Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 10

Ця осінь була теплою, але за два дні до Геловіну раптом похолодало. Старий ртутний термометр на будівлі «Тихого чоловіка» показував якихось чотири градуси тепла. Така температура означала прихід крижаних осінніх дрижаків, що несподівано нападають після відносно довгого перехідного часу з теплою погодою і пробирають до самих кісток. Тридцять першого жовтня небо над Блек-Спрінгом було сталево-сірого кольору, хмари набрякали дощем, який бушував десь у верхніх шарах атмосфери, але до землі не долітав.

Рано-вранці на відгородженому перехресті Діп-Голлоу-роуд та Лоуер-Резервуар-роуд, біля нижнього кута цвинтаря на Церковному пагорбі було встановлено Очеретяну Жінку. То була велетенська лялька з очерету, яку мали запалити вночі під час свята. Люди мусили лізти вгору високими сходами, щоб прикрасити ляльку залізними ланцюгами, пофарбованими у чорний колір; ті ланцюги потім щороку витягали кочергами з тліючого попелу, щоб наступного року використати знову. Швейне ательє Лізи Белт пожертвувало хустку індивідуального пошиття, якою обмотали ляльці голову, а до її очей та рота встромили пучки соломи. Цей обряд був старішим за будь-кого з жителів Блек-Спрінга, а оскільки він був язичницьким за характером, то рік за роком проти нього виступав Колтон Метерс разом із парафіяльними радами як Малої методистської церкви, так і церкви святої Марії. І щороку Комісія зі святкування Дня всіх святих перемагала, аргументуючи це тим, що не можна порушувати традицію, бо ж спалення Очеретяної Жінки було кульмінацією щорічного Відьомського фестивалю, який слугував для Блек-Спрінга прикриттям Катаріни в очах Чужинців, що збиралися до міста з усього округу.

Привід цей був, звісно, фіктивним. А правда – набагато простішою. Сам обряд глибоко проник у душі жителів міста, і ніхто не бажав його скасування. Хоча б раз на рік кожен із них – будь то християнин, юдей, мусульманин чи атеїст – тішився нагоді законно обійти заборону на втручання у справи Катаріни ван Вайлер. Того ранку люди приносили подарунки з усіх куточків міста, один кращий за другий, і мовчки пхали їх в отвір під здоровезною спідницею Очеретяної Жінки. Багато людей нервово торкалися ляльки, падали на мить на коліна або робили жести, що мали захищати від пристріту. Дехто приносив їжу, діти кидали цукерки і яблука поміж жмутами очерету, батьки несли тарілки з улюбленими стравами або пирогами, а були й такі, хто розвішував на залізних ланцюгах стрічки з часнику. Хтось приносив різні речі – свічки, домашнє плетиво, рушники для гостей, мило, щипці для завивки, стару швейну машинку «Бернетт» – тобто усе, що можна було принести в жертву Катаріні, щоб гарантувати ще один рік без нещасть. Були й подарунки сумнівної якості: так, Джон Бланчард, вівчар з Аккерманс Корнер, приніс мертве ягня; молода мати наполягала на тому, щоб їй дали спалити поліетиленовий пакет, повний брудних памперсів її новонародженої дитини; Гризельда ж Холст пожертвувала телячу голову, яку спеціально замовила на бойні з цієї нагоди. Оці артефакти тимчасово ховали за звичайними подарунками ще до того, як на свято прибували перші Чужинці.

Стів і Джоселін Гранти були надто практичними, щоб брати участь у подібному ідолопоклонстві. Вони щороку слухняно дозволяли Метту і Тайлеру, коли ті ще були малими, покласти малюнок чи там морквинку до стовпа й подивитися з натовпу, як згоряла Очеретяна Жінка. А тепер хлопці були надто дорослими, щоб таким захоплюватися, і цей ритуал було залишено в минулому разом із багатьма іншими дитячими забавками. Стів завжди почувався трохи ніяково щодо символічного спалювання відьми. Та ще гіршим було те, що одяг потім багато днів смердів димом. Він ходив на Спалювання Очеретяної Жінки лише з тієї причини, з якої його завжди зачаровували вогнища з різдвяних ялинок, спалюваних у його дитинстві на початку січня, – кожний чоловік піддається гіпнозу великого вогню, а стовп гарячого повітря, що дме тобі в обличчя, був гарним завершенням сумного осіннього вечора.

Але то все буде попереду. У Блек-Спрінзі того дня багато чого планувалося, окрім ритуальних жертвоприношень.

Кухня м’ясної крамнички Гризельди гула того ранку, як бджолиний вулик. Гризельда додатково найняла шістьох людей, щоб на торгових рядах на міському майдані вчасно з’явилися її традиційні страви: картопляний салат, тапас, смажене на рожні м’ясо, спеціальне зелене відьомське рагу (гороховий суп із фрикадельками), яке подавалося зі справжнього мідного котла, і, звичайно, великі тарілки власного Гризельдиного паштету а-ля Холст. Не в останню чергу інтерес Гризельди полягав у тому, щоб заробити грошей, але ж будь-хто з місцевих підприємців був би останнім йолопом, якби не заробляв на понад двох тисячах відвідувачів з інших місць, які з’їжджалися на свято.

Зрештою, говорила вона собі, усе робилося на честь Катаріни.

Близько третьої дня, коли вже почали збиратися натовпи, головні вулиці Блек-Спрінга було перекрито, а лотки з цукерками та іншими смаколиками розставили підковою довкола Кришталевої церкви та цвинтаря. З дерев звисали помаранчево-чорні стрічки, а внизу на палі були настромлені вирізані з гарбузів ліхтарі Джека. На майдані було повно людей, вдягнених у стилі Відьми Чорної скелі – деякі мали капелюхи з загостреним верхом та розмахували мітлами, а деякі зображували – у більш традиційному стилі – зашиті очі. В дітей з розмальованими обличчями були свої розваги. Вони гралися м’ячем у надувному будиночку навпроти кафе «Сью’з Гайленд Дайнер». Репетуючи від захвату, вони гамселили зроблені з пап’є-маше піньятас у формі відьом, що звисали з дерев, і опинялися під дощем із льодяників. Або ж зважувалися на спеціальних відьомських терезах на площі перед церквою. Якщо дитина важила не більше, ніж дві качки, а таке траплялося часто, її оголошували відьмою, а далі її ганяла довкола, розмахуючи вилами, група акторів з Блек-Спрінга, вбраних у лахміття, типове для сімнадцятого століття.

Роберт Грім вважав ці народні розваги досить старомодними. Кілька років тому, в порядку експерименту, він вніс пропозицію повернути середньовічні ігри-тортури, такі як розтягування гусаків або спалювання котів (бо всі знали, що обвуглені котячі згарки приносять щастя). Але пропозицію було відхилено з посиланням на законодавство, що забороняло жорстоке поводження із тваринами та жорстокі звичаї. Членам комітету така пропозиція аж ніяк не здалася смішною.

Для Гріма 31 жовтня традиційно було найбільш напруженим і нестерпним днем року. Нагляд за прибуттям стількох Чужинців потребував чималої емпатії й терпіння, а ці риси Роберт Грім мав у мізерній кількості. На скромну думку Гріма, люди з Гудзонської долини були невихованими, галасливими негідниками, які лише дудлили пиво та лупцювали жінок, а ще – і то було найгіршим – в них був відсутній здоровий глузд, завдяки якому вони мали б повною мірою скористатися географією їхнього проживання. Бо на сході в них була річка Гудзон, в якій можна було колективно втопитися, а на півдні – Національний парк «Ведмежа гора», де вони могли б безсоромно злягатися з бобрами і білохвостими оленями і таким чином ефективно знищити власну популяцію. Але ж досі ніхто з них не скористався цими безцінними можливостями. З цих та інших причин Роберт Грім, після обов’язкового інспекційного кола разом із посадовими особами з Пойнту, провів решту дня на своєму робочому місці в центрі управління, що, у свою чергу, означало пекельний день для його колег.

А тим часом відьма – справжня відьма – вирішила постовбичити на паркінгу для інвалідів за мерією. Вона з’явилася трохи пізніше за одинадцяту тридцять та й залишилася там. Паркінг був на відстані менш як триста ярдів – відстань польоту ворони – від епіцентру всіх розваг, але з тим розташуванням можна було ефективно працювати. Грім наказав відгородити парканом під’їзд до Діп-Голлоу-роуд. За мерією він спорудив фейковий будмайданчик, з усіх боків оточений цілою батареєю добре проінструктованих робітників. Саму ж Катаріну зачинили в комірці для інструментів. Якби сталося малоймовірне і Катаріна вирішила б приєднатися до святкувань, в їхньому розпорядженні на той випадок було шість різних сценаріїв. Востаннє подібне трапилося у 2003 році, до того, як вони придбали вуличний орган. Безсоромна дівка усе святкування свавільно стовбичила на міському майдані навпроти кав’ярні Сью. Після жвавого обговорення вони вирішили поставити позаду неї білборд з рекламою міста та повісити банер з написом «СФОТОГРАФУЙСЯ ЗІ СПРАВЖНЬОЮ ВІДЬМОЮ!». А коли до неї пришпилили значок з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БЛЕК-СПРІНГА», ніхто вже й повірити не міг, що вона справжня. Усі діти хотіли пофотографуватися з кумедною пані. Бізнес виявився відносно небезпечним і вельми прибутковим. Усі батьки із задоволенням платили по п’ять баксів за світлину.

Деякі діти, щоправда, жалісливо плакали, та на те вони й діти.

Але сьогоднішнє свято проходило напрочуд гладенько. Інспектори з Пойнту поїхали, Грім знову думав про залізобетон, а народ святкував, аж дим коромислом.

О четвертій п’ятнадцять Тайлер Грант із друзями сиділи під огорожею біля фонтана і бронзової скульптури пралі. Вони наминали цукрову вату і з тихою заздрістю витріщалися на Чужинців, що хвилями прокочувалися повз них. Джейдон того дня допомагав матері на одному з лотків, але, взявши перерву, теж на хвильку приєднався до друзів.

Лоуренс тримав у руці п’ять сірників. Кожен витяг по одному, і всі одночасно розтулили долоні. Сірник із обпаленим кінчиком дістався Буракові. За кілька секунд до нього дійшла істина: жереб обрав Бурака для «тестування шепоту». Він вилаявся. «Авжеж. Як брудна робота, її завжди роблять турки.»

Інші засміялися, але не надто щиро. Тайлерові цей сміх здався нервовим, удаваним, сповненим полегшення від того, що не їм випав жереб із тестування. Холодні пориви вітру ворушили листя біля його ніг, свинцеве небо було схожим як купол, що опускався на Блек-Спрінг. Тайлер зіщулився і втягнув голову в комір. «Усе це дуже скоро стане реальністю», – подумав він.

Воно стане реальністю, але не так, як гадав Тайлер.

Незадовго до п’ятої години, коли Катаріна ван Вайлер усередині комірки для інструментів за мерією невпинно шепотіла стародавніми мовами покручені слова, а Флетчер нервово ворушився уві сні у вольєрі за дві милі звідти, Гризельда Холст крадькома залишила святкування. Вона квапливо рушила крізь цвинтар до задньої сторони Кришталевої церкви. Ніхто не помітив, як вона відмичкою відчинила важкі дерев’яні двері до вівтарної частини, прослизнула всередину і зачинилася від святкової какофонії. Тримаючись руками за холодні стіни, Гризельда спускалася вниз спіральними сходами, усе глибше занурюючись в огидний сморід старого каменя, зітлілого дерева, води, що просочувалася крізь стіни, та людських хвороб. Неприємний холод вповзав зі стін до суглобів Гризельди. У склепі під церквою завжди була зима і завжди була ніч.

Артур Рот лежав, прихилившись до ґрат клітки, і Гризельда вмить збагнула, що він мертвий. Він був голий, й при світлі лампочок на стіні його шкіра, туго напнута на виснаженій грудній клітці, набула блідо-фіолетового кольору мертвої риби. Рот лежав у власних екскрементах, одна його рука безсило звисала, прикута до ґрат, вени на руках нагадували оголені кабелі.

Попри те, що в Гризельди калатало серце, вона відчула дивне полегшення. І не тому, що її муки нарешті завершилися, адже їй не треба більше спускатися цими моторошними сходами, годувати його, обмивати його, слухати його божевільне гигикання, що відлунювало від склепінчастої стелі, ніби церковний підвал кишів загубленими душами. Гризельда не відчувала жалю, всередині була лише якась повільна, нескінченна мрячка, яка завжди насичувала її розум. І це ж не вона заморила його голодом. Вона лише діяла за вказівками Метерса. Вона виконала свій обов’язок перед Катаріною.

Вона витягла з підсобки щітку і, просунувши ручку крізь ґрати, потикала нею тіло Рота. Він не ворухнувся. Гризельду раптом охопив панічний страх, і вона озирнулася довкруж. Відтак заклякла на місці, збагнувши, що вона одна у пітьмі під церквою разом із мертвим тілом Артура Рота – ймовірно, мертвим. Здоровий глузд підказував їй, що вона мала у тім переконатися, але сумнів змусив її думки нестися навскач, перетворив розум на дурість, а логіку – на мріяння. Той самий ірраціональний сумнів сама відчувала багато років тому, в мовчазному відлунні після того, як Джим лупцював або ґвалтував її. Вона намацала брелок із ключами, і ця проста дія допомогла їй впоратися з емоціями.

Гризельда відчинила клітку й обережно стала на коліна перед холодним, виснаженим тілом, притиснувши до рота шарф, щоб не задихнутися від смороду. Аж ніяк не тривогу відчула вона, а якесь беззахисне здивування, коли зрозуміла, що чоловік іще дихав. «Він іще живий», – подумала вона. А коли Артур Рот розплющив очі і його рука вхопилася за її зап’ястя, ніби спрацювала пастка, Гризельда не встигла навіть скрикнути.

Звісно, крики там були. Вищали діти, за якими ганялися відьми й інші циркачі; волали підлітки, що злітали з коней на родео; кричали старі, змагаючись за підкови, – увесь цей вереск піднімався над вулицями Блек-Спрінга, низький туман спотворював їх, і вони перетворювались на безладне шамотіння. «Брудна шльондро», – прошепотів Артур Рот. Він був виснажений від голоду й закоцюблий, але аж ніяк не мертвий. «Я тебе відфайдолю», – прошепотів він, стиснувши Гризельду ногами і сильно вщипнувши її за груди вільною рукою. Вгорі на вулицях люди танцювали під старовинні народні мелодії, які грав квартет скрипалів. Гризельда чула їх приглушені звуки, що линули крізь вентиляцію, і, ніби в запамороченні й десь здалека, обдумувала свої шанси, якими б вони не здавалися примарними. Жінка ніби опинилася поза межами часу, і нетерпляча рука Артура Рота, що дряпала їй сорочку, вже не могла їй зашкодити, як не могли зашкодити руки Джима – він був мертвий, і в неї у ніздрях стояв запах цукрової вати і попкорну, домашньої птиці, смаженої на рожні, та сосисок в олії.

О п’ятій десять, коли Стів Грант із молодшим сином Меттом блукали серед ярмаркового натовпу і їли свіжоспечені чурос у промаслених паперових пакетиках, а Гризельда Холст, зібравшись на силі, вхопила мітлу і раз за разом гамселила нею по скривавленій голові Артура Рота у склепі під Кришталевою церквою, з кожним ударом викрикуючи ім’я свого чоловіка, незвично велика за розмірами сова всілася на церковний шпиль. То був справді розкішний птах, і з великої відстані він зосереджено спостерігав за натовпом, ніби за щурами у пастці. Небагато людей побачили птаха у осінньому присмерку. Проте ті, хто його побачив, пізніше стверджували, що вони чули плескіт величезних крил, коли той відлітав, і що у сові на хресті Божім вони побачили знамення неминучого лиха.

Розділ 11

Метт здивував Стіва тим, що після всіх залишив і своє пожертвування. Коли вони перетнули перехрестя, він підійшов до Очеретяної Жінки, видобув із кишені вимпел і поклав його на похоронне вогнище разом з іншими дарами. Стів був приголомшений, хоча й не засуджував Метта. Якби Метт жбурнув їй під спідницю пару чурос, то був би лише імпульсивний підлітковий жарт, але ж він приніс той вимпел із дому.

– Для чого ти це зробив? – спитав він Метта, коли той підійшов.

– Та ні для чого, – незворушно відповів Метт, – просто хотів щось дати бабусі.

– Але ж чому один із твоїх вимпелів? Ти ж виграв його у змаганні, це твій сувенір на пам’ять.

Метт знизав плечима.

– Цей вимпел – з відбіркових змагань, коли я тільки-но повернувся після тієї травми, пам’ятаєш? Нуала тоді ще була здорова, і я прийшов чотирнадцятим. А потім були літні канікули, а після того я пішов до старших класів, і справи значно покращилися. – Він завагався і зрештою додав: – Та й, крім того, якщо жертвуєш щось для тебе не важливе, яка різниця?

Стів здивовано поглянув на нього. Йому було цікаво, що підштовхнуло Метта до цього раптового, нерозумного, забобонного вчинку. Очевидно, для нього вимпел був символом невдачі, що сталася півтора року тому. Спалюючи його, він хотів символічно закрити той етап і відвести від себе подібні невдачі у майбутньому. Стів усе зрозумів і, власне кажучи, він не мав би дивуватися тому, що подібний забобон виник і в його сім’ї, з огляду на те, де вони жили. Просто раніше він цього не помічав.

– Так є різниця чи немає? – врешті-решт запитав він.

– А тобі яка до того справа? – сказав Метт, чим іще раз здивував Стіва.

«Жодної, – подумав Стів. – Жодної, оскільки то твоя справа. Люди знаходять надію, втіху або впевненість у тому, що хрестяться чи то уникають проходження під сходами, так само як ти знаходиш надію і впевненість у тому, що жертвуєш відьмі вимпел. Магія існує в головах тих, хто вірить у неї, а не в її справжньому впливі на дійсність. Це, здається, розуміє навіть мій тринадцятирічний син, якому доводиться сприймати той факт, що дійсність у Блек-Спрінзі робить трохи інші закрути, ніж деінде. І хто може бути впевнений, що знає, що твориться у головах у його власних дітей?»

Спалення Очеретяної Жінки почалося о шостій. Прилавки довкола були звільнені від товарів і розібрані за наказом пожежників, а «Пойнт-ту-Пойнт» згорнув свій навіс. Довкруж Очеретяної Жінки широким колом спорудили паркан, який численними рядами обступив народ, юрмлячись довколишніми вулицями. Натовп глядачів, що прибули поглянути на видовище, сягав принаймні п’ятдесяти ярдів в усі боки від паркана. Стів і Метт знайшли непогане місце на Діп-Голлоу-роуд. Джоселін прислала смс про те, що вона стоїть трохи віддалік. Вона пішла на ярмарок з Мері Вандермеєр, але Стів не знайшов їх у натовпі. Про те, де міг бути Тайлер, він навіть не уявляв.

Натовп затих – настала хвилина тиші й молитви. Потому вперед виступив кат, який тримав над головою шкіряний ковпак, а з нього вертикально стирчав палаючий смолоскип. Він грізно загарчав – «десять балів за акторську гру», – подумав Стів, – і підпалив облиту бензином гору приношень біля підніжжя Очеретяної Жінки. Кілька секунд полум’я лише лизало очеретини, але згодом хутко піднялося вгору. Благоговійне зітхання прокотилося юрбою. Водночас скрипалі ушкварили запальну мелодію, і група танцюристів, тримаючись за паркан, затупцювала у народному танці навколо палаючої відьми, ніби купка друїдів.

Вона палала вісім хвилин. Коли вогнище досягло піку, язики полум’я піднялися вище дахів довколишніх будинків, ніби пальці, що намагалися їх ухопити. А потім Очеретяна Жінка похилилася назад, здійнявши обличчя до неба, ніби в останньому безбожному заклятті, й упала. Іскри кружляли у холодному присмерку жовтневого вечора. На той час, коли пожежники нарешті наказали натовпу відступити, щоб дати купі чорного попелу вигоріти дотла, одяг людей вже просяк димом.

Увімкнулася система гучномовного зв’язку. Стів упізнав голос Люсі Еверетт, кадрової співробітниці Відьмоконтролю й голови комісії з відзначання Дня всіх святих: «Пані й панове, хлопці та дівчата, оцим фантастичним дійством ми завершуємо наше чудове свято! Щоб полегшити прибирання, бари і ресторани навколо майдану буде зачинено. Співробітники протипожежної служби покажуть вам, як повернутися до паркінгу на шосе 293. Там на вас чекатимуть ваші автобуси. Бажаю вам щасливої дороги додому, пречудового Геловіну, і чекаємо на вас наступного року!»

Із прихованою усмішкою Стів спостерігав за тим, як натовп Чужинців почав поволі розходитися. На них чекав вечір випрохування цукерок та геловінські вечірки у Гайленд-Фолзі, Гайленд-Мілзі та Форт-Монтґомері. Від’їзд гостей здавався спонтанним, але Стів розпізнав у ньому прихований від стороннього ока порядок. Але ж який привід вигадали для того, щоб протипожежна служба зачинила міські бари і ресторани о шостій тридцять найприбутковішого вечора року!.. Можна було так прямо й сказати: «Сідайте до своїх автобусів і забирайтеся до біса, інакше ми на вас спустимо усіх собак». Але ж Люсі вміло грала роль надміру старанної працівниці місцевого клубу, отже, ні в кого не виникло сумнівів в її щирості, і натовп організовано зрушив з місця згідно з інструкціями. Стів знав, що Відьмоконтроль ретельно і до найменших дрібниць проробив координацію проводів гостей. Камери спостереження працювали понаднормово, нічому не можна було давати йти самопасом. Ринок зачинився, центр міста знелюднів. Десь о восьмій проженуть останніх промерзлих до кісток підлітків, які ще цілуватимуться у хащах, а вже о дев’ятій Блек-Спрінг знову належатиме його жителям.

І ніякого випрохування цукерок у геловінську ніч тут не буде.

По дорозі додому Стів і Метт зустрілися з Джоселін, а також Пітом і Мері Вандермеєрами. Удома вони застали Тайлера, Лоуренса й Бурака, і саме від них Стів уперше почув, що сталося щось серйозне. Тайлер уголос прочитав повідомлення від Джейдона Холста: «Артур Рот мертвий, як колода. Боже мій, оця вся кров, бісове жахіття!» У Тайлері прокинувся журналіст, який вхопився за цю інформацію, і хлопця понесло: «Це значить, що він його бачив, правда? Він з того часу не відповідає, але, можливо, його повідомлення перехоплює Відьмоконтроль…» Стів з Пітом переглянулися, але поки що утрималися від висунення різних ідей. Вони слідкували за «ВІДЬМАппом», чекаючи новин, а ще Стів сходив вигуляти Флетчера.

О дев’ятій двадцять Відьмоконтроль дав, нарешті, дозвіл, і всі вони разом всілися у дві машини і відбули до будівлі муніципалітету на відкриті збори ради, якими традиційно завершувалося святкування Геловіну. Вдома, попри енергійні протести, лишився тільки Метт, адже на збори не допускалися особи, яким не виповнилося шістнадцять.

Чутки нестримно котилися повільною чергою, де стояли сім чи вісім сотень жителів міста, чекаючи на перевірку документів. Стів привітався з кількома друзями, потиснув їм руки і лише знизав плечима у відповідь на запитання. З подивом він помітив Берта і Беммі Делароса, які ховалися під довгими темно-сірими пальтами, тримаючи одне одного під руки.

– Як справи? – спитав він.

– Тримаємось, – відповів Берт. – Ми були на святкуванні. Мушу сказати, незабутнє видовище. Отже, ми подумали, що, можливо, таки сприймемо увесь цей блекспрінзький досвід.

Стів усміхнувся і нахилився до них ближче.

– Усе беріть на пильне око, – сказав він стиха. То була найщиріша порада з тих, які прийшли йому на думку. – Сьогодні ввечері може бути досить спекотно, але занадто не переймайтесь цим. Вони знають, що ви – новачки, і це гратиме проти вас із самого початку.

Стів, Джоселін і Тайлер знайшли вільні місця у шостому ряду від сцени, зліва від проходу посередині. Піт і Мері сіли за ними, а подружжя Делароса – ще на ряд далі й трохи ліворуч. Стів помітив, що замість плаката з рекламою місцевого бізнесу, який зазвичай висів відразу за трибуною, був напис: «ДОВІРЯЙМО БОГОВІ Й ОДНЕ ОДНОМУ». Він був вражений цим свавільним цинізмом і раптом пригадав свою суперечку з Тайлером. «Зробити камінг-аут? – подумав він. – Хіба якщо тільки Великдень і Геловін припадуть на один і той самий день восени, а Колтон Метерс жваво станцює щось із «Вальпургієвої ночі»».

Була майже десята, коли приглушене гудіння стихло і мер підійшов до мікрофона. Він запросив членів ради зайняти місця у президії. Членів ради було лише шестеро, адже Гризельда Холст не змогла прийти через хворобу. Стів спробував обмінятися поглядами з Пітом, але його сусід глузливо дивився на сцену, де мер допомагав Колтону Метерсу зайняти місце за трибуною і де всівся також Роберт Грім. Одного разу Піт зізнався Стіву, коли вони обидва сиділи на веранді будинку соціолога, що, на його скромну думку, адміністративний порядок у Блек-Спрінзі був найбільшим фарсом від часу, коли суд Понтія Пілата засудив Ісуса Христа.

– Так от, – сказав мер, – дозвольте передати головування панові Метерсу, який відкриє ці збори традиційним уривком з 90 псалма.

У залі стало так тихо, що можна було б почути, як пролітає муха. Старий голова ради, патріарх цієї спільноти, почав говорити урочистим монотонним голосом. Цей чоловік випромінював дивний магнетизм, і це було помітно навіть Стівові. Він домінував над усім і над усіма в цій залі. Метерс був старим, але аж ніяк не немічним. Його постать була масивною, ніби кафедральний собор. «Хто живе під покровом Всевишнього, – наспівно промовляв він, – той в тіні Всемогутнього живе. Бо Він тебе вирве з тенет птахолова, з моровиці згубної. Не будеш боятися страху нічного, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні. Впаде тисяча зліва від тебе, і десять тисяч справа від тебе, до тебе ж не дійде! Тільки своїми очима подивишся, і плату безбожним по-побачиш». Пані та панове, зобов’язаний повідомити вам, що сьогодні від зупинки серця помер Артур Рот, який був ув’язнений у склепі під Малою методистською церквою за систематичні порушення Постанови про надзвичайний стан у Блек-Спрінзі. Нехай Бог упокоїть його душу».

На мить настала наелектризована тиша, а потім натовп нестямно вибухнув радісними вигуками. Люди почали аплодувати. Інші ж озиралися навсібіч зі скривленими, непевними обличчями.

– Нарешті здохла та свиня! – заволав хтось, і той вигук було зустрінуто сміхом.

Піт нахилився до Стіва й прошептав:

– Він нахабно бреше.

– Так, – заговорив мер, – нехай це питання буде першим на порядку денному. Оскільки справа пана Рота – внутрішня справа нашого міста, і ми завжди її такою вважали, мені здається, було б доцільним продовжувати вважати її нашою внутрішньою справою. Наскільки нам відомо, Артур Рот не мав сім’ї чи родичів ані в місті, ані за його межами. Оскільки він постійно загрожував порушити повсякденне життя в нашому місті, ми були змушені прийняти рішення – демократичним шляхом, безумовно, – ізолювати його від суспільства. На жаль, його ймовірне запалення мозку виявилося невиліковним. Тепер питання в тому, що робити з його тілом.

– Спаліть гівнюка, – крикнув хтось.

– Так, зробіть з нього жертвоприношення Очеретяній Жінці!

І знову вибух сміху.

– Ну, ми ж не можемо так просто взяти й спалити когось, правда? – зауважив мер, перемежаючи слова тим гордовитим смішком, яким зазвичай урядові чиновники супроводжують не дуже вдалі жарти, приречені померти болючою смертю. Але його аудиторії було байдуже. У сяйві ламп, що звисали з дахових брусів, люди здавалися хворобливо і загрозливо збудженими. Стів помітив, що Роберт Грім дивився на присутніх із глибокою відразою, і зненацька схоже жахливе відчуття охопило і його.

Піддаючись цьому імпульсові, Стів підвівся й запитав:

– А лікар його оглянув?

Гомін стих, і мер, який вочевидь цього не очікував, здивовано поглянув на нього. Стів відчув на собі погляди сотень жителів міста, і відкашлявся.

– Маю на увазі, що хотів лише спитати: чи зафіксовано офіційно його смерть у відповідному свідоцтві?

– Так, він дійсно мертвий, я це гарантую, – сказав мер.

«Це не одне й те саме», – подумав Стів.

– Я це розумію, але лише лікар може визначити причину смерті бодай з якоюсь точністю. Від однієї напряму залученої особи я почув, що він помер досить кривавою смертю.

Присутні почали невдоволено зітхати, й це додало Стівові впевненості в собі. Він продовжив:

– Як лікар я не маю уявлення, як це співвідноситься з зупинкою серця. Напряму залученою особою є Джейдон Холст, син члена ради Гризельди Холст, яка отримала завдання щодо догляду за Ротом. А зараз, у день його смерті, вона виявляється хворою. Беручи до уваги те, що це внутрішня справа міста, переконаний, ви не заперечуватимете проти того, щоб розповісти нам, що насправді трапилося.

Почулося схвальне гудіння. Тайлер впився очима у батька з почуттям, близьким до обожнювання, і це зворушило Стіва. А тим часом мер дивився на Колтона Метерса, подумки благаючи того про допомогу.

Метерс почав розважливо підбирати слова:

– Пані Холст дійсно знайшла його мертвим у клітці. Вона вкрай засмучена і тому її немає сьогодні серед нас, і мені здається, не можна її в тому звинувачувати. Пан Рот роздягнув сам себе і в кількох місцях наніс собі серйозні тілесні пошкодження, але я не вдаватимусь у деталі. У пані Холст сталася паніка, вона викликала спочатку сина, а потім мене. Прибувши на місце, я з’ясував, що поєднання втрати крові і переохолодження призвело до зупинки серця, а відтак – до смерті.

«Явний, чорт забирай, приклад шарлатанства», – подумав Стів. Він теж склав собі з почутого картину і дійшов думки про схожий сценарій, який, проте, відрізнявся від Метерсового однією важливою деталлю: якби Гризельда знайшла Рота мертвим, з її точки зору, не було б жодного сенсу спочатку кликати сина. Гризельда була сильною жінкою, сумна історія сімейного насильства зробила її жорсткою, і Стівові було важко уявити її у стані паніки. Якби вона міркувала за логікою, вона б покликала Метерса і ні за що не вплутувала б у це сина. Але ж вона таки зробила це, і в неї таки сталася паніка. Щось інше мало статися у тому склепі.

«Та й окрім того, якщо серед причин смерті було переохолодження, то в яких умовах ти тримав його в ув’язненні під будинком самого Бога?»

У Стіва спітніли і стали липкими руки. У роті він відчув огидний смак сумніву. Він усе ще стояв, коли раптом його пронизало розуміння правди. Більшість людей, що зараз дивилися на нього, сидячи на своїх місцях, жила в умовах постійного тиску та невгамовного страху перед тим, що відбувалося на вулицях. «І як далеко вони зайдуть? – міркував Стів. – «на що вони виявляться здатними, якщо тиск на них занадто посилиться?» Можливо, чутки були правдою, і вони таки заморили Рота голодом на смерть. А, може, якась інша мерзота сталася сьогодні, ще до того, як вони встигли його заморити. Та яке це мало значення? То все ще була внутрішня справа міста, і наслідки були однаковими.

«Ні! – наполягала його уперта й ідеалістична частина. – В нас іще залишається людська гідність. Якщо навіть усе навколо нас трощиться на друзки, вона лишається неушкодженою».

– Я вважаю лише, що він, як і будь-хто інший, має право на професійний розтин. І це все, – сказав Стів і сів. Джоселін вхопила його за руку й лагідно її потиснула.

– Взято до уваги, – відповів мер. – Але проблема полягає у тому, що ми не можемо оголосити Артура Рота законно померлим, оскільки його вже законно не існує. Це лише б викликало купу питань. Рада ухвалила рішення – шість «за» і один «проти» – про те, щоб його поховати анонімно і без почестей, без надгробка та за межами цвинтаря.

І знову – вибух радісних, схвальних вигуків.

– Проте, як це годиться робити у демократичній спільноті, я б хотів поставити це питання на голосування шляхом…