Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

– А що ви тоді знаєте? – Метт плаче і пручається з рук матері, яка хоче його обняти. Стів дивиться на засмучене обличчя Гріма і думає: «А це лише початок. Наступними днями почуємо набагато більше отакої безглуздої аргументації. Побачимо бажання вказати на когось пальцем, призначити цапа-відбувайла. Якщо все це вилізе назовні, мало не здасться. І ти це знаєш, чи не так?»

– Тайлере, із Флетчером нічого такого не ставалося, про що б ти міг знати?

Тайлер швидко хитає головою, в нього трясуться губи.

– Ви не зустрічалися з нею, коли ти виводив його гуляти?

– Ні.

Стів допитливо зиркає на нього і каже:

– Якщо сталося щось погане, будь ласка, скажи нам, гаразд? Це – питання нашої безпеки.

– Він має рацію, – втручається Грім. – Не хвилюйся. Якщо ти з хлопцями клеїв дурня, як тоді, з тим відео, я нічого не скажу раді. Безумовно, ви не хотіли, щоб так сталося. Але я маю про це знати. Вкрай серйозні події відбуваються, розумієте?

У Тайлерових очах стоять сльози, його губи тремтять іще сильніше, і, можливо, просто можливо, вони б дотиснули його до того, що він і сказав би щось… Але лунає гучний тріск, і пройде дуже багато часу, поки хтось із них подумки повернеться до цієї миті, тієї миті, що промайнула перед наступною миттю, яка змусить усіх присутніх про все забути. Стів устигає повернути голову туди, звідки пролунав тріск, і крізь скляні двері їдальні та крізь вікно на задній двір бачить видовище, яке його мозок не в змозі збагнути вповні. Він бачить, як на нього у паніці несеться кінь. Він бачить його напружені м’язи, піну на чорних боках, вирячені очі, копита, що молотять землю. Вікно розлітається на друзки, ніби кришталевий посуд, і крізь завісу з осколків скла до їдальні стрибає Паладій. Кінь ковзає копитами по обідньому столу, в того ламаються ніжки, стіл з грюкотом падає на підлогу. Але ноги Паладіна теж підтинаються, кінь валиться й перекочується на бік, збожеволівши від страху. Його копита топчуть осколки внутрішніх скляних дверей.

Родина Грантів і Роберт Грім кидаються врізнобіч, ніби на них падають бомби. Ніхто не встигає закричати. Кінь дременув і з’явився так несамовито, що поглинув усю їхню увагу. А потім ця граційна, сюрреалістична тварина стає дибки, відриваючи від стелі лампу, і Джоселін із Меттом кидаються уперед, імпульсивно прагнучи приборкати жеребця. Але не тільки Паладій вирвався зі стайні; у цю ж саму мить Нуала, теж охоплена панікою, галопує крізь задній двір, навколо будинку, а потім прямує на захід уздовж Діп-Голлоу-роуд. На вулиці немає руху – то просто щасливий збіг обставин і для Нуали, і для машин. Кілька камер спостереження фіксують її рух – спочатку камера поблизу паркінгу на початку туристичної стежки, де закінчується Струмок Філософа, а потім на розі з вулицею Паттон. Вдома Джоселін і Метту нарешті вдається заспокоїти нестямного жеребця. Тварина хропе і б’є копитами по стільцях, але твердий голос Джоселін нарешті досягає мети. Стів допомагає Роберту Гріму підвестися. Він переконаний, що якби його серце почало калатати хоч трохи хутчіш, то грудна клітка розлетілася б на шматки.

Усі їхні сусіди вибігають зі своїх будинків. До них поспішають Вандермеєри – Піт, Мері й Лоуренс, а також Вілсони, що мешкають через дорогу, ще багато інших людей. На камерах Відьмоконтролю видно, як їх тягне до будинку Грантів, ніби магнітом, а потім – до території за будинком. Воррен Кастільо і Клер Хеммер пороззявляли роти, витріщаючись на екран. Вони бачать, як з’являються Стів, Тайлер і Грім, вони теж ідуть дивитися на те, що так, з біса, налякало коней. Клер швидко перемикається на нову камеру, і від побаченого їй стає млосно.

На екрані – невелика група людей, що разом скупчилися на піщаному березі Струмка Філософа.

Ні з чим не сплутати сліди крові, що кружляють у вирі темної водної течії.

Розділ 14

Тієї неділі срібний дзвоник над дверима м’ясної крамниці Гризельди дзвонив безперестанку. Зазвичай Гризельдин заклад по неділях зачинявся, але сьогодні їй спало на думку зробити послугу громаді й відчинити їдальню для стривожених жителів, які великою юрбою подалися до церков на служби, а тепер конче потребували поговорити про все те, що відбувалося в місті.

Був сонячний осінній день, свіжий і холодний, і в калюжах на вулицях відбивалося хоча й бліде, але досі ще яскраве світло. Але на людських обличчях можна було побачити темряву, що оповила Блек-Спрінг. Того ранку вони уникали пагорбів, їх переслідував огидний запах із лісів та струмків, що відчувався у важкому повітрі. Гризельді ці люди здавалися втікачами – вони тікали до Кришталевої методистської церкви або церкви святої Марії, збираючись на дзвін карильйонів, гнані потребою поділитися одне з одним страхом і вірою. Обом священикам – протестантському і католицькому – суворо заборонялося правилами згадувати у проповідях Катаріну, адже серед присутніх могли бути й Чужинці, але вони обходили правила тим, що заохочували парафіян не піддаватися «страху ночі» та «покладати надію на Господа». Принаймні, так про це розповідав пан Телбот, один із перших Гризельдиних відвідувачів, бо ж Гризельда і Бог перебували у різному хвилевому діапазоні, й тому вона цілісінький ранок провела на кухні, готуючись до напливу клієнтів на обід. За словами пана Телбота, хтось у хоровій частині церкви підвівся з лавки якраз тоді, коли преподобний Ньюман давав благословення, і прокричав: «То все бридня! Чому ви не говорите про те, що насправді відбувається, і що ми з тим маємо робити?» Голос зірвався і розчинився у схлипуванні, а люди обмінялися стривоженими поглядами, залишивши свої думки при собі.

Але у закладі Гризельди вони могли виговоритися про все, що в них накипіло на серці. Темами дня були закривавлений струмок і загибель собаки, але навіть у цій напруженій атмосфері люди не забували, які випробування спіткали останнім часом бідолашну вдову м’ясника, і всі вони заходили до неї за м’ясом. Вони його купували і там же його їли, ніби кажучи: «Дай нам твого м’яса, Гризельдо, і будемо їсти; дай нам твого м’яса, і ми візьмемо на себе твій тягар…»[7]7
  У тексті явна алюзія на уривок із Книги Чисел: «І сказав Мойсей до Господа:…Звідки мені взяти м’яса, щоб дати всьому цьому народові? Бо вони плачуть передо мною, говорячи: Дай же нам м’яса, і ми будемо їсти! Не подолаю я сам носити всього цього народа, бо він тяжчий за мене!» (Числа 11:11–14).


[Закрыть]

– Хто це, в біса, міг так сильно роздратувати Катаріну? – голосно запитала пані Страусе, із плямканням жуючи теплий бутерброд із бараниною.

Деякі з відвідувачів щось стривожено пробурмотіли й пошепки назвали якісь імена. Старий пан Пірсон вхопив Гризельду старечою, але все ще сильною рукою, коли та проходила повз нього.

– Усе це від того чортового інтернету, – сказав він, хапаючи ротом фрикадельку з виделки і перемелюючи її своїми щелепами. – Я завжди тобі говорив: нічого путящого з того не вийде. Що ми робитимемо, коли наступного разу буде вже не собака, а хтось із нас?

Кілька дідуганів закивали головами на знак згоди, але водночас із зали почувся і глузливий сміх. Гризельда подала старому серветку (після того, як машинально стерла в себе піт на чолі), адже в нього рідина текла по підборіддю широкими струмками.

Жінка Шеффера-хірурга вже чекала біля прилавка.

– Ой, дорогенька, – сказала вона, – тобі стільки всього довелося витерпіти. Ти така смілива. Дай мені шматок того паштету а-ля Холст, та відріж його сьогодні побільше.

Зазвичай Гризельда відчувала відразу до пані Шеффер, але сьогодні помітила, що жіночка вчепилася у сумочку, аж побіліли суглоби пальців, а коли протягала гроші, то її руки тряслися. Бідолаха була перелякана до смерті.

«Дай нам твого м’яса, Гризельдо, і будемо їсти; дай нам твого м’яса, і ми всі разом впораємося з цим…»

Та й сама Гризельда була знервована і збуджена, усі ті люди в їдальні дратували її дедалі більше. Після тієї неприємності з Артуром Ротом минуло лише чотири дні, й вона ще не досить оговталася від шоку. А тепер оцей новий рейвах.

Рада провела надзвичайне засідання. Коли вона востаннє бачила Колтона Метерса, той взяв її за руку і прошепотів лагідно, але наполегливо: «Заспокойся, Гризельдо. Ти все зробила добре. То була природна смерть. Ніхто ніколи про це не дізнається». А цього разу вони зібралися на березі Струмка Філософа, всі члени ради разом з кількома співробітниками Відьмоконтролю, і мовчки дивилися на потік, боячись підступити бодай на крок ближче до проклятої води. Кров виходила у кількох місцях із дна ручаю і ліниво клубочилася, ніби пасма червоного чорнила. Її було не так багато, щоб забарвити усю воду, проте на берегах вже формувався схожий на іржу осад. У цьому неприродному і блюзнірському явищі був якийсь темний магнетизм, і Гризельда тремтіла, дивлячись на нього.

Що ж таке сталося, що змусило Катаріну настільки явно висловити своє незадоволення? Як і багатьох інших жителів, Гризельду переслідувала нав’язлива думка про те, що вона сама могла стати першопричиною цього. Різниця ж була в тому, що у випадку Гризельди то мусило бути правдою. Минулу ніч вона провела без сну, ворушачись і перевертаючись з боку на бік. Простирадло неприємно заповзло їй між сідниць, її оточував гострий запах власного поту. Вона безперестанку переконувала себе, що десь у чомусь вона схибила, що Катаріна особисто її вистежує, і що вона може з’явитися у неї в спальні коли завгодно, з відкритими каламутними очима, мовчки вказуючи на неї пальцем…

Навіть зараз, коли Гризельда прочищала кавову машину при денному світлі, від цієї думки їй ставало млосно.

На вулиці сталася якась надзвичайна подія, бо жебоніння в їдальні стихло. Гризельда висунулася, щоб подивитися. Перед цвинтарем невелика купка людей обступила вівчаря Джона Бланчарда, який однією рукою широко жестикулював у повітрі, а іншою тримав одну з тих невеличких, пласких комп’ютерних штуковин – здається, її називають планшетом. Гризельда перекинула через плече рушник для витирання посуду і стала в дверях. Над її головою задзвонив маленький дзвоник.

Той вівчар дійсно проповідував.

– Прокляття! Прокляття! Хіба я не попереджав усіх вас раніше, коли цього місяця промені світла з’явилися на нічному небі, й хіба то не правда, що відьма тепер вбила собаку лікаря? Я говорив вам, але ви не чули. І хіба не правда те, що серед білого дня літають сови, що вона змусила землю кровоточити, і що лікареві коні показилися?

– Це так, – втрутився один із слухачів, – але хіба у цьому всьому не винен той доктор Грант, що верзе усілякі нісенітниці?

– Ні, – заперечив Джон Бланчард, – гнів не лише не ньому. Мої вівці не знають спокою з того часу, як народилося двоголове ягня. Вони відмовляються їсти. Невже Господь не сказав Єремії, що народ буде покарано, тому що їхні предки залишили Його? І чи не говорив Він, що кара матиме чотири обличчя: чума, меч, голод і… е-е… теє… – Вівчар доторкнувся до екрана свого планшета. Коли той не відреагував, він кілька разів роздратовано постукав по ньому:

– Заслання!

Кравчиня Ліза Белт, підійшовши до Гризельди, сказала:

– Якщо вони до того дійшли, що публікують Старий Заповіт вже як електронну книжку, я особисто з’їм величезну сімейну Біблію моєї матері. Оце пак лихо, то ж Джон Бланчард?

– Авжеж, – відповіла Гризельда, – він і його фанати.

Голос Бланчарда був енергійним і лунким, а той факт, що він проповідував зі знайомим місцевим гайлендським акцентом, замість старомодності додавав йому неприродного звучання.

– Покайтеся у гріхах та прославте Його, це, добрі люди, – єдиний шлях відвести від себе зле око. Перелюбники, вийдіть на світло! Гомосексуалісти, вийдіть на світло! Педофіли, іноземці, братовбивці, вийдіть на світло і покайтеся у своїх гріхах! Заспіваймо усі разом…

Він іще кілька разів стукнув по екрану і втратив терпіння:

– Хтось тут знає, як працює ця довбана штукенція?

– Ти б купив собі справжній планшет, а не цю гидоту з «Купи найкраще», – сказав хтось із натовпу.

– Ба ні, цей прислали з підпискою на «Автотиждень», – неуважно відповів Бланчард. – А, ось, вийшло.

Він повернув екран до своїх послідовників. На екрані був гімн для караоке на ютьюбі, і з невеличкого динаміка ринули пронизливі звуки органа. Проте він стояв на вулиці, далеко від точок доступу вай-фаю, отже, слова з’являлися надто пізно, і люди, що підспівували, – а таких дійсно знайшлося чимало – не встигали за мелодією.

«Якби твій Господь почув це, – подумала Гризельда, – Він би пошкодував, що взагалі взявся за творення світу».

Трішки пізніше Бланчарда з його парафією прогнали співробітники Відьмоконтролю. Але неспокій не минав увесь час пополудні, й, нарешті, о п’ятій тридцять, коли останні з відвідувачів пішли, Гризельда Холст замінила табличку на вхідних дверях на «Зачинено», відчуваючи водночас і виснаження, і полегшення.

Того вечора, у заспокійливому присмерку власного будиночка позаду м’ясної крамнички Гризельда вчинила те, чого не робила двадцять років: вирішила полікуватися алкоголем. Але не пивом, бо Джим завжди пив пиво, і, на думку Гризельди, воно смерділо ячменем, потом і хтивими руками Джима. Ні, Гризельда пила вино. Гарне вино. Минулого року вона купила пляшку в «Маркет енд Делі» для гостей, але гості так і не прийшли, й зараз вона згадала, що заховала її під холодильником для м’яса, щоб Джейдон часом не вижлуктав. Гризельда алкоголем бридилася в принципі, але якщо й міг настати час, щоб порушити свій сухий закон, то цей час якраз настав того вечора. Адже невдовзі перед вечерею, коли вона помішувала цілу сковорідку м’ясного рагу, їй до голови прийшла думка, причому так природно, ніби вона там і сиділа увесь час пополудні, лише дрімала: «Коли ти збираєшся заколоти для неї щось?.. Коли ти збираєшся принести їй криваву жертву?»

Ця думка мала певну логічну збалансованість, яку годі було заперечувати. Гризельда носила відьмі паштет. Вона приносила їй голову мертвого теляти. Відьма забрала собі живого собаку. Отже, того явно було не досить. Катаріна бажала жертвоприношення у живому вигляді.

Хтось інший, імовірно, вже б спекався того обов’язку, зарахувавши Артура Рота як жертву, але Гризельда, як не дивно, була для того надто прагматичною. Тут також існував безперечний баланс. Гризельда прохала відьму, щоб та навідалася до Рота і докінчила його, і хоча вона порішила його сама, чи не була певна справедливість вищого ґатунку в тому, що вона зробила це мітлою? Але то було не жертвоприношення, і Гризельда це розуміла. Вона діяла виключно за власним бажанням. З кожним ударом по тій нещасній, покаліченій голові вона усе рішучіше звільнялася від Джима і мстила за своє минуле. М’язи рук відчували після того сильний біль, і навіть сьогодні вона не могла підняти їх вище плечей, але той біль насправді означав звільнення.

Сидячи у кріслі біля вікна, Гризельда налила собі вина у високу склянку. Вона здригнулася від гіркоти, але незабаром смак осів у неї в горлі і вже не здавався таким поганим. Вона була дужою жінкою, але до алкоголю не мала звички, і вже на середині другої склянки захмеліла, а її думки почали невгамовний біг.

Джим забивав худобу, головним чином, для фермерів з Гайлендз, які щороку приводили до нього теля або пару ягнят. У задній кімнаті свого цеху він мав стару підйомну підвіску з талем і скобами, ручну дробарку для виробництва сосисок з ягнятини у свинячих кишках, холодильну камеру для визрівання м’яса, коптильню і ванночку для засолювання шинки. Після його смерті Гризельда усе те продала і тепер усі вироби замовляла в оптовиків. Цех той, здавалося, і досі смердів кров’ю, хоча насправді тепер то був запах металу і пролитої оливи з Джейдонового велосипеда. М’ясна крамничка Холстів вже не була закладом вищого рівня, але ж принаймні її власниці вдавалося втримувати свій бізнес на плаву.

І хоча Гризельда не мала у забої худоби такого досвіду, як її чоловік, вона, проте, знала, як це робиться.

«Гризельдо, куди ти зібралася вплутатись? Ти справді хочеш принести їй у жертву корову? А ти знаєш, скільки тих чортових законів прийняли з тих часів, коли ще Джим постійно на них скаржився? Насамперед, ти не зможеш сама перевезти худобу. Має прибути інспектор і все перевірити до того, як ти навіть ножа нагостриш. А потім приходить тестувальник. Як ти гадаєш, вони перевірятимуть контейнер для «жертвоприношення» за своїми безглуздими формулярами? А якщо зробиш це нелегально, можеш втратити ліцензію, а якщо й Катаріна буде незадоволена, втратиш набагато більше за те…»

Але чи дійсно усе те було важливим, чи вона прислухалася до голосу власного боягузтва? Той самий голос радив їй не відпускати Джима, а подивись, як усе вийшло. Та й до того ж, у своєму цеху вона цього не робитиме в будь-якому разі.

Це мало б статися десь у лісі.

Крок за кроком вона почала перебирати усі можливості. Вона знала пару місцевих фермерів, які могли б продати їй теля з-під поли, а дехто з них ще й провадив забій самостійно, однак Гризельда вважала їх своїми конкурентами. Цим шляхом вона йти не хотіла. Потім вона згадала про отой весь галас минулого тижня на телебаченні про мусульман у великих містах і їхній бізнес з ритуального забою худоби. В них щойно був Рамадан, чи як там ще вони називають свої дикі звичаї, коли ріжуть горлянки цапам, аж кров бризкає по всіх їхніх мечетях. Ті люди напевне могли б тихцем продати їй цапа, презирливо подумала Гризельда. Але ж вона краще свою власну кров віддасть, ніж лізтиме в їхні справи, та й у будь-якому разі та подія була ще тиждень тому. Мабуть, і цапів у них більше не лишилося.

«Але ж ти забуваєш про найважливіше. Про те, що люди скажуть, коли побачать, як ти простуєш містом із цапом на мотузці. «Дивись, це ж та схиблена Гризельда. А що це вона зараз намислила?» Ти, беззаперечно, завжди намагалася скористатися з їхнього співчуття, але ж якщо вони запідозрять, що ти злигалася з відьмою, вони зроблять з тебе цапа-відбувайла».

«Дякую уклінно, – подумала Гризельда, сповнена презирства. – Такого подарунку вони від мене не отримають!»

«А як щодо тих усіх бісових відеокамер?»

Гризельда підвелася і вхопилася за спинку крісла. Вітальня широко і млосно гойдалася довкола неї. Вона відчула, що спітніла, пошкандибала до кухні й опустила голову над раковиною.

Від цієї думки їй доведеться відмовитися. Вона була божевільною і надто небезпечною.

Хтось постукав у задні двері.

На мить вона завмерла біля кухонного столу, заскочена єдиною думкою, що наповнила їй мозок їдким жахом, не в змозі подумати про щось інше. То прийшла Катаріна. Хтось відкрив їй очі, й вона прийшла по свою жертву. Її повіки потерті від ниток, наразі розірваних, вона увіп’ється у Гризельду смертельним поглядом і шепотітиме, бо та не впоралася зі своїми обов’язками…

Жінка закрила кран і пошкандибала до задніх дверей. Блідими як віск пальцями вона відкинула старомодну мереживну фіранку і виглянула назовні. У тьмяному світлі ліхтаря вона побачила не Катаріну, а Джейдона, який нетерпляче чекав, засунувши руки до кишень. Гризельда спробувала всміхнутися, відімкнула двері тремтячими руками і прочинила їх.

– Вибач, у мене ключа не було, – промимрив Джейдон.

– А що це в тебе за жахливий вигляд? Що трапилося? – Гризельда придивилася до прихованого в тіні обличчя Джейдона. Його праве око набрякло і стало потворно-фіолетовим.

– Побився, – відповів він.

– Побився? З ким?

– Не хочу про це говорити.

Час ніби зробив повне коло і повернувся до початку. Підбите око Джейдона. Артур Рот. Бійка Гризельди з сином у цій кухні. Кулаки Джима, що лупцюють дев’ятирічного сина до півсмерті. Сімейного насильства Джейдон побачив і відчув на собі більш ніж достатньо; одного погляду на його підбите око вистачило, щоб Гризельда знову відчула у своїх ніздрях згірклий запах відрижки та кислий сморід алкоголю.

– Дорогенький мій, вони тебе побили, дай-но, я подивлюся…

Джейдон відсторонив її ще до того, як вона спробувала доторкнутися до нього.

– Мамо, в тому я сам винен, – його голос перервався. – Я говорив дурниці.

– Але ж це не дає нікому права так тебе гамселити!

Джейдон щось промимрив, кинув у куток великий синій поліетиленовий пакет з супермаркету, де був його тренувальний одяг, побіг нагору і грюкнув за собою дверима. Гризельда розгублено подивилася йому вслід, потім нерішуче постояла у кухні. Далі вилила залишки вина у раковину й налила собі склянку молока. На середині другої склянки вона збагнула, яким насправді був вигляд Джейдона. Син мав вигляд людини, наляканої до смерті.

Вона подивилася на поліетиленовий пакет із супермаркету, і раптом до неї прийшло усвідомлення того, що треба зробити.

За сорок хвилин по тому, сховавши обличчя у дощовику та з пакетом під пахвою, Гризельда перетнула газон і попрямувала до в’їзду в гараж. Увесь вечір дув сильний вітер. Вона керувала машиною з ентузіазмом, якщо так можна було назвати той стиль керування, за яким на першому звороті автомобіль занесло, на другому він виїхав на узбіччя, і так тривало, допоки вона не дісталася вулиці Діп-Голлоу-роуд. Але через півтори години, коли задні фари Гризельдиного старого «доджа» знову замиготіли на під’їзді до гаража, від її хаотичного водійського стилю мало що залишилося. Під час нічної їзди Гризельда вповні витверезилася.

Притискаючи поліетиленового пакета до грудей, вона увійшла до м’ясного цеху. А коли вийшла звідти ще через півгодини, близько першої ночі, пакет був міцно зашитий за допомогою голки та нитки, окрім одного місця, звідки стирчав товстий жмут павичевого пір’я. Його вона сховала під дощовиком.

Цього разу Гризельда принесе Катаріні найпрестижнішу жертву, яку вона тільки у змозі роздобути… і та жертва може почекати, схована у пакеті з «Маркет енд Делі».

А до того вона впевнено їхала дорогою Пополопен-драйв аж до дитячого зоопарку поблизу пресвітеріанської церкви в Монро. То був скромний маленький зоопарк: кілька кіз, кілька качок і павич. Вона запаркувала «доджа» у темному місці поміж двома ліхтарями і перетнула вулицю. Зробивши це, пильно придивилася крізь сітку рабиця. Павича видно не було. Наблизилася машина, і Гризельда стрибнула за дерево. Вона гарячково роздумувала, що їй робити далі. Не можна було просто так заявитися з якоюсь недолугою качкою в руках. Пройшло двадцять хвилин. Вона втрачала дорогоцінний час. А потім згадала те, що читала вдома, коли гуглила запит «як впіймати павича». Павичі часто сплять на деревах.

Вона подивилася вгору і побачила, як звисає пір’я павичевого хвоста з великого темного дуба поблизу ставка.

– Дурисвітко! – сказала вона сама собі. – Якщо ти вже така собі героїня, чому ж досі тут стовбичиш і байдики б’єш!

Вона роздивилася навсібіч, упевнилася, що її ніхто не бачить, швиргонула пакет за паркан і сама піднялася на нього. Її стримували важке тіло і надсаджені м’язи рук, але простодушність додавала сили, тож вона якимось чином змогла перелізти і гепнулася на купу пташиного посліду. Поволі підвелася на слабкі тремтячі ноги, витерла обідрані руки і взялася до роботи.

Спочатку вона збила павича з дерева, швиргонувши в нього великий камінь.

Птах, пронизливо зойкаючи, кинувся навтьоки. Гризельда притиснулася до стовбура дерева й завмерла, переконана, що половина жителів містечка Монро негайно прокинулася. Ґвалт, який вчинив птах, був нестерпним, а до того ж геть не пасував до його престижного вбрання з синього пір’я. Гризельда сподівалася, що Катаріну ті крики не надто дратуватимуть.

За десять хвилин по тому вона крадькома вийшла з тіні, витягнувши з пакета ковдру і розгорнувши її. Птах стояв перед дротяною сіткою і підозріло дивився на неї. Коли Гризельда підкралася ближче, він почав поспішно втікати, волочачи позаду себе пір’я, ніби шлейф довгої сукні.

Гризельда загнала павича в куток зоопарку. Якби хтось наразі з’явився в тому місці, на цьому б її пригоди скінчились. Жодним чином вона не могла б зійти за господиню закладу, а якби її запроторили до поліції, то треба було б пояснювати, що все це означало. Але Гризельда настільки сліпо вірила в Катаріну, що навіть не роззиралася. Вона накинула ковдру на птаха і усією своєю вагою налягла на нього.

А у Блек-Спрінзі вона поспіхом подалася, перелізши через загорожу, до початку стежки за колишнім будинком Хоупвелів, біля підніжжя пагорба Боґ Медоу Хілл. Її били дрижаки від однієї думки про те, що треба зайти до лісу, де царювала безпросвітна пітьма і де вона залишиться наодинці з вітром і з нею. Але Гризельда примусила себе не думати про це і простувала далі. Павич у пакеті мовчав. Гризельда боялася, що під час полювання зламала йому крило: тоді вона почула такий звук, ніби наступила на коробку яєць. Птах спочатку зловісно стогнав, але на півдорозі додому заснув. Час від часу Гризельда, щоб переконатися, що він іще живий, засовувала руку всередину пакета й відчувала порухи його тендітного тільця.

Пробиратися лісом чорної як смола ночі було суцільним божевіллям, але врешті-решт вона знайшла Катаріну саме там, де вказував «ВІДЬМАпп» – у лісі за полями Акерманс Корнера. Вивчивши мапу, вона отримала приблизне уявлення про те, біля яких стежок стоятиме Катаріна. Але Гризельда не бажала ризикувати, виходячи на стежки, адже наразі навіть вночі вони були під посиленим спостереженням. Отже, вона продиралася крізь підлісок, такий густий, що кілька разів їй доводилося його обходити. Жертвоприношення в руці з кожним кроком ставало дедалі важчим. Сморід від болота, плісняви та гнилого листя був майже нестерпним. Вона була вже ладна повернути назад, як раптом прямо перед нею з’явилася Катаріна, ледве видима у непроникливій темряві.

У Гризельди кров захолола в жилах.

– Катаріно, ти мене налякала, – сказала вона, ледь ворушачи пересохлими губами. – Це я, Гризельда. – Від звуку власного голосу в пітьмі її волосся стало сторч, і тільки величезним зусиллям волі вона змусила себе не піддатися інстинктивному бажанню розвернутися і втекти. Відьма стояла нерухомим чорним силуетом, і все навколо неї було просякнуте смертю.

Гризельда оглянулася довкола. Вона стояла посеред скупчення високих старих сосен. Жінка вкотре запевнила себе в тому, що зачакловані струмки несли лихо тут не більшою мірою, ніж у будь-якому іншому місці, що їй досить спуститися з пагорба, щоб опинитися у знайомому міському середовищі, подалі від поганської злостивої сили, яка затрималася тут. Катаріна прийшла на це місце, підкоряючись стародавньому інстинктові. Відьма буде ласкавою до Гризельди, якщо Гризельда буде ласкавою до відьми.

Жінка впала на коліна, і її ліва колінна чашечка втиснулась у щось слизьке. Гризельда відсахнулася, ніби від удару електрострумом. Вона обережно обмацувала темну лісову підстилку, допоки не знайшла щось вологе, ледь теплувате й еластичне. Небагато часу знадобилося Гризельді, щоб звиклими до м’ясницької роботи руками впізнати у тому «чомусь» свиняче серце. Раптом вона відчула гнів, навіть образу, і це втамувало її страх. Хтось уже побував тут до неї. Нікчемний боягуз! Хто б то не був, він намагався записати себе до числа Катаріниних друзів. Вона зневажливо кинула цей паскудний предмет у кущі й витерла руки об штани.

А тепер, коли вівтар спорожнів, вона стала на коліна перед своєю богинею.

– О, лише подивись-но, Катаріно, мені дуже шкода. Можливо, я не вмію так красно говорити, як Колтон, чи Джон Бланчард, чи хтось інший, але моє серце – там, де треба, просто пам’ятай про це. Я зазнала невдачі зі своїми жертвоприношеннями, і хочу на колінах подякувати тобі за те, що ти мені це роз’яснила. Мені слід було здогадатися самій. Будь ласка, прийми мою мирну жертву – вона є найчарівнішою з усього, про що я могла подумати.

– Це – павич, – додала вона з соромливою гордістю.

Катаріна нерухомо стояла у пітьмі. Гризельда підвелася і витягла моток конопляної мотузки з кишені дощовика. Павич нервово заворушився у пакеті й почав тихо буркотіти.

– Я не хочу надто багато просити в тебе, але як ти вважаєш, чи не могла б ти зробити усе так, як було раніше? Маю на увазі, струмок і решту всього… Я знаю, що ти не бажала нікому зла, але через тебе у всіх людей в місті мурахи бігають по спині, та, якщо чесно, і в мене теж. Я принесла тобі живу жертву, як ти й хотіла. Я знаю, тобі не потрібні гидотні тваринні органи. І взагалі, хто приніс сюди цю мерзоту? Якщо знайду, хто це зробив, я вже цій суці дам на горіхи, будь певна!

Гризельда розпочала роботу. Вона залишила свої м’ясницькі ножі удома, оскільки останні шматочки пазла склалися лише по дорозі з дитячого зоопарку. А якщо Катаріні геть не сподобається калюжа теплої крові на її босих ногах? Тоді це її жертвоприношення могло бути витлумачене абсолютно неправильно. Усе має бути виконано чисто і з гідністю, і Гризельда недовго думала над тим, як це зробити.

Вона відгризла десь під два метри мотузки і обв’язала один її кінець довкола обох ручок пакета. А потім тільки-но встигла витягти з кишені пару воскових затичок для вух – вона щоночі встромляла їх спочатку через Джимове хропіння, а потім вже і за звичкою, – як раптом завмерла на місці від страху, збагнувши дивну річ.

Відьма припинила свій шепіт.

Лише зараз Гризельда почула, якою мертвою була тиша в цьому лісі.

Вона обережно вслухалася, повернувши вухо до Катаріни, і подумки рахувала до шістдесяти. Стояла тиша.

Глибоко зворушена і приголомшена цією примітивною річчю, яка, проте, здавалася ближчою до справжньої дружби, ніж усе, що Гризельда досі бачила у своєму житті, вона поцілувала свої власні пучки і поштиво послала відьмі повітряний поцілунок.

– Дякую тобі, люба, – сказала вона тремтячим голосом. – Дякую тобі за те, що привітала мене.

Гризельда вже не мала страху і була готова підійти ближче. Вона простромила мотузку крізь ланку в залізному ланцюзі, що оперізував Катаріну, усіляко намагаючись водночас не доторкнутися до неї. Іншій кінець вона прив’язала вузлом до довгої, товстої гілки. Стоячи позаду відьми, вона обмотала мотузку навколо гілки, допоки та не натягнулася, а потім підняла її, ніби вудку, і пакет піднявся над землею. Як тільки він завис на тілі відьми, павич почав щосили кричати. Гризельда, широко розкривши очі, вирячилася у темряву. Тут, у лісі, хрипкий пташиний крик лунав цілком доладно, проте моторошно й меланхолійно, ніби поклик людини, приреченої на смерть. Гризельда застогнала, але продовжила роботу. З усієї сили вона підняла пакет так високо, як тільки змогла, а потім почала ходити навколо Катаріни, відмотуючи мотузку від гілки, допоки мотузка щільно не обмотала відьму, і тоді Гризельда прив’язала її вільний кінець вузлом до ручок пакета.

З великим полегшенням вона зупинилася і передихнула. Дуже шкода, що було так темно, адже їй мав сподобатись результат важкої праці. Однак можна було не сумніватись, що Катаріна буде задоволена. Коли пізніше вночі їй настане час щезнути, павич у пакеті згорить і воскресне наче фенікс.

Лише один раз після того наблизилась Гризельда до відьми.