Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 25

Метта тримали у стані медикаментозної коми до другої половини дня суботи. Він пробудився о четвертій, коли Стів, Джоселін, Мілфорд Гемптон (батько Джоселін, який прилетів з Атланти) та Мері Вандермеєр повернулися з обіду, що здебільшого лишився непочатим, у внутрішньому дворику лікарні. Але незабаром стало ясно, що він не відповідає на зовнішні стимули, і йому було поставлено загрозливий діагноз «кататонічний ступор». Вони побачили хлопця на лікарняному ліжку, його шкіра була блідою й прозорою, а пов’язки на очах моторошно нагадували шкіряну косметичну маску класу люкс. Найжахливішим було те, що його голова вільно висіла за кілька сантиметрів над подушкою, підтримувана здерев’янілими м’язами. Черговий лікар сказав, що коли він міняв пов’язки, то помітив, що зіниця правого ока була взагалі позбавлена рефлексів. А ліве око без пересадки рогівки так і залишиться нечутливим до будь-яких сигналів. Із власного лікарського досвіду Стів знав, якими мали бути очі під тією пов’язкою – сірувато-білими, затуманеними, ніби очних яблук взагалі не було.

Ані Стів, ані Джоселін не могли спати. Джоселін не бажала повертатися до Блек-Спрінга, тож вони поселилися в готелі «Рамада Інн» у міжнародному аеропорту Стюарт, де мешкав і пан Гемптон. Стів не мав жодних сил спостерігати за станом Джоселін. Під час сніданку у готелі вона мала такий вигляд, ніби захворіла на тяжкий грип. Жінка промовляла незв’язні речення. У стані шоку геть забула правила Блек-Спрінга: слово «відьма» не раз виринало у потоці її балаканини, а одного разу вона прямо заявила батькові: «Це зробила Катаріна». Мері навдивовижу професійно справлялася з поступливим замішанням Джоселін, тому й цього разу вона спочатку, не починаючи суперечки, спробувала заспокоїти її, але потім просто повела її до туалету.

– Боже, яка жахлива історія, – промовив пан Гемптон. В нього почервоніли очі, й він не голився. Стівові батько Джоселін завжди подобався, але вони з дружиною ніяк не могли зробити так, щоб родичі стали повноцінною частиною їхнього сімейного життя. І ось тепер ці два світи, що були за сотні миль один від одного, зіштовхнулися, і те зіткнення видавалося абсолютно неприродним.

– Стіве… а хто така ця Катаріна, про яку весь час говорить Джоселін?

У Стіва не було сил на розмови з дружиною. Головні миттєвості цих подій нескінченно крутилися в його голові, й перед ним поставала загроза болю такої страхітливої потужності, що він швидко занурювався назад, у безпечний стан напівсвідомості. Але принаймні ці останні слова Джоселін відклалися у нього в пам’яті.

– Я не знаю, – відповів він. І хоча він розумів із самого початку, як це нечесно, коли доводиться брехати про смерть власного сина, однак здивувався, почувши сам себе й усвідомивши, з якою дивовижною легкістю він перекручує правду. – Вона у стані шоку. Вона зовсім втратила почуття часу. Я гадав, можливо, вона у минулому знала якусь Катаріну?

– Не знаю.

І раптом старий почав плакати. Він перехилився через стіл, вхопив Стіва за руки і стиснув їх своїми тремтячими долонями.

– Повірити не можу. Тайлер і самогубство… Чому? Невже ви з Джоселін дійсно не бачили… нічого… ніяких ознак?

Вимовляючи останні слова, він енергійно стискав руки Стіва. «Ні, – хотів відповісти Стів, раптово відчувши гнів. – Наш собака минулого місяця повис на дереві, вище, ніж міг би залізти будь-який нормальний чоловік, а ще ми влаштували катування пари хлопців на міському майдані. То було насправді щось на зразок ярмарку. Але ж, їй-бо, такого ми вже точно не очікували. Тайлер був таким…»

Раптом він зрозумів, що збирався сказати його тесть, і горло йому стиснув жахливий напад паніки, бо він не хотів чути, як ці слова вимовляються вголос. Але те сталося, і сказане роз’ятрило його зяючі ран, як сіль.

– Тайлер був таким жвавим хлопцем.

«Авжеж, таким жвавим хлопцем був отой Тайлер, якою ж він був дивовижною дитиною! Тільки чому ти, недоумку, говориш про нього у минулому часі, ніби його тут більше немає, ніби він – якась річ, що була, відслужила, і її позбулися. Авжеж, який жвавий хлопець. «Допоможи мені, тату», – ось про що він просив мене. А що я зробив? Що я зробив?»

– Я не знаю, Мілфорде, – відповів Стів, повільно хитнувши головою.

– І він дійсно нічого після себе не лишив, навіть записки? Мені не треба знати, що в ній було, але мені було б легше, якби я знав, що вона існувала.

– Ні. Мені про це не відомо.

Де, в біса, були Джоселін і Мері? Стів так хотів, гостро потребував припинення цієї розмови.

Пан Гемптон випустив руки Стіва зі своїх немічних рук і втупив очі в землю.

– А чи не могло статися так, що Тайлер сам зробив це з молодшим братом? Що то було щось на зразок… приступу божевілля?

Стівові довелося міцно закусити вже й до того покусані губи, щоб втримати себе в руках.

– Мілфорде, я не знаю, – відповів він тремтячим голосом.

Їх відвели до невеликої кімнати для бесіди з лікарем Метта і психіатром. Там був і Воррен Кастільо, він мав за потреби їм допомагати і… наглядати за ними обома. Джоселін, здавалося, вдалося взяти себе в руки трохи краще, ніж то було вранці, а отже, ніякої таємної інформації вона не розкрила. Натомість жінка почала ридати, і стос серветок на пристінному столику невпинно зменшувався.

Запитання лікаря були очікуваними, і більшість із них залишилися без відповіді. Покінчивши з цим, лікар сказав:

– Є одне чутливе питання, яке я хотів би з вами обговорити. Наразі донорської рогівки для Метта немає. Що швидше ми йому допоможемо, то більшими будуть шанси на повне відновлення його зору. Чи не могли б ви дозволити нам скористатися рогівкою Тайлера, щоб допомогти його братові?

Якимось внутрішнім чуттям Стів очікував цього запитання, але все одно воно його приголомшило. А психіатр додав:

– Ви не зобов’язані відповідати просто зараз. Візьміть час, поміркуйте над цим. Якою б жахливою не була його смерть, принаймні в цьому можна було б знайти бодай якийсь її сенс.

«Авжеж, – подумав Стів, – візьмемо найкраще, що є у них у двох, і зробимо з того одного сина. Може, в цьому і прихована якась логіка, але я її второпати не можу». Проте, він швидко сказав «гаразд», адже ця відповідь була очевидною.

– А ви, мем? Яка ваша думка?

Джоселін приклала серветку до очей.

– Стіве, якщо ти погоджуєшся, то нехай так і буде. Тайлер заради Метта віддав би усе.

Це була тривожна мить, і обидва лікарі замовкли. Воррен здивовано звів брови і уважно обвів їх поглядом. Джоселін знову почала плакати, а, отже, нічого не помітила. Але Стів збагнув: вони їй не повірили. Вони були переконані, як і батько Джоселін, що Тайлер, перш ніж вбити себе, наставив на брата шприц-пістолет. Воррен теж це помітив – і був задоволений. А Стів відчув, як його серце розірвалося навпіл. Його синок, його Тайлер, був змушений розпрощатися з життям – проти власної волі, будучи заклятим настільки потужною силою, що годі й збагнути, силою, яка накрила собою й Метта, – а вони всі гадають, що Тайлер був навіженим. Таким собі недоумком, схибнутим, кровожерним підлітком, одним із тих, про яких пишуть у газетах.

І ця кричуща несправедливість змусила Стіва уперше за весь час заплакати. Його довгі схлипи ставали все голоснішими, глибоке горе шматувало його на частини. Джоселін не мала сил втішити його, так само, як і в нього не було до того сил втішати її. Так вони і сиділи, кожен у своєму кріслі, одинокі, занурені у своє горе, і Стів не був певен, чи зміг би він прийняти розраду від Джоселін, навіть якби вона була у змозі те зробити.

Воррен провів їх до кафетерію лікарні з видом на Гудзон. З широкого вікна відкривався вид на паркінг із деревами й на річку, що ліниво текла за ним. Величезна різдвяна ялинка на круговій алеї погойдувала гілками, а денне світло потроху щезало, поступаючись темряві. Тепла чарівність зимового дня розсіялась, настав холодний, суворий грудневий вечір. Неподалік, у морзі в іншій частині будинку, лежав його син, голий і розсічений, і зараз, мабуть, патологоанатом видаляв усі його життєво важливі органи.

– Я дуже перепрошую, – почав Воррен, – але нам треба вирішити кілька практичних питань до того, як прийдуть трунарі від «Нокс і Крамер» і почнуть готувати похорон. Що ви бажаєте зробити з Тайлером: поховати тіло чи здійснити кремацію?

– Поховати, – відповів Стів, майже не вагаючись, і Джоселін здивовано втупилася в нього.

– Стіве…

Похоронної страховки в них не було, але гроші не були проблемою. Однак Стів завжди вважав, що вони не відносяться до того типу людей, які надають символічного значення могилі на цвинтарі. Колись вони говорили одне одному, що бажали б, аби їм після смерті влаштували кремацію, говорили, певна річ, гіпотетично, як завжди говорять про це, коли смерть здається далекою. Але тепер він раптом уявив, як їхні друзі та знайомі повертаються з ними з церемонії кремації і починають їсти принесені салати і кіші, й усе те – після того, як Тайлера було вкинуто до печі. Від жару засмалиться і почорніє його м’яка шкіра, обгорить його волосся, за кілька хвилин розпадуться м’язи, які стільки років були тілом його сина. І нічого від Тайлера не залишиться, лише купка попелу й дим, що пасмами вилетить з труби і рознесеться у холодному повітрі, а потім його молекули осядуть на дахах тисяч будинків. Цього Стів не міг витримати, він знав, що хоче за будь-яку ціну тримати сина поряд із собою.

– Ми його поховаємо, – повторив він.

– Ох, Стіве, не знаю… – сказала Джоселін. – Тайлер завжди хотів забратися із Блек-Спрінга, хотів пізнати світ за його межами. Чи не було б краще, якби ми розвіяли його прах десь у гарному місці?..

Але Стів не бажав іти на поступки. Він сам не знав, чому. Можливо, його вибір був егоїстичним, але для нього це було важливо, ніби хтось його напучував іззовні, й він підкорявся тому внутрішньому голосу.

– Джоселін, я хочу, щоб він був із нами. Я хочу мати змогу приходити до нього.

– Гаразд, я віддаю тобі право вибору, – погодилася вона. Врешті-решт, ішлося про Тайлера, якби помер Метт, приймала б рішення вона.

– Де ви хочете поховати його? – спитав Воррен.

«Поруч із Флетчером на задньому дворі», – раптово спалахнула думка в голові у Стіва, і він відчув, як його тіло стало крижаним.

– У Блек-Спрінзі.

– Цього я і боявся, – зітхнув Воррен.

– То проблема?

– Ні. Звичайно ж, ні. Вам буде надано усі можливості, щоб зробити так, як вважаєте за потрібне, можете на це розраховувати. Просто ми непокоїмося – і це ще м’яко сказано. Поведінка Катаріни змінилася, усі в місті психують. Ми не знаємо, чого ще чекати.

– Воррене, Тайлер, імовірно, якимось чином почув її шепіт. Хіба це не єдине розумне пояснення? То був жахливий нещасний випадок.

– Минулого вечора вона напала на Роберта, – стиха докинув Воррен.

Стів і Джоселін приголомшено втупилися в нього.

– Не хвилюйтеся, з ним усе гаразд. Просто ми всі шоковані. Ми геть нічого не розуміємо, скидається на навмисний напад.

– Але чому вона робить такі речі? – запитала Джоселін, і її досі тремтячий голос став уривчастим. – Стіве, чому вона вбила Тайлера? Я намагаюся не думати про це, але знову і знову я це бачу, бачу, як він там висить… а потім бачу, як Метт набиває собі рот тими грибами… То був не він, ти ж це знаєш, то вона змусила його зробити це, вона хотіла забрати Метта від нас теж… І щоразу, коли я намагаюся згадати обличчя Тайлера, мені це не вдається… я бачу лише її обличчя, її очі – відкриті… і вона дивиться на мене…

Сльози текли в неї по щоках.

– Стіве, допоможи мені, будь ласка, обійми мене, просто зараз.

«Тату, допоможи мені.»

Стів зробив це. Він обняв її і тримав в обіймах, а вона невтішно ридала в його сорочку, але то не справляло на нього жодного враження. Йому здавалося, що він обіймає кусень тіста. І весь цей час він виглядав із вікна і дивився на людей, що йшли круговою алеєю під виючим вітром, і в кожного були власні внутрішні примари і сумні спогади. Але вони йшли додому, і ті обставини, що спонукали їх прийти до лікарні, віддаляться від них; вони прийдуть до своїх домівок, де на них чекатимуть діти під різдвяними ялинками. Несподівано Стів побачив перед собою жахливо чітку картину того, як діти плавають у великих банках із формальдегідом під сосновими лапами – голі, роздуті дитячі тіла у жовтуватій воді, один з них – Тайлер, в його вирячених очах відбиваються різдвяні вогники.

У вівторок була церемонія прощання з Тайлером. Оскільки єдине в Блек-Спрінзі похоронне бюро було розташоване у будинку для літніх людей «Роузбург», вибір приміщення було зроблено на користь заскленої тераси з заднього боку «Тихого чоловіка». Тайлерові завжди подобалося приходити сюди з друзями на рутбір, і бармен зі сльозами на очах повідав Стівові, що цей чудовий хлопець завжди був прикладом для інших.

У другій половині дня в понеділок розпач Джоселін досягнув піку. Їй стало ввижатися, що тих жахливих подій насправді не було, і її охопила паніка. Стів знайшов її у «лімбі», де вона витягала нитки з килима – одну за одною. Увечері доктор Стентон дав їй нейролептиків – вперше від п’ятниці вона заснула, і то вже було бодай невеликою ознакою покращення.

Піт наполегливо просив Стіва не обділяти увагою нікого з живих членів сім’ї. Стів у душі знав, що його друг має рацію. Джоселін була у стані повного колапсу, а Меттові не ставало краще. Попри успішну пересадку рогівки, не було жодної ознаки того, що до Метта повертається свідомість. Але Стів був не здатний приділити молодшому синові чи дружині увагу, якої вони потребували і на яку, ймовірно, заслужили. Його розум був переповнений думками про Тайлера.

Вранці того дня Тайлера привезли до «Тихого чоловіка» в сучасній фанерній труні світлого кольору. Стів і Джоселін вже були там і деякий час провели з ним наодинці до того, як труну пізніше зачинили. Тайлера одягнули, як вони того й хотіли, – у джинси, білу футболку з вирізом у формі букви V та його улюблений кардиган – такий одяг він носив би і за життя. Патологоанатом чудово з ним попрацював. Стів знав, що від мотузки на шиї мали залишитися сліди, але їх навіть не було видно.

Він був таким вродливим. Його син. Його Тайлер.

Він мав такий вигляд, ніби заснув. Неймовірно спокійний. Неймовірно живий. В голові Стіва проповзла бентежна думка про те, що Тайлер дійсно спав і лише чекав на те, щоб розплющити очі, потягнутися і встати з домовини. Але цю ілюзію розвіяла легка пульсація генератора під ліжком з системою охолодження. Тайлер розкладався зсередини, і цей процес можна було хіба що трохи загальмувати. Якби підняти одну з його повік, можна було б побачити, як на тебе дивиться кулька з пінопласту – патологоанатом запхав її туди, щоб заповнити нею очне яблуко.

Прибула Лорі. Сказала, що її батьки не змогли відпроситися з роботи на прощання з тілом, але будуть присутні на похованні. Стів плакав разом із нею, а потім повів її всередину.

– Чи можу я… доторкнутися до нього? – спитала вона через якийсь час.

– Звісно, сонечко, – відповів Стів. Вона обережно взяла руку Тайлера у свою, але швидко її випустила, мабуть, злякавшись того, якою вона була холодною і закляклою.

«Авжеж, так воно і буває, – подумав Стів. – Але ти можеш його відпустити. Спочатку трохи болітиме, але твоє життя триватиме далі. Наступного літа в тебе вже, можливо, буде новий бойфренд, а Тайлер перетвориться хіба що на болючий спогад, який поступово зникне».

– Я просто цього не розумію, – схлипнула Лорі, витираючи рукавом сльози з очей.

Стів відчув, як у кімнаті несподівано виник ніби спрямований на нього електричний заряд. Настав час, коли він мусив запитати в неї, чи не помічала вона чогось дивного в поведінці Тайлера… чогось такого, що могло б пояснити його несподіване самогубство. Він розумів, що вона чекала цього від нього, і що, мабуть, Лорі була ображена тим, що він не запитав її про це. Але Стів не міг. Цей фарс мав бути розіграний пізніше, не перед обличчям Тайлера.

– І я теж, Лорі, – нарешті сказав він, тремтячи.

А потім прибули й усі інші. Смерть Тайлера вибухнула бомбою – у спільноті Блек-Спрінга і за межами міста. Того ранку незвична, ні на що не схожа напруга ніби рикошетом відбивалася від стін задньої кімнати «Тихого чоловіка». Вона підіймалася вище за спільну солідарність у горі, її породило лобове зіткнення великої кількості жителів Блек-Спрінга з великою кількістю людей з-за меж міста – людей, які знали Тейлора, і людей, які його не знали. Навіть Тайлерові улюблені життєствердні композиції «Owl City», що програвалися фоном, не могли послабити напругу. Здавалося, що цього ранку міський кордон проліг безпосередньо крізь цю таверну, і люди, які перебували по один його бік, цуралися тих, що були з іншого боку. Жителі міста видавалися промерзлими до самих кісток. Катаріна торкнулася Тайлера. Над ним було відьмине прокляття. Цей кордон був настільки тонким, що родичі Тайлера, друзі зі школи, члени спортивної команди та вчителі з інших місць його не помітили, хоча вервечка людей, що човгали з головної зали до кімнати з домовиною, а потім повз неї, рухалася дещо прискорено і не наближалась до охолоджувального ліжка ближче, ніж на метр. Жителі міста на Тайлера майже не дивилися, вони лише клали на себе хрест або робили жести захисту від злого ока. І коли виходили крізь задню кімнату «Тихого чоловіка», вочевидь відчували глибоке полегшення. Це мало настільки абсурдний вигляд, що Стів відчув огиду. Якби Тайлер не був у місті настільки популярним, більшість із цих людей не змогла б навіть знайти в собі мужність, щоб прийти і попрощатися з ним.

Посередині церемонії він відвів Джоселін убік. Вона була блідою як смерть, здавалося, в неї ось-ось станеться нервовий зрив. Її щоки обвисли, а руки тремтіли.

– Ти це витримаєш? – запитав він м’яко.

– Не знаю, Стіве. Якщо я почую ще одну довбану затерту банальність, здається, почну кричати.

Їй явно набридли усі ті співчуття, кожне з яких ранило дедалі глибше, – від традиційних фраз на кшталт «час зцілює усі рани» та «життя не завжди справедливе» до не надто обнадійливого «за сімома голодними роками настануть сім років достатку» і вкрай незрозумілого «приходять вони з одного боку, а йдуть з іншого».

– Що вони, заради всього святого, хочуть мені сказати? – вела далі глибоко засмучена Джоселін. – Невже вони й справді гадають, що я підстрибну вгору, коли це почую, і скажу: «О, дякую, мем, а я цього й не знала. Якщо так, то не все настільки вже й погано, правда?»

– Тс-с, – шепнув Стів, пригортаючи її до себе. Джоселін знову почала плакати, і коли Мері побачила, яким він був безпорадним, то неохоче взяла на себе роль утішниці. Стів хотів було подякувати, але Мері з легким докором опустила очі. Нікому ця роль добре не вдається, подумав він. Вони могли лише намагатися робити те, на що мали сили.

Гризельда Холст принесла м’ясний пиріг велетенських розмірів. Стів не знав, що з ним робити, але в нього не вистачило духу відмовитися від подарунку. Він зніяковіло стояв із пирогом у руках, поки його не забрав від нього Піт.

– Я так жахливо почуваюсь через те, що сталося з усіма вами, – сказала Гризельда, легко торкаючись руки Стіва. Вона по черзі дивилася то на нього, то вниз, ніби соромилася самого факту проживання у місті, що забрало у Тайлера життя.

– Дякую, що прийшли, пані Холст, – сухо відповів Стів.

– Щоночі я молюся за вашого другого сина, – вона оглянулася навколо і продовжила стиха:

– Не можу збагнути, чому Катаріна отаке зробила. Він же тільки хотів їй допомогти, правда? Ми ж усі бачили, що він був на її боці.

Стів не знав, що їй відповісти. Балаканина про те, хто на чиєму боці був, вразила його своєю абсурдністю, якщо не сказати більше.

– Дякую, пані Холст. Як Джейдон?

І знову оцей нервовий погляд униз.

– Не дуже. Але він прийде до тями.

– Мені шкода, що так сталося. Я хочу, щоб ви знали, що я був проти цього, проти того, як вирішувалася уся та справа.

– Приємно чути це від вас. Я ніколи на вас зла не тримала.

«Не тримала зла на мене?» – хотів перепитати Стів, але притьмом усе збагнув, і на одну коротку мить жахливе розуміння пронизало йому мозок гострим, крижаним страхом… і так само швидко щезло, ніби хвиля припливу, що, відбігши, оголила на березі якийсь предмет, а потім накрила його знову. Стів намагався вчепитися за той проблиск, щоб затримати його, але йому забракло сил. Оті всі люди. Оті всі слова. Скільки ще болю може витримати людське серце? Чому усе це здається таким безглуздим? Саме тут і зараз скорбота вхопила його лютіше, ніж за весь час до цього, і Стів зараз віддав би усе, буквально все на світі, щоб могти перенестися на тиждень назад, побути з сином оті кілька днів і запобігти тому, що з ним сталося.

Можливо, то вже останні напади потужного особистого горя, яке ще довго калічитиме їхнє життя, але з плином часу перетвориться на щось терпиме, поки врешті-решт не стане спогадом. А, може, настане день, коли вони зможуть поновити нормальне сімейне життя без Тайлера. Але сталося так, що Гризельда Холст першою вимовила вголос ім’я відьми, отже, Катаріна ван Вайлер потрапила до центру його скорботи. Стів міг запитувати себе лише про одне: чому? Чому хтось міг тримати у собі стільки зла і змушувати так жорстоко страждати ні в чому не винних батьків? Удова м’ясника, можливо, трохи дивакувата жінка, але ж вона має рацію. Тайлер, чорт забирай, був на її боці. Він хотів захистити її від тих сучих синів, які замислили і здійснили усю ту божевільну затію з каменуванням. Тайлер хотів допомогти їй, невже ж вона не могла виявити до нього милосердя? Та й до того ж, саму Катаріну примусили вбити власного воскреслого сина, то як же вона могла…

Ця думка впала на нього, ніби гірська лавина. Кімната у міському кафе почала валитися набік і перевертатися перед його очима, а вдягнені у чорне люди зникли з його очей. Ніби звіддалік усе ще лунали слова Гризельди Холст: «Він тільки хотів їй допомогти, правда? Ми ж усі бачили, що він був на її боці».

А потім слова Піта Вандермеєра тієї ночі, коли вони вводили подружжя Делароса у курс справ: «У жовтні 1664 року дев’ятирічний син Катаріни вмирає від віспи. Знайшлися свідки, що бачили, як вона, вбрана у глибокий траур, ховала в лісі його тіло. Але за кілька днів потому жителі містечка побачили, як хлопець розгулює вулицями Нью-Бека, ніби Катаріна воскресила його з мертвих, як Ісус воскресив Лазаря».

«Він тільки хотів їй допомогти, правда?»

«Якщо воскресіння когось із мертвих не є остаточним доказом того, що людина злигалася з тим, із ким злигатися не повинна, то які ще докази потрібні?»

«Її катували, й вона зізналася, але вони всі так робили.»

«Її катували, й вона зізналася».

«Він тільки хотів їй допомогти, правда?»

«Воскресіння з мертвих…»

Уздовж хребта Стіва побігли дрижаки від розуміння простих речей, і на відстані йому почувся голос собаки, що гавкав тієї холодної листопадової ночі лише півтора місяці тому, того собаки, чий голос так нагадував голос Флетчера.