Текст книги "Галка"
Автор книги: Павло Автомонов
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)
Серія – Блискавка.
2.04.44. 10.00
В штаб 18-ї армії групи «Норд», генералу Ферчу.
Вчора вночі росіяни висадили десант у районі Алуксне -6 км. на північ від моста. На жаль, кількості десанту не пощастило з'ясувати. Про приземлення засвідчив парашут, що завис на високій сосні, і прив'язаний до строп автомат марки ППС».
«Блискавка.
2.04.44. 22.00
Штаб 18-ї армії групи «Норд», генералу Ферчу.
На місці приземлення в районі Алуксне ніяких вантажів не виявлено. Доводиться констатувати, що парашутистів могло бути від кількох до двадцяти чоловік. Про десант було повідомлено в усі комендатури, стани айзсаргів, у загони СД.
Весь день другого квітня в радіусі двадцяти п'яти кілометрів в усі напрямки (більше парашутисти не могли пройти за останніх чотири години ночі) тривали пошуки десанту. До пошуків залучені всі лісники, команди межа кеті і підрозділи частин, які дислокуються у даному районі. Всі дороги і багато просік перекрито нашими постами і засадами.
На жаль, ніяких підозрілих слідів на снігу не помічено. Залишається гадати, що парашутисти сховалися на одному в хуторів. Будемо прочісувати хутори».
«Терміново.
3.04.44.. 22.00
Штаб 18-ї армії групи «Норд», начальнику штабу генералу Ферчу.
Прочесано хутори довкола приземлення. Ніяких позитивних результатів. Обстежили місце навколо сосни. Цьому заважають сотні слідів від ніг лісорубів, втерті саньми дороги. Але слід від російських чобіт, на підошвах яких шипи зовсім інші, ніж у німецьких солдатських чоботях, знайдено. Однак слід загубився.
Дехто з СД уже схильний думати, що приземлився лише один чоловік, парашут якого завис на сосні, і що цей один має Відповідні папери для легального перебування. Версія: коли б парашутистів було хоча б п'ятеро, вони б спиляли сосну і взяли з собою парашут: нащо залишати такий речовий доказ, як парашут? Пошуки тривають…»
«22.04.44
Командуючому охоронними військами групи армій «Норд» генералу Боту.
У відповідь на ваш запит радіовузол штабу групи «Норд» сповіщає, що протягом останніх двох тижнів в ефірі з'явилися позивні малопотужного передавача – типу російських рацій «Север», якими озброєні групи агентурної розвідки штабів радянських фронтів. Позивний рації OPA.
Повідомляємо також, що в січні – березні цього року наші пеленги полювали за позивним OPL, чути якого, на жаль, було дуже слабо. Рацію з позивним OPA чути набагато краще. І перша, і друга рації службову розмову з своїм кореспондентом вели з допомогою міжнародного радіожаргону. Схожий почерк радиста OPL і OPA не завжди чіткий, повторює групи, у яких є по кілька п'ятірок, тобто збивається на безперервних точках. Літери обох позивних можуть також засвідчити, що радист полюбляє О і Р. Є підстава гадати, що радисти розвідвідділу Ленінградського фронту самі визначають свої позивні.
Сказане вище дає підстави твердити, що OPA – та ж група, яка діяла під Плескау, на схід від лінії «Пантера». По розгрому цієї групи була проведена операція під керівництвом оберштурмфюрера Вундерліха. Двоє десантників було вбито. Захоплена карта і схема укріплень у смузі 25 кілометрів. Це сталося в останній день лютого цього року, про що нас і повідомив оберштурмфюрер Вундерліх. Рацію OPL ми більше не чули.
На ваше запитання, де може дислокуватися рація OPA, відповісти не можемо: надто велика територія на захід від Чудського озера, Плескау й Острова. Можливо, це район Гулбене, Алуксне, Валмієри, Цесіса, Валги, Виру. Таку територію промацати пеленгами можна лише зблизька, тобто після того, як наша контррозвідка натрапить на слід російських розвідників-парашутистів»..
«20 квітня.
Гер комендант!
Змушений повідомити вас, що опівночі над лісовим масивом ввіреного мені лісу пролітав радянський двокрилий літак. Він летів низько, і а ганку я не міг побачити, чи скинув парашути, чи ні…»
«21 квітня.
Гер комендант!
На вирубці знайшов слід від вогнища і незгорілий сірник фабрики з міста Лієпая. Хтось був на вирубці, коли літав двокрилий літак. Я боявся, що мене застрелять, коли нахилився, щоб узяти сірник…»
«7 травня.
Гер комендант!
Учора вночі над масивом знову гуркотів літак. Ще й крильми помахав. Парашутів я не бачив. Але чує моє серце, що він тут з'явився недаремно. Буду шукати слідів парашутистів. Сповіщаю, що я боюся. Здається мені, що сам у них на прицілі, як і вся моя садиба, як добро. Вистежити б їх і одним ударом знищити всіх… Я став боятися навіть свого пастуха: так наганяють на мене страху оці літаки. Мабуть, скидають їм бомби проти вас, гер комендант, і проти мене».
«18 травня.
Гер комендант!
Як ви і наказували, стежу за просіками і лісовими дорогами. Ходжу в ліс дерти лико, вибраковую окремі дерева. Біля шосе щодня зустрічаю німецьких солдатів. Важко дізнатися: справжні вони німці чи російські парашутисти?
Я просив свого пастуха, щоб він слідкував, обіцяв йому нові черевики, пальто. Та я йому не вірю. Не гнівайтеся на мене, гер комендант. Я слабий чоловік».
«28 травня.
Гер комендант!
Учора на просіці зустрів двох, одягнених у німецькі френчі. Обидва з пістолетами-кулеметами: ложе дерев'яне, а під стволом колесо. Один добре говорить естонською мовою.
Цей білявий, на обличчя вродливий. Очі так і нишпорять. Другий привітався по-німецькому і запитав дорогу на Апе. Цей дивився на мене підозріло. Якби я сам знав німецьку мову, я б з ним поговорив більше Вони теж погано розуміють латиську мову. Я їх боюся. Вночі думаю: ще зустрінуся, і вб'ють мене.
У якому секторі їхній табір – не знаю. Може, їх четверо і переховуються вони на хуторах: Анітенес, Апшалас, Кранці. Там усі люди, які ждуть Червону Армію».
«10 червня.
Гер комендант!
Знову зустрів двох. Один без шапки, кучерявий, світло-русий, схожий на німця, очі голубі. Другий брюнет, високий, обличчя сердите, а одвислою губою. Я пригостив їх своїм тютюном. Першому здалося смішно, як я їм показував дорогу.
Ви називаєте мене, гер комендант, «ґаволовом». Для мене це образливо. Але я служитиму вам вірно, бо боюся і тому ненавиджу більшовиків. Як ви і вимагаєте, повідомлятиму через кожні десять днів про обстановку в лісі. Якщо знайду місце табору парашутистів, сповіщу негайно письмово і телефоном».
«20 червня.
Гер комендант!
Поки що не довелося зустріти ні естонця, ні його брюнета-напарника, ні схожого на німця кучерявого, ні четвертого з одвислою губою.
Відданий вам…»
«29 червня.
Штаб армій групи «Норд», командуючому охоронними військами генералу Боту.
Змушені звернутися до вас з прикрим повідомленням: на ризькому шосе в останні дні червня зникли два телефоністи з 212-ї, солдат з 215-ї, лейтенант а 126-ї дивізій, які передислоковувалися в район Даугавпілса, де російські фронти розпочали велику наступальну операцію.
Солдати, які щезають з військових частин, не диво на війні. Однак поява згаданих частин трьох дивізій під Даугавпілсом не виявилася несподіванкою для військ генерала Баграмяна. Є ще факти, з яких видно, що російські агентурні групи (на захід від ліній «Пантера», «Рейтер» і оборонних рубежів «Синього», «Зеленого» і «Коричневого») діють активно.
Вживайте терміново заходів.
Командуючий групою «Норд»
фельдмаршал Модель»
«30 червня.
Гер комендант!
Запідозрених мною не зустрів, хоча бачу їх і уві сні, бо. боюся».
«10 липня.
Гер комендант!
Нічого втішного для вас сповістити не можу. Якщо вони десь і є поблизу, то надто обережні. Говорив з пастухом. Той бачив, але ще в травні, на просіці двох. Один брюнет з пронизливими очима і ямочкою на підборідді, другий – низенький, очі швидкі, старший за брюнета. Пастух запевняє, що це німці. А я гадаю, що «дияволи небесні» і що їх не чотири, а більше»
«20 липня.
Гер комендант!
Нічого нового по виявленню «небесних дияволів». Ваш вірний…»
«30 липня.
Гер комендант!
«Дияволи» мов крізь землю провалилися. Бог милостивий і, може, вигнав їх з мого лісу. Але вони були. Я знайшов один батистовий парашут і великий мішок з речами. Надсилаю вам».
«10 серпня.
Гер комендант!
Парашут і мішок вантажів «небесних дияволів» ми знайшли, а їх самих нема. Мабуть, живуть обережно або пішли в інші ліси, я не помічав їхнього вогнища, хоча у лісі моєму зустрічав десятки вогнищ. Ось уже кілька тижнів до лісу прийшли сотні сімей, цілими хуторами селяни, чиновники, приїжджі з Риги, що жили в селах. У ліс вигнано тисячі корів, овець. Схоже на те, що люди ждуть приходу більшовиків. Мені від цього стає страшно.
Гер комендант! Ви лаєте мене, називаєте «ґаволовом». А що вдію я, слабий чоловік? Напружую пам'ять, щоб описати отих підозрілих. Естонець – білявий, на обличчя вродливий, років двадцяти. Такий же молодий і його напарник-брюнет, волосся без залисин, на чолі вміститься і моя долоня. Очі великі й ніби голодні, як у мого пастуха, який ніколи не наїдається. Боюся таких очей. Ще у брюнета на бороді ямочка. Ще… Згадав: у цього другого витатуйована лівій руці літера Т».
Дочитавши копію цього повідомлення, гауптштурмфюрер Вундерліх ударив кулаком по столу, а потім став хукати на руку.
– Недоумкуватий, чи що, цей лісник! – процідив з гнівом. – «Великі очі, як у голодного, високий лоб і витатуйована літера Т на лівій руці» – дрібниці. Т – це якір. Перший, естонець, і другий, що німця задушив, давні знайомі нашого Кротова!
Слова ці гауптштурмфюрер промовив уголос, хоча в кімнаті, яку люб'язно надав місцевий комендант під кабінет, нікого не було.
Гауптштурмфюрер Вундерліх поквапливо перегорнув аркуші з інформацією лісника за 20 і 30 серпня. Нічого втішного: «Небесних чортів» нема. «Біла пляма» у спостереженні і за 10 вересня. Нарешті останнє повідомлення.
«18 вересня.
Гер комендант!
Знову зустрів двох – кучерявого й з одвислою губою брюнета. Розмовляли з біженцями в секторі мого лісу, поблизу хутора Апшалас. Обидва в цивільній одежі, на головах – зовсім нові капелюхи».
Уповноважений контррозвідки гауптштурмфюрер Вундерліх склав усі копії документів, узятих ним особисто в штабі армій групи «Норд» і переданих йому місцевим комендантом. Вундерліху хотілося зосередитися, подумати. І не лише подумати про «небесних дияволів», хоча російські парашутисти і Вундерліх ніби зв'язані одною мотузкою, тільки на різних кінцях вузли.
9 липня війська новоствореного росіянами 3-го Прибалтійського фронту атакували лінії «Пантера», однак не на дільницях, де було на кілометр по вісімнадцять-двадцять довготривалих і дерево-земляних вогневих точок, не біля Плескау, а на південь від Острова, де фортифікаційних споруд, вогневих точок і загороджень було значно менше, а ріка Велика вужча, ніж у районі Пскова. Це змусило командуючого групою військ «Норд» Моделя сказати, що тут не обійшлося без радянських агентурних груп. І зовсім розгнівався фельдмаршал Модель, коли наприкінці червня три піхотні дивізії й одну учбово-польову було перекинуто на критичну ділянку фронту під Даугавпілс. Передислокація відбувалася спершу по ризькому шосе, а потім по кількох дорогах на південь. Війська фронту, якими командував генерал Єременко, зустріли підкріплення військам 16-ї армії з частин майже чотирьох німецьких дивізій у всеозброєнні.
А могло б бути й по-іншому. Коли завершувалося спорудження лінії «Пантера», фельдмаршал Модель у наказі писав: «Противник своєю перевагою змусив нас відступити. Нині ми досягли лінії, на якій на підготовлених позиціях влаштуємо рішучу оборону. З кожним кроком назад війна на суші, в повітрі й на морі наближається до Німеччини. Тут, де ми стоїмо, нам належить знову завоювати славу нашої зброї і показати нашу гордість, нашу стійкість». У червні – липні армії «Центр» були пошарпані в Білорусії і в Литві фронтами Рокоссовського, Черняховського і танковою армією маршала Ротмістрова. Протягом місяця Червона Армія від Смоленська пройшла майже сімсот кілометрів на захід, звільнивши дві столиці – Мінськ і Вільнюс, і стала на порозі Східної Пруссії. А фельдмаршал Модель справді показував арійську гордість і стійкість «лева оборони». Місто Остров радянські війська могли взяти лише 21 липня, а Плескау – 23 липня.
Лісисто-болотяна місцевість східної Латвії підказала фельдмаршалу Моделю приготувати перед арміями генералів Єременка і Баграмяна на південному крилі групи «Норд» не лише «Пантеру», а й рубіж «Рейтер» по лінії Опочка – Себіж – Дрісса. Але й цього, вважав Модель, замало. З великою поквапливістю готувалася глибокоешелонована оборона по річках Синя і Зілупе, названа «Синім» рубежем, по лінії озер Лудза – Пілда – Лагда – Сівера («Зелений» рубіж), нарешті «Коричневий» рубіж, що перетинав озера Цірма – Резна – Ізвалта. Це проти військ 2-го Прибалтійського фронту. А проти 3-го Прибалтійського, яким командував генерал Масленников, уже в червні німці виганяли тисячі людей на спорудження лінії «Марієнбург», що пролягла від Псковського озера, через ризьке шосе до Гулбене. Тоді ж фельдмаршал Модель видав наказ про утворення оборонних рубежів «Валга», «Сігулда» і «Цесіс» на шляху росіян до Риги.
Гауптштурмфюрер Вундерліх не відривав очей від розісланої на столі карти. Він певен, що агент-лісник зустрічав у своєму масиві, поблизу ризького шосе не німців, а російських розвідників, які стежать за рухом військ і збирають відомості про нові оборонні рубежі «Валга», «Сігулда» і «Цесіс», що стали поперек горла росіянам. Про це засвідчила після «Пантери» і лінія «Марієнбург», де зупинилися війська 3-го Прибалтійського фронту генерала Масленникова на кілька тижнів. Зламають ці війська ще зуби і на рубежах «Валга», «Сігулда», «Цесіс». Неабиякою перешкодою військам Ленінградського фронту маршала Говорова став тридцятикілометровий рубіж «Танненберг» в Естонії, яким Модель перекрив шлях на Таллін.
Гауптштурмфюрер Вундерліх підвівся і побачив скалку від дзеркала. Узяв люстерко і віддалив, щоб побачити хоча б своє кругле підборіддя і неодмінно залізний хрест на грудях, вручений особисто фельдмаршалом Моделем за службу на лінії «Пантера». Це був хрест за розгром групи розвідників-парашутистів штабу Ленінградського фронту, за те, що Кротов, а потім його «лісові коти» вбили трьох парашутистів.
Гауптштурмфюрер поглянув на годинник. Скоро мав приїхати Кротов. Досить йому відсиджуватися у госпіталі із залізним хрестом на грудях. Не стільки тої рани від куль парашутистів, скільки байдикування. Після одужання Кротова залишили завгоспом у госпіталі. Та, на думку Вундерліха, власовець надто рано знайшов собі тепле місце. Треба покінчити з розвідгрупою, що діє тут, і яку він не добив під Плескау в лютому місяці.
За відчиненим вікном загурчав автомобіль. Машину посилав Вундерліх за Кротовим. Вийшов з авто і сам Кротов, стрункий, у німецькій уніформі, із залізним хрестом на грудях і трикутником, нашитим на рукаві, з літерами РОА. Кротов зняв пілотку і звичним рухом правої руки покуйовдив хвилясте волосся, затримавши у них на кілька секунд п'ятірню. Потім покрокував до ґанку.
– Радий бачити тебе, Кротов! – замість привітання, як до друга звернувся гауптштурмфюрер Вундерліх. – Як рука?
– Гер гауптштурмфюрер! Вітаю вас із вищим чином!
– Спасибі. А ти вдоволений службою у госпіталі? І дівчата є там у тебе?..
– Трапляються, гер гауптштурмфюрер! У школу пропагандистів мене не посилають, тому і влаштувався старшиною госпіталю. Я навіть дещо писав у «Русское слово». Теж невидаль! Що я, дурніший за тих, які там друкуються? – вигукнув з гонором.
– Розгромимо групу парашутистів, і поїдеш у Добендорф героєм.
– Я вже чув про це! – мов рівний з рівним, говорив Кротов, добре знаючи, нащо його привіз у цю комендатуру Вундерліх.
– Не ображайся. Буде порядок! – підморгнув Вундерліх. – Я приїхав сюди за дорученням фельдмаршала Моделя. Є можливість схопити радиста і тих, хто з ним! – потер руки гауптштурмфюрер. – Нагороди забезпечені, бо група ця дуже псує настрій фельдмаршалу!
– Невже ті недобитки тут? – здивувався Кротов. – Не криюся: дісталося і нашій команді тоді, коли я пристрелив недобитого комісара, коли ми поклали на смерть ще одного парашутиста. Але ж од інших летіло тільки пір'я: так їх били! – стиснув кулаки, що аж рана дала про себе знати різким болем.
– Тут! – підсунув Вундерліх папери, які нещодавно читав. – Навчився ж трохи по-німецькому? А це – переклад.
– Краще розкажіть мені у кількох словах російською мовою, гер гауптштурмфюрер! – попросив Кротов, перегортаючи аркуші, на яких були виписки з повідомлень.
Тим часом Вундерліх кивнув своєму шоферові, і той приніс пляшку бренді, ковбасу, хліб і баночку португальських сардин. Ще шофер поставив дві чарки.
– У лютому ви пропонували послати корів у табір біженців, де були партизани, щоб наблизитися до їхньої землянки, – став викладати свій план гауптштурмфюрер Вундерліх. – Зараз весь ліс наповнений біженцями і худобою…
– Я вас зрозумів, гер гауптштурмфюрер! Корови і вівці – теж невидаль у лісі! – зареготав Кротов і хитрувато підморгнув. – Так подумають парашутисти! А ми в одежі пастухів. Під бурками, пальтами автомати. Корови і вівці – маска! Хе-хе! Вовк в овечій шкурі! Вовк надів червону шапочку! Ха-ха. Я – за!
– Вип'ємо, Кротов! Я повірив у вас із першої зустрічі під Синявиним. Тільки 6 нам знищити ваших знайомих. Наказ такий, навіть просьба фельдмаршала Моделя. Ці недобитки, як ви сказали, зробили все, щоб наші війська тут зазнали найвідчутнішої поразки. Та не так просто воювати з групою військ «Норд». На нашому рахунку – Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Франція, Греція, Албанія, Сербія і блокада Ленінграда. Ми останні з німецьких військ, що покидають землі Латвії й Естонії. Ми ще своє покажемо, коли фюрер дасть нам нову грізну зброю. Скажу тобі, Кротов, її готують наші інженери на півночі Європи. Ми тут, у Латвії, виявимося найпередовішим загоном армії фюрера, який розпочне новий наступ на Схід, на більшовицьку Москву, на Ленінград, на Київ, – із захопленням говорив Вундерліх.
Вони перехилили по чарці. Мамонько-Кротов ще був під враженням почутого. Про «нову зброю», яку мав дати фюрер своїм військам, читав мало не в кожній газеті, особливо коли радянські фронти у Білорусії розпочали широкий наступ. А хто може сумніватися у генії німецьких фізиків? «Не все пропало!» – казав собі Кротов. Та він і не нудьгував. Ще коли заживала рана, прочитав у «Северном слове» оголошення: «Троє російських вродливих дівчат Анна, Ольга і Тамара шукають знайомства з трьома красивими російськими молодими людьми не старших 25 років. Мета – одруження. Писати на адресу: «Курляндія. Талсі. Пошта. До запитання».
Це було у квітні. Кротов написав усім трьом, щоб вислали фото. Вибір є! А чи вродливі вони, як запевняють? Мабуть, уже побували і у воїнів генерала Власова, і в німецьких солдатів. Та хіба не завиєш від нудьги? В госпіталі є медсестра Алма. Але надто худощава.
– За успіх у наступній акції! – проголосив тост Вундерліх.
– Теж мені невидаль! Чого варті доноси пришелепуватого лісника! – зверхньо мовив Мамонько-Кротов, познайомившись із ними. – Якби він менше боявся, то цих парашутистів можна було схопити ще у квітні. Невже радист у них знову мій однокашник по запасному полку? Знав би, що доведеться з ним морочитися, підкинув би у його юшку мухомора!
– Якби не цей радист, не було б у тебе, пане Кротов, залізного хреста, – зауважив Вундерліх. – Однак за хвости корів твоїй команді доведеться сховатися під час каральної акції. Тільки так ви зможете непоміченими підійти до місця, де будуть вони. Головне – радист. Живий чи мертвий!
– Хто б міг подумати! – вів своє Мамонько-Кротов. – Я ж йому, салазі, стільки пенальті забив! Ну, життя!.. Завтра раннім ранком почнемо ганяти «небесних чортів».
ЩОДЕННИК ГАЛКИ
Хоча на день ми залазили в зарості ялинника – спати не могли. На лісових дорогах, на просіках лунали голоси, вигуки. Весь час треба бути насторожі. Йшли до ризького шосе тільки вночі.
На третю добу відчули втому. Треба виспатися. І Короп відшукав місце. Хлопці простелили на землю дві плащ-палатки, а вкрилися парашутом, єдиною ковдрою, що рятувала нас у зимові ночі від холоду.
Усі заснули. Та мене розбудив мій сусіда Кудрявий.
– Що таке? – пошепки поспитав я, щоб не сполошити хлопців.
– Поглянь, яка картина!
Ми лежали на невеличкій галявинці під кучерявою сосною, залитою місячним світлом. Сніг сріблився, зливаючись із блиском нашої ковдри – шовкового парашута. Синіли тіневі боки ялин – поступово, переходячи у ясніший колір, а вершини дерев гордовито і яскраво вирізьблювалися на тлі зоряного неба.
Гілки нашої сосни звисали аж до землі і проціджували мерехтливе золотаве світло, яке найрізноманітнішими вигинами й відтінками лягало на хлопців, що спали. Тиша дивовижна. Іноді тільки чути було, як хропів наш охоронник порядку Короп. Коропа штовхнув під бік Кудрявий, і знову настала невимовна тиша, коли можна навіть почути шепіт зірок.
