Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

– Стіве, це ти? Боже, Стіве, допоможи нам!

Але першим його помітив Метт. Ще раніше він прокинувся від стану кататонії і тепер звільнився від пов’язок й побіг до нього.

Стів відчув, як почорніло його власне обличчя.

Побачивши молодшого сина із блідою після лікарні шкірою, з забрудненою пов’язкою на одному оці, він нарешті збагнув усе значення вічного поділу навпіл його сім’ї, а також його скорботи за Тайлером… за Тайлером, звідки все це й почалося. Ті кілька секунд паралізували його й позбавили останніх бастіонів захисту. Він відчув на собі погляди людей, яких він прокляв. Меттове завзяття підхопило їх, вони похапцем рушили уздовж нави до нього, а він відсахнувся й повернувся до важезних дверей, відкриваючи їх тремтячими руками.

– Тату, зачекай!

Він подивився вниз, на гвинтові сходи. Глибока, темна яма. Абсолютна пітьма.

Деякі шляхи, якими ти вирушаєш, ведуть тебе крізь таку темряву, і хода тими шляхами – або аморальність, або божевілля.

Ні. Не божевілля. Стів знав це. Любов.

Катаріну змусили пожертвувати однією дитиною, щоб урятувати іншу. Як ще це назвати, якщо не любов’ю?

Стів прослизнув у двері й вклав ключ у замок. Він зачинив двері за собою, повернув ключ і з грюкотом засунув засув, доки до нього не дісталися чиїсь руки.

Він впав і покотився вниз крутими сходами.

Вдарився об підлогу і залишився лежати на місці приземлення, скулившись на холодному камінні й стогнучи від болю. У склепі була чорна пітьма – до такої пітьми ніколи не зможуть звикнути людські очі. Але брак видива з лишком покривався надміром звуків. Він чув, як хтось грюкав у двері, чув нескінченні удари об дерево, що не піддавалося, і звуки ці були гучнішими за ревіння вогню. А ще він чув, як кричали люди. Ніби то були крики привидів. Одного разу йому почулося, як хтось викрикував його ймення – і в тому болісному крику були мука і скорбота. Якась думка загрозливо спливла на поверхню його розуму, але він несамовито прогнав її.

Стів перекотився на спину. Розплющив очі, заплющив їх, знову розплющив.

Тут було цілком комфортно. Пітьма його якраз влаштовувала.

У пітьмі він почав міркувати про любов. Десь там, у іншому світі, він ще міг чути крики людей, які вмирали, і йому ввижалося, що то був спів тих проклятих душ. Стів скулився у клубок, намагаючись стати якомога меншим, і заткнув пальцями вуха. А потім почав співати.

Піснею він заколисав себе і, перш ніж поринути в сон, прошепотів: «Я люблю тебе, Тайлере».

Але у тій пітьмі ніхто йому не відповів.

А в той самий час Катаріна стала на узвишші, й тепер вона була саме такою, якою всі діти Блек-Спрінга бачили її у найжахливіших кошмарах. Відьмою, народженою у скверні гріха, що зверталася до сил, старіших за саме людство, до сил, які жили у куточках всесвіту, що постаріли ще до того, як народилася земля. Вона стояла на Храмовому пагорбі обличчям до церкви, що палала, і, здіймаючи руки до небес, робила ними жести, схожі на жести стародавніх друїдів, мурмочучи перекручені слова і звуки мовою, якої ніхто з її стада не міг би ідентифікувати, але від якої кожна їхня волосина ставала сторч. Деякі з них побачили її й закричали, але Катаріна продовжила звертатися до небес із заклинаннями, народженими у підземному світі…

…і весь цей час вона плакала.

Жителі Блек-Спрінга почали ходу на схід. Це була безкінечна процесія загублених душ, деякі з них були голими, і в усіх них на обличчях був один і той самий бездумний, затуманений вираз. Усі вони, ніби уві сні, віддалилися від церкви, що палала. Коли люди дісталися дороги номер 293, то не пішли по ній, а просто щезли в лісі на протилежному боці. Майже три години минуло, і перші з них з’явилися на безлюдній дорозі на південь від Форт-Монтґомері. Всередині чистеньких, прикрашених будиночків у колоніальному стилі заможні батьки крадькома спускалися з мансард на перші поверхи, несучи цілі купи яскраво обгорнутих подарунків. Коли вони розкладали їх, у камінах жевріли останні вогники, а зовні дорогою проходив невидимий, кошмарний, безкінечний парад. Люди з Блек-Спрінга зайшли у темряву під естакадою автомагістралі й попрямували до Гудзона.

Один по одному вони заходили в річку і зникали у крижаній воді, де їх підхоплювала течія.

Пройшло чимало годин, і небо над нагір’ям Гайлендз забарвилось кольором крові.

А коли нарешті настав світанок, стало видно, як сотні роздутих трупів повільно пливли під мостом Таппан Зі до Нью-Йорка… і той, хто вранці прокинувся раніше за всіх, зміг побачити шматочок чужого кошмару.

І настало Різдво.

Епілог

Коли Стів Грант прокинувся, бліді промені сонця падали йому на обличчя, а в набряклому роті відчувався гидкий присмак міді. Запилюжені й запалені очі пекло вогнем. Очам довелося поступово звикати до світла, перш ніж він зміг їх розплющити. Стів лежав на керамічних кахлях, що вкривали підлогу їхньої їдальні.

Отже, він повернувся додому. Він спробував зібрати докупи спогади про те, коли і яким чином втік із палаючої церкви. Час, що проминув між зачиненням вівтарних дверей і його пробудженням на кухонній підлозі, здавався однією великою чорною ямою. Схожою на виритий у землі склеп.

Він спробував встати і стиснув зуби від болю. Залишки одягу були всюди обпалені й смерділи димом. Шкіра на руках вкрилася червоними плямами опіків. Щось хруснуло у нього в спині, а коліно пронизав пульсуючий біль, ніби від хворого зуба. Але найбільше постраждало обличчя. Ліва його частина роздулась, як повітряна кулька, так ніби під шкірою сталася жахлива деформація щелепи. Звісно, вона зламана, можна не сумніватись. «Якщо в тебе і були якісь плани щодо участі в новому сезоні шоу «Топ-модель по-американськи», – без жодних емоцій подумав Стів, – то доведеться, мабуть, їх переглянути».

Він примусив себе підвестися на ноги і повільно роззирнувся довкола. Усе було таким, як завжди, але того «завжди» вже не було, і ця різниця його дезорієнтувала. Тиша, що панувала в домі, ніби заповзала у вуха. Ця тиша була настільки гнітючою, що Стів чув, як пульсує кров у нього в скронях. Щось пішло не так. Дуже сильно не так. Різдвяна ялинка без прикрас усе ще стояла в «лімбі» Джоселін. Вони встановили її й хотіли прикрасити по обіді, після повернення з торговельного центру. Але саме тоді вони знайшли Тайлера.

А тепер вона вже почала скидати голки.

Щось під обіднім столом привернуло увагу Стіва. Шматок потертої чорної нитки. Шов із Катаріниного ока.

Але де вона зараз? І де Тайлер?

Стів, похитуючись, вийшов у коридор. По дорозі він поглянув у дзеркало і відразу пошкодував про це. У тому обличчі, що дивилося на нього, – з глибокими борознами та зловісним, червоним жеврінням вирячених очей привида, – в цьому потворному зображенні він не впізнав нічого з того, що колись становило його єство. Ліва щока і нижня губа були схожі на цибулину лілового кольору, що переходив у чорний, а всю нижню половину обличчя закривала темна «борода» із загуслої крові. Щелепу, мабуть, доведеться відновлювати. У нього в аптечці є голка для накладання швів на шкіру, але того буде недостатньо.

Він пошкутильгав до вхідних дверей, великим пальцем відвів убік фіранку на дверній панелі й виглянув у віконце. Газон був мокрим від роси і блищав у холодному світлі. День мав бути чудовим. Але й надворі усе було не так, а в повітрі важко висіла та сама гнітюча тиша. Він подивився на захід, уздовж Діп-Голлоу-роуд, але побачив лише дерев’яні та цегляні будинки, які в ранкових сонячних променях чекали, коли з них вийдуть люди. Але люди з них вже не вийдуть. Навіть стоячи за дверима, Стів знав, що ті будинки тепер безлюдні. Йому стало цікаво, що він побачить, якщо прогуляється містом. Повітря було чистим, без жодних слідів диму. У ньому просто… не було нічого. Лише ця моторошна тиша.

Незабаром, мабуть, прибудуть представники влади. І що тоді? Буде як у лютому 1665 року. Коли вони прибудуть, то знайдуть лише цю тишу. Три тисячі людей безслідно зникли. Місто-привид.

«Так і є, – подумав він. – А я – його мер».

Стів почав сміятися – і незабаром сміх перейшов у нестримний регіт. Химерні, лункі вибухи реготу безкінечно відлунювали в безлюдному будинку, ніби то реготав мертвий. Цей сміх викликав спогади про маятник, потужний середньовічний катувальний засіб, що нависнув над їхніми життями того дня, коли він і Джоселін повернулися додому і знайшли Тайлера мертвим; його лезо було гострим як бритва, він розгойдувався вперед і назад, вперед і назад, виголошуючи свій безжальний вирок. Що ж, суд ухвалив вирок, і його виконано. І тепер він був лише купою смердючих органів людського тіла, що заходилась від сміху в кутку коридору.

Незабаром регіт перетворився на крик.

Стів не міг достеменно згадати, що трапилося протягом кількох наступних хвилин, окрім того, що він промерз до самих кісток, так промерз, що йому стало зрозуміло: він не відігріється більше ніколи в житті.

Коли він опритомнів, побачив себе на підлозі посеред коридору – сидів, обпершись спиною об стіну, з широко розведеними ногами. А на підлозі поряд із ним був набір речей із його хірургічної аптечки – нитка-кетгут, скальпель, пінцет і крива голка. Його трохи налякало те, що він не пам’ятав, коли взяв усе це зі свого кабінету, не пам’ятав також і того, з якою метою він це зробив. Його обличчя потребувало металевого дроту, а не бавовняних ниток.

Він напівлежав там із порожньою головою, доки в ній, нарешті, не сяйнула думка: «Джоселін і Метт мертві. Сподіваюся, ти ж усвідомлюєш, що спалив їх учора ввечері? Вони мертві, так само як і Тайлер».

Його рука тицьнулась у стіну, ніби жива істота, марно намацуючи нігтями, за що вчепитися, а потім знову повисла. Стів увесь дрижав – так йому було холодно!

І ось тут, наприкінці шляху, його свідомість паралізувала нестерпна впевненість: він таки прийняв правильне рішення. Так, він уник пітьми, але ж світло, оце чортове світло змусило його це побачити. Пожертвувати однією дитиною заради того, щоб врятувати іншу? Катаріна не робила цей вибір сама, їй його нав’язали судді. І чому він був таким наївним і повірив, що вони залишили її дочку живою після того, як вкинули тіло Катаріни до відьомського водоймища?

А тепер він сам був суддею. Під час своєї останньої ордалії він так само жодним чином не побажав примирення. Як і решта жителів Блек-Спрінга, він волів бачити в людях лише найгірше. І невже він дійсно вірив, що буде гідним привітати Тайлера руками, заплямованими кров’ю дружини і другого сина? Та й якби Тайлер насправді повернувся, ким би він був для нього? Лише огидною мерзотою.

О, ця пітьма! Якби він міг знову зануритися у неї! Якби він тільки міг усе повернути! Йому не хотілося думати, що чекатиме на нього в кінці цього невблаганного світла. Він міг чіплятися лише за надію, що швидко танула, надію на те, що його нав’язлива думка про смерть Тайлера ґрунтувалася на розумних мотивах.

Ні, подумав він, не на розумних мотивах. На любові.

У двері хтось постукав.

Стів відкрив рота.

Подивився вгору.

У сонячному світлі, по той бік фіранки на панелі дверей з’явилася тінь. Було видно лише силует, що стояв нерухомо й чекав.

Силует… хлопця?

Стів сидів у коридорі, паралізований страхом.

І йому захотілося, щоб ця тінь забралася геть. О Боже, якби він тільки міг змусити її забратися геть. Те, що там чекало на нього, не було його сином, і його теперішнє почуття було не любов’ю, а безкрайньою безоднею, що розверзалася під ним, набагато, набагато глибшою за любов.

Стук повторився.

Повільний, гучний стук – і лише раз.

Він побачив на підвіконні тінь від фаланг пальців.

Стів Грант узяв голку й нитку-кетгут, і поки та істота за дверима безперервно стукала, почав з очей, сподіваючись, що самотність у вічному мороці надасть йому бодай крихту захисту від крижаного холоду.

Подяки

Пробачте мені. Моя уява трохи розігралася.

Згадуючи людей, що лякали мене в дитинстві, мушу почати з няньки. Її звали Марго, вона доглядала за мною та сестрою і щоразу розповідала нам казку на ніч. Коли мені було сім років, Марго переказала нам «Відьом» Роальда Дала – докладно, епізод за епізодом, ніби телесеріал, схожий на ті, які ви тепер дивитеся на «Нетфліксі». Після кожної захоплюючої сцени вона вимикала світло, і я залишався лежати під ковдрою, ніби спаралізований, перелякано вдивляючись у темряву, в якій, як мені здавалося, оживало все щойно почуте.

Приблизно в тому ж віці мій дядько Манус взяв мене з собою на прогулянку до лісу й розповів про «відьмині кільця», на які ми натрапляли, прямуючи стежкою. Якщо ти хотів пережити цю пригоду й лишитися живим, то мусив пройти крізь них із заплющеними очима.

А ще того ж самого 1990 року в голландських кінотеатрах йшла екранізація книги Роальда Дала з Анжелікою Г’юстон у ролі Головної Відьми. Моя невинна душа ще не знала комп’ютерних спецефектів… але ж, чорт забирай, той фільм був таки страхітливим для семирічного хлопчини.

І я це відчув на власній шкурі.

Наступних півроку я щовечора кричав і кликав маму, вбачаючи відьом у кожній тіні за дверима моєї спальні, в коридорі перед сходами. Вдень я страшенно боявся сам гуляти вулицями… а про те, щоб прогулятись лісом поблизу дому, навіть не йшлося. Скрізь могли бути відьми. Усі жінки здавалися мені підозрілими. Книга і фільм завдали мені тяжкої психологічної травми. У казці Роальда Дала відьми вдягали рукавички, щоб заховати під ними огидні кігті, отже, можете собі уявити, як повільно минала для мене того року зима.

І, звісно, щоразу, натрапляючи на «відьмине кільце», я перетинав його з заплющеними очима.

Пізніше я вже не вірив у відьом, але все ще робив це, вправляючись у підтриманні рівноваги.

Як і всі люди, великі письменники колись помирають, але я переконаний, що якби Роальд Дал був іще живий і якби він прочитав про те, що зробив зі мною, він би відкинувся на спинку свого крісла з широкою посмішкою задоволення на обличчі. Дал належав до того типу письменників, які отримують затаєну радість, коли їм вдається нагнати страху на маленьких невинних дітлахів… а заодно ще й на їхніх батьків.

Дозвольте мені відкрити вам таємницю. Я теж належу саме до цього типу. Коли «Відьма» уперше вийшла в Нідерландах, я став отримувати сотні повідомлень від читачів, яких Катаріна переслідувала у нічних кошмарах і яким доводилося вночі спати з увімкненим світлом. Ох, вже ця дурнувата посмішка, що з’являлася на моєму обличчі! Вона й зараз там. Бо тепер ви можете тримати в руках цю книжку, в якому б куточку світу не жили. Тож якщо належите до кола тих читачів, яких ця розповідь змогла налякати, залиште мені звісточку про це у фейсбуці чи твітері. Мені буде приємно посміхнутися ще раз.

Отже, дякую тобі, Роальде Дал. Дякую й вам, Марго і Манусе. Дякую вам за психологічну травму мого дитинства. Якби не ви, я б цієї книги не написав.

Книга, яку ви щойно закінчили читати, відрізняється від початкового роману, що вийшов друком у 2013 році в Нідерландах та Бельгії. У тій книзі дії розгорталися у маленькому голландському селі, й завершилася вона на дещо іншій ноті. Автор зазвичай рідко отримує шанс переписати книгу після її публікації. Але коли мої агенти продали англомовні права видавцям по обидва боки Атлантики, у мене раптом з’явилась можливість розгорнути оригінальний твір в абсолютно новому середовищі, та ще й з оновленою передісторією.

Хочу, щоб ви мене вірно зрозуміли. Справа не в тім, що мені не подобалося голландське середовище. Мені подобалося голландське середовище, і мені подобався надзвичайно голландський характер цієї книги. Не в тому сенсі, що відьма буцімто курила траву чи стояла за вікном з червоною рамою десь в Амстердамі, ні. Я маю на увазі світський характер спільнот невеличких голландських містечок та практицизм їхнього населення. Побачивши, що в кутку вітальні з’явилася покалічена відьма з сімнадцятого століття, ментально здорова людина утече, рятуючи життя. Голландець же, побачивши покалічену відьму в своїй вітальні, завісить їй обличчя рушником для витирання посуду, сяде на диван і почне читати газету. А, може, ще й принесе у жертву павича.

Але якщо переді мною постає творчий виклик, я його приймаю. До того ж це обіцяло неабияке задоволення! В мене була книга, яка мені подобалась, у цій книзі були персонажі, які мені подобались, і ось я отримав нагоду відродити її всю, уникнувши при цьому жахіття, пов’язаного з написанням сиквелу. Натомість у мене з’явилася можливість створити покращену версію, «Відьму 2.0», з вашого дозволу, а в ній – дати нові, соковиті нашарування подробиць, а також описати легенди й забобони, пов’язані з конкретною культурою, і все це – без утрати зв’язку з голландськими елементами оригінального твору. Катаріна Ван Вайлер прибула у нову країну на одному з перших кораблів Пітера Стьойвесанта. Сільське містечко Бек перетворилося на голландську колонію мисливців Нью-Бек, яку пізніше було перейменовано у Блек-Спрінг. Персонажі-голландці стали американцями, але зберегли притаманний голландцям практицизм. У книзі залишився рушник для витирання посуду. І павич. І публічне шмагання неповнолітніх, така собі поширена й потішна традиція, яку щороку можна спостерігати у багатьох маленьких містечках по всіх Нідерландах.

Оскільки я голландець – так, це кліше про нас, але кліше правдиве, – я розмовляю кількома мовами. Англійською майже так само вільно, як голландською. А завдяки цьому я зміг не лише прочитати, а й відредагувати фантастичний переклад книги, зроблений Ненсі Форест-Флайєр, і знайти власний голос, пишучи англійською. Праця над книгою мовою, що не є для мене рідною, надала мені нові потужні ідеї щодо сюжету, з яких найважливіша стосувалася завершення роману. Попередній варіант мене вже не влаштовував. Щось у ньому було не те. Я міг створити для цієї історії набагато жахливіший – і кращий – кінець.

Отже, саме це ви щойно прочитали. Останніх кілька розділів, що описують події у Блек-Спрінзі, коли в ньому все враз пішло шкереберть, – усі вони є новими. Я писав їх англійською, і під час роботи отримував величезне задоволення. На мою думку, книга стала кращою.

Звісно, я чую, як ви запитуєте мене, чим же закінчувалась «голландська» версія.

Та я вам цього не скажу.

Спробуйте підкупити голландця – можливо, він це зробить.

Я хотів би скористатися цією нагодою, щоб подякувати Ненсі – вона справді дивовижна перекладачка, працювати з нею було суцільним задоволенням. Важко переоцінити роль перекладачів, адже вони надають людям в усьому світі можливість відкривати нові світи й дива в обгортці зі слів. Ненсі просто бомбезна. А також Ліз Горинські, редакторка книги. Навіть тоді, коли ми з Ненсі вважали, що впоралися з усіма культурними нюансами, які виникають внаслідок переміщення роману в нові умови, Ліз знайшла чимало цікавих випадків непослідовності. Ліз, ти зробила цю книгу ще кращою, і я багато чому в тебе навчився. Отож дякую тобі.

А ще в команді «Відьми» були Олівер Джонсон (чудовий редактор британського видання і чудовий чоловік), Род Дауні, Вінсент Докерті, Жак Пост, Мартен Башес, а також усі прекрасні люди з видавництв «Тор Букс» у США, «Ходдер енд Стоутон» у Великій Британії та «Льойтінґ-Сейтгофф» у Нідерландах. Особлива подяка Енн Вандермер – фантастичній і добросердечній людині, яка, до того ж, допомагає багатьом молодим письменникам досягти професійного успіху. Енн, моя вдячність за те, що ти для мене зробила, ніколи не буде достатньою. Те ж саме стосується і Саллі Хардінг – про такого першокласного агента з гострим розумом я міг хіба що мріяти.

Разом із Роном Екелем Саллі зробила те, що здається майже неможливим будь-якому письменникові з маленької далекої країни. Саллі й Роне, ви – круті, й ви це знаєте.

Аня, твоя практична допомога була безцінною. Ти простягала мені ручку, коли я ще не встигав збагнути, що треба поставити автограф на книзі, твої очі бачили те, чого не бачили мої. Весе, твоєму творчому розуму я завдячую багатьма цікавими знахідками; як часто ти пропонував ідеальне рішення, коли я не міг зрушити з місця! Родино Грантів, вибачте за те, що брутально вбив вашого собаку. А своїй сім’ї хочу сказати: я люблю вас. Особливо тебе, Франсін. А ще дякую тобі, Девіде, за те, що ти впевнено мене підтримував. Саме ти, завжди і скрізь.

Отже.

Усе, що я говорив про нове середовище, ні в чому не позбавляє Блек-Спрінг його справжності. Ви ж оце щойно звідти, правда? І там пережили доволі темні часи. Не сказав би я, що все те завершилося добре для міста.

Якщо колись вам доведеться побувати у Нью-Йорку, візьміть машину і вирушайте на північ уздовж Гудзону. Поїздка буде чарівною. Перетніть річку Мостом Ведмежої гори, а далі рушайте дорогою 9W повз Гайленд-Фолз – у царство лісу Чорної скелі. Посадовці з Вест-Пойнта закрили усю територію зліва і справа від дороги 293, там, де було місто Блек-Спрінг. Ви зможете це побачити самі, хоча видовище парканів і казарм не надто привабливе. Через деякий час з’явиться суворий чоловік і попросить вас забиратися геть, і наказ цього чоловіка ви охоче виконаєте.

Натомість я порадив би вам прогулятися пішки лісом на північ. Місцевість там порізана й горбиста, проте є кілька стежок, і більшість із них кудись та й веде.

Вслухайтеся в тишу. Можливо, коли ви будете там одні, вам стане трішки моторошно, але запевняю: окрім вітру поміж деревами, ви не почуєте ані звука. Жодних птахів. Жодних звірів.

Зовсім нічого.

Якщо натрапите на «відьмине кільце», пройдіть крізь нього із заплющеними очима.

Але не заплющуйте їх надовго.

Ніхто не знає, на що ви там можете наштовхнутися.