Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 19

Гризельда Холст дійшла висновку, що її жертвоприношення було неймовірним успіхом. Уперше після народження сина вона відчувала неперевершене щастя – почуття моторошне і водночас блаженне. Так інші люди відчувають радість від теплого літнього вітерцю або від аромату бузку, що росте біля стіни альтанки в садку. Трагедія була в тому, що Гризельдине щастя тривало лише чотири дні: воно обірвалося назавжди у суботу ввечері з арештом її сина.

Спочатку вона почувалася ображеною, навіть загнаною на слизьке. Гризельда приготувала таке чудове жертвоприношення, проте Катаріна не схотіла щезати, а отже, жертву не було принесено до кінця. Але то було ще півбіди. Зросла небезпека того, що Гризельду таки викриють. У понеділок, закривши крамничку, вона відчула сильне бажання піти й запитати, що ж таке трапилось, але не насмілилась, добре розуміючи, що мусить поводитись обачно. Проте вже наступного дня, коли почало скидатися на те, що вона таки дешево відбулася, жінка трохи інакше поглянула на ситуацію. Катаріна так трималася за павича, бо ж хотіла усім показати, як вона вдячна Гризельді, своїй подрузі! А ще з доброго дива припинив кровоточити струмок. До Гризельдиної голови почала заповзати думка про те, що її вчинок був актом справжнього героїзму. Успіх дав їй мовчазну, але палку насолоду, і вона поринула у фривольні фантазії. Якби люди тільки знали, вони б пронесли її вулицями на руках. Влаштували б велику вечірку з танцями і піснями, і всі б їли її паштет. А втім, Гризельда не хотіла ані визнання, ані слави. Вона прагнула одного – щоб її люба Катаріна була нею задоволена.

Настала субота, і Гризельда стала за прилавок у пречудовому настрої. Стравою дня в неї були «теплі фрикадельки з підливою». Народ валом валив до її крамнички, ніби всі вони в душі здогадувалися, що саме вона є їхньою рятівницею. Навіть пані Шефер сердечно з нею привіталася і купила два фунти вирізки з огузка, ніби то була якась дрібничка.

Того вечора Гризельда, взявши з собою до ліжка цілу миску ліверної ковбаси, з задоволенням дивилася шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі», як раптом почула внизу гучний грюкіт у двері. Вона неабияк здивувалась, адже гості до неї ніколи не заглядали, а Джейдон після вечері зачинився у себе в кімнаті.

– Джейдоне, відчини двері! – гукнула вона. Відповіді не було, з мансарди долинало лише бухання його стереосистеми.

– Джейдоне!

Почуваючись ображеною, вона взула капці й у самій піжамі вийшла в коридор. Вона вже збиралася піднятися нагору й вишпетити Джейдона, бо ж скільки разів вона говорила йому, що всі його справи з друзями стосувалися тільки його, а не її. Але грюкіт не лише не припинився, а й посилився, тож вона, буркочучи й тяжко ступаючи, почала спускатися сходами. Вона увімкнула світло в магазині, й дверний дзвінок почав дзеленькати без упину.

«Зараз, зараз, вже йду, – бурчала вона, човгаючи довкола прилавку, – самі знаєте, мені вже давно не шістнадцять!»

За плетеною віконною фіранкою бовваніли три здоровезні постаті. Еге ж, Джейдонові друзі, як вона й гадала. Вона відімкнула двері й уже приготувалася зустріти гостей суворою реплікою на кшталт «хлопці, ви, що, зателефонувати йому, чорт забирай, не могли?», але слова ті застигли в неї на вустах. Перед нею стояли Рей Деррел і Джо Ремзі зі «Швидкого фарбування», а з ними – Тео Стекхаус, власник гаража на Діп-Голлоу-роуд, де минулого літа Джейдон мав якусь гівняну, за його словами, роботу. Троє здоровезних, повнотілих чоловіків, повних тестостерону, так що здавалося, ніби одяг на них ось-ось трісне. Не відразу помітила вона за їхніми спинами Колтона Метерса, на дві голови нижчого за них, закутаного в пальто. На відстані стояв з увімкнутими фарами «шевроле» Рея Деррела.

Гризельда нервово переводила погляд з одного обличчя на інше.

– Хлопці, чим можу допомогти?

– Джейдон удома? – різко запитав Деррел.

– І в яку ж халепу він устряв цього разу?

Вона підозріло озирнулася, і цього вистачило, щоб чоловіки прослизнули повз неї всередину.

– Гей, що це ви робите? Колтоне, що то все значить?

Голова ради подивився на неї, й вона помітила, що його обличчя було спотворене гнівом. Раптом Гризельду оповив страх. Пекельний страх.

– Гризельдо, представники сил правопорядку прибули, щоб заарештувати Джейдона. Наполегливо раджу тобі дати їм змогу безперешкодно виконати свою роботу.

– Заарештувати? Та за що, чорт забирай?

Троє чоловіків, не звертаючи на неї уваги, обійшли навколо прилавку й попрямували на приватну територію Гризельдиного помешкання.

– Агов, назад, то мій будинок! Джейдоне!

Колтон Метерс взяв її за руку і покликав на ім’я, вимовляючи кожен склад, але Гризельда відвернулася й подалася за непроханими гостями, які без жодних докорів сумління почали підніматися сходами. Вони ж не мали права того робити! Але потім Гризельду приголомшило розуміння: вони таки мали на те право, якщо цього вимагала ситуація. Місцева поліція Блек-Спрінга становила собою купку добровольців, за якими наглядав Відьмоконтроль, викликаючи їх, коли йшлося про внутрішні справи міста. Чітких правил провадження арештів не було, і часто доводилося імпровізувати, при цьому не було інстанції, до якої можна було б поскаржитися на відсутність ордеру на обшук. Представник тієї самої владної інстанції стояв унизу в магазині й чекав.

Ремзі, Стекхаус і Деррел подалися на звуки музики прямо до мансарди. Перший із них вдарив по дверях до Джейдонової кімнати, і ті розчахнулися з таким грюкотом, що здригнувся увесь будинок. Гризельда, засапавшись, визирнула з-за їхніх спин і побачила Джейдона, який сів у ліжку, випроставшись і відірвавшись від гри на ноутбуку.

– Джейдоне Холст, ми заарештовуємо тебе за те, що ти порушив достобіса положень Постанови про надзвичайний стан, – сказав Рей Деррел. Ці слова він майже прокричав, і Гризельда нарешті збагнула, що ці чоловіки не лише розбуркані завданням, що випало на їхню долю, а й дійсно розлючені. – Ти маєш право зберігати мовчанку, але я б на твоєму місці не розраховував на адвоката, малий безголовий засранцю. – Він штовхнув Джейдонове крісло, й воно зі страшенним грюкотом впало на підлогу.

– Ви збожеволіли? – заверещала Гризельда і вхопила Рея за рукав, але той звільнився одним порухом руки.

– Якого біса? – затинаючись, запитав Джейдон і повернувся до Гризельди за допомогою:

– Мамо…

– Який же ти психопат! – промовив Тео Стекхаус, ледь ворушачи побілілими від гніву губами. Він підійшов впритул до Джейдона, вхопив його за руку і стиснув її, мов лещатами. – Не для того я тебе наймав! І ти ще, гівнюче, кожного Божого дня обідав у мене вдома, з моєю жінкою та дітьми!

– Тео, приятелю, охолонь. До чого увесь цей галас?

– Це ти мав би охолонути, і то трохи раніше! – заревів він так, що Джейдон відсахнувся. – Що, як каменюки в руці немає, то вже не такий і крутий?

Джейдон підняв обидві долоні догори.

– Слухайте, то був просто жарт, і більше нічого.

– Я тобі зараз покажу жарт, – він блискавичним рухом ухопив Джейдона за зап’ясток і заламав йому руку за спину. Джейдон нахилився вперед і скрикнув.

– Зупиніться! – закричала Гризельда, але Деррел притримав її за спину, і пальці його здавалися зробленими з залізного дроту. – Рею, я не продам тобі більше жодного грама того яловичого фаршу, який ти так любиш, поки просто зараз не скажеш, якого біса ти тут робиш!

– Вибачте, пані Холст, я дію за наказом.

– А чому б тобі не звернутися до мене на ім’я, як завжди?

Проте Деррел брутально відштовхнув її і вхопив Джейдона за вільну руку.

– Ходімо зі мною, – наказав він.

Вони потягли його з кімнати, повз Гризельду. Ремзі прихопив з ліжка Джейдонів ноутбук, витяг із розетки зарядний пристрій і сунув усе це під пахву.

– Чекайте, – закричала Гризельда. Тримаючись за бильця, вона потяглася сходами за чоловіками. Її серце навіжено калатало, вона задихалася, ніби марафонець, але сповнені жаху крики сина і його благання про допомогу тримали її на ногах. Дошкандибавши до сходів на перший поверх, вона побачила, що Деррел із силою штовхнув Джейдона у спину, і той пролетів останні сходинки й упав обличчям на підлогу біля дверей до крамнички. Кров заструменіла в нього з носа. У сліпому гніві Гризельда кинулася на ближчого до неї чоловіка, яким виявився Джо Ремзі, але той вхопився за бильце, і попри Гризельдину солідну вагу, вона ніби наштовхнулася на стіну.

– Не бийте його, виродки, – заплакала жінка. – Заберіть ваші брудні руки від мого сина!

Лежачи обличчям на підлозі, Джейдон намацав телефон у кишені штанів, але Тео Стекхаус наступив шкіряним чоботом на зап’ясток Джейдона, і той скрикнув. Власник гаража забрав телефон і засунув його до кишені своєї куртки.

– Покидьки! – волав Джейдон. – У мене, між іншим, теж є права!

– Вже немає, – відповів Стекхаус.

І він щосили копнув його у низ спини так, що Джейдон зігнувся дугою, закашлявся і відхаркнув слину на підлогу. Цієї миті перед очима Гризельди постав Джим – вона ніби побачила, як її чоловік-небіжчик б’є її сина, і червона люта імла заслонила їй зір.

– Годі! – голос голови ради, ніби грім, перекрив усі інші звуки. – Уставай, хлопче.

Із перекривленим від болю обличчям Джейдон почав повільно підніматися, тримаючись за одвірок, і все-таки зміг підвестися без допомоги з боку чоловіків, які його заарештовували. Травмований зап’ясток він притиснув до грудей, з його верхньої губи капала кров. Повними сліз, затуманеними лютою ненавистю очима він поглянув у холодне, як сталь, обличчя Метерса.

– Молодий пане Холст, я заарештовую тебе в ім’я Бога за систематичні та грубі порушення Постанови про надзвичайний стан, каменування Катаріни ван Вайлер і зловмисну загрозу життю майже трьох тисяч жителів Блек-Спрінга. Нехай Бог змилосердиться над твоєю душею.

Деррел і Стекхаус вхопили Джейдона і потягли його повз прилавок.

– Мамо, ти бачила, що вони роблять зі мною, – кричав він. – Розповіси усім! Вона бачила, як ти мене бив, покидьку. Ти від цього не відкараскаєшся!

Але Гризельда ледве його чула. Її думки сплуталися, усе ніби оповив туман. В її вухах стояли слова «каменування Катаріни ван Вайлер». Від звуку цих слів в її мозку ніби щось клацнуло. «Каменування Катаріни ван Вайлер. Каменування…»

– Не робіть йому шкоди, – сказала вона, але слова ці пролунали нерішуче, майже запитально.

О, Боже милосердний, невже він так і сказав – КАМЕНУВАННЯ?

– Заради всього святого, Колтоне, що він зробив?

Поки решта чоловіків виводили Джейдона, голова ради виклав їй вельми скорочену версію звинувачення, але й того було досить. Гризельдині думки крутилися вихором, порскали і знову нестримно пірнали кудись униз.

– Гризельдо, оскільки ти – його мати, я зобов’язаний розповісти тобі про це, але зараз я не в офіційній ролі. Ми вирішили, що буде краще, якщо ти…

Але Гризельда не слухала. Її дихання почастішало, і подумки вона вже була з Катаріною, бажаючи не примирення, бо ж яке після всього цього могло бути примирення, ні, вона бажала лише зросити слізьми її ноги. Хитаючись, жінка незграбно ступила до вішалки для головних уборів.

– Гризельдо, що ти збираєшся робити? – стиха запитав Колтон Метерс.

– Я мушу… – вона ледь не бовкнула: «піти до неї», – піти з ним, звичайно.

– Ти нікуди не підеш.

– Але я…

Метерс вхопив її обома руками і м’яко, але рішуче притиснув до стіни за прилавком. Вона відчула, як його викривлена подагрою права рука впала їй на груди. Вона чула його дихання, його важкий, глибоко проникаючий, хижацький запах, і її рот різко захлопнувся з голосним, вологим плямканням.

– Заспокойся, Гризельдо, я на твоєму боці. Ти ж це знаєш, хіба не так?

– Так…

– Добре. Довірся мені.

– Але що…

– Hi, Гризельдо, просто довірся мені. Ти довіряєш мені?

– Я довіряю тобі…

– Я хочу, щоб ти повторила за мною. Можеш повторити?

– Так.

– Повторюй за мною, Гризельдо. «Я, Гризельда Холст…»

– Я, Гризельда Холст…

– «Добровільно складаю повноваження члена ради…»

Вона приголомшено подивилась на нього.

– Що?

– Добровільно складаю повноваження члена ради…

Його рука смикнула її за грудь і стиснула її, боляче й жорстоко.

– Гризельдо, повтори це. Я хочу почути, як ти це кажеш: «Добровільно складаю повноваження члена ради…»

Нажахана, вона спробувала вирватися від нього, але дарма.

– Але чому?

– Тому, що я знаю все, Гризельдо, – в голосі голови ради був щирий сум. – Я знаю, що ти ходиш до відьми, і знаю, що це ти подарувала їй павича. Я знаю, що ти навідуєшся до неї регулярно, я все це знаю і не хочу офіційно судити тебе, але, клянуся Богом, я це зроблю, якщо ти добровільно не складеш повноваження. Повторюй за мною, Гризельдо: «Цим підтверджую, що я добровільно складаю повноваження члена ради…»

Вона спалахнула й поглянула на нього великими винуватими очима.

– Колтоне, я…

– Повторюй за мною! – раптом заревів старий голова ради з такою люттю, що все тіло Гризельди затрусилося, як від лихоманки. – Повторюй за мною, Гризельдо! Повторюй за мною! «Я, Гризельда Холст, добровільно складаю повноваження члена ради!»

– Добровільно складаю повноваження члена ради, – зіщулившись, простогнала вона. Тепер, коли з Метерсового обличчя спала машкара стриманості, воно перетворилося на потворну сітку складок і сухожиль. То було загрозливе обличчя старезного, але аж ніяк не спорохнявілого дідугана.

– І я утримуватимусь від будь-яких дій, що перешкоджатимуть розслідуванню…

– Я не перешкоджатиму розслідуванню… Ой, Колтоне, ти робиш мені боляче.

– І не навідаюсь до жодного місця, де буде відьма, жодного разу.

– Ти не розумієш…

– Кажи це! – її сосок прострелив пекучий біль від того, що він стиснув його іще сильніше.

– Я ніколи не піду до Катаріни!

Голова ради послабив хватку, і його обличчя знову стало безпристрасним, ніби ціле скупчення хмар прорвалося назовні з-під його шкіри.

– Чудово, Гризельдо. Нехай Господь буде милосердним і до тебе.

Він розгладив зморшки на своєму пальті й вийшов, не сказавши більше ані слова. Маленький дзвоник, як завжди, радісно дзеленькнув. Гризельда звалилася на підлогу, як сніп, і заголосила.

У перші години після арешту Джейдона усе було як у тумані. Гризельда відчула хворобливу потребу вимити спочатку своє тіло, а потім прибрати у крамничці, зробити це ретельно й не один раз, змити геть бруд тіла й душі. Вона робила це заціпеніло, ніби ширяючи над самою собою, ніби вийшовши із власного тіла, яке здавалося рухомою повітряною кулею, напханою бентежними образами, що змінювалися, як гарячкові сни: ось Колтон Метерс штурхає мертве тіло Джейдона, а ось жителі міста з порожніми, холодними обличчями, знаючи, що зробила Гризельда, замість заслужених нею нагород жбурляють у неї каміння, й нарешті, рука Метерса на її грудях, його хтивий подих біля її шиї.

«Ох, Катаріно, що це діється зі мною? Я втрачаю розум».

Вона здригнулася від спогадів про хватку голови ради, яка чомусь була набагато жахливішою, ніж домагання Артура Рота. У випадку з Ротом то була чиста похіть, і вона могла легко провести межу між нею і собою. Але коли Колтон Метерс стиснув їй сосок, вона побачила на його обличчі хворобливу інквізиторську зосередженість і ніби зазирнула крізь глибоке провалля до далекого, давно забутого минулого.

«Гризельдо, я на твоєму боці.»

Але Гризельда достатньо прожила на цьому світі, щоб розуміти: на її боці не було нікого – ні Колтона Метерса, ні Джейдона, ні, звісно, тих людей, які купували її паштет. Лише Катаріна завжди була на її боці. Але й це змінилося. Тієї ночі щоразу, як вона поринала у сон, перед нею з’являвся один і той самий образ. Катаріна крокувала вгору і вниз по Діп-Голлоу-роуд, втягуючи носом повітря, ніби хижий звір, і сліпими очима видивлялась Гризельду. Адже то її син каменував Катаріну, то її рідна плоть і кров забрала в неї павича. Знову і знову Гризельда прокидалася і схоплювалася, уся в холодному, липкому поту. Цілісіньку ніч вона провела, перекидаючись із боку на бік. Її ніби затиснуло між двома полюсами. Якщо Гризельда хотіла сплатити борг Катаріні, то мала залишатися вірною їй, але якщо вона збиралася відвести біду від Джейдона, тоді мала стати на його бік.

У неділю, з першими променями сонця, вона зателефонувала до муніципалітету, але ніхто не відповів. Вона спробувала набрати Метерса, але й там, як і можна було очікувати, ніхто не взяв слухавку. Подзвонивши до Відьмоконтролю, вона натрапила на Роберта Гріма, який неохоче відповів їй, що Джейдон був допитаний і наразі перебуває в одиночній камері у Дудлтауні, чекаючи на суд, як і його товариші. Грім додав, що, на відміну від інших, Джейдон був повнолітнім, і що він, Грім, не зобов’язаний був ділитися цією інформацією з Гризельдою.

– Роберте, будь ласка, не роби йому шкоди, – благала вона. – Що б він там не зробив і що б ти сам не думав про мене, не робіть нічого поганого моєму синові.

– Звісно ж, ні, – скупо відповів він. – До них ставитимуться, як і до всіх інших.

– Але коли Джейдона заарештовували, його зіштовхнули зі сходів і сильно побили.

На іншому кінці слухавки запала тиша. Грім збирався з силами, щоб його голос пролунав безпристрасно.

– Мені шкода. Цього не повинно було статися.

Але так сталося, і то був лише початок. У Блек-Спрінзі всі, ніби вірус, передавали одне одному новину про каменування, та вже не пошепки, а голосно, перемежаючи слова з нестямними зойками. Раптом повернувся ретельно приховуваний страх, і з його тіні виповзли паніка, гнів і вигадані звинувачення. Ніби хтось взяв і перевів стрілку годинника на тиждень назад. Вони з дурного розуму повірили у те, що небезпека нарешті минула, і від самого того факту їхнє обурення ще сильніше змішалося з тривогою, а страх паралізував іще міцніше.

З вікна своєї кімнати Гризельда виглянула на майдан і побачила натовп людей навпроти Кришталевої церкви і «Тихого чоловіка». Час від часу вони вигукували різні гасла, підливаючи оливи у вогонь. А незабаром ті люди вже грюкали у вікна їдальні. У розлюченому ґвалті Гризельда намагалася розрізнити голоси тих жителів, які завжди по-доброму ставилися до неї. Вона сховалася за шторою й у відчаї чекала, поки вщухне істерія; однак, як тільки почало сутеніти, на заході з’явилися пасма диму, що піднімався до неба, і завили сирени пожежних машин. Хтось десь роздобув ящик порожніх пивних пляшок, налив у них бензину і кинув ту хріновину в вікно Джейдонового друга – Бурана того, здається, – таким чином, підпаливши увесь будинок. Мешканців удома не виявилося, вони були на допитах, отже, людських травм вдалося уникнути, але перший поверх вигорів ущент, і будинок було оголошено непридатним для проживання.

Шеєри, безумовно, були зручними цапами-відбувайлами. За всі прожиті роки Гризельда заробила собі більше авторитету, аніж вони, проте вже наступного дня клієнти таки втекли від неї, а ввечері того ж дня прийшли двоє чоловіків з Лоуер-Саут із бейсбольними битками і вщент розтрощили її вітрину з наїдками.

Вибравши слушну мить, Гризельда зачинила крамничку й затемнила вікна заради власної безпеки. Вона похмуро вибирала осколки скла з яловичого фаршу, і несподівано її пронизала моторошна думка, яку вона не могла чітко сформулювати, але яка, попри це, здавалася їй беззаперечною. Всі ці люди своїми вчинками роздмухували колективну істерію, і Блек-Спрінг невблаганно занурювався у божевілля.

І залишався тільки жах. Жах став справжньою душею невідворотно проклятого міста.

Розділ 20

Суд відбувся у вівторок увечері в Меморіальній залі, і на нього зібралося усе місто. Стів прибув разом із Джоселін і Тайлером і, побачивши ряди людей у чергах на вході, відразу зрозумів: скромний будинок, що, здавалося, ось-ось мав луснути від величезного натовпу, геть не був до того пристосований. Якщо у зборах Дня всіх святих взяли участь до восьми сотень людей, то наразі, мабуть, їх зібралося майже дві тисячі.

Тайлер благав, щоб йому дозволили залишитися вдома, але Стівові зателефонував хтось із ради й наголосив, що присутність його сина є обов’язковою. Серце раптом почало гупати у Стіва в грудях, ніби довбня. Того дня за обідом він не міг проковтнути ані крихти, хоча й намагався це приховати, і Джоселін спитала його, чи він часом не захворів.

– То, мабуть, просто нерви, – сказав він, шкодуючи, що не може розповісти їй, чим насправді занепокоєний.

Тайлера у муніципалітеті допитували двічі: в неділю і в понеділок. Стів підняв бучу, вимагаючи дозволити йому бути присутнім на допитах, оскільки Тайлер був неповнолітнім, але зрештою мусив здатися й чекати у приймальні разом з Пітом і Лоуренсом Вандермеєрами. В останнього на лобі був великий поріз із накладеними на нього швами. Тайлер вийшов, після нього зайшов Лоуренс. Стів запитав Тайлера, як усе пройшло, і той відповів, що не так вже і погано. У неділю вранці Джейдон почав давати зізнавальні свідчення, отже, їхні ноутбуки, телефони і Лоуренсів айпед були конфісковані для розслідування. Стів молився, щоб вони не припустилися помилок, але відверте обурення Піта тим, як Джейдон намагався втягнути у халепу ще й друзів, видавалося щирим і, певно, мало спрацювати на їхню користь. Коли трохи пізніше вони пішки поверталися додому, вже без Піта і Лоуренса, Тайлер сказав, що в нього склалося враження, ніби Бурак і Джастін не ляпнули нічого зайвого. Хоча Тайлер аж ніяк не був балакучим, скидалося на те, що йому вдалося продемонструвати готовність до щирого співробітництва зі слідством, а коли його запитали про гіпотетичний сайт, він удав, що нічого не розуміє, і то було краще, ніж мовчанкою перешкоджати слідству. Стівові залишалося тільки сподіватися, що й Лоуренсу вдасться зробити те саме.

Він був налаштований помірно оптимістично… до дзвінка з ради у другій половині цього дня.

Натовп юрмився коридорами по всіх проходах до Меморіальної зали і не давав пройти тим, хто чекав у гардеробі. Спочатку Стів, Джоселін і Тайлер приєдналися до групи людей, що стояли зліва від рядів складаних стільців, але як тільки їх помітили охоронці, що, здавалося, стовбичили повсюди, то відразу ж провели на другий ряд, де для них були зарезервовані місця поряд із Вандермеєрами. Пробираючись крізь скупчення людей, Стів відчував на собі їхні погляди. Усі обличчя були похмурі, на кожному з них читався якщо не страх, то гнів.

– Жалюгідне видовище, еге ж? – зауважив з усмішкою Піт, коли вони всілися.

Стів був приголомшений:

– Надто велика тіснява. Якщо вибухне паніка, люди затопчуть одне одного до смерті.

– Боюся, вони навмисно провокують сум’яття. Ти оце бачив?

І він вказав на сцену. За трибуною і плакатом з написом «ДОВІРЯЙМО БОГОВІ Й ОДНЕ ОДНОМУ» висів широкий плаский екран. Стів відчув, як кров відлила від його обличчя. Ці бовдури збиралися показати відеозапис, щоб спровокувати заколот.

– Сподіваюся, сюди не привезуть тих хлопців. Бо інакше вони стануть ягнятами, яких поведуть на заріз.

– Якщо це зроблять, ми будемо по вуха в лайні. Та навіть якщо й не зроблять, ми все одно будемо по вуха у лайні.

В кінці зали почалася штовханина. Люди натикалися на останні ряди стільців і кричали, маса народу позаду, що невпинно зростала, штовхала їх уперед. Охоронці побігли, щоб забрати з останніх рядів частину стільців і таким чином звільнити місце для стояння. Із великим занепокоєнням Стів помітив, що аварійні виходи вже були заблоковані. Тіснява була навіть на балконі.

– Люди добрі, дайте сісти особам похилого віку! – прокричав хтось. – Поступіться місцями, вчиніть як справжні американці!

Один за одним зайшли члени ради і розсілися за трибуною. Стів зауважив, що їх тільки шестеро, власниця м’ясної крамнички була відсутня. Тільки тоді гамір, нарешті, стих. Раптом запала така неймовірна тиша, що не було чути ані кроків, ані шурхотіння, ані кашлю. Ніби усі затамували подих в очікуванні дійства, що мало розпочатися.

Колтон Метерс взяв слово одразу, без вступних ремарок з боку мера. Його командирський голос був глибоким і гордовито-спокійним. Відлуння від нього розбивало тишу, ніби хвилі темної води.

– «Боже, Свої суди мені подай, і я правдою судитиму народ Твій, а вбогих Твоїх справедливістю, і тиснути буду гнобителя!» Псалом 71. Дорогі друзі, жителі міста, цього вечора ми зібралися разом, щоб винести судове рішення щодо жахливого злодіяння і блюзнірського знущання, яке зачіпає нас усіх, – каменування Катаріни ван Вайлер минулого четверга, 8 листопада, молодими людьми Джейдоном Холстом, Джастіном Вокером і Бураком Шеєром, що завершилося смертю нашої дорогої Рити Мармелл, упокій, Господи, її душу.

Усі, звісно, були у курсі того, що сталось, але тепер, коли пролунало конкретне звинувачення, натовпом прокотилося зітхання, в якому вчувалися лють і відраза. Цієї миті спільне обурення поділяв кожен – молодий і старий, чоловік і жінка, віруючий і атеїст.

Адріан Чесс, член ради, чий кричущий несмак в одязі перевершувала лише кричуща безхребетність, прокашлявся і почав читати з аркуша, не маючи в голосі й половини Метерсової харизми:

– Пані та панове, пані Мармелл померла в результаті смертельної внутрішньоцеребральної гематоми мозку в ту саму мить, коли сталося каменування, що, поза сумнівами, є аналогією з інцидентами 1967 року, коли було знято один зі швів на роті Катаріни. – Він кашлянув. – Масштабні наслідки безвідповідальних і мерзенних вчинків, скоєних цими молодими порушниками, могли б торкнутися кожного з нас. Ви, ймовірно, помітили, що я вживаю термін «порушники», а не «підозрювані». Я роблю це на підставі переконливих доказів, які ми вам зараз збираємося продемонструвати, щоб ви усвідомили усю варварську сутність цього злочину.

Стів побачив, як Роберт Грім, що сидів на сцені, заплющив очі. Повага Стіва до керівника служби безпеки зросла. Грім був проти цього – можливо, проти всього цього чортового процесу.

На пласкому екрані з’явився знайомий ліс за його будинком і розгорнулися недавні події. Тайлер, що сидів за Стівом, схилив підборіддя на груди і конвульсивно дрижав. Стів волів би, щоб Тайлера позбавили того видовища, але хлопець був змушений переживати усе спочатку: шпигання відьми палицями, бійку, в якій Лоуренс отримав поранення, крики відчаю і, нарешті, глухе ляпання об вологе дно резервуара каміння, що відстрибувало від заклятої плоті. Стів стиснув синові руку, але очі Тайлера вже були повні сліз. Джоселін до того відмовлялася дивитися це відео і тепер сиділа, закривши рот руками.

А потім екран згас, і присутні втратили контроль за емоціями. Жахливою була сама лиш думка про каменування, але коли вони на власні очі побачили, як це було, несамовитий гнів спалахнув, ніби легкозаймистий фосфор. Всі були шоковані. Почулися відчайдушні зойки. Люди ридали. «Де ці вбивці?» – заволав хтось. «Будь-хто з нас міг загинути», – почувся інший голос. «Ми дістанемо їх», – завищав іще хтось і засміявся маніакальним сміхом, що нагадував кінське іржання, ніби сам не вповні вірив у серйозність сказаного, але відразу ж цей сміх потонув у одному спільному, несамовитому, мстивому крикові: «Дістанемо їх!» Люди в кінці зали цілим натовпом подалися вперед і попадали одне на одного, ніби повірили в те, що на сцені були самі реальні підозрювані. Стів ані на мить не сумнівався у тому, що, якби то виявилося правдою, їх би лінчували тут же на місці. Поперекидалися стільці, затріщав розірваний одяг, люди попадали на підлогу, на когось наступили. Охоронці вживали неймовірних зусиль, щоб втримати ситуацію під контролем.

– Зберігайте спокій! – загримів у динаміках голос мера. – Люди, будь ласка, зберігайте спокій!

– Стіве, ти вважаєш, ми тут у безпеці? – запитала Джоселін, стиснувши кулаки і дивлячись на гармидер за їхніми спинами.

– Здається, так, принаймні, на цю хвилину.

Колотнеча піднялася досить далеко від них, до того ж багато людей повставали з місць, щоб стримати натовп. Мер і далі намагався усіх заспокоїти, але Стів упіймав погляд, яким Колтон Метерс дивився понад натовпом – його натовпом, подумав Стів, – із переможним блиском в очах. Звичайно, старий голова ради з самого початку знав, що все так і станеться.

Нарешті присутні заспокоїлись, і медперсонал зміг вивести з зали чимало постраждалих. А потім Адріан Чесс знову взяв слово, але цього разу його заглушував гомін юрби:

– Люди добрі, ваше обурення зрозуміле, але, будь ласка, зберігайте спокій. Пан Грім і його колеги запевнили нас у тому, що цей випадок не мав жодного подальшого впливу на Катарінині поведінкові схеми. Ми ж усі знаємо, що вона без причини поведінки не змінює…

– А що ж тоді сталося зі струмком? – викрикнув хтось із середини зали. Почулися схвальні оплески.

– Цьому ми теж вже знайшли пояснення, – відповів Чесс. – На жаль, каменування було не першим серед цілої низки злочинів, скоєних паном Холстом останнім часом. Кілька свідків стверджують, що за тиждень до того він збезчестив Катаріну тим, що розірвав на ній одяг, оголивши її грудь, а після того шпирнув її ножем і нацькував на неї собаку. То був собака сім’ї Грантів і, як ви, ймовірно, знаєте, цей прямий контакт і став причиною смерті тварини.

Ці слова викликали ще один вибух люті, і Стів збагнув, що загрозлива, задушлива атмосфера у Меморіальній залі почала нагадувати примітивне народне судилище. Хтось закричав першим, і відразу ж маса людей, ніби бунтівна вулична юрба, підхопила заклик, що всіх об’єднав: «Приведіть їх сюди, приведіть їх сюди, приведіть їх сюди!» Стів зрозумів, що люди вже на межі, ще трохи – і збуджений натовп просто втратить контроль над собою, і вперше він побачив неприхований страх в очах Піта Вандермеєра.

Чесс намагався перекричати шум, але йому не дуже те вдавалося:

– Пані та панове, злочинців заарештовано і вони зараз перебувають під вартою. А тепер ми хочемо… Пані та панове, будь ласка, заспокойтеся. А тепер ми хочемо скористатися цією миттю і відзначити двох мужніх молодих людей – Тайлера Гранта і Лоуренса Вандермеєра. Ви всі є свідками того, що вони зробили усе, що було в їхніх силах, аби тільки запобігти скоєнню їхніми однолітками цих варварських вчинків, і попри величезний, поза сумнівами, тиск, вони звернулися до батьків із цим обвинувальним матеріалом. Ми закликаємо кожного з вас наслідувати приклад їхньої гідної поваги поведінки і не покривати жодного порушення громадського спокою. Тайлере і Лоуренсе, будь ласка, встаньте.

Тайлер здригнувся і подивився на Стіва. Але Стів спромігся лише кивнути на знак згоди з цими словами. «Догоди їм, синку, тільки один раз», – подумав він. Стів Грант не зміг би виразити словами те полегшення, яке він відчував. Присутність хлопців мала чисто протокольний характер. Їм це буде боляче, але наслідків не матиме.

Лоуренс і Тайлер неохоче підвелися й оглянулися довкола з невимовно нещасним виглядом, а навколо них вибухнули гучні схвальні крики й аплодисменти. Тайлер коротко кивнув і, як тільки з’явилась можливість, відразу ж впав на своє місце.