Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

– Доктор Грант має рацію! – раптом вигукнув Піт Вандермеєр, підводячись з крісла. Мер нахмурився, але, попри посадові повноваження, він не міг застосувати владу, щоб припинити це втручання.

– Ви що, справді просите нас, в ім’я демократії, проголосувати за те, щоб викинути геть мертве тіло, аби ми лише могли невинно вмити руки? То не демократія, то народне судилище.

– А яка різниця? – запитав похмурий на вигляд чоловік, що сидів через прохід. – Нам так чи інакше треба його здихатися. А на краще він не заслуговує.

– Але ж то фарс! – продовжив Піт. – Схаменіться, люди, ми ж не варвари! Якщо підемо тим шляхом, опинимося за крок від лінчування.

– То що ти хочеш із ним зробити? – презирливо вигукнув чоловік, що сидів через прохід. – Передати його владі?

– Ні, – відповів Піт. – Але принаймні надати лікареві можливість виписати офіційне свідоцтво про смерть. Заради Бога, він же – людина.

Сильний удар гримнув у будівлі муніципалітету. Усі здригнулися й повитягували шиї. Колтон Метерс гупнув по трибуні старовинним дерев’яним молотком, з його очей летіли іскри.

– У… цьому… будинку… ніхто не промовлятиме ім’я Господа даремно. – У словах Метерса була та влада, якої бракувало мерові. – У Постанові про надзвичайний стан сказано: те, що виходить із Блек-Спрінга, залишається у Блек-Спрінзі…

– У Постанові про це не сказано, то – Катарінині слова, – промимрив Піт і сів, але ніхто його не почув, окрім Стіва і, можливо, його власної дружини Мері.

– Але давайте продемонструємо, що ми насправді ухвалюємо рішення демократичним шляхом і що тут чують кожного. Поставимо на голосування пропозицію цих двох панів.

Стів подумки вилаявся. Метерс знав, що пуританська впертість переважить здоровий глузд, і тому він навіть спромігся надати цій справі присмаку доброчесності. Піт це теж знав і тому мовчав. Зненацька в голові Стіва виринув гротескний образ того, як Колтон Метерс і Гризельда Холст обгортають тіло Артура Рота мішком виробництва компанії «Хефті», запечатують його клейкою стрічкою і тягнуть на саморобних марах із мітел до гори Нещастя, до анонімного й ганебного місця його останнього спочинку.

Не виказуючи жодних емоцій, старий голова ради передав слово мерові.

– Отже, питання таке. Чи збираємося ми надати Артурові Роту офіційне визнання шляхом надання лікареві можливості видати свідоцтво про смерть? Усі, хто «за», підніміть праву руку.

Кілька рук, слід визнати, таки потяглися вгору, але Стіву не треба було повертати голови, щоб побачити, що їх було небагато – насправді, незначна меншість. З усіх членів ради лише Грім із роздратованим виглядом підняв руку.

– Як на мене, результат очевидний, отже, пропозицію відхилено. Якщо ні в кого немає зауважень, – дотримуючись формальностей, мер кинув квапливий погляд на залу, – тоді ставлю на голосування пропозицію ради. Рада пропонує надати Артурові Роту похорон без почестей, без надгробка і за межами цвинтаря. Усі, хто «за», підніміть праву руку.

Гучне шурхотіння одягу, шерех від розгинання ліктьових суглобів – і руки здійнялися вгору. Кілька людей із тріумфальним виглядом повернулися до групи, що скупчилася навколо шостого ряду і залишилася сидіти, схрестивши руки. Стів не став дивитися їм в очі, але, оглянувшись, зауважив вкрай ошелешений погляд Берта і Беммі Делароса.

– Пропозицію ухвалено, – підсумував Колтон Метерс, гучно грюкнувши молотком.

– Добре, що ти так і не почав практикувати в цьому місті, – сказала Джоселін, – інакше ти б сьогодні втратив половину пацієнтів.

Вони лежали разом у ліжку і прислухалися до сильних, несамовитих поривів вітру. Температура надворі впала до мінусових позначок.

– Це стадо середньовічних релігійних фанатиків, – відповів Стів. – Їм не потрібен лікар. Їм потрібен цирульник-костоправ.

– Стіве, з цими релігійними фанатиками нам доводиться жити разом.

Він перекотився ближче до неї, позіхнув і відповів:

– Більшості з них не завадило б трішки кровопускання. Я б з радістю зробив це для них безкоштовно.

Джоселін захихикала і поцілувала його.

– Була одна людина, яка пишалася тобою цього вечора, – сказала вона, відсторонившись. Стів запитально звів брову, і дружина продовжила: – Тайлер. Я бачила, як він на тебе дивився. Він справді пишався тим, як ти захищав свої ідеали, пане лікарю. Гадаю, вам обом це піде на користь після тієї бучі з приводу Лорі.

«Сподіваюся, що так, – подумав Стів. – Можливо, на якийсь час це розрядить атмосферу, але не вгамує його тривоги. Він щойно зіткнувся з фактом: ситуація не зміниться ніколи. Лялькове шоу, свідком якого він сьогодні був, лише підтверджує це, йдучи урозріз з усім тим, у що він вірить».

Вони покохалися й поснули в обіймах одне одного. Стівові наснилося, що в їхній спальні з’явилася Катаріна ван Вайлер, вона стояла, ніби чорний моноліт серед тіней, тільки її очі були відкриті й жевріли демонічним світлом. Він прокинувся весь у поту, і як тільки усвідомив, що це був сон, то миттю схопився, скинувши ковдру. Джоселін міцно спала на своїй половині ліжка.

Звісно, Катаріни в кімнаті не було, але, попри те, Стів встав й попрямував до сходів. Відколи вони з’єднали свою долю з Блек-Спрінгом, Катаріна двічі з’являлася в них у спальні. Першого разу це сталося до того, як народився Метт: вона стояла вночі біля еркерного вікна, ніби виглядала з нього. Стів і Джоселін, заціпенілі, спостерігали за нею з ліжка, як туристи роздивляються страхітливих тварин зі спеціальної засідки для спостереження за дикою природою. Другий випадок стався кілька років тому – вона стовбичила біля їхнього ліжка три дні й три ночі. Тоді Джоселін наполягла на тому, щоб спати на кушетці.

Стів оглянув увесь будинок, включно з першим поверхом і гаражем. Всюди він вмикав світло, бо знав, що закричить, якщо наштовхнеться на відьму в темряві. Він перевірив усі двері. Сенсу в тому не було, але від цього стало спокійніше. Будинок був тихим і порожнім. У кошику лежав Флетчер, він з цікавістю поглянув на господаря і стиха заскавучав.

«Господи, йди вже до ліжка», – сказав Стів самому собі, здригаючись від холоду та витворів власної уяви. Коли вітер стуконув гілкою в еркерне вікно, він ледве стримав крик. Довго не роздумуючи, пірнув у ліжко, прикусив губу, дивуючись власній дурості, а потім швидко заснув.

Розділ 12

Наступного ранку Тайлер спустився вниз о чверть на дев’яту. Решта членів сім’ї вже сиділи за столом і снідали. У Метта були сині кола під очима, а біля його ліктя лежав розгорнутий підручник історії. Джоселін усе ще була в халаті. Від запаху свіжих булочок з печі рот Тайлера завжди наповнювався слиною, але сьогодні він не звернув на нього уваги. Не кажучи ані слова, він підтягнув стілець до столу й почав механічно жувати крекер.

– Овва, хтось таки добре виспався уночі, – прокоментував це Метт.

– Стули пельку, недоумку, – огризнувся Тайлер.

Джоселін поклала ножа на тарілку.

– Гей, хлопці, припиніть… – сказала вона.

– Та я всього лише запитав, як йому спалося, – запротестував Метт. – Чуваче, не будь таким вразливим. Трясця…

– Отака велика щаслива сімейка, – прокоментував Стів. – Хлопці, покваптеся, бо пропустите автобус.

– Сьогодні день підвищення кваліфікації персоналу, – сказав Тайлер, – забув вас попередити.

– Правда? – здивувався Метт – І як це тобі так пощастило?

– То лише для старшокласників, не для середніх класів.

Брехня вистрибнула перш ніж він її помітив. До тієї миті він і не усвідомлював, що зібрався прогуляти уроки. Його непокоїло те, з якою легкістю він брехав батькові, а надто те, що від цього анітрохи не почувався винним. Звісно, усього батькам знати не треба, проте щось таки змінилося в їхніх стосунках із того часу, як він ствердно відповів на важливе батькове запитання: «Сподіваюся, ти ж нічого більше з рукава зненацька не вихопиш?» Відтоді він став на шлях, з якого просто так вже не міг звернути.

– Чудово. Тоді ти вигуляєш собаку, – сказав Стів.

Тайлер знизав плечима і витяг іще один крекер з пачки. Метт обняв на прощання Джоселін і Стіва й попрямував на автобусну зупинку. Коли за ним грюкнули задні двері, Джоселін щось пробуркотіла, але не побігла за ним услід, а натомість налила собі ще чашку кави. Усе як завжди: настав новий день, і ніякого біса не змінилося. Раптом Тайлер відчув потребу проблюватися. Він відклав крекер. З пор на його шкірі потік піт, а шлунок стиснув спазм.

«Сподіваюся, ти ж нічого більше з рукава зненацька не вихопиш?»

Все було погано. Учорашні події тиснули на його нутрощі, наче скеля. Коли почалися збори, а Джейдон не зателефонував і не з’явився, Тайлер спочатку розлютився. Він був їм потрібен, щоб оскаржити практики втручання в приватне життя та контроль за інтернетом, адже він був єдиним повнолітнім у їхній групі. Тайлер розумів, що смерть Артура Рота змінила ситуацію, але ж Джейдон міг би бодай відповісти на безліч їхніх повідомлень, тоді інші могли б відпрацювати «план Б».

Тайлер завжди усвідомлював: усе, що він робив задля сайту «Розплющ свої очі», ґрунтувалося на здоровому глузді. Але чи був якийсь здоровий глузд у тому розпачливому, руйнівному почутті, яке охопило його після похмурого відкриття засідання ради і голосування щодо Рота? Вмить його настрій упав нижче плінтуса. Невже він дійсно вірив, що ті самі люди, які волали «Спаліть гівнюка!» та «Принесіть його у жертву Очеретяній Жінці!», захотіли б позитивно проголосувати щодо такої дурниці, як їхнє право на Твіттер чи Фейсбук? Курці на сміх. Уперше Тайлер збагнув, які потужні сили задіяні у цій грі.

«Не будеш боятися страху нічного, ані зарази, що в темряві ходить.»

Але він боявся. І щоразу, коли запитував самого себе, чи варто було намагатися вплинути на ці сили, то згадував, як Джейдон у лісі тицяв у відьму палицею і як саме в цей момент раптово, ніби з нізвідки, в самого Тайлера сяйнула думка: «Хлопче, щось тут має статися. Гадаю, щось дуже страхітливе».

«Годі. Кінець усій тій дурні з відьмою, кліпам на ютьюбі, дебільним ідеям.»

«Розстрільної команди вже не буде. Але Постанова про надзвичайний стан усе ще передбачає тілесні покарання.»

«Може, нам усім тут триндець, але то вже триндець геть вищого рівня.»

«Ласкаво просимо до Блек-Спрінга.»

– З тобою все гаразд? – стривожено запитав Стів. – Схоже, тебе лихоманить – може, трохи занедужав?

Тайлер кліпнув очима.

– Усе гаразд, – відповів він і спробував посміхнутися. – Мабуть, ще досі не прокинувся як слід.

Він устав з-за столу, пішов нагору, пробіг останніми сходинками до ванної кімнати й нахилився над унітазом, але марно. Потім сполоснув водою обличчя і подивився у дзеркало на свої почервонілі очі. «Плюнь і розітри, – сказав подумки. – Нехай вони всі котяться до бісової матері. Тебе це не стосується».

Але то була неправда. Якщо не він це скаже, то хто тоді?

Повернувшись до своєї кімнати, Тайлер увімкнув радіо і повернув регулятор гучності на повну потужність. Передавали пісню «Train», і зворушлива мелодія трохи збадьорила його. Він набрав на месенджері Лоуренса, запитав, чи він вже їде в автобусі, а Лоуренс відписав, що його тато після вчорашніх зборів поставився до нього поблажливо і зателефонував до школи, мовляв, син захворів. Отож, Тайлер і Лоуренс зустрілися о дев’ятій тридцять біля валунів перед їхніми будинками. Флетчер стрибнув на Лоуренса, метляючи хвостом і залишаючи брудні плями по всій куртці хлопця.

– Гей, друже, заспокойся! – сказав Тайлер. Він погладив собаку по голові, й Флетчер загавкав. Тайлер запропонував піти до лісу, але Лоуренс сказав:

– Хіба ти не чув? Відьма вдома у Бурака.

– У Бурака?

– Еге ж, про це зранку повідомив «ВІДЬМАпп». Від Бурака я цього не чув, але зазвичай батьки після засідань ради дають йому спокій, то він, певно, вдома.

Вони вирішили піти в напрямку будинку приятеля. Сім’я Шеєрів жила в районі Лоуер Саут поблизу озера Пополопен, у власному будинку на Морріс-авеню. Батьки Бурака були турками і входили до невеличкої групи побожних мусульман Блек-Спрінга. Тайлера завжди цікавило, як це впливало на їхнє ставлення до відьми, але Бурак зазвичай лише знизував плечима, коли хтось його про те питав. Наскільки Тайлер знав, він не їздив з батьками до мечеті у Ньюбурзі, проте це не заважало Джейдонові дошкуляти йому вкрай неполіткоректними жартами.

Хлопці підійшли до міського майдану, де прибирання після свята було у повному розпалі. Один із комунальних працівників почав поливати зі шланга під високим тиском велику чорну купу золи на перехресті, й у цей момент Тайлер отримав повідомлення від Бурака:

Джейдон у мене, його ковбасить. Приходьте якомога хутчіш!

Останні метрів вісімсот до будинку Бурака вони вже бігли. Флетчер вистрибував попереду. Тайлера млоїло, майже до втрати контролю.

– Чувак збирається цими днями надто далеко зайти, – задихаючись, сказав Лоуренс.

«Просто облиш його. Тебе це не стосується», – знову подумав Тайлер. Але то була неправда. Якщо усе вийде з-під контролю, він теж частково нестиме відповідальність.

Машини Шеєрів біля будинку вони не побачили, отже, батьків Бурака вдома не було. Хлопці перетнули газон і рушили навколо будинку на задній двір, прив’язавши Флетчера повідком до тополі. Пес явно не зауважив, що поблизу була відьма, оскільки відразу почав активно обстежувати паркан. Тайлер злегка штовхнув двері чорного ходу. Вони були не замкнені.

– Чи є тут хтось? – запитав він, проходячи крізь кухню. Лоуренс рушив за ним. Завіса з намистин на нитках, що вела до вітальні, рвучко розсунулась. Перед ними стояв Бурак – очі шалені, сам на межі паніки.

– Тайлере, ти мусиш…

Але в цей час Лоуренс сам побачив це, і його голос пролунав, наче схлип:

– О, Ісусе! Прокляття…

То було сюрреалістичне жахіття. Вітальня за спиною Бурака вся мерехтіла у напівтемряві. Вікна були зашторені. У кімнаті стояв важкий пряний запах – таким, мабуть, можна було уявити собі запах у палаці з «Тисячі й однієї ночі». Тайлер відразу помітив, звідки він долинав: на кавовому столику та на камінній поличці стояли запалені довгі ароматичні палички. І поряд із ними була Катаріна. Зазвичай у будинку Шеєрів релігійну символіку не демонстрували на загал, але наразі навколо відьми гойдалися численні амулети, ніби сині павичеві очі, прив’язані за довгі нитки, які, у свою чергу, були прикріплені кнопками до стелі. Це була моторошна друга серія епізоду, що стався минулого тижня у лісі. Джейдон стояв перед Катаріною з тичкою в руках, але цього разу до її кінця був примотаний скотчем ніж «екзакто». Цим ножем він відрізав клапті її одягу, що звисали, ніби розвідний міст, і оголювали Катарінину обвислу, блідо-фіолетового кольору праву грудь.

Спалахнуло яскраве біле світло – то Джейдон зробив знімок своїм айфоном. Цей спалах ніби все оголив, оголив більше, ніж Тайлер коли-небудь того бажав, він впалив йому до сітківки моторошний образ Катаріниного чорного соска на м’якій, мертвій арці її грудей. Звісно, деякі дивні, екзотичні груди можуть бути водночас сексуальними, але груди Катаріни такими не були. Вони були огидними, непристойними. Але й то ще було не все. Джейдон розрізав тканину занадто недбало, і на оголеному тілі виднілись порізи. З одного із них повільно витікала краплина темної крові.

Оту єдину краплину крові, отой чорний сосок у спалаху Джейдонової камери, оті сині, ніби повні сліз, «павичеві очі» на шнурках Тайлер не забуде ніколи.

– О, Лоуренс! І Тайлер, – вигукнув Джейдон, звівши брови. – Сподіваюсь, ви прийшли сюди не для того, щоб зіпсувати мені вечірку. Бо якщо це так, то забирайтеся звідси під три чорти обидва.

– Якого біса ти тут робиш? – затинаючись, запитав Тайлер. Його ніби пришпилили до землі. Господи Ісусе. Саме зараз, коли йому потрібна була мужність, усе ніби розсипалося на порох. Того було вже занадто для нього. Все це було просто нереальним.

– А ти про якого біса думав, коли показував моє приватне повідомлення своєму бісовому батькові, а той розповів про нього усьому бісовому місту? – Ці останні слова Джейдон майже викрикнув, на його губах виблискувала піна. Палиця з ножем «екзакто» трусилася у нього в руках.

– Ти мав залишатися на зв’язку! – заволав Лоуренс. – Цілий вечір ми тобі дзвонили й писали смс! Де ти, в дідька, був?

– Та, мабуть, в мене в голові були справи, важливіші за ваші довбані експерименти. Метерс собачив мене сьогодні на всі спусти й заставки, й навіть більше! І все тому, що цей дебіл, який отут стоїть, не спромігся заткнути пельку.

– Чуваче, прошу тебе, забирайся звідси, просто зараз… – у голосі Бурака лунав відчай. – Якщо мої батьки побачать, що ти накоїв у нашому домі, вони мене вб’ють.

– Ти – хворий, – стиха заговорив Тайлер, не в змозі відвести погляд від бридкого чорного соска відьми. – Ти граєшся з життями всіх. Якщо рада дізнається про це, отримаєш дещо набагато гірше за Дудлтаун.

Він порився у кишені куртки і видобув звідти камеру «ГоуПро», але, щойно побачивши камеру, Джейдон кинувся на Тайлера з ножем на палиці. Тайлер скрикнув і відсахнувся, наштовхнувшись на Лоуренса.

– Та ні, цього ти не робитимеш, – сказав Джейдон, і вигляд його очей змусив Тайлера покласти «ГоуПро» назад до кишені. Джейдон вочевидь здурів. На всю голову.

– Сьогодні лише я знімаю кіно і роблю світлини. Найкращі довбані світлини у людській історії. Оголена цицька привида, – зареготав він. – Я пошлю їх Джастіну, пошлю їх Бураку, тому що це, можливо, перша цицька, яку тут коли-небудь бачив Магомет, і я впевнений, йому захочеться пізніше повернутися до цієї кімнати і подрочити на неї. Але якщо хтось про це комусь ляпне хоч слово, я усе їм розкажу про сайт і ваші досліди. Я вас усіх потягну за собою.

– Забери цього довбаного ножа від мого обличчя! – різко сказав Тайлер.

– Як бажаєш, чувачку, – відповів Джейдон, розвернувся і одним швидким порухом засадив ніж «екзакто» у Катаріну. Лезо було всього дюйм завдовжки, але воно повністю щезло в її обвислій груді. Тіло відьми смикнулося назад і здригнулося, ніби від удару струмом. Її кістляві руки конвульсивно стулилися. Коли Джейдон витягнув ніж, із рани фонтаном ринула кров, оббризкавши увесь килим.

– Дідько!

– Подивись, що ти наробив! – зойкнув Бурак, вказуючи на килим. – Батько мене вб’є!

Лоуренс відвернувся і схилився назад, по його щоках текли сльози. Відьма нахилилася вперед, простягти руки в кайданах, і від того її грудь стала ще виднішою. Рана розсікла їй сосок, кров збиралася темними плямами на сукні. «Давай, щезни, – подумав Тайлер. – Зникни, поки не сталося чогось гіршого…»

Він намагався тримати голос під контролем, але він однаково дрижав:

– Чуваче, це божевілля, це наруга. Не можна таке робити з нею.

– Байдуже! Вона – курвенний привид! Якщо вона пізніше вистрибне десь іще, буде новенькою як копієчка.

– Але ж не можна принижувати її отак, вона…

– Ця сука вбила мого батька! – загарчав Джейдон, несамовито розмахуючи своїм імпровізованим списом. Тайлер знову відсахнувся. – Ця сука зґвалтувала мою матір! Не розказуй мені тут, що робити, бо вона того заслужила!

– Боже милосердний! – сказав Тайлер, зводячи вгору обидві руки. – Послухай, я не знаю, що сталося вчора, але давай про це поговоримо. Не існує нічого такого, у чому ми не змогли б розібратися разом, чи не так, хлопці?

Він повернувся до Бурака і Лоуренса, сподіваючись на їхню підтримку. Бурак збагнув, що той хоче зробити.

– Слухай, він має рацію. Просто заспокойся.

– А не треба мене, чорт забирай, заспокоювати. Ми й так вже довго були до неї лагідними. План змінився. Ми більше не збираємось нічого публікувати.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Тайлер, хоча чудово знав, про що Джейдон говорить. Щось клацнуло всередині у Джейдона, цей процес почався давно і вчора досягнув критичної межі. І причиною всьому була відьма. Джейдон більше не бажав вирішувати проблеми, не бажав сприяти розумінню. Якщо вони все оприлюднять і сюди понаїдуть представники влади, йому не залишать можливості для… О, Боже… Для помсти. Що за чортівня сталася там унизу, під церквою? Що ним оволоділо? І чому ця проклята відьма досі тут стирчить?

– Маю на увазі, що сайту «Розплющ свої очі» більше не існує, – сказав Джейдон, примружуючи очі. – Від цієї миті усім керую я. Ми усе робимо так, як я захочу. Кажу це серйозно. Якщо хтось тут щось ляпне, я покажу їм усі відео, усі репортажі, усі повідомлення. Усі ви поїдете до Дудлтауна. Не забувайте: моя мати – член дисциплінарного комітету, і повірте мені: вони у великому боргу перед нею. Вона зробить так, щоб вони повірили моїм словам, а не вашим.

Він метнув палицю з ножем у куток і, залишивши компанію, у два кроки здолав шлях до дверей і вискочив із будинку. Решта хлопців залишилися приголомшено стояти посеред нудотних пасом диму, які витали по кухні, ніби на них щойно налетів ураган. Якийсь час ніхто не вимовив ані слова. Потім Тайлер, якого били дрижаки, повернувся до відьми.

– Як вона почувається? – похмуро запитав Бурак.

– Не знаю, друже.

Катаріна навіть не ворушилася. Вона просто стояла, нахилившись уперед, наскільки їй дозволяли кайдани, і кров з її грудей капала на килим. Один із амулетів гойдався перед її хусткою. Відьма зчепила пальці від… болю? Відчаю? У будь-якому разі вони тремтіли. До якої міри вона усвідомлювала, що над нею знущалися? Тайлер дійсно цього не знав. Людська сутність відьми була загадкою, яку ще ніхто не відгадав, так само як і її намір з’являтися і щезати за власним бажанням. Саме це робило її поведінку настільки ексцентричною.

– Катаріно, – звернувся до неї Лоуренс. Він обережно підійшов до відьми, його губи тремтіли. – Катаріно, мені дуже шкода. Цього в жодному разі не мало б статися. То був Джейдон, він це зробив. А ми ніколи не хотіли…

– Друже… – Тайлер доторкнувся до його руки.

Лоуренс знизав плечима і витер сльози:

– Я не знаю, що робити.

– А що це, до речі, за амулети? – запитав Тайлер у Бурака.

– Вони звуться «назар бонджук» і захищають від злого ока. Коли мати сьогодні вранці спустилася вниз, а вона вже була тут, то розвісила оцей паноптикум довкола неї, а потім вони з батьком поїхали до мечеті помолитися, щоб відьма забралася звідси. Чорт, я мав би, мабуть, сам помолитися, щоб вона залишила нас, бо ж, якщо вони приїдуть, а вона ще тут, і вони побачать її у такому стані…

– В тебе є якесь старе простирадло чи щось подібне? Просто скажеш мамі й татові, що не зміг витримати того, як вона на тебе витріщається, і накрив її простирадлом.

– Та вона ж сліпа.

– Ти розумієш, про що я. Ніхто не перевірятиме, що там під простирадлом. Але ж нам треба прибрати цю кров із килима. Можливо, нам вдасться… маєш мітлу? Можливо, нам вдасться обережно її підняти. Щоб із неї кров не текла.

– Чорт, я не збираюся до неї доторкатися.

– А що з веб-сайтом? – запитав Лоуренс. – Джейдон просто здурів. Він говорив це серйозно.

– Продовжимо без нього, – впевнено сказав Тайлер.

– Не знаю… – промимрив Бурак.

– Що? Ти дозволиш йому й далі погрожувати тобі?

Бурак похитав головою на знак сумніву.

– Учора мене обрали, щоб протестувати шепіт, а сьогодні вона зненацька опиняється у моєму будинку. Щось це ж має значити, правда?

– Аніхріна воно не значить, – відповів йому Тайлер, розуміючи, проте, Буракову тривогу. – Слухай, не роби ти того тестування, якщо не бажаєш. Я сам його зроблю. Ви, хлопці, будете поряд, усе буде під контролем. Нічого поганого не станеться. Це не означає, що ти відразу вб’єш себе. Мусиш усе належно зважити. Є багато людей, які чули, як вона шепотіла, і вони й досі живі-здорові.

– Не знаю, Тайлере, – знову сказав Бурак. – Не думаю, що то збіг обставин. Мені здається, вона намагається сказати нам, щоб ми зупинилися. Оці твої експерименти, публічне розголошення. Вона не хоче, щоб ми цього робили. Вибач, друже.

– Але…

Але до того, як Тайлер зміг підібрати слова, а він насправді розгубився, усе полетіло шкереберть. Завіса з намистин відлетіла вбік, і ввійшов Джейдон. Його пальці були зчеплені навколо ошийника Флетчера. Джейдон за кілька хвилин до того вийшов із будинку, але побачив на задньому дворі собаку і передумав. Можливо, він хотів поквитатися з Тайлером, а може, просто вирішив скористатися шансом, поки відьма ще була поряд. Якими б не були його мотиви, він повернувся з фатальною ідеєю нацькувати на неї Флетчера. Тайлер не знав, чи собака помітив її, чи відчув якимось первісним чуттям, адже пахощі мали б відібрати йому нюх. Але тепер, коли він її побачив, його гарчання переросло у дике виття, що заполонило всю невелику вітальню Шеєрів, при цьому він хапав лапами повітря, ніби пітбуль.

– Джейдоне, не роби цього! – крикнув Тайлер. Він спробував стрибнути між Флетчером і відьмою, але Джейдон розсердив бордер-коллі тим, що різко смикнув його за ошийник, і Флетчер не звернув уваги на господаря. Він вишкірив зуби, оскаженіло гавкаючи, божеволіючи від люті, й у цю мить Джейдон його відпустив.

Флетчер ковзнув підлогою. На мить Тайлер подумав, що зможе його втримати, вхопивши пальцями за хутро. Але собака досяг килима, і його лапи відчули силу зчеплення. Із жахливим горловим гарчанням, голоснішим за гавкіт, він кинувся на відьму. Його міцні щелепи зімкнулися навколо її правої руки. Тіло відьми, яке до того хилилося вперед і ліворуч, сіпнулося праворуч, і на мить Флетчер завис на її закутій руці, люто трясучи головою, рвучи шкіру і сухожилля. А ще за секунду, виючи і повискуючи, собака перелетів крізь усю кімнату і вдарився об стіну.

У цю мить суцільного шоку і остовпіння Тайлер відчув, як його нерви вкрай болісно смикнулися, ніби від удару електрострумом, що, здавалося, прийшов звідкілясь з-за меж його тіла. Усі до єдиної його волосини стали сторч. Його венами вирував адреналін. Жах, який він відчував, загострив сприйняття до крайньої межі, й іще до того, як розвернутися, він знав, що відьма щезла у клубках диму… а також що він був настільки близько від неї, що, напевно, саме її відчув у мить, коли вона зникла.

Сині амулети гойдалися, ніби збожеволілі маятники.

Тайлер зі стогоном упав на підлогу поряд із Флетчером. Собака лежав на боці, скавучав і часто дихав, непевними рухами шкріб морду передньою лапою, ніби випадково всунув її до осиного гнізда. Тайлер обережно обхопив його голову руками і погладив. Флетчер лизнув йому руки, і Тайлер дозволив йому це, хоча зазвичай відштовхував, коли він таке робив.

Джейдон затримався у дверях.

– А він?..

– Пішов ти!.. – заревів Тайлер, кидаючись на нього. Джейдон відскочив і викривив рота так, що від губ нічого не лишилося, окрім білої шкіри і зморшок. Якусь мить він іще нерішуче постояв, а потім стрімко кинувся геть.

Лоуренс залишився з Бураком, щоб допомогти йому прибрати. Коли Тайлер вийшов з будинку, холод раннього листопада пробрав його сильніше, ніж до того. Дрижаки пройняли його до кісток і поєдналися з тим внутрішнім тремтінням, яке заповзло у нього після того, як він став свідком Джейдонової жорстокості. Він дозволив Флетчерові напитися зі струмка, що тік крізь міський майдан. Собака жадібно хлебтав, занурюючи морду в воду та спрагло ковтаючи її. Тайлер не знав, що й думати. Жодних поранень на Флетчері не було видно – ані опіків, ані порізів на язику чи на піднебінні, але собака явно перебував у стані шоку. Він нервово біг за Тайлером, пригнувши голову до землі й опустивши хвоста. Кожен птах, що злітав у повітря, змушував його оглядатися навколо, дико витріщивши очі, а коли за ріг повернула машина, він, виючи, стрибнув до огорожі. Команди Тайлера ніяк на нього не впливали.

Повернувшись додому, Тайлер повів Флетчера нагору, посадив його у ванну і дав довго відмокнути під собачим шампунем, а потім вимив теплою водою. Флетчер пристрасно ненавидів миття і зазвичай мстився тим, що оббризкував водою усю ванну кімнату разом із господарем, але цього разу він покірно витримав процедуру. Тайлер відчув полегшення від того, що Стів і Джоселін пішли на роботу, а отже, давати пояснення було нікому. Він і гадки не мав, як би він їм це пояснив.

«То був лише короткий контакт, – говорив він самому собі. – Природно, що він такий засмучений, але ж, може, не все так погано. Чекати гіршого немає підстав».

Але коли Флетчер заповз до свого кошика і Тайлер дав йому його улюблене печиво з бляшанки, що стояла у кухонному буфеті, собака лише обнюхав його і подивився на Тайлера великими скорботними очима.

Увесь час по обіді Тайлер почувався збуреним, ніби постійно очікуючи нападу мігрені, який усе не наставав. Він одержимо перевіряв новини з «ВІДЬМАппа». О другій месенджер повідомив, що Катаріна стояла у вітрині букіністичного магазину «Старі книги від Клафа», але подробиць не було. Усі сліди нещасного випадку явно стерлися… принаймні, на ній. Адже десь о четвертій, якраз перед тим, як додому повернулися батьки, і коли в його школі, ймовірно, завершився урок іспанської, Флетчер почав увесь труситися.

– Що сталося, хлопче? – пошепки запитав його Тайлер, зарившись носом у собаче хутро і вдихаючи запах, який за довгі роки став для нього рідним. – Усе минуло. Не хвилюйся.

Але Флетчер лише стиха підвивав, і Тайлер відчув, як у нього в животі ніби росте камінна брила, відчув, що в повітрі збирається буря, якої неможливо уникнути.

Цього вечора Флетчер нічого не їв і лише тихо лежав у «лімбі». Джоселін і Метт дивилися реаліті-шоу «Американський ідол», Стів занурився у журнал, а Тайлер безцільно блукав ноутбуком. Флетчер не спав. Він час від часу втягував носом повітря і журно вдивлявся кудись у далечінь. Коли з телевізора лунав гучний звук, він почав стиха гарчати.

– Що трапилося з тим собакою? – запитала Джоселін. – В нього нерви натягнуті, немов струна. Він мене дратує.

– Чорт забирай, не кажіть тільки, що повертається бабуся, – пожартував Метт. Тайлер боявся відірвати очі від ноутбука.

Тієї ночі він не міг заснути – просто лежав і дивився у стелю. В його очах стояли картини цього дня: Джейдон і його погляд убивці; оголений, розірваний сосок; Флетчер, що, немов із катапульти, летить через усю кімнату. Уперше він побачив, як відьма захищається, а не просто пасивно займає простір десь у кутку. І наскільки погана наразі ситуація? Якими будуть наслідки подій, за які він сам частково несе відповідальність?

«Тут діють сили, непідвладні нам.»

«То вже триндець геть вищого рівня.»

Багато часу спливло, поки він, повністю виснажений, заснув. І коли це нарешті сталося, йому наснилися сови.

Великі сови з шовковими крилами і золотими очима, що полювали вночі.

Вранці наступного дня, п’ятниці, Флетчер увійшов до кухні, виючи і метляючи хвостом. Тайлер мовчки дивився на нього, ніби ще не до кінця вірячи власним очам. У Джоселін був вихідний, отже, він подумав, що вона могла б приглянути за ним. Але коли Флетчер проковтнув кілька шматочків їжі, Тайлер дозволив собі відчути слабкий проблиск надії… надії на те, що все не так погано, як здавалося.