Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

Катаріна впала на землю й обома кулаками вдарила по асфальту. Здавалося, задвигтіла сама земля. Під її руками з’явилися тріщини. Грім знав, що цього ранку не буде ані стриманості, ані здорового глузду. Лише відплата і спокута. Люди Блек-Спрінга самі накликали їх на себе. То вони коїли зло, людське зло. То вони самі створили те зло, яким була Катаріна, дозволивши мороку і загибелі всередині себе взяти гору, караючи невинних і пишаючись власним фарисейством. Вона дала їм шанс. А тепер було запізно. Роберт Грім разом з іншими жителями міста кинувся бігти у примарній спробі втекти від навроку Катаріни, й коли він збагнув примарність цієї спроби, у ньому вибухнув первісний жах, страхітливішими за який могли бути лише його найдавніші спогади про материнське лоно, про ту першу втрату, про перший невідворотний вихід з безпечного притулку, перше палке бажання вчепитися за те, що залишалося позаду.

Діти знають єдину відповідь на жорстоку галюцинацію народження. Вони кричать. Отож, це саме зробив і Грім.

Розділ 32

Стів Грант прокинувся під вечір понеділка, 24 грудня, від того, що йому на обличчя крапала вода. Він лежав на вкритій намороззю лісовій підстилці під безмежним дахом зі схожих на скелети гілок. Стів спробував підвестися, але безпорадно впав на спину, перекотився на бік, і під ним тріснула тонка крига над болотяним підліском. Його тіло прострелив біль, і від того болю губи стиснулися і стали схожими на вузький білуватий надріз. Де він, в біса, був і що тут робив? Його годинник показував 4:30 і число двадцять чотири, але Стів не міг збагнути, що це означало. Боже, він провів у лісі чотири дні й чотири ночі!

Якийсь час він ще лежав там, апатично вслухаючись у неприродну тишу в лісі. Він змок, задубів від холоду і без упину тремтів. На ньому досі було траурне вбрання. Підборіддя вкрила колюча щетина. Губи набрякли й боліли. У роті було сухо і липко, а шар слини, що обліпив йому ротову порожнину, мав присмак лісу і соснових шишок. Стів спробував змусити тіло знову поринути в те заціпеніння, з якого щойно виринув, але марно, він залишався бадьорим і чіплявся… ні, не за життя, а за…

«Тайлера! Чи повернула вона мені Тайлера?»

Ця думка підняла його. Від різкого болю в спині його губи скривилися, і він прихилився до вкритого листям земляного горбика. Роздивився довкола й побачив кущі високих, старих болиголовів на схилі гори, в якій він без жодних емоцій упізнав гору Нещастя в лісі за його будинком. Швидше за все, він сховався в одному з зарослих окопів, виритих за часів, коли Військова академія проводила навчання в цій місцевості, або ж вони, можливо, залишилися тут ще з часів Війни за незалежність. Тут знаходять собі поживу норки і гримучі змії.

Поволі до нього почали повертатися спогади про події останніх днів – уривками, ніби уламки дерева, що їх хвилі викидають на берег після кораблетрощі. Він згадав, що після поховання Тайлера був удома сам, і що він…

Боже… Совиний послід. Волосся Тайлера. Вона прийшла до нього, і він розрізав шви і відкрив їй очі. Господи, що він накоїв!

А ось спогади про те, що сталося між втечею до лісу і тим, що відбувалося зараз, були розмитими. Невже він міг провести весь цей час у непритомному стані? Невже передчуття того, що він накликав на самого себе, настільки паралізувало його розум, що він просто відключився? Ймовірно, він блукав довкола у нестямі, а потім годинами спав, і ніякі фізичні потреби його не будили. Хоча сном це насправді не назвеш, радше то був стан напівсвідомості, де реальність і кошмари зливалися, ніби подвійний образ у «чарівному ліхтарі». І це стовідсотково було маренням. А чому б ще йому пригадалося, що він нібито бачив процесію флагелантів, які, співаючи, прошкували лісом і бичували собі спини мотузками з вузликами в акті цинічної спокути? Значить, це точно було марення.

Десь тріснула гілка, Стів завмер і відчув, як натягнулася шкіра на його скальпі. Він знову зауважив, якою неприродною була тиша. Не було чути жодних птахів, жодних тварин, які зазвичай снують у підліску. Тільки легкий шепіт вітру, що розгойдує верхівки дерев, та час від часу – хрускіт морозного листя. Але чому тріснула та гілка? Чи була то Катаріна? Чи не стояла вона над ним у пітьмі, коли він спав? Або… може, то був Тайлер?

«Припини!» – хрипко звелів він собі. Стів збагнув, що, перебуваючи при тямі, розмірковує над тим, чи не міг би його мертвий син вистежувати його в цьому лісі, й від того розуміння на його черепі знову натягнулася шкіра, а хребтом пробігли дрижаки.

«Воно ж все одно мало статися, так чи інакше? Оце обіцяне воскресіння – назвемо його так.»

Але він не насмілювався – просто не міг – покласти усі свої сподівання на… а дійсно, на що? Стів здригнувся і спробував стерти думку про це, але вона не хотіла зникати. Усе здавалося жахливо неприродним. Неприродною була тиша, щось неприродне було в тому, як згущувався присмерк і просочувався крізь дерева. Вчинене ним тиснуло на нього страшним тягарем. Він помацав у кишені, шукаючи мобілку, і не знайшов її – мабуть, залишив удома.

Стівові не потрібен був магічний кристал, щоб заглянути в майбутнє і побачити, що саме на нього чекає. Зараз він повернеться стежкою додому і зустрінеться з наслідками свого вчинку. Його повернення, мабуть, чекають, і він просто зобов’язаний…

Та біс уже з тим. Він не мав сміливості з ними зустрітися – поки що. Він палко сподівався на те, що Джоселін якимось чином залишилася з Меттом у лікарні святого Луки. Або що вона за першої ознаки… за будь-якої ознаки того, що Катарінині очі відкрилися, розвернулася й утекла з сином до безпечного мотелю у Ньюбурзі.

«От чому цей план був таким збіса ідеальним! Джоселін була в Ньюбурзі з Меттом… далеко і в безпеці. Може, то сама Катаріна чекала, допоки складуться сприятливі обставини… щоб не завдати нам лиха.»

Він молився і благав, щоб то було правдою, але не міг дозволити собі розкіш повірити в це.

Так, він піде стежкою, але не тією, що зиґзаґом вилася крізь Западину Філософа до його будинку. Він піде далі на південь, через Акерманс-Корнер, де долина Спай-Рок робила розворот у напрямку міста. Й тоді він оцінить ситуацію і прийме рішення. Якщо, за його раціональним припущенням, ситуація буде більш-менш нормальною, він повернеться додому і подивиться, чи не там Джоселін. Але не раніше. Адже якщо на його руках буде кров людей із Блек-Спрінга, тоді з’явиться жахлива ймовірність того, що він нестиме відповідальність і за долю своєї дружини… і він не був упевнений у своїй готовності прийняти це.

В останніх променях денного світла Стів почав спускатися пагорбом. Усе тіло боліло, а шлунок ніби підступив до горла на знак протесту, але через певний час йому здалося, що ритм ходи став нормальним. Навіть якщо він перетне Стежку Філософа, він ітиме чітко праворуч, а у протилежний бік і не гляне.

«Але що то за звуки долинали з міста минулої ночі?»

Та думка прийшла непроханою, і він приготувався боротися з нею, бо вона була настільки потужною, що, здавалося, зіб’є його з ніг. Точно, він пригадав тепер, було холодно і боляче. Зараз Стів відчував голод, у животі шпигали кольки, все тіло били дрижаки, але фізичні страждання були нічим порівняно з моральними тортурами, які йому довелося пережити. Нищівний страх пітьми, яку він вивільнив, додав до його заціпеніння якісь напрочуд хворобливі галюциногенні симптоми, ймовірно, викликані пов’язаною з панікою різкою нестачею кисню. Усе почалося зі звуків. За звуками прийшли запахи. А потім вже, натхненні тими звуками і запахами, його оточили огидні видіння, що мали позбавити його глузду… і, можливо, таки й позбавили. Він чув стогони і бачив людей, що корчилися в муках, їхні обличчя були чорними, а під пахвами і на шиях в них виднілися набряклі бубони. Але не від віспи, це була якась інша хвороба зі Старого Світу. Він чув сморід розпеченого асфальту, він бачив, як на вулицях палять смолу в бочках, намагаючись очистити сповнене міазмів повітря, і чомусь першим запалив її Піт Вандермеєр, зробивши саморобний смолоскип із просякнутих бензином джинсів, обмотаних навколо швабри, а водночас із занедбаних фасадів звисали жмути соломи – вони вказували, в які будинки проникла хвороба. Почувши запах диму, він побачив Кришталеву церкву в полум’ї. За вітражними вікнами були хворі та мертві, й усі вони кричали. В його видінні людські обличчя нагадували страхітливі маски з роззявленими ротами, і Стів відвернувся, ніби йому навіть у видінні не хотілося визнавати того факту, що горіли його друзі й земляки.

І там завжди була Катаріна. Вона весь час нерухомо стояла і лише дивилася.

Якоїсь миті перед його очима постало абсолютно сюрреальне видовище. Усі діти Блек-Спрінга були зібрані посеред міського майдану. Вони були щільно сповиті, ніби кокони, білою лляною тканиною, одні кокони були маленькими, інші – трохи більшими, зв’язані між собою величезною вертикальною мережею сильно розтягнутих простирадл. Ця конструкція здіймалася високо в небо, а формою скидалася на заокруглений конус, що дуже нагадував жіночу грудь. Можна було побачити, як із лляної тканини стирчать рожеві личка чотирьохсот дітей Блек-Спрінга, навдивовижу живі, а їхні оскляніло-туманні оченята мрійливо блищать. Але справжні тортури були уготовані для їхніх батьків, які криком кричали на вулицях, стоячи біля підніжжя цієї величної вежі, причому всі вони намагалися не тримати одне одного, оскільки знали: якщо хтось із них не витримає і вихопить звідти свою дитину, ціла конструкція завалиться з усіма наслідками, що з того випливають. А на вершині того конуса стояла Катаріна, вона, ніби чарівний материнський сосок, зі срібного глечика виливала молоко. Воно стікало навсібіч, ніби то був фонтан, побудований з досконалою симетрією, і його жадібно злизували сотні дитячих язичків.

«Вона рятує дітей, – подумав Стів, дивлячись у маренні на цю сцену. – Невже вони того не розуміють? Треба не дати їм зруйнувати цю конструкцію, адже вона рятує дітей…»

Він не знав, звідки насправді походили ці гротескові образи. Навіть у найхимерніших фантазіях він ніколи не поєднував подібне нице божевілля з такою бентежною, природною красою. Стів лежав, затамувавши подих, і дивився, ніби спостерігаючи за дивом. Але потім цей образ замиготів, і вже сосок на вибудуваній тканинній груді увінчувала не Катаріна з її глечиком молока, а Гризельда Холст, удова м’ясника, і була вона голою, як того дня, коли народилася на світ. Жінка височіла, товста і м’ясиста, над блекспрінзькими батьками. Вона завжди наділяла їх м’ясом, а тепер годувала ним їхніх дітей. Вона його народжувала. З її лона нескінченними потоками, ніби плацента, витікав паштет і стікав уздовж фонтана, плямуючи чудову лляну тканину і збираючись краплинами на дитячих обличчях.

«Ні, це я бачу не насправді, – подумав Стів. – Ні, курва, це все ще якесь марення. Сто відсотків. За хвилину я прокинуся, ось побачите».

Зображення знову ніби затріпотіло – і знову там була Катаріна, чи то, може, вона й залишалася там увесь час. І раптом Стів збагнув: жителі міста бачили лише те, що хотіли бачити – тільки непристойне, зле, потворне. Катаріна творила видіння, сповнені блаженства, батьки ж знали тільки жорстокість. І тому вони мусили все це зруйнувати.

Камінь було кинуто вправно, він влучив Гризельді-Катаріні в лоб, розрізав цей «сосок», ніби канцелярський ніж. Змахнувши руками, вона похитнулася і впала на павутиння з дітей, сповитих, ніби кокони. Почувся низький свист, ніби лопнула струна контрабаса, і раптом ніби хтось виблював дітей з їхніх розмотаних обгорток на зруйнованому боці «груді». Потому вся конструкція похитнулася – і шедевр було зруйновано. Чотириста дітей злетіли у повітря, ніби ними вистрелили з катапульти. У Стіва відвисла щелепа, його рот перетворився на жахливу тремтливу діру: він побачив, як раптом на дитячих обличчях з’явилося розуміння того, що сталося, і почув їхні жалісливі зойки, сповнені страху й нестями. Батьки не пройшли випробування, і тепер їхні діти валилися на них дощем зі зламаних кісток і відірваних органів, що гучно гупали об землю. Вереск, що наростав дедалі більше, був нелюдським, він народився далеко за межею, за якою починається божевілля, і навіть у своєму маренні Стів збагнув: якщо він іще не збожеволів, то до того, як це станеться, залишилося небагато часу. А потім цей образ розтанув у його мозку, і Стів знову провалився в пітьму. Залишилася лише неясна впевненість у тому, що кінець цієї агонії він тримає у своїх руках.

Ліс перед ним розступився. Небо було майже чорним, з легким відтінком синього, а хмари на ньому – вогненно-малиновими. До Стіва прийшло дивне відчуття того, що він прибув додому, і він впізнав місце, де зараз опинився. За колючим дротом, що тягнувся уздовж стежки, були круті, замерзлі схили пасовиська в Акерманс-Корнер, де Джон Бланчард завжди випасав своїх овець. Пейзаж видавався якимось мертвим. Із трьох боків були ліси Гайленда, а нижче лежав, невидимий за гребенем, Блек-Спрінг. А далі на південний схід рельєф спускався униз до Гудзонської долини, і там можна було розгледіти мерехтливі вогники Форт-Монтґомері та Пікскіла. Там, мабуть, родини сідали за різдвяну вечерю, подарунки були вже розпаковані, каміни запалені. Ця думка сповнила його глибокою меланхолією. Містечка Гудзонської долини здавалися якимись екзотичними островами, однаковою мірою спокусливими і недосяжними.

«Та ні. Не недосяжними. Це – моє чистилище, – подумав Стів. – Якщо пройдеш випробування, на тебе чекає рай, чи не так?»

За цією думкою до нього повернулося видіння минулої ночі, й темний тягар знову звалився на нього, ніби камінь.

«Ну, і хворий же ти!» – отупіло подумав він і почав спускатися схилом назустріч Блек-Спрінгу.

Мабуть, ніщо в усьому світі не допомогло б Стівові підготуватися до зустрічі з містом, в якому він ростив своїх дітей.

Блек-Спрінг занурився у хаос. Хіба що поезія чи божевілля могли б належно оцінити ті звуки, що здіймалися до променистого неба, звуки, які він почув уже тоді, коли пройшов повз історичний водяний млин біля муніципалітету і побіг по Аппер-Резервуар-роуд. Густий, задушливий дим, що валив із центру міста, щипав Стівові очі й не давав дихати. А коли він зробив останній поворот і дістався найвищого кутка Храмового пагорба, лише тоді видовище постало перед ним у всій своїй красі.

Людське море, що вирувало на міському майдані, було втіленням чистого безумства. Вже не сотні, а дві чи три тисячі людей перетворили майдан на суцільну божевільню. Вони ревіли, лементували та запекло сварилися. Там були всі – усі жителі Блек-Спрінга. І вже не було змоги розрізнити, хто з них за що виступав. Гризельдині «М’ясні вироби і делікатеси» перетворилися на попіл, інші будинки горіли, ревучий вогонь, що освітлював юрбу, торкався верхівок дерев, тьмяним жаром забарвлював у червоне бронзову статую пралі біля фонтана, відбивався у неправильної форми вікнах Кришталевої церкви, й у відблисках вогню церква набула фантастичного вигляду – здавалося, що вона підвелася ще вище і пекельними очима спостерігала за юрмищем нечестивців. Стів спробував знайти в натовпі знайомих людей, вдивляючись в обличчя навколо, але скоро збагнув, що це неможливо. Здавалося, що людські лиця були вискоблені, на них не можна було розрізнити ані очей, ані ротів, і самі ці божевільні образи не відрізнялися одне від одного. Тепер вони були обличчям Блек-Спрінга, а сам Блек-Спрінг переживав свої найтемніші часи.

Щось змусило його повернути голову, якась, здавалося, зовнішня сила, і Стів ледве зміг стримати крик. То була Катаріна ван Вайлер. Вона стояла на одній з алей на пагорбі, спостерігаючи за видовищем внизу, прямо перед «гранд амом» з подвійною хромованою вихлопною трубою, який мав такий вигляд, ніби вже ніколи нікуди не поїде. Складаний верх і всі його вікна були розтрощені, і Катаріна стояла босоніж посеред осколків розбитого скла. Але їй, здавалося, було до того байдуже. Відьма спостерігала за анархією, що вирувала перед нею, з виглядом абсолютної безпристрасності.

– Зупини це! – закричав Стів. Він ступив їй назустріч кілька непевних кроків: його ноги майже втратили чутливість. Підійшовши досить близько, Стів понизив голос, хоча він і так, здавалося, втратив силу. – Будь ласка, примусь їх зупинитися. Не роби цього більше. Досить. Будь ласка!

Зрештою Катаріна повільно повернула до нього голову. І щойно він побачив її обличчя, як збагнув, що помилявся, бо те, що він сприйняв як безпристрасність, було насправді неймовірним шоком, віддзеркаленням його власного шоку. І тоді він зрозумів. Атож, тепер він зрозумів. Це все робила аж ніяк не відьма.

Не було ані спокути, ані відплати. То просто був Блек-Спрінг – сам по собі.

Катаріна підняла руку і показала на церкву.

«Джоселін і Метт», – подумав він… і раптом усвідомив, що вдивляється у кристально ясний образ із його марення, образ церкви, що горіла. Всередині вона кишіла привидами, але тепер серед тих привидів були його дружина і молодший син. Пов’язка на оці Метта була вологою, попелястого кольору, а обличчя Джоселін обрамлювало брудне і скуйовджене волосся. Метт відчайдушно тримався за матір, а Джоселін почала кричати, коли склепіння над її головою вибухнуло шиплячими жаринами, що закрутилися й осипалися на них обох.

То був не стільки спогад гарячкового сну минулої ночі, скільки образ, надісланий ззовні до його розуму. Його йому показувала Катаріна.

І Стів зрозумів – з раптовою, нудотною ясністю, що Джоселін і Метт насправді були в церкві, й щось жахливе мало статися, і він мав тому запобігти.

– Метт у лікарні, – промимрив він. Його обличчя зблідло. Здавалося, він втратив контроль над м’язами. Рот ніби сам по собі відкрився з криком:

– Метт у лікарні, його не може бути тут!

Але Катарінин палець невблаганно вказував на церкву.

З іншого боку майдану почулися постріли, заголосила жінка, її нелюдський крик здійнявся над натовпом. «Це моя дитина, не треба мою дитину!..» Але Стіва це мало хвилювало.

«Господи, там Метт, там Джоселін. То що, тепер ти задоволений тим, що наробив, чортів довбаний ідіот? І як взагалі могло статись, що Метт туди потрапив?»

Та невже ж він виявився таким дурнем, що повірив у те, що вони могли залишитися у Ньюбурзі й уникнути кульмінації у чорній драмі, такій як ця? Не так завершуються трагедії, навіть якби тобі й хотілося, щоб вони були несправжніми. Отже, кого саме він дурив?

– Де Тайлер? – запитав він, повернувшись до відьми.

Катаріна невблаганно показувала на церкву.

Отой палець. Отой вказівний жест. Наслідки того його запитання, яке ще відлунювало у нього у вухах. Оті речі лякали його навіть більше, ніж власний хрипкий, тремтливий голос.

– Тайлер там? Я маю це знати.

У відповідь – мовчання. Лише отой палець.

«Поквапся, покидьку. Вона цього не контролює. Вона ніколи першою не починала. Місто збожеволіло, а Джоселін і Метт, мабуть, перебувають у самому центрі божевілля. Вона дає тобі шанс…»

Стів іще якийсь час нерішуче постояв. Його пекла думка про те, що у відьминих очах він бачив не злобу, а журбу… А потім кинувся бігти.

І стрибнув у чорторий.

Він почав пробиратися в бік церкви. Як тільки дістався середини схилу, сум’яття, що вирувало перед ним, повністю поглинуло його, і незабаром він вже не знав, у якому напрямку рухатися. Зусібіч його турляли брудні тіла, що смерділи потом, і цей нудотний сопух був токсичним запахом страху і виродження.

Стів бачив таке, чого не забуде до кінця свого життя.

Єва Моджеські, вже колишня співробітниця супермаркету «Маркет енд Делі», блукала, похитуючись, її обличчя було розмальоване кров’ю, що стікала з величезної рани на лобі, вона монотонно бубоніла дитячу лічилочку, а її очі були закочені так, що, здавалося, ось-ось вкотяться їй у голову. Якийсь чоловік, чийого імені Стів не пам’ятав, але знав, що той працював у магазині залізних виробів Марнелла, проштовхувався крізь вируючий натовп із двома голими малюками на руках, і він впізнав у них дітей Клер Хеммер. Там були й мертві тіла. Деяких щасливчиків просто застрелили.

Стіва охопила паніка, й намагаючись її вгамувати, він почав викрикувати імена дружини й сина, але скоро зрозумів, що то було помилкою. Його пронизливий голос відразу ж привернув увагу людей навколо, які аж тепер його побачили. Зусібіч люди шарахнулись від нього. Їхні очі, в яких до того було видно лише тьмяний блиск байдужості, тепер зажевріли несподіваним марновірним жахіттям… а також – обвинуваченням.

– Це він! – пролунав пронизливий зойк, і Стів був приголомшений, зрозумівши, що пальцем у нього тикає не хто інший, як Беммі Делароса. – Це він навів на нас зле око!

Божевільне жахіття вмить охопило натовп. І в той час, як жінка, що збурила всіх цих людей, знову і знову нагукувала одне й те саме звинувачення, – але ж то не могла бути Беммі, він стовідсотково помилився, чи ж не так? – решта почали бурмотіти молитви, показувати йому «козу» чи хреститися, відчайдушно намагаючись захиститися від винуватця своїх бід. Не вірячи своїм очам, Стів втупився в них і почав повільно відступати, але наштовхувався на інших, які простягали руки і хапали його за одяг.

Вони це знали.

Вони знали, що саме він відкрив відьмі очі. Він був ніби цапом-відбувайлом у колонії мисливців сімнадцятого століття… а всім відомо, чим закінчувалися подібні історії.

Він різко сіпнувся, вивільнився з чужих рук і кинувся навтьоки. Натовп розступився перед ним, і Стів скористався нажаханістю людей, але заклик до його страти ширився швидше, ніж він встигав прокладати собі шлях крізь цей суцільний психоз. Розгледівши в натовпі Воррена Кастільо, Стів зупинився біля нього, з ірраціональною ясністю зрозумівши: він має вдавати, що не втікає. Він не зміг би це пояснити, але відчував, що мусить вчинити саме так.

– Воррене! – Стів помовчав, а потім взяв чолов’ягу за руку. – Що за чортівня тут відбувається?

Воррен повернувся, і Стів побачив, що той тримав у руках такий великий різницький ніж, якого він ще ніколи у житті не бачив.

– Стіве, – озвався Воррен, – давно вже я тебе не бачив. Як пройшло поховання?

Стів відступив на крок. Він відчував гидкий сморід поту Воррена. До того ж щось сталося з його голосом, щось зламалося в ньому. Стіву не подобався його тон. Анітрохи не подобався. Воррен, здавалося, був дуже п’яним, але Стів не чув запаху алкоголю в його диханні, воно смерділо лише трупним гниттям у пізній стадії.

– Ти бачив Джоселін?

– А хто така Джоселін?

Настала тиша.

– Моя дружина.

– Моя дружина? – і знову цей дивний тон у голосі Воррена. – Моя дружина цього ранку назбирала в лісі ягід ялівця і лучного жовтозілля. Каже, що вони очищують повітря. Не знаю, хто її цьому навчив, але… – Він зупинився, не закінчивши речення, і провів великим пальцем по лезу ножа. – Стіве, чому ти це зробив? Чому тобі знадобилося відкривати їй очі?

Стів спробував відповісти, але, тільки відкривши рота, відчув, що його горло стислося і не пропускає повітря всередину. А ще за секунду щось ніби вибухнуло у верхній частині його спини, і цього разу повітря вийшло з легенів, адже удар буквально виштовхнув його звідти. Стіва збили з ніг, і він вдарився підборіддям об землю. Його зуби клацнули, і раптово на нього навалилася темрява, розцяцькована обгортками від снікерсів; чоботи і взуття без шнурівок несподівано заступили все перед ним. Застогнавши, він перекинувся на спину і втупився просто в обличчя Рея Деррела, яке він бачив догори дриґом, та в чорні отвори рушниці, що й була знаряддям удару.

– Ну, чоловіче, подивись-но на себе, – сказав Деррел. – Сповнений гідності американець заплакав би від такого видовища.

– Рею, – прошепотів Стів, – не треба…

– Довбаний зрадник!

З цими словами Рей відхилився назад і вдарив його чоботом в обличчя. Стів почув звук, схожий на хрускіт кістки, і відчув спалах нестерпного болю у щелепі. Його голова мляво повисла на шиї, череп вдарився об бруківку, а кров віялом бризнула з його рота.

Він, мабуть, на якусь мить втратив свідомість. А, може, й на кілька секунд, адже наступний його спогад був про те, що його кудись тягли, потім піднімали, а з юрби лунали крики підбурення. Він відчував, як пахнуть асфальт, дим, божевілля. Він задихався від крові, викашляв із рота зуб. Світ перевернувся, коли його понесли понад головами, і до нього прийшло неусвідомлене, але потужне відчуття того, що він летить і ніколи вже не повернеться до землі. Юрба несла його через цвинтар до місця позасудової страти, його обличчя палало, ніби від гарячки, а щільно натягнута шкіра повзла по черепу, ніби готувала його скалічені щелепи до останнього крику, який проголосить кінець усьому.

Але потім сталася дуже дивна річ.

Усе на периферії його зору дрижало і пульсувало, і раптом до нього прийшло усвідомлення того, що він може бачити обличчя жителів міста саме тими очима, яких він стільки часу боявся… тими очима, з яких він зняв шви. Можливо, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер знав, що це означає, коли на тобі – тавро відщепенця. Може, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер став об’єктом їхнього гніву. Або, можливо, саме тому, що, лише опинившись віч-на-віч зі смертю, яка нависла над ним, зміг дозволити собі прийняти те, що завжди здавалося найбільшим страхом його життя у Блек-Спрінзі, але тепер дивним чином скидалося на повернення додому.

Це одкровення прийшло до нього, коли вони наблизилися до церкви, і темрява кошмару навколо нього стала густішою. Він відчув тісний зв’язок із Катаріною, і в ньому було дивне почуття звільнення, почуття спільності. Стів розслабився в руках інквізиторів, відчуваючи, як вони заспокійливо доторкаються до його тіла. Він заплющив очі, але, попри те, міг бачити Катаріниними. Він бачив: виштовхнута з темряви, що стала для неї милістю, вона з примусу спостерігала за тим, що зробили з її співгромадянами триста п’ятдесят років цивілізації та прогресу. Жінок тягли за ноги або за волосся і кидали до церкви. Хор голосів, що здіймався до неба: «Відьма! Відьма!

Відьма!» Просякнуті бензином копи сіна і стоси гумових покришок, складені уздовж церковних стін. Тео Стекхаус, тепер уже справжній кат із Храмового пагорба, без маски, зі смолоскипом над головою. Жінка з дитиною на руках намагалася втекти, але її застрелили в потилицю, а після того її тіло, за яке ще чіплялася жива дитина, втягли до церкви.

А потім і Стіва вкинули до бабинця Кришталевої церкви. Він приземлився на купу людських тіл, і за ним із грюкотом зачинилися церковні двері.

Він відповзав звідти через чужі кінцівки, відчуваючи під собою людську шкіру, і його самого ледве не затоптали чиїсь ноги, але врешті-решт відчув, що під руками з’явилася холодна підлога. Спочатку Стів повз навкарачки, а потім підвівся на ноги. Ступив кілька кроків, ніби п’яний, ледь не впав на спину. Біль відчувався як тьмяний, але запаморочливий тиск в усьому його набряклому обличчі. Було таке відчуття, що його нижня губа обвисла й ось-ось відірветься. Швидше за все, щелепа в нього була таки зламана.

А вже незабаром тихий шепіт вогню за стінами, що поволі наростав, перейшов у ревіння, що заглушило навіть несамовите виття й вереск людей, замкнених у церкві. І теж незабаром тріснуло скло одного з вікон у формі продовгастого кристала з гострим верхом, пляшка із займистою речовиною пролетіла крізь тьмяно освітлену арку й вибухнула серед лавок у центрі нави.

Цілий сніп вогняних іскор освітив осквернену церкву пекельним сліпучим сяйвом. У цьому світлі він побачив, що церква була повна людей, які відчайдушно кидалися на заґратовані двері, тицялися у стіни, намагалися дістатися вітражних вікон, ухилялися від осколків шибок, що розліталися навсібіч, і кипіння вогню, який вривався крізь отвори. Він побачив двох людей у вогні – важко було сказати, чоловіків чи жінок. А коли опинився у центральному проході, щоб бути подалі від стін, де жар наростав найшвидше, багато людей тягли до нього руки, благали його, питали його, чому він це зробив. Він побачив людей, яких колись називав друзями. Піт Вандермеєр стояв на колінах із мертвою дитиною на руках. Коли Піт підвів очі, на якусь мить їхні погляди зустрілися, й та зустріч паралізувала Стіва, а байдужий вираз обличчя його колись найкращого друга змінила маска відчаю… а також докору.

Навіть і тут його вважали винним.

Але чи був він винним? Чи був він батьком цього пекла? Його рішення відкрити Катаріні очі було лише каталітичною реакцією, викликаною скорботою за померлим сином, і хто за це мав відповідати? Так, Джейдон Холст змусив Тайлера слухати Катарінин шепіт. Але хіба можна було покладати відповідальність на одного Джейдона після того, що з ним зробили жителі міста? Чи на Катаріну – після того, що вони зробили З нею?

Одне зло породило інше, масштабніше зло, і в кінцевому підсумку причиною всьому був Блек-Спрінг.

Блек-Спрінг прикликав це все на себе сам.

Стіва охопила пропасниця такого темного і первісного походження, що, попри жахливу спеку, він весь затрусився. Він відчував відразу до цих людей. Відчував відразу до них. До них усіх. До тих, що були у церкві, й тих, що лишилися назовні. Вони всі були однакові. Тепер він це бачив.

Усі ці роки його очі були наглухо зашиті, але зараз – ні.

Усі ці вирячені очі й роззявлені роти, що тепер пронизливо, збиткуючись, кричали на нього!

Гаразд, він буде їхнім парією.

Їм вже не вдасться зробити його сліпим – кого завгодно, але не його.

У мить, коли Стів дістався вівтарної частини, він прокляв їх усіх. Його перекошене обличчя було обпалене іскристими хвилями, повними гарячих жарин, вони падали з майже прозорої вогняної оболонки, що поглинала дах, але йому було однаково – то був його вогонь. Нехай будуть прокляті усі ці люди. Нехай буде проклятий їхній нескінченний ланцюг егоїстичних вчинків. Нехай буде прокляте їхнє небажання шукати примирення, їхня нездатність любити, їхня хвороблива наполегливість у прагненні бачити все не добрим, а потворним. От Тайлер був іншим. У Тайлера були мрії. Прокляття, прокляття, прокляття – нехай будуть прокляті усі ті, хто забрав у нього Тайлера!

– Тату!

Стів знайшов двері, про які всі інші забули, – вони були у заглибленні під кафедрою. Ноги ніби самі його туди принесли. Але тепер він раптом зупинився. Він іще дрижав, але вже не від холоду, а від гарячкового жару, породженого люттю. Він вже вхопив з кілочка кільце з ключами, але повернувся назад, міцно тримаючи його в руках.

То були вони.

Він побачив їх крізь щільну імлу від диму на протилежному боці церкви. Джоселін своїм тілом захищала Метта від каскаду палаючих уламків. Її оголені спина і сідниці були обпалені до невпізнання, але вона підняла очі, і стало ясно, що це обличчя, без сумніву, належало їй. Стів побачив, як її губи ворушилися, і, думаючи про інше, збагнув, що вона шептала його ім’я, ніби уві сні бачила ангела. І вже незабаром голос дружини став гучним, пронизливим, хрипким криком.