Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 8

Власниця м'ясної крамнички Гризельда Холст хутко простувала мокрими від дощу вулицями заможної частини міста, яку називали Верхньою кам’яною долиною. Зіщулившись, вона притискала до грудей невеличку білу сумку. Гризельда була вдягнена у пончо з поліетиленовим капюшоном, з-під якого стирчали пасма надто рано посивілого волосся. Якби капюшон був червоного кольору, її можна було б прийняти за маленьку дівчинку з іншої казки… де негативним героєм був вовк, а не відьма.

На її губі виступила кров, але вона того не помічала. Якби жителі міста побачили, як вона оце дріботить вулицею, вони б її, швидше за все, й не впізнали. Клієнти знали Гризельду як сильну жінку, що зазнала в житті лиха, можливо, не надто привітну, але шановану всіма. Для багатьох м’ясна крамничка Гризельди була місцем неформального спілкування, навіть більшою мірою, ніж «Тихий чоловік» на протилежному боці майдану. Відвідувачі «Тихого чоловіка» напивалися і втрачали пам’ять. Відвідувачі крамнички Гризельди були завжди тверезими, а їхні спогади – закарбованими у борознах на обличчях. Обличчя Гризельди було таким самим, як і їхні, – можливо, оце й принаджувало їх заходити сюди, щоб переповісти останню міську плітку, ковтаючи якусь м’ясну страву. Люди знали про минуле цієї жінки, але ніколи про нього не згадували, ніби сліди від ударів чи макіяж, яким вона намагалася прикрити синці, були всього лише виявами любові. Ніхто не згадував про її чоловіка Джима Холста, справжнього м’ясника, який не зміг прилаштуватися до життя у Блек-Спрінзі й безслідно зник сім років тому. Це якщо не брати до уваги анонімний репортаж у газеті, знайденій у бостонській канаві: «Невідомий чоловік кидається під потяг». Усі вони те знали, але ніхто не порушував загальної мовчанки.

Що ж до Гризельди, то вона усвідомлювала, що, попри її страждання, більшість постійних відвідувачів крамнички потай шкодувала про зникнення Джима, хоча ніхто у цьому не зізнався б навіть перед інквізицією. «М’ясна крамничка і делікатеси» Джима була знаменитою завдяки паштету з гусячої грудки. Цей делікатес він сам придумав і щодня робив його зі свіжого м’яса. Порівняно з вишуканими виробами шаркутері, паштет Холста від Гризельди з його оцтовим смаком нагадував радше подрібнений зельц. Але ж люди купували його цілих сім років, тож Гризельда досі його робила. Ось таким він був, типовий блекспрінзький ритуал вияву симпатії: потиснути руку, доторкнутися щоки, а вночі паштет а-ля Холст від Гризельди валяється не розпакованим у сміттєвому бачку, вони ж усі гадають: «Чи вона плакатиме, чи насправді така сильна, як вдає?»

Але зараз, коли Гризельда йшла угору повз багаті ферми у Верхній кам’яній долині, примхливі й приземкуваті, вона зовсім не справляла враження сильної жінки. Вона мала вигляд вигнанки. Над нею знущалися, її проклинали, на неї плювали, її ґвалтували.

«Привіт, брудна лахудро! Як цього разу, ляжеш зі мною?»

То слова Артура Рота, який не знав її на ім’я – наразі не знає, принаймні, – їх вона почула, коли відходила від клітки у склепі Кришталевої методистської церкви.

«Пішла ти, суко-психопатко!»

А це вже її рідний син, Джейдон, за півгодини до того.

І після кожного злого слова вона говорила собі, що вони більше не нагадують їй мозолясті руки Джима, які з силою смикали її лілові соски, що його кулаки вже не завдадуть їй болю, що вона більше не відчує його подих, який смердить горілкою й гусячим паштетом.

«Хіба ж тобі не подобається, Гризельдо? Хіба не тому ти вийшла за мене заміж?»

Гризельда зупинилася біля фруктового саду край дороги і пильно обдивилася схил. Її тут ніхто не бачив. Усі сиділи вдома й дивилися по телевізору або місцеві новини, або серіал «Закон і порядок», уперше за цю осінь увімкнувши опалення. Вона хутко перекинула своє громіздке тіло через паркан і піднялася вгору крізь сад, потім уздовж краю поля, яке круто піднімалося вгору, аж до початку лісу. Земля була мокрою, і вона двічі послизнулася, подряпавши собі руки. Дійшовши до протилежного краю поля, вона, задихана, вибралася вгору на порослу лісом гряду й нарешті трохи перепочила. Тут не було ані стежок, ані камер – по всьому лісу аж до Акерманс Корнера.

Повітря в лісі було густим, наповненим запахом вологи та цвілі, запахом дощової води, що просочувалася крізь товстий шар опалого листя. Можливо, комусь би здалося дивним, що в лісі не було чути ані птахів, ані коників, не було й комах, але ж не Гризельді, й не у Блек-Спрінзі. Вона рушила далі, спотикаючись, важко дихаючи й відчуваючи вогонь нижче грудної клітки. Нарешті жінка дісталася сухого річища, яке тала вода прорізала у чорній скелястій породі в давні геологічні епохи. Там, де річище різко повертало ліворуч, над ним лежало повалене дерево, і там Гризельда зупинилася.

Під поваленим деревом стояла Катаріна.

На неї падала тінь, намочена дощем безформна сукня прилипла до її виснаженого тіла, і від того вона здавалася ще меншою та хирлявішою, аніж була насправді. Гризельду аж ніяк не можна було назвати високою жінкою, але й вона була принаймні на голову вищою за відьму, надзвичайно тендітну, майже як дитина. Гризельді спало на думку, що в давнину люди взагалі були не набагато вищими за Катаріну. Відьма стояла незворушно. Струмені дощу намочили їй хустку, краплини збиралися між нитками на зморщених повіках і з покалічених шматочків плоті стікали по щоках, і від того здавалося, ніби вона плаче.

– Привіт, Катаріно! – несміливо озвалась Гризельда, втупивши очі в землю. – Хотіла принести тобі парасольку, але ж зараз дощ тобі не дошкуляє, правда?

Жінка з зашитими очима не ворухнулася.

Гризельда впала на землю до ніг Катаріни і сіла спиною до неї, напівобернувшись, стогнучи від болю в суглобах. Вона не боялась змокнути й забруднитися – їй було до того байдуже – бо треба було хоч яку хвилину відпочити й віддихатись. Гризельда знала, що, розмовляючи з відьмою, краще на неї не дивитися, так само як не слід дивитися в очі диким тваринам, якщо заходиш на їхню територію. Відьма нависала над Гризельдою, як поганський божок. Шепотіння, що доносилося з кутика її рота, було тихим, як зітхання. І хоча Гризельда сиділа так близько до відьми, що її всю оповивав важкий запах стародавніх епох, дощ і ліс притишували цей шепіт, та все ж не існувало у світі нічого, що змусило б жінку посунутись ближче… або ж доторкнутися до Катаріни.

Гризельда видобула з сумки паперовий пакет, а звідти витягла одноразову тарілку зі шматком паштету а-ля Холст. Вона поставила її за спиною на землю, перед кістлявими, заляпаними багном ногами Катаріни. Дощ капав на паштет з подолу її сукенки, тож Гризельда трохи відсунула тарілку. З дерев над головою ще трішки крапотіло, але в цих краплинах принаймні не було бруду з сукні.

Гризельда озирнулася навколо. Вони були самі.

– Я принесла тобі порцію з добавкою, – почала вона, – тому що, Катаріно, я хочу перепросити за вчинок Джейдона. З тими його друзями. Ти знаєш, про що я. Вони знечестили тебе.

Жінка з зашитими очима не ворухнулася.

Несподівано Гризельду ніби прорвало.

– Це жах, що вони з тобою зробили! Який злий жарт! Люба, тобі було боляче? Ото вже я його вилаяла, можеш мені повірити. Йому це так просто не зійде з рук. Чуєш мене, я змушу його спокутати гріх. Я так злякалася, так страшенно злякалася! Він якийсь час поводився тихо, мій син Джейдон, розумієш, але тепер усе змінилося. Я не можу з ним більше порозумітися. Він зі мною не говорить, навіть про свої швидкі подачі, або про дівчат, з якими він зустрічається, або про щось інше з того, що він любить. Я почуваюся геть безпорадною! Із люттю я можу впоратись, я все життя це робила. Ти знаєш, свою чашу люті я випила. Але ж не з цією його байдужістю. Інколи мені здається, що я все роблю неправильно, бо не знаю, якою мені бути з ним: чи ще суворішою, чи трохи м’якішою. Ти ж знаєш, ми пройшли крізь сито й решето, а особливо він. А потім в один раз таке трапилося…

Навколо паштету на тарілці біля ніг відьми почала поступово утворюватися калюжа. Але Гризельда її не бачила. Вона виливала душу:

– Зрозумій мене правильно, люба. Вони поставилися до тебе з неповагою. Але він каже, що задум був не його. Джейдон швидко підпадає під вплив своїх друзів. Ймовірно, то був той мусульманський хлопець, з яким він вештається, той Бурак. Закладаюся, то був він, бо лише ці мусульмани на таке здатні, хіба ні? А що ж Джейдон? Він буває справжнім урвиголовою, але ж ніколи не робить це зозла. Якби ти тільки бачила, як він допомагає мені в магазині… в душі він насправді – вразлива дитина, й більше нічого.

Але цієї миті в її голові несподівано пролунав грубий голос сина, озвався так раптово й гучно, що вона здригнулася й озирнулася навкруги.

«Пішла ти, суко-психопатко!»

Здавалося, всі у Блек-Спрінзі знали, що трапилось, але Гризельда нічого не чула аж до самого ранку, коли до м’ясної крамнички навідалися перші язикаті покупці. Схоже було, що півміста приперлося, лише щоб помилуватися ошелешеним виразом обличчя дружини м’ясника, а вже як розійшлися чутки про те, що вона нічого не знала, то поприходило ще більше народу, щоб пересвідчитись у цьому самим. Ота жінка Шеффера, що оженила на собі багатого хірурга в обмін на самі-знаєте-що, припхалася аж двічі під тим приводом, що вона нібито забула взяти шматок паштету а-ля Холст. Що найцікавіше, пані Шеффер ніколи в житті не купувала цей паштет.

Дехто приходив із виразом обурення на обличчі, але більшість вважала те все просто кумедною історією. Гризельда була приголомшена. Вона вже зібралась зателефонувати Колтону Метерсу, голові ради, в якій вона теж засідала як активна й чесна громадянка. Але Метерс сам їй подзвонив, якраз посеред обідньої товкотнечі. Гризельда прослизнула в підсобку, залишивши у їдальні та біля прилавка клієнтів, яких аж розпинало від цікавості.

Старий голова ради не тямився від гніву. Він засуджував Гріма за те, що той пішов на компроміс із хлопцями, вивівши раду із гри. Аби уникнути загального бунту, їм нічого не залишалося, як обмежитися винесенням хлопцям офіційного попередження. А втім, цей добродій недвозначно підкреслив, що суворіші заходи іменем батьківського авторитету підуть Джейдону лише на користь. Гризельду аж пересмикнуло, коли Колтон Метерс сказав: «Вірите чи ні, але, здається, місто насправді на боці цих шибайголів і схвалює їхню витівку».

І після того їй стало моторошно. Страх стискав їй нутрощі увесь післяобідній час, ніби якесь величезне, неминуче лихо насувалося зі стрімкістю швидкого потягу. Вона не переймалася ні тим, що могли зробити із Джейдоном, ні репутацією крамнички. Як і решта жителів міста, Гризельда жила у постійному страху перед злим оком Катаріни ван Вайлер і боялася, що одного разу стане його жертвою. І хоча всі знали, що саме прокляття викликало смерть жорстокого чоловіка Гризельди, ніхто не здогадувався, що з того дня, як Гризельда його здихалася, вона справді була вдячною Катаріні, і що її страх перетворився на гірку рішучість звільнитися також і від злого впливу відьми. І протягом довгих семи років, у повній таємниці й під загрозою дечого набагато гіршого за Дудлтаун, Гризельда носила відьмі подарунки й гостинці та мела тротуар там, де Катаріна мала проходити наступного дня. Вона розповідала їй усі таємниці й плітки, які збирала по місту, найцікавіші чутки, які їй вдавалося підслухати у м’ясній крамничці. Вона тицяла пальцем у винних, сподіваючись отримати від Катаріни ласку, щоб вона вберегла її та Джейдона від найгіршого, що тільки могло статися. Вона розрівнювала (довгою тичкою, звісно) Катарінину хустку, якщо вітер здував її набакир, та пересовувала залізні ланцюги, якщо здавалося, що вони завдавали їй незручностей. Жінка перетворила її на божество й поклонялася йому, усе менше довіряючи старим байкам про Катаріну й усе більше віруючи в саму відьму. Гризельда була ладна зробити для неї все що завгодно, окрім, звичайно, однієї речі… вона б не відкрила відьмі очі.

– Але ж, – довірливо сказала вона якось відьмі, – я знаю, що одного дня з’явиться хтось, хто таки зробить вам цю послугу, пані ван Вайлер, – то було ще до того, як вони з відьмою перейшли на «ти», – і я сподіваюся, того дня ви згадаєте, що я завжди добре ставилася до вас.

І ось тепер усе, що вона так старанно вибудовувала оці довгі сім років, Джейдон може зруйнувати одним-однісіньким ударом.

Тому треба було чітко дати зрозуміти Катаріні, на чиєму вона боці. Гризельда чекала на Джейдона в кухні, й тільки-но син увійшов, як вона ляснула його по обличчю тильною стороною руки. Джейдон скрикнув і відсахнувся, вдарившись об одвірок. Ляпас пролунав як постріл, і кухню заповнила вибухонебезпечна напруга. Ніколи до того вона не била свого рідного сина – кулаків Джима вистачало, щоб робити це за них обох. Але ж наразі в неї не було вибору – й не було вороття.

– Про що ти тільки думав? – запитала вона холодним від ледь стримуваного гніву голосом. – Про якого біса нечистого ти думав? Що ти наробив, недоумку?

– Якого дідька, мамо!

Рука Гризельди піднялася знову, тепер вона ляснула Джейдона по щоці долонею. Він рефлекторно затулився рукою і спробував відступити, але наштовхнувся на прилавок. Гризельда відчула, як кров прилила їй до голови, так само як і тоді, коли на неї нападав Джим зі скляними очима та піднятими кулаками. Але як тільки вона побачила, що цей рослий молодик відступив перед нею, то зрозуміла, що він потрапив у засідку – саме так, як вона й хотіла.

– Як ти посмів наразити нас на таку небезпеку? Ти гадав, я не дізнаюсь? Про це знає все місто! Як ти можеш бути таким бовдуром?

– Ти про що?

– Стули пельку, зрозумів?

Джейдон був дійсно здивований.

– Боже, заспокойся, ми про все подбали. Грім змусив нас прибирати сміття у парку, і це дуже дебільно, як на мене, бо ж паркова служба однаково робить це раз за разом і отримує за те зарплатню. Але ж то все дрібниці.

– Мені начхати на те, що тобі наказує робити Грім. Зараз ти маєш справу зі мною.

– Ну, це вже інша справа, – завагався було Джейдон, потім вочевидь зібрався з думками, і на його обличчі з’явився той зухвалий вираз, який вона так ненавиділа. – Рада заявила…

– Я кажу не про раду! – вигукнула Гризельда. – Йдеться про тебе і про мене, чи досі цього не зрозумів?

Вона нервово озирнулася і знизила голос.

– А якщо одного дня в неї відкриються очі? Ти коли-небудь над цим замислювався? І як ти гадаєш, вона тебе помилує, якщо ти робиш із неї посміховисько? Чи ти хоч трохи думаєш, у що нас вплутуєш?

І раптом вона не повірила своїм вухам: Джейдон почав сміятися – не від почутого, а від такого собі зверхньо-поблажливого почуття жалю до неї.

– Мамо, а в тебе й справді проблеми.

Він уже повернувся, щоб вийти геть, коли Гризельда, вставши навшпиньки, вхопила його за горловину футболки й швиргонула спиною на прилавок.

– Ти, паничу, нікуди не підеш!

– Ану забери руки, – огризнувся Джейдон, намагаючись звільнитися від її хватки.

– Ти знаєш, що сталося із твоїм батьком? Хочеш, щоб і з тобою таке трапилось?

Удар поцілив у десятку. Гризельда бачила, як заціпеніло його обличчя. Попри те, що батько лупцював сина по-чорному, Джейдон був готовий полізти заради нього у самісіньке пекло, і біс його знав, бо ж Гризельда не знала, чим той чоловік заслужив таку повагу. І хоча зараз Джейдону було вже дев’ятнадцять, а батько помер сім років тому, його почуття до нього не змінилися.

– Ось про це я й кажу, – продовжила вона. – Я зі шкіри пнуся задля нас обох. А ти вважаєш, що коли поглузуєш із неї, це допоможе?

Джейдонові очі випромінювали відразу, презирство й ненависть. Вона намагалася не помічати цю ненависть, але вона була на поверхні, як пляма оливи у калюжі зі стоячою водою.

– Якщо вона відкриє очі, – відповів він, – ми всі помремо.

Джейдон розвернувся, і Гризельда вхопилася в нього, промовляючи, вже благально:

– Цього не має статися, розумієш? Я все зроблю, щоб ми не померли, ти і я, Джейдоне. Послухай…

Він повернувся на каблуку.

– Та пішла ти, суко-психопатко!

ХРЯСЬ!

Вона не встигла нічого зрозуміти, як її рука знову нанесла удар, цього разу сильніший за попередні. А секунду потому її голова вибухнула болем, і Гризельда повалилася спиною на кухонний лінолеум. Пульсуючий біль розтікся по її нижній губі, а на язиці з’явився металевий присмак крові. Жінка не відразу збагнула, що сталося.

Джейдон нависав над нею, стоячи у дверях, він важко дихав розкритим ротом, дивився вниз і стискав лівою рукою кулак правої.

– Я ж говорив тобі: забери руки, – сказав він тихим голосом і доторкнувся долонею до своєї щелепи. – Чорти б тебе забрали, ти нічим не краща за нього.

Він вийшов, і Гризельда зрозуміла, що найбільшого болю їй завдав не удар його кулака і не сказані слова, а погляд синових очей. Крізь біль вона бачила гойдалку на дитячому майданчику, та гойдалка була десь в іншому житті, в іншому місці, й вона, здається, розгойдувала свого сина.

І вони, здається, сміялися разом.

Та згодом вона якось оговталася, бо робила це все життя, й зараз сиділа тут, у лісі. Вона почувалася слабкою, її нудило. У калюжі води, що збиралася у річищі, вона побачила відображення свого обличчя і не впізнала його. У воді відбивалися кволі щоки, покриті восковою шкірою, мішки попід очима, набряклі, потріскані губи.

Жінка з зашитими очима стояла нерухомо.

Жертвоприношення стояло біля її ніг. Ніхто до нього не доторкнувся.

– Скажи, Катаріно, що мені робити. Скажи мені, дай знак, щоб я могла щось змінити. Я так мало прошу в тебе. Ти ж знаєш, я завжди до тебе ставилася добре. Коли настане твій день, помилуй нас, будь ласка. Даруй нам здоров’я. Даруй нам звільнення від хвороб, звільнення від гріхів, звільнення від твого злого ока. Правда ж, воно не може бути настільки злим, як усі вони торочать?

Гризельда машинально нахилила паперову тарілку і злила воду. Потім встромила пальця у паштет, покопирсалася в ньому й відправила шматок страви до рота.

– Хіба мене вже не достатньо покарано? Подивись лишень на моє обличчя. Я на вигляд старша за свій вік років на десять. Не хочу сказати, що то твоя провина, але ж ти спричинила це становище. Артрит загострюється, а про шрами на тілі я вже й мовчу.

Її божище безмовно нависало над нею. Гризельда ще раз встромила пальця у паштет і повільно його облизала.

– Ти забрала мого чоловіка, і туди йому й дорога. Знаєш, я вдячна тобі, що ти його від мене забрала, хоча від того й боляче. Не від того, що його нема, а від пам’яті про ті часи, коли він був тут. Але ж життя йде, як ти й сама це добре знаєш. Знову встаєш на ноги. Буває час, коли той біль можна терпіти, але він ніколи не зникає. Ніби відмітина, яка завжди зі мною. Я ношу її на собі, ніби той тягар, який ці люди наклали на тебе. Я знаю, Катаріно, як ти почуваєшся. Я знаю, на що це схоже. І тому я й благаю тебе лише про одну річ: не забирай мого хлопчика й не забирай мене. Будь ласкава, не проси цього в мене.

Так, благаючи відьму, Гризельда з’їла увесь шмат промоклого паштету. Вона його любила не за м’ясний смак сам по собі, а за його структуру. Страва та ніби приклеювалася до слів у піднебінні й тягла своєю вагою їх донизу, даючи їм змогу падати з рота.

Вона так занурилася у молитву, що не помітила, як відьма повернула до неї голову.

– Мені час повертатися, – сказала Гризельда, – незабаром посутеніє. Я б залишилася з тобою ще трохи, але ж люди побачать, якщо я блукатиму вулицями з настанням ночі.

Насправді, залишитися наодинці з відьмою вночі було останнім, чого бажала Гризельда, а ніч швидко огортала ліс.

– Артур Рот у Кришталевій церкві такий самий, як завжди. Я зупинилася, щоб побачити його перед тим, як прийти сюди. Колтон Метерс захотів, щоб я перевела його на половинний пайок, отже, я ношу йому їжу раз на два дні. Від нього вже залишилися самі кістки. Мені здається, вони хочуть позбутися його, але ж заморити його голодом – це аж надто негуманно. Хіба так поводяться цивілізовані люди? Впевнена, його питання постане на порядку денному наступного засідання ради, але я буду здивована, якщо вони цього разу приймуть якесь розумне рішення.

Артур Рот вже багато років був сіллю в очах ради Блек-Спрінга. Колись у нього був свій магазин господарських товарів, але потім, втративши свій бізнес у вересні 2007 року, він впав у алкогольну депресію, а розум втратив два місяці по тому. З того часу він погрожував знести покров таємниці й відверто розповісти світові про все, що коїться у Блек-Спрінзі. Його чотири рази ув’язнювали у Дудлтауні, але від того його божевілля зробилося ще більш вираженим. Проте рада не наважувалася направити його до притулку за межами Блек-Спрінга, побоюючись, що він виконає свою обіцянку. Можна було б, звісно, вийняти ту сіль з ока самим… але ніхто таких слів навіть не вимовляв, бо ж усі вони тут, у Блек-Спрінзі, були цивілізованими людьми.

Гризельда занурила вказівний палець в останні шматки паштету і злизала їх.

– Може б ти колись та й навідалася до нього? – запитала вона. – Вибач, що я тебе цим турбую, знаючи, що тобі не подобається церква й тому подібне, але ж, може, одного разу ти зробиш виняток? Він там, унизу, у клітці. Справді, то було б істотне полегшення для всіх…

Вона несміливо повернула голову й кинула на відьму швидкий погляд, уперше за весь вечір:

– Може, ти б щось шепнула йому на вухо.

За мить Катаріна вже стояла, нахилившись над нею. Тіло Гризельди здригнулося від раптового холоду, і вона, зойкнувши, повалилася на спину, у багнюку на дні старого річища. Майже так само, як вона впала того дня на лінолеум у кухні. Сірі хвилі страху накочувалися на неї, змішуючись із хвилями дощу, а вона дивилася, бо мусила дивитися, у це спотворене обличчя зі швами, простромленими у мертву шкіру навколо сліпих очей, наче чорна застібка-блискавка. Потім почала відповзати назад, чіпляючись пальцями за багнюку, рятуючись від власної смерті…

І, лежачи, завмерла.

Жінка із зашитими очима навіть не ворухнулася.

Гризельда піднялася на лікті й почала дослухатися до серцебиття, що хаотично відлунювало у скронях. Вона почувалася так, ніби її гойдали хвилі. Катаріна ван Вайлер стояла трохи далі у річищі, в останніх згаслих променях дня, ніби чорний, мокрий ідол, обмотаний кайданами. На якусь мить Гризельді здалося, що вона зараз знепритомніє, але сама лише думка про те, що вона прийде до тями у повній пітьмі – в царстві її божища, дала їй достатньо сили, щоб перевернутися, непевно піднятися на ноги й накивати п’ятами, не попрощавшись ані словом.

Промокла та дочиста вилизана одноразова тарілка, що залишилася від жертвоприношення, залишилася валятися у сухому річищі. Того вечора, вже пізніше, Відьма Чорної скелі поворушилася й незумисно наступила на неї ногою.