Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 24

Рішення утриматися від негайного направлення Метью Гранта до лікарні св. Луки у Ньюбурзі було найважчим за всю кар’єру Роберта Гріма, але він взяв на себе цю відповідальність разом з її наслідками. Той кошмар був безпрецедентним, але піку свого він досяг лише тоді, коли довелося раз за разом зіштовхувати зі сходів Джоселін, яка кричала, а Стів сидів собі внизу в їдальні й витріщався у порожнечу із такою моторошною концентрацію, ніби хтось узяв і водночас стер йому весь мозок.

Гріма покликала Мері Вандермеєр. Вони з Ворреном прибули до будинку Грантів через якихось три хвилини, а Волт Стентон, лікар-терапевт, іще паркував машину. «І знову сюди», – подумав, тремтячи, Грім, ніби те прокляття чомусь зосередилося саме на цьому місці й ось тепер набрало повної сили. Піт розповів, що вони з дружиною злякалися жахливих криків і негайно кинулись на допомогу. Зробити вони змогли небагато, але принаймні відтягли батьків від мертвого сина, і це вже було добре.

Метт лежав на спині на мармуровому кухонному столі, а Мері та Джоселін лили йому на обличчя холодну воду із крана. Коли Стентон побачив у раковині залишки поганок, він різко запитав, чи не їх об’ївся Метт. І, не чекаючи відповіді, перевернув хлопця на живіт і просунув пальця йому в горло, щоб викликати блювоту.

Раптом Грім побачив Меттові очі.

О, Боже, що то були за очі!

Їх покривав тьмяний, кольору слонової кістки, ніби пластиковий шар, і здавалося, начебто його очні яблука прокололи голкою, висмоктали їх вміст, а потім знову заморозили в очних ямках.

Поки Воррен допомагав рятувати Метта, Грім злетів сходами нагору, і вже там його емоції понеслися божевільним галопом. Тайлер Грант, оце чарівне, доброзичливе міське хлопча, ще зовсім підліток, – повісився на сволоку. І причина цього вмить ставала зрозумілою – якраз за обвислим тілом стояла вона. Несподівано усе довкола Гріма стало перлисто-сірим, усі звуки звучали приглушено, крики Джоселін доносилось ніби здалека. Він злостиво закусив губу й почекав, поки світ довкола знову набуде чітких обрисів. А потім буквально примусив себе перемкнути свого внутрішнього рубильника. Горе чекати не могло, і саме зараз головним завданням було гарантувати загальну безпеку.

Стентон піднявся, долаючи одним кроком дві сходини, і ляснув себе рукою по губах.

– Господи Ісусе, о Господи Ісусе.

Босі ноги Тайлера висіли пальцями донизу десь за метр над підлогою, а за ними було видно брудний, заляпаний багном одяг Катаріни.

– Що ви робите зазвичай у таких випадках? – запитав Грім.

Стентон приголомшено подивився на нього, не в змозі збагнути зміст його слів.

– Я маю на увазі, коли стається самогубство.

– Ох…

Стентон відсторонено похитав головою і пригладив рукою волосся.

– Мушу повідомити про це окружному прокуророві. Поліція штату захоче провести розслідування, а особливо після того, що сталося з його братом.

– Гаразд, але спочатку вона має піти геть.

Стентон з огидою подивився на досконале кільце поганок, які повиростали з тріщин між мостинами посеред коридору, що вів до сходів. Грім їх навіть спочатку й не побачив… і те видовище видалося йому таким моторошним, що по тілу йому побігли мурахи, а ноги почали підтинатися. Він зібрав докупи усю свою силу волі, щоб змусити розум та інтуїцію зосередитися на справах, які потрібно було зробити.

– Це – бліді поганки, – сказав Стентон. – Роберте, я повинен відправити того хлопця до лікарні.

– Це неможливо. Як тільки ти його зараз відправиш, медики негайно викличуть поліцію. Якщо ми самі не повідомимо про це разом із самогубством Тайлера, поліцейські підозрюватимуть насильство з боку батьків і почнуть розслідування.

– Але він мусить бути доправлений до лікарні! – Стентон маже кричав. – Не знаю, скільки він їх з’їв, але той гриб смертельно отруйний. А ще ті його очі…

– Забирай його до свого кабінету і зроби йому все, що зможеш.

– Ти ж знаєш, я не можу того робити. Я давав лікарську клятву.

– А я присягався як шеф Відьмоконтролю. Я беру на себе відповідальність. Роби, що я тобі кажу. Допоможи його молодшому братові.

– Удома я нічого не зможу для нього зробити! А якщо вона не забереться звідси й за три години? Це хлопча у смертельній небезпеці! Роберте, ці люди вже втратили одного з синів!

Погляд Гріма впав на темну пляму між штанинами Тайлерових джинсів. Сечовий міхур хлопця випорожнився, коли той вмирав. Грім відвернувся. Чому ця смерть мала бути настільки жорстокою і настільки позбавленою гідності? То було за межами його розуміння. І попри все, він нарешті відчув, як його огортає знайомий спокій, який завжди огортав його протягом років роботи у гарячкових ситуаціях, коли все летить шкереберть. Це дало йому змогу відключити мораль, і залишився тільки невиразний, гнітючий біль, ніби анестезія, що поступово відходить. Стентон не був на це здатний. Його, певно, непокоїла не думка про порушення клятви Американської медичної асоціації, хоча й це було ризикованим вчинком, а жахлива реальність цієї події. Грім вхопив його за плечі.

– Слухай сюди, Волте. Невже ти гадаєш, що я сам би не бажав, щоб із цього бедламу був якийсь інший вихід? Але за надзвичайних ситуацій інтереси міста постають вище за інтереси окремих людей, і ти це знаєш. Вибору в нас немає. Можемо лише сподіватися, що батьки не відразу здогадаються. Як тільки ми тут упораємось, я дам тобі знати. А зараз поквапся і берись за справу. Мені байдуже, як ти це зробиш, але, заради Бога, врятуй хлопця.

Ще дві секунди Стентон стояв на місці, змучений сумнівами, а потім зробив дещо неочікуване – підійшов до Тайлера, простягнув руку і закрив йому очі. То був делікатний, співчутливий жест, і Грімові він сподобався. А потім Стентон побіг сходами вниз.

– Зроби все, щоб батьки не помітили, – нагадав Грім йому вслід.

Стентон забрав Метта, і незабаром Грім почув, як від’їжджає його машина. Вже однією проблемою менше. Але наступні кілька хвилин перетворилися на низку хаотичних епізодів. Початкова істерика Джоселін змінилася розгубленістю. Вона поривалася зателефонувати різним людям, і Грімові довелося сказати їй, що дзвінки мусять зачекати. Мері сіла з нею на кушетці. Через якийсь час вона почала говорити, що їй треба витягти курячі грудки з морозильника на вечерю, і Мері мусила запевнити її, що вона це вже зробила. Занепокоєння Гріма наростало. У пошуках допомоги він поглянув на Стіва, але той усе ще сидів за обіднім столом, німий і не спроможний рухатися. Лише через двадцять хвилин Джоселін помітила, що Метта немає, і Грім сказав їй, що Стентон забрав його до лікарні. Джоселін почала плакати і говорити, що хоче знову піти до Тайлера. Як же цьому дати ради, чорт забирай!

Поки Вандермеєри піклувалися про своїх сусідів, Грім викликав Воррена на другий поверх. Вони обговорили варіанти дій. Катаріна нерухомо стояла за своєю здобиччю, ніби левиця, що охороняє залишки туші від зграї хижих гієн, охочих поласувати рештками. Грім відчув іще більше жахіття, коли збагнув, що зникати вона не збирається, її поява не була спонтанною. То були справжні тортури.

Вона хотіла примусити страждати Тайлерових батьків.

Як колись страждала вона сама.

«То що ж, нарешті стає зрозуміло, чого вона хоче.»

Воррен похитав головою:

– Роберте, я не знаю, що робити. Нам ніколи раніше не доводилося зганяти її з місця.

Це було правдою. У тому, що стосувалося приховування Катаріни від людських очей, креативність Відьмоконтролю була невичерпною, але інструкції забороняли їм за жодних умов торкатися її. Якби вони тим розсердили відьму, міг померти хтось у місті, якась людина зі слабким серцем або тонкою мозковою корою… вона відчула б її вібрації і просто впала б мертвою на місці.

Катаріна незворушно стояла посеред коридору.

Вона шепотіла свої сповнені зла слова.

Вона кидала їм виклик.

«Підійдіть, чуваки, торкніться мене. Підійдіть-но, торкніться мене. Побачимо, хто помре цього разу.»

Раптом Воррен несамовито копнув ногою бліді поганки і розбив відьмине кільце. Один молодий грибок докотився до її ніг, схожих на ноги трупа.

Він зупинився, торкнувшись її кривих коричневих нігтів.

– Катаріно, – звернувся до відьми Воррен, помовчав, прокашлявся. – Агов, Катаріно!

Грімові в роті стало так сухо, ніби його слизова оболонка перетворилася на пергамент, і з його вуст зірвався придушений, різкий стогін. Він хотів відтягти Воррена, але ноги йому немов прикипіли до підлоги. За мовчазною згодою вони ніколи не повинні були розмовляти з відьмою. І те, що Воррен робив саме це, було чи не найбільш моторошним з усього, що сталося.

– Ти вже отримала, що бажала. Хлопець мертвий, – голос Воррена глухо булькотів, ніби в нього у горлі застрягла грудка вазеліну, – тож дай нам зараз зробити свою роботу і забирайся до дідька.

Катаріна стояла й не ворушилася.

Хоча ні. Смикнулися пальці на її правій руці.

Щось таки відбувалося за її зашитими повіками.

Вона глузувала з них.

Воррен наблизився на крок.

– Гей, невже тобі не досить того, що ти вже зробила?

– Воррене, припини, – прошепотів Грім. Йому було бридко, панічний страх затуманював йому розум. Для нього тепер не було жодного сумніву в тому, хто був справжнім ляльководом у Блек-Спрінзі, й через загрозу смерті та самогубства вони були повністю в її владі. – Відійди геть від неї, поки ти сам до бісової матері в петлю не поліз.

Час ішов. Сорок п’ять хвилин минуло, а скільки ще було попереду? Вони спустилися на перший поверх. Грім спробував вивести Стіва з шоку. Безрезультатно. Надворі небо стікало кров’ю.

Воррен запропонував обережно виштовхати її мітлами. Але куди? Якщо буде потрібно, то вниз сходами, вона впаде і від того буде змушена щезнути. Саме так, як ті гівнюки палицями штовхали її до резервуару біля Струмка Філософа, щоб закидати камінням. Грім подивився на темні кола під очима Джоселін і задумався. Ризикнути життям якогось старого волоцюги з міста? Мораль мала здатність розтягуватися, як, зрештою, і час.

Вони знову нагорі. У Воррена – мітла, у Гріма – швабра. Холодні краплини поту стікають у кожного по лобі. З величезною обережністю вони почали злегка підштовхувати Катаріну рукоятками своїх інструментів. Її крихке тіло гойдалося, але сама вона не рушила з місця, лише повертала мертве, пошматоване швами обличчя у той бік, звідки відчувала чергового штовханця.

Це було абсурдно й огидно, а ще на їхньому шляху висіло Тайлерове тіло.

Ніхто з них не насмілювався пришвидшити перебіг подій.

– Я хочу піти до моєї дитини! – пролунав унизу несамовитий крик Джоселін. Грім і Воррен нажахано перезирнулися, а нагору піднявся Піт Вандермеєр. Він був явно приголомшений тим, що відбувалося, але це не завадило йому взяти з собою ще одну мітлу. Грім відчув глибоку симпатію до цього чоловіка.

– Як там справи унизу? – стиха спитав він.

– Повне божевілля, – відповів Піт. – А ви як гадали? Проте Мері зараз робить їй цілий чайник ромашкового чаю. – Він скупо всміхнувся крізь сльози. Ось це був справжній абсурд. Ніби від ромашкового чаю мало зникнути оце невимовне горе.

Троє чоловіків намагалися примусити Катаріну обійти тіло Тайлера справа, і зрештою вона боязко ступила у той бік. Грім відчував, як калатає його серце. Воррен штовхнув трохи міцніше… і за мить відьма стояла вже перед повішеним хлопцем, якраз посеред них, і Грім міг поклястися, що почув її шипіння. Вони блискавично відстрибнули від неї. Воррен наступив собі на ногу, впав і приземлився на дупу посеред решток грибного відьминого кільця.

Далі події розгорнулася зі страхітливою швидкістю. «Джоселін!» – крикнув хтось унизу. Грім зрозумів, що то була Мері, але він був занадто приголомшений, щоб швидко второпати, що зараз станеться, і зупинити її. Він почув гарчання Джоселін, яке наростало і наближалося, поки та летіла сходами нагору з вишкіреними зубами.

Розмахнувшись із такою силою, якої від неї годі було й чекати, вона розтрощила повний чайник ромашкового чаю об відьмине обличчя.

Ефект був неймовірним. На шпалери бризнули осколки скла й окріп, і Грім мусив відскочити убік, щоб ухилитися від них. Відьма зігнулася навпіл і за мить щезла. Джоселін із криком впустила пластикову ручку від чайника і обхопила руками тіло свого мертвого сина.

Прибула поліція, почалися запитання. Слава Богу, Мері Вандермеєр встигла відвезти Джоселін до лікарні св. Луки, адже Грім вважав, що у цьому стані вона не зможе відповідати на запитання, не згадавши про відьму. До того Грім попросив Піта викликати 911, а потім сів поряд зі Стівом за обідній стіл і спитав його, чи зможе він дати свідчення.

Стів повільно, ніби повертаючись із далекої темряви, впустив до своєї свідомості його запитання. Дивлячись на Гріма незбагненно сумними очима, він запитав:

– А Тайлера вони тоді знімуть?

То була остання краплина. Грім відчув, що навіть йому це буде важко винести. Він обняв повного скорботи Стіва так міцно, як тільки зміг.

– Так, саме це вони і зроблять, друже, – відповів Грім, радіючи, що йому не треба дивитися Стівові в очі. Йому вдалося зберегти контроль над собою почасти ще й тому, що він, попри все, мусив зробити професійний висновок: Стів був достатньою мірою при тямі, щоб усвідомлювати, що сталося, а, отже, швидше за все, розумів, що можна і чого не можна говорити поліцейським.

Грім випустив його з обіймів і випростався.

– Стіве, мушу тебе запитати. Чи є якесь… якесь пояснення цьому?

Стів повільно похитав головою.

– Може, він говорив про щось? – Стів іще раз заперечно похитав головою, а Грім продовжив:

– Я питаю це в тебе не для міської ради. Усе залишиться між нами. Якщо сталося щось, я маю те знати, заради безпеки. Я знаю, що Тайлер працював над тим своїм сайтом, але не думаю, що тут є якийсь зв’язок, інакше це сталося б набагато раніше. Останнього місяця ми стежили за його ноутбуком і не помітили, щоб він почав у ньому щось нове. Ти не знаєш, може, він іще чимось подібним займався? Господи, де ж і коли усе пішло шкереберть?

– Роберте, я не знаю, – нарешті вимовив Стів, щиро і спокійно.

Грім подивився на нього, зустрів його погляд і повірив, що той каже правду. Розгубленість Стіва дорівнювала силі його шоку. Грім вирішив до часу залишити його, адже Стів мав досить власного клопоту.

– Не занепадай духом, друже. Я ввечері тобі зателефоную, – він поплескав Стіва по плечу.

Стів сказав «дякую», і Грім передав ключі від машини Воррену, який залишився грати роль друга сім’ї, щоб допомогти у розмові з поліцією штату. Самому Грімові стало легше, коли він вибрався з будинку. Він відчував присутність смерті, вона висіла над тим будинком, немов важка, заразна хмара, що непомітно підкрадалася до нього з усіх боків. Звичайно, то було марновірство, але здавалося, що в цьому будинку смерть підкорялася законам пітьми: лихо породжувало нове лихо і так розповзалося, неначе хвороба. Мов не своїми ногами Роберт Грім дістався задніх дверей. Лише перетнувши половину заднього двора, він зупинився і став жадібно ковтати вечірнє повітря, схиливши голову й відчуваючи тремтіння у стегнах.

Розгублений, не здатний працювати на повну силу, він усе ж пішов до колишнього туристичного центру. Щоб не наштовхнутися на поліцію, обрав лісову стежку, яка круто піднімалася вгору вздовж зораного під пар поля, де туман, що слався над землею, мовчазно відбивав місячне сяйво. Мінусові температури минулого тижня змінилися відлигою, повітря було важким і вологим. Грім спостерігав за тим, як його дихання утворює хмарки у темряві.

За кілька хвилин він пошкодував, що обрав лісову стежку.

Він пришвидшив ходу, освітлюючи собі шлях мобільним телефоном. Кущі болиголовів зліва стояли масивною чорною стіною. В інших куточках цих пагорбів – трохи на північ звідси або ж далі на захід – люди вигулювали собак, виходили на вечірні прогулянки, а літніми вечорами – кохалися. Тільки не тут, не в цьому проклятому місці. У Блек-Спрінзі ніхто не гуляв після того, як наставала темрява.

…А ще – очі того хлопчака.

Як взагалі можна було таке з собою зробити? Чи то Катаріна сама примусила його зробити це, чи то вона показала йому щось таке, від чого втрачаєш розум, і йому захотілося осліпити себе, моторошно зімітувавши саму відьму? Як далеко простягався її вплив?

Зненацька в його голові виникла картинка, як Джоселін трощить чайник із ромашковим чаєм об відьмине обличчя, але цього разу, коли розлетілися осколки скла, кров ринула вже з його власних очей, він спіткнувся і покотився сходами донизу.

«Візьми себе в руки, недоумку.»

Але він ніяк не міг заспокоїтись. Щось незвичне було в тому, що раптом саме в цю мить піднявся вітер, у тому, як він розмахував у небі кронами дерев. Роберт Грім пришвидшив крок, намагаючись не дати пітьмі оволодіти ним. Він був сам у лісі, і його сумніви та його сум’яття почали набувати чіткіших обрисів, а відтак з’явилися конкретні запитання. Як це могло статися? За майже тридцять років служби Гріма на посаді шефа Відьмоконтролю Катаріна ніколи ні на кого так не нападала. Останніми, кого вона примусила до самогубства, були люди, які в далекому шістдесят сьомому обрізали їй шов у кутику рота, і з того часу на її рахунку не було жодної подібної жертви. Усі знали, що може зробити з людиною Катарінин шепіт, і ніхто ніколи не ризикував, підставляючи йому свої вуха. Так, Тайлер із друзями отими своїми витівками та кліпами гралися з вогнем, проте Тайлер був кмітливим хлопцем і ніколи б він не припустився такої жахливої помилки. Тепер, коли вже було запізно, Грім мучився від думки, що, можливо, він прийняв хибне рішення, не розповівши раді про те, що робив Тайлер.

«Еге ж, друже, якби той розум спереду, що тепер позаду. Як не крути, приховавши цю таємницю, ти не зробив йому жодної послуги.»

Грім зупинився й оглянувся. Щось ворухнулося на стежці позаду нього.

Ноги почали ковзати з покритих шаром криги коренів дерев, але він утримав рівновагу. Хто б там не рухався – може, то був просто туман, а, може, то його власна уява виробляла з ним такі штуки, – в будь-якому разі ворушіння припинилось. Грім кинувся бігти, його гнало відчуття того, що забиратися звідси треба негайно. Це відчуття вразило його за одну мить – суміш несподіваного, ірраціонального страху та моторошного передчуття неминучого жахіття.

Дійсно, насувалося щось страхітливе.

Спіраль причинно-наслідкового зв’язку закручувалася вниз, і всі ці події були її елементами. Канцелярський ніж, що покраяв Катарінину грудь. Загибель собаки. Заклятий струмок. Каменування, а потім божевілля у місті. Джейдон, який під катуванням балансував на межі життя та смерті, але вижив. І тепер – Тайлер.

«Діти копали ями за стінами поселення, приносили ящики з-під фруктів та, зображаючи похоронну ходу, клали їх до могил. Батьки гадали, що діти одержимі, а саму гру вважали поганим передвістям.»

Здригаючись від гострого болю в боці, Грім повернув на гравійну доріжку, що вела повз старий дім Хоупвелів, і нарешті дістався Діп-Голлоу-роуд. Вулиця була добре освітлена, і він непевною ходою попрямував до колишнього Пополопенського туристичного центру.

На краєчку даху, над фризом сиділа сіра сова. Птах дивився на нього зловісними, блискучими, хижими очима. Сам не розуміючи чому це видовище наповнило його передчуттям катастрофи і мороку, Грім гучно ляснув долонями, щоб відігнати птаха. З тривогою помітив, що сова не те що не ворухнулася, а навіть очима не кліпнула. Тільки коли Грім підняв камінь і щосили жбурнув його, тоді вона сплеснула сильними крилами і полетіла геть.

Пройшовши всередину, Грім дізнався, що Катаріна з’явилася на кухні одного з будинків у Лоуер-Саут. Він викликав Клер і Марті, наказав їм прибути до будинку, забрати мешканців до «Пойнт-ту-Пойнту» і не спускати з відьми очей ані на секунду. Повідомлень про нещасні випадки серед жителів внаслідок інциденту з ромашковим чаєм не надходило. Грім залишився у центрі управління і почав вивчати записи камер спостереження. Він прокручував кадри, перемотуючи записи назад і вперед, вдивлявся у них. Він побачив, як Метт іде додому з автобусної зупинки. Він бачив оманливий спокій за темними вікнами будинку Грантів. Звідки взявся той присмерк, у якому перебував Тайлер перед смертю? За ці півтори години між приходом Метта додому зі школи і прибуттям батьків до гаража не було нічого, абсолютно нічого. Порівняно із драмою, що розгорталася всередині, то була картина сюрреалістичної, моторошної повсякденності.

З лікарні св. Луки зателефонував Воррен. Стів Грант залишився у Блек-Спрінзі з Пітом Вандермеєром і співробітником бюро ритуальних послуг і мав прибути пізніше. У Метта було тяжке шлунково-кишкове отруєння внаслідок поїдання поганок, але принаймні його життю нічого не загрожувало. Лікарі у цей час займалися його очима, проте не було ніякої гарантії, що їх вдасться врятувати. Воррен просив дозволу залишитися у Ньюбурзі на той випадок, якщо хлопець прийде до тями і почне говорити, що було малоймовірним, але така можливість існувала.

Грім поклав слухавку. Почавши обмірковувати різні варіанти того, як йому діяти, щоб приховати від сторонніх суспільний шок у місті, він, проте, був не в змозі позбутися відчуття того, що він нехтує чимось важливим, і варто було б з’ясувати, у чому воно полягає, поки не сталося катастрофи. Ця думка гула в його голові, ніби похоронний дзвін. Він намагався зосередитись на практичних речах. Що він має запитувати у батьків? Яку інформацію можна дозволити розповсюджувати? Де влаштувати похорон: у місті чи поза ним? І що робити, якщо Катаріна під час похорону з’явиться перед усіма друзями і родичами з інших місць, ніби піроманка, що прийшла помилуватися влаштованою нею ж самою пожежею?

«Можливо, вона усе це спланувала. Можливо, смерть Тайлера – це частина якогось темного, заздалегідь укладеного сценарію?»

Грім підстрибнув, ніби хтось вимовив ці слова уголос. Виряченими очима, відчуваючи, ніби сама його плоть почала сповзати по кістках, він дивився на свій мобільний телефон, що лежав поряд на столі. А за дві секунди той почав дзвонити. То була Клер.

– Алло.

– Роберте, вона зникла. Щезла секунду тому.

Спочатку він не зрозумів, звідки у кімнаті взявся важкий, затхлий, трупний сморід. «Гаразд, тоді приїжджай…», – почав було він, але тієї ж миті почув шепотіння. Грім обернувся, і його погляд зупинився на понівеченому, кошмарному обличчі Катаріни ван Вайлер. Її покалічені губи стиснулися у посмішку, туго натягнувши шви. Відкритий кутик рота зліва ворушився з граничною старанністю, і до його мозку почали проникати її спаплюжені слова. Зойкнувши, Грім випустив мобілку, похилився назад, перекинувся через стіл, збивши звідти на підлогу коробку з ручками, і плюхнувся поряд із нею з іншого боку.

Спокійно й обережно крокуючи, Катаріна обійшла навколо столу і стала перед ним.

– Роберте! Роберте! – доносився з телефону голос Клер.

Грім відповзав на дупі все далі, а відьма Чорної скелі підходила ближче і ближче, тихо ступаючи босими сірими ногами. Її нігті були хворобливо жовтого кольору, довгі і загнуті на кінчиках. Залізні ланцюги бряжчали на сухому тілі. Охоплений шаленою панікою, Грім наскочив на великий екран і прослизнув у куток… еге ж, завжди його заганяють у кут.

За кілька секунд Катаріна вже схилилася над ним своїм негнучким тілом, а її губи були біля самого його вуха. Втекти від мертвої жінки, не доторкнувшись до неї, ніяк не вдалося б, тож Роберт Грім завмер на місці, заткнув пальцями вуха й почав щосили співати. Але цього разу то вже була не мелодія «Katrina & the Waves», то був жалюгідний стогін, що геть не скидався на пісню; це була какофонія звуків, породжена інстинктом виживання, інстинктом захисту від відьминого шепоту – і весь цей час він був змушений дивитися в її зашиті очні ямки і вдихати її нудотний сморід, її запах твані та смерті.