Текст книги "Відьма"

Автор книги: Томас Олде Хьовелт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

Він довго лежав без сну і слухав, як тихо шипить газовий вогник у нього в голові. «Боже, я сподіваюся, що роблю все правильно. Я дійсно вірю в те, що маю шляхетні наміри.» Але любов була таємничою, оманливою силою, однією з небагатьох сфер, де власній здатності робити судження Стів не міг довіряти на всі сто.

Розділ 18

Струмок більше не кровоточив, але місто було зачакловане.

Люди гомоніли і збиралися на вулицях. Ці невеликі порушення громадського спокою Роберт Грім придушував у зародку за допомогою своїх працівників. Увесь тиждень церкви влаштовували додаткові служби. Лунали заклики відновити стародавню практику вигнання злих духів, а біля надгробків на цвинтарі Храмовому пагорбу люди запалювали свічки, щоб мертві покоїлися в мирі. Одночасно комп’ютерники Відьмоконтролю день і ніч працювали з потоком електронних листів, чатів і повідомлень у месенджерах про передвістя і знаки кінця часів. Слава Богу, усе це поки що вирувало у межах міста, але ж ніколи не вгадаєш, що може прийти отим дурням у голову. «Знаєш, а майя таки мали рацію!» – електронного листа з таким змістом співробітниця супермаркету Єва Моджеські надіслала подрузі Бетті Чу з будинку для літніх людей. Єва Моджеські була несусвітньою дурепою, при тому з досить непоганим бюстом, хоч і надто високим лобом, і заради створення цієї Єви Грім із радістю віддав би власне ребро, щоправда, після її зауваження про майя він, мабуть, схилився б до того, щоб хутко встромити його собі назад, байдуже, чи з’єднана була б Єва з тим ребром, чи ні.

Уперше з непам’ятних часів усі сім співробітників Відьмоконтролю працювали двадцять чотири години на день і сім днів на тиждень. Вони стримували людське хвилювання, намагаючись водночас встановити причину Катаріниного невдоволення. Одне лише реагування на лавину дзвінків потребувало роботи з ранку до вечора.

– Знову зателефонував пророк апокаліпсису, – доповів Воррен Кастільйо Гріму, коли той у вівторок по обіді повернувся на роботу після перевірки води у струмку.

– Джон Бланчард? Вже всьоме за два дні.

– Знаю. Я вже сказав йому, що збираюся класти слухавку, як цей йолоп заявив, що хоче забрати своє ягня. Я запитав його, що то за ягня, а він відповів, що це – ягня із двома головами.

Грім скривився.

– Оту потворну хріновину, яку ми запхали до архіву?

– Він сказав, що хоче з’їсти утробний плід, щоб очиститися від гріхів. Торочив, що ягня йому дав Бог і що він просто зобов’язаний покаятись. Я відповів, що він може приходити і забирати ягня, якщо його шлунок витримає здоровезну дозу формальдегіду. Бланчард вирішив, що я це кажу серйозно, і хотів, щоб я призначив йому зустріч.

– Тьху! Нижче цього рівня дурості не опускаються навіть мавпи!

Усі були свідками посилених заходів, яких вживали співробітники Відьмоконтролю, і багато жителів міста симпатизували їм і навіть зголошувалися допомагати як добровольці. Але водночас знайшлися і критики, у перших лавах яких був Колтон Метерс. «Вас призначили, щоб попереджати безлад, але, судячи з усього, ви серйозно нехтуєте своїми обов’язками, – гнівно волав по телефону голова ради. – Вимагаю від вас забезпечити у місті бодай якісь спокій і тишу, і щоб винні не втекли від покарання». У відповідь, викликавши у своїй уяві образ Метерсової підшлункової залози і прикрасивши її здоровезною пухлиною, Грім запевнив його, що вони зроблять усе, що в їхніх силах, без допомоги з боку Пойнту, і повісив слухавку ще до того, як Метерс устиг щось відповісти.

Але критика надходила не лише від керівництва. Того ж вечора хтось закидав цеглинами вікна колишнього Пополопенського туристичного центру. Порушниками виявилися кілька п’яних розлючених будівельників, їх схопили на місці злочину і запроторили на ніч до склепу під Кришталевою методистською церквою.

На той час Марті Келлер уже з’ясував, хто утнув штуку з павичем, – і хто б то міг подумати, що це була Гризельда Холст – вдова м’ясника і членкиня ради міста!

– Це справді вона? – не стримав подиву Грім. – Не може бути!

– Може, – відповів Марті й показав Грімові здійснену ним реконструкцію подій на підставі записів із камер безпеки. Увечері минулої неділі Холст вийшла з м’ясної крамнички о 22:58, тримаючи під пахвою не що інше, як великий синій пакет з супермаркету. Камери уздовж Олд-Майнерз-роуд показали, як її старий «додж» виїхав з міста у напрямку Гайленд-Мілз. А о 00:23 вона повернулася, припаркувала машину на в’їзді до гаража і нишком прослизнула до свого дому. З її пакета стирчав об’ємний жмут павичевого пір’я. Це все було настільки очевидним і безсоромним, що Грім розгнівався не на жарт. Схоже, стара шкапа просто вирішила покепкувати над ними.

А потім на записах, зроблених через невеликий проміжок часу, було видно, як Гризельда Холст іде до лісу.

– У неї мозок з однією довбаною звивиною! – закричав Грім, але слова застрягли йому в горлі.

Марті знизав плечима:

– Вона гадала, мабуть, що Катаріна зникне до світанку, а птах підсмажиться ще до того, як хтось про це дізнається.

Воррен посміхнувся:

– А натомість вона виказує вдячність удові Холста і цілий тиждень розгулює із цим птахом повсюди. Отака кумедія!

– Але ж чому? І чому саме павич?

Клер видобула з їхньої бібліотеки окультної літератури видану Гарвардським університетом наукову працю й почала шукати потрібну інформацію, зачитуючи вголос:

– Для персів павич був символом безсмертя, оскільки вони гадали, що м’ясо павича не піддається розкладанню. Але то неправда, просто вважається, що воно надзвичайно тверде і майже неїстівне… А, ось, слухайте… у середньовіччі павич вважався провісником чогось лихого, люди гадали, що його крики здатні викликати дощ – ну, тут вони були недалеко від істини, – а на думку німецького астролога і окультиста Парацельса, крик павича у незвичний час провіщав смерть тому із членів сім’ї, кому належав птах. Ага, є ще дещо: пір’я павича приносить удачу, але якщо тримати його вдома, тоді не поталанить дуже сильно. Чи може щось із цього бути поясненням?

Грім хмикнув:

– Як на мене, удова м’ясника не справляє враження людини, якій було б хоча трішки не насрати на символічне значення її жертвоприношення.

– Авжеж, це правда, – стиха підсміюючись, зауважив Воррен. – В неї лише одна борозна, й та – на дупі. Ви коли-небудь пробували отой її паштет? Смакує так, ніби вона взяла голку для ліпосакції, витягла нею жир зі свого кендюха та впорснула його до свого теріна.

– Яка ж ти свиня, Воррене! – вигукнула Клер. – Та май же хоч краплину поваги, будь ласка. В неї було трагічне життя з тим її чоловіком.

– Можливо, це дійсно так, – погодився Грім. – Але це не дає їй права отакі коники викидати.

Але то був лише початок. Марті й Воррен порилися у відеоархіві й у середу ввечері вже знали про дивну звичку Гризельди Холст навідуватися до відьми, коли та перебуває поза зоною досяжності камер. Щоразу одна й та сама схема. Щочетверга, за будь-якої погоди, коли Катаріна стояла у лісі, Гризельда прослизала між запаркованими машинами або уздовж паркану і щезала у кущах із білим поліетиленовим пакетом. А приблизно за годину вона поверталася – вже без пакета. Грім був спантеличений. І як це вони таке проґавили? І що взагалі робила там ця жінка, коли опинялася віч-на-віч із Катаріною?

Наступного ранку вони приладнали до Марті мікрофон і відправили його до Гризельдиної крамнички «М’ясні вироби і делікатеси». Тим часом Грім, Воррен, Клер та їхні колеги зосереджено проглядали на великому екрані відеозйомку в реальному часі з камери спостереження крамниці.

– Чого бажаєте? – пролунав у динаміках не надто приємний голос Гризельди.

– Фунт паштету з павича, будь ласка, – відповів Марті. Воррен зареготав, і Грім зробив йому знак замовкнути.

Гризельда вмить насторожилась:

– Ви хотіли сказати, паштету а-ля-Холст? – сказала вона після паузи.

– Та ні. Паштету з павича, – продовжив Марті, при цьому вираз його обличчя нітрохи не змінився.

– Я… я цим не торгую.

– А як тоді щодо пирога з павича?

– Я м’ясо павичів не продаю – у жодному вигляді.

– От же халепа! – зітхнув Марті. – І філе з павича теж немає?

На екрані було чудово видно, що Гризельда не знає, як припинити цю розмову.

– А я хотів би скуштувати павича, адже Катаріна так його полюбляє!

Гризельда трохи розслабилася й засміялась.

– І це таки правда, – сказала вона. І чи не звучали в її голосі нотки гордощів? – Дійсно, полюбляє. З якої б іще причини вона так довго за нього чіплялася?

– І що б там не говорили, той, хто подарував їй того павича, справді знає, як уникнути кризи. Саме тому нам теж потрібен павич. – Гризельда зашарілася, і Марті негайно скористався шансом.

– Знаєте, ми з партнеркою організовуємо тематичні вечори, присвячені Катаріні, й там робимо усе те, що робить відьма. В минулі вихідні ми прив’язали нашого чихуахуа на кличку Ґауді до гілки на дереві. Ми так з того реготали, що, думали, обмочимося. Селфі не хочете подивитися?

Усмішка Гризельди вмить зникла разом зі зніяковінням. Натомість вибухнув гнів, спресований за довгий час.

– А хай тобі грець, брудний шмаркачу! – заревіла вона. – Будеш тут мені глузувати з моєї Катаріни! Ану, забирайся звідси к бісовій матері! – Вона рвучко вхопила з полиці здоровезний батон салямі й, вискочивши з-за прилавка, попрямувала до Марті, який спостерігав за нею майже з благоговінням, але вчасно встиг вилетіти за двері, від чого дзвіночки на вході несамовито забряжчали йому вслід.

– Тебе, чоловіче, треба до Дудлтауна запроторити, – верещала Гризельда йому навздогін. – Стережись, а то я донесу про тебе раді! Я знаю, ти з тих вундеркіндів Гріма! І я дізнаюсь, як тебе звати!

Вона з граційністю бегемота покрокувала назад і грюконула дверима. А в центрі управління Воррен від реготу аж завивав, ніби вовк у місячну ніч.

– Цій жінці треба «Оскара» дати, – стогнав він.

Та як там що, Грім не розумів, яким чином Гризельдині справи були пов’язані зі смертю собаки або із закривавленим струмком. Однак втручання у відьмині справи все одно було суворо заборонено через непередбачувані наслідки такої поведінки. У Гріма не було іншого виходу, як сповістити про все Колтона Метерса. Голова ради зустрівся з ним у своєму котеджі на вершині Соснового пагорба, обнесеному старим, іржавим парканом, ніби то був сам будинок Франкенштейна. Стариган слухав розповідь, дедалі сильніше насуплюючись, а наприкінці здивував Гріма тим, що сказав:

– Роберте, облиш це. Пані Холст – чесна жінка, недавно вона пережила величезний стрес. Та й до того ж, ми маємо почекати й подивитися, якими будуть наслідки її дій. Може, не такими вже й поганими.

Грім не вірив власним вухам.

– Але ж вона…

– Добре, що ти порушив це питання, – продовжив Метерс, наче нічого не сталось, – і ми, звичайно, повинні наглядати за пані Холст, але наразі раджу тобі: не чіпай лихо, доки тихо.

Роберт Грім хотів закричати йому в обличчя, що те лихо пробудилося ще кілька століть тому, що воно насправді блукає вулицями міста з піною біля рота й вишкіреними зубами. Але довелося повертатись додому ні з чим. «Він покриває її через справу Рота, – подумав Грім. – Коли ж він нарешті припинить гратися в цю брудну гру?»

І відразу ж знайшлася відповідь: «Коли ти сам матимеш міцні яйця і даси йому відсіч».

Але Грім не хотів втрачати роботу й тому припнув язика. Увечері, після того, як вщухла буря і відьма нарешті покінчила зі своєю незрозумілою пристрастю до мертвого павича, він подумав, що, можливо, так буде краще. Авжеж, це порушення протоколу і навіть лицемірство, але нехай вже буде. Усе, здається, повертається до звичного стану. Ніхто не хотів більше говорити на цю тему, яка до того домінувала в усіх розмовах. Люди воліли забути про тривогу, стерти будь-які спогади про неї. Так само зробив і Роберт Грім. Він почав вірити у те, що сталося маленьке диво: Блек-Спрінг подолав смугу пов’язаних з Катаріною нещасть – та ще й майже без утрат.

Так він і міркував собі аж до вечора суботи, коли погані новини знову постукали у двері.

Мовчки і з закам'янілими обличчями Клер, Воррен і Грім – присутні на той час співробітники Відьмоконтролю – слухали Стіва Гранта і Піта Вандермеєра. Говорив головним чином Стів. Ось про що вони розповіли: Джейдон Холст – Боже мій, уявіть собі, син отієї відчайдушної вдови м’ясника – систематично тероризував відьму, встромив у неї канцелярського ножа, а потім нацькував на неї собаку Гранта. А щоб помститися за загибель Флетчера, Джейдон, Джастін Вокер та Бурак Шеєр записалися добровольцями Відьмоконтролю і тим отримали безперешкодний доступ до Катаріни, а Грім на це повівся. Про приголомшливі, жахливі наслідки тієї грубої помилки свідчило відео, зняте сином Гранта.

Коли кліп добіг кінця, довгий час ніхто з них не міг вимовити ані слова. Тіснувата зона відпочинку Відьмоконтролю раптом здалася вкрай замалою, ніби з неї висмоктали кисень, і вони повільно задихалися. Грім відчув, як його серце несподівано стрибнуло, ніби кінь, що стає дибки, потім зробило ще кілька таких стрибків, перш ніж повернутися до звичайного ритму.

Милосердний Господи, каменування. На отих кількох кадрах, де видно, як вони жбурляють каміння їй в обличчя.

Раптом його обпекла думка, яскрава, ніби палаючий фосфор: «Вони ж легко могли розірвати шви на її очах!»

Клер, що так і сиділа з розкритим ротом, заговорила першою:

– Коли це сталося? Ви кажете, у четвер по обіді?

Стів кивнув.

– Мабуть, до четвертої, тому що о четвертій Метт і я повернулись додому.

Її очі ставали усе ширшими, і Грімові геть не подобався їх вираз.

– Можете точніше визначити час?

Стів повернувся до макбука, двома пальцями клацнув по відео і відкрив меню властивостей.

– Дивіться, ось воно. Вміст створено: четвер, 8 листопада 2012 року, 15:37.

– Боже мій! – Клер затулила руками рот, ляснувши себе по губах. – Саме тоді померла та стара пані.

– Хто? – перепитав Грім, не знаючи, про що вона каже.

– Рита Мармелл. Пацієнтка у будинку для літніх «Роузбург». Коли вона у четвер по обіді грала в карти, в неї стався інсульт. Лікар заявив, що її стан здоров’я був відносно непоганим, тож інсульт став для нього цілковитою несподіванкою, але в її віці такі речі трапляються, отже, я на це не звернула уваги. У свідоцтві зазначено, що її смерть була зафіксована за чверть четверта, після того, як серцево-легенева реанімація виявилася безрезультатною.

Піт Вандермеєр і Стів обмінялися приголомшеними поглядами.

– Хіба не те саме вона зробила у 1967 році? – сказав Піт. – Коли ті лікарі спробували відкрити їй рота? Троє літніх людей тоді у місті впали мертвими від інсультів.

Воррен зрозумів, до чого той гнув.

– Минають роки, а вона просто стоїть собі, ніби скутий ланцюгами ведмідь у сплячці. Але варто тільки наблизитись, і… – він плеснув у долоні, й усі підскочили від цього лункого звуку.

«Ніби скутий ланцюгами ведмідь у сплячці, – подумав Грім і раптом зіщулився. – І чекає на… на що?»

– Вона, швидше за все, посилає цю потворну енергію, коли перебуває під великим фізичним або емоційним стресом, – сказав Воррен. – Ну, й найслабші серед нас просто… не витримують.

– Якщо це правда, тоді хлопці вбили ту жінку – безбарвним голосом підсумував Грім. У різкому, безжальному люмінесцентному освітленні усі ці люди видавалися блідими і спустошеними, але водночас якимись знерухомленими. А якщо про все це, не дай Бог, дізнається місто? «Якщо ти хочеш дізнатись, який вигляд має стриманість, оглянься як слід довкола себе, – подумав він, – бо потім ти її вже довго не побачиш».

– Добре, – Грім зняв окуляри і почав протирати скельця. – Нам треба затримати цих йолопів так, щоб було якомога менше розголосу. Якщо про це дізнаються раніше, ніж ми їх ізолюємо, тут почнеться справжнє пекло.

– А ви гадаєте, воно не почнеться, якщо люди дізнаються про це по тому? – запитав Піт.

– Гадаю, воно буде в будь-якому разі, але принаймні хлопців не лінчують.

– Я теж на це сподіваюся.

Грім витріщився на нього:

– Ви що, справді думаєте, що…

– А яке рішення прийме, на вашу думку, рада, якщо підуть розмови про те, що хлопці не лише спричинили паніку минулого тижня та загибель собаки Стіва, а й винні у смерті літньої жінки? Пан голова Метерс наполяже, що то – внутрішня справа міста, і змусить усіх голосувати під машкарою демократії. Але якщо розслідування не провести делікатно, тут буде суцільна анархія. Хіба ви не помічаєте, як налякані люди? Вони будуть здатні буквально на все, коли дізнаються, хто спричинив таку ситуацію.

Обличчя Воррена прояснилося:

– Ось тому ми і збираємось бути на крок попереду них. Ми тихо візьмемо їх і допитаємо відповідно до положень Постанови про надзвичайний стан.

– Добре, а що каже Постанова про тих, хто «свідомо і серйозно порушує громадський порядок у місті», під що, чорт забирай, підпадає, на моє глибоке переконання, і каменування?

– Та годі вже, Піте, то усього лише старий ідіотський закон, написаний у вісімнадцятому столітті, – різко відповів Грім.

– Постанова про надзвичайний стан якраз і є тут законом. Я б на твоєму місці таким певним не був.

– Слухайте, то все лайно собаче! Ми поки що, курва мати, усе ж таки в Америці живемо. Гадки не маю, скільки часу минуло відтоді, як стався останній випадок, що підпадав саме під це положення закону, а тому ті правові норми ніколи не адаптувалися до сучасного кримінального законодавства. Ми це з’ясуємо на засіданні ради.

Проте решта людей уникали дивитися одне на одного і з явним дискомфортом поопускали очі на підлогу. Лише Воррен насмілився відкрити рота:

– До Дудлтауна посилали і за значно дрібніші провини.

– Люди добрі, годі вже! – закричав Грім, не вірячи власним вухам. Він відчував, що його загнали у глухий кут, і це ще більше дратувало його. – Ви ж насправді в це не вірите! Я не хочу давати прогнозів щодо того, яким буде вирок, бо це вирішувати усій раді, але не хвилюйтеся, ми придумаємо щось сучасне. Вибачте, але замовчати це я не можу. Поза будь-яким сумнівом, вони вчинили злочин. І хтозна, що ті йолопи встругнуть наступного разу? Може, візьмуть та й спалять її, адже, врешті-решт, саме це ми й робимо з відьмами. Хочете цього дочекатися? Якби Катаріна відреагувала на каменування бодай трішки по-іншому, ми б усі вже були мертвими.

– Я цілком свідомий цього, – тихо відповів Піт.

А потім заговорив Стів:

– Тайлер і Лоуренс не на жарт бояться тих хлопців, а надто Джейдона. А ще бояться того, що буде, коли їх звільнять.

– Не лізьмо наразі поперед батька в пекло, – відповів Грім. – Припускаю, якийсь час вони світла денного не побачать.

– Послухайте, ви ж маєте повноваження запросити допомогу в Пойнту, якщо, звісно, вважаєте це за потрібне. Правда ж? – запитав Піт із раптовим проблиском надії. – Якраз тепер варто було б це зробити. Якщо Метерсу знову забажається, щоб ця справа стала внутрішньоміською, як це було у випадку з Ротом, напруга в місті тільки зросте. Трохи зовнішнього контролю не завадило б, щоб трохи вгамувати пристрасті.

Грім гірко засміявся:

– Слухайте сюди, друже. Якби це було можливо, я б уже телефонував їм просто зараз. Рада заборонила мені інформувати Пойнт про те, що сталося минулого тижня.

– Що?!

– Через історію з Ротом. Якщо не підкорюся їхньому наказу, то втрачу роботу.

Це була правда, однак ці нові події були досить скандальними, щоб виправдати ініціативні дії. Роберт Грім не міг дати чіткого пояснення того, чому слова Вандермеєра настільки його засмутили. Ніякої конкретної причини тому не було. Дійсно, люди повільно божеволіли, і якщо так піде й далі, повернення назад уже не буде. Він знав, що найрозумнішим рішенням було б нейтралізувати ситуацію, піти на крок попереду Метерса, але ж він цього не допустить. Грім гадав, що голова ради не зайде так далеко, щоб його звільнити, адже заміни йому не було, але не був у тому цілком упевненим. Колтон Метерс, на його думку, становив собою особливу форму життя, що мала багато спільного з багнистим болотом: вона не піддавалася еволюції, але кожен найменший прогріх засмоктувала на якусь смердючу глибину, де пам’ять про нього зберігатиметься назавжди.

– Мені здається, вам не варто діяти аж так радикально, – раптом сказав Стів. Піт здивувався, але Стів лише знизав плечима. – Я розумію, що раду це не виправдовує, але, якщо ви звернетеся до Пойнту, вони вчепляться за вас. Мені здається, буде краще, якщо ви усіх заспокоїте і спробуєте переконати раду, щоб вона почати працювати власними мізками.

– Згоден, – відповів Грім, геть відкидаючи сумніви і тим самим припускаючись жахливої помилки. – Сьогодні ж увечері я поінформую раду, і ми заарештуємо цих мерзотників. Усе буде гаразд. Хоча ми й живемо у Блек-Спрінзі, але все ж таки не звірі.