Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

Після того вони жили здебільшого відносно щасливо… Але почуття провини повністю не зникло.

– Флетчере, сюди! – свиснувши, покликав він. Нарешті Флетчер із тупотом вибіг із темряви і наблизився до Стіва, зробивши півколо на знак того, що він не скоїв нічого поганого. Стів замкнув стайню і пішов слідом за собакою химерно вибрукуваною доріжкою до заднього подвір’я.

У домі панував спокій. Тиша, крізь яку долинають звуки сну. Світло виднілось лише крізь відчинені двері Тайлерової спальні на другому поверсі. Син якраз виходив із ванної кімнати, коли батько піднявся на останню сходинку. Стів зайняв оборону, як у боксі, а Тайлер приготувався вправно відбивати удари. То було їхнє звичне вітання.

– Ти готовий до завтрашнього дня?

– А ми коли-небудь зможемо бути готовими?

– Філософствуєш, як завжди, – посміхнувся Стів. – Не засиджуйся допізна, добре?

– Ні, я вже лягаю. На добраніч, тату.

Та коли Стів за півгодини пішов до ванної кімнати, крізь фрамугу над дверима Тайлерової кімнати виднілося слабке світло від ноутбука. Він подумав було, чи не зробити хлопцеві зауваження, але врешті-решт вирішив дати йому спокій.

Вже зібравшись лягти спати, він підвівся з ліжка й виглянув у вікно. Джоселін не ворухнулася. Вікна їхньої кімнати виходили на задній двір, і надворі було надто темно, щоб можна було щось розгледіти. Але Стіву здалося, що десь у нічному мороці він бачить червоний вогник камери спостереження на дубі на межі їхньої ділянки. Потім він зник. Мабуть, його затулила гілка дерева. Він згадав палаючий кінчик цигарки Піта Вандермеєра. Крик сови, неспокійне кінське фиркання, а тоді світло з Тайлерової кімнати. Вони на варті, подумав він. Вони усі на варті. Чому?

Вони охороняють те, що їм належить. Думка була недоладною, але за нею прийшла інша, набагато чіткіша. Вона прослизнула до його виснаженого мозку і прошила його наскрізь мокрим холодом. Іноді ти робиш це, тому що тебе змушує Блек-Спрінг.

Він прогнав цю думку й заснув.

Розділ 4

Наступного ранку на сайті «Розплющ свої очі. Проповіді з відьомського лігвища» з’явився такий запис:

сьогодні ми це зробимо!! #круто

#мейнстрім #охрінезно #тестуємоліхтарнийстовп

Запостив: Тайлер Грант. 10.23 ранку

Зрозуміло, що у Блек-Спрінзі ніхто того поста не побачив. П’ятеро людей, яким було відомо про існування сайту «Розплющ очі» і які мали пароль від нього, мали по шістнадцять чи сімнадцять років і нізащо у світі не згодилися б зайти на цей сайт із міських серверів.

У спливаючому вікні на сайті було розміщено такий текст:

Звісно, тут є попередження, про яке ти стовідсотково гадаєш, що його не читатимеш, як оте лайно про «мені вже виповнилося 18», на яке ти, не замислюючись, клікаєш, коли дрочиш. Але наразі інша штука – цей дисклеймер ти мусиш вивчити напам'ять, краще, ніж гімн команди «О'Ніл Рейдерс» (якщо ти герой), або Геттісбурзьку промову Лінкольна (якщо ти неонігіліст). Це попередження про ЦІЛКОВИТУ ТАЄМНИЦЮ і про те, щоб ти НІКОЛИ У СВОЄМУ ДОВБАНОМУ ЖИТТІ НЕ ЗАХОДИВ НА ЦЕЙ САЙТ У БЛЕК-СПРІНЗІ, навіть з айфона чи планшета. Якщо ти все-таки спробуєш, отримаєш здоровезне повідомлення про помилку 404, але вони своїм кілоґґером можуть вистежити твою адресу. Зміст обговорюється тільки офлайн, у жодному разі не скайпом, навіть якщо десь між тобою й Відьмоконтролем стоїть корова. Для ясності: у Блек-Спрінзі діє постанова про надзвичайний стан, згідно з якою: 1) збереження або розповсюдження незаконних зображень Бабусі К. карається квитком в один кінець до Дудлтауна; 2) витік інформації вважається «серйозною загрозою міському громадському порядку», за яку з часів середньовіччя передбачено тілесне покарання («ми-не-застосовували-такого-покарання-з-1932-року», ХБЯ НЦН*). Натякаємо: ТЕ, ЧИМ МИ ЗАЙМАЄМОСЬ, Є НЕБЕЗПЕЧНИМ. Єдиний позитив життя у місті, яке кінчає від того, що промиває мозок молоді, – це те, що ви всі знаєте, як зберігати таємницю. Я довіряю вам, хлопці. Не хочу тут зайво доколупуватися, але щодня перевірятиму статистику, щоб бачити, хто звідки заходить. Кожен, хто порушить правила, без попередження отримає на сайті довічний бан ще до того, як Колтон і компанія розпочнуть шоу виродків. КІНЕЦЬ

*хотів би я на це насрати

Усе гаразд, вони дотрималися правил. «Розплющ очі», певне, став єдиним у світі партизанським рухом в інтернеті, який діє лише вдень. Усі його користувачі жили у Блек-Спрінзі й уночі мирно спали у своїх ліжках.

Але не тієї ночі. Тієї ночі вони шмигнули зі спалень, спустившись по водостічних жолобах, ніби партизани на загарбаній землі. Із собою вони взяли лопати, мотузки, чорний одяг і пару гострогубців. Не всі вони були між собою близькими друзями. Із п’яти хлопців, які вийшли з домівок тієї ночі, Тайлер назвав би справжніми друзями лише Лоуренса Вандермеєра з сусіднього будинку та Бурака Шеєра. Бо справжні друзі – не ті, з ким до третіх півнів обмінюєшся смс, а ті, кому можна розповісти про все, і про особисте зокрема. Але то мало би значення, якби, крім них, більше не було на кого покластися. Якщо вже ти народився у Блек-Спрінзі, то знав кожного змалку й остерігався дорослих, а не тих, хто разом із тобою бере участь у спільній справі.

То була перша осіння дощова ніч. Замість літнього дощика з неба сіялася справжня осіння мжичка, сонна й нескінченна. За сорок хвилин справу було завершено, але хлопці промокли до нитки. Вони взялися за руки, і Тайлер урочисто промовив:

– За науку, хлопці!

– За науку, – відлунням прозвучав голос Лоуренса.

– За науку, – хором промовили Джастін Вокер та Бурак.

Джейдон Холст стрельнув по них психоделічним поглядом і відгукнувся:

– Та пішли ви!..

Вранці хлопці з темними колами під очима від недосипання зустрілися на веранді кав’ярні «Сью’з Гайленд Дайнер» на міському майдані. Щоправда, вживання слова «майдан» на означення цього місця було явним перебільшенням. То було радше скупчення магазинів і ресторанів уздовж вулиць Лоуер Резервуар та Діп-Голлоу-роуд, що оточували Малу методистську церкву, яку всі називали Кришталевою через особливу форму її вікон, та старий цвинтар на косогорі. Дехто навіть вважав, що і слово «скупчення» було занадто виразним для опису жалюгідних забігайлівок і крамничок на перехресті. До таких скептиків належали й п’ятеро хлопців на веранді кафе Сью. Вони майже у летаргічному сні сьорбали капучино і лате, надто виснажені, щоб зайво хвилюватися з приводу подій, що наближалися.

– Хіба, дітки, ви не маєте бути у школі? – спитала Сью, принісши замовлення. Дощ ущух, але було прохолодно, до того ж Сью довелося витирати цілі калюжі води з пластикових столів і стільців.

– Ні, перші два уроки скасовано, і нас відпустили, – відповів Бурак. Решта або кивнули на знак згоди, або промовчали, заплющивши очі у блідому світлі. Бурак підробляв у Сью посудомийником, тому вони ніколи не платили за перше замовлення. А потім усі зазвичай переміщалися до м’ясної крамнички Гризельди на протилежному боці майдану. Гризельда була матір’ю Джейдона, що давало їм право на нове безкоштовне замовлення.

Бурак збрехав, але тільки наполовину. Перших два уроки було дійсно скасовано, проте зі школи їх ніхто не відпустив.

– В нас було попередження, хлопці, – сказала Сью.

– Знаю, мем, – люб’язно відповів Джейдон.

Для всіх, хто знав Джейдона Холста, така люб’язність була певною ознакою того, що невдовзі вони побачать ніби здоровезні миготливі неонові букви зі словом «СТЕРЕЖИСЬ!». Колись Тайлер сказав Лоуренсові, що, можливо, то лише завдяки Джейдонові взагалі існує слово «стережись», а також словосполучення «примусове доставляння до психлікарні» та «бомба уповільненої дії». Всі вони знали життєву історію Джейдона і намагалися ставитись до нього доброзичливо.

– Ми вирішили побути тут, а раптом щось станеться, то допоможемо.

– Ти просто ангел, Джейдоне. Я скажу про це твоїй матері, коли піду по бекон.

Бурак докладав зусиль, щоб не засміятися. Сью поставила тацю просто перед ним.

– Принести ще чогось, хлопці?

– Ні, дякую, мем, – відповів Джейдон із усмішкою, яка зростала, як хмара чадного газу.

Вона вже налаштувалася забрати зі столу розкрите меню, як Тайлер раптом притиснув його рукою, сильніше, ніж зазвичай.

– Залиште меню. Може, я щось таки замовлю пізніше.

– Гаразд, Тайлере, – відповіла Сью. – Покличеш мене, добре? Якщо будуть повідомлення, я дам вам знати. Сподіваюсь, цього не станеться. В них уже цілий хор напоготові.

Вона взяла тацю і зайшла у кафе.

Якусь мить усі мовчали. Здавалося, у цій тиші навіть повітря стужавіло від незручності ситуації. Потім Джейдон із кривою усмішкою промовив:

– Бісова ковінька!

– Чуваче, справді… ти зібрався до Дудлтауна абощо?

Попри полегшення, Тайлерове серце навіжено калатало у грудях. Якби Сью знайшла під меню відеокамеру, їм усім був би повний триндець. Камера з увімкнутим індикатором запису дивилася на південь, на вулицю Діп-Голлоу-роуд, де саме в цю мить двоє чоловіків ставили червоно-білу огорожу поперек дороги біля церкви святої Марії. Те саме відбувалося й на північ від них, там, де Олд-Майнерз-роуд перетиналася з центральною вулицею міста. З камери не було видно тієї частини майдану, але її бачили Тайлер, Джастін і Лоуренс. І була там іще одна річ. Із сусіднього з кав’ярнею Сью будинку для старих людей «Роузбург» вийшли вісім чи дев’ять тепло одягнених літніх жінок. Вони розмовляли поміж собою й несамовито нишпорили очима навколо. Узявшись усі разом за руки, вони пройшли крізь веранду кав’ярні до перехрестя.

– Шоу починається, – оголосив Джастін, – натовп божеволіє.

– Котра година? – спитав Тайлер.

Лоуренс зиркнув на айфон.

– Дев’ята тринадцять. Лишилася хвилина. Повертай камеру, чуваче.

Тайлер дуже обережно посунув приховану під меню камеру на протилежний кінець стола й націлив об’єктив на Олд-Майнерз-роуд, що круто вилася змією вгору повз зачинений Пополопенський туристичний центр. Дві бабці сіли на лавку біля фонтану із бронзовою пралею. Решта попленталися до цвинтаря. Щоб підшукати собі там зручні помешкання, – подумав Тайлер.

– Боже мій! – тихо промовив Джастін і хитнув головою. – Та вона осьдечки!

– Якраз вчасно, – сказав Тайлер, надто схвильований, щоб бути зібраним і холодним, як годиться людині, що веде репортаж. Він облизнув губи, заштовхав Лоуренсів айфон під меню й потримав його перед об’єктивом.

– Середа, дев’ята чотирнадцять ранку. Як завжди, точнісінько на місці.

З лісу позаду Олд-Майнерз-роуд вийшла жінка.

От чому вона, перебуваючи на площі та простуючи повз цвинтар, поводиться ТОЧНІСІНЬКО за однаковим шаблоном КОЖНОГО ранку середи, я того геть не розумію. Відьма Чорної скелі – вона ніби пані Аутизм, що має свій незмінний титул уже триста п'ятдесят років. А це не зовсім те, чим відома решта відьом. Цікаво, відчуває вона коли-небудь зневоднення? Та ні. Вона схожа на операційну систему Майкрософт: з одного боку, спроектована, щоб сіяти смерть і руйнування, а з іншого – щоразу видає одне й те саме повідомлення про помилку.

Отже, цей поведінковий шаблон, безумовно, є надцікавим. Що вона тут робить і чому повертається щотижня? Дивіться, хлопці, маю дві теорії.

Перша теорія: вона застрягла в якомусь часовому викривленні та повторює власне минуле так часто, що це нагадує невроз нав'язливих станів (також відомий як теорія «Віндовс ХР»). Грім стверджує, що дуже давно на майдані перед церквою був вуличний ринок (я спитав, чи не був він якраз навпроти цвинтаря, а той відповів, що ніхто не знає точно навіть, чи був там тоді цвинтар взагалі) і що вона, можливо, приходила сюди за хлібом і рибою (а це, знаєте, не має жодного сенсу, оскільки, якщо її було вигнано з міста, ніхто не був би у захваті, якби їй було дозволено займатися там шопінгом. Висновок: Грім крутий, але й він лише робить припущення). Хай там як, а не схоже на те, щоб вона йшла до церкви абощо, оскільки єретики не ходять до церкви (окрім тих, які танцюють голими навколо хреста, мажуть себе кров'ю Христа та співають псалми й подібне), інакше ми б тут не застрягли наразі з нею.

Ну й наостанок таке. Якщо ти помер (чи мав померти), який сенс ходити одним і тим самим колом тиждень за тижнем? Вони що там, у відьомській школі, не вчать різноманітності? Сенсу так само немає, як і в тому застарілому кліше з полтергейстом, який то вмикає світло, то його вимикає (маю на увазі, якщо ти хочеш щось сказати, просто скажи, а не послуговуйся якоюсь довбаною латиною).

Згідно з іншою та вірогіднішою теорією, ВОНА ТАК РОБИТЬ, ОСКІЛЬКИ ЇЇ ОЧІ ЗАШИТІ. Можливо, у Блек-Спрінзі маємо відьму, яка ПОВНІСТЮ ВПАЛА У СТУПОР (також відомий як теорія «Віндовс Віста»)?

(Джерело: сайт «Розплющ свої очі», вересень 2012 року)

Вони спостерігали за тим, як жінка із зашитими очима перетинала Олд-Майнерз-роуд, оминала автобусну зупинку і підходила все ближче й ближче. Від її босих ніг розходилася колами вода в утворених дощовими потоками калюжах. Можливо, нею рухав інстинкт, а, може, й щось прадавніше та первісніше за інстинкт, але в будь-якому разі Тайлер знав, що те щось було свідомим, і воно не потребувало її сліпих очей. Він чув сумовитий дзвін кайданів, які сковували їй руки та оперізували тіло. Вона нагадувала один із тих неїстівних, оповитих целофаном ролів мексиканської енчилади, що сумирно лежать на полицях супермаркету. Тайлер завжди вважав, що у русі вона здавалась не такою вже й моторошною, адже не треба було перейматися тим, що вона могла замислити там, поза зашитими очима. В таких випадках вона нагадувала якусь рідкісну комаху, придатну для вивчення, оскільки не могла вжалити.

Але коли вона зупинялася… то ставала дещо страхітливішою.

– Знаєте, у чому з нею прикол? – міркував уголос Джастін. – Для казкового персонажу вона, того, хронічно потворна.

– Який вона, до біса, казковий персонаж? – відгукнувся Бурак. – Вона – надприродне явище.

– Дідькові лисому розкажи! Відьми тільки у казках й існують. Отже, вона – казковий персонаж.

– Якого біса! Ця відьма не може бути казковим персонажем. До того ж їх і не існує.

– А якщо перед тобою раптом з’явиться Червона Шапочка, – промовив Джастін із такою серйозністю, що її не можна було ані заперечити, ані висміяти, – то вона теж перетвориться на надприродне явище? Чи то пак на казковий персонаж?

– Та ні, то буде просто дівка, збочена менструальна фетишистка, – відповів Джейдон.

Бурак захлинувся капучино й залив собі усю сорочку. Лоуренс реготав так, що мало не падав зі стільця. «Це вже трохи занадто», – подумав Тайлер.

– Дідько, – Бурак промокнув пляму стопкою серветок. – Хлопе, ти збоченець!

– А до речі, – зауважив Лоуренс, оговтавшись, – відьма з Блер теж не була казковим персонажем.

Оцього аргументу Джастін вже не міг заперечити, і на тому суперечка майже добігла кінця.

До церкви святої Марії під’їхала машина. Бабусі-волонтерки біля фонтана повитягували шиї, щоб її роздивитися, але машина зупинилася на блокпосту та повернула ліворуч. Жінки заспокоїлися. Певно, хтось із місцевих. Якби тут помітили Чужинців, старі відразу б оточили Бабусю й пішли б із нею, жваво базікаючи між собою. А якби вона зупинилася (Тайлер знав про це, і те знання більше, ніж будь-що інше, змушувало його соромитися свого походження з Блек-Спрінга), вони скупчилися б навколо неї й почали б співати церковні гімни, схожі на піснеспіви глі[4]4
  Глі (англ. Glee) – жанр популярної вокальної музики, поширений в Англії у другій половині XVIII і першій половині XIX ст.


[Закрыть] над людьми, що віддають Богу душу. Він не розумів глибшого змісту ритуалу, але в будь-якому разі він був чудовим прикладом реверсивної психології. Ніхто не помітить кістляву жінку в кайданах посеред їхнього кола, якщо не знатиме заздалегідь, що вона там є. І ніхто не буде в змозі терпіти старечий хоровий спів настільки довго, щоб це з’ясувати.

Жінка із зашитими очима пройшла крізь веранду повз них і попрямувала до майдану під пильним наглядом бабусь біля фонтана. Тайлер увімкнув камеру. Важливим чинником успіху їхнього експерименту була відсутність Чужинців. Він вже був готовий поніжитися у променях їхньої удачі, як Сью знову вийшла й стала в дверях, ніби її раптом вразило громадянське почуття відповідальності за своїх неповнолітніх гостей, якого досі за нею не помічалося.

– Чи ви маєте препарати проти шкідників? – спитав Джейдон.

Сью засміялася й відповіла:

– Якби вони діяли, ми б давно вже їх застосували, Джейдоне, – не розуміючи, що вони радо б викурили тими препаратами саме її, а не іншу відьму. Але Бурак, збагнувши натяк, підійшов до неї під вигаданим приводом щодо планування свого робочого графіка, й вони разом зайшли до приміщення.

Джастін посміхнувся.

– Джейдоне, ця жінка тобі дасть з усіх боків!

– Пішов ти!..

– Хлопці, стулили пельки! – шепнув Тайлер. – Зараз це станеться.

Він витяг камеру з-під меню й заховав її власним тілом від камери спостереження, що висіла на фасаді готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн» на протилежному боці перехрестя. На їхню потіху, камера досі висіла під тим низьким, кривим кутом, під яким її залишив висіти Джейдон після удару довгим патиком. Коли йшлося про майдан та його околиці, Джейдон був живою топографічною картою, адже він мешкав із матір’ю за м’ясною крамничкою навпроти. За його словами, було ще дві камери, звідки було видно ліхтарний стовп на східній стороні цвинтаря. Одна висіла в кущах на вершині Церковного пагорба; вони її нейтралізували, повісивши перед нею соснову гілку. Друга камера була в зоні недосяжності, схована в обрамленні вікна Кришталевої церкви, але вони вирішили, що навколо неї надто багато дерев, аби викликати справжні проблеми вночі.

О 2:57 вони завісили довгим чорним одягом Бурака гілки дуба, що розходилися над цвинтарною огорожею. А вже о 3:36 вони зняли мокру завісу, викрутили і згорнули її. За весь цей час лише одна машина, не притишуючи хід, проїхала вниз вулицею Діп-Голлоу-роуд.

Єдиним видимим свідченням їхньої операції було відключення за завісою вуличного освітлення о 3:17, якраз тоді, коли Джейдон перерізав голий електрокабель, що тягнувся до підземного розподільника. На щастя, сам стовп виявився не надто високим, а його арматура класичного стилю була зроблена не з чавуну, а з алюмінію. Простіше й бути не могло. На ту мить, коли вони усе прибрали і підняли уявний тост за науку, ліхтарний стовп, раніше встановлений навпроти цвинтарної огорожі, акуратно стояв посеред тротуару за півтора фути ліворуч.

Епіцентр.

Так от. На кліпах нижче ви бачите, як вона виходить із лісу і крокує на захід уздовж Діп-Голлоу-роуд. Вона прямує на майдан, простує уздовж струмка, через тротуар, робить пірует у три чверті біля цвинтарної огорожі, ніби така собі балетна принцеса, і раптом завмирає обличчям до вулиці, ніби її відключили від апарату життєзабезпечення. Хочу сказати, що маємо серйозне зависання програми. Якби ще з її волосся вийшло пасмо диму, це додало б драматизму. За вісім хвилин і тридцять шість секунд хтось ніби натискає Ctrl+Alt+Del, бо вона знову починає рухатись і щезає за будинками на Гілтоп-драйв. І це вона робить щотижня, однаковісінько (щоправда, ніхто точно не знає, де і як вона щезне – які з цього приводу думки, хлопці?)

Усе сталося за мить.

Коли жінка з зашитими очима пройшла уздовж струмка й минула знак «Обережно: діти!», хлопці на веранді кафе забули про нудьгу та збудилися настільки, що підвелися зі стільців, переступаючи з ноги на ногу. Вони не могли стримати емоцій, адже почувалися свідками однієї з тих рідкісних, але визначних подій в історії людства, що переживуть навіть Вікіпедію, як-от винахід пеніциліну чи то перший вибух силіконового грудного імплантату. Тайлер навіть забув про страх опинитися у Дудлтауні й припинив стежити за тим, щоб його «ГоуПро» не потрапила до камер спостереження. Оце треба було відзняти.

– Bay! – видихнув Джастін, затамувавши подих.

– Вона його побачить… вона його побачить… вона його побачить…

Вона його не побачила. Було добре чути глухий удар, коли Відьма Чорної скелі наштовхнулася на ліхтарний стовп і гепнулася на дупу.

Бабці біля фонтана підстрибнули і пронизливо заверещали, затуляючи руками роти. У Тайлера і його друзів відвисли щелепи. Вони дивилися один на одного з мовчазним подивом, ніби їм заціпило. Бурак зупинився на вході до ресторану. Ця подія ніби висмоктала увесь кисень із повітря. Те, що сталось, перевершило їхні найсміливіші сподівання. Вони щойно звалили з ніг трьохсотрічне надприродне явище та ще й записали це на відео.

Бабуся скрутилася біля підніжжя ліхтарного стовпа на все ще вологому тротуарі й дійсно нагадувала скоцюрблену енчиладу в целофані. Уся та моторошність, якої їй надавали скалічене обличчя та репутація, ніби розчинилася в повітрі. Тепер вона здавалася безпорадною, ніби пташеня, що випало із гнізда. Жодним чином вона не могла підвестися сама. Одна з літніх жінок підійшла до відьми, тримаючись за щоку рукою, і на якусь мить Тайлер злякався, що вона вирішила допомогти їй і тим покінчити життя самогубством, але потім сталося дещо зовсім неймовірне. Відьма раптом знову опинилась на ногах. Стара жінка, зойкнувши, відстрибнула назад. За мить до того відьма ще лежала на тротуарі, безпорадно вовтузячись, а наступної миті, ніби в ляльковій анімації, вона вже стояла й терлася кайданами об стовп, ніби хотіла пройти крізь нього.

– Сто чортів у печінку… – тільки й міг вимовити Джейдон.

– Ти оце відзняв? – запитав Лоуренс. Тайлер опустив очі й побачив, що тільки-но припустився найганебнішої помилки у своїй кар’єрі репортера-початківця. Він був настільки шокований, що не встежив, як камера посунулась і почала знімати супер-пупер-цікаву картинку з краю тротуару, а відьомський трюк із ляльковою анімацією залишився за кадром. Він відчув, як його щоки заливає рум’янець, і подумки вилаяв себе, проте решта хлопців надто заглибилися у те, що робила вона, щоб звертати на нього хоч якусь увагу.

– Що трапилось? – запитала Сью, намагаючись розгледіти бодай щось з-за спини Бурака у дверному прорізі. Нікому й на думку не спало покликати її.

– Погляньте на це, – відповів Джастін, – вона намагається проштовхнутися крізь стовп.

Так насправді й було. Три століття відьма проходила крізь це місце, і так мало бути й сьогодні, стояв би там стовп чи ні.

– Вона, теє, заздалегідь запрограмована, – сказав Лоуренс.

– Поглянь, як вона товче ліхтарний стовп, – промовив Джейдон.

Секунд тридцять метал іще терся об метал, а потім відьма раптово прослизнула крізь нього, зробила свій пірует у три чверті й щезла.

Джейдон зареготав першим, за ним – Бурак.

Усі хлопці нестримно, несамовито реготали, поплескуючи один одного по плечах і штовхаючись кулаками. Позбавлені почуття гумору гарпії біля фонтана розвернулися й витріщилися на них. Вони побачили «ГоуПро», й одна з них заволала:

– Агов, а що то у вас таке? Що це ви, молодий чоловіче, робите цією камерою?

– От ви й попалися! – гарикнув Джейдон. – Хто з вас її перекинув?

Серед жінок почалося загальне замішання, ніби вони серйозно вважали, що хтось із них міг штовхнути відьму (або ж люди, яким понад сімдесят, повністю втратили здатність відповідати на безпідставні звинувачення), і це ще більше розвеселило хлопців. Сміючись, вони за хвилину прослизнули крізь блокпост і побігли униз по Діп-Голлоу-роуд. А вже за двісті ярдів від того місця розреготалися по-справжньому і, не в змозі більше стримувати цікавість, зупинилися на узбіччі, щоб продивитися запис на рідкокристалічному дисплеї відеокамери.

Кадри не повинні містити несподіванок, адже їхній зміст відомий. Це перші зображення в історії журналістики, на яких надприродне явище пікірує в асфальт. Вони настільки унікальні, що за кілька хвилин мали б стати вірусним відео на ютьюбі, після чого ними захоплюються, їх спростовують на сотнях блогів, не кажучи вже про нескінченні повторення на шоу Джиммі Феллона. Але, звісно, того не стається. Звісно, кадри втаємничують. Однак того ж вечора вони справді набувають культового статусу – в певному сенсі.

Хлопці не вчора народилися на світ і знали, на що йшли. Вони вирішили самі в усьому зізнатися, адже єдина можливість уникнути Дудлтауну, на їхнє переконання, полягала в тому, щоб першими розповісти про те, що сталось, вдаючи наївність.

– Та ми лише клеїли дурня, – каже Тайлер, коли вони показують Робертові Гріму «директорську копію» кліпу. В цьому варіанті видно лише, як відьма крокує уздовж струмка, наштовхується на стовп і гепається. Грім прокручує відео безпосередньо з карти пам’яті. Це єдині записи з того ранку, що лишилися на камері, й таким чином їх відредагував Тайлер. А решта надійно заховані на його макбуці й захищені паролем. Тайлер намагається надати своєму голосу інтонацій щирого каяття, уявляючи в себе над головою німб, але через певний час вже не може стримувати сміх.

Роберт Грім також регоче. Навіть сльози течуть по його щоках, коли він бачить, яку штуку встругнули хлопці. Пізніше так само реготатимуть завсідники таверни «Тихий чоловік», коли скупчуються того вечора навколо ноутбука Гріма. І ніхто з них не усвідомлює, що то не просто невеличка розвага з комедійним приземленням відьми на дупу. То – тріумф, яким би він не здавався малим і позбавленим наслідків, над тим, що затьмарювало їхні життя, скільки вони себе пам’ятали. За сміхом приховується колективне звільнення від чогось, що сидить настільки глибоко, що стає нез’ясовним. А згодом, коли Тайлер осягає сутність того, що сталось, страх проймає його до самих кісток.

– Звісно, офіційно я не можу цього схвалити, – каже Роберт Грім, припинивши сміятись і стерши сльози з очей. Але за мить він знову заходиться реготом. Без зайвих слів хлопці згоджуються на його пропозицію. Щоб уникнути розгляду справи радою, вони повинні усе повернути на місця, із власних кишень заплатити за пошкоджений кабель і решту тижня провести за прибиранням сміття у парку Ледікліфф.

Коли Тайлер лягає спати цієї ночі, він одержує приватне повідомлення від Джейдона:

@Красунчик. Усі рвуть боки від того, як гепнулось #дівчисько. ВОНА ОБІСРАЛАСЯ!

Тайлер все ще приголомшений успіхом «тестування ліхтарного стовпа» і не розуміє, що має на увазі Джейдон. Потім, коли він пише репортаж для «Розплющ свої очі», Лоуренс питає його: «Гаразд, але що це все доводить?» Тайлер глибоко замислюється.

Але наступного дня, прибираючи в парку, він бачить у дощовій мряці обличчя людей. У його житті розпочинається світанок. Здається, усі знають, що він зробив, і за пару днів Тайлер стає культовим героєм. Ніхто не говорить ані слова, але всі йому всміхаються і мовчки його підтримують. Проте ці усміхнені обличчя його бентежать. Їм годилося б бути приємними, але так не стається. Обличчя людей спотворені, й завжди такими були. Коли люди усміхаються, він їх не впізнає. Вони забули, як слід сміятися.

На цих обличчях забагато складок і зморшок, як для віку їхніх власників. Ці обличчя живуть власним життям, і щодня дедалі глибшими стають на них зморшки. Ці обличчя сплющені, похмурі, їх гнітить незборимий стрес. Вони є справжніми обличчями Блек-Спрінга. І коли люди намагаються усміхнутися, здається, що вони хочуть закричати.

Того вечора Тайлер лежить у ліжку, охоплений грізним передчуттям мороку і жаху. Два образи в голові не дають йому заснути аж до світанку: людські обличчя у пелені дощу, які здіймають крик, та відьма, що падає на землю. Потім вони тьмяніють і розчиняються у чорноті.