Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

8

Дізнавшись від чергового єфрейтора, що Кротов повернувся на базу, оберштурмфюрер Вундерліх був прикро здивований. Адже той мав з'явитися тільки наступної ночі. Вундерліх подумав: «Злякався Кротов і не проник у стан партизанів. Десь пропиячив ніч і – назад. Вір цим росіянам…».

Вундерліх цього разу хотів діяти напевне, здійснивши глибоку розвідку тих формувань 2-ї партизанської бригади Синельникова і комісара Єфімова, які найбільше перешкоджали рухові на Варшавській залізниці. До того ж надійшли сигнали про зустріч керівників партійних центрів – Новосельського і Псковського. Командуючий охоронними військами групи «Норд» генерал Бот особисто наказав Вундерліху взяти під контроль операцію «Сонцевир» у цьому районі – вона мала стати останньою у знищенні партизанів. Треба поспішати, бо генерал Говоров незабаром розпочне остаточну деблокаду Ленінграда і тоді стане набагато складніше боротися з партизанськими диверсантами у смузі Варшавської залізниці й Лузького шосе, які є основними артеріями, що живлять 18-ту німецьку армію під Ленінградом і частково лівий фланг новгородського угрупування 16-ї армії.

І ось раптова поява. одної з груп лазутчиків на базу занепокоїла оберштурмфюрера. У ці хвилини він був готовий поставити до стінки цього служаку, який і уві сні бачить себе курсантом Добендорфської школи пропагандистів власовської армії, аби опинитися подалі від цього пекельного партизанського фронту, що завдає стільки клопоту командуванню групи «Норд».

– Клич сюди Кротова! – сказав Вундерліх, звернувшись до єфрейтора, котрий прийшов йому доповісти.

– Єсть! – стукнув кованими закаблуками чобіт єфрейтор і застугонів ними по підлозі.

На порозі з'явився Кротов у фуфайці, в вушанці, на ногах кирзові чоботи. Вундерліх, відряджаючи лазутчика до партизанів, подбав, щоб в одязі нічого не було німецького. І в зброї теж. Автомат і гранати («лимонки») у Кротова теж російського зразка. Кротов зняв шапку й розчесав буйну русяву чуприну пальцями.

– Що? – вигукнув оберштурмфюрер Вундерліх. – Нема чого сказати? А я надіявся на тебе, Кротов!.. Після «Сонцевиру» ти мав поїхати в Берлін.

Та Кротов не кліпав зляканими очима, а, навпаки, дивився на свого оберштурмфюрера зосередженими, відданими очима. Це помітив Вундерліх і вже спокійніше спитав:

– Що сталося, пане Кротов? Чому так швидко повернувся? Встиг з'ясувати, де дислокуються полки 2-ї бригади? Де зустрічаються партійні керівники? Чи, як кажуть росіяни, у страха великі очі?

«Ні, не злякався Кротов, – відзначив подумки Вундерліх. – У нього досвід: розстрілював саботажників на лінії «Пантера», вивозив із сіл людей і пускав «червоного півня», як називають росіяни пожежі. Щось сталося інше…»

А Кротов жадібними очима дивився на склянку чаю, з якої парувало. До бази він добрався дві години тому попутною автомашиною, стоячи з Пеньковським і Рябушкіним у кузові, й дуже змерз. «Аби-то оберштурмфюрер дав чарку шнапсу, – щоб зігрітися». Та Кротов бачив невдоволення й здивування шефа і тому вирішив доповісти йому чітко і з понтом, щоб есесівець не пропікав його таким знищувальним поглядом.

– Дозвольте, гер оберштурмфюрер! Трапилася невидаль! Нечувано. Непередбачена ніким!.. – уже цими словами Кротов хотів підкреслити значимість свого повідомлення. – Ми наткнулися на парашутний десант червоних! Я, Рябушкін і Пеньковський нарахували 'з дванадцять парашутів. Ніч була місячна. Можливо, парашутів опустилося ще більше, бо «дуглас» тричі кружляв над лісом і залітав аж за Варшавську залізницю…

– І ви бачили вогнища? Партизани подавали пілотам сигнали? – не терпілося узнати й про цю деталь Вундерліху.

– Ні, гер оберштурмфюрер! Ніяких сигналів партизани не подавали. Але виявилося, що партизани були близько, на хуторі, і цепом пішли до парашутистів. Однак ми зустрілися з ними перші. Вони опустилися біля нашої клуні за якихось двісті метрів. Почалися переговори. З нами трьома пішов їхній один, вдягнений у новеньку уніформу німецького лейтенанта. Я хотів одійти з ним якнайдалі, а потім взяти його у полон…

Почувши останню фразу, Вундерліх скептично посміхнувся: «Невже Кротов міг взяти в полон парашутиста?.. Набиває собі ціну! Так той парашутист і дався б у полон…» Вундерліх пропікав очима Кротова, а той тупив погляд.

– Та не пощастило, гер оберштурмфюрер!.. Зненацька ми побачили з п'ятнадцять партизанів. Вони йшли на луки, до парашутистів, до нас і десантника, який був з нами. Хто міг передбачити, що партизани будуть тут як тут? У такій обстановці дав автоматну чергу по парашутистові, скосив його. На жаль, польову сумку, що була при нім, ні Рябушкін, ні Пеньковський одрізати не встигли. Я ж тим часом дав чергу по чотирьох парашутистах, які вже стріляли по нас. Треба було утікати і від парашутистів, і від партизанів…

– Нащо розпочав стрілянину? Ти б міг як провідник парашутистів стати своїм серед партизанів? – оберштурмфюрер поставив запитання, якого найбільше боявся Кротов. – З таким «паролем» можна пройти до їхнього Штабу, – міркував уголос Вундерліх.

– Обстановка не дозволила, гер оберштурмфюрер! – сказав Кротов, тяжко зітхаючи. – Довелося вбити парашутиста.

Кротов, звичайно, не міг признатися, що в нього не витримали нерви, що в Пеньковського і Рябушкіна вже тряслися піджилки; що ще мить – і вони видадуть себе перед парашутистами. Страх – не жарти. Вгамувати страх не допомогла і горілка, яку випили, розташувавшись на ночівлю в клуні. Одне діло стріляти із засади першим у спину партизанам, стріл ятя У беззбройних і палити хати й хліви тих, що не хочуть евакуйовуватися заради «безпеки свого життя», як сказано в наказах командуючого військами «Норд» Кюхлера, інше – вести розмову віч-на-віч з партизанами і радянськими парашутистами. Тому Кротов і розрядив півдиска в парашутиста, вигравши дорогоцінні секунди, й приніс ось таку звістку.

Кротов помітив: новина зацікавила Вундердіха. Ще б!.. Дванадцять чи й більше парашутистів приземлилися навіть потай від партизанів. Це щось та означає! Мабуть, у них є якась таємна місія від ленінградського командування. Про це засвідчує і новесенький кітель з погонами лейтенанта німецької армії, у який одягнений десантник..

– Шкода! Шкода, пане Кротов, що не взяли ніяких паперів у вбитого! – зауважив оберштурмфюрер.

– Не було часу. По нас стріляли. Ще кілька секунд – і нас би побили, – відповів Кротов. – Ще, гер оберштурмфюрер, двоє з чотирьох десантників з туго набитими ранцями. В ранцях ніби ящички. Думаю, оті двоє мали рації. В інших тільки по одному мішечку за спиною…

– Два радисти? – перепитав Вундерліх, підвівшись з-за столу. – Твої відомості дуже цінні…

– Два радисти, подумав я тоді, група – надзвичайно небезпечна, засекречена навіть перед партизанами. Треба поспішати до вас, гер оберштурмфюрер! – збрехав Кротов, бо насправді думав лише, як урятувати свою шкуру.

І все ж…

Все ж, коли Кротов біг, увібравши голову в плечі, біг, боючись смертельних пострілів, в очах чомусь постав один серед чотирьох парашутистів – з рацією на лямці через плече, котрий гукав, щоб партизанські командири прийшли до них самі: «не великі пани».

«Не великі пани!» Сказано було українською мовою. Та й постать ніби знайома, хоча обличчя на такій віддалі розгледіти, неможливо. Отож Мамонько-Kpoтов біг до клуні, що мала затулити їх трьох від пострілів, і думав: радистом є той самий, якого Мамонько в запасному полку пригощав грибною юшкою з казанка, якому, як і Охріменку, бив пенальті по воротах між валуном і покладеним каменем. Охріменку таки забив «гола» навічно, як і парашутистові, а молодший сержант, радист залишився на луках у німецькому тилу…

Точив Кротова і сумнів. «Може, й не він? Ленінградський фронт великий!..»

Вундерліх тим часом дістав із тумбочки пляшку рому, налив чарку Кротову.

– Ти заслужив. Я клопотатиму, щоб тебе фюрер нагородив. Випий…

– Данке! – подякував Кротов, нахиливши голову. Немов черва, його мозок тепер невідступно точила думка:

«Поява тут радиста із запасного стрілецького полку логічна й закономірна». І Кротов рішуче сказав:

– Гер оберштурмфюрер! Серед десантників і отой радист, про якого я вам розповідав під час першої зустрічі.

– Ситуація… – потер руки Вундерліх. – Були в одному полку, а опинилися у ворожих арміях! Бажаю успіхів, пане Кротов! Про ваші відомості зараз же буде знати розвідка штабу «Норд». Там уважно прослуховують ефір, сюди вишлють машини з радіопеленгами…

Вундерліх розгорнув карту на столі, а Кротов підійшов і ткнув пальцем.

– Ось клуня. Десь звідси вони й передають по рації.

Повідомлення оберштурмфюрера Вундерліха у штабі групи «Норд» зустріли із задоволенням. До цього контррозвідка штабу знала, що на лісорозробках, поблизу шосе Псков – Луга випадково знайдено вантажний мішок. Стокілограмовий пакунок завис із парашутом на високій сосні. До наповненого речами лантуха прив'язані дві пари лиж, у мішку боєприпаси, пара чобіт, цукор, тютюн, міни, і що найцінніше – новенька карта двокілометровка. Розіслана карта ледве вмістилася на столі. Заходи в штабі «Норд» уже прийняті по виявленню розвідувальної чи диверсійної групи парашутистів. Ефір прослуховується найдосвідченішими радистами-операторами. З Пскова у напрямку Новоселля вийшло дві автомашини з антенами-пеленгами.

Вундерліх тер задоволено руки, слухаючи повідомлення з Пскова.

– Сюди якнайскоріше треба полк солдатів! – нагадав Вундерліх.

– На жаль, ні полку, ні батальйону прислати не можемо. Шість годин тому генерал Говоров розпочав нечуваний донині артилерійський обстріл наших позицій у районі Петергофа. Лінія нашої оборони, яка була неприступна майже дев'ятсот днів, росіянами прорвана, – сказали оберштурмфюреру по телефону.

– Каральна експедиція відміняється?

– Ваше завдання: слідкувати за десантом візуально. Для стеження в ефірі до вас прибудуть за годину пеленгаторні машини. Групенфюрер контррозвідки доручає особисто вам знищити парашутистів. Для цього сил у вас вистачить! Судячи з трофейної карти, розвідники Говорова не залишаться у партизанів. У них своя робота.

Вундерліх поклав трубку на ящичок польового апарата, подивився на розіслану карту, думаючи, як знешкодити десант: «Це добре, що в мене є Кротов. Служив би тільки віддано, як пес. Подорож Кротова до Добендорфа відкладається. Кротов буде «вальдкаце», він допоможе мені розквитатися з парашутистами. На мене має надію сам групенфюрер – начальник контррозвідки фронту…»

9

Лижників ішло з півтора десятка. Одягнені хто в чому: у шинелях, фуфайках, пальтах, піджаках і навіть у кожухах. Більшість озброєна карабінами і гвинтівками. Йшли, як гуси, один за одним, що й здивувало Галку: чому не цепом.

Віддаль між лижниками і парашутистами, що приготувалися до бою у невеличкій бомбовій вирві на галявині, дедалі зменшувалася. Кудрявий, Короп, Орел і Галка прицілювалися, знаючи, які важливі перші прицільні постріли.

– Підпустити якнайближче! – попередив Кудрявий.

Притиснувшись щокою до холодного автомата. Галка ловив на мушку лижника. Ще мить, ще – і він натисне на…

– Не стріляйте!

– Не стріляйте, товариші парашутисти!

– Ми свої!.. – поквапливо і наперебій горланили лижники.

Всі вони, неначе по команді, попадали у сніг, за стовбури сосен, затуляючи голови руками, ніби від бджіл. Їхні вигуки на якусь мить паралізували свідомість десантників, і ті втрималися, не натиснули пальцями на спускові гачки.

Галка тяжко зітхнув і спідлоба зиркнув на своїх.

– Треба було стріляти раніше, коли вони йшли… немов п'яні барани, слід у слід!.. – з гнівом прошепотів Орел. – Це ти, командире, винуватий!

– Учора ви теж удавали із себе партизанів і вбили нашого! – гукнув до лижників Кудрявий. – Зброю в сніг!

– І руки вгору, сволото! – ствердив ці слова ще й лайкою Короп. – Ви всі лежите на мінах.

– Полоснемо по мінах – і од вас залишаться тільки віники! – підтримав Коропа й нетерплячий Орел.

– Не стріляйте!

– Ми партизани!

– А стріляли у вашого «лісові коти». Власовці.

– Всадили, сволочі, автоматну чергу в спину і втекли…

– Не стріляйте. Ми свої!

Така була відповідь на погрозу Коропа й Орла.

– Ваш лейтенант тяжко поранений. Сволочі перебили йому хребет. Біля нього зараз наш лікар!

Це був ще один голос від лижників, хтось навіть назвав ім'я лікаря, щоб довести десантникам, що до них прийшли не карателі, не «лісові коти», а партизани.

– На партизанській базі зараз секретар райкому партії товариш Акатов. Лейтенант Петро казав, що про нього вам говорили в Ленінграді! – гукнув ще один лижник.

– Не стріляйте!

Своїми вигуками лижники збили з пантелику парашутистів.

«Як могло таке статися?!» Це мучило кожного. Безсумнівно, стріляли у Петра власовці. А йшли на луки партизани, побачивши, як кружляє літак і опускаються парашутисти? Зробивши чорне діло, троє власовців, виходить, побачили партизанів і – навтіки. Чому ж партизани не погналися, не вбили трьох німецьких найманців? Та, мабуть, тому, що вони не партизани, а німецькі карателі. Тепер хочуть хитрістю взяти в полон ще й цих чотирьох парашутистів. Тому й сказали, що власовці «намазали п'яти салом», бо самі є «лісовими котами».

– Брешуть анцихристи! – процідив з люттю Орел.

– Але ж вони називали ім'я нашого лейтенанта! – розмірковував уголос Галка. – Сказали, ніби Петро їх попередив, що ми знаємо про_Акатова…

– Мучили нашого Петра, і той тяжко поранений, у гарячці обмовився.

– Не вірте їм! – застеріг Короп.

Перемовка у бомбовій вирві вщухла. А тяжкі думи лишилися. Хто ці люди, що прийшли по сліду парашутистів? І ті, що стріляли у Петра?

Мовчав і ліс. Лише вітерець вогкуватий ніс із Атлантики туман.

– Ти, командире, винуватий! Повернув мене й Галку назад, – докорив Кудрявому Орел. – Треба було добігти, доповзти до Петі. Його кров і на нашій совісті.

– Нащо ти отак? – з болем вимовив Короп.

– Нехай, – тяжко зітхнув Кудрявий. – Винуватий я. Ну, а далі? Що скаже Галка?

Галка раптом випростався на весь зріст і звернувся до лижників:

– Далі розмови ні до чого! Дванадцятеро ваших складають зброю і залишаються тут. Ось на цій поваленій ялині. У залог! Троє повертаються у партизанський табір і приходять сюди з командиром загону…

– І тільки так! – гукнув рішуче і сердито Короп, вилаявшись.

Галка виліз із воронки і пішов до поваленої буреломом ялини. Він був упевнений, що по їхніх слідах у ліс прийшли партизани.

Лижники один по одному стали підходити до Галки, складати на купу гвинтівки і карабіни. Троє з карабінами, поправивши на ногах лижі, неохоче попленталися по своїх же слідах назад, звідки прийшли.

– Признайтеся, вигадали про власовців? – спитав Галка заложників. – Ваш поранив помилково нашого?

– Ні. Стріляла власовська розвідка. Ці собаки нишпорять за нами, – відповів партизан. – Ми було кинулися за трьома. Та ті вовки тутешні стежки знають. А тут ще ваш Петро стікав кров'ю. Перебинтували йому спину…

– Ми партизани. І по зброї видно – вона бідняцька. А той гад озброєний ППШ! – сказав другий партизан.

– Хіба по наших обличчях, наших очах не видно, що свої? – спитав третій.

«Хіба не видно по обличчях, по очах…» – подумки повторив Галка, свердлячи поглядом своїх великих карих очей хлопця, котрий сказав ці слова. – Теж знайшов пароль!.. Очі й обличчя! І в того, що стріляв у спину Петрові, звичайне, а може, навіть і вродливе обличчя? Та й не німець же він, а, мабуть, земляк цих хлопців?..» І все-таки обличчя у цих, що прийшли сюди по їхньому сліду, були одверті, навіть щирі, а в очах відчувався смуток. І Галка впевнено підійшов до Кудрявого:

– Нам час іти на хутір з цими людьми…

– Ні. Ждатимемо людей з партизанського загону! – вирішив Кудрявий.

10

Опритомнівши, Петро помацав сніг. Він був мокрий від його крові. Пальці злипалися. «Хоча б урятувалися хлопці!» – подумав і сторожко підвів голову, зіпершись на лікоть правиці. Своїх не було. Не підходили й чужі. З кожною миттю він відчував, як утрачає сили, як стає йому байдуже до всього на світі. Поворухнув рукою, яка мала послужити йому востаннє, якщо підійдуть карателі, – ніби відморожена. Пальці, що на них уже замерзла кров, здерев'яніли, не згинаються. Кобура з пістолетом, до якої має дотягтися, виявилася неймовірно далеко. А ще ж треба відстебнути кнопку. «А торбинка з гранатами залишилася там, біля вантажного мішка. Не повезло нам…»

Пригадалися веселі пілоти, їхні розмови. А що завтра скаже генерал, коли Галка не вийде на зв'язок? Що подумає майор Андрій Савич? Нікудишні діла! Дивне життя. Ті квапилися у кіно, а тут доводиться вмирати, стікаючи кров'ю, на цій ворожій території.

Петрові холодно. Якщо не рухатиметься, замерзне. Але й рухатися, виявляється, не може. Ноги мов повідрубувані, не слухаються. Краще б одразу в серце. Та ні. Не міг покидьок підняти вище ствол автомата, щоб у серце або в голову. Квапився. А тепер пропадай! Недаремне ж попереджували, що можуть трапитися надзвичайні ситуації, коли треба покінчити з собою. Але ті попередження були ніби не для Петра, не для кожного з них, а для когось іншого, котрий міг потрапити у біду. А сталося, що Петро першим має випробувати на собі, що се означає. Тепер він сам собі суддя, прокурор, адвокат і виконавець вироку.

Рука на морозі зовсім перестала слухатися. Тіло захололо. Сльози тільки були гарячі —. повзли по щоці. Петро плакав від безсилля. Замерзнути б! Умерти тихо, мов заснути. Тоді стане тепло, байдуже. Може, і справді смерть не така вже й жахлива? Треба лиш звикнутися з думкою, що вона неминуча. Чому неминуча у двадцять два роки? Чому неминуча, коли поруч люди, які удавали партизанів?.. Чому взагалі ті власовці у німців на службі? Що вони хочуть цим довести? Війна ж ця Вітчизняна, Велика війна, а не громадянська, коли брат стріляє у брата…

Всі «чому» зринали в голові, як бульбашки у казані, під яким палахкотів огонь. Відповіді ніхто не давав і дати не міг. Та вже скоро йому було не до думок. Свідомість була на межі між смертю й життям.

Тим часом на луки прийшов взвод партизанів, які з'явилися на хуторі ще вдень, щоб забезпечити охорону зустрічі представників двох оргтрійок – псковської і новосельської. Пізнім вечором вартовий на хуторі забив на сполох, побачивши, як з транспортного літака почав спускатися парашутний десант. У партизанів не було рації, і Ленінградський штаб не міг їх повідомити про прибуття десанту. Однак сумніву ні в кого не було – посланці фронту приземляються на псковську землю напередодні великих подій.

Петра партизани принесли на хутір – у хату, фельдшер Борис туго перев'язав шматками матерії з шовкового парашута рани, зробив укол. Петро незабаром розплющив очі. Принесли партизани й шість мішків вантажу. З першого мішка витягли карти, сухі анодні батареї для рації, патрони до автоматів, сіль, цукор, пачки тютюну, дві пари чобіт, санітарну сумку з медикаментами, які тут же й використовував фельдшер Борис. Інші мішки не розпаковували, а клали на сани, поквапливо споряджаючи валку, щоб якнайшвидше покинути хутір, – німці не втратять нагоди послати проти парашутного десанту карателів. Недаремно ж оті троє щось винюхували поблизу хутора.

Командири партизанів послали п'ятнадцять бійців за парашутистами, щоб привести їх у ліс. О третій ранку на хуторі вже не було жодної людини. Валка саней рушила лісовими дорогами до урочища – в партизанський табір.

Петро лежав горілиць і бачив над собою зорі, які стали ще яскравішими, бо місяць зайшов. Інколи й дрімав. Часом перебував у забутті. Лік часу він утратив. «Де хлопці? Як вони там?» – хвилювався, коли біль рани не давав задрімати. Тоді свідомість його ставала ясною, мов небо у погожий день, і Петро у пам'яті відтворював пережите на лузі.

… Йдучи на переговори до партизанів, він не мав сумніву, що три його супутники не ті, за кого вони видали себе перед парашутистами. Петро навіть здивувався, що Галка вигукнув: «Не йди…» Слова ці Петро зрозумів як: «Почекай!» Але нащо чекати, коли то були партизани. Один високий, з буйною зачіскою, у яку занурив п'ятірню, коли скинув шапку. З трьох говорив тільки чубатий: «Ото невидаль – десант! Чи не страшно стрибати з літака?» – «Наші більше боялися не стрибка, а куди потраплять, опустившись на землю… Та, виявилося, до своїх», – відповів Петро. Від того, що йшов найближче, війнуло самогонним перегаром. Петро хотів зупинитися, обернутися, щоб ще подивитися в обличчя його провожатих. В цю мить блискавкою зринули в пам'яті слова Галки: «Не йди!..» Ще мить – і спину Петра обпекли автоматні кулі, а тишу розкололи постріли…

Фельдшер Борис раз у раз пересвідчувався, чи добре вкритий поранений парашутом, а зверху – кожухом з величезним коміром.

– Там є чим їх зустріти! Навкруг табору споруджені.

– Не замерзну, – пошепки заспокоював Петро. – Чи скоро доїдемо?

– Зробили гак, щоб збити німців зі сліду. Та вже скоро, – пояснив Борис пораненому.

– А як прийдуть туди?

– Там є чим їх зустріти! Навкруг табору споруджені кулеметні дзоти. Перед кожною амбразурою зручні сектори обстрілу. Є навіть міномети. Посилай хоч батальйон карателів, наші одіб'ються. Вже було, коли від полку карателів залишалися одні віники. Ми живучі. А зараз розпочався наступ наших військ. Фашистам доведеться латати свої дірки під Ленінградом. Вони не в змозі послати проти нашого табору більше полку! Ми вже були биті, а за битого двох небитих дають. Заспокойся, товаришу лейтенант.

– А що ж мені ще доводиться, як не заспокоюватися, – з іронією мовив парашутист. – Який уже з мене лейтенант, коли не може ворушити ногами…

Фельдшер ще поправив кожуха, хоча той не сповз: дорога рівна, накатана, та й поранений лежав нерухомо.

Просто Борис хотів доторкнутися до обличчя Петра, відчути тепло його щоки. Для нього самого це була якась утіха: поруч же – посланець Великої землі, представник Червоної Армії, яку тут ждуть не діждуться і якій випадає звільняти не лише Ленінградську область, а йти далі.

– Стій! Хто йде?.. Пароль! – вартовий владним голосом зупинив дозорних партизанів, а з ними й обоз.

Дозорні з валки обмінялися паролем, і коні рушили далі.

Петра поклали до землянки-лазарету. Тут лежало чоловік з десять на суцільних нарах, що тяглися понад глухою стіною. Вікна були невеличкі, і тому, коли навіть надворі зовсім розвиднилося, у землянці було напівтемно.

Петро розплющив очі й усміхнувся куточками знекровлених губів: біля нар, на яких він лежав, стояли Кудрявий, Короп, Орел і Галка.

Кудрявий узяв Петра за руку, і поранений ледь-ледь її потиснув: такий був знесилений.

– Чому ти не вигукнув, не скрикнув, що живий? Орел і Галка приповзли б до тебе…

– А якби були оті, що йшли від хутора, не партизани?.. – відповів Петро. – Мовчав, щоб ви втекли подалі. Мовчав, щоб Галка згодом став передавати радіограми в Центр. Уже працював? – запитав у Галки.

– Яка тут робота при такій невідомості! Ось поговорю з тобою і стану працювати, – відповів радист.

– Німцям відомо про наш десант, вони зараз промацують ефір, чи не з'явиться рація з новими позивними. Знають і квадрат, куди ми десантувалися.

Кудрявого і хлопців здивувала оця турбота тяжкопораненого за свою групу, за роботу рації. Адже Борис пошепки їм сказав, що надії на одужання у Петра майже нуль: перебитий хребет, посічений спинний мозок. Але поранений вірить, що для нього не все скінчилося, що він підведеться і ще воюватиме. Очі його карі світилися від бажання діяти до останнього.

– Сліди, що на них натраплять, пеленги, не ті, що на снігу. Електромагнітними хвилями треба користуватися обачно. Я думав про це. Час роботи за розписом минув уже. Я на «аварійній» хвилі передам генералові про все, що сталося, і про тебе теж, Петю… – запевнив Галка.

– Прошу, не кажи, що я не можу рухатися. Минеться. Нащо хвилювати Савича і Петра Петровича. Поранений – і все… Важливо, що ми у партизанів, що карателі нас зараз не вгризуть. Партизани нам допоможуть.

– У них усюди зв'язки у Пскові, в навколишніх селах. У них тільки нема рації… – говорив, тяжко дихаючи, Петро.

– Заспокойся! – нахилився над пораненим Орел. – Ми все зробимо. Працюватимемо й за тебе, Петю!

– Поки ви тут, інформуйте мене про все! – попросив Петро. – Мені легше буде.

Донеслися вигуки привітання. Галка з Орлом підбігли до віконця. Біля землянки стояли люди, оточивши коня з саньми, навантаженими лантухами. Віжки тримав старший лейтенант Іван, шия якого була обмотана шарфом. Поряд – лейтенант Сокіл. Обидва у кожухах. Шапки набакир.

– Що за гвалт? – поспитав Петро.

– Наші анцихристи з'явилися. Сокіл з Іваном. Псковські піжони!

– Здорово! Слухай, Галко, додай у своїй першій радіограмі, що Ваня і Юра з нами! І я теж підведуся, – пошепки, але рішуче сказав Петро. – Підведуся, що б там не сталося! Біжіть до них, хлопці! Тут лишаться Борис, санітарка. За мене не турбуйтеся. Починай, Галко, свій перший сеанс.