Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 7

Наступного дня по обіді Тайлер повернувся додому із громадських робіт мокрий до рубчика від дощу і з напруженим виразом обличчя. Стів сидів за обіднім столом і читав статтю у «Нью-Йоркері», але раз-по-раз мусив повертатися і двічі читати одне й те саме, бо його думки постійно десь блукали. Він і Джоселін повернулися додому того ранку аж за чверть шоста, засмучені й виснажені. Вони дрімали і знову прокидалися над чашками чаю в кухні, допоки перші сонячні промені не торкнулися небокраю на сході й Стів не почав мимоволі помічати обриси дерев у лісі за будинком. Він вирішив не лягати спати разом із Джоселін і перейшов від чаю до кави, бо о сьомій йому однаково треба було вставати на роботу.

У другій половині дня після занять він повернувся до офісу в дослідному центрі, щоб проглянути стос тестових робіт здобувачів докторського ступеня. Проте упіймав себе на тому, що просто вдивляється у пасма дощу, які струменіють вікном. Подумки він знову і знову повертався до розмови з подружжям Делароса.

– Не знаю, про що ви думаєте, – зауважила Лора Фрейзер, його асистентка, заскочивши до його кабінету, щоб заповнити стопку бланків, – але ось вам моя порада: ходіть додому та поспіть. Трохи сну вам би не завадило.

Стів заціпеніло всміхнувся:

– Я мало спав. Дружина захворіла. – Він був приголомшений тим, як природно брехня зіскочила з його вуст. Боже, яким професійним брехуном він став за ці вісімнадцять років! То є частина ідентичності жителя Блек-Спрінга, – сказав би на те Піт Вандермеєр.

– Якщо не побережетеся, то захворієте. Я не жартую.

– Маю чортзна-який вигляд? – запитав він. І раптом у нього в голові пролунав відчайдушний крик Берта Делароса: «Чому ж ви, сучі діти, не доклали усіх зусиль, щоб ми забралися звідси?»

Цього разу Джоселін була нагорі у ліжку, а Метт робив домашні завдання. Тайлер крізь зуби пробурмотів татові «привіт» і теж пішов нагору, щоб розвісити мокрий одяг. Стів помітив, що сина щось гризе. Він знав, що їм треба поговорити, але не все було так просто. Тайлера вже не викличеш на розмову, треба було дочекатися, поки він прийде сам. Ота хлопчача вразливість була однією з синових рис, якими Стів пишався.

«Авжеж, ось він і з’явився», – констатував подумки, коли Тайлер за п’ятнадцять хвилин спустився вниз. Проте не підняв очей від газети, бо не хотів показувати синові, як він чекав на цю мить.

– Мама сказала мені, що ви допізна засиділися з тими новачками, – сказав Тайлер з удаваною легковажністю. Він всівся на обідній стіл.

– Не хочу й починати цю тему, – відповів Стів, – ми засиділися аж до ранку.

– І як усе пройшло?

– Паскудно, як завжди. Але якось вони з тим упораються. Як твої громадські роботи?

Тайлер почервонів і винувато посміхнувся:

– Ну, ти ж знаєш.

– Та усе місто вже знає, – сказав він, але разом із тим підморгнув синові й довірливо штурхонув його у бік. Помітив, що Тайлер враз розслабився. – Ну, ти й перець! Роберт Грім учора ввечері показав мені відео. Мушу визнати, це твій найбільш сенсаційний репортаж.

– Якщо серйозно, ми були приголомшені. Ну й, чесно кажучи, мені трохи соромно, що я таке з нею зробив. Ну, тобто, ми чогось очікували, але геть не цього, не того, що вона гепнеться просто на дупу…

Стів посміхнувся і продовжив уже серйозно:

– Сподіваюсь, ти розумієш: вам усім неймовірно пощастило. Досить було допустити хоча б одну помилку, і ти б уже не збирав папірці у парку, а був би там, на тому острові.

– Ти ж знаєш, Роберт на нашому боці.

– Роберт – можливо, але ж рада – ні. Ти сам визнав, що ви не знали, чого очікувати. Вона могла б обійти того стовпа, а натомість наскочила на нього й гепнулася. Тільки Богові відомо, що ще могло статися. Якби справа дійшла ради, ви б усі були прямо зараз у Дудлтауні.

Тайлер знизав плечима, і від цього жесту Стів трохи розгубився.

– Ти взагалі розумієш, куди вліз? – запитав він. – Ти не стаєш невразливим уже від того, що твої наміри гарні, розумієш. І я навіть не кажу зараз про неї. Рада не надто поважає таких персонажів, як Джейдон Холст. То була його ідея?

– Ні, то ми придумали разом, – відповів Тайлер, і оком не змигнувши. То була ще одна його риса, якою пишався Стів. Тайлер ніколи не допускав, щоб інші розплачувалися за його негідні вчинки.

Проблема полягала не стільки в тому, що вони утнули штуку та ще й записали її на відео. То була хлопчача витівка, не більше. Стів і Джоселін завжди дотримувалися прогресивних підходів у вихованні дітей, незважаючи на обмеження, встановлені Постановою про надзвичайний стан. Ситуація у Блек-Спрінзі була керованою, або ж, як дехто говорив, придатною для виживання, завдяки лише одній речі – промиванню мізків його жителям. Усі дотримувалися суворих правил, оскільки вірили в ці правила і приймали їх без застережень. Діти всотували заповіді Постанови з молоком матері. Не водися з відьмою! Не кажи жодного слова про неї людям з-за меж міста! Дотримуйся умов прийняття відвідувачів! І наприкінці смертний гріх: ніколи, за жодних обставин не відкривай відьмі очі! До прийняття цих правил спонукав страх, а Стів знав, що страх неминуче веде до насильства. Раніше на ігровому майданчику початкової школи «Чорна скеля» він бачив чимало скам’янілих, безкровних дитячих облич із чорно-синіми слідами від синців і розбитими губами. То були обличчя дітей, які вибовкали таємницю друзям чи то двоюрідним братам або сестрам з інших місць і яких лупцювали, допоки всуціль не перепрограмували за батьківським зразком.

Стів і Джоселін відкидали такі методи. Вони зробили вибір на користь виховання синів на міцному підґрунті гармонії та взаємовигідних відносин, залишаючи чималий простір для самостійного мислення, але водночас тримаючи на оці реалії їхнього життя. Відтак у них росли добросерді, чутливі діти, які вселяли надію на те, що вони ніколи не вплутаються у якісь каверзи.

«Але та надія – ніщо інше, як ілюзія, – подумав Стів. – Роками ти вважав, що в тебе усе під контролем, а потім одного разу хтось згадує слово «Дудлтаун», і ти можеш лише спостерігати, як легковажно Тайлер знизує плечима».

– Коли востаннє ти був у бункері? – запитав Стів.

– Гадаю, в шостому класі. Ми там були з пані Річардсон.

– Може, вже настав час поїхати та ще раз подивитися? Пам’ятаєш, який у нього вигляд ізсередини?

Плечі Тайлера опустилися. В’язниця Дудлтаун становила собою приватний бункер на похмурому острові Йона на річці Гудзон за трохи більше як п’ять миль від міста. Над островом нависав Міст Ведмежої гори. Розклад занять у школі «Чорна скеля», спеціально адаптований до місцевих реалій, передбачав обов’язкову екскурсію до в’язниці для всіх учнів з метою підвищення рівня їхньої поінформованості.

– Там м’які стіни й підлога, – відповів Тайлер.

– Саме так, і небезпідставно. Від трьох тижнів одиночного ув’язнення в одній із тамтешніх камер мимоволі поїде дах. Відчуватимеш себе настільки нещасним, що на колінах благатимеш відпустити тебе до Блек-Спрінга. Але на цьому етапі ти ще не зрозумієш, чого це раптом ті стіни оббиті. Аж до середини третього тижня, коли, нарешті, психанеш і почнеш задумуватись про самогубство. Ти там під наглядом і тобі не дадуть це зробити насправді, але ти маєш відчути це. Розумієш, про що йдеться?

– Тату, я знаю, що то таке, – зітхнув Тайлер.

– Ні, ти цього не знаєш, – відповів Стів. Ніби холодна рука стиснула йому нутрощі, а в уяві зринув спогад із давніх-давен, коли він у Таїланді тримав у руках простирадло, вирячившись на власні нерухомі ноги… Наскільки тоді намір наблизився до реальності? – Саме так. Ти цього не знаєш, і в тому якраз і полягає проблема.

Ідея Дудлтауна полягала в тому, щоб в’язень міг отримати безпосередній досвід впливу відьми на людей; в такому разі він буде свідомий тієї небезпеки, якій піддає себе та інших людей. І хоча Стів був у принципі запеклим супротивником подібної форми покарання, вона була надзвичайно ефективною. Завдяки їй рівень рецидивів було зведено майже до нуля.

– А ти знаєш, скільки основних прав людини порушується в тому Дудлтауні? – запитав Тайлер.

– Авжеж, цілком може бути. Але Катаріна – потойбічне зло. Це скасовує всі норми й робить безпеку нашим першим, другим та третім пріоритетом.

– Твої слова звучать так, ніби ти це підтримуєш.

– Звісно, ні. Але ти помічав, якими лицемірними негідниками є більшість людей у Блек-Спрінзі? Не має значення, підтримую я це чи ні, головне – що вони це підтримують. І хотів би я подивитися, як ти заперечиш їхні аргументи. Що ще ми можемо вдіяти?

– Зробити камінг-аут, – відповів Тайлер надзвичайно серйозно.

Стів здивовано звів брови.

– І як саме ти збираєшся це робити? Проведеш прайд-парад вулицею Діп-Голлоу-роуд?

– Ха-ха. А якщо серйозно, у «Справжній крові» вампіри роблять камінг-аут. Як тільки ти стаєш популярним і в тебе є наукові докази, ніхто не зможе тобі протистояти, навіть якщо йдеться про відьму. Це – єдина річ, якої ще ніхто не пробував зробити.

– Тайлере… але ж «Справжня кров» – то лише телесеріал!

– Ну, то й що? Засоби медіа змінюють життя. От візьмімо для прикладу Арабську весну. Усе почалося, коли одна-єдина людина, маючи мрію, виклала її у Фейсбук. Через два місяці на площі Тахрір місця вільного не було. Саме соціальні медіа змусили усіх цих людей підняти дупи. Навіть якщо ти живеш в Ірані, за парою кліків мишею вже починається свобода. А чому в Блек-Спрінзі цього нема?

– Тайлере… – затинаючись, почав Стів, але хлопця понесло і його вже було не спинити.

– Я не один тільки такий. Усі діти почуваються так само. Тільки мені вистачає сміливості відкрити рота. Нам набридло жити у середньовіччі. Нам хочеться вільно заходити в інтернет і мати приватне життя. Наші повідомлення на Фейсбуці та на Вотсапі цензурує Відьмоконтроль, ніби ми живемо в довбаній Москві, а час від часу він їх ще й не пропускає. Тут немає навіть доступу до Твіттера. Ти хоч приблизно уявляєш собі, як ми безнадійно відстали? Може, твоєму поколінню й промили мізки, але ми хочемо змін.

Стів дивився на сина у мовчазному захопленні.

– Більшості людей у місті до дупи твій інтернет. Для них він – бісова діра в їхньому лабіринті. Нікому не розповідай про цю твою ідею, бо вони ще більше відріжуть тебе від світу.

– Нехай спробують, – з викликом відповів Тайлер.

– І як же ти хочеш зробити це? Що, пошлеш до «Нью-Йорк Таймс» електронного листа зі своїм кліпчиком, де Катаріна налітає на ліхтарний стовп?

Тайлер вичавив із себе безмірно презирливий стогін.

– Ми змусимо «Нешнл джиогрефік» або канал «Діскавері» зробити документальний фільм, цілком таємно і з ретельною підготовкою. Звичайно, то буде медіасенсація. До міста примандрує достобіса журналістів та вчених з усього світу. Усе залежатиме від гарної підготовки. Якщо ми з самого початку чітко наголосимо на тому, наскільки усе серйозно і як важливо, щоб її очі та рот були й надалі закриті, усе буде гаразд.

– Тайлере… військові будуть змушені втрутитися! Місто так заповниться журналістами та патологічно охочими пхати носа в чужі справи, що вони будуть змушені оголосити в нас карантин. Скажуть, можливо, що роблять це задля нашої ж безпеки, а насправді зроблять так, щоб народ не повстав. Поведінку диктатора передбачити можна, поведінку відьми – ні. Ти не залишиш їм жодного вибору, окрім як відрізати нас від решти світу… Ти й досі вважаєш, що в тебе зараз немає жодних свобод?

Тайлер роздумував недовго.

– Можливо, спочатку так і буде. Але подумай: усі ці камери по периметру нададуть нам чудову платформу для нашої розповіді! Співчуття буде всеосяжним. А можливо, ми навіть вирішимо саму проблему! Нехай про це довідається світ. Невже ми, в біса, перше місто в історії людства, над яким тяжіє прокляття?

Стів був спантеличений. Бо то вже була не якась скороминуща думка. Тайлер говорив дуже обдумано і переконливо. Але ж це було неможливо. Стів згадав одне з багатьох запитань, якими емоційно закидав їх минулої ночі Берт Делароса: «Як вдалося настільки довго тримати в таємниці таку масштабну річ?» Саме це найбільше дивувало новачків. І відповідь Стіва була найкращою констатацією неможливості втілення ідеалів Тайлера: «Усе зводиться до нашого прагнення вижити. Якщо воно зникне, майже стовідсотково усе закінчиться нашою смертю. Кожного разу, коли сюди прибували Чужинці, байдуже, чи то військові посадові особи, чи дослідники потойбічних явищ, вони завжди поєднували страх і невірство з прагненням відкрити Катаріні очі. Вони ніби стають тут одержимими цим бажанням. Або це закінчується трагедією, як у 1967 році, або потрібно достобіса хабарів, щоб змусити їх забратися геть. Ось чому ми робимо все, щоб її приховати. Ми будуємо довкруж неї кахляні стіни або ставимо ширми перед нею, коли вона з’являється у ресторанах чи в супермаркеті. Минулого року під час великодніх свят вона з’явилася в одному із проходів у «Маркет енд Делі» і вирішила простовбичити там три дні. Ми мусили надягти на неї великоднього зайця на людський зріст, порожнього усередині, ніби плетену накривку на чайник. Пойнт за це викликав Гріма на килим, але ж їм там важко зрозуміти, якими винахідливими нам доводиться бути! Ми перекриваємо вулиці, якими вона прямує, ми висаджуємо кущі навколо неї, якщо вона стоїть біля пішохідної доріжки у лісі… робимо усе, аби тільки це спрацювало. А знаєте, яка наша найбільша хитрість? Ми нею вихваляємось! Саме так, як вихваляються своїми НАО у Розвелі. Чи помітили ви яскраво розмальовану фігуру скоцюрбленої старої жінки з мітлою перед кафе «Сью’з Гайленд Дайнер»? Вона схожа радше на Злу відьму Заходу з «Чарівника країни Оз», аніж на Катаріну, але то нічого. Поряд із нею – табличка з написом: «БЛЕК-СПРІНГ, БАТЬКІВЩИНА ВІДЬМИ ЧОРНОЇ СКЕЛІ». «Гайленд Дайнер» влаштовує окрему лісову екскурсію до відьми. Час від часу на неї роблять групове замовлення, здебільшого, пенсіонери або діти – учасники місцевих шкільних екскурсій. Вони мають можливість сфотографуватися разом із відьмою, яку грає міська актриса. Розумію, це звучить трохи заїжджено та провінційно, але таке прикриття – ідеальне. Ми ж не можемо дати гарантії, що її ніхто ніколи не побачить. Ми живемо в туристичній зоні, багато людей вирушають на природу або подивитися пам’ятки. А якщо вже хтось із приїжджих її побачить, хоча це трапляється рідко, бо ж Роберт Грім працює добре, тоді ми відправляємо на те місце десант – ніби екскурсію від Сью, де і відьма, і всі учасники – актори з Блек-Спрінга, а це забезпечує зручне пояснення побаченому. І на тому кінець».

Ідея Тайлера про камінг-аут докорінно суперечила пуританському духу міста. То був бунтівний ідеалізм, а у громаді, що керується страхом, бунт був небезпечною річчю. Ідеалізм мав бути пожертвуваним на вівтар безпеки, увесь, до останньої краплини. І Стів зробить усе, щоб не допустити ситуації, за якою на цьому вівтарі опиниться Тайлер.

– Послухай, – звернувся він до сина, – я дуже тобою пишаюсь. Ти захищаєш свої ідеали. Але ж дев’ять із десяти мешканців Блек-Спрінга воліють нічого не міняти, оскільки бояться наслідків. Жодного шансу на те, що подібну пропозицію схвалить рада. Заради всього святого, чому ти хочеш розпочати бій, заздалегідь приречений на поразку?

Тайлер зіщулився і завмер у цій незручній позі.

– Не знаю. То справа принципу. Я хочу жити по-справжньому. Не бажаю провести залишок своїх днів у цьому задупів’ї. А ти? – Було видно, як він збирався з духом, а потім швидко випалив: – А ще я хочу бути чесним із Лорі.

«Ось де собака заритий», – подумав Стів. Кохання причиною всьому. Він відчув докір сумління. Тайлер дійсно заслуговував на кращу долю, аніж застрягти у Блек-Спрінзі. Раптом йому спало на думку, що коли в сина з’являється оцей занепокоєний погляд, він стає вражаюче схожим на свою матір.

– Тату, якщо я скажу Лорі, ти підтримаєш мене?

– Ти же знаєш, це неможливо.

– Знаю. Але мене вже нудить від того, що я їй постійно брешу. Ти думаєш, вона не питає, чому їй майже ніколи не дозволяється переночувати в нас? Вона вирішила, що ви – сімейка телеєвангелістів.

Стів стримав бажання розсміятись, адже справа була надто серйозною. Лорі була розумною й відвертою, вона майже не користалася косметикою, але мала природну вроду. Гарна пара для Тайлера. Він уперше привів її додому сім чи вісім місяців тому.

– До речі, наскільки у вас усе серйозно?

– Я кохаю її.

Стів зітхнув.

– Я тебе про це попереджав, коли ви ще тільки починали зустрічатись. Лорі ми завжди раді. Усі години, виділені для візитів, ти можеш провести з нею, мені байдуже. Але ж ми не можемо заради її відвідувань порушувати комендантську годину. Якщо про це дізнаються, нам втелющать такий здоровенний штраф, що доведеться продати коней. Маєш подякувати Меттові, що той раз за разом дарує тобі свої власні години.

– Я знаю, але я тому й подумав, що якби вона лише знала…

– Ти ж розумієш, що цього ніколи не станеться. Це зовсім не те саме, якби ти був вегетаріанець, чи бісексуал, чи ще хтось і захотів признатися в цьому дівчині. Матимеш справу з цілим містом.

– Слухай, я ж буду не першим, – гнівно відповів Тайлер. Він схопився на ноги. – Ти що, дійсно гадаєш, що ніхто більше цього не розповідав своїм найкращим друзям чи подругам з-за меж нашого довбаного міста?

– Звісно ж, розповідали. Але ті ж самі люди піднімуть найбільший крик, коли з’ясується, що їхні сусіди теж так вчинили. Їхня логіка така: тільки я можу вирішувати, чи довіряти моїм друзям, а сусіди – не можуть.

– Ти взагалі розумієш, як лицемірно це звучить?

– Ласкаво прошу на планету Земля. Ти…

– Ласкаво прошу до Блек-Спрінга! – Тайлер раптом закричав таким страшним криком, що Стів стривожено відступив назад. Він розумів, наскільки чутливим це питання мало бути для сина. Він мусив украй обережно пояснити Тайлерові, де той у гніві помилявся, а це ж було таким само очевидним, як мотузка в помешканні повішеного.

– Ти не можеш говорити про це з Лорі. І повір мені: тобі не захочеться зробити це з нею. Надто великий ризик. Ти ж не знаєш, як вона до того поставиться і кому вона ще розкаже у свою чергу. Ти не можеш навісити на неї цей тягар.

– Але тоді це означає, що я не зможу бути чесним із нею. Наступного року після іспитів вона хоче поїхати в Європу на півроку, і вона запитала мене, чи поїду я з нею. І що, на твою думку, я маю їй сказати? Що я краще залишуся вдома разом із моєю сімейкою Аддамсів-виродженців?

– Тайлере, вибач, але саме це й трапляється, якщо ти зустрічаєшся з дівчатами з інших місць. Лорі хоче навчатися у коледжі, вона прагне подорожувати – хіба її можна у цьому звинувачувати? Розумію, що це нечесно, але ж ти не можеш залишити це місце. Ти можеш навчатися у Нью-Йорку, якщо хочеш щодня проводити чотири години в електричці, але як довго ти зможеш це витримати? А вона?

Губи Тайлера здригнулися у відчаї.

– І що ти хочеш мені сказати? Що мені краще з нею розстатися?

– Зовсім ні. Але ти ще молодий, тобі не слід так сильно прив’язуватися…

– Я її кохаю й не дозволю цьому паскудному місту встати між нами!

– А яка в тебе альтернатива? – запитав Стів. Він спробував доторкнутися своєю рукою до руки Тайлера, але той відсахнувся. – Ти знаєш, що їй можна про це зізнатися в єдиному випадку – якщо їй доведеться переїхати до Блек-Спрінга. Чи то пак, дозволь мені перефразувати – після того, як вона переїде до Блек-Спрінга. Повторюю: чи хочеш ти цього для неї? Саме від твого рішення залежатиме, як пройде решта її життя. Чи зможе вона коли-небудь тобі це пробачити?

– Але ж ти вирішив це за мене та Метта, – прошипів Тайлер, примруживши очі.

Звісно, він тієї ж миті пошкодував про ці слова, але було вже пізно. Стів відчув, як на обличчя йому лягла темна хмара. На його найболючішу рану було насипано солі, адже його власне помилкове рішення поселитися у Блек-Спрінзі автоматично прирекло його синів на життя тут, прирекло із самого початку. Стів поглянув на Тайлера, відвернувся й сів.

– Це нечесно, – відповів він стиха. Біль придушив хвилювання в його голосі. – Що нам залишалося робити? Вбити тебе, зробивши аборт?

– Вибач, – ніяково пробелькотів Тайлер.

Стів же знову почув у душі лемент Берта Делароса: «Чому ж ви, сучі діти, не доклали усіх зусиль, щоб ми забралися звідси?» Він плакав, обличчя було мокрим від сліз, і Стів знав, що то будуть не останні його сльози. Такими самими сльозами плакав він сам вісімнадцять років тому. «Мені дійсно прикро, – сказав він, – але найкращим рішенням було б герметично запечатати Блек-Спрінг з усіх боків, щоб прокляття здохло разом із останнім із нас. Так, в нас у сфері роздрібної торгівлі більше вакансій, ніж будь-де на берегах Гудзона, а ще є будинки, де таймери вмикають і вимикають світло, щоб здавалося, ніби там хтось живе. Роберт Грім наполегливо працює з ріелтором, і той відлякує звідси покупців. Але ж рада, якою керує старий друзяка Колтон Метерс, збіса схиблена на тому, щоб до міста прибувала свіжа кров і щоб запобігти неминучій проблемі старіння. На їхню думку, дозволити приплив нових людей – менше із двох зол. На жертви доведеться піти, але життя у цьому закапелку не таке вже й погане. Так, у нас є деякі дрібні незручності, наприклад, не можна брати довгі відпустки або ж треба реєструвати години відвідування для гостей, щоб, розумієте, уникнути тривоги червоного рівня; ще є кілька обмежень на користування інтернетом; ага, ще згадав, вам слід якомога швидше облаштуватися, бо звідси ви більше не втечете… але ж життя тут не таке вже й погане, якщо дотримуватися правил. Та й, нарешті, визнаймо: ми не в змозі зосередити усю нашу політику та місцеві справи навколо потойбічного явища, правда ж? Врешті-решт, завжди є надія. Сподівання на те, що якось, так чи інакше, ситуація… вирішиться сама собою».

– Послухай, – сказав Стів із невимовною втомою в голосі, – уночі мені довелося кілька годин, жили собі вимотуючи, пояснювати отим новачкам, чому, заради всього святого, ми не зупинили їх, коли вони купували той будинок. Мене тіпає від політики міста, і від Роберта Гріма теж. Ця політика – погана. Якщо ти дійсно кохаєш Лорі, не роби цього з нею. Альтернативи не існує.

– Альтернатива є, якщо ми зробимо камінг-аут, – Тайлер уперто закопилив губу.

– Наступного року ти станеш повнолітнім за законом. Тоді ти зможеш подавати пропозиції до ради хоч до посиніння, мені байдуже, та залучати до своїх планів стільки людей, скільки забажаєш. Якщо ти запропонуєш гарний план, я за тебе голосуватиму. Але до того часу ти не повинен робити нічого забороненого, і за жодних умов не робити дурниць, не спитавши ради. Жодних витівок із відьмою, жодних кліпів на ютьюбі, жодних маячних ідей. Зрозуміло?

Тайлер щось промимрив.

– Сподіваюсь, ти ж нічого більше з рукава зненацька не вихопиш?

– Ні, – збайдужіло сказав Тайлер, замислившись на мить.

Стів кинув на Тайлера допитливий погляд.

– Ти абсолютно в цьому певний?

– Я ж сказав – ні, хіба ти не чув? – син рвучко підвівся. Обидва вони були втомлені й роздратовані.

– Господи, тату, чому ти так перелякався?

Стів зітхнув:

– Остання спроба оприлюднити те, що тут відбувається, припадає на 1932 рік, на час Великої депресії. Коли закрилася стара лісова ферма, декого з робітників звільнили. Вони виступили з погрозою, що розв’яжуть язики, якщо їх знову не приймуть на роботу, бо ж, звісно, роботи ніде не було. Місто проголосувало за те, щоб дати урок іншим шантажистам. Їх привселюдно висікли і потому розстріляли на міському майдані.

– Тату… зараз 2012 рік!

– Ну, гаразд, розстрільної команди вже не буде. Але пункт про тілесні покарання досі є в Постанові про надзвичайний стан, і треба бути дурнем, щоб недооцінювати те, на що готові піти люди, якщо їх загнати у глухий кут.

Тайлер довго мовчав. Нарешті повільно похитав головою.

– Не можу в це повірити. Може, нам усім тут справді триндець, але ж то вже триндець зовсім іншого рівня.

– Ласкаво просимо до Блек-Спрінга. То не мої слова, – відповів Стів.