Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

6

Незабаром світанок. А парашутисти лежать у бомбовій воронці.

Ліс, як і вночі, принишклий. Інколи ледь чутно десь трісне гілочка від морозу. І знову тихо.

В ці тяжкі хвилини десантників невідступно переслідувала думка про самотність. Кожен з них, той більше, той менше, бував на передовій, пережив атаку. Хоч як там тяжко, все ж кожен відчував, що він не самотній, що поряд з ним товариші – чув їхні вигуки, лайку, постріли. А тепер у їхньому становищі? Тут нема отого «ліктя» й «плеча» своїх. І медсанбату теж. Давно підраховано: у бою кількість убитих становить одну третю або й четверту від поранених. На фронті. Ну, а в тилу ворожому у розвідників-парашутистів? Тут поранених треба вважати вбитими.

– Ось ми і дожили до ранку, – промовив нарешті Короп хрипким голосом.

– Скоро по розпису час виходу в ефір!.. – несміливо нагадав Кудрявий.

– Вийти в ефір і відстукати своїм і всьому світові SOS? – скептично запитав Галка і заперечно похитав головою.

– А як же ти думав? – з гнівом промовив Короп.

– А що тут думати? Треба почекати до вечора… Таки зовсім він здурів отаке «каркати»…

– В ефір не вийду! І тобі, Коропе, теж не раджу! – стояв на своєму Галка. – А може, карателі не прийдуть сюди! А коли прийдуть, то, може, ми витримаємо оборону. Надійся на гірше, вір у краще… Ніби ж так казав наш генерал?..

Кудрявому, Коропу й Орлу таки не було що відповісти Галці. А що, справді, передати в Центр? Що наткнулися на засаду? Що пілоти їх скинули не в той район? Більше того – десант не знає навіть зараз своїх координатів! Коли поглянути на їхню ситуацію з цієї точки зору, то начштабу групи Галка правий.

– Кому потрібні наші сльози?.. Там ще й так вийде, що ми скаржимося на пілотів. Що з них візьмеш? Ну, посадять їх на гауптвахту, а війська тим часом підуть у наступ. Погода льотна. Сльози наші ні до чого генералові, котрий думає про успіх операції! – для певності промовив Галка. – Будемо ждати!

Тим часом на верховіття сосен і ялин упали рожеві плями від ранішньої зорі. Небо чисте, ясне, і гострі списи ялин, здавалося, проштрикували блакить. Ще перегодом білий сніг заблищав, немов хто сипнув на нього міріади діамантів. З-за обрію виринуло сонце.

Сонце першого дня у ворожому тилу. Галка дивився на нього, порівнюючи, чи раніше таким чи інакшим здавалося воно йому погожого ранку? І таким. І ні. Зараз сонце було помережене гіллям, пописане стовбурами дерев і тому якесь непевне, боязке, насторожене, мовби причетне до подій тут, на землі.

Короп палив одну за одною цигарки і втикав недопалки у сніг. Позираючи на нього, Орел посміхався, мовляв, Короп і тут дбає про конспірацію.

– І чого б я ото зуби скалив? – невдоволено озвався Короп, зиркнувши з-під настовбурчених брів на Орла. – Підклав би більше ялинових гілок. Ще простудишся на одній плащ-палатці.

Кудрявий уже вкотре ходив сюди-туди, утоптавши стежку від вирви, у якій десантники звели гніздо, до розкішної берези.

 
Колокольчики мои,
Цветики степные!
Что глядите на меня,
Темно-голубые?
И о чем звените вы
В день веселый мая,
Средь некошеной травы
Головой качая?..
 

Читаючи свої улюблені куплети, Кудрявий намагався не показати, що занепав духом, що його хлопці у безвиході. Однак його голос лунав якось примусово, навіть фальшиво. Ніякий артист на його місці теж не зміг би утаїти, що їм усім не до віршів.

Слова «в день веселый мая…» закарбувалися у Галчиній голові, як щойно розшифрована радіограма. Подумалося, що настане травень через три місяці, буде травень і через рік і три місяці, тобто у сорок п'ятому, коли хлопці і дівчата його десятого класу домовлялися зустрітися після п'яти років самостійного життя. У сороковому вони вірили у цю прийдешню зустріч.

 
И о чем звените вы
В день веселый мая?..
 

Уста командира скривилися. Він думав про свій рідний Урал, про матір і молодшого брата, якого ще не взяли до армії, і благав долю, щоб війна скінчилася скоріше, аніж братові виповниться сімнадцять…

– Ще одну годину прожили – і хвала богові, – зітхнув Орел, вийнявши на срібному «ланцюжкові кишенькового годинника.

– А ти у якого бога віриш? У православного? У лютеранського? Чи католицького? – поцікавився Короп.

– Трохи у лютеранського, як мама. Та більше у православного, як батько. Але біси нечисті в усіх богів ті ж самі… – відповів серйозним тоном Орел і поспішно змінив розмову: – Скільки ми там, по той бік фронту, говорили про свою роботу тут, і ось скинули нас пілоти навмання… А тут не берег покинутого людьми і богом озера, а луки з клунею і трьома покидьками, що ховалися у ній. І Сокіл та Іван десь петляють у засніженому лісі.

Галка дістав з польової сумки топографічну карту і став розглядати місцевість у чотирикутнику – Новоселля – Ляди – станція Ями на річці Желча – Псков. Два озерця поблизу Лядів. А хутір, клуня на луках?.. Можливо, топографи складали карту, коли не було клуні. На двокілометровці клуня неодмінно мусить бути позначена. Хіба оцей луг?..

Біля Галки приліг на ялинове гілля Кудрявий.

– Де ми?

– За хвилину до десантування я, здається, бачив залізницю, – сказав Кудрявий. – І, мабуть, то була залізниця Луга – Псков…

– А може, Псков – Гдов?

– Ні, тоді б ми побачили і простори Чудського озера. Ми, мабуть, ось тут… – показав пальцем на карту Кудрявий. – Недалеко від Варшавської залізниці.

– А якщо ми між Гдовом і Веймарном?.. Між Веймарном і вузловою станцією Велика Дивенка? І тут залізниці…

– Чайку б гаряченького! – заплямкав губами Орел. – Піду назбираю хмизу…

– Дим помітять! – застеріг нетерплячого хлопця розсудливий Короп.

Орел захихикав. Короп знітився, збагнувши, що без заметілі, при такій ясній погоді ніщо не сховає їхні сліди у лісі. Що там того диму!.. Вночі він сам говорив про ті сліди…

– Наламаю сухенького галуззя – і горітиме, мов порох! – підвівся огрядний, у кожусі, Короп.

Поки Короп і Орел заготовлювали паливо. Галка і Кудрявий вирізали дві рогатини й палицю. Потім на палицю повісили два казанки з снігом.

Розпалював вогнище Короп, лігши на сніг. Він дув з усіх сил, ніби під щоки заклав по яблуку, дув фуркаючи.

– Як старається конспіратор! – сказав, примруживши лукаве око, Орел, штовхнувши ліктем Галку.

– Тобі, піжон, палець покажи – і сміятимешся! – невдоволено пробуркотів Короп. – Розпустила таких буржуазія! Дивись: горить і диму ніякого. А є ж і приказка: нема диму без вогню!

Полум'я вже облизувало казанки. Ледь-ледь сичав, розтаючи, сніг. Вода вже є! Незабаром закипить, і вони вип'ють чаю. А це вже велике діло.

Галці пригадалася оповідь мічмана Непрана про краплини прісної води і ковток свіжого кисню. Тут кисню повен ліс! Дихай – не надихаєшся. Чисте повітря, опромінене сонцем. Тут вони, немов у будинку відпочинку.

Вода в казанку вже забулькала, і перед очима Галки постало булькання гарячої води з крана в лазні на Василівському острові в суботній день грудня сорок першого.

Взвод червонофлотців прийшов помитися у єдину на весь Василівський острів лазню. Яке ж було здивування морячків, коли в залі біля крана з гарячою водою побачили чергу… Стояли з тазиками голі жінки й дівчата. Тож не лише єдина Лазня працювала, – а й був один кран з гарячою водою. Не вистачало палива нагріти води на кілька кранів. У залі не було пари, холодно. Шибки на вікнах, перетяті паперовими стрічками, розмальовані морозом. З тріщин тягло холодом.

Затуляючись тазиками, хлопці переполохано дивилися один на одного великими, глибоко запалими на худющих, виснажених обличчях, присоромленими очима. Кожен намагався підкреслити перед своїми і, може, перед самим собою, що йому байдуже до дівчат, котрі з крана набирали гарячу воду і які мовби зійшли з якоїсь середньовічної картини. Тільки на картинах художники утверджували красу жіночого тіла, красу життя, що світилося й в очах натурниць. А тут в очах жінок невимовний смуток, безнадія, байдужість.

Гнітючу паузу порушила чергова по лазні, гукнувши: «Морячки, а також. цивільні мужчини! У той, дальній куток! Женщини! До глухої стіни!..» – і показала на стільці попід глухою стіною, біля якої було темніше, чим на зворотній половині зали, махнула рукою в інший бік, ніби регулювальник руху на перехресті.

Ані вигуків, ані жартів, як це завжди буває в лазні. І чоловіки, і жінки милися мовчки, бережливо використовуючи кожну пригорщу гарячої води, що її, може, вже через тиждень зовсім не стане на всьому Василівському острові чи в усьому місті. А митися треба, щоб боронитися ще від одного ворога – вошей. Такі умови диктували блокада, голод, що забирали кожного грудневого дня сорок першого тисячі й тисячі життів отих «цивільних» чоловіків і жінок.

Галка дивився на вогонь. З вогнем легше на душі. З вогнем відчуваєш себе не так безнадійно. Вогонь ріднив їх з деревами, що дали паливо, зі снігом, що дав їм воду, з глибоким лазурним небом, куди струмився несміливо, наполохано димок.

Галка вийняв з кишені ватяних штанів «кіровку» на ремінчику. Стрілки на білому циферблаті показували без п'яти хвилин шістнадцять. Це пора другого за розписом сеансу Галчиного радіозв'язку, якого, звичайно, не буде.

– Ідуть! Ідуть анцихристи!.. – вигукнув Орел.

– От і попили чайку! – з жалем і тривогою в голосі сказав Короп.

Галка здригнувся. Всі його думки розвіялися, як дим, що піднявся угору. Він вийняв з торбиночки дві гранати-лимонки, погрів на вогні віхоть і витер ним ствол автомата.

7

Штаб Ленінградського фронту остаточно відкориговував план бойових дій на повну деблокаду Ленінграда й на розгром 18-ї армії німців з групи «Північ». Підготовка до розгрому сил противника розпочалася ще в жовтні сорок третього року. Вже тоді командування розробило два варіанти операції: «Нева-1» і «Нева-2». Перший розрахований на випадок відходу частини військ противника на інші ділянки німецько-радянського фронту. Таке можливе після провалу німецької операції «Цитадель» на Курській дузі, після здобуття українськими фронтами стратегічних плацдармів на правому березі Дніпра. Однак бої на Україні вже у листопаді й грудні характеризувалися дедалі відчутнішим опором противника.

А на захід від Києва німці здійснили контрнаступ і захопили Житомир. Виходило, сил у німців ще досить, щоб стримувати наступ радянських військ.

Операція «Нева-2» передбачала необхідність прориву сильної оборони німців під Ленінградом. Та, судячи з розвідувальних даних, що потрапили з німецького тилу до начальника розвідвідділу, командування німців не збиралося відводити дивізії від Ленінграда на інші фронти.

Начальник розвідвідділу штабу фронту працював по вісімнадцять годин щодня. Русяве волосся поріділо, обличчя зблідло, великі очі глибоко позападали. Шість-сім годин сну часто переривалися безсонням. Коло питань, за які відповідав перед штабом фронту, перед командуючим генералом Говоровим, перед Ставкою, широка агентурна розвідка, партизанська боротьба, безпосередня участь у розробленні операції «Нева-2». Хто-хто, а розвідка завжди повинна дати відповідь командуючому на питання, які стосуються ворожих армій. І кому-кому, а генералові розвідки чи не найбільше і доводиться на нарадах говорити про найскладніше, яким є дислокація військ противника і їхні наміри в найближчі часи…

Розвідку генерал-майор очолює з перших місяців війни. Працював на цій посаді і тоді, коли Північно-Західним, а потім Ленінградським фронтом командував маршал Ворошилов і коли Сталін у вересні сорок першого прислав генерала армії Жукова на місце Ворошилова, щоб ужити невідкладні заходи у зміцненні оборони міста і таки не пустити гітлерівські війська в місто.

Жуков був різким і нещадним до генералів і полковників у штабі. Він вимагав від усіх військових докладного знання обстановки і свого діла, відчуття відповідальності. Тільки в розмові з секретарем ЦК ВКП(б) Ждановим ставав м'якішим і, висловлюючи якусь ідею, план, мовби запитував: «Ви, Андрію Олександровичу, теж такої думки?» Генерал розвідки знав, що ота суворість Жукова непоказна, як у декотрих вищих військових командирів, котрі перед підлеглими удають із себе полководця Суворова. У Жукова суворість продиктована самою обстановкою на фронті, великою й особистою відповідальністю за свої діяння у цій тяжкій війні, перед історією, яка нікому не простить неуцтва в питаннях військової стратегії і тактики, слабодухості, нерішучості, підлабузництва й окозамилювання.

Тому серед перших, з ким вів розмову новоприбулий командуючий Ленінградським фронтом генерал Жуков, був і начальник розвідвідділу.

– Чи є у розвідників рації? – насамперед спитав Жуков.

Петро Петрович назвав кількість радіостанцій, а Жуков відповів:

– Не густо! Невже гадаєте виконати свої обов'язки перед фронтом, ждучи посильних з глибокого тилу?

– Ми все зробимо, щоб рацій було більше, щоб удосконалити шифрування радіограм і прилучити до розвідки партизанів! – пообіцяв Петро Петрович і виклав заходи, які поліпшать розвідку в недалекому майбутньому.

Іншим разом він отримав по радіо надзвичайно цінну, звістку. Щоправда, сигнали тої рації ледь були чутні, напевне, «видихлися», анодні батареї. З радіограмою генерал прийшов до Жданова. «Від Красногвардійська на Лугу, і далі на Псков по шосе проходять колони німецької мотопіхоти і танків, Андрію Олександровичу!» – сказав Петро Петрович діловим і спокійним голосом. «Не може бути!.. – підвівся з стільця Жданов. – Невже Гітлер відкинув намір штурмувати Ленінград?..» – «Це я не стверджую, – стримано відповів головний розвідник штабу фронту. – Більше того, розвідники з 8-ї приморської армії взяли папери в убитих німецьких солдатів під Петергофом, які два дні тому були під Пулковим і під Гатчиною – Красногвардійськом. Німці можуть спробувати міцність нашого Оранієнбаумського плацдарму». – «Якщо Гітлер перекидає війська, то куди?» – запитав Жданов. «Передусім про це треба повідомити Москву. Але таке повідомлення неодмінно погодити з Георгієм Костянтиновичем!..» – «Жукова зараз нема. В укріпрайоні. Прибуде пізнім вечором! Де ж опиняться ті військові частини, помічені вашими людьми на шосе Луга Псков?.. Невже це правда? – все ще дивувався Жданов, бо ж надто складна обстановка створилася навколо Ленінграда. – Таки відчув Гітлер і силу наших контратак, і залізну міць нашого міста, і нашу рішучість стояти до кінця!..» – «А територія України, за винятком Донбасу, вже окупована фашистами. Цього Гітлер досяг, знявши з групи «Центр» 2-гу армію і 2-гу танкову групу, тобто 25 дивізій. Уже четвертий місяць війни. Мабуть, Гітлер хоче повернути групі «Центр» свій борг. Про це й засвідчує рух танків і мотопіхоти в напрямку Пскова. Але це моє припущення, Андрію Олександровичу. Це ще треба перевірити розвідкою нашого Генштабу.

Тої осінньої ночі 41-го Петра Петровича викликав Жуков. «Підготовлене повідомлення для Москви про рух мотоколон і танків на Псков?..» – запитав командуючий фронтом. «Так. Ось воно» – подав генерал аркуш паперу. «Передавайте. Ці колони німців уже засікли розвідники, які діють у тилу групи «Центр». Але це ще не означає, що нам на Ленінградському полегшає. І вже напевне Москві буде тяжко! – мовив задумливо генерал Жуков і до Петра Петровича: – Одна рація під Псковом, друга під Вітебськом просигналили про ті ж самі військові колони, і вже можна прочитати контури нової операції ворога. Що то означає, коли є радіо у наших розвідників!»

Слова ці завжди пам’ятає генерал. Радіосигнал з-під Пскова восени сорок першого був чи не першою ластівкою у роботі розвідувальних груп. Тепер, у січні сорок четвертого, на зв’язок зі штабом виходять десятки позивних. Кожного ранку й надвечір Петро Петрович ходить на радіовузол за новинами, не ждучи поки їх принесуть у землянку, коли він знаходиться на передовій.

Ще вчора операція «Нева-2» була тільки на картах, на папері, а вже вночі авіація завдала бомбового удару по артилерійському угрупованню ворога в районі Беззаботного. У повітряних атаках взяло участь тільки сто бомбардувальників: погода стала псуватися. Зате удосвіта артилерія сказала своє могутнє слово. Першими дали залп полки реактивної артилерії у смузі 2-ї ударної армії. Годину й п'ять хвилин по фашистах, що окопалися під стінами Ленінграда, били батареї фронту і флоту. З глибини Ораніємбаумського плацдарму вели вогонь важкі гармати фортів «Серая Лошадь» і «Красная Горка», батареї Кронштадта. За ту пам'ятну історичну подію в боях за місто Леніна випущено на укріплення і позиції фашистських військ понад сто тисяч снарядів, не рахуючи роботи реактивної артилерії.

Настав довгожданий час розплати з гітлерівськими годованцями. З 18-ї і 16-ї армій групи «Норд» за їхні злочини на ленінградській, новгородській, псковській землях, за сотні тисяч ленінградців, які загинули голодною смертю, за спалені Петергоф, Гатчину, Новгород і десятки й сотні міст і зрівняних із землею непокірних партизанських сіл, за шибениці на майданах Пскова й Новгорода.

Після артпідготовки з'єднання 2-ї ударної армії під командуванням генерал-лейтенанта Івана Івановича Федюнінського швидко оволоділи траншеями на передньому краї оборони ворога і зав'язали бої за опорні пункти. Майже сорок хвилин противник приходив до тями й відбивався тільки вогнем з автоматів, гвинтівок і кулеметів, артилерія ж мовчала, була понівечена нещадним вогнем помсти фронтових і флотських радянських батарей. Протягом першої доби наступу 2-ї ударної армії артилерія німців випустила снарядів і мін у тридцять разів менше, ніж гармаші Ленінградського фронту й Балтфлоту за годину артпідготовки раннього ранку 14 січня. Та й було у що і по чому бити снарядами важких калібрів: німці побудували міцні оборонні споруди 3 бетону, заліза і безліч дзотів.

Наступ військ Ленінградського фронту на остаточний прорив блокади і розгром дивізій 18-ї армії розпочався.

Начальник розвідвідділу штабу Петро Петрович о дев'ятій ранку вже стояв біля досвідченого чергового оператора, котрий прослуховував хвилю, на якій у ці хвилини повинна вийти в ефір група Кудрявого. Однак перша хвилина на одинадцяту минула, а позивний Галки не озвався. В ефір вийшов оператор Центру. Та й після цього було мовчання.

Радист розвідвідділу то слухав, то передавав, винувато позиркуючи на генерала.

– Невже Галка й справді експериментує з малими антенами, що його зовсім не чути? – невдоволено спитав генерал, неначе уголос роздумував, – Його ж попереджував і Андрій Савич, навіть в останні хвилини, перед вильотом!

– Так само і начальник радіозв'язку! – додав радист-оператор, почувши докір генерала. – Можливо, група ще не вся зібралася і Галка з'явиться на хвилі о 16-й, за розписом.

– Можливо, – погодився Петро Петрович. – Але ви стежте кожної миті. Вони можуть викликати нас і в будь-яку годину на аварійній хвилі.

– Єсть, товаришу генерал! – пролунав голос начальника радіовузла. – Так ми і діємо. У нас, Петре Петровичу, і муха не пролетить непочутою в ефірі!

– Якби було так, то ви, товаришу майор, не виступали б проти намірів радиста Галки довести потужність своїх радіосигналів у тилу противника до дзижчання мухи! – невдоволено відповів начальник розвідвідділу.

Майор-зв'язківець розвів руками і, зітхнувши, сказав:

– У Галки ще школярство в голові, фантазує він. Уже під час свого сеансу о 10-й він зрозуміє свої прорахунки й о 16-й вийде в ефір.

До радіовузла ввійшли полковник Іван Сергійович, зі шрамом на щоці, молодцюватий майор Андрій Савич. Обидва козирнули.

– Як Кудрявий? – неголосно запитав Андрій Савич у майора-зв'язківця.

– Мовчить…

До командирів підійшов шифрувальник з папірцем. Генерал Євстигнєєв прочитав очима радіограму і сказав:

– Оскар повідомляє, що німці ждуть удару від нашої 42-ї армії у напрямку Стрільної. У Гатчину до них прибув новий батальйон.

Всі підійшли до карти. На ній нема стріл, а тільки двома лініями окреслено передові позиції радянських і фашистських військ.

– Дані Оскара і Васі-саратовця ще раз підтвердили вірність нашого задуму. Німці ждали-першого наступу від 42-ї армії, а дала їм під щелепу 2-га ударна армія Федюнінського. 42-га ж скаже своє тільки завтра… – мовив генерал, дивлячись на карту, на якій за червоною і чорною лініями бачив розташування чужих військ з нумерацією дивізій і окремих бригад, полків.

– «Нева-2» в дії! – багатозначно сказав майор Савич, втупившись очима в карту. – Сьогодні 2-га ударна з району Ораніємбаума, завтра 42-га з Пулково…

Саме так. «Нева-2» передбачала два удари в спільному напрямку – на Ропшу. Завдання: прорвати глибоко ешелоновану оборону противника, а потім оточити угрупування ворога в Красному Селі, Ропші, Стрельній. В цей же час на іншому крилі фронту артилерія 67-ї армії у смузі Невська Дубровка – Синявино – Ґонтова Липка скує сили німців. Дії на землі прикриватиме 13-та повітряна армія, авіація Балтфлоту, якщо дозволять метеорологічні умови.

Операція «Нева-2» передбачала розвиток наступу на Кінгісепп і частиною сил на Красногвардійськ (Гатчина). В цей саме час війська ще одної 67-ї армії переходять у наступ до Мги й Гатчини. Два удари завдасть і 59-та армія Волховського фронту – один з плацдарму на західному березі Волхова (на північ від Новгорода) і другий – на південь від Новгорода через озеро Ільмень, в обхід Новгорода. Після визволення Новгорода війська Волховського фронту розвинуть наступ на Лугу і вийдуть на рубіж Луга – станція Клабутинці на Варшавській залізниці, а також на Київську шосейну дорогу, відрізаючи шляхи відходу головним силам 18-ї армії німців. Інші дві армії Волховського фронту – 8-ма і 54-та – вестимуть наступальні дії на Любанському, Тосненському і Чудовському напрямках, вибиваючи німців з Октябрської залізниці і не даючи їм змоги перекидати підкріплення до Новгорода. Військові частини цих двох армій, що звільняться у ході операції, будуть використані на Лузькому напрямку, тобто – на лівому крилі Ленінградського фронту, – котрий має розгромити 18-ту армію німців.

Підготовка до наступу шести армій Ленінградського, Волховського й сусіднього з Волховським 2-го Прибалтійського фронтів і сам наступ підкріплювалися кропіткою, напруженою бойовою роботою партизанів. Партизанські бригади і загони повинні розширити вогнища збройного повстання в одинадцяти районах області. Партизани рятуватимуть населення від знищення фашистськими властями і від масового вигнання людей до лінії «Пантера», де розгорнулися ще в серпні сорок третього року будівельні роботи.

План командування Ленінградського, Волховського і 2-го Прибалтійського фронтів також передбачав бойову взаємодію армійських частин з партизанськими бригадами у здобутті важливих опорних пунктів, окремих залізничних станцій, сіл і міст, у захопленні важливих у тактичному відношенні висот і рубежів, перехрестя доріг, у здобутті переправ, мостів, які будь-що треба втримати до підходу регулярних частин армії. Командування фронтів від партизанів, як ніколи раніше, вимагало посилення диверсійної діяльності мінування доріг, дезорганізації зв'язку фашистів.

Партизани мають також у цей відповідальний період посилити розвідувальну роботу на найважливіших напрямках, організовуючи цілодобове спостереження за рухом військ по дорогах, оперативно про цей рух повідомляючи в Ленінградський штаб партизанського руху. Серед інформаторів має бути і група Кудрявого, радист якої так і не вийшов на свій перший сеанс зв'язку о 10-й ранку.

За п'ять хвилин до передвечірнього виходу Галки в ефір Петро Петрович, Іван Сергійович і Андрій Савич були вже в радіовузлі. Всі позирали на годинники, затамувавши подих. Очі кожного спрямовані на пальці радиста, що вистукували позивний» даючи знати Галці, – його чекають, його хочуть почути.

Галка мовчав.

Радист припинив роботу на телеграфному ключі, закрутив ручкою настройки приймача. Потім лише доторкувався до тої ручки, боючись збитися з потрібної радіохвилі. Було чути сигнали, гучніші й тихіші, хрипкіші і писклявіші. Однак оператор не обертався до тих, що стояли за його спиною. А це означало, що рація Галки в ефір не вийшла.

– Невже льотчики скинули групу не туди? – порушив мовчанку генерал, коли радист «промацав» потрібну хвилю втретє після цього виклику і розвів руками.

– Пілоти доповіли, що група десантована в заданий квадрат, – відповів Андрій Савич.

– Так різко змінилася обстановка в тому квадраті?.. Не розкрився парашут у Галки?.. То чому ж тоді мовчить другий радист? – картався в догадках генерал.

– Важко сказати, Петре Петровичу, – зітхнув полковник Іван Сергійович. – Все часом трапляється: і нерозкритий парашут, і десант одразу потрапляє на вечерю до німців. На війні як на війні…

– У таку ніч штурман не помилиться! А може, місячно було тільки в Ленінграді? Що сказали льотчики? – звернувся генерал до майора.

– Там було місячно й зоряно.

– А тут уже зранку стало насуплюватися небо. Що, не озивається Галка? – з нетерпінням звернувся Петро Петрович, до радиста-оператора.

– Не озивається, – цонуро відповів черговий. – Тоді слухатимем на аварійній хвилі. Ввечері і вночі.

– Не подобається мені це мовчання. Хоча й не віриться, що група…

І генерал не договорив. Він і полковник Іван Сергійович покинули радіовузол. Андрій Савич залишився. В ефір вийти мав ще один кореспондент, і майорові хотілося першим Після шифрувальника прочитати радіограму.