Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

О другій годині того ж дня Джоселін пішла на закупи. Вона вирішила замкнути собаку в вольєрі – так розповідала про це пізніше, коли всі вони, охоплені відчаєм, намагалися згадати події дня, а Тайлер, ніби німий, тримав язика на прив’язі. Проте Флетчер загарчав на Джоселін, чого він ніколи раніше не робив. Тож вона насварила його, і врешті-решт він дозволив відвести себе до вольєра, винувато повісивши голову між передніх лап. А потім Джоселін пішла до міста, і більше про собаку не згадувала, принаймні, допоки Тайлер не повернувся зі школи о пів на п’яту і не помітив, що двері до Флетчерового притулку прочинені, а вольєр порожній.

Хоча вже починало темніти, Стів і Тайлер із ліхтарями пішли до лісу за будинком, а Метт об’їхав на велосипеді їхній район та проїхався по Діп-Голлоу-роуд, свистячи й кличучи собаку.

– Може, Флетчер і живе своїм собачим розумом, але він ніколи не забігає далеко і знає цей ліс краще за задній двір, – впевнено заявив Стів. – Якщо він там, ми його знайдемо.

– А якщо ні? – запитав Тайлер. Темрява гусла і ховала страх на його блідому обличчі, ховала губи, що тремтіли, а також незвідане, нездоланне почуття провини, що стискало йому серце. Стів не відповів – просто тому, що питання звучало надто нереалістично. Звісно, вони знайдуть Флетчера. Але вони його так і не знайшли, і тоді вже почав хвилюватися Стів. Пізніше ввечері вони знову вирушили на пошуки разом з Пітом Вандермеєром, але, з огляду на темряву, їхні зусилля виявилися марними.

О пів на десяту, коли Джоселін черговий раз, схлипуючи, запевняла, що вона могла б поклястися у тому, що зачинила двері на засув, а також обмірковувала жахливий варіант, за яким Флетчера могла збити машина, і коли Тайлерів стан досягнув рівня, який можна було б описати словами «перша стадія істерії», Відьмоконтроль розіслав текстове повідомлення з проханням допомогти у пошуках чорно-білого бордер-коллі, що належав сім’ї Грантів, які проживають на вулиці Діп-Голлоу-роуд, 188. Отже, Флетчера офіційно оголосили в розшук.

Розділ 13

Тієї ночі Флетчер так і не повернувся додому, хоча Гранти не спали до четвертої ранку і залишили прочиненими двері на задній двір. Із першими променями сонця до задніх дверей підійшли Піт і Мері Вандермеєри. Мері, турбуючись про Грантів, спекла для них кекси, проте діти ще спали, а в Стіва не було апетиту. Джоселін досі була у банному халаті. Вона запропонувала сусідам каву, але не змогла подати її, не наливши мимо чашок. Коли жінка повністю прокинулась, то почала стиха плакати і вже не могла зупинитися.

– Не хвилюйся, Джоселін, – сказала Мері, підводячись, щоб забрати з кухні рушника. – Ми знайдемо його. Я впевнена, що він забіжить у двері, метляючи хвостом, наче й не було нічого. Ти ж знаєш, які вони, ті собаки. Вони завжди знаходять шлях додому.

– Але Флетчер ніколи не тікав із дому, – плачучи, говорила Джоселін.

«Досить і одного разу, – подумав Стів, але нічого не сказав. Він примирився з думкою про те, що, швидше за все, Флетчер уже мертвий, а не просто зник. – То кішки завжди повертаються додому. Кішки – вони волоцюги, розбійниці. Якщо собака втікає з дому, стається драма, що майже ніколи не має щасливого кінця. Старий вірний дворняжка, що й мухи не скривдить, женеться до лісу за кролем, потрапляє у пастку і гине. Люблений гончак, який ніколи нікуди не тікав, одного дня вилізає зі свого кошика і його збивають на дорозі зі жвавим рухом. Огидною смертю помирає такий собака. Його доля ніби визначена наперед».

Було десять хвилин на дев’яту, коли до дверей підійшов Роберт Грім. Для такого раннього часу він був надто настороженим.

– Ми вивчили записи камери на Діп-Голлоу-роуд з тієї хвилини, як Джоселін поїхала за продуктами, і аж до того часу, як ваш син повернувся зі школи. Ми впевнені, що ваш собака втік не на вулицю, інакше ми б його побачили. Камери позаду вашої території теж нічого не помітили. Але вони сфокусовані на стежці, а не на задньому дворі.

– Але ж це означає, що, швидше за все, він у лісі, чи не так? – з надією запитала Джоселін.

– Я сам схиляюсь до такого висновку, – відповів Грім. – Але є й трохи заспокійливих новин. Я двічі проїхався трасою 293, від поля для гольфу аж до південної сторони озера Пополопен, і нічого не помітив на узбіччі. У месенджері чимало повідомлень зі співчуттям від людей, які теж пильнують. Якщо він у місті, ми побачимо його на камерах. Певно, собака незабаром повернеться.

«Але на думці в тебе інше», – сказав подумки Стів.

Він провів Піта і Гріма на задній двір.

– Ось, погляньте на це.

Він витяг засув від вольєра Флетчера і просунув пальці крізь дротяну петлю.

– Джоселін каже, що вона впевнена в тому, що засунула засув. Я їй вірю. Просто сенсу немає відводити собаку до вольєра й не зачиняти його. А зараз подивіться на це. – Він штовхнув хвіртку до замка і відпустив її. Вона відскочила назад і залишилася прочиненою. Він зробив це ще раз, і знову хвіртка відкрилася. – Мусите її засунути, інакше вона просто не закриється.

Піт подивився і кивнув.

– Отже, гадаєш, вольєр відкрили ззовні?

– Саме так.

– Але хто то був?

Грім штрикнув великим пальцем у себе над плечем у бік міста:

– Ваш виступ на засіданні ради у середу ввечері друзів вам серед наших жителів не додав. Зрозумійте мене правильно: ваш ідеалізм був зворушливим, але ваша поведінка… дещо необачною.

– Чи не думаєте ви… – почав Стів, але зупинився на середині речення. Вітер дмухнув уздовж карниза, і він здригнувся, сам не розуміючи, чому.

– Не знаю, – відповів Грім. – Припустимо, комусь закортіло помститися, і ті люди розробили план, як отруїти собаку. Тоді їм довелося б зайти з лісу і так само вийти до лісу, уникаючи стежок, інакше б вони потрапили у камери.

– Здається малоймовірним, – сказав Піт.

– Так, але не зовсім неможливим, – промимрив Стів. – Ви справді думаєте, що їм би це вдалося?

– Якщо розробити такий план? Безумовно, – відповів Грім без найменшого сумніву. – Але стратегія надто складна. Хто хоче занапастити собаку, той пробирається у двір і дає цуцикові миску отруєної «Пуріни». Якщо забрати з собою живого собаку, це приверне забагато уваги. Особливо тут.

«А чому б тобі не сказати, чого ти боїшся? – подумав Стів. – Чого ми всі боїмося, але не насмілюємося сказати про це вголос. Того, що, як би божевільно це не звучало, але якесь відношення до того має вона. У звичайну схему це не вкладається, але ж ти все одно про це думаєш, інакше тебе б тут не було. Боже мій, ми ж говоримо про звичайного собаку!»

Стів зрозумів, що шеф місцевої безпеки, мабуть, прочитав його думки, оскільки він втягнув голову до облямованого хутром капюшона своєї куртки. Якусь мить Грім мовчав, а потім, очевидно, прийняв рішення.

– Можливо, нам було б варто трохи прогулятися лісом. Ще рано, жодних туристів немає. Якщо він упав до однієї з тих ям, звідки добували руду, чи застряг у колючому дроті, він ще може бути живим.

– Добре, – відгукнувся Піт, ніби чекаючи на подібну команду. – Я піду вдягну чоботи. Стежки в лісі мають бути багнистими.

Вони швидкою ходою рушили вгору уздовж Струмка Філософа, який за земельною ділянкою Стіва залишав заповідник і занурювався під дорогу Діп-Голлоу-роуд, де впадав у каналізаційну мережу. Річище почало звужуватися, і вони повернули ліворуч стежкою, що вела вгору. Вони вирішили почати з гребня і звідти прочесати територію на південь і захід – ту частину гори Нещастя, що належала Блек-Спрінгу. Вони про це не говорили, проте знали – інстинктивно і неусвідомлено, але точно – Флетчер мав бути у межах Блек-Спрінга.

Лісова дорога була дійсно багнистою, і Стів, шкодуючи, що взув снікерси, вже незабаром відчув, як змокріли його шкарпетки. Коли він заходив до будинку, щоб їх взути, діти вже прокинулися. Тайлер був блідим, відстороненим і мовчазним. У Джоселін і Метта по обіді були іспити, але Джоселін сказала, що вона їх скасує, якщо не буде жодних новин. Вона хотіла залишитися вдома на той випадок, якщо раптом Флетчер повернеться.

Вони добрались до двох пласких оголень скельної породи, з яких складалася вершина гори. Оминувши справа більше узвишшя, чоловіки піднялися вибитою у камені стежкою до південного оглядового майданчика. Коли вони туди видерлися, Піт захилив голову і потягнувся, розправляючи спину.

– Усе гаразд? – запитав Стів.

– Так, треба лише подих перевести.

Він сів на камінь і запалив цигарку.

Вершина цього пагорба мала свою історію. Для індіанців мунсі, що будували поселення нижче на його схилах, вона була священним місцем, де вони ховали померлих. У сімнадцятому столітті голландські мисливці побудували на головній вершині пункт спостереження, але усі його сліди давно зникли. Звідси ландшафт круто повертав униз, у долину, якої у Льодовиковий період досягли язики континентального глетчера і в якій пізніше ріка Гудзон прорізала собі річище. Стів дивився на оброблені землі, на річку, поля, будинки Форт-Монтґомері та Гайленд-Фолза, на Міст Ведмежої гори та на місто Пікскіл удалині. У сірому кольорі цього обширу і в тиші, що панувала над ним, було щось середньовічне, щось зловісне. З цієї місцевості піднімався в повітря дикий заряд енергії. Ця енергія линула ніби зусібіч, але зосереджувалася за гребенем, на півдні, де розкинувся Блек-Спрінг. Вона смерділа минулим, в якому були жорстокість і брудні хвороби, в якому панував страх. Тут нажахані поселенці коїли страхітливі звірства. Тут вони вішали відьом. Утікши до Нового світу, але усе ще з викарбуваними на власній шкірі рубцями світу Старого, вони палили на вулицях барила смоли з запашними травами, прагнучи позбутися смороду чумного повітря, а потім несли небіжчиків, влаштовуючи похмурі процесії, палили їх на похоронних багаттях і водночас вирізали їхні інфіковані бубони, тим самим розповсюджуючи хворобу. І саме тут одного зимового ранку якась сила втягнула їхніх нащадків один по одному до Гудзона, і ніхто їх потім вже не бачив.

У такому середовищі, з таким зарядом енергії в повітрі все ставало можливим. Так, можливо, хтось забрав Флетчера й отруїв його або розтрощив його череп об скелю. «Минуло триста п’ятдесят років, і зараз ми маємо те, що нам подобається називати цивілізацією, але чи насправді між цим така вже різниця?» – подумав Стів.

– Ходімо, приятелю, – сказав Грім, поклавши йому на плече руку на знак співчуття. – Стоячи тут, ми вашого собаку не знайдемо.

Стів кивнув і відвернувся. Він відчув, як сльози печуть йому очі, й тільки зараз збагнув, наскільки глибоко переживає зникнення Флетчера. Він мало вірив у те, що його ще можна знайти живим і здоровим. Але ж, чорт забирай, він любив цього собаку.

Вони спустилися до лісу, під крони дерев. Трохи нижче, там, де рельєф поступово вирівнювався, Піт зупинився. На стежці перед ним виросло кільце поганок кольору слонової кістки з зеленавим відтінком, воно було таким досконало круглим, що здавалося неприродним.

– Відьмине кільце, – сказав Піт. – Моя мама говорила: якщо нарахуєш понад тринадцять поганок у кільці, це означає, що тут танцювали відьми, і ти маєш пройти крізь нього з заплющеними очима, щоб відвести закляття. Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.

Він майже невловимо кліпнув очима. Стів присів навпочіпки і простягнув руку, але Піт зупинив його.

– Обережно, вони отруйні. То бліді поганки.

Стів забрав руку і пробурмотів:

– Здається, ніби їх… хтось навмисно виростив.

– Саме тому їхні кола і називають «відьминими кільцями». Гриби ростуть як бур’яни, тож такі кільця можуть випнутися за ніч. Були часи, коли вони не на жарт лякали людей, але насправді то цілком природне явище. Грибниця розростається під землею в усіх напрямках, а коли поживних речовин не вистачає, з-під землі випинаються плоди. Природа є таємницею, але, як це буває з багатьма таємницями, майже завжди усьому є логічне пояснення.

Стіва трохи звеселило те, що ніхто з них не наважувався пройти першим крізь кільце. Нарешті, Роберт Грім взяв на себе ініціативу, за ним пішов Піт. Жоден з них не заплющив очей. Стіву стало цікаво, чи зробили б вони те саме, якби кожен з них був сам.

Піддавшись миттєвій примсі, збентежений через цей дурний напад забобонного настрою, що на якусь хвилину підточив його рішучість, Стів вдарив ногою по одній з поганок і розбив кільце. Роберт не помітив, як він це зробив, і Стів поспішив за ним навздогін.

Вони не залишилися на стежці, а почали прочісувати територію між порослими лісом виступами скельної породи та безіменними струмками. Схили були вкриті густими заростями папороті та порожніми мисочками від жолудів, розгризених якимись тваринами. Раз за разом вони свистіли або кликали, але через певний час припинили це. Якби Флетчер був десь поблизу, він не зміг би не почути того, як гучно вони продиралися крізь підлісок.

Розмову на цю тему зненацька розпочав Стів.

– Коли вона востаннє із власної ініціативи викликала нещастя? – запитав він, намагаючись підтримувати нейтральний тон у голосі. – Окрім подій 1967 року, звичайно.

– Тобто йдеться про випадки, про які ми знаємо з певністю? – відповів запитанням Піт. – О, то було дуже, дуже давно. Боже праведний, не знаю, чи живий ще хтось, хто б це бачив. У 1932 році, коли сталася та паскудна справа з розстрілом робітників зі старої лісової ферми, ніхто з нас навіть не народився. Але Катаріна не мала до того жодного стосунку. Біди завжди викликали люди, і це ніколи не зміниться, і накочуються ті біди хвилями. Звісно, є історія про шістьох офіцерів з Пойнту, які повернулися з Берліна у 1945 році: говорили, що їх знайшли повішеними на дереві поблизу відьомського водоймища, саме тут, у цьому лісі, але то чиста вигадка. Вільям Ротфусс, старезний дід, що живе у «Роузбурзі» й чекає, коли, нарешті, помре, стверджував, що офіційна версія, за якою вони всі загинули на фронті, є лише прикриттям, і що він був одним із тих, хто знімав тих офіцерів із дерева. Але говорив він про це лише у «Тихому чоловіку» після кількох порцій бурбону, а байка про те, що саме тут є відьомське водоймище, – суцільна побрехенька. Я можу показати тобі місце, де воно було, куди вони вкинули її тіло, але уся ця територія була заліснена вже після того, як у дев’ятнадцятому столітті ліс Чорної скелі став жертвою лісозаготівельної промисловості. Водоймище давно зникло.

– Ніколи не слід вірити пиякові, – зауважив Грім. – Тільки якщо він платить сам.

– Безумовно, у цій місцевості рівень самогубств незвично високий. І так було завжди. Здебільшого через соціальну ізоляцію, депресію та постійний психологічний тиск. Як у Японії, розумієте, де люди так тяжко працюють, що в якусь мить усередині них просто щось перемикається. І тут така сама історія. Гадаю, тільки тому, що Катаріна щодня поводиться за однією й тією ж старою схемою, в цьому місті ще можна жити. Стільки часу сплило відтоді, коли ситуація виходила з-під контролю. Тоді, у шістдесят сьомому році, мені щойно виповнилося двадцять, а тобі, Роберте… коли ти народився?

– 17 серпня 1955 року, в ніч, коли ураган «Діана» налетів на Гудзонську долину і викликав повінь, – відповів Грім. – Тоді жартували, що то річка мене виблювала.

– Я б у цьому й не сумнівався, старий ти шкарбане. Але ж дивись, навіть ти тоді був дитиною. Стіве, вона напрочуд стабільна – і в цьому наш порятунок. Люди, які зашили їй очі, одному Богу відомо як, зробили нам величезну послугу.

На мить Піт зупинився, взявшись у боки і оглядаючись довкола. Рослинність погустішала, дерева затуляли сонячне світло, шлях перепиняли пні та трухляві стовбури.

Розповідь підхопив Грім.

– Востаннє вона відхилилася від своєї поведінкової моделі, чи то пак принаймні це ми так вважаємо, у 1887 році, коли в лісі щезла Еліза Хоффман. Ніхто так і не дізнався, що примусило її це зробити, але суспільне обурення після того підштовхнуло Пойнт до рішення про заснування Відьмоконтролю.

– А що насправді сталося? – запитав Стів, адже він знав цю історію тільки в загальних рисах.

– Еліза Хоффман була дівчиною з відомої нью-йоркської родини, яка щойно переїхала до Блек-Спрінга, – відповів Піт. – Я чув цю історію від свого діда, який сам чув її від свого батька. А він був власником однієї з тих старих білилень, що процвітали у Блек-Спрінзі у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях завдяки чистій воді, що стікала з пагорбів. Але у 1887 році ремесло білильника вже вмирало. Ухвалили суворе законодавство щодо охорони довкілля, у містах почали виникати хімчистки та пральні самообслуговування, і це значною мірою спричинило зникнення традиційних білилень у нашому регіоні. Я кажу усе це для того, щоб підкреслити: бізнес старого Вандермеєра аж ніяк не процвітав. Хай там як, а одного дня Хоффмани, перебуваючи в лісі, загубили малу доньку. І ніхто її відтоді не бачив. Бідному дівчиську не виповнилося й восьми років. Батьки викликали рятівників зі службовими собаками, прочесали озеро Пополопен, але безуспішно.

– Отже, вони вирішили, що то викрадення, – припустив Стів.

– Саме так. Але ж жителі Блек-Спрінга краще на тому зналися. Протягом трьох днів вода у Струмку Філософа набула кольору темної крові, а на поверхню виплили незліченні дохлі горностаї. Ніхто не знав, чому вони втопилися в такій кількості. Кілька днів воду неможливо було пити. Прадідові довелося зачинити білильню на цілий тиждень, і нічого гарного це його бізнесу не додало. Але найхимернішим було те, що ця кров не була кров’ю горностаїв, бо всі вони втопилися. Дідусь говорив, що це все мало такий вигляд, ніби кровоточила сама земля.

Стів не знав, вірити цьому чи ні. Він черговий раз зауважив: навіть якщо ти відносно легко повірив в одне надприродне явище, це не означає, що і з наступним буде так само легко… тому він просто не був готовий вірити в це.

– Не скидається те на роботу Катаріни, – нарешті сказав він.

– Ось у цьому і полягає дивина. Ніхто не розумів, чому таке сталося і куди все-таки поділася дитина.

– Але… горностаї?..

– Деякі з них ще зберігаються у нас заспиртованими, – відповів Роберт Грім. – Коли спалювали їхні тушки, кілька екземплярів зберегли. Якщо хочете, можете прийти до нас і подивитися, хоча нічого особливого в них немає. Просто мертві тварини зі старих часів.

– І нічого подібного більше не ставалося?

– Ні, – відповів Піт. – І цей випадок поклали б під сукно, якби Хоффман до того не був відомим суддею у Нью-Йорку, і тому справа викликала чималий інтерес. У «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття під заголовком, що звучав як натяк: «Чи зачаклована гора Нещастя?» Наскільки я знаю, то був єдиний раз, коли у відомій газеті з’явився репортаж про те, що тут відбувається. Журналісти навіть спробували прив’язати цю справу, цитую, до «фольклорних джерел про зникнення людей у лісі Чорної скелі у 1713 і 1665 роках, до чого, за переказами, мала стосунок відьма». Коли у Пойнті про це пронюхали, вони вирішили діяти.

– I так народився Відьмоконтроль, – промовив Стів.

– Саме так. Тоді це було досить легко зробити, тому що в 1871 році Блек-Спрінг отримав самоврядування. А до того він був частиною муніципалітету Гайленд-Міллз, міська ж рада засідала у Блек-Спрінзі. Дуже тяжко було мерові працювати за двома різними порядками денними. Щотижня з Гайленд-Міллза, Сентрал-Веллі та з Гаррімана приїздили члени ради, які нічого не знали про ситуацію у нас. Але ж Катаріну не хвилюють усі ті адміністративні зміни. Прокляття лежить лише на нас. Пойнт надав Блек-Спрінгу автономію і заснував Організацію зі спостереження і контролювання відьми, нині відому як Відьмоконтроль, на умовах таємності, щоб ми змогли впоратися самі. У Пойнті спостерігають за певними нюансами, виділяють нам гроші, але в усьому іншому не бажають вплутуватися у цю халепу. Та хіба можна їх за це лаяти? Вони ж там у штани накладають щоразу від страху.

Чвалаючи товстим шаром опалого листя, Стів запитав:

– Від чого? Від того, що про це дізнається світ?

– Від того, що подібне в принципі можливе і що вони не зможуть послати армію, щоб це зупинити.

– О, Боже, – вигукнув Піт. Він так несподівано зупинився, що Стівен мало не наштовхнувся на нього.

У цьому місці було трохи більше світла. Праворуч від звірячої стежки, якою вони йшли, прозорий листопадовий лісовий покрив розривали три тонких, мертвих стовбури. Можливо, то росли берези, але їхні стовбури були настільки старими й обвітреними, що точно визначити було важко. Дерева гойдалися на вітрі, стиха стогнучи, їхні оголені, ніби зазубрені гілки здавалися чорними, затверділими блискавками на тлі сталево-сірого неба. Піт дивився вгору, і Стів нарешті теж побачив те, що помітив він. На висоті щонайменше п’ятнадцяти метрів, майже на самому верху, висів Флетчер.

Голова і передні лапи бордер-коллі застрягли у роздвоєній гілці, хутро на передній частині його тіла зібгалося під вагою собаки. Тіло не було ані покалічене, ані навіть видимим чином спотворене, і відсутність пошкоджень надавала трупові лиховісних рис, ніби будь-якої миті він міг відкрити очі й загавкати. Але не треба було підходити ближче, щоб поставити правильний діагноз і зрозуміти, що того вже ніколи не станеться. Флетчерові очі були скляними і напіввідкритими, блідий і висохлий язик висолопився з рота. Попри холод, мурахи таки знайшли його першими.

– То Флетчер? – спитав Грім, хоча вже знав відповідь.

– Саме так, це він, – зітхнув Стів. Де знайти слова, щоб розповісти про це удома? Флетчер був частиною їхньої сім’ї. Вони усі нестямно його любили, того собаку, не лише він і Джоселін, а й їхні сини теж. Усе здавалося геть безглуздим. Піт поплескав Стіва по спині, і цей простий жест у таку мить емоційної розгубленості здався йому зворушливим і підбадьорливим.

– Не скидається на роботу якогось мучителя тварин, – зауважив Грім. – Жодна людина не лізтиме на дерево на таку висоту з ризиком для життя, щоб повісити там собаку.

Стів не промовив ані слова. Вони стояли за якихось п’ять хвилин ходи від туристських стежок, але здавалося, ніби на ліс зійшла величава тиша.

– Чи існує бодай найменший шанс на те, що ваш собака міг сам туди забратися й послизнутися?

На обличчі Стіва з’явилася гримаса.

– Жодного. Собаки не лазять по деревах. І ще, подивіться… подивіться на дерево. Щось із ним геть не те. Ви це теж бачите, правда?

Усе те було правдою, і вони це знали. Щось жахливо неприродне було в тому, що вони бачили, в усій атмосфері того місця. Це місце було мертвим – ось що було неприродним. Стів знав, що, як лікар, мав би сприйняти це з наукових позицій, але відчував себе не здатним до такого. Ані раптова поява трьох дерев-скелетів посеред глушини, що продувалася всіма вітрами, ані те, як вони скупчилися разом, ані той факт, що Флетчер обрав саме це місце, щоб померти, – ніщо з того не здавалося випадковим. Довкола росли невисокі деревця американської горобини, але їхня присутність не розвіювала відчуття, ніби мертві дерева огортає прихована темрява, що залишилася там із ночі. Навіть саме повітря було мовчазним, холодним і нерухомим. Раптом Стів відчув упевненість у тому, що Флетчер зустрів тут жахливий кінець, і не було в його смерті нічого ані доброго, ані мирного.

«Можливо, усе було б інакшим, якби ми пройшли крізь те відьмине кільце з заплющеними очима, – подумав він. – Можливо, Флетчер тоді не загинув би».

То була дурна думка, цілковита нісенітниця, забобонне божевілля, якому він не хотів підкорятися… але то було правдою.

«Пізніше я вже не вірив у відьом, а робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

– Роберте, мені це все геть не подобається, – промовив Піт.

– Можете думати, що я збожеволів, – сказав Грім, – але чи не скидається усе це на те, що собака сам, зі власної волі, стрибнув з верхівки дерева? Що йому якось вдалося витягти себе нагору, на самий верх… а потім повіситися?

Стіва оповив холод. Він був настільки потужний, що стиснув йому грудну клітку і не давав дихати. Внутрішнім оком він раптом побачив, як Флетчер з виряченими, нажаханими очима дряпається вгору засохлим деревом, покликаний шепотінням скоцюрбленої жіночої постаті. А з інших двох дерев, із притаманною друїдичній символіці потрійною симетрією, на канатах із манільського прядива, гойдаючись, висять обидва його сини – Метт і Тайлер. Їхні очі вирячені, вони обвинувально дивляться на нього каламутними рогівками кольору слонової кістки, що нагадує йому бліді поганки у відьминому колі, у тому колі, яке він порушив…

Сіпнувшись, він відвернувся і вхопився руками за коліна. Сильно, аж до запаморочення, заплющив очі. Відкривши їх знову, побачив плями перед очима, але ці плями принаймні стерли фантасмагоричну картину з його мозку.

– Усе гаразд? – запитав Піт. Грім вже комусь телефонував. Вираз його обличчя не сподобався Стіву. На ньому не лишилося жодного сліду його звичайного жвавого цинізму.

– Чесно кажучи, не зовсім, – відповів Стів. – Я волів би забратися геть із цього проклятого місця.

– Спускаємось назад, – запропонував Піт! – У лавці Рея Деррела «Швидке фарбування» є драбина, вона має бути достатньо високою, щоб зняти собаку. Бідна тварина заслужила на гідний похорон.

Коли Стів удруге вийшов з лісу, несучи мертве тіло Флетчера, загорнуте у ковдру, – він не наважився покласти його у мішок для сміття – в його голові посвітлішало, і він був у змозі тверезо оцінити ситуацію. Наелектризована атмосфера і дивна непідвладність часу, які він там відчув, тепер здавалися сновидінням. Натомість ним опанували цілком цьогосвітні думки, і були вони про те, що існують миті, які закарбовуються в тобі на все життя, і майже завжди вони мають стосунок до питань життя і смерті. І якраз зараз була одна з таких митей. Спотикаючись, Стів пройшов крізь задні ворота, несучи в руках клунок, відчуваючи у м’язах ломоту і біль від тягаря мертвого тіла, а решта троє членів сім’ї у сльозах вийшли йому назустріч. Це була та мить, яка вплине на все їхнє подальше життя, вони її ніколи вже не забудуть. Навпаки, пам’ять про неї має бути збережена… адже страждання, які вона в собі містила, означали водночас і прийняття, і то був перший крок назустріч дневі, коли біль припиниться і йому на зміну прийдуть теплі спогади.

Вони влаштували імпровізований похорон поблизу квіткової клумби, де влітку ріс козолист, за кінським загоном, там, де їхня земля межувала з Западиною Філософа. Джоселін зауважила, що Флетчерові завжди подобалося це місце. Раніше того ж дня до них зайшов ветеринар. Грім хотів, щоб зробили розтин, але Стів упрохав його залишити собаку вдома. Грім здався. За висновком ветеринара, причина смерті була елементарною, адже про все, що з ним сталося, свідчили видерті клаптики хутра. Вага звислого тіла перекрила йому трахею, собака задихнувся й помер. Більше нема чого додати. Але потім Джоселін розповіла Стівові, що, коли вона повела ветеринара на кухню, щоб той вимив руки, то побачила, як він робить рукою «козу»… жест, що означав захист від навроку.

Нарешті, настала мить, коли сім’я залишилася на самоті, і почалися жалобні заходи. Вони опустили Флетчера, загорнутого у ковдру, в свіжовириту яму і розправили ковдру над ним. Потім усі поринули у спогади. Метт і Джоселін плакали і підтримували одне одного. Тайлер стояв поряд із ними, його обличчя було приголомшене і занепокоєне, він мало говорив. Час від часу хлопець озирався навколо, ніби намагаючись переконатися, що він ще тут. Його вигляд непокоїв Стіва. Тайлер звик реагувати на втрати, занурюючись у себе, але зазвичай він виявляв разом із тим певну приземленість, якої цього разу не було взагалі.

Вони вкинули до могили квіти, а потім змочили землю. Стів згадав фразу, яку говорив подружжю Делароса, – про дітей, що гралися у похорон під час епідемії віспи у 1654 році: «Діти копали ями за стінами поселення, приносили ящики з-під фруктів і, зображаючи похоронну ходу, клали їх до могил. Батьки гадали, що діти одержимі, а саму гру вважали поганим передвістям».

Він прогнав цю думку. Джоселін забрала хлопців додому, і Стів пішов до стайні по лопату. Паладій і Нуала метушливо зачмихали, коли він увійшов, – так тихо і втішно, так дивно і ностальгійно, як вміють робити тільки коні. Він обняв їх і вийшов, щоб зарити могилу.

На початку п'ятої повертається Грім. Він приносить погані новини, ніби пророк із давньогрецької трагедії, що провіщає загибель. Різниця лише в тому, що наразі погані новини приходять у вигляді фрагмента відеозапису.

– Це єдиний фрагмент, який ми змогли знайти серед записів усіх камер спостереження на горі Нещастя, – каже Грім, – але з нього все стає ясним. Вважаю, друзі, ви маєте подивитися на це.

Вони збираються за кавовим столиком, перед ними – макбук, і Грім натискає на кнопку відтворення. Спочатку важко розрізнити побачене, здається, перед нами – нечіткий негатив. А потім Стів здогадується, що то зйомка в інфрачервоному світлі. На об’єктиві камери – краплини вологи, вони до певної міри розмивають зображення, проте у темних відтінках антрацитового кольору можна розрізнити дерева, а також іще щось, що явно нагадує туристичну стежку. Внизу зображення – цифри: 02.11.2012, 20.57. «Учора», – каже Стів самому собі.

А те, що далі показує зйомка, настільки страхітливе, що усе його тіло холодіє ніби крига. Налякані усі, але Тайлер – найбільше. Він відсахується, кусаючи собі руку, його очі наповнюються сльозами. З’являються дві постаті, блідно-білі, освітлені, як у нічному баченні: відьма, що крокує, неначе привид на балі-маскараді, й Флетчер поряд із нею. Собака час від часу принюхується, навіть трохи метляє хвостом. Стів розуміє, чому це нібито безневинне зображення здається настільки жахливим. Ніхто з них ніколи до того не бачив, як Катаріна діє за власною волею. Ніколи до того, як з’явилися ці кадри, на яких вони удвох разом крокують уночі, близько одне до одного, назустріч Флетчеровій смерті.

– Тепер ви розумієте, що це все – надзвичайно тривожне, – каже Грім. – Я переговорив з радою, і ми намагатимемося тримати це в таємниці, щоб уникнути паніки, але ми збиті з пантелику. Це щось цілковито нове. Чи не сталося щось із Флетчером, що могло б спровокувати таке? Якщо так, друзі, я маю про це знати.

Джоселін і Стів заперечно хитають головами.

– Зазвичай він її до смерті лякався, – каже Джоселін, глибоко приголомшена. – Подивіться лишень, як він іде поряд із нею…

– Це все ваша провина! – раптом скрикує Метт. – Ви їй нічого не дали! – А коли Стів у замішанні дивиться на нього, додає:

– На святі спалення Жінки! Ви нічого не захотіли їй дати, отож вона забрала Флетчера!

– Це не має жодного стосунку одне до одного, – каже Стів. – Як ти взагалі міг про таке подумати? Не знаю…