Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

СМЕРТЬ КАНГАРА

Вночі ризьке шосе було запруджене ворожою технікою і військом. Гуркіт автомашин і тягачів змусив Орла, Коропа, Леоніда й Арвіда прийти не вдосвіта, а опівночі: за такої конспірації ворога спокійніше триматися разом.

– Як тут ви?

– Довелося драпати від патруля! – відповів командир.

– Розносило їх! – сказав Орел.

– Як тільки розвидниться, Галка з Арвідом підуть у псковському напрямку кроків з триста. Помітять мотоцикл, просигналять трьома пострілами. Орел і я вийдемо на шосе. А ви, браття-кролики, – звернувся командир до Коропа з трішечки припухлими повіками і до непоказного зовні Леоніда, – прикриватимете нас із найближчих кущів.

– Єсть! – неохоче сказав Короп.

– Не довіряєте? – з іронією запитав Леонід. – На німця я не схожий? Та я й не хочу бути схожим на них! А ти, командире, вже стільки мав контактів з фріцами, що можна й «личное дело» своє підмочити…

– Іди-ти! – звичним рухом Кудрявий штовхнув Леоніда в плече. – Нащо мені таке кажеш? Я член партії. Це ось Галці, Орлу та ще комусь розповів би… Мені ж аби німців бити.

Галка й Арвід пішли на горбик, звідки видно шосе з кілометр. Унизу погуркували автомашини з солдатами в кузовах.

– Полоснути б по них з автомата! – зітхнув Арвід і погладив рукою зброю, мов якусь коштовність.

Арвід дорожить нею. Спочатку парашутисти не давали йому ніякої зброї. Короп не довіряв. Та Арвід сам розумів, що клятва клятвою, а діло ділом. Треба показати себе в бою, в роботі. І така нагода не раз траплялася. Арвід знав німецьку мову, мав документи 19-ї латиської дивізії СС. Назва хоч і грізна, але з дивізії лишилися, як каже Короп, одні віники, коли росіяни пішли в наступ, – з навербованих куркуленків, айзсаргів і сяких-таких буржуазних елементів. Уся ж решта, селяни, як Арвід, дезертирувала.

– Їде мотоцикл! За ним – машина. Давати сигнал? – спитав Галка.

– У машині солдати…

– Одного мотоцикла не діждешся. Мотоцикл наші зупинять, а грузовик піде далі, – сказав Галка.

Арвід підняв автомат, тричі вистрілив.

Мотоцикл без коляски. На сідлі тільки один водій.

Арвід і Галка бачили, як Кудрявий, у шкіряному пальті, в жандармською бляхою на грудях, а за ним і Орел вийшли на шосе. Кудрявий підняв руку. Мотоцикл стишив хід. Зупинився. Кудрявий козирнув. Водій, поправивши планшет при боці, поліз до внутрішньої кишені штурманки. Орел дивився у бік, звідки мчала автомашина, не збавляючи швидкості. Орел помахав рукою німцям у кузові. Ті відповіли тим же, вдоволені, що їх не зупинив «польовий жандарм».

Орел тим часом узяв за роги керма мотоцикл і повів з дороги в чагарі. Кудрявий показав рукою, куди йти мотоциклістові. Тої ж миті вискочили Короп і Леонід. Полонений зовсім остовпів. Завагався. Зиркав сюди-туди, знаючи вже, що потрапив у пастку. Довго розмірковувати йому не довелося. Низенький Леонід аж підстрибнув, щоб огріти мотоцикліста прикладом…

Схопивши під руки мотоцикліста, неначе підпилого, Короп і Леонід повели його на узбіччя шосе, а потім до канави, по якій не раз виходили на шосе і поверталися до свого СП.

– Знову машини! – попередив Галка. – Ходімо до своїх…

Галка й Арвід повернулися на СП, коли Леонід залив йодом рану на голові полоненого і хукав, щоб тому було не так боляче, примовляючи:

– Самі калічимо, самі й лікуємо… Витримав. Здоровий бугайчик. Трохи на Герінга схожий. Ну, як пожива, фельдмаршал Модель?

– Ха-ха… – крізь сльози засміявся полонений. – Модель?.. Командуючий у нас тепер улюбленець фюрера – генерал-полковник Шернер!

– А хіба Модель не був улюбленцем у фюрера? – запитав Кудрявий. – Скільки тут, у Латвії, ліній оборони понатикував! Що ж, браття-кролики, це ми вже третього командуючого військами групи «Норд» переживаємо! Кюхлер, Модель і тепер Шернер. Нервує ваш фюрер! – звернувся командир до німця.

Полонений не зрозумів Кудрявого. Арвід заходився перекладати.

– Яволь! – погодився німець і показав рукою на схід. – Росіяни за сім кілометрів.

– Сім кілометрів – теж віддаль на війні. І ще й яка! – глибокодумно мовив Короп.

– Ви мене вб'єте?

– Полонених ми переправляємо через лінію фронту, – відповів Кудрявий. – Вам же зовсім повезло, якщо Червона Армій за сім кілометрів…

– Данке! – подякував полонений, а Леонід, будучи акуратистом, зняв з чуприни німця нитку, що лишилася від, бинта, і дмухнув на неї.

– Заживе твоя довбешка, поки Гітлеру і новому командуючому Шернеру буде капут!

Полонений не відповів.

– На лінії «Цесіс» думали закріпитися? – запитав Кудрявий.

– Яволь. «Цесіс» і «Сігулда»…

Кудрявий замислився, як бути далі. Усім іти до лісу чи ще залишити на СП Коропа й Леоніда. Та все ж вирішив іти всім разом. На СП зараз небезпечно. Ще німці схопляться, що не стало мотоцикліста. Та й треба скоріше допитати полоненого.

– Ходімо, браття-кролики!

Орел попереду, з автоматом напоготові. За ним Леонід, потім Кудрявий і полонений, а за цими Галка й Арвід. Замикав шеренгу Короп, часто зупиняючись і озираючись, чи не наступає хто на «хвіст».

Хвилин за десять були вже на пагорбку з кількома глибокими норами, у яких жив лисячий виводок. Тут вони побесідують з полоненим, звідси видно далеченько, є тут і пеньки, що їх можна використати в час стрілянини, якщо неждано учинять напад солдати, яких зараз немало вештається групами по лісу.

– Ну, біс-анцихрист дає! – раптом вигукнув Орел, котрий ішов попереду, забуваючи про правила конспірації.

– Т-ш-ш… – зашикав Короп, приклавши палець до губів.

– Та ви подивіться! Подивіться! – не вгавав Орел. – Наш добрий знайомий…

Всі побігли вперед на клич Орла.

Зупинилися, вражені жахом. На зламаній березі, підібгавши ноги, висіла людина із зашморгом на шиї. Голова високо задерта. Обличчя перекошене. На губах жовта, загусла піна. Великі очі ось-ось мали вилізти з орбіт, дивилися у голубе небо більмами. Цього чоловіка в пошарпаній одежі не раз зустрічали парашутисти поблизу лисячої нори, на просіці, лісовій дорозі. Не раз віталися а ним, а він застигав у позі лакея. Це володар тутешніх секторів лісового масиву лісник Кангар…

– І вмер анцихрист не по-людськи, – розсудив Орел. Полонений німець відвернувся. У нього затрусилися коліна, затремтіли губи, втрачаючи рожевий колір.

– Добігався, каїн!..

– І, видно, наклав руки на себе недавно? – придивлявся до трупа Леонід. – Пережив якесь потрясіння.

Бачачи, що полонений зовсім зблід, зиркаючи безтямними очима, немов шукав місця, куди б сховатися, Арвід пояснив йому, ткнувши пальцем на лісника:

– Самогубець…

Вдалині залунали збуджені, розгнівані голоси латиською і російською мовами:

– Проклятий лісник! Оце так вистежив!..

– Теж мені – невидаль! Знайшли агента! Лісник навмисне показав той сектор, де парашутистів уже слід простиг. Захопили трофеї! – горланив Мамонько-Кротов. – Казанки, два парашути і запасну антену! Підемо зараз на хутір до цього шалапута й кокнемо, поки більшовики не прийшли.

– Лягай! – загрозливо прошепотів хтось із парашутистів.

Короп уже встиг зв'язати парашутною стропою полоненому руки, а рота заткнути його ж пілоткою. Кінець шворки Короп намотав на руку і сказав тихим голосом:

– Бітте, Ганс! Руіх…

Німець покірно підповз до товстенного пенька і розпластався у високій, висохлій траві.

– Не стріляти без команди! – попередив Кудрявий.

– Теж мені – невидаль!.. – лунав знову голос Мамонька-Кротова.

Кудрявий і Галка, Короп і Орел перезирнулися. По щоках їхніх пробіг морозець. У Коропа затремтіла нижня губа. «Кротов!» Серце у нього забилося з такою силою, що стугоніло у скроні, через руку ніби відлунювало в пеньок, біля якого лежав. В одну мить пригадалися лейтенанти Петро, Юра Сокіл, старший лейтенант Іван, відсутність яких так відчувалась їм у цьому другому відрядженні. У вухах лунали постріли з автоматів, він чув виття куль, що рвали поли кожуха, мов люті звірі. Тоді, взимку, Короп не міг ані зупинитися, щоб перевести дух і прицілитися з автомата, ані нагнути голову, бо був найближче до «лісових котів». І ось вони знову тут. І цього разу теж одягнені під мирних людей. Короп раптом стиснув автомат, заскреготів зубами так, що почули Кудрявий і Леонід, котрі лежали за сусіднім пеньком у кількох кроках. Випустивши з рук кінець, парашутної шворки, що нею був зв'язаний полонений, Короп, забувши про обережність і конспірацію, умови якої втовкмачував кожному, став підводитися, його кликали помста й закон ненависті до Кротова. Кудрявий перший збагнув, що може статися непоправне, й, відштовхнувшись ногою, стрибнув на Коропа, ніби той був ворожим солдатом, котрого треба взяти в полон.

– Отямся!.. Їх не десять, не тридцять! – прошепотів Кудрявий. – Поглянь…

Карателі, що-йшли попереду, зупинилися, щоб почекати інших. Людські голоси змішувалися з переляканим беканням овець, з муканням корів.

– Ну й етюд до картини! – ледве стримуючи себе, прошепотів Галка.

По просіці, якою уперше вийшли до шосе Псков – Рита квітневого дня Кудрявий і Галка, сунула юрба, одягнена в старі пальта, піджаки і всіляке лахміття, з автоматами «шмайсер» у руках і за плечима. Деякі бандити несли на собі валашків, тримаючи їх за задні й передні ноги.

– Полоснемо! – не лежалося і новобранцю групи Арвіду.

– Та їх тут ціла рота! – застеріг Леонід. – За обірванцями – німецькі солдати, айзсарги…

На просіці людно. За попереднім гуртом чоловік з двадцяти йшли і йшли карателі. Окремі солдати вели на налигачах корів. «Лісові коти» штовхали худобу руками, стьобали лозинами, били прикладами.

Гамір, лайка, як на ярмарку.

– Несуть біси наші парашути! – прошепотів Орел, – Ось куди вони ходили, вирядившись, мов на різдво.

– Їх ціла сотня, – розсудливо мовив Кудрявий, звільняючи від своєї опіки Коропа. – Спокійніше, братці! Вбити їх десять, навіть п'ятнадцять і самим загинути – надто дешево віддати своє життя. Ми ще потрібні живими. Спокійніше… Буде й на нашій просіці свято!

Тим часом галас на лісовій просіці вщухав. Зі сходу котилася вал за валом кулеметна стрілянина, гриміли вибухи. Неподалік, над ризьким шосе, з могутнім ревом пронеслася ланка чорних ІЛів-штурмовиків, обстрілюючи й бомбуючи фашистські колони, що відступали до Цесіса, Сігулди, Риги.

ВИХІД

П'ятеро бійців Кудрявого і полонений німецький лейтенант стояли в кузові «газика», що пробивався крізь війська по шосе на схід. Хлопці запилені так, що блищали тільки зуби, коли всміхалися: так багато було куряви, збитої на узбіччі асфальту обозами, тягачами, «тридцятьчетвірками» і самоходами. Усміхатися було від чого: вони їхали визволеною латиською землею. Визволена земля. Поняття це особливо зрозуміло тим, хто бачив поневолені фашизмом села і міста. Та зараз над хлопцями ясне і пекуче, мов у жнивний липень, вересневе сонце, і світить воно не так, як по той бік фронту.

Пересилюють гуркіт моторів і фуркання коней голоси: то лаються водії. Якийсь з обозу кричить на конячину. Обозники сидять на полудрабках підвід поважно, мов царі на тронах., Це вусаті дядьки з вузькуватими очима й широкими вилицями – казахи, киргизи чи й тувінці, коні для яких найрідніші тварини.

Знову пробка. Скупчилися тягачі, автомашини, обоз. Їхня машина ледве проповзла крізь гущавину техніки.

– Привіт слов'янам! – весело і незвично для наглядача й шанувальника порядку і конспірації закричав Короп, що й сам здригнувся від голосу.

– Які ж вони слов'яни? Це ж киргизи!.. – здивувався Орел.

– Все одно слов'яни, раз обозники! – пояснив Леонід.

На вигуки Коропа, який, ніби вождь з трибуни, ощасливлював народ свій помахом руки, браття-слов'яни і з вузькими, і з широко відкритими очима відповідали, невдячні, Погрозами: сварилися кулачищами. А деякі, схопивши гвинтарі зразка 1891 дріб 30 року, стріляли поверх Коропової голови і тих, котрі стояли з ним у кузові.

– Та ви що, здуріли?.. – вигукнув зблідлий Короп. – Туди вашу розтуди!..

Як і слово пароля, лайка дійшла до обозників.

– Не стріляй, ШалдибаєвІ Це ж наші…

– А чого ж вони у фріцівській одежі? І ще й сваряться.

– Гей там, у кузові, фріци полонені!..

– Ба, які патла відпустили!..

– От біси-анцихристи! – похитав докірливо головою Орел. – Вони й німця живого не бачили.

Та машина незабаром виповзла з лабіринту авто й возів і покотила далі на схід.

Короп дивився задумливим поглядом у синю далечінь, яку було видно з пагорба, куди видерся «газик», неначе човен на гребінь хвилі. Марилися Коропу безкраї далі з високого берега Волги, такі далекі, безмежні, як і сама російська земля. «Чорт візьми! – думав Короп. – Коли і де ще так відчуєш, що таке рідний край, як не в перші години перебування на своїй землі. Приїду й одразу ж попрошу відпустку. Це ж і донька має піти до школи. Як там?.. Стіна в хаті прогнулася. Сміються, мабуть, люди: лісник, а стіна згорбатіла. А того їм і не знати, що я вже сім років в армії і побував уже, як у тій пісні, «от Кронштадта и до Владивостока», тільки навпаки – од Владивостока і до Риги…»

Усмішка не зникала з припухлих губів.

– Красота яка навкруг! – вигукнув Короп, кидаючи свій зір туди і сюди, немов генерал із спостережного пункту в час, коли військо його перемагало. Потім з неприхованим задоволенням руки потер:

– Тепер, товаришу полковник, Іване Сергійовичу, відпусточку тижнів на три! Обіцяли? «Будь ласка! Ви заслужили відпусточку. П'ять рулонів група розмотала! Переведи це в трудодні й тонни зерна чи кавунів – ого скільки буде!» – скаже полковник, а може, й сам генерал.

– А коли скаже той же полковник чи й генерал, що треба полетіти ще? – запитав весело Юхан, а сам не хотів і думати про те, летіти їм чи не летіти..

Для Орла, як і для Галки, Кудрявого, Леоніда, було ясним одне: вони заслужили відпусточку, щоб поїхати до матерів, до рідних, дівчат. Чому б не поїхати в Пітер і не провідати Дуню, Катю на вулиці Войнова. Або не повернутися у Латвію до Алми, до полячки Зосі, яка підморгувала Юхану. А він, почувши по радіо в липні, що на територію Польщі вступили частини Червоної Армії і Війська польського, нарвав квітів і відніс Зосі. Та й Арвід обіцяв познайомити Юхана із своєю сімнадцятилітньою двоюрідною сестрою Бенітою. Фото показував. Вродлива латишечка! А в рідному містечку, на березі Чудського озера, дівчат мало, чи що?.. І більшість білявеньких естоночок-землячок. Очі бездонні, як і чиста вода в озері.

Коли вже Короп, Орел, Галка і Кудрявий думають про відпусточку, то й Леоніду бог велів. І тільки в Пітер, до молодої дружини. Що ці Юхан і Галка тямлять у любові? Базікали вони і тільки. А він, старший лейтенант Леонід, котрому вже виповнилося двадцять сім років… Та що там говорити! Це ж його мила жде на Садовій вулиці. А він прийде, навіть не попередивши.

Машина раптом зупинилася. Підійшов старший лейтенант з червоною пов'язкою на рукаві.

– Що за пасажири?

– Розвідгрупа повертається в штаб фронту! – відповів за всіх командир. – Я – Кудрявий.

– Ага-а… – глибокодумно сказав старший лейтенант і посміхнувся.

– Невже спровадять у смерш, як минулого разу? – з острахом поспитав у хлопців Орел. – Лягли б у кузові, та прошмигнули б до Пскова, а потім на попутній – до Ленінграда.

– Так далеко? – почув ці слова черговий на контрольно-пропускному пункті.

– Там наш розвідвідділ! – упевнено відповів Орел.

– Ленінградський фронт веде наступ в Естонії, і штаб його десь уже ближче… А ви люди нашого 3-го Прибалтійського фронту. Є розпорядження вас затримати.

– А не помиляєтеся? – запитав Галка.

– Наказано затримати групу Кудрявого.

– Знову? Як і тоді?..

– Що тоді? – не зрозумів старший лейтенант. – Під Печорами – хутір. Там відпочиватимете.

– А німецький лейтенант?

– Знаю і про полоненого. Він залишиться тут, на КПП. Отак воно в житті. Думали-гадали одне, а трапилося інше.

Не бачити їм тепер ні Ленінграда, ні свого колишнього начальства. Добре, що хоч Арвіда не вмовили проїхатися до Ленінграда, бо тому дуже хотілося побачити це славне і героїчне місто. Залишився Арвід на рідному хуторі. Тепер вони прощалися з полоненим лейтенантом.

Кажеш, Ганс, твоє місто Галле? – перепитував Леонід, ніби збирався колись відвідати ним битого і лікованого лейтенанта.

– Ти ж про чисті графи в своїй анкеті все піклуєшся? – втрутився в розмову Леоніда й німця Галка.

– Не вік же ми з ними воюватимемо. Ти що, Галко, не читав, що сказав Верховний Головнокомандуючий 23 лютого 1942 року? – запитав Кудрявий. – Гітлери приходять і щезають, а Німеччина, німецький народ залишаються… Ганс якраз із тих, хто залишиться. Правда ж? – подав він руку німцеві.

– Так. Сталін добре сказав, справедливо сказав. Німеччина, народ залишається, – потиснув Ганс руку командирові розвідників. – А Тельман сказав: «Сталін розтрощить череп Гітлеру!»

Поки розвідники прощалися з полоненим, старший лейтенант домовився з водієм, щоб той підкинув бійців Кудрявого на хутір.

«Газик» незабаром звернув із шосе круто на північ.

– От і добралися до Ленінграда! Якби ми їхали в машині, що везла корів, обминули б цього старшого лейтенанта!

– Вгомонися, ти! – зітхнув Короп, думаючи про своє.

Дорога звивалася неподалік від муру і напівзруйнованих бойових башт старовинної фортеці Ізборськ, що бовваніла над урвищем. Фортеця заснована ще за часів Київської Русі – була її північним форпостом. Небо чисте, голубе, і сіро-червоні стіни фортеці у сонячних променях були казково величними й ніби підпирали його.

Їхали з півгодини. Авто зупинилося біля дубових воріт з дашком. Ошули товстенні, вкопані на сто років. Клямка на хвіртці масивна, ніби середньовічна. Дах будинку дранковий. Вікна невеликі, низько насуплене піддашшя мовби прикривало їх від сонця.

Хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшли чоловік і жінка. Він чорнобородий, широченний у плечах, з великими руками, що ними, мабуть, і тесав і вкопував у землю дебелі ошули. Жінка в клітчастому светрі, запнута хустиною.

– Тере-тере! – привіталася естонською мовою.

– Здрастуйте! – нахилив голову чоловік. – Ви наші гості.

– Тере-тере!

Хлопці потиснули господарям руки.

Орел одразу ж заговорив з ними рідною мовою, і жінка розцвіла від усмішки. Чоловік пропустив усіх, а потім зайшов у двір сам.

– Я приготую баньку! А дружина подасть обід. Видно, дорога у вас була дальня?.. – поцікавився хазяїн.

– Угу. Довжиною у шість місяців, – загадково відповів Кудрявий.

Селянин примружив очі, ніби вимірював, яка справді довжина шляху в півроку.

– Що ж, не завадить змити грішки! – голосом старійшини промовив Короп, ведучи хлопців до лазні. – Кхе-кхе… – ще й покректав, немов старий.

Лазня біля криниці, а над нею верба. Галка знав, що в рік свого народження від дідусевої сім'ї відокремився найстарший син Антон, який і викопав на низу нової садиби криницю і посадив чотири осокори. Галка виріс, і дядько сказав, що осокори – його ровесники. Буваючи у дядька, хлопець завжди бігав до своїх братів-осокорів. Перед від'їздом на військову службу ходив прощатися. Дерева були вже височенні, крони сплелися шатром. А яка гарна у них кора – чиста, світла, гладенька, як і шкіра в людини, котрій тільки вісімнадцять. Притулився щокою до стовбура, задерши голову, і слухав, як шепоче зжовкле листя на осінньому вітрі. «Про що? – хотілося спитати. – Коли ще зустрінемося, брати-осокори?»

І в цієї верби з величавими вітами вже золотиться листя. Кінець вересня. Доноситься запах димів. Селяни копають картоплю й палять бадилля. Дома хлопці на городах пекли цукрові буряки. Смачнішого, мабуть, і не їв у дитинстві. Халва – і то не те, що печені буряки!

Галка ще стояв біля верби, а хлопці галасували у лазні, ллючи на розпечене каміння воду, піддавали парку, б'ючи один одного березовими віничками. Короп кректав від задоволення, блаженствували Юхан, Леонід і Кудрявий.

Пари так багато, що в лазні нікого не видко. Пара гаряча. Галці нічим було дихати.

– Як ви, біси небесні, витримуєте? – вигукнув.

– Салага!

– Піжон нещасний! Це ж те, що треба!

Може, їм, трьом росіянам і естонцю, те, що треба, а Галці – ні. Не те, що на верхню нару, навіть на лаві біля віконця не міг усидіти, тому ліг на підлогу. Тут пари менше і було чим дихати. А Короп командував:

– Піддай парку, командире!

– Так! Так! – бив себе віником Орел. – Бог нам за вбитих гадюк відпустить тисячу гріхів. Тепер ми зовсім святі! Залазь, сюди, піжон харківський! – кликав Юхан.

У них було все просто – і в далеких відрядженнях, і на, відпочинку: усі піжони, розрізнялися тільки за місцем народження.

Поки милися в лазні, їм привезли на цілий тиждень харчів. Хлопці завжди раділи посилкам з Великої землі, коли були по той бік фронту. І тепер дивились на прислане, мов на привезене батьком із ярмарку. Як діти. Тут – банки консервів, крупи і сало, кілька паляниць і навіть оселедці. Ще господиня насмажила їм картоплі з яєчнею, зварила куліш із ячмінних круп, немов знала, що постояльці давно, окрім чаю, не їли гарячої страви.

Так група Кудрявого під час повернення після другого відрядження у ворожий тил була перехоплена комендатур рою в Печорах. Про це подбало начальство розвідвідділу штабу 3-го Прибалтійського фронту, яке було поінформоване по радіо Кудрявим, що вони з полоненим повертаються.

Для нового вже начальства Кудрявий і Галка писали звіт про роботу групи, що практично вилилася у п'яти розмотаних рулонах «И» та в рішеннях командування 3-го Прибалтійського, 2-го Прибалтійського й Ленінградського фронтів – сусідах по операціях проти німецької групи військ «Норд». Були в повідомленнях Кудрявого й відомості, які цікавили штаб і 1-го Прибалтійського фронту. Бо така війна, наповнена тисячами й тисячами моторів, технікою, радіозв'язком, вона вимагає маневру.

Командирові й радистові в пригоді стали й нотатки, за якими вони, немов по віхах, могли визначити оте істотне, заради чого їх послало командування у ворожий тил. А троє інших, надраївши хромові чоботи, привезені першого ж вечора, і підшивши чистенькі комірці до вовняних гімнастерок з польовими зеленими погонами лейтенантів і старшого з емблемою танка, походжали, мов павичі, на хуторі й у сусідньому селі.

Та найбільше бували в Печорах Короп, Леонід і Орел… Встигли подружитися з пілотами, цими пестіями військової служби, котрі й справді вдавали із себе соколів, на крилах яких буцімто трималися всі баталії, а відтак і вся війна. Добре, хоч до сварок діло не дійшло і обидві сторони розійшлися з рахунком «нічия», як ті гросмейстери.

На прощання льотчики обіцяли прийти на околицю Печор усією ескадрилью – мовляв, приводьте і ви своїх танкістів, погуляємо разом. Знали б вони, з ким говорять, то, може, вгамували б свій гонор.

– Теж соколи! – невдоволено бубонів Короп. – Як думаєш, командире, правду я кажу?

– Эх, Самара-городок!.. – проспівав Кудрявий у відповідь на слова Коропа. – Правду, братику-кролику!

Минув ще тиждень. Закінчили свої звіти Кудрявий і Галка, а начальство не привозило наказ про відпустку. Якось після сніданку до Кудрявого і хлопців завітав їхній новий начальник – чорнявий підполковник, котрий рік тому взяв Галку із запасного стрілецького полку.

– Можу вас привітати! – оголосив, здоровкаючись з кожним за руку. – Наказ командуючого 3-м Прибалтійським: Кудрявий нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора, старший лейтенант Леонід і старший лейтенант Короп – орденами Червоної Зірки, Орел – медаллю «За відвагу» і мій давній знайомий Галка, – посміхнувся, – теж орденом Червоної Зірки.

А потім вечеря. І, як звичайно, розмови: про рідні краї, про своїх близьких, про війну. Щирим співбесідником виявився підполковник Півень. Галці здавалося, що чорнявого підполковника-українця щось ріднило з білорусом Андрієм Савичем, з росіянами Іваном Сергійовичем і генералом Петром Петровичем, яких хлопцям ніколи не забути. «Де вони тепер? А Савич. особливо? Чи пощастило йому вижити в окупованій Естонії серед німецького угруповання військ «Марієнбург», про позиції яких передавала в Центр і їхня група?» І Галка, порівнюючи цих чотирьох офіцерів розвідки, прийшов до висновку, що спільне у них – висока честь, інтелігентність, повага до рядових у цій нелегкій роботі, яку виконують групи розвідників-парашутистів в ім'я отих ударів Червоної Армії по німецько-фашистських військах тепер уже від Середземного до Баренцового морів.

Ось тільки про відпусточку, якою марили всі вони, новий начальник дипломатично умовчував. Тож хлопці і нагадували – спершу поодинці, а потім – і тріо, квартетом і нарешті – квінтетом. Час іде, а вони сидять на естонському хуторі, мов на гауптвахті. За два тижні можна було вже Галці мотнути на Україну, а Коропу на Волгу. Про Кудрявого і Орла й турбуватися нема чого: перший поїде в Пітер до своєї Зої, щоб одружитися, а Юхан… В Орла просто очі розбігаються, до якої дівчини їхати після того, як відвідає маму. Може навіть на кілька днів заякоритися і в Печорах: одна з юних перукарок йому таки подобається. Обіцяла навіть навчити танцювати по-новому. Леонід же зовсім занудьгував, змарнів, перестав майже їсти, так хвилювали, бентежили його думи про свою дружиноньку, колись працівницю єдиної на весь ленінградський вузол залізничної каси.

– Ми тут припухаємо, а не час би поїхати додому? – ніби резюме, проголосив старійшина Короп.

– Зачекайте трохи. Про можливість відпустки з'ясовуємо у командуючого фронтом, – обіцяв підполковник.

– У генерала Масленникова? – вихопився старший лейтенант Леонід. – Я служив у його військах.

– Ні. Вийшла рокіровка, як у шахах. Повернулися ви з тилу до штабу 3-го Прибалтійського, а зараз ви уже в 2-му Прибалтійському фронті, яким командує генерал армії Єременко Андрій Іванович, сталінградець, кубанець, а тепер прибалтієць, земляк наш, – звернувся підполковник до Галки. – Тому до вас рідко і наїжджали штабні офіцери.

–. Значить, ми були мов безбатченки, сироти? – закліпав здивовано очима Короп. – Та за цей час, поки мінялося наше начальство, я б точно змотав у Самару!

– Ні, не безбатченки. 3-й фронт вливається у 2-й і в Ленінградський.

Спливло ще кілька днів, і підполковник Півень знову приїхав «вілісом» на хутір. Коли всі зійшлися до кімнати, підполковник почав непевним голосом:

– От що, друзі!.. – І зробив паузу. Хлопці перезирнулися між собою.

Короп за звичкою навіть вийняв маленьке люстерко, яке купив у воєнторзі для того, щоб дивитися, чи зійшли з обличчя гуля і синяк.

– Є розмова, – винуватим голосом повідомив підполковник. – Ну… як сказати. З відпусткою деяка затримка. Рига через три дні буде в наших руках. Армії 2-го Прибалтійського підуть далі на захід до портів Вентспілс і Лієпая. Із заходу й півдня туди ж спрямовують удари війська 1-го Прибалтійського фронту генерала Баграмяна. На жаль, від нашого 2-го Прибалтійського немає ще жодної розвідгрупи на головному напрямку удару. «А це – непорядок!» – сказав командуючий генерал Єременко. Його око впало на вашу групу. І командуючий, і всі ми у штабі знаємо, що важко, неймовірно тяжко після двох таких тривалих відряджень летіти ще. Тому воля ваша, бо діло це цілком добровільне.

Підполковник змовк і витер краплинки поту, що виступили на високому чолі, й покуйовдив густу, чорну чуприну. Розуміючи зараз внутрішній стан душі кожного з групи Кудрявого, офіцер розвідвідділу навіть не підводив голови, щоб не зустрітися з очима розвідників.

– От тобі й відпуст очка!.. А я ще гулю й синяк вимочував хусточкою з парашутного шовку, – іронізував Короп.

– Два тижні тут загоряли, можна затриматися ще на тиждень, і я встигну побачити маму! – рішуче сказав Галка. – А потім – хоч чортові на роги!

– Я не полечу, – підвівся Леонід і став ходити по кімнаті сюди-туди, лунко ступаючи начищеними чобітьми, які порипували.

– І я…

– Ні… – додалися ще два голоси – Орла і Коропа.

Залишався командир.

Пауза тривала далі.

– Без Галки, товаришу підполковник, я нікуди не полечу, – нарешті подав голос Кудрявий… – Як він, так і я.

Короп сидів похмурий, мов сич. Одвисла нижня губа його тремтіла: він пошепки лаяв свою долю.

– Я справді не можу! – видавив із свого нутра, ніби із самого серця, старший лейтенант Леонід.

– Відрядження днів на десять, від сили – на два тижні, – таким же винуватим голосом сказав підполковник.

– Не лише на десять, мене не вистачить у ворожому тилу тепер і на три дні, – признався Леонід. – Хоч зараз піду на фронт. Я командував до поранення ротою. Дадуть же мені хоч взвод, товаришу підполковник? Зрозумійте мене… – у нього виступили на очах сльози.

– Дадуть вам і роту, товаришу старший лейтенант! Я розумію і не ображаюся. І нічим не хочу принизити. Ви своє зробили. За це вас і нагородили орденом Червоної Зірки. Однак то вже вчорашній день, – підполковник намагався заглянути у вічі кожному. – Генерал Єременко Андрій Іванович від себе особисто просив звернутися до фундаторів групи – Коропа, Орла, Галки і Кудрявого…

– Наказали б – і все! – невдоволено вигукнув Орел. – Домівка моя за півста кілометрів…

– Подумайте. Доля ваша уже була міцно зв'язана з ворожими військами групи «Норд». Під Ленінградом, де ви були в боях, а потім – «Пантера», рубежі – «Марієнбург», «Валга», «Цесіс», «Сігулда». Особисто кожен із вас і всі разом допомогли все пройти, все здолати нашим військам. На черзі дня розгром тридцяти дивізій 16-ї і 18-ї армій «Норд», якими став командувати ошалілий гітлерівський улюбленець генерал-полковник Шернер. Га? – підполковник показав три пальці, дивлячись на Орла. – Ти все бога згадуєш? А бог…

– Знаю, товаришу підполковник! Бог любить трійцю!

– Хе! На десять днів… М'яко стелять, та твердо спати… – прошепотів Галці на вухо Короп. – Орел має рацію: краще б це був наказ. Так вам оті тридцять дивізій і здадуться за десять днів! Та ще коли ними командує любимчик Гітлера. А через Лібаву і Віндаву до Німеччини відкритим морем запросто – сюди-туди… По секрету скажу тобі: за місяць чи й розтовчуть або виметуть у море те угруповання…

– Не гадав я, що ти такий стратег! – прошепотів у відповідь Галка.

– Війна навчить. Та ще на нашій роботі. От прилипли до нас смолою, – зітхнув тяжко Короп, помацавши місце біля носа, де були гуля й синяк.

Чулося лише чиєсь дихання. Нахиливши голови, хлопці все ще збиралися з думками, мов готувалися скласти, може, найвирішальніший і найвідповідальніший у житті екзамен. Час від часу зиркали допитливими й нетерплячими очима один на одного. Але з поглядом підполковника-земляка Галка ще не бажав зустрітися – думав над умовою Кудрявого: «Як Галка, так і я». Хитрюга Кудрявий. І де такого викопав майор Савич? Це ж мав на увазі командир групи, отак говорячи, безпеку роботи радіостанції. Якщо на Курляндському півострові скупчилася така сила військ, то радистові неодмінно доведеться весь час працювати або біля штабу групи «Норд», або біля штабу якоїсь з двох армій, або поруч із штабами корпусів, дивізій, не говорячи вже про таку «дрібницю», як полкові штаби чи окремі бригади. А це означає: радіостанцій-пеленгів у німців вистачить, щоб засікти російський передавач, який працює під носом у якогось великого штабу. Дислокація і передислокація тридцяти дивізій двох армій, спорудження оборонних рубежів – відомості про все це повинні добувати хлопці Кудрявого й передавати в штаб 2-го Прибалтійського чи іншого фронту, якому вони будуть підлеглі в той чи інший час, а то и Ставці Верховного Головнокомандування. Так що тепле містечко підібрали для Кудрявого штабісти 2-го Прибалтійського. Звичайно, вони надіються, що курляндські німці, як тільки підуть у наступ радянські війська, розпочнуть через порти евакуацію. Коли так станеться, тоді останній шмат радянської землі, що залишається під чоботом окупантів, буде незабаром звільнений. Не за дев'ять, то за двадцять днів чи протягом місяця. А якщо ні?.. Ситуація. Так що є у Галки і його бойових побратимів вибір, А Галка наївний, мов той десятикласник, у думках уже зустрічався із Зіною, яку він неодмінно розшукає, бо брати нарешті написали, що вона не була вигнана до Німеччини. А це ж головне. Все решта збудеться, «не погаснет без времени золотой огонек», як співав Галка щиру пісню Михайла Ісаковського і Вальки Нікітенка.