Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

«Хоча б Кудрявий натякнув! Мовчить, піжон башкирськийі А без мене вони там не втнуть. Запеленгують цього охоронця порядку Коропа, раз плюнути. Там вистукуй, вистукуй і встигай лише голову повертати, ждучи біди. Це ж війська скільки! А власовців – мамонько-кротових! А «віники» від двох латиських дивізій СС! А кайцеліти, що повтікали з Естонії! Поневолі бога згадаєш: боже, скільки там усякої антибільшовицької нечисті, окрім 18-ї і 16-ї армій, які душили Ленінград, Новгород, Псков, усю Латвію й Естонію!..

– Якщо хлопці, то і я… – дипломатично, але досить твердо відповів Короп, порушивши мовчанку: він же – комуніст.

– Мама казала, що біг трійцю любить! – вигукнув Орел, – Га? – запитав він чи то у підполковника, чи в друзів.

– Куди від вас, чортів, подінешся! – підняв голову Галка. – Я готовий.

Підполковник привітно всміхнувся, підвівся й обняв Галку.

– Напишу сам твоїй мамі, що ти – герой!

– Не треба, а то ще справді подумає…

– Ну, а Кудрявий?

– Як же без братів-кроликів, товаришу підполковник! Але ми не знаємо латиської мови…

– До вас прийдуть двоє латишів для поповнення.

– Що ж, хлопці! – сказав п'ятий з групи, старший лейтенант Леонід. – На фронт піду хоч зараз, але не туди. Не осудіть…

– Що ти, Льоню!..

І старший лейтенант раптом заплакав, нахиливши голову на могутнє плече Коропа. Леонід ридав, мов ображена до глибини серця дитина, твердячи:

– Простіть, хлопці! Жодного разу відтоді, як ми сховалися під вивернутою ялиною, не міг спати спокійно. Мене весь час переслідували страшні сни, думки. Я безперервно і жахався, хоч не показував виду. Давно зрозумів, що моє нутро протипоказане тій роботі. Може, це хвороба, а може, й сама натура. Ви ж не гніватиметеся на мене?..

Леонід підходив до кожного, брав товариша за плечі і зазирав у вічі очима, налитими слізьми.

– Ти не сердишся, Галко?..

– А ти, Юхан?..

– А ти, Короп, ні. Знаю… А ти, командире?.. Бачу, що ні. Я не поросомлю честі групи тут, з цього боку фронту. Ми ще зустрінемося після розгрому Шернера у тій Курляндії! Га?..

– Ми згадуватимемо тебе, – пообіцяв Орел.

– А я хотів завітати за відповіддю ще й завтра, й через три дні, – признався підполковник.

– Як рубати, то вже зразу! – рішуче сказав Короп.

– Командуючий фронтом вірить у вашу групу. Ми взнали, що ви були нагороджені й Ленінградським фронтом. Бог же трійцю любить? – підморгнув підполковник Орлові. – Це ж не на два, не на шість місяців, як ви вже літали, а днів на десять, ну на два тижні…

«Бог трійцю любить…» – з іронією подумав Галка і вже не чув більше розмови між хлопцями і підполковником. У його уяві постала далека осінь тридцять третього року, рідна хата. Вечір. Яскраво горить гасова лампа на столі. А в її світлі Галка, малює портрет кучерявого болгарського і комуніста Димитрова. Малює, замислено прикусивши губу, і не помічає навіть часу. Тиша в хаті. Під припічком подає свій сигнал цвіркун. На стіні цокають ходики. А в шибки вистукує «морзянку» дощ…

Галка дістав з польової сумки аркуш паперу, підійшов до столу, на якому стояв каламарчик і поруч лежала учнівська ручка, сів на край стільця і написав: «До партійного бюро Н-ської частини. На третє бойове завдання хочу летіти комуністом». І поставив підпис.

– Ось передайте цю заяву секретареві партійного бюро частини! Дві рекомендації надійдуть з артилерійської гвардійської батареї Балтфлоту. Інші дві обіцяли Кудрявий і Короп. Вистачить же чотирьох?.. – збуджено і голосно говорив Галка.

– Цілком, земляче мій! Я теж можу поручитися за тебе. Бо знаю тебе рік і два місяці. Нехай у твоїй анкеті додасться ще одна заповнена графа – член ВКП(б).

– То летимо на дев'ять або п'ятнадцять днів? – ще запитав Кудрявий, ніби виторговував строк.

Частина третя
209 ДНІВ

1

Спливла ніч, дотлівав і осінній день, а Кудрявий, Орел. Короп і Галка все ще не могли зустріти Тайду і Латиша після приземлення.

Цього разу їх десантували з дальнього бомбардувальника. Швидкість у ДБ-3 набагато більша, ніж у «Дугласа», і тому парашутистів розсіяло. До того ж бомбардувальник летів високо: по ньому стріляли фашистські зенітки. І не по прямій летів, а описував дугу. Ось та дуга все й заплутала. Кудрявий, який стрибав першим, не побачив жодного парашута. Галка падав услід за командиром і теж не помітив жодної парасолі. Такого ще не траплялося: нехай не всі чотири, а хоча б один парашут Галка мусив би побачити!..

На землі радист зустрівся з командиром незабаром. Однак спокою в обох не було. Незвичайні умови польоту й десантування їх турбували ще в літаку. У бомбардувальнику для шістьох з повною викладкою було надто тісно.

Десантники сиділи перед бомбовим люком, підібгавши коліна під самі підборіддя, цілих півтори години й ждали не діждалися, поки скінчиться оце каторжне їхнє перебування між небом і землею: у кожного так усе давило й муляло, що терпцю не вистачало. Аеродром в Естонії покинули, ще коли не сіло сонце, а над Курляндським півостровом з'явилися, коли тільки почало сутеніти.

Так задумано пілотами. «В Курляндії – безладний рух. Треба летіти ввечері, щоб було видно на дорогах автомашини, а в лісах вогнища від похідних кухонь. Інакше можна десантуватися у розташування якоїсь німецької частини, що зупинилася на ночівлю…» – говорив штурман. Він казав правду. Як тільки-но минув бомбардувальник море і з'явився над суходолом, з літака стало видно, що сотні машин запрудили шосейні дороги, які вели до портів Лієпая і Вентспілс зі сходу й півдня. Створювалося враження, що німецькі війська тікають з фронту, квапляться через порти евакуюватися в Східну Пруссію чи в Німеччину. Отже, командування 2-го Прибалтійського фронту, яке посилало групу Кудрявого на дев'ять днів у «котел», не дуже помилялося в строках визначення їм нового бойового завдання.

Коли до Кудрявого підійшов Галка, сигналячи язиком і пальцями, командир уже встиг стягти з берізки свій парашут. Саме в цю мить з-за, повороту вихопилася автомашина із синіми (для маскування) фарами. Кудрявий ледве встиг упасти, і синє пасмо шугнуло по стволах молодих беріз.

– Везе нам на оці приземлення! – поскаржився командир. – То на власовців напоролися, то на лісові розробки, а тепер сіли, браття-кролики, на саме шосе. Ти сховав парашут?

– Закидав гіллям і листям…

– Молодець! Ти ще не зависав. Наловчився управляти стропами, – похвалив Кудрявий.

– Досить і тої халепи, що зависають інші.

– Та цього разу, мабуть, таке виключається, – загадково і з жалем мовив командир.

– Як це розуміти? – здивувався Галка.

– А так, що решта десанту полетіла додому…

Галка здригнувся від почутого. Грішним. ділом, він це ж подумав ще в повітрі, коли шукав очима парашут Тайди, котра повинна стрибати за радистом, тобто третьою. Але скільки не вертів сюди-туди головою Галка, так і не вгледів парашута. Коли десантувалися під, Псков, Галка бачив парашути Орла і Коропа, лейтенанта Петра. А першого квітня приземлявся на лісорозробки – і теж було видно парашути Леоніда, Коропа й Орла, не говорячи вже про парасоль командира, котрий стрибав першим: той розпускався десь під ногами, немов велетенська медуза. А нині…

Тайда навіть жартувала незадовго до стрибка! «Будеш насміхатися, звалюся тобі на голову ~ знатимеш!»

– А що ти їй говорив?

– Вона вперлася своїми коліньми у мій бік, що й дихати ніяк. І я сказав: «Що ти, мейтинес[2]2
  Мейтинес – дівчина (лат.).


[Закрыть], торохтиш тут кістками?»

– А що ж вона тобі?

Каже: «Знайшов би собі у групу пухкеньку, як твої вареники!»

– Правильно вона тобі сказала. Хоча, мабуть, мала на увазі не вареники, а пампушки… А ти?

– Відповів, що пожартував, мовляв, Тайда мейтинес перший клас, так і Юхан говорив.

– Знайшов, про що говорити перед десантуванням!

– А що ж мені – співати «Катюшу»? Тайда – симпатична дівчина. Очі голубі, волосся біляве, мов грива, і сережки під колір очей. Німцям і в голову не збреде, що парашутистки носять золоті сережки з бірюзою.

Кудрявий мовчав, а Галка розмірковував уголос?

– Навіть переляканому не було в чому триматися у бомбовому відсіку! Ми всі висипалися, як буряки з перекинутого воза…

– Тоді чому не бачив, окрім твого…

– Дивина. Що ж, пошукаймо їх. Не знайдемо – сповістиш, що готові прийняти решту десанту. Якщо виживемо, звичайно…

Знову поблизу прогуркотіли автомашини, загрозливо сяйнувши світлом фар.

– Розносило їх, чортів!..

– А чого ж їм не їздити? – сказав Кудрявий, вийнявши, кишенькового годинничка. – Ще тільки 21-ша. Знаєш, наші; серйозно атакують Ригу. Ось побачиш, днів за два-три візьмуть. Це буде перемога! Остання столиця, вибита з пазурів Гітлера. Салютуватимемо тільки!

Вони тихо гомоніли, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатися. Рух на шосе тим часом затихав. Десь недалеко валували собаки. Лунали поодинокі постріли і кулеметні черги. Постріли ті відгукувалися різкою біллю у серці. «Чого їм ото стріляти на ніч глядя?!» – думав Галка.

Парашут Кудрявого вони замаскували під осокором, листя якого тріпотілося на свіжому осінньому вітерцеві і вже падало. Пахло пріллю і вогкістю.

– Добре, що вантажних мішків, нема. Вони тільки німцям допомагають нас шукати…

– Досить! Намучилися з ними ще під час першого десантування! – сказав Кудрявий, – Як гадаєш, нас бачили німецькі солдати, що дислокуються поблизу?

– Біс їх знає! Ми не бачили своїх парашутистів, то як могли бачити німці?..

Вони пройшли уздовж шосе з півтора кілометра, сигналячи язиком і клацаючи пальцями, а також стукаючи палицею об стовбур дерева. Щоразу прислухалися. Але ніякої відповіді на їхні знаки, ніби. справді, окрім них двох, ніхто більше й не вистрибнув з літака.

– Мо’ перекусимо? Вже ж північ. Нова доба настала, – сказав Кудрявий. – А тим часом, може, хтось подасть свій позивний.

– Не хочеться їсти. А відпочити – не зайве. Все ми та ми, нехай і вони нас шукають! – невдоволено мовив Галка, ніби й справді був упевнений, що шукали своїх тільки він та командир.

Сіли біля товстенної сосни, простягши ноги і обіпершись спиною об стовбур. Вітер гнав хмари, крізь які раз по раз визирали зорі.

– Це ми зиму пробули в тилу ворога, усю весну, всеньке літо – і тепер ще й осінь доведеться для повноти враження! – сказав кудрявий задумливим голосом. – У тебе тривожно на серці?

– Не сказав би, щоб дуже… Скільки було тих хвилювань у мене ще перед першим стрибком! Пам'ятаєш історію з пістолетом? Та й під час десантування. А потім поблизу «Пантери» скільки довелося пережити. А шість місяців на шосе Рига – Псков! У мозку й клітин не вистачить на таку напругу! А в тебе? – озвався Галка.

– Я пригадав перше приземлення. Тоді в мене серце калатало, як навіжене. Пригадав і першу квітневу ніч, коли товклися навколо сосни, на якій завис парашут Орла, а наш Леонід був мокрий по самі вуха. І тоді теж було неспокійно. А зараз сам не розумію, що за стан такий – дивний якийсь. Що ж – надійся на краще, а жди гіршого.

Час минав повільно. Рух на шосе вщух. Стих і вітер у верховітті дерев. На східному небосхилі з'явився гострий ріг старого місяця. Кудрявий і Галка далеко не відходили від місця приземлення, а курсували сюди-туди в усіх напрямках, намагаючись знайти ще кого-небудь із своїх. Що їх чекає завтра?.. Найліпше для них обох піти подалі від місця десантування, десь затаїтися на кілька днів, а потім уже спробувати вийти на люди, розпочати роботу.

– Стій! – раптом прошепотів Кудрявий, схопивши Галку за руку. – Здається, онде дві постаті на лужку…

Вони зупинилися. На галявинці, заллятій місячним світлом, стояло двоє – один ніби огрядний, другий – менший, стрункий. Обидва з автоматами.

– Гей, що ви там гав ловите? – вигукнув Кудрявий, будучи переконаним, що то свої.

– А-a! Це ви, біси-анцихристи! З ніг збилися, вас розшукуючи! – озвався Орел. – Ось Короп ногу пошкодив. Шкутильгає трохи. А взагалі тепер пропала конспірація! – загадково промовив Юхан.

– До чого тут конспірація? – здивувався Кудрявий, підійшовши до хлопців, і потиснув їм обом руки, як завше робили вони, зустрічаючись уперше на чужій землі.

– Подивися на його лице!

Галка і Кудрявий стали зазирати в обличчя Коропа, але той одвертався, ставав так, що від місяця була тінь.

– Я ще тоді говорив, що нещастя трапиться, коли в групу прийшла баба! – ледве чутним голосом мовив Короп: йому надто важко говорити.

– Тайда тут ні до чого, що ти ледве губами ворушиш, – не зрозумів Коропа командир.

– Його обкрутило навколо стовбура і стукнуло. Губи розквасив, – пояснив Юхан. – І тепер нікому буде кричати на нас за порушення правил конспірації. За оті дев'ять днів, поки прийдуть сюди наші, чи й заживе!

– А де Тайда? Латиш?.. – запитав Кудрявий. – Ми вже думали, що вона злякалася і не вистрибнула з літака…

– Тайда? Та що ти! – здивувався Юхан. – Вона ще мені й повітряний поцілунок послала.

– Вгомонись, залицяльнику! – не стримався Короп і заговорив, сварячись кулаком на Юхана, бо говорити не міг – губи кровили.

– Тоді де ж вона? – з острахом запитав Кудрявий.

– Там, де й Латиш. Тут десь… – відповів збентеженим голосом Орел.

Вони відшукали місце на багнистому острівці і, встановивши чергування, полягали спати.

Перша з дев'яти обіцяних командуванням ніч у «котлі». Галка чергуватиме до ранку, бо спати не хоче.

– Бути по-твоєму! – відповів Кудрявий, притискуючись до Галчиної спини. – А казав – не хвилюєшся… – завважив, натягуючи на себе згорнений кілька разів парашут, що заміняв у них завжди ковдру.

– Але ж мозок не приймач і передавач, його не увімкнеш і не вимкнеш. Та ви спіть! Завтра тяжкий день.

Галка уявив себе на місці Тайди. Мабуть, дуже страшно дівчині бути одній серед ночі в лісі, біля хутора якогось, захопленого німцями, айзсаргами чи командою межа кеті. Як не повезло їй у десантуванні! Та й Латишеві не легше одному, коли навкруг, як мурахи, ворожі солдати і покидьки типу Кротова. Мабуть, чорти занесли сюди і Кротова, у «котел», бо ж іншого маршруту із східної Латвії, від Риги не було для військ противника – тільки в Курземе. Як для військ, так і для запроданців – тут їхня остання «фортеця». Тяжко думати, що справжні люди, такі, як старший лейтенант Іван, лейтенанти Петро і Сокіл, загинули, а кротови живуть, пиячать і служать фашистам, ще й можуть вижити у війні, щоб потім утекти кудись у Швецію, про що марять айзсарги, чи в Аргентіну. Для переконаних ворогів комунізму і Радянського Союзу місце знайдеться і після війни десь у Європі чи за океаном. З комунізмом ніяка буржуазна держава не стане миритися надовго і всерйоз. А коли так, то монополіям завжди будуть потрібні покручі, безбатченки, пристосуванці й сволота. в – Сволота!.. – повторив уголос Галка.

– Ти чого лаєшся? – тихо поспитав командир. – Чого ти розмітингувався?

– Про Кротова думаю… Десь спить собі на ліжку, під головою пухова подушка, а може, поклав голову на плече якоїсь Матільди чи Анни, яка ото оголосила влітку у власовській газеті, що шукає знайомства для одруження…

– Таке життя… – ствердив командир.

2

З раннього ранку рух на шосе посилився. Часом двигтіла навіть земля і ніби тремтіли стовбури високих сосен, ялин, осокорів. На хуторах лунали постріли з автоматів і кулеметів. Усі ці звуки наскрізь пронизували ліс, у якому перебували парашутисти Кудрявого.

Однак гуркіт на дорогах і стрілянина не лише вселяли тривогу у серця десантників, а й свідчили про хаос, що панував навкруг, про ситуацію украй напружену у ворожому стані.

Взявши з-під кореневища великої сосни мішки з харчами, парашути, четвірка Кудрявого вирушила на пошуки Тайди і Латиша. Короп вирізав собі палицю – таки шкутильгав. І він, і всі шкодували, що медикаменти, задушилися у Тайди. Як би знадобилася стрептоцидова мазь для губів Коропа, які кровили і дивовижно набрякли.

Ходили-бродили вони по лісі увесь день, раз по раз виходячи до галявин, на яких розташовані хутори, захоплені німецькими солдатами.

Десь за годину до смерку Короп, який шкутильгав позаду і пильніше за всіх придивлявся до всього, раптом гукнув:

– Це слід Тайди! Дивись. Кирзові чобітки 37-го розміру! З цяточками на підошві.

Він став на коліна й заміряв відбиток ноги на зволоженій землі.

– А може, це якась латишка з хутора? – засумнівався Орел.

– Ні! Чоботи наші! – стояв на своєму Короп і полегшено зітхнув. – А я вже думав, що її парашут не розкрився…

– Я теж, – в унісон відповів Галка. – Тільки боявся про це вголос говорити…

– Де ж вона зараз, бідолашна? – запитав, немов сам себе, Короп.

Йому стало неймовірно жаль дівчини. Та й на себе образливо. Це ж він першим сказав: «Баба у групі ні до чого, бо – все одно що на кораблі». Це почула й Тайда. Латиш спробував був заспокоїти Коропа, що ця дівчина варта кількох бувалих вояків і що, дякуючи їй, група Латиша виконала завдання командування у районі Даугавпілса.

Зараз Коропу соромно за ті слова і як солдатові, і як комуністові. А ще рекомендацію в партію давав Галці. Що Галка і хлопці подумають про такого комуніста, котрий вірить у забобони. Сказав би таке Юхан… Учився лиши три роки, ходив до церкви, богомільна у нього мати, віруючий батько! В одній сім'ї два боги – лютеранський і православний. Коропу незручно розпитувати у Юхана, бо той уникає подібних розмов, хоча всі знали, що потай Орелі хрестився, коли гахкав грім у небесах і блискавка шугала з хмар, щоб розколоти якесь високе дерево чи увігнатися у телефонний стовп. Юхан – одне діло, людина народилася і виросла у буржуазній країні, прожила за Радянської влади лише один рік. А Коропу не до лиця отак говорити про жінку.

Ось чому він зрадів, коли побачив відбитки малесеньких чобіт. Його велика рука з розчепіреними пальцями ніби гладила той слід, зігріваючи своїм теплом, що йшло від самого серця. Присівши над слідом, він думав про свою доньку, котрій через десять років буде стільки літ, скільки зараз Тайді, і яка, звичайно, знатиме про цю війну тільки з його розповідей, з книжок, фільмів. І знатиме ще й те, що така ж двадцятилітня її ровесниця летіла парашутисткою на бомбардувальнику, бо в командування не було під боком транспортного літака. Летіла у Курляндський «котел», аби скоріше скінчилася війна.

Нарешті Короп підвівся і витер сльозу рукавом. Він дедалі ставав уразливішим, тонкосльозим. Всі знали про це, і ніхто не насміхався, бо нерви оголені, мов дроти, з яких ножем зішкребли ізоляцію, і в такому клубкові до короткого замикання – одна мить.

– Жива наша Тайда! – радісно мовив Короп. – Зустрінемося, і попрошу пробачення.

– І я теж! – вигукнув Галка. – Отак бевкнути: «Що ти, мейтинес, тарабаниш кістками під боком?» А вона: «То йди шукай собі пухкеньких, як твої варенички!»

– Не розумієш ти, Галко, краси! – втрутився Орел. – Якби не товстий Латиш, я б її закохав у себе.

– Та чули вже! – докорив джиґуну командир.

І хлопці надовго змовкли, думаючи про Тайду і про себе в цьому Курляндському «котлі». Думали, що їх чекає завтра? Не лише думали, а й намагалися пильно спостерігати за лісом.

– Латиш! – раптом вигукнув Орел, котрий зараз виконував функцію розвідника і йшов попереду. – Та не один.

– Тайда?! – в один голос вихопилися Кудрявий і Короп.

Розвідники побачили Латиша, котрий зняв кашкета і витирав піт з чола, і ще одного високого хлопця у картузі з великим козирком і в німецькій шинелі. За плечима у юнака стирчав ствол карабіна.

– Ба! Як упрів, анцихрист, нас шукаючи! – сказав Орел, не зводячи погляду з Латиша і хлопця.

– Свейке! – вигукнув Галка.

Латиш стояв на тім боці невеличкої луки з автоматом і речовим мішком за плечима і витирав рукавом обличчя.

– Таки точно впрів! – усміхнувся розбитими губами Короп.

Парубчак, який був з Латишем, здригнувся, почувши вигуки. А десантник обернувся, не зробивши спроби скинути з плеча автомат, ніби весь час ждав, що його погукають свої.

– А, це ви?.. Свейке! – привітався Латиш стомленим голосом. – А Тайда де?

– Ми думали, вона з тобою…

– Ну як же! – невдоволено сказав Латиш. – Вона стрибала одразу за Галкою, а за нею – Орел. Десь мусила приземлитися між Галкою й Орлом…

– Так і ми думали. Та не так сталося…

– То, вважаєте, її парашут не розкрився? – аж пополотнів Латиш.

– Не вважаємо. Короп ось знайшов недавно слід від її чобіт.

– Чобіток 37-го розміру, – нагадав Короп.

– Точно! – усміхнувся Латиш. – Це її розмір…

– Все знає цей товстун! – ревниво прошепотів Орел, нахилившись до Віктора. – Навіть розмір Тайдиного взуття..

– На те він і розвідник, – сказав Галка.

– А цей хлопець – наше поповнення! – показав Латиші рукою на стрункого, русявого юнака з ямочкою на підборідді. – Август з міста Кулдиги. Німці посилають молодих латишів копати окопи, а він утік…

– Як патріот, – насмішкувато зауважив командир.

Та Август цілком серйозно відповів:

– Я – комсомолець. І карабін роздобув. Шукаю партизанів…

– Швидко Латиш довірився, – неголосно сказав Короп командирові.

Командир мовчав, хотів перемовитися з Латишем, бо був невдоволений його вирішенням іти й ліс із першим стрічним.

Кудрявий кивнув головою, і Латиш зрозумів, що хоче від нього командир. Вони відійшли на кільканадцять кроків.

– Так швидко, без усякої перевірки взяв новачка із собою? – запитав Кудрявий.

– Август – із Кулдиги, куди наїхало вже з п'ятнадцять гітлерівських генералів. Зараз там готують місця для них. Може, це штаб фронту? – продовжував Латиш, не відповідаючи прямо на запитання про Августа.

– П'ятнадцять генералів?.. – Кудрявий закліпав очима, у яких погасли злі вогники, а на устах з'явилася заздрісна усмішечка, ніби отих генералів він узяв у полон мов «язиків».

– Август тільки вчора в Кулдиги, – голосно промовив Латиш.

– Так! – ствердив юнак. – Там, біля мосту через Венту, німці поставили п'ятнадцять зенітних гармат.

– Та це ж чотири батареї! – вигукнув Галка, котрий добре знав зенітників. – Цілий дивізіон!

– П'ятнадцять генералів разом може бути тільки у великому штабі! – вголос розмірковував Кудрявий. – Мабуть, то штаб Курляндського фронту, тобто групи армій «Норд».

– На хуторі Пельчі, на дачі Ульманіса зупинився якийсь генерал Шернер. Дядя Едуард казав, – знову озвався Август, – що віднині «Норд» іменується «Курланд».

– Чули? – звернувся до всіх Латиш і, широко усміхаючись, став підкидувати правою рукою невидимі камінці – така була його звичка, коли хвилювався. – Генерал Шернер – командуючий групою «Курланд».

– А «Курланд» – не лише оті недобиті 18-та і 16-та армії, що були під Ленінградом і Новгородом, а й місцевість – Курляндія, Курземе, – розвивав думку Кудрявий. – Отже, «Курланд» – це й оборонний рубіж у противника. Так що дані Латиша дещо та значать для початку.

– А оці відомості… – загадково говорив далі Латиш. – На двох хуторах я зустрічав людей, які повернулися з Лієпаї. І троє, не змовляючись і не знаючи один одного, сказали: зараз у порту зібралося тридцять транспортів і десяток бойових німецьких кораблів!

– Троє так сказало? – перепитав командир.

– Троє. З хуторів… І ще! Августів дядько Едуард працює на віллі у Пельчі садівником, – додав Латиш, стишивши голос.

– Зажди, зажди… – застеріг рукою Кудрявий, напружено думаючи.

– Так. Мій дядя Едуард з весни – садівник на тій дачі, – пояснив Август.

Почувши ці слова, Короп не без іронії зауважив:

– Прислужник буржуазії твій дядя-садівник! А тепер ще й німецьким генералам прислужуватиме, поки наші війська не виметуть їх у Балтійське море…

– Не кажи гоп… Як це по-російському?.. Ти ж не знаєш латишів, Коропе! – ображено відповів Латиш.

– Дядько Августа – червоний латиський стрілець, герой громадянської війни. На Україні, лід Каховкою був тяжко поранений восени 19-го року…

– Може, цю легенду дяді склали німці або «лісові коти», щоб ошукати нас? – недовірливо озвався Короп.

– Ну, це ти вже… Як це по-російському?..

Латиш став трясти долонею, ніби щось зважував, але слова по-російському не знайшов, а лише докірливо похитав головою.

– Дядя поранений був під українським хутором Преображенкою. Його підібрали червоні козаки, – пояснив Коропу Август.

– Вірно! – ствердив ніби сам собі Латиш. – Хіба можуть межа кеті й німці щось знати про той хутір і червоних козаків?.. Я сам про них чую уперше. А тепер знаю: червоні козаки, земляки нашого Галки, бойові побратими дивізії латиських червоних стрільців. Що ж тут підозрілого? Звикли ви… Як це по-російському?

І цього разу Латиш не сказав, як то буде по-російському, а тільки підкидав уявні крем'яхи великою робочою правицею, на якій виразно проступали жили.

– Перевіряти анкетні дані… – підказав Галка.

– Так, так!.. Перевіряти анкету Августа і отих трьох латишів, що про німецькі транспорти говорили! – захвилювався Латиш. – Поки ми допитуватимемося, хто Август, хто ті люди, транспорти заберуть кілька німецьких дивізій і ті опиняться десь у Кенігсберзі! Вже зараз Галка мусить попередити наших, щоб пілоти й підводники бомбили й торпедували транспорти в лієпайському порту!

– Це вірно! – погодився Галка. – Треба повідомити Центр про транспорти. Та й обстановку взагалі… А ви ж тим часом відпочинете.

– Гаразд, – сказав командир радистові й звернувся до Августа: – Скільки тобі років?

– Сімнадцять.

– Хочеш бути бійцем нашої групи?

– Хочу. Карабін собі добув, щоб не соромно було проситися у партизани.

Парашутисти сіли на повалене дерево, а радист лаштувався вийти на зв'язок.

– Хутори кишать німцями й айзеаргами, – розповідав Латиш. – Люди бачили наші парашути. Так що будьте обережними. Про нас тут знають. Та видно, що вночі і вранці німцям було не до парашутистів. Тремтять, вражі душі! Бояться приходу Червоної Армії.

– Логічно! – кивнув головою Кудрявий.

– Ще не все про ситуацію. У лісах бродять купками латиські хлопці, що втекли від німців, коли ті їх мобілізували копати траншеї, і колишні червоноармійці – втікачі з німецького полону. А я натрапив на Августа.

Кудрявий уважно слухав Латиша і скоса позирав на Августа, думаючи про себе. Командира захопила думка використання в розвідроботі Едуарда Робертовича, дядька Августа, ким би він не служив на дачі у Пельчі, садівником чи двірником. Можливо, він посланий місцевими комуністами на таку роботу, бо не можуть підпільники діяти, не знаючи ворожого лігва. А ота вілла була завжди заселена якимись окупаційними чинами. Не так для групи Кудрявого важливо, по якій причині й коли став Едуард Робертович садівником. Важливо, – що він там є і що має племінника Августа.

Тим часом Галка вже відстукував на тон бік фронту телеграму:

– Центр. Терміново. 11.04.44. В лієпайському порту скупчилося тридцять транспортів. На хуторі Пельчі, на віллі колишнього президента Латвії Ульманіса командуючий військами «Північ» генерал-полковник Шернер влаштовує свою резиденцію. В Кулдизі зараз п'ятнадцять генералів. Мабуть, це штабісти армій, що відступили з-під Риги. Біля мосту через Венту в Кулдизі п'ятнадцять зенітних гармат. Нема поки що Тайди. Кудрявий».

– Отримав сигнал – «квитанція»! – доповів Галка командирові.

Схвильований Кудрявий уже звертався до Августа:

– Послухай, тобі треба дістатися в Кулдигу, а потім до дяді. Як на це дивишся?

– Я піду і все зроблю, що ви скажете! – погодився Август.

– А німці тебе не затримають?..

– У мене є аусвайс. Я добре розмовляю по-німецькому, бо вчився разом з німцями-колоністами у німецькій гімназії.

– Оце здорово! – вигукнув Кудрявий. – А до Кулдиги звідси далеко?

– Кілометрів з п'ятнадцять. Ранком вийду на шосе, і мене підкине якась машина. Я не боюся німецьких солдатів. З ними домовитися легко. Айзсаргів треба боятися, – зауважив Август. – Скільки днів я повинен там бути?

– Це залежить від цінності даних, які може дати твій дядя. Якщо надто цінні й термінові, повертайся через два дні. В іншому разі ми чекаємо тебе тут 17 чи 18 жовтня.

– Я зрозумів, – відповів Август.

– Зустріч тут, на лузі, біля поваленого дерева. Під коренем у консервній банці лежатиме наша записка. Все може трапитися за ці дні. Тому ти покладеш у цю баночку свій звіт про відвідини дяді. Нас цікавить усе про німців.

– Я це зрозумів, коли зустрівся з вашим Латишем, а тепер – моїм старшим братом і другом! – Август нахилив свою голову до плеча Латиша. – А про вашу дівчину можна сказати своїм людям на хуторах?

– Можна! – відповів командир розвідгрупи. – Навіть треба.

До місця, де були сховані мішки з харчами і парашути, того вечора дістатися не пощастило. Безліч дрібних болотець збили з толку навіть найкмітливіших в орієнтації хлопців, тому розташувалися під лапатими вітами ялини.

Була тиха осіння ніч. Спав Галка лише кілька годин. Опівночі прокинувся й побачив, що старий місяць зазирав до них крізь плетиво дерев, як і тої незабутньої ночі у квітні, коли вони спали під густою, з низькими розкішними вітами, сосною. Така сосна могла бути тільки на галявині. Їй не заважали дерева-сусіди, їй не довелося боротися за сонце, росла вона більше вшир, як молода огрядна купчиха, котрій не думати про хліб насущний.

– Не спиш? – запитав Кудрявий: Галчині думи, мабуть, розбудили і його. – Завтра займемося бухгалтерією на шосе. Ти підеш і Орел. А ми втрьох шукатимемо Тайду.

– Звичайно. Тільки, мабуть, нехай Короп буде зі мною. У нього ж нога болить…

– Хай так, братику-кролику.

Тільки благословилося на світ, Август був уже готовий піти з лісу. Його обличчя навіть у тумані світилося якимось натхненням, радістю від почуття, що піде виконувати своє перше бойове завдання для розвідгрупи Червоної Армії. Такого йому і приснитися не могло ще місяць тому. Однак Август бачив, що йому ніби не всі вірять. На мить хлопець поставив себе на місце того ж Коропа з розбитими губами. Прийшла до них людина, котра пробула в німецькій окупації понад три роки, а до того жила ще і в буржуазній країні чотирнадцять літ. Та ще ситуація: всюди німецькі війська, команди межа кеті, айзсарги, всюди лунає стрілянина. «Хто стріляє? По кому стріляють?..» Від цих запитань аж моторошно стає й Августу. «Як переконати Коропа, що я не можу вас зрадити, що дядя мій Едуард таки справді з ленінської гвардії стрільців, а не якийсь там садівник, прислужник буржуїв?»

– Я клянуся! – сказав нарешті Август, дивлячись у вічі Коропу. – Я все зроблю, аби Червона Армія розбила скоріше фашистів!

– Іди, хлопче! – сказав Короп, потиснувши руку Августові. – Ні пуха тобі, ні пера!

– Палдес! Палдес! – подякував Август і пішов.

Парашутисти далі шукали Тайду.

Раптом усі зупинилися здивовано вражені, не дійшовши кільканадцять кроків до дерев, під якими ще вдень заховали солдатські мішки з харчами, запасні набої до автоматів, плитки тротилу, міни, казанки і навіть два парашути. Галка й Орел, котрі йшли попереду, вмить скинули з плечей автомати, звели їх на бойовий взвод і мовби по змові, ставши на одне коліно, повертали головами сюди-туди, щоб розпочати вогонь.

Вдарити першими – означало або ж перемогти, або ж зменшити загрозу, що нависла над ними. Кудрявий, Латиш і Короп, які йшли за Галкою й Орлом на віддалі сотні метрів, теж приготувалися до бою.