Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

– Але чому? – запитала шокована Беммі.

Чоловік знизав плечима.

– Розумієш, у спальні була понівечена жінка. Уся обвита кайданами. Гадаю, я хотів подивитися, чи не можна щось для неї зробити.

– І щось сталося? – наполегливо запитав Грім.

Якийсь час Берт не відповідав, і Стів побачив, як Беммі стиснула чоловікові руку.

– Ні, – нарешті відповів він, – вона там просто стовбичила. Я злякався і вийшов слідом за дружиною.

Грім і Стів переглянулися. Піт так само зауважив брехню, але подумав, що то не має значення, принаймні, зараз.

– Гаразд. Отже, ви обоє відчули, що вона – не людина.

– А як так сталося, що про це не знає широка спільнота? – запитав Берт. – Маю на увазі, якщо ваше місто тероризує привид – я ще не готовий це сприйняти, поки ретельно не вивчу факти… але припустимо, що це правда, – тоді ж уся наука летить шкереберть! Ви її коли-небудь знімали на відео?

– В нашому цифровому архіві понад сорок тисяч годин відеозйомки, – відповів Грім. – Повсюди в місті висять камери. Хіба ви не помітили? Відзнятий матеріал ми зберігаємо десять років, а потім викидаємо. Через певний час набридає його дивитися.

І знову Делароса витріщилися на нього.

– Геть нічого не можу второпати, – повільно промовив Берт.

– Він хоче сказати, – пояснив Піт, – що ми робимо усе можливе, щоб про неї дійсно ніхто не знав. Насправді від цього залежать наші життя. – Він подивився їм просто у вічі, спочатку Бертові, потім Беммі. Стів відчув глибоку пошану до Піта, оскільки той не відвів погляду, коли говорив.

– Розумієте, історія Катаріни не завершується з її смертю. Одного зимового ранку 1665 року, через чотири місяці після того, як її було повішено, загін на чолі із самим колишнім генерал-губернатором Пітером Стьойвесантом, який вирушив у гори подивитися, що там собі роблять мисливці, прибув до Нью-Бека і побачив місто всуціль знелюднілим. З дахів звисали бурульки, й усе було поховане під товстим покровом снігу. Але головна дивина була в тому, що сніг той випав не щойно, тож по всій місцині мали б бути сліди, але не було видно жодного. Складалося враження, що жителі міста розчинилися у повітрі за одну нещасну ніч. Їх вже ніхто ніколи не бачив. Голландці вирішили, що то прокляття, і почали оминати місто-привид і пагорби навколо нього. Вони відчули, що там над ними нависало «диявольське око». У червні того ж року Стьойвесант повернувся до Нідерландів. Більшість колоністів повернулася так само, й історія поринула в забуття. І тільки за сорок років, у 1708 році, в анналах Голландської Республіки знайшли перший офіційний історичний документ про зникнення людей, який містив короткий виклад цієї легенди. Маємо той документ у нашому архіві. У ньому масовий вихід із Нью-Бека приписується економічним проблемам, що виникли внаслідок Другої англо-голландської війни та захоплення Нью-Йорка, а також висловлюється припущення, ніби колоністи загинули у сутичці між племенами індіанців.

– Отже, то був місцевий фольклор, – пробурмотів Берт.

– Не зовсім так, – відповіла Джоселін, – бо є й такі документи, які свідчать, що індіанці вже залишили ту місцевість попередньої осені, посеред самісінького мисливського сезону. За легендою, вони були налякані й говорили, що ті ліси, які колись вони вважали своїми, «забруднилися». Що б там не було, але чому індіанці просто взяли й забралися геть, відмовившись від прибуткової торгівлі з колоністами? І чому те сталося якраз після того, як мисливці кинули тіло Катаріни у лісі?

– Саме так, – докинув Піт. – Та ще існує дещо. Бо події 1713 року задокументовані. У квітні того року англійські колоністи перебралися до цього міста й перейменували його у Блек-Спрінг. За тиждень троє людей вчинили самогубства. Повитуха Бетті Келлі вбила восьмеро дітей до того, як її затримали.

– Ви усе це вигадали!

– Хотів би я, щоб так було. Коли повитуху заарештували, вона заявила, що з лісу вийшла жінка й пошепки наказала їй обрати, кого з дітей вона вб’є. З її слів, зробити вибір вона була не в змозі, тому й убила всіх. В архіві зберігається коротка згадка про місцеві оповідання щодо вроків і дивних явищ, які спостерігалися на горі Нещастя, як припускали, через відьму. Через місяць група старійшин церкви вирушила до лісу. А коли вони повернулися, то розповіли, як вигнали духа з одержимої жінки, зашивши їй очі й рота і оповивши їй тіло кайданами. Того ж року всі вони померли, якою смертю – ніхто не знає. Але принаймні частково їм вдалося досягти успіху. Вони закрили їй урічливі очі.

– Але ж вона нікуди не зникла, – заперечила Беммі з виразом невимовного жаху на обличчі.

– Ні, вона нікуди не зникла. У тому й полягає проблема, – погодився Піт. – І сьогодні Катаріна ван Вайлер блукає вулицями Блек-Спрінга вдень і вночі… та з’являється в наших домівках.

Ніхто не вимовив ані слова. Тоді роль оповідача взяв на себе Грім.

– Розумієте, йдеться не про якогось старовинного привида, що з’являється дратівливій, занедбаній дитині-аутисту, якій ніхто не вірить, але потім з’ясовується, що все це правда. Відьма Чорної скелі завжди з нами. І вона не схожа на ті нешкідливі привиддя з минулого зі слинявих фільмів жахів для підлітків. Своєю присутністю вона протистоїть нам, як пітбуль за загорожею: стоїть у наморднику, не рухається ані на міліметр, але простроми тільки палець крізь ґрати – і він не буде мовчки його роздивлятися. Він його відкусить.

Берт підвівся. Він уже налаштувався вхопити пляшку горілки, але передумав. Враз він набув вигляду цілком тверезої людини, попри чималий вміст алкоголю, що нуртував у його крові.

– Припустимо, усе це правда… але чого вона хоче? Якого дідька лисого ця бісова відьма хоче від вас?

– Ми вважаємо, що вона хоче помститися, – похмуро промовив Піт. – Що б нею не рухало, її смерть вивільнила силу, покликану помститися людям, які змусили цю жінку скоїти страхітливі вчинки. І хоча минуло триста п’ятдесят років, цими людьми є ми, жителі Блек-Спрінга.

– Я маю на увазі, звідки ви це знаєте? Чи намагався хто-небудь поспілкуватися з нею? Або ж, не знаю як це назвати, вигнати з неї біса?

– І справді, – підтримала Беммі чоловіка, – може вона всього лише хоче, щоб її почули?..

– Ми пройшли через усе це, – відповів Грім. – Дошка Уіджа[6]6
  «Дошка, що промовляє», «Дошка Диявола» або «Уіджа» (англ. Ouija board) – дошка для спіритичних сеансів з виклику душ померлих із нанесеними на неї літерами алфавіту, цифрами від 1 до 9 і нулем, словами «так» і «ні» та зі спеціальною планшеткою-покажчиком.


[Закрыть] тут ні до чого, з цими гівнюками краще справи не мати, вони тебе вб’ють і пальцем не ворухнуть. Оте нісенітне поганське лайно на неї не діє. Усе це ми випробовували. Викликали навіть екзорцистів з Ватикану, які дійшли висновку, що вона безбожниця, і тому вони нічим не зарадять. Звісно, правда полягала в тому, що ті бабії просто обісралися від побаченого тут. У нас побували всі: священики, шамани, білі відьми, спецпризначенці, військовики… і щоразу з паскудними наслідками. У минулому їй намагалися стяти голову та спалити її на вогнищі, але вона зникала, як тільки дим починав клубочитись, так би мовити, з-під її спідниці. Наразі маємо Постанову про надзвичайний стан, якою суворо заборонено подібні спецефекти, адже вони завжди закінчуються смертю. Невинні жителі Блек-Спрінга притьмом падають і конають у ту саму мить, коли хтось намагається їй зашкодити. Коли її зашили – а тільки Богові відомо, як їм це вдалося, – вона стала здебільшого незагрозливою. Але ж, якщо станеться витік інформації про те, що тут коїться, людям неодмінно закортить відкрити їй очі та рота. Раз за разом людство доводило, що воно схильне перетинати усі дозволені межі. І в нас є всі підстави вважати, що, як тільки її очі відкриються і вона почне вимовляти свої прокльони, ми всі помремо. Ось чому ми її приховуємо. Вона не хоче, щоб її розуміли, ніхто не повинен її розуміти. Катаріна – це потойбічна годинникова бомба.

– Вибачте, але я в це не вірю, – заявив Берт.

Піт сьорбнув пива й поклав окуляри на стіл.

– Пане Делароса, коли ваша жінка вибігла надвір, а ви повернулися до спальної кімнати, ви не чули, як вона щось промовляла пошептом?

Голос Берта затремтів:

– Я… я дійсно щось чув, здається. Кінчик її рота ворушився. Заледве помітно. Мені хотілося розчути, що вона говорить.

– І що ж ви почули?

– Вона говорила пошепки.

– Пробачте мені, будь ласка, це запитання, але чи не було тоді миті, коли у вас з’явилася думка про самогубство?

Беммі приглушено зойкнула й перекинула порожню чашку, що стояла на ручці її шкіряного крісла. Чашка впала на підлогу й розкололася на три шматки. Джоселін хутко нахилилася, щоб зібрати черепки. Беммі намагалася відкрити рота, щоб щось сказати, але коли поглянула на чоловікове обличчя, відразу припинила ці спроби, тільки нижня губа й далі здригалася.

– Отже, таке було, правда? – вів далі Піт. – Ви почули, як вона щось шепоче, і почали обмірковувати, як би завдати собі шкоди. Саме так вона і нападає. Вона змушує людей вбивати себе так само, як її колись змусили це зробити.

– Берте, – запитала Беммі тремтячим голосом, – що ти маєш на увазі, Берте?

Берт спробував відповісти, але не зміг. Його обличчя стало мертвотно блідим, він прокашлявся й нарешті промовив:

– Я пробув із нею лише кілька секунд. Не сказав жодного слова. Боявся, що вона підніме очі, якщо я видам бодай якийсь звук. Не хотів, щоб вона піднімала очі, розумієте, про що я? Навіть якщо вона сліпа, я не хотів, щоб вона на мене дивилася. І я почув, як вона шепоче. А потім вийшов у коридор і мені захотілося проломити собі череп об одвірок.

Беммі здригнулася, неначе хтось її вдарив, і з силою, ніби ляпасом, закрила собі рота руками.

– Клянусь Богом, у своїй уяві я схопився за одвірок і тричі луснувся лобом об нього, поки череп не хруснув. А потім… потім ти закричала, люба. Це повернуло мене до життя, і я побіг за тобою. Я не зробив цього, тому що ти закричала.

– Припини, – застогнала Беммі, хапаючись за чоловіка. – Це ж усе неправда? Берте, я не хочу більше про це чути, будь ласка.

– Заспокойтеся, – озвалась до неї Джоселін. – Вам нічого не загрожує. Це тривало не стільки, щоб мати довгочасні наслідки.

Берт обняв заплакану дружину і повернувся до Піта. Уперше Стів побачив, який змарнілий і виснажений на вигляд він був… і дійсно, він таки повірив.

– Хто про це все знає? – насилу виговорив він.

– Хлопці з Пойнту, он там, униз по дорозі, – відповів Грім. – Але то дуже невелика, цілком таємна група людей, і ланцюг закінчується на вищому керівництві. Цих людей настільки мало, що вони непідконтрольні жодній із комісій, – це все для того, щоб уникнути витоку інформації.

– Не можу повірити!

– Підозрюю, що й сам президент нічого не знає. Раніше – так, влада це знала. Починаючи з Джорджа Вашингтона й закінчуючи Авраамом Лінкольном, президенти повинні були знати про те, що тут коїться, адже з архівів відомо, що вони навідувалися до Блек-Спрінга. У 1802 році було засновано Військову академію США у Вест-Пойнті, щоб допомогти нам із прикриттям. Точно не пам’ятаю, але, певно, десь наприкінці Громадянської війни довіра до Пойнту зросла настільки, що йому надали ексклюзивну владу в Блек-Спрінзі. Ймовірно, за наказом самого старигана Лінкольна. Бо то дуже вже тонка справа. А пізніше, коли регіон почав розвиватися і ризик витоку інформації зріс, зорганізувалися й ми. Стали справжніми профі. Так народилась ОСКВ.

– А це що таке?

– Це – ми. Спостерігачі за привидами. Ми ховаємо відьму від чужих очей.

Берт подивився на Гріма, намагаючись усвідомити почуте:

– І що означає ця назва?

– Це абревіатура, що залишилася з давніх часів: «Організація зі спостереження і контролювання відьми». Зараз вже мало хто про неї пам’ятає, більш звична назва – Відьмоконтроль. Головне – те, що ми робимо. Там, у Пойнті, нам дозволяють працювати самостійно, але ми посилаємо нагору звіти, аби вони тільки були задоволені. Отже, в нас є на кого зіпертися, коли мусимо перекривати дороги або коли потрібно замовити слівце перед керівництвом заповідника. А як же, думаєте, інакше ми змогли б тримати усе в таємниці? Можна розставляти які завгодно декорації, але на все потрібні гроші й цілковита таємність. Пойнт налаштований на те, щоб зберігати статус-кво, бо вони просто не уявляють, що робити з усією цією чортівнею, окрім як ховати її від широкого загалу та від іноземних розвідок. Контролю нема – то все безсовісна брехня. Вони там просто в штани наклали. Якби тільки їхня воля, вони б огородили нас височезним парканом і створили б на цій землі таку собі резервацію. Але ж тоді їхні руки будуть заплямовані кров’ю трьох тисяч людей – саме стільки загинуло 11 вересня 2001 року. Тому наші очільники вирішили проводити політику стримування. Допоки не буде знайдено рішення – а біс його знає, яким воно взагалі може бути, – тут має тривати нормальне життя, а за те, що ми засупонили собі роти, нам платять із таємної статті у держбюджеті, яку майже неможливо відстежити.

– Питання іміджу, – сказав Піт. – Коли в тебе на шиї бородавка, доводиться носити високий комір.

– Боже мій, – тихо сказав Берт Делароса. – І невже ніхто ніколи не пробував відкрити їй очі?

– Тільки раз, – відповів Піт після довгої мовчанки. – Хоча навіть це їм не вдалося. То було у 1967 році з ініціативи підрозділу військової розвідки у Пойнті. Тривалий час нічого не відбувалося, й люди почали сумніватися в тому, чи дійсно Катаріна становить для них таку вже загрозу. У самому місті почалися балачки про те, що люди лише хочуть її зрозуміти та, бачте, дати їй щось. Якраз як ось Беммі сказала: може, вона лише хоче, щоб її почули. Той дослід записали на плівку. Роберте, може, покажеш їм його?

Грім видобув макбук із портфеля й відкрив його.

– Ми використовуємо цей уривок, щоб роз’яснити новоприбулим усю серйозність ситуації. Сприйняття, формування іміджу тощо. Але хочу вас попередити: то було паскудне рішення, кого б воно не стосувалося. Кадри досить жорстокі. Настільки жорстокі, що подібну хроніку вирізають із шестигодинних новин, розумієте, про що я?

– Не впевнена, що мені хотілося б на це дивитися, – сказала Беммі, витираючи сльози.

– Гаразд, люба, – відповів Берт, – як не хочеш дивитися, то й не треба. – Він нервово поворушився і, шукаючи підтримки, кинув погляд на Піта. Той схвально кивнув. Грім поставив макбук на коліна й запустив відео.

Кадри дійсно шокують, жодних сумнівів. Вони справжні, зняті на плівку «Кодак Супер 8» шістдесятих років, у цифровій обробці. На відміну від Тайлерової «ГоуПро», вони викликають таке почуття ностальгії, яке навіть світлини з Інстаграму можуть передати лише приблизно. Стів ловить себе на тому, що він інстинктивно віддає перевагу цьому стилю, попри вицвілі кольори, а також те, що старший син назвав би його безнадійно відсталим. Хоча наразі Стів на екран навіть не дивиться. Він сидить за протилежним кінцем стола, обіймаючи Джоселін і пильно вдивляючись в обличчя Берта і Беммі Делароса. Але він знає, що на тих кадрах. Це знають усі у Блек-Спрінзі. Їм всім ними прогризли голови, а більшості – з раннього дитинства. Стів категорично проти показу цього уривку п’ятикласникам у молодшій школі «Чорна скеля», і коли настала черга Тайлера його дивитися, а згодом – Метта, він намагався залишити їх удома на лікарняному. Але ж штрафи за таке були просто драконівськими. У Блек-Спрінзі усі мали дотримуватися Постанови про надзвичайний стан.

Він досі пам’ятає ті сеанси, ніби вони були вчора. Усі діти були разом із батьками, і то був справжній жах. Для багатьох школярів перегляд відео ставав рубіконом, за яким вони ставали дорослими, і відбувалося це занадто рано.

Кіно знімали у кабінеті лікаря-терапевта. Кабінет має квадратну форму. Катаріна ван Вайлер сидить у кріслі посередині. Її примусили сісти за допомогою тички із дротяною петлею, яку зазвичай використовують для стримування скажених собак. На відстані стоїть офіцер із Пойнту в твідовому піджаку, тримаючи петлю тички навколо її шиї. Двоє інших стоять позаду відьми з тичками напоготові.

Але ж її вигляд не свідчить про те, що вона хоче кудись піти.

Відьма Чорної скелі не ворушиться.

Ще троє людей перебувають у кімнаті. Двоє лікарів із Блек-Спрінга та оператор, який постійно коментує, мавпуючи голос Волтера Кронкайта. Лікарі не промовляють ані слова. Навіть не придивляючись уважно, можна побачити на чолі в кожного з них краплини поту. Вони страшенно нервують. Лікарі стоять на колінах перед відьмою, переминаючись із ноги на ногу: намагаються знайти зручну позицію і водночас не торкатися її. В одного з них пара пінцетів і ножиці для зняття швів. «А зараз доктор Макґі зніме перший шов з її рота», – промовляє голос за кадром, у якому добре чути страх і невпевненість.

Грім, Берт і Беммі – остання хоч і не хотіла цього, але однаково дивиться – бачать, як Макґі обережно відводить пінцетом убік тонку, висушену плоть у лівому кутку відьминого рота й натягує останній шов. Потім він проводить лезом ножа по шву, і той лускає, як гумова стрічка. Лікар відсахується і змінює положення тіла. Він витирає піт із чола. Катаріна не ворушиться. Обрізана чорна нитка стирчить у куточку її рота, як зараз. Дуже чітко видно, як здригаються звільнені від шва губи. Доктор Макґі нахиляється знову, і на його обличчі раптом проступає подив. Інші лікарі так само нахиляються ближче. Офіцерам із Пойнту не чути шепоту Катаріни, і вони не усвідомлюють, що від цієї миті вона ними заволоділа. «Це був перший шов», – коментує голос за кадром, який вже не нагадує голос Волтера Кронкайта, і Макґі моргає. Він знову витирає чоло й піднімає пінцет, але на півдорозі його рука падає. Потім знову нахиляється. «Докторе Макґі… з вами все гаразд?» – питає голос із хроніки. У відповідь доктор Макґі притьмом піднімає ніж для зняття швів і зі швидкістю голки швейної машини «Зінгер» починає устромляти його собі в обличчя.

В наступні кілька секунд усі події відбуваються одночасно. Це суцільне божевілля. Звідусіль чути виття, яке проймає глядачів до самих кісток. Камера перекинулась, тринога впирається у стіну, й кімнату раптом стає видно під дивним кутом зору, що викликає блювоту. Крісло порожнє, відьма вже стоїть у кутку кабінету, видно лише нижню половину її тіла, решту відрізано через незвичний кут зйомки. Тичка з грюкотом відлітає на підлогу. Доктор Макґі розпростерся долілиць у величезній калюжі крові, його тіло здригається у конвульсіях. Видно також ноги другого лікаря – він лежить поряд; принаймні можна припустити, що то ноги саме другого лікаря. Офіцери кричать і тікають із кімнати. Здається, Беммі Делароса ладна зробити те саме, вона закрила обличчя руками і важко дихає. Її чоловік, схоже, настільки приголомшений, що не розуміє: те, на що він дивиться, свого часу трапилося насправді.

– Ось тоді-то, – пояснює Роберт Грім, – наша розвідка востаннє й обпеклася на тій відьмі.

Він натискає на потрібні клавіші, й екран тьмяніє.

– Загинуло п'ятеро людей, – підсумував Піт. – Двоє лікарів вчинили самогубство саме там і тоді, а у Блек-Спрінзі троє літніх людей впали мертвими на вулиці, усі заразом. За результатами розтинів, вони всі померли від раптового крововиливу в мозок. Вважається, що час їхньої смерті точно збігся з часом розрізання першого шва.

У готельному барі запала мертва тиша. Стів поглянув на мобілку й зауважив, що вже чверть на четверту. Беммі тремтіла й ридала в обіймах Берта, решта присутніх зніяковіло роздивлялися власні ноги.

– Берте, я не хочу повертатися у той будинок, – голосила Беммі, – я ніколи більше не хочу туди повертатися!

– Не плач, тобі не треба туди повертатися, – хрипко промовив Берт і звернувся до Гріма. – Знаєте, що, ми обоє неабияк засмучені. Щиро дякую, що ви замовили для нас оцю кімнату в готелі, але гадаю, ми з дружиною не залишимося у Блек-Спрінзі жодної зайвої хвилини. В нас є ціла купа запитань, але з тим можна почекати. Якщо моя дружина зможе вести машину, то ми переночуємо у друзів на Мангеттені. Якщо ж ні, поїдемо на таксі до Ньюбурга і знімемо там кімнату в мотелі.

– Я не вважаю, – почав було Піт, але Берт не дав йому вставити ані слова.

– Вже завтра я викличу ріелтора. І я… шкода, що ви мусите жити з усім цим, але… то не для нас. Ми їдемо звідси.

– Боюсь, цього не станеться, – м’яко заперечив Піт. Наразі, як зауважив Стів, навіть Піт не мав мужності дивитися на подружжя.

– Що ви маєте на увазі? – нарешті прислухався до нього Берт.

– Ви раніше говорили нам: «ваш» сільський привид і «ваша» відьма. Мені дуже прикро, що я мушу вас засмутити, але боюся, що, починаючи з цього вечора, це й ваша проблема теж. Вона вас звідси не випустить. Тепер ви теж жителі Блек-Спрінга. А це означає, що прокляття відтепер висить і над вами.

Запала така гнітюча тиша, що її зміг порушити лише Роберт Грім:

– Ласкаво просимо додому, – крива посмішка спотворила йому обличчя. – В нас є скільки завгодно чудових міських ярмарків.