Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

8

Тайду не покидала тривога відтоді, як змушена булл дат по двох поліцаях чи німецьких солдатах чергу з автомата. Ті втекли. А може, побігли до свого штабу, у свій стан доповідати, що побачили у лісі озброєну дівчину.

Куди їй податися? Навкруг німецькі гарнізони. Вона підходила до хуторів і завжди бачила там фашистських солістів. «Що в них тут, друга лінія оборони?..» Скільки вже можна було передати на той бік фронту з побаченого Тайдою. Та куди подівалися свої? Зникли, мов метеорити, що впали з неба і яких знайти можна тільки випадково. Хоча б зустріти одного! Як їй не повезло. Немов циганка-ворожка, прошепотів тоді Короп: «У групі баба!..» – «А ще комуніст!» хотіла відповісти йому Тайда, та змовчала. За неї заступився Латиш, її милий і коханий на все життя Артур, схожий на мукомела, а ще точніше – на робочу людину з мозолистими руками і відданим серцем. Чого боятися у новій групі? Артур би завше заступився за неї, оборонив би свою Тайду… Вона тяжко зітхнула, все прискорюючи кроки, щоб якнайдалі одірватися від двох айзсаргів, з якими обмінялася пострілами. «Була колись Артурова. Ще влітку. А тепер…» Вона озирнулася. Позаду не було нікого. З шосе нісся переривчастий гуркіт моторів автомашин і тягачів. Німці кудись передислоковують війська. Сповістити б про це Галці, а той би відстукав у Центр. Та все це лише марення. Шостий день тиняється Тайда і вдень, і вночі, мов сновида, а десантників так і не зустріла. Не таланить їй цього разу на рідній землі.

Стомлена, вона зайшла в густий ялинник, щоб спочити і перевзутися. Мокрі онучі в кирзових чоботях згорталися у рубці і муляли ноги. Скільки довелося за ці дні відміряти, шукаючи своїх, і все марно! Жоден хазяїн на хуторі не запропонував їй залишитися у нього якоюсь наймичкою, просто біженкою з Риги. А вона побоялася сама напроситися. Всюди німецькі гарнізони, поліцаї, котрі добре знають людей на хуторах, і поява у якомусь хазяйстві незнайомої дівчини викличе підозру. Більше того, Тайда вже знає, що їхні парашути були помічені айзсаргами. Люди на хуторах сказали, а їм хвалилися поліцаї, що будуть «ганяти» червоних парашутистів. Хіба можна в такій обстановці думати про легальне перебування на якомусь хуторі, поки не знайдуться свої?

Тайді й самій не вариться, що вночі їй не так страшно, як вдень. Що звірі проти фашистів? Вночі карателі і «мисливці» за парашутистами до лісу не ходять. А вдень… День пережити – що рік. Сьогодні восьмий день, а значить – восьмий рік. А може, й більше. Тайда дивилася у люстерко, і їй здалося, що серед золотавого, як листя на липах, волосся вона побачила й кілька сивих волосин. Може, здалося. Та це вже не має значення. Ще під тим волоссям навпроти сонця виблискували золоті сережки з синюватими, під колір її очей, камінчиками. Такі ж очі були і в бабусі Беніти, і вона подарувала Тайді сережки в сороковому році, коли дівчина з гімназії пішла на медичний факультет. Коли група Латиша була під Даугавпілсом, Тайда через людей все ж дізналася, що бабуся жива. Але це було у серпні. А зараз жовтень і до 13-го дня у Ризі були фашисти. Ті можуть і за день знищити десятки тисяч людей, як знищили вони в селі Аудрині всіх жителів…

Тайда подивилася на ручний годинник. Уже п'ятнадцять годин і п'ятнадцять хвилин. Скоріше б вечір.

Вона розминала онучі й потрусила ними, щоб розрівнялися. Стає тяжко, коли починаєш думати, що група Кудрявого вже пішла в інший район, не знайшовши її. Латиш, мабуть, чинив опір такому рішенню командира. Та й інакше бути не може, бо Артур любить її і кохатиме до останнього подиху. І вона так кохає Артура. Скоріше б ця війна кінчилася, а передусім у Латвії. Це ж треба, вже вся територія Радянського Союзу, захоплена гітлерівцями, визволена, а Курземе під чоботом німецьких військ!

Вона взулася і прислухалася. Як і раніше, вдалині гули машини. Подекуди зривалися постріли з карабінів, автоматів. А потім усе стихало. І тоді було чути, як під Скрундою на півдні і за Салдусом на південному сході гриміла артилерія. Там фронт.

Та все ж Тайда більше думала про те, що друзі-парашутисти її шукають, як і вона їх. А потім і справді сама, мабуть, зайшла так далеко від них, що всякі пошуки марні. Треба зустрітися з місцевими партизанами. Кажуть, є розрізнені групи партизанів, приєднатися б до них і там узнати про своїх…

Тайда раптом здригнулася. Десь у лісі загавкав собака. «Чого тут бути собакам?» – запитала сама в себе й озирнулася. Ніби у відповідь гавканню у лісі почулися далекі вигуки й постріли на хуторі. Прислухалася. І на хуторі загавкав собака. «Що це?.. Невже полюють за мною?

Невже оті два поліцейські привели команду межа кеті сюди? Як дізналися, що я пішла саме в цьому напрямку?»

Собаче гавкання наближалося з того боку, звідки прийшла Тайда. Неспокійно було і на сусідньому хуторі. Тайда раптом збагнула, що собака міг узяти її слід: адже обстріляні нею знали цей ліс! «Невже кінець?» Зирила туди-сюди, де б зайняти оборону. Тут, у густому ялиннику, вона як на острівці, який буде прострілюватися з усіх боків і з якого не можна дати гідну відсіч фашистам.

Недалечко лежало повалене буреломом дерево. Балтійські вітри часті гості у лісах Курземе. Часом вони виривають дерева з коренем. Тому тут так багато повалених дерев, особливо ялин і сосен, віти яких, мов натягнуті вітрила, чинять опір лютому морському вітру. Вона перебігла до ялини і лягла, вийнявши із санітарної сумки гранати-«лимонки». Ще дістала тремтячими руками з торбиночки запасний диск з набоями до автомата. Відкинула металеве ложе, і автомат став довшим, цілитися з нього стало краще, надійніше.

Озирнулася назад. Тікати туди не варто. Там хутір. Праворуч – просіка. Тайда запам’ятала: далі просіка. Не знала, що за місцевість праворуч. Та й чи мало це тепер якесь значення, коли вже чути перемовку солдатів. Так. Говорять по-німецькому. Тайда знала цю мову, бо закінчила гімназію. Ще прислухалася. Розмовляли й по-латиському, і по-російському. То айзсарги і власовці.

«А ще люди!..» – хотілося гукнути Тайді назустріч оцій тримовній орді проти однієї дівчини так, щоб весь світ почув. Та в цю мить побачила далеко-далеко ліворуч фашистських солдатів. У неї задерев'янів язик: багато солдатів на тім крилі ворожої атаки. Та ось з'явилися і ті, що йшли у центрі з автоматами і карабінами наперевіс. Тут же й рвалися з поводів дві величезні вівчарки. Собаки тягли своїх мисливців до густого ялинника, звідки хвилину тому прибігла сюди, під повалену бураном розкішну ялину, яка ще не вся всохла, бо впала недавно, та й частина коріння залишилася у грунті. Так доведеться і їй, Тайді, вмирати поступово від одної, потім від другої кулі. А може, й одразу. Тільки ні. Фашистам вона потрібна як цінний «язик»…

«Люди! Люди! Та хіба ви люди?» – як присуд фашистським карателям, вигукнула Тайда в думці. Вона була то у відчаї, то свідомість умить, блискавично ставала ясною, як оте небо сьогодні над Курземе.

«Люди! Люди!.. Ви прийшли, щоб мене знищити за те, що я хотіла скорішого вигнання гітлерівських вояків з рідної латиської землі. Хотіла остаточної перемоги Червоної Армії у цій війні, хотіла миру, миру і щастя для людей. А хіба ж ви люди? Ви гірші отих собак!..»

Кільканадцять автоматів раптом застрочило поверх ялинника, збиваючи вершинки тендітних деревець. Карателі були переконані, що Тайда у зеленій гущавині, куди так несамовито тягли пси своїх провідників, а за ними й цілу зграю межа кеті. Тайда цих пізнала по шинелях і айзсаргських картузах. Ще кілька секунд, і карателі збагнуть, що її там нема, кинуться сюди. Тайда розігнула лівою вусики кільця і висмикнула чеку. Потримала мить, а потім, трохи підвівшись, жбурнула «лимонку» до ялинника. Там уже зібралося з півсотні солдатів і поліцейських. Пролунав могутній вибух. Сотні осколків випорснули з металевої кулі, коли граната ще не встигла впасти. Так міг кидати тільки досвідчений солдат. «А Короп казав: баба!» – встигла подумати Тайда і розігнула вусики другої «лимонки». По ній уже стріляли з автоматів, і вона змушена дати відповідь довгою чергою.

Тайді байдуже, скільки падало поблизу карателів і чому вони падали: від її куль чи від страху бути вбитими. Багато з них не підводилися ні біля густого ялинника, ні між соснами.

Град куль лопотів і біля неї, і над нею. Тайда розуміла, що їм вона потрібна живою, у гіршому випадку – пораненою. Однак своє життя вона віддасть карателям ціною багатьох життів їх самих.

Тайда стріляла з короткими паузами. Один ріжок валявся порожній. У цей час фашисти кинулися до поваленої ялини. Тайда висмикнула кільце і кинула другу гранату. Рвучко нахилила голову. Граната впала недалеко. В цю ж мить встигла вставити новий диск у ППС. Пролунав ще вибух. З лівого флангу вибігло кільканадцять солдатів. На них і спрямувала вогонь парашутистка.

«А Короп казав: баба!..» – ще майнуло в її голові. Що тямить той Короп? Так йому і сказав Артур, який знав Тайду і в бою, і в любові. А вона ж з Артуром мріяла про прийдешній день перемоги: вони будуть разом, і в них будуть діти. Спершу сина, а потім донька. Може, й навпаки. Хлопчика вона б назвала іменем котрогось з парашутистів групи Кудрявого. Назвала б на спомин про бойову дружбу в ці страшні дні. Та, видно, не судилося.

Парашутистка стріляла ї ніби повторювала свої думки вголос. З думками Тайді було не так страшно одній. «Мабуть, вони думали, що тут уся група, коли отаку силу солдат послали до лісу!..»

Тайда вистрілювала уже третій диск, як пролунали вигуки російською, німецькою і латиською мовою:

– Здавайся!

– Здавайся! Гарантуємо життя…

Однак Тайда була глухою до цих пропозицій. Полон їй не простять друзі-десантники і навіть він – Артур, Полон – це велике нещастя для воїна взагалі, а для парашутиста ще й велика знахідка для ворожої контррозвідки! «Хіба, може, бабуня Беніта простила б Тайді за те, що та побувала в полоні!..» – вплелася у мозок думка і тут же перекреслилася іншою: «Потрапити в полон – значить вмерти там під тортурами! Нащо мені це?..»

Уже знаючи, що в автомат уставлений останній диск, Тайда раптом підвелася на весь зріст. Струнка,/вродлива, простоволоса, у жакеті з хутряним комірцем, вона розстрілювала в упор фашистів, що кинулися до неї з тилу. Тим нічого не залишалося, як відповісти короткими, але влучними чергами, бо ж стріляли не якісь там айзсарги, а солдати регулярної армії.

Тайда відчула, як раптом обпекло її живіт, груди і, згинаючись від болю і роняючи автомат, упала на спину.

Вона ще дихала і синюватими очима, як ті камінці в золотих сережках; дивилася у таке ж синє, безхмарне і байдуже до цієї трагедії рідне латиське небо. Таким вона бачила його у сороковому, коли вступала на медичний факультет, коли закінчила перший курс у червні сорок першого. Таким небо Тайда мріяла побачити з Латишем і своїми дітьми по війні.

Та раптом небо між високими шапками сосен і гострими піками ялин чомусь щезло. Натомість з'явилося усміхнене» з широкими, слизькими губами обличчя. Хтось нахилився над нею і сказав російською мовою:

– Теж мені– невидаль! Парашутистка із золотими сережками у вухах…

Він зареготав, зануривши п'ятірню у густу, хвилясту чуприну…

І більше Тайда вже нічого не бачила, хоча очі були розплющені широко. Вона лише чула, як фашист тремтячими руками поквапливо знімав з її вух чи й рвучко висмикував (ніякої болі вона не відчувала, бо була вже більше по той берег життя) золоті сережки з синюватими камінцями, висмикував як трофей у цій страшній війні, коли вмирали мільйони людей і зникали держави.

Тайдині губи ще прошепотіли: «Артуре!.. Бабусю Беніто…»

То були останні її відчуття, останні слова.

9

Хлопці Кудрявого чекали повернення Латиша і Галки з нетерпінням, з тривогою, бо чули далеку стрілянину й ніби два вибухи гранат і вже подумали, що до того бою мали причетність і чергові на спостережному пункті. Побачивши огрядного Латиша і Галку, котрий ішов позаду, спираючись руками на автомат, що висів у нього на грудях, присутні на базі розвідники полегшено зітхнули.

– Не братики-кролики, а мокрі кури ви! – здивувався Кудрявий. – Де викупалися?

– Звичайна історія, – пояснив Латиш. – На нас наткнулися солдати, і ми тікали через болото.

– Так, – ствердив Галка. – Німці захотіли опеньків.

– Зараз же Галці чаю! – перебив Латиш. – А я – до хутора і на галявину. Повинен же хоч сьогодні прийти Август!..

– Спершу переодягнися в сухе, – порадив командир і, оглянувши своїх розвідників, договорив: – Латиш піде з Коропом…

Всі зрозуміли, чому з Коропом. Не з'явиться – ще півбіди. Аби не з «лісовими котами». Та вголос цього не сказав Короп. Однак думки його читав не тільки Латиш, а й Кудрявий.

– Ти певен, що зустрінеш Августа біля поваленого дерева? – запитав Короп у Латиша, припинивши дмухати на ломаччя, що загоралося над двома казанками.

Латиш не відповів. Він роззувся і став сушити чоботи й онучі, тримаючи їх над вогнем.

Час минав повільно, як поволі сушилася й одежа, чоботи. Латиш і Галка були вже у сухій білизні, одягнені у фуфайки товаришів.

Підсушившись і почаювавши. Латиш, а за ним і Короп пішли на місце зустрічі з Августом. За півгодини Галка повідомив:

«Центру. Блискавка. 18.10.44 з ранку до шістнадцятої по шосе пройшло два полки піхоти, артбатарея, 93 критих,23 вантажних машин, обоз із 470 возів. Кудрявий. Тайди ще не знайшли».

– Згортай рацію, – сказав Орел, підійшовши до радиста.

– Почекаємо Латиша і Коропа. Вони принесуть якісь відомості, – заперечив Галка.

– Тоді знову розгорнеш свою шарманку! – сказав Орел, озираючись. – Щось тривожно в мене на душі. Та й сон поганий минулої ночі снився. Зовсім голу незнайому жінку бачив. Таке завжди верзеться перед сутичкою з німцями або «лісовими котами». У тебе губи щось дуже червоні, мов ягоди. Та й щоки палають…

– Нічого особливого…

– Обманюєш, біс-анцихрист! – Орел притулив руку до чола Галки. – Якусь би таблетку чи порошок тобі проковтнути, та вся ж медицина у Тайди…

Підійшов Кудрявий, який під час радіосеансу стояв на варті. Ще коли Галка і Латиш повернулися, він зрозумів – радист температурить.

– Як почуваєш себе?..

– Як і ти, коли гадюка вкусила біля шосе, – раптом нагадав Кудрявому безпросвітні дні, хоча буяла тоді весна.

– Чому так безнадійно? – спитав командир і подумав: «Кепське діло. Йому відлежатися б десь у теплі, прийняти, якісь ліки!..»

– Там не натикалися на слід Тайди? – запитав.

– Хіба б Латиш не сказав, якби щось побачили?..

– Просто запитав, – признався командир. – Стрілянина мене дуже непокоє. Не маневри ж то в айзсаргів чи й у німців!

– Може, група партизанів зіткнулася з «лісовими котами»…

Вечоріло. Всі троє мовчали. На серці у кожного сум. Орел і Кудрявий співчутливими поглядами дивилися на радиста, а той намагався приховувати свою хворобу. Та це не виходило. Галка тремтів то від холоду, то йому було душно.

– Що ж це ти розклеївся?.. Нащо було підповзати так близько до шосе? – запитував командир і сам відповів: – Та воно так. Хочеш же, щоб надійніше, щоб упевненіше, а потім отак доводиться жалкувати. Ти кріпись. Сам же казав про твердість, коли вжалила мене гадюка.

Раптом підвівся Кудрявий і вигукнув:

– Наші! Короп і… здається, Август! – на устах сяйнула усмішка: таки не підвів хлопець, прийшов.

– А де ж Латиш? – здивувався Орел.

– Мабуть. волочиться десь позаду. Стомився ж після «бані», – сказав Кудрявий.

Та вже тут Короп і Август, а Латиша не було.

– Пішов на хутір. – озвався Короп. – Хоче дізнатися, що то була за стрілянина. Упертий, як віл. Нам же сказав, щоб бігом у табір, бо Август приніс дуже цінні відомості…

– Не заблудиться, – заспокоїв Орел. – Він тут як дома…

– Звичайно, – погодився Кудрявий і до Галки: – Працювати зможеш?

– Питаєш!..

– Тоді готуйся.

– Я допомагатиму, – пообіцяв Короп. – Дані, скажу я вам, що треба! Дядя-садівник дещо підслухав з наради генералів у Пельчі.

Через півгодини Галка повідомив:

«Центру. 18.10.44. Підтверджуємо ще: на хуторі Пельче розташований штаб групи «Курланд» і резиденція командуючого Шернера. Сьогодні вранці відбулася нарада високих чинів. – Вирішено 24 жовтня о 10-й ранку артпідготовкою розпочати контрнаступ з району Прієкуле у напрямку угруповання, що діє у Східній Пруссії. В цій операції візьме участь 8 німецьких дивізій, з яких три танкові. Відомості про рух двох полків на захід, які ми передали дві години тому, засвідчують, що німецьке командування зараз скупчує сили під Прієкуле. Кудрявий».

Сотня слів телеграми на папері виросла у чотири сотні п'ятизначних груп. Це немало. Склавши ноги, мов турок, Галка, обтулений плащ-палатками, щоб не було видно світла ліхтарика, працював на передачу. Часом радистові здавалося, що він задихався, що не вистачало повітря. У нього пекло в грудях. Піт витирав командир. Чути їх було не завжди чітко, і доводилося після кожних десяти груп повторювати. Це зволікало сеанс. Та іншого виходу не було. Всі розуміли, що відомості оці найцінніші з тих, що вони передавали за вісім днів своєї присутності.

Галка напружував усі свої моральні і фізичні сили, щоб не впасти і не забути про все на світі, заснувши під удесятеро згорненим парашутом: так було йому холодно зараз. Та за чверть години його вже кидало в жар, і він розстібав ґудзики чорної косоворотки, готовий скинути й фуфайку, аби дихалося легше. А тут ще оператор на тім боці фронту просить раз по раз повторити якісь групи. «Що він там, салага якийсь, а не спеціаліст?» – хотілося гукнути Галці. Та він мовчав, лише зціплював зуби. Він намагався не дивитися на командира, на Юхана, які ждуть не діждуться, коли ж радист нарешті відстукає все, що написано в радіограмі.

Тяжко передавати останні десятки цифр! Це все одно, що бігти на трикілометрову дистанцію: багато подолано, видно вже фініш, та ще не пройдено останні метри. А передати треба все, щоб штаб фронту знав про скупчення у районі Прієкуле восьми дивізій Шернера, бо, якщо вони прорвуться до Східної Пруссії, вважай, усе курляндське угруповання може послужити ділу оборони фатерлянду в Пруссії, Померанії, під Берліном.

Щоб зосередитися, відігнати хворобу, щоб десь ще зачерпнути бодай трішечки сил, Галка саме і думав, що ця телеграма допоможе 1-му Прибалтійському фронту вжити заходів, аби звести нанівець контрудар Шернерових дивізій. Можливо, туди підкинуть дивізію – другу з 2-го Прибалтійського фронту, з резерву Верховного Головнокомандування, чи попередять ворога наступом на якомусь іншому напрямку в Курляндії. Ставці, маршалам, командуючим фронтами видніше. Головне, щоб негайно вони звернули увагу на цю звістку, дали сигнали розвідгрупам, якщо вони є, для підтвердження цих відомостей. Спростування бути не може. Садівнику, як і цим латишам, вірити можна.

– Ну як? Приймають? – порушив мовчанку командир.

– Уже скоро…

– Хоча б якийсь порошок! Та всі вони в Тайди. Чуєш, Галко? Латиш тут, як у себе дома. Він принесе тобі порошки! – підморгував радистові Орел.

Нарешті Галка вловив довгожданий сигнал про прийняття радіограми до останньої коми і впав на посланий парашут, не скинувши навіть навушників. Ще ніколи від січня сорок четвертого так важко йому не працювалося.

Орел згортав рацію й антени. Підійшов Август.

– Ще дядя говорив, що Шернер їздить до лінії фронту машиною в супроводі двох-трьох авто.

– От біс-анцихрист! – вигукнув Орел і замріявся. – Я з Коропом бачив броньовичок, а попереду і позаду легковики з офіцерами, автоматниками. Машини йшли у напрямку Тукумса… Невже то був командуючий?

– Можливо, – ствердив Август. – Він їздив до Тукумса, сьогодні поїхав до Айзпуте і Прієкуле.

– Стій! Пароль!.. – пролунав грізний голос Коропа.

Відповіді не було. Короп ще гукнув:

– Стрілятиму!

Всі сполошилися, схопивши автомати.

– Це я. Латиш! – нарешті почувся подавлений голос. – Довоювалися ми тут. Сьогодні… Сьогодні… – далі говорити не міг і. сівши на пеньок, затулив обличчя.

– Що?..

І всі оніміли.

– Тайду сьогодні вбили фашистські солдати і межа кеті! – прошепотів крізь сльози Латиш. – Галко! Ми чули бій Тайди з фашистами. По всіх хуторах рознеслася вість, як одна дівчина билася проти двохсот…

Артур упав на парашут біля Галки. Він ридав здригаючись. Мало хто бачив, щоб отак мужчина плакав.

– Убили. І про це вже знає вся Курземе, а ми все шукаємо Тайду. Завтра прийдуть і по наші душі. Убили, – все повторював Латиш. – Галко! То вибухали її гранатні То відстрілювалася вона до останнього набою. А ще Кротов зняв із неї сережки – дарунок бабуні Беніти. Люди знають. А ми нічого не відаємо! Нікудишні ми з вами розвідники! Треба взяти гранати й підірвати лігво Вундерліха, Кротова! Я сам завтра піду! А ви як хочете!..

Ніхто не заважав Латишу говорити. Всі мовчали, мов риби. Всі уявляли хвилини бою Тайди з таким великим загоном, карателів по той бік шосе з Тукумса на Кулдигу, за яким вели спостереження десантники. Та ніяка уява не могла відтворити трагедію. Тайду вбили розлючені, осатанілі фашисти.

Так і сказали люди з хутора: «Осатанілі солдати, межа кеті і бандит-власовець Кротов!..»

Коли Латиш стих, Август несміливо порушив мовчанку:

– Ранком есесівець Вундерліх був у генерала Шернера. Туди і ведуть нитки цього підлого вбивства вашої дівчини!

Галка раптом став вигукувати: «Стріляй! Стріляй, Тайдо, озовись!.. Чуєш, Тайдо!» – волав на весь голос. Кудрявий затулив хлопцеві рот.

– Заспокойся.

Та Галка і далі марив, подаючи якісь команди, сперечаючись із радистами, що по той бік фронту. А потім затихав…

Десантники сиділи біля хворого Галки і скошеного, мов косою, горем Латиша, опустивши голови.

Була північ. Починалася нова доба, дев'ятий день їхнього перебування у курляндському «котлі» з дев'яти визначених командуванням фронту, щоб допомогти Червоній Армії догромити тридцять Шернерових дивізій.