Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 31

– От він і настав, правда? – запитав Воррен Кастільо по поверненні до центру управління. – Маю на увазі, кінець усьому.

Грім кивнув, не маючи сил дивитися йому в очі. Голос його співробітника звучав, ніби голос наляканого хлопчака, який хоче почути від матері запевнення, що це все лише нічний кошмар, і Грім віддав би свою праву нирку тільки за те, щоб мати змогу створити таку ілюзію для них обох. Та навіть пряму кишку, якби в тому була потреба.

– Воррене, дякую, що ти повернувся, але, якщо бажаєш зараз бути разом із дружиною, я ніскільки не заперечую.

Воррену було важко тримати емоції під контролем, але він узяв себе в руки.

– Ні, я залишаюся. Ми потрібні місту.

А потім Грім зробив учинок, абсолютно йому не притаманний, на який він не вважав себе здатним за будь-яких обставин. Він узяв Воррена за руки і обійняв його. Вийшло це дещо незграбно, але обійми надали обом чоловікам сил у цю мить безпросвітного мороку. Поміркувавши, Воррен збагнув сенс цього жесту – Грім розцінював їхні шанси вибратися живими з цієї халепи як один до безкінечності.

Грім гарячково намагався знайти якийсь вихід, і водночас думки шматували його, ніби шрапнеллю, словами з тієї розмови із подружжям Делароса:

«Якого дідька ця бісова відьма хоче від вас?»

«Помсти.»

«Ми вважаємо, що вона хоче помститися.»

Відьмоконтроль не мав на випадок Судного дня навіть плану надзвичайних дій з тієї простої причини, що ні в кого не було ані найменшого уявлення про те, як розгорнуться події. Єдиним сценарієм, обговорюваним лише в загальних рисах, була негайна евакуація усіх, але, якщо чутки таки виявилися правдою, той сценарій перетворився на велетенський довбаний облом.

Грім негайно послав Клер Хеммер знайти Едді Мак-Конроя, міського електрика, щоб встановити причину збою в мережі, але незабаром стало зрозуміло, що не технічна проблема відрізала Блек-Спрінг від навколишнього світу, а надприродна. Та й ішлося не лише про електрику. Збій був у всьому. Не було водопостачання. Мовчали телефонні лінії. Не було газу. Усе по повній бісовій програмі. О дев’ятій того вечора Роберт Грім переконався, що Блек-Спрінг катапультувався у сімнадцяте століття, і його охопив такий глибокий шок, що він більше не міг з ясним розумом обмірковувати наслідки цієї події.

«І в нас є всі підстави вважати, що, як тільки її очі відкриються і вона почне вимовляти свої прокльони, ми всі помремо.»

«Зосередься! Думай про позитив. Думай про дітей. Кров!»

Він хруснув пальцями в себе за потилицею.

– Добре. Гаразд. Потрібно викликати допомогу. Іншого шляху немає. Лише Пойнт.

Клер його зупинила:

– Роберте, ти ж знаєш, що без Колтона Метерса ми не можемо самі приймати рішення…

– Ти бачиш тут Колтона Метерса?

Ці слова він майже викрикнув. Її лоб – ось що його дратувало. Він не міг його терпіти. Клер так туго збирала волосся у жмуток на потилиці, що здавалося, ніби її обличчя ось-ось відірветься від черепа і тому мало бути закріплене швами.

– Ні, не бачиш? – продовжив він. – Отже, тоді керую я!

Клер відступила назад. Грім притлумив бажання здерти з її хвостика гумку для волосся й таким чином ослабити тиск на лоб, і повернувся до старенької «Сі-Бі» радіостанції. Його спітнілі скроні блищали у світлі похідних бензинових ламп, коли він намагався її налаштувати, але в результаті отримав лише мертву тишу на всіх частотах.

Підійшла Люсі Еверетт із супутниковим телефоном.

– Роберте, і тут зв’язку теж немає…

– Якого дідька! – він вихопив апарат з її рук. – Це ж бісів супутник. Він нічого не має спільного з нашою мережею зв’язку! – Він невпевнено постукав по телефону на столі, подивився на екран, а потім швиргонув його у куток. «Колючий дріт, колючий дріт», – думав він, намагаючись заспокоїтись, але розум його не слухався. «Вона не хоче, щоб її розуміли, ніхто не повинен її розуміти. Катаріна – це потойбічна годинникова бомба.»

«Роберте, заспокойся», – благав, здавалося, лоб Клер, і це було єдине, що міг робити Грім, щоб не закричати.

А от стан Марті Келлера був іще гіршим. Хлопець зламався невдовзі після того, як повернувся Воррен із приголомшливими новинами. Він почав кидатися на стіну, махаючи руками і ногами на всі боки, а Люсі з Грімом намагалися зупинити його. Його рот нагадував аеродинамічну трубу, з якої вилітали лють, відраза і страх. Нарешті заспокоївшись, він хрипким голосом перепросив, сказав, що боїться пітьми, що відчуває від неї клаустрофобію. Але Грім знав те, чого Марті не насмілювався сказати вголос: він боявся смерті, яка вже блукала вулицями. А тепер сидів, прихилившись до стіни з ліхтариком у тремтячих руках, вихиливши півпляшки теплої горілки «Смірнофф».

– Треба її вбити, доки вона нас усіх зі світу не зжила, – казав Марті, сидячи на підлозі. Його голос звучав так, ніби його язик перетворився на желе.

– І як ти збираєшся це зробити? – нетерпляче запитав Грім.

– Головне – заскочити її зненацька, – в устах людини, яка залилася горілкою по самі вуха, ця логіка звучала беззаперечно. – Саме так ті діти змогли її каменувати. Вони підійшли до неї, а вона їх не побачила. Хутко пустити кулю в лоб – ось про що я кажу. В нас, може, ще й вийде.

Грімові вдалося не піддатися істерії Марті, й це вже було добре. Це підвищило його самооцінку – він не опинився серед тих, хто виявив безхребетність чи втратив здоровий глузд.

– Упродовж трьох сраних століть ми намагалися вбити її, – відповів він. – А ще, до речі, її очі тоді були закриті. Ти, що, досі не втямив? Їм вдалося її каменувати з однієї-однісінької причини – вона сама дозволила їм це. Вона хотіла, щоб її побили камінням. Вона хотіла, щоб наша моральність прогнила внівець. Це все було частиною її плану. Усе: струмок, що кровоточив, суд, непристойне катування на майдані, самогубство Тайлера… усе це – етапи нашого остаточного знищення. І лише потім вона змогла знайти того, хто зняв із неї шви.

– А хто то був, як ти вважаєш? – запитала Клер.

– Джейдон Холст? – висловив припущення Воррен. – Це б мене аніскільки не здивувало. Або його мати, та збожеволіла удова м’ясника – щоб помститися за те, що зробили з її сином.

Клер похитала головою.

– У жодному разі. Вона настільки сильно боїться Катаріни, наскільки до того була нею одержима.

– Я гадаю, це зробив Стів Грант, – промовив Грім.

– Стів? Та ну… а чому?

– Я не знаю, – нахмурився Грім. Він скосив погляд і вдивився у неосвітлену половину центру управління. Головний екран був оповитий мороком. Хтось легко і швидко рухався там. Люсі нахилила голову, явно почувши те саме.

– Можливо, тому, що він – останній, кого б ти запідозрив.

– Це безглуздо, – заявив Воррен, але в його голосі прозвучала нотка сумніву.

Грім вдивлявся у пітьму. В істоти, яка там ворушилася, з’явилися товариші. Він побачив, як уздовж стіни хутко пробігла тінь у напрямку Марті, чорна як смола, жилава, її хутро кишіло блохами, але він не міг збагнути, про що говорили йому його очі. Не встиг Грім вимовити й слова, як Марті закричав і впустив ліхтарик. Промінь світла метнувся по підлозі, й щось звідти стрімголов утекло. То був монструозної величини щур. «Завбільшки з молоду кішку», – подумав Грім.

– Сучий син, він вкусив мене! – простогнав Марті й підвівся, витягнувши руку перед собою. На тильній стороні долоні в нього була рана, що кровоточила. Грім направив світло власного ліхтаря у місце перед екраном – і ніби мороз пройняв його до самих кісток. Підступними, схожими на краплини очима на нього дивилося п’ятеро щурів, а їхні схожі на черв’яків хвости обкрутилися довкола їхніх жирних тіл. Один із гризунів видавався змарнілим, його очі були вкриті білою плівкою. Тварина явно була хворою.

Клер теж це помітила.

– Забираймося звідси геть до біса, – сказала вона.

– Добре, – відповів Грім із неочікуваною рішучістю. – Люсі, допоможи Марті обробити руку. На кухні є аптечка. Ретельно продезінфікуй рану. Вона ніби неглибока, але мені не хочеться, щоб він чимось заразився. – «Ти боїшся зовсім не цього», – сказав йому голос всередині, але він зусиллям волі змусив його замовкнути. – Клер, Воррен і я беремо службову машину. Ідемо до Вест-Пойнту, а якщо з якоїсь причини ми не зможемо цього зробити, зупинимося біля першого ж будинку в верхній частині Гайленд-Фолз і викличемо першого-ліпшого, кого тільки, в біса, знайдемо. Ви з Марті можете взяти вашу машину. Я хочу, щоб ви остерігалися будь-яких незвичних явищ, взагалі будь-чого. Якщо знайдете Катаріну, тримайтеся від неї подалі, але подайте сигнал тривоги. Переконайтеся, що місцеві тримають її у полі зору, й негайно доповідайте нам на дорогу 293, там буде наша машина.

– Роберте, ми не можемо виїхати з міста…

Але Грім хотів переконатися в тому сам. Перші літні котеджі по дорозі у верхній частині Гайленд-Фолз були десь за п’ять кілометрів від Блек-Спрінга, і вперше за все життя він був справді задоволеним цим фактом, а до армійського центру відпочинку біля Круглого ставка не було навіть і восьмисот метрів. Катаріна була відьмою з сімнадцятого століття, а не якимось іншопланетним силовим полем. Наскільки погано почуватимешся, проїхавши вісімсот метрів?

Але допомога більше нізвідки не прийде.

Ніхто з них не міг здолати навіть і половини шляху до будинку армійського відпочинку, де миготіли різдвяні вогники. Дорогою вони ледве не втратили Воррена Кастільо, і Грімові довелося робити запаморочливі фігури вищого пілотажу, що йому самому ледь не коштувало життя. А ще раніше він був на межі того, щоб повбивати усіх трьох, і лише у Клер залишилося достатньо присутності духу, щоб закликати їх зупинитися на місці перед самою межею міста, щоб далі піти пішки… якщо в тому буде потреба.

О Боже, які образи вона їм показувала! Ніщо в їхніх повсякденних фантазіях навіть не наближалося до цього невимовного жахіття. Ніколи навіть у найпохмуріші миті свого життя не переживали вони такої ворожої меланхолії, такого руйнівного горя. Як тільки вони перетнули знак на в’їзді до Блек-Спрінга, то ніби увійшли до невидимої хмари отруйного газу, в якій висів тягар песимізму, страху і бажання вкоротити собі віку. Грімові довелося тримати Воррена, щоб той не розтрощив собі череп об щербату асфальтну поверхню дороги, але й він сам прагнув, щоб його власна голова тріснула і звідти вивалилися ті бридкі думки, які мучили її.

Якось їм вдалося розвернутися, перетнути межу міста і повернутися у Блек-Спрінг. Вони стояли там, ніби люди, що вижили в корабельній аварії, завмерши між двома океанами божевілля, втупившись у помаранчевий світлофор, що висів на невеликій відстані від них біля безпечного притулку – армійського центру відпочинку. Перед ними була смерть, але Грім боявся речей, набагато гірших за смерть.

Вони кричали. Вони сигналили. Вони розстріляли усі сигнальні ракети. До них приєдналася пара сміливців, що жили неподалік і вийшли на шум, але ніхто не вийшов із армійського будинку, і жодної машини не з’явилося на дорозі. Клер висловила припущення, що в будинку нікого не було – і це при тому, що там світилися різдвяні вогники – або що звук від їхніх автомобільних сигналів доносився не далі ніж на кілька сотень метрів, але Грімові було незрозуміло, кого вона хотіла переконати. Гаразд, могло бути й так. Через п’ятнадцять хвилин вони повернулися, взявши з собою дохріна феєрверків з кузова пікапа Боба Тукі – а Боббі був місцевим мачо, якому завжди вдавалося не потрапляти на зайві очі під час різдвяних свят. Вони влаштували безупинне, незрівнянне шоу з червоних і зелених вогнів, це шоу освітило обриси пагорбів, і його можна було побачити й почути у радіусі кількох кілометрів, у Гайленд-Фолзі, у Вест-Пойнті та, мабуть, і по той бік Гудзона.

Але й після того нічого не сталося.

Ніхто до них не приїхав.

Єдина відповідь прийшла до них за кілька хвилин до одинадцятої тридцять, коли у повітрі розсіявся запах пороху. То був пронизливий, маніакальний крик, що зринув із темряви за ними, – дошкульний, гострий зойк, від якого в Грімовому тілі, здавалося, замерзли всі суглоби. Але він відразу впізнав цей крик – авжеж, що ж іще то могло бути…

Позаду них, на відстані, всередині кордонів Блек-Спрінга, там, де була припаркована службова машина, крізь дорогу метушливо побіг павич. За ним ще один… і ще. Інші павичі виткнули голови з підліску уздовж узбіччя, повернулися до Гріма і його команди й почали хрипко, тужливо верещати, спочатку по одному, а потім усі разом в унісон. Гріму ніколи й на думку не спадало, що павичеві крики здатні сповнити його таким запаморочливим страхом, але сталося саме так, і усе перед його очима почало хитатися, ніби йому засліпило зір. Він якнайглибше вдихнув, набравши в легені холодного повітря, і йому вдалося не знепритомніти. Від повітря в голові стало трохи ясніше, і то вже було бодай якимось полегшенням.

Воррен повернувся до нього, і Грім побачив у тьмяному світлі, що з його обличчя злетіла уся та несамовита рішучість, яку він зміг знайти у собі для протистояння подіям, що насувалися, й тепер на обличчі залишилась лише похмура маска покірності та фаталістичного спокою.

– Ось і павичі. Ти ж знаєш, що це означає?

Грім нічого не відповів. Та насправді відповіді від нього ніхто й не чекав. Вони були щурами у пастці. З кожною годиною, протягом якої до них ніхто не прибував з-за меж міста, танули шанси на те, що хтось взагалі з’явиться. Грім це знав. Але що буде, якщо години перетворяться на дні? Що тоді на них чекатиме? На думку спадали легенди про прадавні морозні зими, про голод та епідемії, про запустіння мертвого міста, а тим часом павичі хрипкими голосами волали свою навіжену симфонію, і невдовзі Грім відчув, що йому нестримно хочеться заверещати разом із ними.

«Може, мені краще пройтися? – подумав він. – Просто піти трохи прогулятися дорогою. Що мені втрачати?»

Цей імпульс був таким спокусливим, і скидалося на те, що від тієї прогулянки вже нікуди не дітися… але Воррен Кастільо простим, сповненим симпатії жестом вхопив його за руку, легко її стиснув і потягнув його назад. Капітан мав останнім залишати корабель, що тоне.

На ранок Грім планував повернутися до міського кордону, як тільки перший промінь світла торкнеться неба над Гудзоном. У п’ятницю зранку на дорозі неодмінно мають бути жителі передмість, що їдуть на роботу. Шосе 293 не було автомагістраллю, але на ньому завжди були машини. Завжди. Вони зможуть зупинити їх, коли ті наблизяться.

«Гаразд, а що потім? Що, гадаєш ти, зможуть зробити офіційні особи у Пойнті?.. Промовлять «авада кедавра», і відьма зникне?»

Грім відкинув цю думку. Але, як з’ясувалося, то була найменша з його турбот. Бо він почув його навіть з вулиці Олд-Майнерз-роуд, почув цей приглушений, неспокійний гомін юрби, що зібралася на майдані й на вулицях навколо Кришталевої церкви. З усіх боків туди стікалися невеликі групки людей, щоб подивитися, що відбувається. Грім збліднув, побачивши, що в багатьох людей, наляканих невідомістю, що підстерігала за стінами їхніх будинків, були кухонні ножі, молотки, бейсбольні битки… а в декого – й вогнепальна зброя. Здебільшого ця зброя була просто частиною екіпіровки, але руки в тих людей явно свербіли, і в разі потреби вони були готові пролити кров. Охайно одягнена жінка, в якій він упізнав доглядальницю з будинку для літніх людей, зірвала зі стіни розп’яття і, похмуро тримаючи його над собою, йшла за натовпом, спотикаючись і хитаючись, ніби сп’яніла.

– Отже, почалося, – сказав Грім. – Усім тепер торба і гаплик.

Воррен похмуро похитав головою:

– Торба і гаплик почалися вже дуже-дуже давно.

Його охопило потужне почуття дежавю. Знову та сама загальноміська травма, знову – повторення масових зборів п’ятнадцятого листопада, коли юних звинувачених у каменуванні відьми публічно катували у присутності усіх жителів міста… Щоправда, сьогодні на вулиці вийшло і значно менше людей, аніж тоді. І атмосфера зараз також була іншою, більш гнітючою. У повітрі ніби витав зловісний сморід, що провіщав наближення якоїсь жахливої події. Жителі міста до ранку не склепили очей, вони промерзли до самих кісток, але були здивовані вже самим фактом того, що взагалі вижили після цієї першої ночі. Тепер же тьмяне денне світло надало їм нового натхнення… у вигляді люті, яка посіла місце страху, ніби між ними відбулася зміна варти. Підбурені провісниками Армагеддону на кшталт Джона Бланчарда, всі люди ніби подуріли. Вони прагнули почути від когось, що їм робити далі.

А ще вони хотіли дізнатись, хто у цьому винен.

Коли Грім проштовхувався крізь натовп на перехресті, крізь юрбу раптом прорвався Марті Келлер і вчепився у нього. Його почервонілі очі були вирячені, а на губі засохла краплина крові, що витекла з ніздрі.

– Роберте, нам треба з цим щось зробити!

– Марті, що це за чортівня?

– Тут скрізь таке твориться! Вони сплюндрували «Маркет енд Делі», ніби зграя диких кабанів. Хтось кинув стілець у вітрину складу-магазину Джима, і його спустошили, кажу вам правду. Люди роблять запаси, вони бояться, що допомоги не буде. Але ж то неправда? Допомога ж буде, правда?

«От вже й почалося, – приголомшено подумав Грім. – Як легко люди божеволіють – лише за одну ніч, яку вони провели наодинці з самими собою та зі своїм найбільшим страхом».

Марті висів на його руці. В нього був такий вигляд, ніби він ось-ось заплаче.

– Ви ж так не думаєте, правда? Я ж бачу це на вашому обличчі. Кажуть, на 293 дорозі з півночі й півдня запалили вогнища, проте ніхто на них не з’явився. Але ж електричні компанії мусять знати, що сталося щось дуже серйозне, починаючи з довбаного учорашнього дня. І чому мовчать члени сімей? Вони мали б підняти ґвалт, вже ж майже Різдво. Чому ніхто не приїжджає? Якого біса?

– Марті, я не знаю, – промимрив Грім. – У тебе все гаразд? Вигляд у тебе препаскудний.

– Я… я не дуже добре почуваюся. Гадаю, в мене температура.

– І куди, в дідька, подівся Метерс?

– А ви все ще про це не знаєте?

– Про що?

– Метерс наклав на себе руки.

За будь-яких інших обставин Грім узяв би альпійський ріжок і пішов би з ним мандрувати горами і долинами, й на всьому шляху він урочисто й гучно гудів би в нього, сповіщаючи радісну новину про смерть Метерса, але наразі в його голові крутилась лише одна думка: «От же трясця його матері! Саме зараз, коли стало справді гаряче, цей слинько усунувся, залишивши нас напризволяще».

Голова ради принаймні зміг би заспокоїти юрбу. А тепер це намагався зробити священик, стоячи на брукованому майданчику перед церквою, але його голосу зовсім не вистачало сили, щоб бути почутим серед сум’яття, яке панувало навколо. Він був вдячний Грімові, коли той піднявся церковними сходами і зайняв його місце.

– Увага! – ревонув Грім. – Будь ласка, зберігайте спокій!

– Засунь той спокій собі в дупу, Гріме! – крикнув якийсь чолов’яга з натовпу. Він плакав, і це чомусь глибоко засмутило Гріма. – В неї відкриті очі. Який тепер вже сенс бути спокійним?

Хтось іще докинув пару слів до сказаного, і за мить вже весь натовп перетворився у дике поєднання очей, що палали люттю, й кулаків, які погрозливо здіймалися вгору. І хоча люди не вигукували жодних гасел, до того ж у цьому морі звуків важко було розрізнити окремі голоси, в загальному гомоні виразно вчувалися лють і ворожнеча. Віруючі, невіруючі, позбавлені будь-якої надії – усі вони з’єдналися і підбурювали одне одного одними й тими самими запитаннями:

– Де вона?

– Чого вона хоче?

– Що вона збирається робити?

– Що буде з усіма нами?

– Ми – американці, ми маємо право знати!

– Чому ніхто не приходить на допомогу?

– Чи правда, що цей страхополох Метерс учинив самогубство?

– А наші рідні, що опинилися за межами міста, де всі вони?

Незабаром майдан став надто малим для стількох загублених душ, і люди в натовпі почали соватися, штовхатися, тиснути, так ніби кожен мусив пробратися до свого сусіда, а потім, опинившись поблизу, потрапляв до хвилі, що несла його назад. Хтось у цій тисняві втратив рівновагу і впав, деякі люди почали битися. Грім побачив, як на бруківку впала молода жінка, потім якийсь огрядний чоловік наступив каблуком їй на обличчя і зламав щелепу.

«Це вже божевілля, – подумав Грім. – Справжнє божевілля. А ще вчора у другій половині дня ці люди були звичайними, добродушними американцями двадцять першого століття…»

– Треба принести жертву! – раптом закричав Джон Бланчард із пристрастю душевнохворої людини. – Ми повинні принести їй криваву жертву! Мені байдуже, хто спричинив цей страшний суд! Приведіть його сюди! Каменуймо його!

Почулися схвальні вигуки, вони лунали дедалі голосніше.

– Заспокойтеся, чорт забирай! – кричав Грім, але лише кілька десятків людей навколо нього замовкли і налаштувалися слухати. – Ми робимо усе, що можемо, щоб втримати ситуацію під контролем, але жодного сенсу в тому не буде, якщо ми втратимо самовладання! Оскільки засоби комунікації не працюють, ми збираємось кожні три години оприлюднювати повідомлення на міському майдані…. Агов, слухайте ж сюди!

– Скажи нам краще щось, чого ми ще не знаємо! – заревів хтось. – Хто, наприклад, відкрив їй очі?

– Еге ж, хто це зробив?!

– Вб’ємо його!

– Роздеремо його на шматки!

Грім почав панікувати. Перед розлюченою юрбою він був безсилим. Одна людина не могла вигнати з цих людей бісів гніву, якими вони були одержимі, й Грім відчув, що зараз станеться щось жахливе.

У нижній частині майдану натовп почав, штовхаючись, відступати від вітрини Гризельдиної крамнички «М’ясні вироби і делікатеси». Пані Холст і її син щойно вийшли на вулицю і заклякли на місці, побачивши стільки людей. На Джейдоновому обличчі застиг вираз абсолютного замішання. Грім подумав, що, може, він і справді не тямив нічого із того, що відбувалося навколо. Навіть юрба притихла, опинившись віч-на-віч з їхнім єретиком, їхнім злочинцем, їхнім відщепенцем.

Гризельда мала досвід жертвоприношень. Вона чудово розуміла безсловесну мову таких настроїв, і тому, скориставшись нагодою, прослизнула всередину крамнички і зачинила за собою двері.

– Ось він! – заволав хтось, тикаючи в напрямку Джейдона узятою з дому настільною лампою.

– Це він зробив!

Авжеж, вони всі те знали. Вони всі були в тому переконані. А хто ж іще міг відкрити очі Катаріні, як не цей мерзотник, який побив її камінням, який отримав за те справедливе покарання і якого милостиво відпустили – а він що? А він повернувся до них спиною і помстився усім у Блек-Спрінзі! Від такої несправедливості люди просто знавісніли, вони вже не контролювали себе. Незабаром навколо злочинця зімкнулося півколо з тридцяти чи сорока людей, вони насувалися на нього, їхні руки тремтіли, а кулаки були стиснуті.

У ці останні миті свого життя Джейдон, мабуть, побачив на їхніх обличчях риси нелюдів, він повернувся до дверей м’ясної лавки, а його власне обличчя спотворила посмішка первісного страху. Про що він мусив подумати, коли збагнув, що двері були замкнені? Що промайнуло в його мозку, коли він почав барабанити по склу, в той час як мати споглядала це з кам’яним обличчям, а ще коли побачив у вікні відображення людського кільця, яке дедалі щільніше стискалося навколо нього?

А потім нападники враз відкинули останні залишки нерішучості, й кільце зімкнулося навколо хлопця. За секунду вони, ніби дике плем’я, підняли його над головами і понесли над юрбою, що ревла і гойдалась, як хвиля. Джейдон кричав не своїм голосом. Стоячи на сходах перед церквою, Грім бачив, як він вирячив очі, а тим часом жителі міста почали зривати з нього одяг, смикати за волосся, за кінцівки… Дуже скоро він упав, і люди накинулися на нього, ніби зграя вовків. Вони роздирали його плоть нігтями, різали ножами й били молотками, і Грім, втративши будь-яку надію спинити юрбу і волю до спротиву їй, впав на коліна, а з колін – на бетонні сходинки.

Його охопила глибока ненависть до земляків, йому хотілося втекти від цього видовища, а також – від своєї людської сутності, що зв’язувала його з ними, адже якщо вони звалися людьми, то він не хотів мати нічого спільного з такою людяністю. Грім упав на бруківку і занурився у хмарні глибини власної свідомості, пітніючи і страждаючи – страждаючи лише через себе самого, горло йому душили гарячі, нудотні сльози та гіркий присмак жовчі. Він не знав, скільки часу так пролежав, поки не почув, як від будинків донеслося відлуння звуку пострілу. Отже, у нього таки було щось спільне з усіма цими істотами – від цього звуку здригнулися всі, включаючи самого Гріма.

Грім подивився вгору, витер обличчя.

Ліворуч від місця лінчування стояв Марті Келлер, якого не помітили розлючені жителі. Над головою він обома руками тримав чорний револьвер калібру тридцять вісім спешіел, і руки його ще тремтіли від відбою. Сотні людей втупилися в нього, не вірячи власним затуманеним очам, з їхніх пальців іще крапала кров, їхні щоки спітніли, але їхній запал – вже згас.

Трясця, це дитинча витягло з сейфа службову зброю й застромило її собі за пояс. Грім не знав, хто дав йому на те дозвіл, але ту людину він би просто розцілував.

А потім з’явилася й відьма.

Натовпом прокотилася хвиля – ніби молитва, тільки без почуття любові: «Відьма, ось вона, відьма, Боже, то відьма…» Усі люди навколо нього відсахнулися назад, і тепер можна було побачити те, що залишилося від Джейдона Холста, – невелика, тепла, кривава каша, в якій конвульсивно смикалися м’язи. Але очі всіх були зосереджені не на ньому. Усі повернули обличчя в одному напрямку, звідки назустріч їм рухався їхній найбільш страхітливий нічний кошмар; у той самий бік поглянув і Грім.

Катаріна ван Вайлер повільно спускалася з Аппер-Резервуар-роуд, тримаючи за руки двох дітлахів у середньовічному вбранні. Картина та була сповнена абсурдного спокою. Незворушно, неквапливо крокувала відьма, ніби пастух назустріч своєму стаду. Уперше за весь час, відколи вона жила тут, у неї були відкриті очі, й коли жителі міста побачили це, увесь їхній запал розвіявся, ніби й не було його. Риси мертвотно-блідого обличчя Катаріни залишилися тими самими, добре їм відомими, але тепер безкровна, дірява від стіжків плоть її губ і повік ожила і блищала, ніби справжня шкіра. Усі без винятку людські душі, які скупчилися на майдані, були вражені тим, що її очі не дивилися скоса і не було в них того огидного, хворобливого пожадання, якого всі вони очікували у своїх найпохмуріших думках. Тепер обличчя Катаріни, позбувшись моторошної маски з зашитих очей і рота, стало вражаюче людським. Коли воно перестало викликати жах, стали помітними його м’які лінії й витончені риси. Катаріна дивилася на вулиці, на будинки, на людей двадцять першого століття із притлумленим захватом, породженим трьомастами п’ятдесятьма роками темряви, усміхаючись від здивування і насолоди. Жодного сліду злостивості не було – залишилася просто мати, що вийшла на прогулянку з дітьми. Чи не того вона прагнула весь цей час? Вираз її очей можна було описати лише словами «незрівнянне блаженство».

І ця картина настільки не відповідала тим жахливим образам, які Катаріна вкарбувала в мізки жителям Блек-Спрінга, і тому страху, з яким вони жили оці роки, що всім мимоволі стало дуже ніяково. Невже це могло бути правдою? Виходить, і мерзотою ніякою вона не була, адже на мерзоту її перетворили вони самі.

Завмерши від жаху, Роберт Грім спостерігав, як Катаріна та її діти підходять до майдану. Здавалося, склалися усі передумови для сцени, що зображує щастя, – але щастя ніхто не побачив, не побачив ідилії, яка мала б настати. А все тому, що саме в цей час Катаріна окинула поглядом нажаханих жителів – разом з тим, що залишилося від Джейдона Холста. Її очі враз посмутнішали.

«Ми ніколи нічому не вчимося», – подумав Грім.

Натовп ворухнувся і відступив іще далі. Дехто спробував було утекти, але більшість зрозуміла, що втеча не мала сенсу. Ніби за якимось невидимим сигналом усі попадали на коліна, сотні людей разом, як мусульмани в напрямку Мекки. У кожного в горлі ніби застряг клубок, усі вони попадали відьмі до ніг, цілком віддавши себе на її милість, і всі разом, у спільній молитві, благали її: «Пробач нас, Катаріно! Ми визнаємо тебе, Катаріно! Не карай нас, Катаріно!»

Але на їхніх руках усе ще була кров, і нова кров мала пролитися незабаром. Краєчком ока Роберт Грім зауважив, як невідворотне лихо наблизилось в особі Марті Келлера, як той виступив уперед з-посеред натовпу, що стояв на колінах, тримаючи зброю у тремтячих руках.

Грім спробував підвестися і гукнути Марті, щоб той не втручався, але не втримав рівноваги і впав обличчям на бруківку. Удар вибив повітря з його легенів, і хоча він усе ж таки скрикнув, було запізно.

Марті зробив постріл. Але ж він не був снайпером, він був фахівцем із обробки даних. Гаразд, не тільки ним, але однаково ніколи в житті так не нервував, як тієї миті, коли натиснув на гачок. Куля потрапила малому Джоуї Хоффману в шию, і той упав на тротуар. Катаріна приголомшено нахилилася, намагаючись втримати дитину, цівка крові бризнула їй на сукню, залишивши схожий на віяло слід, але хлопець помер ще до того, як упав на землю.

Мала Наомі закричала, затупотіла ногами й обвила руками відьмину шию. Призначенням наступної кулі було покінчити з Катаріниним прокляттям раз і назавжди, та натомість вона відірвала дівчинці більшу частину черепа. Люди почули, як відьма, що втратила другу дитину, хрипко хапала ротом повітря, хитаючись у макабричному вальсі з двома дитячими тільцями.

«То, мабуть, жарт, – подумав Грім. – Чи якесь жахливе непорозуміння, якого я не можу збагнути».

Відьма підвела погляд і подивилася на Марті.

Марті закричав. Він хотів утекти, але ноги його не слухалися. Відьма підійшла до нього, зів’яла, але спокійна, він не зводив з неї очей, а в її погляді були презирство, горе і безжальна помста.

Вона поклала руки Марті на плечі й подивилася на нього. Понад десять секунд вона вдивлялася в обличчя свого новоспеченого ката, а тим часом юрба відступала все далі й далі. А потім вона кашлянула йому в обличчя.

Марті боязко відступив крок і повернувся до натовпу. Він почав дрижати й пітніти, ніби в нього раптом і швидко піднялася температура, кров фонтаном бризнула в нього з носа. Кров він почав також викашлювати, вона пінилася в нього на губах.

– Допоможіть мені… – затинаючись, промимрив він, але люди довкола лише відступили від нього ще далі, страхаючись зарази, що раптом заполонила його. Марті простягнув до них руки і впав на коліна. Грім побачив, як на його щоках і шиї набрякли темні, вкриті горбиками пухирці, з яких утворилася гротескова маска з лускуватих, позбавлених пігменту струпів. Його дихання стало переривчастим, і він вже не міг зупинити кашель, який перетворився на огидну гикавку, що нагадувала скрегіт чи вороняче каркання, таку потужну, ніби він от-от виблює власні легені. А невдовзі по тому він впав на землю, почав смикати ногами й брикатися, під шкірою в нього лопалися вени, заливаючи суцільною чорнотою його обличчя з широко роззявленим ротом. Поки смерть повільно приймала його в свої обійми, він незрячими, закоченими вгору очима ніби вдивлявся у збентежених глядачів, серед яких стояв доктор Волт Стентон, чиї губи мовчки вимовляли лише одне страхітливе слово: віспа.