Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 26

Тайлера поховали у четвер вранці на цвинтарі святої Марії за церквою – то був більший із двох цвинтарів у Блек-Спрінзі. Погода була похмурою, і натовп людей, що прибули на похорон, зустрічало тьмяне, безживне грудневе світло. Двоє людей прийшли лише на частину церемонії – то були Роберт Грім і Гризельда Холст, і у кожного з них були свої мотиви.

Під час заупокійної служби Гризельда сиділа в церкві на одному із задніх рядів. А потім вона відійшла до краю цвинтаря, за спини людей, що стояли на доріжках і поміж могилами – аж до воріт із кованого заліза й навіть за ними. Гризельда боялася змішуватися з натовпом. Після суду над Джейдоном та бичування від неї відвернулися. Жителі міста всіляко уникали її. Блек-Спрінг так остаточно і не одужав після того дня п’ятнадцятого листопада. Люди просто не розуміли, як їм тепер ставитись одне до одного. Для багатьох та нелюдська, страхітлива подія, що сталася на міському перехресті, була настільки жахливою і так суперечила їхнім моральним ідеалам, що вони у буквальному сенсі викреслили її з пам’яті. На вулицях люди обмінювалися суто формальними вітаннями, і про те, що сталося тоді, ніхто не говорив ані слова. В кожного на обличчі закарбувався сором, адже провина за це безчестя лягала на всіх.

Наприкінці листопада Гризельда знову відкрила свою крамничку, але тепер люди цуралися її «М’ясних виробів і делікатесів». Клієнти текли тонесеньким, уривчастим струмочком, прибутки далеко не покривали витрат, і Гризельда почала непокоїтися за своє майбутнє. Іронія була в тому, що тепер вона краще, ніж будь-коли раніше, розуміла, якою нещасною мала почуватися Катаріна. Та теж була відщепенкою, покидьком суспільства. Гризельда глибоко відчувала спорідненість їхніх душ, проте від того часу, як її викинули з ради, вона більше не наважувалася приходити до відьми. Це було для неї справжньою мукою, проте Гризельду жахала перспектива бути спійманою камерами спостереження. А більше за все на світі вона боялася Катаріниного гніву.

Мати Тайлера Гранта у чорному пальті глянула на Гризельду, і то був погляд жінки, яка за ці шість днів постаріла на шість років. Її тримав під руку батько, дужий Чужинець, якому було за сімдесят, і вона все оглядалася довкола, ніби не вірячи власним очам, ніби бажаючи переконатися, що її молодшого сина дійсно немає на похороні брата. Яка то була трагедія – бідна дитина лежала у лікарні в Ньюбурзі! Ходили чутки, що він впав у стан психічного розладу, з якого більше не вийде. Поряд із дружиною стояв Стів Грант, але від Гризельди не приховалося те, що він жодного разу за всю службу не доторкнувся до неї. Він задавався розгубленим і одержимим, скидався на людину, не здатну більше розпізнавати реальність.

Родина Грантів віруючою не була, але оскільки смерть їхнього сина вразила міську спільноту, пастор зголосився сказати кілька слів… як завжди, ні про що, коли поряд Чужинці. Гризельдині очі блукали натовпом. Вона була шокована, коли побачила Колтона Метерса, який сховався в тіні розп’яття над залізними воротами. На його обличчі не було жодних емоцій, ніби то був білий мармур, а його чіпкі чоловічі руки, вкриті синіми венами, стирчали із кишень пальта. Гризельда відчула спалах холодної ненависті до голови ради, який викинув її геть, як трухлявий непотріб, саме так, як це зробили й усі інші.

Вона стала парією. Вона, Гризельда Холст, яка у тій справі Артура Рота виконала усю брудну роботу, вона, чиє посередництво перед Катаріною усі ці роки запобігало… подіям, схожим на цю.

Гризельда піднесла до носа хусточку, сердито висякалася і, сповнена гнівом, пішла з кладовища.

Щойно вийшовши за ворота і бурмочучи якесь злостиве богохульство, вона ледь не наштовхнулася на Роберта Гріма, закутаного в «аляску». Не дивно, що вона його не впізнала – Роберт Грім став жалюгідною тінню того чоловіка, яким був колись, а якщо бути точним, то до вечора минулої п’ятниці. В його очах на перекошеному обличчі не було й сліду колишніх цинічних вогників; тремтячими пальцями він штрикав поміж губ недопалок цигарки. Цю звичку він покинув за двадцять років до того, але у суботу вранці знову почав курити.

А курив він здебільшого, щоб викреслити з пам’яті той сморід.

Сморід відьми, сповнений зла і пітьми.

Грім пережив нервовий зрив, який приховував від колег, змушуючи себе працювати. Цілеспрямований напад Катаріни став підтвердженням його передчуття. Внутрішній голос, що попереджав його про бурю, яка насувається, тепер звучав голосніше, і не просто зловісно, а неприховано і злостиво. Здавалося, це відчували й жителі міста. Вони без жодних на те причин дивилися на небо або потай позирали за межі цвинтаря, бажаючи одного: якомога швидше повернутися додому і заховатись за замкненими дверима, у примарній безпеці. Їх нудило від страху, як і самого Роберта Гріма. Якби він міг втекти від того страху, він би це зробив. Але із Блек-Спрінга нікуди тікати. До того ж він усе ще відчував себе відповідальним за те, що відбувається. Можливо, йому все-таки вдасться триматися на крок попереду.

Грім відвернувся від церемонії поховання і поглянув на безкінечний, меланхолійний ряд машин Чужинців, що починався від міського майдану і тягнувся пагорбом угору вздовж Лоуер-Резервуар-роуд. Правою рукою він нервово мацав мобілку, очікуючи поганих новин. Катаріна стояла в лісі за півмилі на захід, і всі співробітники Відьмоконтролю були напохваті, готові втрутитися, якщо ситуація того потребуватиме. Довкола всього цвинтаря були розставлені волонтери на випадок, якщо вона, виявляючи верх несмаку, вирішить з’явитися тут. Грім очікував цього з вірогідністю п’ятдесят на п’ятдесят. «І що тоді? – думав він. – Якщо вона захоче влаштувати виставу, ми підемо танцювати під її дудку, як довбані маріонетки».

Його пальці замерзли аж до спазму. Катаріна напала на нього саме тоді, коли до нього почало доходити, що усе було частиною якогось заздалегідь розробленого плану. Чи могло це бути збігом?

«Та не дури вже хоч самого себе.»

Але якщо вона справді все прорахувала, що тоді? Якби ж він тільки міг побачити, що саме ховалося за цим колом пов’язаних між собою подій, яке невпинно звужувалося, за цим ланцюгом, що кувався ланка за ланкою… і якби тільки він, з ласки Божої, мав достатньо сил, щоб це відвернути.

Трішки віддалік від того місця можна було побачити, як Гризельда Холст, хилячись під вітром, спускається з пагорба і прямує до свого магазину. Їй хотілося дізнатися, як справи у Джейдона. Дудлтаун зламав його, і він не захотів бути присутнім на похованні колишнього друга.

Його звільнили майже два тижні тому, і з цього часу Гризельда почала трохи боятися – і то не за Джейдона, а за себе саму. Вона згадала, як сиділа з сином на дивані того вечора, коли його доправили додому. Джейдон тепер рухався, ніби немічний старець. Він, скрутившись, притулився до неї, мов дитина, поклав голову їй на коліна і майже миттю заснув. Гризельда, тихенько мугикаючи, пестила його волосся. Вона відчувала глибоке збентеження і внутрішній конфлікт. Так, вона люляла сина з любов’ю, уперше відтоді, як від неї пішов Джим… але ж саме її син побив камінням Катаріну. Її Катаріну. Вона і любила його, і водночас ненавиділа.

Гризельда обережно поправила комір футболки Джейдона. Він не прокинувся. Вона здригнулася, помітивши осоружну мішанину погано загоєних ран і пошматованої шкіри на його спині. Під час випробувального терміну психіатри допомагатимуть Джейдонові боротися із симптомами його травми, проте Гризельда знала: ці рубці залишаться на все життя. Хай там як, а три тижні у повній самотності вона намагалася підготуватися до його звільнення, але реальність повернулася до неї тим боком, який вона геть недооцінила. Усі знають, що в нього ці рубці. Усі знають, що зробив Джейдон. Прокляття залишиться на ньому назавжди.

Гризельда взяла у руки вишивання і почала стиха наспівувати синові колискову, в якій любов чергувалася з ненавистю.

«Колеса в автобуса крутяться, і крутяться, і крутяться…»

Вона просунула голку крізь тканину і чикнула нитку ножицями для шиття. Щоразу, як її рука звільнялася, вона гладила Джейдонове волосся.

«Сигнал в автобуса бібікає: бі-бі-бі, бі-бі-бі…»

Несподівано Гризельда припинила шити й ошелешено підвела погляд; в одній руці в неї були ножиці, а іншою вона в той час пестила синове волосся.

«В автобусі лялі плачуть: а-а-а, а-а-а!..»

Любов і ненависть. Любов і ненависть.

«Мами в автобусі…»

І вмить Гризельді сяйнула думка: встромити ножиці в Джейдонове горло, нижче того місця, де ритмічно піднімається й опускається його кадик. То була суто раціональна думка, її породила не ненависть, а любов.

Це звільнить його від недолі. В цьому місті у Джейдона майбутнього не було, як не було й альтернативи місту. Хіба не має Гризельда права надати сенс його життю, принісши Катаріні неперевершену жертву?

Зазвичай поетичний геній Гризельди Холст обмежувався поціновуванням манірних привітань із листівок компанії «Холмарк Кардз», але зараз їй прийшло в голову таке:

«Дитина моя в тебе жбурляла те жахливе каміння.

Тепер віддаю я свою дитину тобі.

Як і вони колись тебе змусили вбити дитину твою».

Затамувавши подих, вона притиснула кінець ножиців до блідої шкіри Джейдонового горла.

Під ножицями м’яко подалася плоть.

Джейдон навіть не ворухнувся.

У ці кілька вирішальних секунд вона спробувала уявити собі життя без Джейдона. Не треба буде більше ховати його на задній половині м’ясної крамнички, ніби якусь ганебну таємницю. Не буде більше в її житті його вибухів гніву, його агресії, він не перешкоджатиме більше її спробам отримати Катарінину ласку…

Але Джейдон ворухнувся уві сні й поклав руку їй на стегно, і цей жест, цей дитячий, інстинктивний, обеззброюючий пошук материнської підтримки раптово повернув її до реальності. Хутко й боляче закалатало серце в її грудях, і з притлумленим стогоном Гризельда швиргонула ножиці в куток кімнати. Вона стиснула губи і поволі почала відновлювати контроль над собою.

«Тс-с, дитинко, – сказала вона і знову почала пестити сина. – Тихо-тихо. Неня поряд, ти в безпеці. В тебе, крім нені, нікого немає. Ніхто вже ніколи не робитиме тобі боляче».

І вона ніби почула Джейдонову відповідь: «Мамо, ми всіх їх змусимо заплатити за те, що вони зробили.»

І ось тепер ховали не Джейдона, а Тайлера Гранта. Катаріна ніби дала їм знак, що вона їх пробачила. І Гризельда з палаючими від морозу щоками просовувала ключ у замок м’ясної крамнички й подумки говорила собі: «Так, синку. Я приведу тебе разом із собою під покров Катаріниної ласки. Я покажу тобі правильний шлях. Ми з тобою і Катаріна – проти них усіх».

Задзвонив маленький дзвоник над дверима, і першим ударом, який вона прийняла на себе, був неймовірний сморід. Спрацював блювотний рефлекс, вона затулила рот рукою й відсахнулася. Вхопилася за одвірок, різко вдихаючи видихнуте нею ж повітря, і, не вірячи власним очам, витріщилася на вітрину із м’ясними виробами. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що то було, гадаючи, що хтось прийшов, забрав звідти усе її м’ясо і поклав на його місце стару, запилену ковдру. А потім помітила: усе було вкрите синьо-сірим шаром цвілі, схожим на ніздрювату субстанцію, що покриває інфіковані рани. Сама по собі цвіль була матовою, але, попри те, вона яскраво жевріла у флуоресцентному світлі вітринних світильників. Усе її м’ясо, по всій вітрині, було зіпсоване і вкрите плямами від мушачих яєць, ніби її не було вдома не трохи більше як сорок хвилин, а кілька тижнів. Яловичий фарш кишів білими червами. Стейки знебарвилися, як легені хворого на туберкульоз. Фрикадельки, які вона замісила цього ранку, смерділи, ніби вони лежали, розкладаючись, у підливці від самого жовтня. Густа, жовтувата, повна паразитів піна обліпила рагу.

«Це – передвістя, – подумала Гризельда з жахом. – О, святі небеса, що ж це, в біса, відбувається?»

Знадвору донісся похоронний дзвін, і Гризельда, скрикнувши, зіщулилася, а за десять миль звідти на північ сліпі Меттові очі раптом розчахнулися під пов’язками, і коли медсестра побігла подивитися, що сталося, він волав: «Не робіть цього! Не робіть цього! Не дозвольте йому відкрити їй очі! Мамо! Тату! Не дозвольте йому відкрити їй очі!»

Розділ 27

Після поховання Джоселін заявила, що хоче разом із батьком поїхати до лікарні, щоб бути поряд з Меттом. Завтра закінчиться його перший тиждень у Ньюбурзі. Коли, нарешті, після нескінченних співчуттів усі роз’їхалися по домівках, Джоселін сказала Стівові, що коли до початку наступного тижня не настане покращення, їм доведеться подумати, як повернути Метта назад до Блек-Спрінга… до того, як її вплив на їхнього молодшого сина не стане надто потужним.

Стів розгублено кивнув і сказав, що в нього залишилося кілька справ з похоронним бюро, які треба довести до кінця, і він приєднається до неї пізніше. А водночас він думав: «Ото й усе. Твій молодший син тепер – твій єдиний син, і не забувай про це».

У темному костюмі, з розстібнутим коміром і приспущеною краваткою, він пройшов до кінця заднього двору, до могили Флетчера. Він хотів побути наодинці зі своїм горем, і це було справжньою причиною його небажання їхати до Ньюбурга. Частина його мозку наполегливо відмовлялася визнавати, що в нього залишився тільки один син. Вона не бажала відпускати Тайлера. І це почуття приходило до нього знову і знову. Поява на похованні багатьох знайомих облич змусила його певною мірою втекти від свого відчаю, але після того відчай повернувся з новою силою. Він намагався спотворити реальність і, щоразу стикаючись із фактами, знову і знову відкидав їх, але відчай глибоко проникав йому в душу. Стів утворив ніби коротке замикання, яке віддалило його не лише від його сім’ї, а й від себе самого. Попри скорботу, він усе ж таки розумів, що, відрізавши себе від решти людей, почав небезпечну гру. У вівторок, коли закрили віко домовини, він, хоча й недовгий час, але цілком усвідомлено подумував про самогубство як про логічний засіб припинення болю. Але зрештою це здалося йому безглуздим проявом жалю до себе самого.

Стів Грант у загробне життя не вірив, як не вірив і в те, що воно з’єднає його з Тайлером.

Зимно. У лісі ще доволі світло, але в тому світлі було щось вороже. Давно, ще до того, як вони побудували стайню, на цьому місці стояв батут, і малий Тайлер проводив на ньому літо за літом, роблячи сальто з лінивою неуважністю, ніби для нього майбутнього взагалі не існувало. Стів згадав, що Джоселін трохи боялася темної ями під батутом. Вона боялася, що настане день, коли лусне одна із пружин, і Тайлер з вивихнутою ногою застрягне у цій темній дірі. Батут вони пізніше звідти забрали, а діра залишилася. Тією дірою була смерть, і зрештою смерть таки його вхопила. І зараз він лежав у тій дірі, за милю звідси, на цвинтарі святої Марії, у темній дірі, й там він залишиться назавжди.

Стів опустився на коліна поряд із насипом над могилою Флетчера, з орієнтиром нагорі, який Метт спорудив із обрубків деревини, і прошепотів: «Чуєш, друже? Попіклуйся там про Тайлера, гаразд? Я знаю, ти б за нього життя віддав. І я зробив би те саме».

І раптом йому почувся голос Тайлера: «Метте, Флетчер мертвий. Хіба ти коли-небудь чув, щоб Флетчер раніше так завивав?»

«Ні, але ж він до того і мертвим не був.»

Стів відчув, як усім його тілом пробіг холод. Тієї ночі він відкинув цю думку як нісенітницю, але ж то було правдою. Флетчер був мертвим… окрім тієї ночі, коли вони чули, як він виє в лісі. Тієї ночі Катаріна повернула йому життя.

«Ні. Про такі речі ми не думаємо.»

Він сіпнувся і пригадав іще одну думку: «Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

Хтось поряд із ним прокашлявся, і Стів, стрепенувшись, подивився угору. То був Лоуренс. У траурному костюмі він мав вигляд сумний і змучений.

– Вибачте, я не хотів вас налякати.

– Жодних проблем, Лоуренсе. Як ти?

Хлопець знизав плечима, ніби демонструючи, що його самопочуття зараз не мало жодного значення.

– Я хотів подякувати вам за все, що ви зробили. За те, що не видали нас, Тайлера і мене.

– Нема за що.

Лоуренс підійшов ближче і став поряд біля могили.

– Знаєте, він так любив Флетчера. Можливо… якби Джейдон не нацькував, чорт забирай, цього собаку на неї… можливо, нічого того і не сталося б. Розумієте, він цього не заслужив…

Його голос зламався, і сльози потекли у хлопця по щоках. Стів відчув, ніби у нього щось вибухнуло в горлі.

«Ні, Тайлер того не заслужив, точно не Тайлер. Не давай йому віддалятися від себе, адже, якщо це зробиш, ніколи того собі не пробачиш. Якщо тебе мучить біль – плекай його, якщо тебе палить вогонь – не гаси його. Нехай він горить, тримай його живим. Так, тримай його живим…»

Господи Ісусе. То вже було занадто. Біль був надто потужним, Стів не мав сил його терпіти. Кожна клітинка його тіла голосно тужила за Тайлером, він палко бажав обняти його і сказати: «Я тебе люблю». Він віддав би буквально все на світі, щоб відмотати час назад. Не зробив Тайлер прориву в журналістиці, не знайшов він і чарівної дівчини у Нью-Йорку, ні, він помер у петлі при ясному розумі, чудово усвідомлюючи, що сталося, спостерігаючи за тим, як світ залишає його.

З усією стриманістю, на яку лише був здатний, Стів промовив:

– Можливо, Лоуренсе, тобі вже час іти додому?

Лоуренс витер сльози.

– Маю сказати вам іще одне. Якщо не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи. Це стосується Тайлера.

Стів заплющив очі і, здригаючись, зробив глибокий вдих. Син його сусідів гадає, що чимось завинив, і ось тепер, у найтемнішу мить його горя, прийшов, щоб скинути з себе цей тягар. Стів збагнув, що мусить випити цю гірку мікстуру до останньої краплини.

– І про що мова? – сухо запитав він.

– Тайлер ніколи не вчинив би нічого подібного із власної волі. Він неодмінно мав почути її шепіт. Іншого варіанту немає. Але Тайлер не був до неї жорстоким. Інші – так, але Тайлер – ніколи. Він завжди її захищав. Спочатку я не второпав, чому це їй забаглося чи то помститися йому, чи то з іншою метою зробити те, що вона зробила. Але потім я раптом збагнув, що то була не вона.

Настала тиша. Час минав.

– Що ти маєш на увазі?

– Ми записали її шепіт. Дали тому хлопцеві з Гайленд-Фолз послухати його, щоб переконатися, що йому він не нашкодить. Я припустив, що коли ви удвох пішли до Відьмоконтролю, Тайлер стер той файл. Але ж, розумієте… ми записали його на Джейдонів телефон. Я бачив, як Джейдон його стирав, але він міг лише удати, що робить це. Я подумав: ні, вони ж схопили того гівнюка, правильно? Відьмоконтроль мав відразу ж вичистити його телефон. Але то був аудіофайл. І це мене налякало. Ну, тобто, чому вони мали стирати усі його музичні кліпи? – Стів зрозумів, до чого хилить Лоуренс, ще до того, як він це вимовив. – А що, як Джейдон і досі має той запис?

«Я ніколи на вас зла не тримала», – почув він голос Гризельди Холст. Ну, вона-то, може, й не тримала. Тепер він усе збагнув. Знову спалах жаху – і все стало на свої місця. Його щелепа, здавалося, відпала сама собою, і несподівано він згадав про те, що вразило його тоді, того вечора, на березі Гудзона, коли вони чистили Тайлерів макбук, – думка про те, що, можливо, рятуючи Тайлера, він йому тим аж ніяк не допомагає.

Лоуренс щойно подякував йому за те, що він зробив, але, якщо його припущення правдиве, тоді Стів, попри всі його гарні наміри, несе відповідальність за смерть сина.

Він мимоволі стиснув кулаки, і на якусь мить подвір’я загрозливо попливло перед його очима, ніби він ось-ось втратить свідомість. Кров відлила від його обличчя, і стало чути, як десь у голові гупає серце. Ніби здалеку він чув Лоуренсів голос:

– Можливо, вам вдасться щось знайти на його ноутбуку. Я знаю, він писав багато постів про те, що робив, хоча й не завжди публікував їх в інтернеті. Може, він писав щось… цими останніми днями.

– Я не знаю його пароля, – почув Стів власний голос.

– О, зате я знаю.

– І який він?

– Ваш день народження.

Він вчасно добіг до унітаза і бридким струменем виштовхнув із себе половину слойки з фруктами та ранковий ковток несмачної кави. Впав на коліна, вчепився пальцями в унітаз і завис на ньому з заплющеними очима, з головою, обважнілою від фізичного виснаження і ментального колапсу, допоки нудота не відступила. Виходила з нього здебільшого жовч, адже кілька днів Стів ледве змушував себе з’їдати бодай що-небудь. Відчувши, що сили відновилися, він змив за собою, підтягнувся до раковини, прополоскав рот, побризкав водою на обличчя, а потім глянув на себе у дзеркало, щоб оцінити ситуацію.

І раптом він завмер. За вікном ванної кімнати сиділа сіра сова. У маленькому, загнутому дзьобі птах тримав мишу – пенсильванську полівку. Миша була недбало розірвана навпіл, і з її маленького понівеченого тільця звисала стрічка кишок. Сова холодно дивилася на Стіва золотаво-коричневими очима, що нагадували повний місяць, аж поки той не грюкнув у вікно – поспішно і різко.

Одним різким рухом сова захилила голову догори, іншим – проковтнула здобич. А потім змахнула крилами і вмить щезла.

Охоплений пекучим бажанням зберегти сина живим, Стів пошкандибав нагору, щоб дізнатися про останні факти, пов’язані з його смертю.

У кімнаті Тайлера нічого не змінилося. З минулої п’ятниці Стів заходив сюди лише раз – щоб узяти з шафи одяг, в якому його поховали. Чоловіка відразу ж вразило те, яким моторошно затхлим було в ній повітря і наскільки явно зберігся в ньому запах Тайлера. Постіль була зім’ята, робоче крісло Тайлера – висунуте з-за столу. На столі лежав макбук, він чекав там із п’ятниці, відтоді, як Тайлер закрив його і пішов до стайні по мотузку. Стів спробував уявити, що міг Тайлер відчувати в ті останні миті, але не зміг цього зробити, оскільки відчув щось інше, щось набагато тривожніше. Ніби в цій кімнаті накопичився потужний електричний заряд, ніби сама кімната чекала на щось… ніби Тайлер міг будь-якої хвилини зайти і забрати своє життя з того місця, де він його залишив, і відтоді нічого й не змінилося.

«А за кілька днів по тому жителі містечка побачили, як хлопець розгулює вулицями Нью-Бека.»

Занепавши духом, Стів сів за стіл Тайлера і відкрив макбук. Певна річ, він знав, що пароль не спрацює. Тайлер отримав цей комп’ютер лише за дев’ять днів до смерті як подарунок перед Різдвом, оскільки старий був, вочевидь, напакований шпигунськими програмами. Звісно, він мусив придумати собі новий пароль. Однак Стів спробував таки ввести свій день народження… і вмить на макбуці Тайлера засвітився робочий стіл.

Спершу йому стало незручно… ніби незаконно зайшов на чужу територію, ніби Тайлер стояв позаду і дивився на нього з-за його плеча. Раптом він почув у голові його бездоганно чіткий голос: «Тату, я вважав, що ти мені допоможеш». Стів бачив перед собою обличчя сина, але воно різко відрізнялося від того, яким він його пам’ятав. Він не міг утямити, як саме… але смерть його таки змінила. «Я вважав, що ти мені допоможеш, – сказав він сумним і сповненим докору голосом. – Зі мною нічого не мало трапитися, а ось тепер я мертвий. Як ти дозволив цьому статися?»

Найлегше було б скинути усю відповідальність на Джейдона Холста. Яке потужне насіння ненависті посіяв Стів у серці юнака, якого так катували перед усім містом, що той ледве не помер, – і це все тому, що намагався захистити свого сина! Як він взагалі міг бути таким бовдуром?

Але Стів знав – то була не дурість. Він зробив це з почуття любові. Тільки чи не було це майже одним і тим самим?

«Я дуже завинив перед тобою, Тайлере. Я дуже, просто неймовірно винен…»

Заплутуючись дедалі більше у цьому руйнівному павутинні провини, Стів почав оглядати вміст комп’ютера сина. Його надії швидко розвіялися – Тайлер мало що встиг зробити. Чоловік відкрив вордівські документи і проглянув історію браузера. Він подивився останні відеоблоги на каналі Тайлера в ютьюбі й здригнувся, побачивши свого сина – «ТайлерФлоу95» – веселим і сповненим життя, як раніше. Карта пам’яті відеокамери була порожньою, за винятком кількох старих файлів.

Майже розпрощавшись з ілюзіями, Стів почав проглядати кліпи у форматі MP4 на Тайлеровому зовнішньому жорсткому диску. І коли він продивився половину одного з них, лише тоді помітив одну річ, на яку майже не звернув уваги спочатку… але та річ вразила його у самісіньке серце.

Це – відео. Звичайно, це – відео, бо ж саме так Тайлер розповідає свої історії. Спочатку Стів узагалі не розуміє, на що це він дивиться, оскільки не бачить нічого, окрім зелено-чорної пітьми, і не чує нічого, окрім людських кроків і шепоту. Але потім хтось кличе Флетчера, і здається, ніби температура у Тайлеровій кімнаті знизилася градусів на десять. То Лоуренс і Тайлер, вони – у лісі, ніч – чорна, як у підземеллі, й раптом Стів розуміє, що то скрадається навколо них у темряві.

«Там унизу не Флетчер, – шепоче Лоуренс, – то олень чи лисиця, чи довбаний єнот, та що завгодно може бути. Я хочу забратися геть із цього бісового місця». Стів вдивляється у нечіткі кадри, і страхітливе почуття поступово накриває його, ніби рій комах, і волосся на голові стає сторч. «О Боже, то він», – стогне Лоуренс. «Флетчере!» – кричить Тайлер.

Стів увесь там, серед голосів із минулого, і його жах невблаганно наростає. Він бачить лише смугу світла від Тайлерового ліхтарика, що торкається силуетів стовбурів дерев. От чого він точно не розуміє, так це того, що його психічне здоров’я розгойдується, ніби канатоходець, над загрозливим морем божевілля, і його здоровий глузд розпадається на шматки, а тим часом лиховісна думка виринає з-за його меж і прокрадається у його розум: «Гризи, гризи, як миша, завтра усі помруть».

«Вони ж кажуть, що Катаріна воскресила з мертвих свого сина, так? – запитує Тайлер. – Може, саме тому вони її повісили. Ти віриш у це? Ти віриш, що вона може воскрешати мертвих?»

«О Господи Ісусе! – кричить подумки Стів, і його думки несуться наввипередки. – Господи Ісусе! Він сам про це каже! Тайлер сам про це каже! Який ще сенс це заперечувати, тупоголовий боягузе? Якщо Катаріна могла воскресити свого сина… чи не могла б вона повернути назад і Тайлера?»

«Не знаю. – відповідає Лоуренс. – Але я гадаю, то не Флетчер там, друже. Якщо то справді Флетчер, чому він не підходить до нас?»

От вона і вийшла на волю – та думка, що постійно просочувалася десь на задвірки його розуму після прощання з тілом у вівторок. Стів додивляється відео, ніби уві сні. Побілілими пальцями він вхоплюється за край столу. Чисте божевілля. Антинаукова довбана маячня, але ж ті дні, коли він викладав наукові знання, назавжди пішли у небуття. Повільно згасаючий вогник, на якому він тримав Тайлера живим, спалахує яскравим полум’ям надії.

Із вбудованих до макбука динаміків лунає крик, і кадри починають дрижати. Хлопці у паніці тікають із пагорба. Спалахи світла і темрява чергуються у цій жахаючій сцені втечі. Під час бігу крізь морок настає мить, коли камера, що постійно смикається, стрімко кидається назад, і на кількох кадрах з’являється те, що вщент розбиває уявлення Стіва про реальність. Але він не може знати, що вдивляється у ті самі кадри, які переслідували його сина в нічних кошмарах останній місяць його життя. Не знає він також, що за вікном, крізь яке вбивця його сина пробрався тієї фатальної ночі, щоб змусити Тайлера слухати Катарінин шепіт, троє сов сіли на гілку і дивляться у кімнату. У Стівовому мозку лише одна думка: «Отже, це правда. О Боже милостивий, це правда».

Невже то справді собака? Якщо бути чесним, Стів не поставив би на кін своє життя, стверджуючи це. Не додається ясності навіть тоді, коли він зупиняє кадр. Але те створіння підозріло схоже на силует якоїсь тварини. Приземкуватий тваринний силует. Чорно-білий. Щось там блищить. Можливо, то око чи відблиск світла на зубі. А можливо – пряжка від собачого нашийника. Якби вам захотілося повірити в те, що на цьому розмитому, неясному відеокадрі – собака, значить, нехай буде собака.

А Стіву хочеться… якщо це поверне йому Тайлера, о, він більше ніж хоче цього.

А потім одна з сов врізається у вікно, з тріском розбиваючи скло, і Стів із криком підстрибує з-за стола.

Уламки скла розлетілися по всьому столу, тюлева завіса випнулася і впустила до кімнати подих холодного грудневого повітря. Посеред гострих осколків лежала сова. Вона била зламаним крилом, ухкала, намагаючись підвести голову, і зловісно дивилася на нього. Стів не відразу зреагував на це, але потім його очі широко розкрилися, і він побачив, що сов насправді більше: вже не три, а вісім чи дев’ять. Явище було вкрай неприродним, і ціла секунда знадобилася йому, щоб збагнути: зараз прийде вона.

В його трахеї щось застрягло.

Стів вхопив себе рукою за горло і спробував почати дихати, але повітря не потрапляло до його легенів. Він міг лише придушено пищати. Його кинуло у холодний піт. Задкуючи до коридору, він наштовхнувся на двері, розвернувся й закрив долонями рот, щоб припинити гіпервентиляцію легенів.

Раптом дім наповнився тріпотінням крил. Воно було повсюди – потужне і зловісне, ніби цілі зграї сов пікірували на дах будинку. А потім гучний хрускіт і – бум-бум – таке враження, що на горищі щось впало на підлогу. Стів хотів скрикнути – й не зміг, йому не вдавалося зробити ані ковтка повітря. Обличчя стало вогняно-червоним, а з очей бризнули сльози.

Половину сходів йому ще вдалося пройти, а потім він просто з’їхав униз, боляче підстрибуючи останніми сходинками і б’ючи головою об поручні. Падіння вдалося дещо пом’якшити, але лікті підігнулися, і Стів ударився щокою об холодну плитку. Щелепу йому прострелив різкий біль, а за ним запаморочлива хвиля нудоти зсудомила усе тіло. З усіх його пор бризнув піт, і лише тоді він зрозумів: ніякої гіпервентиляції легенів не було… щось дійсно застрягло у нього в горлі, перекривши трахею.

«Я задихаюся…»

Він перекотився через поріг і заповз до їдальні. Шлунок ніби кудись провалився, а стравохід почав без упину смикатися. Конвульсії трусили усе його тіло. Стів крутився, як дзиґа, немовби збирався зробити сальто. Та річ, що застрягла в нього в горлі, таки з нього вийшла – разом з кількома смердючими шматочками блювотиння та шлунковим соком, що важко тхнув затхлістю, і враз прийшло гидотне відчуття, що в його роті було повно волосся. А потім його знову пронизав біль, але цього разу він був нестерпним, і разом із покритими слизом пасмами жовчі Стів виблював клубок неперетравленого волосся продовгувато-овальної форми розміром зі сливу. Цей клубок сковзнув повз язик і впав на підлогу зі звуком, що нагадав плямкання. Нарешті, після довгої паузи, його трахеєю заструменів кисень.