ваша телеграма з проханням роз'яснити мою депешу 3209–46 передбачає розгорнуту відповідь, просив би Вас узяти в розробку згаданих Вами Зоммера, Кемпа і Брунна. Радив би насамперед зосередити увагу саме на Брунні – Бользені.

Після Вашого повідомлення, як пройшов контакт з Брунном – Бользеном, ми проаналізуємо Ваше повідомлення й охоче вислухаємо Ваші пропозиції на майбутнє.

Тільки така дружня робота, котра має визначити стосунки між резидентурами й центром, дасть Вам змогу зрозуміти те, що поки ще не зрозуміле, а нам дасть можливість скоригувати наші рекомендації стосовно специфічних умов, які існують в Іспанії.

Макайр».

Цю телеграму, записану Макайром зі слів Даллеса, було побудовано на тому тотальному недовір'ї, якого зобов'язана була дотримуватись нова розвідувальна служба країни; Даллес знав, що робив, бо в свій час він звернувся до Гелена з особистим проханням – знову ж таки обминаючи всі офіційні канали – налагодити спостереження за зв'язками резидентів «рузвельтівської команди»; пропозиція Макайра почати контакт з Брунном – Бользеном передбачала дію, а розвідник ні в чому так не проявляється, як у дії, його всього видно наскрізь, наче голенького, бери – не хочу!

Не знав Макайр і того, що Даллес уже домовився з директором ФБР– Гувером про початок роботи по всіх тих резидентах, які додержувалися «старого курсу». Але він добре запам'ятав зауваження Даллеса, кинуте мимохідь: «Якщо раптом Гувер зацікавиться Роуменом, захищайте його коректно, стримано, я допоможу зробити так, щоб про вашу пропозицію дізналися в державному департаменті: там не люблять ФБР і цінять тих, хто не боїться захищати своїх».

… Однак, комбінуючи й граючи, затіваючи складні інтриги, підставляючи Макайра Гуверові, зіштовхуючи лобами державний департамент і служби Мюнхена, Даллес не знав, що й Гелен вів свою партію, і не збирався «вивчати» Кемпа, як і багатьох інших у різних країнах світу, бо той був резидентом «організації» генерала в Іспанії, користувався його цілковитим довір'ям і безмежною підтримкою.

Не знав Даллес і того, що Гелен, відчувши його певний інтерес до Брунна – Бользена, дав Кемпу вказівку налагодити стеження за цією людиною, оскільки, як писав він, треба чекати підходу до нього представників відповідних служб, а це «дасть нам можливість простежити на ділі, як працює американська розвідка в третіх країнах, а конкретно в тих, де живе багато вигнанців, які ще не змогли визначитися в суспільному житті і яких досі ніяк не використано на благо майбутнього Німеччини».

Саме ця вказівка Гелена й змусила Кемпа ще уважніше придивитися до Брунна – Бользена і звернутися в Мюнхен з проханням зібрати всі можливі дані про «об'єкт», тому що, писав він, можуть бути зовсім несподівані повороти справи, якщо, звичайно, дозволити собі розкіш довіритися – на цій фазі – почуттю, а не об'єктивним даним.

Гелен прочитав повідомлення Кемпа, сказав Мерку, що не слід довіряти почуттю, але порадив не випускати Вруна – Бользена з поля зору, чого чорт не втне, коли бог спить…

6

«Едгару Джону Гуверу.

Федеральне бюро розслідувань

Дорогий Учителю!

Ви навіть не уявляєте, який приємний мені був Ваш дзвінок!

Мушу признатися, що саме у Вас (я завжди пам'ятаю про щасливі години, проведені разом з Вами в роботі проти гітлерівських шпигунів) я навчився доброзичливості, яка притаманна Вам у ставленні до людей, незалежно від того, на яких щаблях ієрархічної градації вони стоять.

Ніколи не забуду, як Ви сердито й по правді шпетили мого нинішнього боса Нелсона Рокфеллера і водночас покірно вислухували докори прибиральниці, яка гнівно сварила Вас за те, що після наради у залі лишається так багато тютюнового попелу на килимах…

Я, взявши з Вас приклад, досить жорстко відстоюю свої позиції в кабінеті помічника державного секретаря, але покірно схиляю голову, коли дівчата з друкарського бюро лають мене за те, що завалюю їх роботою. Ніщо не здається мені таким бридким, як безтактність, та ще з тими, хто не може відповісти тобі тим самим. Ми часом аж надто багато говоримо про вірність ідеалам демократії, але поводимось, мов римські патриції, до того ж без достатньої на це підстави – ні перемог на полях битв за нами, ні переможених в суперечці філософів, ні покорених жіночих сердець.

Тепер про справу. Пол Роумен, який цікавить Вас, судячи по відзивах людей, що добре його знають, давно працює в розвідці.

Зараз він виконує обов'язки резидента в нашому посольстві в Мадріді, причому виконує їх коректно і зі знанням справи. Певну емоційну неврівноваженість Роумена можна пояснити тим, що йому довелося просидіти в нацистській тюрмі.

Мене трохи здивувала Ваша зацікавленість цією людиною, бо ФБР даремно ніким не цікавиться.

Я розумію, що дружба не дає права просити про щось таке, що може бодай трохи завдати шкоди тій справі, якій ми з Вами служимо, але я міг би допомогти у Вашій справі набагато компетентніше, коли б Ви вважали за допустиме точніше визначити сферу Вашого інтересу до Роумена. Це дало б мені змогу ще й ще раз подивитись його особисту справу, а також зустрітися з тими колегами, котрі працювали з ним пліч-о-пліч як у ту пору, коли він перебував саме у ВСС, так і після того, як у травні сорок п'ятого його перевели у Відділ державного департаменту. З найглибшою повагою

Ваш

Роберт Макайр».

7

«Роберту Макайру,

виконуючому посаду начальника

Відділу розвідки державного департаменту США

Дорогий Боб!

Спасибі за Ваші добрі слова. Тільки ради правди маю сказати, що не такий я вже й сміливий, як Ви вважаєте, бо я ніколи не заперечував ні президентові, ні міністрові юстиції, а треба б!

Відносно тих, хто стоїть нижче від нас, то їх у сто разів більше, ніж тих, хто стоїть над нами, вони ж і зберігатимуть про нас пам'ять, і передаватимуть її нащадкам. Буде прикро, якщо наступні покоління судитимуть про нас по тих невихованих чиновниках, які, на жаль, ще зустрічаються в коридорах влади. Ваша правда, найвища суть демократії полягає не в тому, як собачаться сенатори перед мікрофонами радіокомпаній, набираючи очки до майбутніх виборів, а саме в тому, щоб ненав'язливо й тактовно виховувати в народі своїм прикладом повагу до тих, хто править країною.

Тому, й далі посміхаючись, терпіть буркотливу лайку добрих ваших друкарок, але все-таки не сваріться з Нелсоном Рокфеллером.

Тепер з приводу Пола Роумена.

У мене, звичайно, не може не бути тих професіональних секретів, котрими я не маю права ділитися ні з ким, навіть з такою славною людиною, якою вважаю Вас. Однак у цьому конкретному випадку хочу сказати з усією відвертістю: мені на стіл потрапили документи, що свідчать про дуже довірливу дружбу м-ра Роумена з такими німецькими емігрантами, як Брехт та Ейслер, які давно й міцно пов'язали своє життя з більшовизмом.

Тому на цьому етапі мене цікавить лише одне: чи ставив коли-небудь м-р Роумен до відома своє керівництво про його не ділові (оперативні), а дружні контакти з цими іноземцями?

Якщо так, то питання буде закрите, оскільки розвідка передбачає «дружбу» з найжорстокішим ворогом. Якщо солдат перемагає у відкритому бою, то розвідник – у трагічно-закритому, не видному сторонньому оку, а тому особливо невдячному.

Коли ж ні, то я просив би Вас з розумінням поставитися до тих заходів, яких мені доведеться вживати, бо, хоч як нам дорога доля кожного американця зокрема, все-таки доля народу Сполучених Штатів усім значно дорожча.

Думаю, Ви зрозумієте мене правильно, коли я попрошу знищити цього листа.

Буду радий бачити Вас у кінці наступного місяця, коли я закінчу ту роботу, якій зараз віддаю весь свій час.

Щиро Ваш

Гувер».

8

«Джозефу Макарті,

Сенат Сполучених Штатів Америки,

Комісія по розслідуванню антиамериканської діяльності

Дорогий Джо!

Як я й думав, м-р Роумен, який цікавить нас, ніколи нікого не ставив до відома про свої дружні стосунки ні з Брехтом, ні з Ейслером.

У зв'язку з тим що мої хлопці наскребли ще деякі матеріали на цих живчиків (до речі, вони євреї, а не німці), оскільки в мене підбирається загрозливо-велике досьє на таких комуністичних симпатизантів, як Чарлз Спенсер Чаплін, Пол Робсон, Артур Міллер (це молодий драматург з породи викривачів, ліві мліють від захоплення перед його писаниною), а всі вони так чи інакше пов'язані один з одним в цілком оформленому товаристві противників існуючого в нашій країні ладу, я прийняв рішення переглянути всі. контакти Роумена, бо Кремль не може не бути зацікавлений у тій абсолютно секретній інформації, яку він має в своєму розпорядженні.

До того ж м-р Роумен був у нацистській катівні, тому більшовики мають можливість впливати на нього, використовуючи його відверто антинацистську позицію.

Дуже прикро для нас і виграшно для противника те, що м-р Роумен самотній, у нього зараз немає сім'ї, отже, він позбавлений тих «прив'язок», які допомагають одруженій людині, а тим паче батькові сімейства, надзвичайно ретельно контролювати ті рішення, які треба визначати як кардинальні.

Державний департамент надав мені додаткові можливості для оперативної роботи; я одержав звідти список рідних, знайомих та друзів м-ра Роумена.

Я дуже не хотів би лякати себе наявністю розгалуженої сітки, більшовицької змови у нашій країні, але краще дізнатися про хворобу заздалегідь і за допомогою скальпеля відчленити заразу.

Просив би Вас, дорогий Джо, зразу ж вилучити Роберта Макайра із списку, який Ви прислали: якщо ми почнемо шукати єретиків серед тих, кого вважаємо братами (і справедливо вважаємо), то виграють лише ті, які мріють про те, аби тільки нашій країні було завдано шкоди. Я ручаюся за Макайра. Його добре – в минулому – ставлення до м-ра Роумена не повинно кидати на нього тінь.

Про хід моєї роботи я ставитиму Вас до відома.

Сподіваюсь, що цей лист Ви знищите, бо він має особистий характер і розкриває те, про що не мають права знати навіть Ваші співробітники. Це не Ваша провина, це – наша спільна біда, бо були широко розчинені двері для червоних не тільки державних установ, а й святі для кожного американця ворота Капітолію.

Сердечно Ваш

Гувер».

9

«Ерлу Джекобсу,

ITT, Мадрід,

Іспанія

Дорогий Ерл!

Я був зворушений тим, як швидко, а головне, конфіденційно Ви відповіли на моє прохання.

Прошу Вас мати на увазі, що та людина, якою ми цікавимось, надзвичайно компетентна у своїй професії. Отже, будь-яка кустарщина в роботі з ним загрожує неприємностями. Якщо вас не обтяжить, то проконсультуйтеся у цій справі з моїм давнім другом Вутвудом, і хай Вас не лякає, що він живе в Мадріді як кореспондент «Чікаго стар», це чудове прикриття для справжнього патріота, який присвятив себе боротьбі проти комунізму.

Просив би Вас пересилати всю кореспонденцію для мене тільки через нього.

Думаю, не слід говорити, яке мені дороге Ваше добро співробітництво на благо нашої загальної справи.

Сердечно Ваш

Гувер».

ШТІРЛІЦ-VІІІ
(Мадрід, жовтень сорок шостого)

Ерл Джонсон був огрядний, високий чоловік; стрижений йоржиком, зразу видно – американець; очі дуже сині, опушені довгими чорними віями (такі б жінці, подумав Штірліц); шкіра на обличчі гладенька, лискуча навіть, мабуть, кожного ранку йому робили масаж після гоління; єдине, що дисгармонувало з тією лагідною жіночністю, що визначало обличчя Джонсона, був ніс, істинно боксерський, круто переламаний на переніссі і трохи повернутий вліво.

– Радий вас бачити, докторе Брунн, – сказав він, легко підвівшись з-за столу. – Кемп прогудів мені про вас усі вуха. Хочете випити?

– Ні, спасибі, я п'ю другий день, досить.

– Мені доводиться пити щодня і – нічого. Невже колись і я скажу цю жахливу, справді пов'язану з віком фразу: «Я п'ю другий день, досить»?! Брр! Страшно подумати! А каву?

– З радістю.

Джекобс підійшов до каміна, там у нього стояв млинок для кави й невеличка електроплитка з мідними турочками. Швидко й красиво, якось по-чаклунськи він почав готувати каву, говорячи тим часом:

– В Анкарі мені подарували рецепт, він чудовий. Замість цукру – ложка меду, ріденького, краще липового, чверть дольки часнику, це пов'язує воєдино смисл кави й меду, і головне – не доводити до кипіння. Усе те, що закипіло, позбавлено смислу. Та й люди, які перенесли надмірні навантаження – фізичні й моральні, – гублять себе, хіба не так?

– Дамаську сталь, навпаки, загартовують температурними перевантаженнями.

Джекобс обернувся, якусь мить розглядав Штірліца, примруживши свої голубі очі (у наших жителів Півночі такі ж, подумав Штірліц, у владимирців та поморів), потім усміхнувся:

– Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.

Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві – цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.

– Ну, як? – спитав Джекобс. – Смачно?

– Чудово, – відповів Штірліц. – Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду – є друга професія. А мене візьмете мити посуд.

– Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…

– Мої майбутні функції?

– Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.

– Значить, я японець, – посміхнувся Штірліц. – Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.

– П'ятдесят доларів на тиждень? – смішливо запитав Джекобс. – Влаштує?

– Спасибі. Влаштує.

– Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?

– Хто?

– Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.

– Він назвав себе Полом.

– Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.

– Такий високий, круглоокий? Їздить на…

Джекобс перебив:

– Так, так, на голубому «форді», це він.

– Про доплату він мені не сказав…

– Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.

– Що ж, логічно.

– Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?

– Згоден.

– Про що він вас просив?

– Про співробітництво.

– Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».

– Я відмовився б.

– Припустимо.

– Я відмовився б, – повторив Штірліц.

– Як ви потрапили в Іспанію? – ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.

– Вас не ознайомили з моїм досьє?

– В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?

– З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.

Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:

– Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.

– Я вже служу? – поцікавився Штірліц. – Усе як належить оформлено?

Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.

– Чорт візьми, я винен, пробачте! – Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. – Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.

Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».

– Це треба підписати? – спитав Штірліц.

– Неграмотні ставлять відбиток пальця, – відповів Джекобс. – Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.

Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.

– Спасибі, – мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. – Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?

– В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…

– А не першого травня?

– Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.

– Хто переправив?

– Я не знаю тих людей. Мабуть, СС. Чи партія…

– Чому до вас виявили таку шану? В тій метушні, яка тоді панувала в Берліні, це виглядає дивно.

– Мене врятувало те, що я був у формі. Моє звання – штандартенфюрер, це досить високе звання, мене зобов'язані були рятувати, ми, німці, люди субординації й обов'язку. Це для вас важливіше, скільки золота у людини в банку, ніж на погонах.

– Виправимо.

– Спробуйте.

– Про що вас просив Пол?

– Про те, щоб я виконував усе, що ви мені доручите.

– А ще?

– Його цікавив містер Кемп.

– Ще?

– Усе, мабуть.

– Ну й чудово. Кемп розумний, я покладаю великі надії на нього. Ваші міркування підуть йому на користь. Якими питаннями ви займалися в розвідці?

– Я виконував особисті доручення Шелленберга.

– Хто це?

– Він був начальником політичної служби рейху.

– Його вбито?

– Ні. Як я чув, він тепер в англійців.

– Ви працювали в регіональному відділі? Чим займалися? Західна Європа, Штати, Росія? Близький Схід? Китай?

– Ні, певного регіону в мене не було. Шелленберг використовував мої знання англійської й іспанської мов, доручав досліджувати деякі матеріали про Австралію, Мадрід… Якось я готував йому довідку на генерала Самосу, по-моєму, напередодні зустрічі з ним нашого нелегала, здається, в сорок другому році… Йшлося про німецькі кавові плантації, які диктатор привласнив собі в грудні сорок першого…

– Зустріч Самоси з вашою людиною відбулася?

– Не знаю. Це можна подивитися в архівах СД, пов'язаних з роботою нелегалів на Латинську Америку. Кодове позначення цих архівів, якщо мені не зраджує пам'ять, С-579-А.

– Як?

– С-579-А.

Джекобс зробив невеличку помітку на квадратному аркушику паперу, який лежав на журнальному столику; Штірліц побачив, що стосики такої ж форми лежали і на його робочому бюро, і на довгому столі засідань, і на підвіконні з мореного дерева, такому широкому, що можна було сидіти на ньому, спостерігаючи за життям вулиці.

– Далі…

– У Кракові мені доводилося займатися проблемами, пов'язаними з охороною таємниці виробництва літаючих снарядів ФАУ-2. Там я сяк-так опанував ази польської мови…

– Знаєте людей, що працювали разом з Вернером фон Брауном?

– Ні, не знаю. Я мав завдання знайти ФАУ, який залетів не за призначенням під час випробувань. Боялися, що ракета потрапить до поляків або росіян.

– Знайшли?

– Ні.

– І вас не розстріляли? – здивувався Джекобс. – Дивно. Мені говорили, що Гіммлер розстрілював тих, хто не виконував його наказів.

– Це він умів, – погодився Штірліц. – Але в рейху, як і скрізь, існувала ієрархічна градація… Шелленберг міг доповісти Гіммлерові про мій неуспіх, а міг і не доповідати. Або ж звалити провину на інших співробітників, чимось йому неугодних…

– Далі?

– Я назвав найважливіші операції… Якщо хочете, я посиджу за столом і спробую написати вам докладний звіт.

– Це було б дуже мило… Тепер ось що… Я просив би вас почати од завтрашнього дня розбирати наш архів. А потім вас познайомлять з високоповажними економістами. Вони допоможуть вам у фактографії… Мене цікавить чана-ліз роботи німецьких фірм – усіх без винятку, – яких було залучено до будівництва залізниць, аеродромів, радіостанцій, підприємств хімічної промисловості, портових споруд в Іспанії, арабському світі й Латинській Америці. Мені потрібні імена, історія кожної людини – я маю на увазі керівників, звісна річ; дрібнота мене не цікавить; контактні фірми – насамперед латиноамериканські. Коли складете цю довідку, ми перейдемо до детальнішого вивчення планів на майбутнє. Який строк вам на це потрібен?

– Який даєте? – спитав Штірліц.

– Хороше запитання, – кивнув Джекобс. – Я даю три тижні. Вистачить?

– Мало, звичайно, але спробую щось зробити.

– Це все. Я задоволений зустріччю. У касі вам видадуть двісті доларів, купіть собі пристойний костюм і найміть квартиру.

– Спасибі. Скільки ж ви мені все-таки збираєтесь платити?

Джекобс посміхнувся:

– Я боявся, що ви так і не поставите цього запитання. Тоді мені було б важко вам вірити, я не вмію вірити людям, які працюють без грошей, за цим прихована користь. Або фанатизм. І те й те мені бридке. Я платитиму вам триста доларів на місяць. Для Америки це дуже мало, просто-таки злидні. Для Іспанії – співвідносячи з курсом песо – цілком пристойно. Але це для початку. Якщо ваша робота буде результативною, я підвищу вам заробіток до чотирьохсот доларів.

– Зрозуміло. Я вільний?

– Так.

– Коли мені треба бути в офісі?

– Завтра субота… Влаштовуйте свій побут… А в понеділок з'явитеся до Кемпа. Він буде вашим керівником. Це не заважає вам звертатися до мене з тими пропозиціями, які того заслуговують. До побачення.

Штірліц вийшов на вулицю, залиту сонцем; уранці Пол дав триста доларів, зараз у хірургічно чистій, обкладеній кахлем касі він одержав ще двісті; з цими грошима я доберусь до Парижа, подумав він. Це мій шанс, останній, судячи з усього. Вони розставили пастки так, що потім мені не вирватись. Те, що я підписав у Ерла, – дрібниця в порівнянні з тим, що треба буде підписувати на конспіративній квартирі цього самого Пола; заступник резидента, ти бач, який рівень. Зараз я подамся до себе, подзвоню портьє в бюро по аренді квартир, запишу адреси й піду дивитися те, що мені запропонують. Тікати треба сьогодні, завтра може бути пізно. А втім, коли я повернусь до себе, цілком імовірно, що на мене там уже чекають з адресою тієї квартири, де маю поселитись. Ні, я не повинен повертатися в свою комірчину, я зараз піду на Сібелес і зателефоную в центрального поштамту в бюро аренди. Я дзвонитиму так, щоб люди, які йдуть за мною, а вони неодмінно йдуть, побачили той номер, який я накручуватиму, й почули те, про що я говоритиму. Я обдзвоню кілька бюро і в кожного, з ким розмовлятиму, спитаю, які є пропозиції, потім запишу адреси, попрошу добряче розтовкмачити, як їх краще знайти, який під'їзд і поверх; питання про поверх я мушу за-мотивувати інтересом до того, чи е в домі ліфт, мені важко підніматися, це правда, тут знають, що в мене все ще болить ліва нога й часом зводить поперек так, що я втрачаю свідомість. Я піду в те бюро, яке розміщено на першому поверсі, я поїду туди на метро, аби люди, котрі йдуть за мною, впевнилися в тому, що я не намагаюсь відірватися від них. Напевне, вони пустили за мною іспанців; судячи з розмови з Ерлом Джекобсом, мені доведеться працювати не з ученими, а з людиною з Пуерта-дель-Соль; такими архівами, про які він згадав, у цій країні відає секретна поліція, головна характерна ознака фашистської авторитарності – тотальна прихованість інформації. Отже, зв'язки у них продумано надійно, коли вони влаштовують мені контакти з тутешньою секретною службою. Що ж, дуже добре. Нехай вони переконаються, що я справді йду в бюро аренди; перший поверх – мій шанс, іспанські будинки особливі, вони потайні, сповнені нерозгаданої таємниці, в них багато дверей, що ведуть у двір чи на іншу вулицю. Не тіш себе надією заздалегідь, подумав Штірліц. Цілком можливо, що двері в двір забиті, вони дуже схожі на нас, милі моєму серцю іспанці, страшенно люблять забивати двері або ж заставляти їх величезними шафами, а тобі зараз не під силу пересовувати шафи; як це казав слуга Миколи Івановича Ванюшина у Владивостоці? Вступить? Точніше не скажеш; коли біль пронизує поперек, він вступає; до речі, спробуй переклади це на іншу мову.

Він спустився в метро, подзвонив з телефону-автомата в декілька бюро аренди, потім підійшов до великої карти, на якій було відмічено станції, звірив з адресами, записаними на папірці, й подався в те бюро, яке містилося саме на першому поверсі.

Він усе ще не перевірявся, хоч можна було на мить затриматися біля скляних дверей, та коли тебе пасуть професіонали, вони помітять цей твій побіжний погляд, вони роботи, для них не існує нічого, крім тієї людини, яка йде попереду на відстані п'ятдесяти метрів, вони подібні до закоханих, що переслідують прекрасну даму: бачать і помічають усе, навіть цей миттєвий погляд у склі; чесна людина ніколи не думає про те, хто йде за нею слідом; ти чесна людина, Штірліц, тобі нема чого боятися, ти співробітник ІТТ: ідеш наймати собі квартиру, ніщо інше тебе не цікавить, нехай роботи будуть спокійні.

У бюро аренди квартир сеньйора Хосе-Марія Педро Ра-мона-де-Льйоса гарненька секретарка в скромному синьому костюмчику запропонувала Штірліцу останні журнали, попросила зачекати п'ять хвилин, хефе зараз звільниться, буде радий по можливості допомогти вам, наше бюро найпрестижніше в Мадріді, хоч ще й зовсім молоде, зате фламенко, матадори й футболісти звертаються саме до нас, а це ж найшанованіші люди країни, погодьтесь…

Штірліц легко погодився і запитав, де можна помити руки; увійшов до туалету, глянув у віконце, що виходило в двір: біля воріт стояв хтось і читав газету; все зрозуміло, не підеш, стежать по-справжньому.

… Хефе, сеньйору Хосе-Марії, було років тридцять, він запропонував Штірліцу з десяток квартир на першому поверсі («важко підніматися по сходах, хворі ноги»), найдужче розхвалював одну, на Сан-Рафаелі:

– Вулиця тиха, дуже спокійна, транспорту мало, зелена, чудовий краєвид…

– Двір, звичайно, прохідний, отже, коли мене не буде вдома, у квартиру можуть влізти злодії?

– Двір прохідний, усе правильно, але не слід забувати, що при певних недоліках, які поки ще є в нас, невдовзі й з ними покінчимо, – все-таки генералісимус уже поклав кінець крадіжкам. Я теж живу на першому поверсі, але не став навіть закріпляти решітки на вікнах – і ніяких проблем, повірте.

… Квартира справді була хороша, кімнати світлі, вікна великі; Штірліц удав, що уважно розглядає рами, тільки так він зміг побачити, де зупинилась машина, котра йшла за ними, не відстаючи біля світлофорів; водій – високий професіонал, нічого не скажеш. У машині троє, значить, ніхто не вийшов; саме час післяобідньої сієсти, стомилися, бідолашні. Навряд за мною пустили другу машину, все-таки з бензином у них сутужно, хоч і з арабами тепер подружились…

– Ну що ж, – сказав Штірліц, – я підпишу контракт на цю квартиру… Можете залишити ключ?

– Ключ у вашому розпорядженні, сеньйоре Брунн.

– Телефон, мабуть, відключено?

– Звичайно. Навіщо марно платити гроші…

– Коли можна буде ним користуватись?

– Зразу ж, як тільки ви оплатите рахунок.

– А коли я попрошу, щоб це зробили ви? В мене, на жаль, немає песет, тільки долари…

– Це можна виправити, я обміняю сам.

– Мабуть, я внесу задаток за квартиру п'ятдесят доларів, а в понеділок, коли відчиняться банки, перерахую на ваш рахунок плату за квартал, домовились?

– Чудово.

– Тоді ви залиште один ключ мені, а другий візьміть з собою і привезете сюди телефоніста. Якщо раптом я відлучусь, усе зробите без мене, гаразд? Ось аванс, шістдесят доларів.

– Дакуердо[21]21
  Дакуердо – домовились (ісп.).


[Закрыть], – сказав Хосе-Марія, – їду.

Штірліц зняв піджак, повісив його на спинку крісла й сказав:

– Я проведу вас.

По дорозі до дверей він устиг стягти краватку і розстебнути ґудзик на сорочці, людина вдома, відпочиватиме, час сієсти, дивіться на мене уважно, професіонали, бачите, який у мене вигляд? Розумієте, що я нікуди не збираюсь? Стежте за мною уважно, я проведу Хосе до машини, зачиню дверцята його допотопного «форда», постукаю вказівним пальцем по годиннику й скажу – так, щоб ви могли це прочитати по моїх губах, – що чекатиму його разом з телефоністом через півгодини. Це не може вас не заспокоїти. Потім я повернуся в квартиру, не надіваючи піджака, вийду в двір, пройду на другу вулицю, добре, що я попросив Хосе-Марію об'їхати квартал, тепер я знаю, де стоянка таксі, слава богу, що тут є стоянка, сяду в машину й скажу водієві, щоб він їхав на Хосе Антоніо, і ось тут я подивлюся в дзеркальце, аби переконатися, що ви відпочиваєте в своїй машині, а коли ви все-таки сядете мені на хвіст, то я вийду на Гран-Віа біля універмагу, піднімуся в той відділ, де продають костюми, куплю собі піджак, штани, плащ і берет, переодягнуся в кабіні, і, сподіваюсь, зрештою я все-таки після цього відірвуся від вас…

Він написав на клаптику паперу записку: «Сеньйор де Льйоса, я незабаром повернуся, напишіть, будь ласка, номер мого телефону, щоб я міг продиктувати його знайомим. Щиро Вам вдячний, Максімо Брунн».