Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

«Тому що він був Чужинцем».

Вона щосили смикнула дверцята машини, відчинила їх і витягла Метта на дорогу. Повертатися до Ньюбурга вони не могли – там була їхня могила.

– Тату, будь ласка… – благала вона.

– Вибач, крихітко, – він оглянувся довкола і подивився на неї очами, в яких не залишилося нічого від очей її батька. – В мене багато справ. Там, удома, в Атланті.

«Тойота» різко сіпнулася і з розчиненими задніми дверима вискочила на дорогу. Рвонула вперед, проїхала метрів зо тридцять, і лише тоді двері, грюкнувши, зачинилися. Джоселін який час гукала услід батькові, але незабаром він зник з її очей.

У свої тринадцять років Метт усе ще був дитиною, стрибок у зрості в нього був попереду, проте Джоселін було досить-таки важко тримати в руках його податливе тіло. Якщо вона потягне його додому на собі, її спина цього не витримає, але ж вибору немає. Їм треба принаймні перетнути межу міста. Зціпивши зуби, Джоселін завдала Метта собі на спину і попрямувала до міста.

Перед ними в непроглядній темряві лежав Блек-Спрінг.

З іншого боку кордону, там, де був Гайленд-Фолз, світили вуличні ліхтарі, їхнє світло тьмяно відбивалося у воді Довгого ставка поряд із дорогою. У Блек-Спрінзі ж було темно, хоч у око стрель. У пітьмі ледве можна було роздивитися обриси великих будинків і дерев. Джоселін не бачила навіть той єдиний світлофор, який мав бути далі попереду, але чула, як він скрипить від вітру. Електрики не було ніде. Але це було щось більше, ніж просто відсутність електричного світла… нібито сама ніч згустилася найтемнішим відтінком чорного кольору, стала пітьмою, до якої людське око ніколи не зможе звикнути. Саме тут, на межі міста, цей контраст був надзвичайно відчутним. Складалося враження, ніби на цей віддалений куточок світу хтось вилив чорнило, і ця чорнильна пляма зростатиме й зростатиме, доки не заповнить увесь Блек-Спрінг і не затулить усі промені світла й надії. З губ Джоселін зірвався мимовільний стогін, та вона знала, що тільки ця темрява й була єдиним порятунком для Метта і для неї самої.

Тримаючи на собі сина, Джоселін пройшла повз знак на в’їзді до міста, і її поглинув морок.

Розділ 30

У Блек-Спрінзі на вулицях були юрми людей. Це трохи нагадувало переддень Нового року, коли всі виходили на вулиці, щоб привітати одне одного зі святом. Тільки от феєрверків не було. Натомість жителі міста несли ліхтарі, свічки та саморобні смолоскипи, які ніби вирізали на промерзлій землі насичено-темні, загострені тіні. Та й нічого святкового в тому геть не було. Перший шок поступово зійшов нанівець і його заступив страх, що вже нікуди не зникав, а, навпаки, підживлювався чутками, що ширилися, містом ніби стихійна лісова пожежа.

– Невже вона знову забрала в когось життя?..

– Кажу вам, зараз усе саме так, як було тоді, у шістдесят сьомому…

– Ні… ви ж не думаєте, що це… скажіть мені, що то – неправда…

Їхні очі боязко поблискували у тьмяному світлі, ніби ртуть. Холод проймав до кісток, але всього лише кілька людей повернулися до своїх домівок. Більшість навіть і подумати не могла, щоб піти геть, не дізнавшись нічого про те, що сталося.

У центрі управління Відьмоконтролю Роберт Грім і Марті Келлер гарячково намагалися запустити аварійний генератор. У місті не лише вимкнулася електрика, причому ціла міська довбана мережа, а тому до побачення, мобільний зв’язок, а й зник тиск у трубах водопостачання, не працювала уся телефонна мережа, включаючи стаціонарну. Ніхто навіть гадки не мав, якими будуть наслідки усього цього, – «а також про те, що могло це викликати», – подумав Грім. Його тривога невпинно зростала, але зараз пріоритетом номер один було запустити роботу центру управління. Якщо їм не вдасться бодай це, вони будуть підсмажені живцем. Тоді камери спостереження, «ВІДЬМАпп» і вся система попередження яйця виїденого не будуть варті. Це означатиме, що надалі не можна буде підтримувати загальну ілюзію безпеки… а вони вже стовідсотково крокують цим шляхом.

Аварійний генератор навіть не здригнувся. Бодай іскри сраної не було.

Марті, у тремтливому еліпсі світла від налобного ліхтаря, длубався у паливопроводі. На його чолі виблискували краплини поту. Три тижні тому вони перевіряли цю хріновину, і вона працювала – комар носа не підточить. Збагнути це було важко: що б вони не робили, темрява огортала колишній Пополопенський туристичний центр, і в цій темряві неслися галопом думки Гріма: «О Боже, що означав той шок? Що означав той шок, який усі ми пережили?»

А нижче по дорозі, під Кришталевою церквою, на перехресті вирували пристрасті. Воррен Кастільо біг так швидко, як тільки міг, щоб встигнути оцінити ситуацію. Йому доводилось прокладати собі шлях крізь скупчення занепокоєних жителів, ті хапали його за руки, ставлячи запитання, на які в нього не було відповідей, і відкриваючи перед ним душі, які він не міг втішити. Було вже пів на шосту, й у залу готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн», де персонал запалив кілька жаровень, набилося не менш як дві сотні жителів. Воррен почув уривки розмов про людей, які поверталися до Блек-Спрінга, ніби сам диявол гнався за ними по п’ятах, а потім, не обмовившись жодним словом, замикалися у себе в будинках. Першим його наміром було спростувати усе це як панічні чутки. Але потім він побачив, як по діагоналі, упоперек Діп-Голлоу-роуд, запаркувався «шевроле» Рея Деррела з написом «Швидке фарбування» на боці, прорізаючи темряву світлом передніх фар. Вулицю було заблоковано. До натовпу наблизився силует із піднятими догори руками – це був Деррел. Він прокричав:

– Не залишайте місто! Це небезпечно! Чуєте, люди, залишайтеся в місті!

Звідусіль почулося занепокоєне бурмотіння. Усе ніби зависло, балансуючи на лезі бритви. Нарешті хтось спитав:

– Про що ти торочиш?

– Виїжджати не можна! Якщо виїдете звідси, вб’єте самих себе!

Воррен проштовхався вперед і вхопив Деррела за комір:

– Чувак, затягни язика в дупу. Ти ж цих людей лякаєш до смерті.

– І в них є всі підстави лякатися, – відповів Деррел із невдаваною щирістю, і Воррен миттю збагнув, що маляр був насправді нажаханий.

– А що сталося?

– Я виїхав із міста. Здавалося, в них там усе було гаразд із електрикою, в армійському центрі відпочинку MWR[11]11
  MWR (Morale, Welfare & Recreation) («Моральний стан, побут і відпочинок») – програма Збройних сил США з організації відпочинку для військовослужбовців та членів їхніх сімей.


[Закрыть] біля Круглого ставка. Але як тільки я виїхав за межі Блек-Спрінга, щось… щось почало мене зупиняти. Не знаю, як ще це описати. Ніби хтось, курва його мати, розвісив над дорогою здоровезні шлейки, які тягнуть тебе назад, як тільки ти виїжджаєш із міста. Їх не видно, але їх можна відчути. – Його голос перервався. – Я ще не встиг дістатися до поля для гольфа, як мені закортіло застрелитися. Мені закортіло витягти з задньої кишені свій «ланкастер» 410 калібру і вистрілити собі в рота. В мене троє дітей, і ніколи в житті в мене не з’являлося бажання накласти на себе руки.

У відповідь – глибока тиша.

– Дуже, дуже все погано, – додав Деррел. – Не до жартів рибі, Шерлоку, коли її гачком зачепили.

Для жителів це було як сигнал – дозвіл втратити розум. Почався ефект доміно: спочатку зашепотів один, потім інший заговорив уголос, кілька людей спробували зателефонувати партнерам або членам сімей, які не повернулися додому з роботи, і на цьому тлі зростала паніка. Вона ніби хвилями прокочувалася натовпом. Воррен збентежено оглядівся навколо – він не впізнавав цих людей. Його тіло задерев’яніло, воно задерев’яніло так, що він був не в змозі поворухнутися. Він був навчений не дозволяти собі бути заскоченим чутками і забобонами. Воррен спробував змусити себе витягти з темряви власні емоції, щоб їх проаналізувати, а потім – відкинути, адже в них не було жодного сенсу. Але не зміг. А що як цього разу, саме цього єдиного разу, цей страх був обґрунтованим? А що як цього разу вони насправді були відрізані від навколишнього світу і мусили чекати темряви, що насувалася на них, а потім – світанку, і того, що принесуть вони з собою Блек-Спрінгу?

Воррен почув крик – на відстані, у східному напрямі, звідки він прийшов. Не було ані зірок, ані місяця, щоб хоч якось освітити ніч, і на тому кінці Діп-Голлоу-роуд була суцільна пітьма. Жодного руху не було там. Але чому в атмосфері такий тиск? І звідки ця неприродна темрява?

Воррен не міг відвести погляду від темряви. Вітер ніби гриз його зубами. Вітер змушував його ціпеніти, куйовдив йому волосся, морозив очні яблука так, що з них текли сльози, але все одно він не міг заплющити очей.

«То Катарінина ніч». Ця думка увірвалася до нього ніби нізвідки… й ось тоді він зрозумів. Тоді він усе зрозумів.

Темрява виплюнула з себе трьох чоловіків, які, зойкаючи, бігли у божевільному міражі, створюваному променями їхніх ліхтариків, ніби то була вистава фокусника: «фокус-покус-труляля, ось їх видно, ось нема». Вони постійно озиралися на щось за власними спинами, аж поки не влетіли до тьмяного жевріння жаровень і не зустрілися з поглядами більш як сотні жителів міста. Воррен Кастільо помітив, що обличчя одного з них нагадувало обличчя клоуна – він роздряпав собі нігтями щоки, і смуги ті нагадували промені, ніби той чоловік вдягнув маску сонця, розфарбовану кров’ю.

– То її очі! – заволав скривавлений чоловік. – Їй відкрито очі! Ми бачили це, вона була там! Вона подивилася на нас! Людоньки, тікайте, рятуйтеся, її наврок тепер над усіма нами!

Так у Блек-Спрінзі почався Армагеддон.

Жителі міста – скупчення проклятих душ – не могли нікуди подітись від паніки, яка охопила їх, а відтак кинулися бігти навсібіч. Вони були бранцями спільної долі, усі вони страждали однаково сильно, і голоси їхні звучали однаково гучно. Хаос має свої правила, і з цього хаосу виникло щось на зразок божевільної солідарності. За кілька секунд було стерто ілюзію існування окремих індивідуальностей жителів Блек-Спрінга, і тепер одне лише бажання, один лише передсмертний крик оволоділи колективною свідомістю міста. Ці люди й були Блек-Спрінгом, але Блек-Спрінг був повалений у порох. Залишився тільки тваринний крик: «Тікайте! Тікайте! Тікайте від її злого ока!»

Хаос набув несказанного розміру. В людей випорожнялися січові міхури, люди кричали до хрипоти, вони затоптували одне одного ногами і молили небеса про милосердя. Вони хапали одне одного за кінцівки і за волосся. Жодного месенджеру не було потрібно, щоб ця новина розлетілася, і вже за кілька хвилин навіть ті, хто жив на околицях міста, знали, що сталося. Але, попри їхній страх, відьма не з’явилася. Відьмині очі були відкриті, проте ніхто того не бачив, за винятком вісників апокаліпсису, і ні в кого не було бажання поглянути на те, як вона прийде до них. Багато людей побігли до своїх будинків і забарикадували двері й вікна усім, що в них було. Тремтячи від страху в чорній, як смола, пітьмі, вони проказували молитви. Були й такі, що порізали собі вени або проковтнули увесь вміст своїх домашніх аптечок. І хоча думка про те, що цей день таки настане, завжди жила десь на задвірках розуму навіть найнаївніших із жителів міста, ніхто не знав, яким він буде або що станеться після того. Та краще було померти і не дізнатись про це, аніж жити й чекати.

Ті, хто мав сильніший інстинкт виживання, спробували втекти, але повернулися майже відразу, як перетнули межі міста, захоплені моторошним усвідомленням того, що вони дійсно потрапили у пастку. Рей Деррел мав рацію. Лише кілька нещасних відчайдухів побігли далі, й ніхто вже їх більше не бачив.

О сьомій вечора вулицями Блек-Спрінга рухався лише вітер – та ворушилися тіні від дерев, які він розгойдував. Очікуваної помсти Катаріни не сталося, і люди вмирали лише від власних заклять.

Першим піддався закляттю Колтон Метерс. Усе життя старий голова ради вірив у те, що самогубці негайно прямують до пекла, але Бог послав йому видіння. Коли вибухнула паніка, він був у церкві й молився, а коли вийшов на церковні сходи й подивився на все це, в його уяві замиготіло хитке видіння: хатини колоніальних часів і похилі ферми сімнадцятого століття. Від будинків віяло суцільною занедбаністю, повною ізоляцією, безчестям і смертю, і Катаріна ван Вайлер нерухомо стояла перед церквою на вітрі, ніби вирізьблена постать на носі корабля… і вона бачила. І цієї ілюзії, цієї благочестивої облуди виявилося достатньо, щоб переконати Метерса в тому, що милосердний Господь назавжди відвернувся від Блек-Спрінга. Вогні пекла були заспокійливим бальзамом порівняно з тим, що їх тут чекало. Отже, пастух, яким він зазвичай вважав сам себе, залишив стадо; Метерс пішов додому, викинувся з балкона, переламав собі усі кістки, зійшов кров’ю і помер тієї ж ночі на власному дворі. Коли на світанку про цей вчинок стало відомо, чимало жителів міста назвали його прикладом небаченого боягузтва.

А що ж Катаріна?

А ніхто не знав, де вона була.

І ніхто не знав, чого вона хотіла.

Джекі та Кларенс Хоффмани сховалися разом із дітьми Джоуї й Наомі на кухні свого будинку в районі Аппер Мінерал Веллі. В них була розкішна кухня, завжди осяяна сонячним промінням, що падало на кухонну раковину крізь подвійне віконне скло. Але зараз двері й вікна були позабивані дошками з усіх книжкових полиць у будинку – а вони таки любили читати книжки, ті Хоффмани. І попри це все, об 11:45 лампа над їхнім кухонним столом почала розгойдуватися, ніби до кухні звідкілясь потрапило холодне грудневе повітря, і за мить згасли усі свічки. А ще за мить посеред них з’явилася Катаріна. І сталося так, що бідні діти на той час опинилися по інший бік кухні, тому що вони, якими б стривоженими не були, почали гратися у «Сердитих птахів» на айпеді, поки ще у батареї був заряд, і поява Катаріни відрізала їх від батьків. Вона кидала на стіни гротескові тіні протягом тих кількох секунд, поки малий Джоуї був ще у змозі тримати в руках айпед. А потім він впустив його на кухонну підлогу, екран тріснув, і за тим настала повна пітьма.

Та ні, не повна. Із тріщин між мостинами просочувалося – не світло, а просто менша концентрація пітьми, її невиразний відтінок, і того було досить, щоб розрізнити фігури Джоуї й Наомі, які міцно притиснулися до забарикадованих дверей, а також неясну тінь відьми, що нависла над ними. Джекі закричала. Кларенс Хоффман обережно пішов було уздовж кухонного робочого стола, щоб забрати дітей, але раптом тінь перехнябилася і зашипіла на нього, немов кішка. У темряві не було видно очей, але Кларенс однаково відчував їхню присутність, нелюдську й зловісну.

Він відсахнувся, ніби його вдарили цеглиною, і коли Джекі кинулася вперед, вхопив її за талію.

– Будь ласка, не роби шкоди моїм діточкам, – благала жінка. – Катаріно, вони невинні, як були невинними і твої діти… Боже мій, що вона робить? Джоуї, скажи мамі, що вона робить?

– Вона… Мамо, мені здається, вона щось нам дає.

– Не бери того! – зойкнув батько.

– А що це?

– Не знаю… гадаю, то цибулина.

– А мені вона дає морквину! – сказала Наомі.

– Я ж сказав вам, не беріть цього!

Але Джекі штовхнула чоловіка ліктем у бік і прошепотіла:

– Не примушуй її нервувати, Кларенсе… Може, в неї добрі наміри…

Тінь не ворухнулася, впертості їй, здавалося, не бракувало. Джекі Хоффман почала здогадуватися: якщо вона взяла овочі зі свого фартуха, їх викопали із грядки у 1665 році, й їх зберегла Катарінина смерть. Наомі не любила моркву, але Джекі знала, що та навіть і віддалено не нагадуватиме запаковані овочі з холодильника їхнього супермаркету. Вона зрозуміла, чого вимагала відьма.

– Дорогенькі мої, будь ласка, відкусіть по шматочку.

– Але ж, мамо…

– Дитинко, вона хоче, щоб ти це зробила.

– Мамо, але ж я не хочу, – заскиглила зі сльозами Наомі.

– Їж цю довбану моркву!

Мабуть, дітям довелося подолати величезний внутрішній спротив, але Джекі почула хрускіт – певно, то зуби Джоуї вгризлися у цибулеве лушпиння. Незабаром і Наомі наслідувала приклад свого хороброго братика й відкусила шматочок моркви. Діти почали повільно жувати.

– Вона солодка! – крізь сльози закричала Наомі. Дівчинка швидко куснула морквину ще раз, і тут враз сталися дуже дивні події. Пізніше Кларенс і Джекі Хоффмани не змогли уповні дійти спільної думки про те, що саме сталося. Обидва пам’ятали ті жахливі миті, коли Катаріна брала обох дітей за руки, але жоден з батьків не мав достатньо мужності визнати те, що вони побачили потім. Або ж подумали, що побачили, тому що ті сцени, свідками яких вони стали, були настільки жахливими і суперечливими, що вони їм, певно, привиділися. В одному з тих видінь Наомі і Джоуї закривавленими зубами прогризли собі вихід крізь дошки, якими були позабивані двері, а потім оглянулися, і їхні очі тьмяно й божевільно зажевріли – у світлі, що, здавалося, линуло нізвідки – а ще в них були розбиті піднебіння, а роти повні трісок. Те суцільне безглуздя, звичайно, мало бути грою уяви, адже Джоуї виявився одягненим у чоловічу шкіряну куртку, а Наомі – у довгу, неохайну сільську блузу. Отже, що б там не трапилося, фактом було те, що, коли Кларенс і Джекі підійшли, і двері, й загорожа з дощок виявилися прогнилими, ніби вони стали жертвами нашестя шашеля, а кухнею кружляв холодний зимовий вітер. Джекі щосили закричала услід зниклим дітям, але шукати їх вона не вийшла, оскільки знала, що тут діяли такі сили, яким звичайна людина не спроможна чинити опір.

Багато людей бачили, виглядаючи з вікон крізь шпарини між фіранками, як ця трійця гуляла вулицями вночі. Відьма здавалася лише тінню, її очей не було видно – о, Боже, оці її очі! – але кілька людей впізнали дітей Хоффмана, лише не могли збагнути, що означало оте їхнє дивне, старомодне вбрання. У передсвітанкові години усе більше людей бачили маленького хлопчика у робітничому камзолі й рейтузах та дівчинку в товстій накидці та хустці. І хоча їхні очі здавалися скляними, скидалося на те, що вони охоче гуляють із відьмою. А були й такі, кому здалося, що вони побачили маленьку дівчинку, яка тримала в руках іграшковий вітряк на дерев’яній палиці: він торохтів від вітру, і дитина від того радісно сміялася.

Незадовго до світанку до кімнати Гризельди Холст увійшла тінь. Сморід протухлого м’яса із крамнички розтікся по всьому будинку, ніби солодко-нудотний туман, але Гризельда не мала сил спуститися вниз і викинути його. Джейдон заснув увечері рано, отупілий від великої дози літієвих препаратів, мало що розуміючи з того, що сталося, а швидше за все, взагалі не розуміючи нічого. Це був разючий контраст із поведінкою його матері. Одному Богу було відомо, що Гризельда, мабуть, ретельніше, ніж будь-хто у місті, готувалася до того дня у майбутньому, коли Катаріна зможе відкрити очі… але зараз, коли це таки сталося, вона опинилася у стані, який можна було назвати конвульсивним паралічем. Дуже раптово це трапилося. Її навіть ніхто не попередив! Чи не означало це, що Катаріна справді від неї відвернулася?

Гризельді потрібен був час, щоб поміркувати про те, що тепер чекало на неї. Але думки не приходили до голови. Почувши будь-який незнайомий звук, скрип плінтуса, сумне зітхання конструкцій будинку, вона вставала з ліжка і знову й знову кружляла мовчазним другим поверхом свого дому з недогарком свічки у тремтячих руках, вдивляючись у кожну тінь, що колихалася в пітьмі. Але полювала вона лише за породженням власної уяви. Нарешті змучена Гризельда заснула… і з кожним її вдихом повітря, сповнене смороду від розкладання тухлого м’яса, заходило їй до легенів і гниття з силою проникало в усі пори її тіла.

Але одну-єдину тінь біля ліжка вона так і не помітила. Гризельда лише щось промимрила, коли її єдина подруга нарешті дала їй відповідь, яку вона так палко бажала почути протягом усіх цих років. Раптом ці широко розкриті очі опинилися прямо перед нею, приковуючи її до сну, який вона бачила. Не було видно ані обличчя, ані декорацій, ані навіть рота – тільки оті очі. Гризельда крутилася в ліжку, мокра від поту, заривала обличчя в подушку, адже навіть уві сні вона знала, що перед нею – її найбільш моторошний кошмар. А потім зазвучав голос. Людських слів не було чути, і не людською мовою скористалася Катаріна, щоб розповісти їй свою історію. Гризельда вслухалася в неї, як щур у клітці слухає джерготіння свого дресирувальника, не в змозі збагнути геть нічого. Катаріна розповідала їй про світ і про те, як почувається вигнанець із нього, про обман і про вибір, який робиш на підґрунті любові, про те, як тебе розчавлюють тим, що примушують пожертвувати дитиною, яку любиш більше за всіх на світі, щоб урятувати іншу дитину, яку так само любиш більше за всіх на світі. Не знала точно Гризельда, коли закінчився той сон, але коли вона прокинулась і сіла у ліжку, сірі ранкові промені скоса падали крізь фіранку. Уві сні вона скинула з себе стьобану ковдру і тепер гидливо дивилася на своє воскове, м’ясисте тіло, яке надто довго ніхто не любив – ані хтось інший, ані вона сама. Гризельда забула про те, що то означало – робити вибір на підґрунті любові; усе, про що вона знала, зводилося до жорсткого виживання.

І коли Гризельда почула похмурий гамір юрби, яка, очевидно, зібралася на міському майдані під її вікнами, до її голови почала заповзати думка – о, якою ж вона була переконливою! – про те, що вона дійсно може врятувати себе, принісши у жертву Катаріні свого сина Джейдона… і таким чином вона вщент перекрутила зміст того послання, з яким до неї звернулася відьма.