Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

5

Розшукати машину, яка б ішла з фронту, їм допоміг старший лейтенант контррозвідки смерш, показавши свої документи шоферові півторатонки. Той і довіз цих трохи незвичайних пасажирів до Луги. Там вони розшукали комендатуру і всі четверо ввалилися в кабінет коменданта.

– Товаришу майор!.. Будь ласка, передайте до штабу фронту, в розвідвідділ, що група Кудрявого повернулася з бойового завдання.

Комендант, опецькуватий Майор з великою головою на короткій шиї, помацав поглядом рацію, а потім сказав, ніби роздумуючи:

– Ось підійде машина, і ви… – примружив око, – поїдете…

Вони вийшли на ґанок будиночка. Крізь шапки високих сосен пробивалися промені лагідного передвесняного сонця.

– Комендант виявився не бюрократом, – поділився враженням Кудрявий.

Про сказане командиром свідчила машина, що підкотила до комендатури. Хвилин за десять їх одвезли до будинку, обшальованого по-фінському, що стояв на пагорбі серед високих дерев.

У передній кімнаті біля вікна – стіл, уздовж глухої стіни – поміст із дощок, поряд – груба, струмить теплом. Короп покректав по-старечому, поклав обидві руки на пузате тіло груби і сказав:

– Оце вещ!..

– Молодці, біси-анцихристи, що натопили! – похвалив Орел незнаних господарів. – Я зараз же «мах на сонце, ляп на поміст». Засну і буду собі, як кум королю…

Він скинув фуфайку, підклав її під голову й ліг, закинувши ногу за ногу.

– Красота!

Хлопці розляглися, стелячи хто кожуха, а хто фуфайку, лягали. Кобуру з пістолетом кожен пересував на живіт, щоб не давила. Автомати поклали у голови.

Галка теж скинув фуфайку, обсмикав шерстяний, у густу клітинку, піджак і розстебнув комір косоворотки. Йому завжди здавалося, що комір, застебнутий на всі ґудзики, тісний. Побачивши газету, підійшов до столу і сів на табуретку. Він проглядав газету, а хлопці перемовлялися.

– Командире? Ніякого ензе не лишилося?

– Усе дітям віддали ще позавчора…

– Було б хоч сухарі притримати! – бідкався Орел. – Треба сказати коменданту, що ми голодні…

– Хіба він сам не розуміє?..

І раптом Короп змінив думку про коменданта:

– А ви помітили: у нього якісь хитруваті очі?

– Вважаєш, майор з анцихристами знається? – здивувався Орел.

– Годі тобі! – розвіював сумніви Коропа командир. – Що там пишуть?

– 2-й Український фронт завершив ліквідацію Корсунь-Шевченківського «котла». Накрито десять фашистських дивізій… Ну а Ленінградський і 2-й Прибалтійський припинили просування на захід… – відповів Галка, не одриваючи погляду від газети.

– Значить, дійшли тільки до «Пантери»? – запитав заклопотаним голосом Орел.

– Не все ж одразу, – сказав командир. – А на Україні вже другий удар після ленінградського по Гітлеру. Протягом півтора місяця…

Підперши підборіддя рукою, Галка дивився у вікно. До їхнього будинку підкотила автомашина, з якої вийшли офіцер і два солдати з автоматами напоготові. Червоноармійці хутко вибігли на ґанок і завмерли, неначе вартові. Галка намагався вгадати, що б це могло значити. Зайшов чорнявий, рум'янощокий, з вусиками капітан і, кинувши бистрий погляд на трьох, що лежали, а потім на Галку, сказав:

– Встати, коли офіцер зайшов!

– Здрам жлам! – привітався Галка, підвівшись. – Товариші спочивають з далекої дороги. Ще ранком були в німецькому тилу…

Він знову сів і втупив погляд у газету. Йому здалося, що капітан зараз піде в другу кімнату, де час від часу чувся голос того, котрий розмовляв по телефону. Капітан зверхньо процідив:

– А це ми ще подивимося, що ви за особи… «Подивимося…» Галці стало зрозуміло: комендант постарався, щоб з'ясувати, хто вони.

Підвівся Кудрявий і ніби спросоння:

– У чому справа, браття-кролики? Вітаю вас, капітане! Що передали вам зі штабу фронту?

– Який штаб??! – вигукнув капітан. – Може, вам ще привезти сюди командуючого? Гм… «Одправте нас у розвідвідділ! Перекажіть майору Савичу…» – іронізував. – Та такого майора і в природі нема! Ну як, голубчики?! – говорив з кавказьким акцентом, ще й тряс коліном на знак того, що нутром чує: оцих чотирьох треба добре перевірити. – Вас не роззброїли?

– Хай тільки хто спробує! – не стримався Орел, готовий до бійки за звичкою давньою, коли вони, хлопці-рибалки й селюки, билися з буржуйчиками.

– Ось як!.. – капітан від Здивування підняв одне плече, дивлячись вогнистими чорними очима на Орла, який лежав поруч із Коропом.

– Стомилися хлопці, – заспокійливим голосом сказав Галка, звертаючись до капітана. – А ми думали, нам вечеряти принесуть. Два дні не їли, товаришу…

– Це я вам «товариш»? – скривилися губи капітана в іронічній посмішці. – А хто ви? Партизани? З якої бригади? Хто командир? Комісар? Де дислокувалася бригада? Мовчите?.. – немов з кулемета, строчив запитаннями капітан.

Кудрявий відповів делікатно:

– Партизани ще першого березня парадом переможців пройшли по Ленінграду. Вам не сказав комендант, що ми розвідники фронту?

– Розвідники!..

– Ну а ви їх коли-небудь бачили? Не німецьких, а своїх? – втрутився Галка, не розуміючи поведінки капітана.

Пригадався низенький лейтенант з жовтими і червоними стрічечками, нашитими на грудях, відзнаками легкого й тяжкого поранень, – горластий командир роти стрілецького запасного. «Як би поводився лейтенант на місці капітана?..» Та думку Галки обірвав капітан:

– Що за натяк?.. Та знаєш, де ти знаходишся? Першим буду допитувати тебе! – ткнув пальцем на Галку.

– Ввічливості вимагаєте, а самі «тикаєте» на людину, яка має звання вище од вас! – сердито озвався Кудрявий.

Капітан ніби недочув, поглянув на місце, де лежала рація у білій упаковці, на якій Галка ще в тилу намалював червоний хрест олівцем, і заблимав очима.

– Я головний лікар… – взяла радиста злість, – то моя санітарна сумка.

Скільки в них було думок про цю зустріч. Чекали, як групі одразу допоможуть дістатися до майора Савича.

– Розберемося, який з тебе лікар…

– А може, не варто, – порадив Кудрявий. – У вас тут є телефонний зв'язок, ось і передайте про нас.

– Розберемося, куди про вас чи самих вас передавати! – вигукнув капітан.

«Що ти вдієш! Йому хоч кіл теши на голові, а він своє. Контррозвідники, які ближче до фронту, не стали б товкти воду в ступі. А цей капітан за вісімдесят кілометрів від передової…»

– Який допит? – вже нервував Кудрявий. – Нічого ми вам не скажемо! У нас є кому звітувати! Якщо не існує у природі майора Савича, то є Петро Петрович!

Тим часом спостережливий Короп штовхнув ліктем Орла й прошепотів:

– А не випив цей капітан для сміливості? Вже дуже щось розперезався. Дзвонити не хоче. А так звідки йому знати, що за птахи – Короп, Галка, Орел і Кудрявий… – назвав прізвиська голосніше.

– Приходитиме по одному. Без зброї. Але в супроводі автоматника. У флігель! – показав рішуче капітан рукою у вікно на будиночок віддалік. – До майора Савича, якого нема в природі, хочуть доїхати. Бачили таких швидких?..

Капітан поблискав великими, з поволокою темно-карими очима, обернувся, показавши спину, яку ладно облягла шинеля бузкового кольору.

– Красень який цей капітан! – порушив мовчанку Орел, прицмокнувши губами. – Та не зустрівся він мені в лісторанчику…

– Він, мабуть, до вчорашнього дня вчився і ще не був на фронті. Командуванню не підвладний. У нього свій наркомат. Того і вдає із себе суддю, слідчого і прокурора в одній особі. Перекуримо це діло, браття-кролики! – попросив у Коропа тютюну Кудрявий, хоча палив рідко, лише коли нервував.

Трималися вони на допиті скромно – тільки просили повідомити про них їхньому начальству. Капітанові ж, мабуть, хотілося мати справу із справжніми ворожими агентами, які під виглядом радянських розвідників пробираються до Ленінграда. А чому й не бути такому варіанту? Мало усяких зібралося в армії запроданця Власова? Звідки й бере кадри для армійської розвідки абвер адмірал Канаріс. Це ж добре, що комендант міста виявив пильність і вони затримані – тільки за вісімдесят кілометрів від фронту, а не в самому Ленінграді. Мабуть, не за будь здоров ці птахи курсують, вигадавши майора Савича! А може, повбивали справжніх розвідників і тепер вершать своє чорне діло в тилу радянських військ. Усе може бути! Тож треба і з'ясувати. Така служба в капітана і лейтенанта. З'ясувати, а потім уже дзвонити, куди наполягає Кудрявий.

Ось так розсудили капітан і лейтенант, на плечі яких випала ноша у цій війні викривати і знешкоджувати лазутчиків, шпигунів, панікерів, які з'являються по сей бік фронту чи перебувають у рядах Червоної Армії.

Допит тривав з перервами години дві. Вже почало вечоріти. Мовчазні, голодні й сердиті на себе й на свою долю парашутисти знову повлягалися, думаючи кожен про своє. Кудрявий заспокоював хлопців – про них, мовляв, уже давно передано у розвідвідділ штабу фронту, але установа та зараз далеко від Луги і до них уже, певне, їде майор Савич. А допит – це тренування для капітана і лейтенанта. Не можуть же вони сидіти без діла. Та ще доповів їм комендант міста. Чому б їм і справді не розібратися, що і як…

Та ці слова мало втішали Орла, Галку і завжди обачливого Коропа. Зненацька націлився він автоматом угору і випустив півдиска. З брусованої стелі посипалися тріски. На постріли вскочило два автоматники, капітан і лейтенант. Перший, пригинаючись, немов збирався танцювати навприсядки, пробіг від порога до протилежних дверей і вскочив У другу кімнату. Лейтенант і автоматники дивилися незрозумілими очима на Коропа, який стояв, тримаючи в руках ППШ.

– Тихіше! Чапай думу думає! – сказав. – Не заважайте капітанові налагодити зв'язок з нашими командирами, – кивнув на двері.

Крізь відхилені двері лунав збентежений голос капітана:

– Так от!.. Якщо за годину їх не заберете, ми не відповідаємо за них…

– Ось і домовилися! – розсудив Орел. – Одразу б так, з усіх чотирьох автоматів. Були б уже у своїх.

Кудрявий, Галка й Орел ніби не помічали лейтенанта, двох червоноармійців і навіть не дослухалися вже до погроз капітана. Вони дивувалися, як їхній пильнувач порядку! конспірації Короп відважився на таке. У ворожому тилу він кожному набрид: то – «Чого не дмеш у вогонь, щоб диму не було?», то – «Придивися до сліду, може, то й не коза пробігла» або – «Чого гудеш, як у трубу?»

Та ось вийшов з іншої кімнати капітан і, ні слова не сказавши, буркнув своїм, щоб ті покинули приміщення. Двері з грюком зачинилися.

– Розгнівалися на нас! – з жалем промовив Орел. – А ми ж хотіли тихо-мирно. Може, ще поваляємося? У ногах правди нема…

– І зовсім горе, коли правди нема! – філософським тоном вимовив Короп, зітхнув і почав скручувати нову цигарку. – Щоб дома не журилися… – зиркнув на Галку. – Як сказав гетьман Хмельницький.

– Засічемо час!.. – запропонував Кудрявий, намагаючись бадьоритися.

Він вийняв з кишені кіровський годинник і сказав:

– Після розмови капітана з нашими минуло чверть години. Лишилося сорок п'ять хвилин до з'ясування головного: бути чи не бути?..

Вже за півгодини біля будинку загурчав натужно мотор – машина виповзла на пагорб. Хлопці кинулися до вікна. З кабіни «емки» вийшло двоє. Обидва тримали пакунки.

Та ось вони вже на порозі. На обличчі шрам через усю щоку. Галка усміхнувся: враз упізнав Івана Сергійовича.

Полковник звів очі на стелю. І цього було досить, щоб хлопці зрозуміли: капітан про їхній «дебош» уже доповів.

– Здрастуйте! – привітався Іван Сергійович, передаючи Галці великий кульок.

У кульку загорнуте щось тепле. Тепло відразу відчув Галка.

– Тільки що підсмажена картопля, – пояснив полковник. – Довелося почекати, поки кухар з ензе зварганить вам делікатес на вечерю…

– А це оселедці, цукор, – поклав пакети на стіл шофер. – Підкріплюйтеся. Голодні ж, коли в розмові довелося вам ставити ось таку «крапку»! – кивнув на стелю і засміявся. – Видно, що наші, товаришу полковник!

– Та видно… – погодився Іван Сергійович, кивнувши журно головою. – Та нічого. Обійдеться і без гауптвахти. І ніяких більше про це розмов. Ніяких зведень рахунків з капітаном.

– Зрозуміло, товаришу полковник! – озвався Кудрявий.

– Ви – Кудрявий! – упевнено сказав полковник. – Галку я знаю. А оце – Короп і Орел?..

– Так точно! – мовили хлопці, виструнчившись.

– Ось і познайомилися. Вечеряйте. За півгодини поїдете в Ленінград. Якраз транспорт трапився: півторатонка й «емка» командуючого фронтом… – на цій фразі полковник зробив паузу.

Хлопці Кудрявого перезиралися. Це ж треба! Хтось із них поїде на авто самого генерала Говорова. Орел уже хотів гукати, щоб автоматник покликав капітана. Нехай би той почув, на якій машині, а значить і з яким понтом вони в'їдуть у місто на Неві. Орел засміявся, уявляючи, як би здивувалися хлопці в естонському гвардійському корпусі, звідки він прийшов у розвідку, побачивши його на авто командуючого фронтом. Та ще і якого командуючого! З тих кращих, талановитих полководців, які зараз командують десятьма фронтами – рубежі їхні пролягли від моря Баренцового до Чорного.

– Я на машині командуючого! – раптом вихопився Галка, піднявши ліву руку, ще й підпер її правою, як школяр-третьокласник.

– Єсть один! – загнув палець Іван Сергійович.

– І я! – не втримався й Орел.

– Екіпаж на легкову є! Ще буде там шофер, Галка й Орел! Візьміть у моїй машині два кожухи, закутаєтеся в них, щоб голів і ніг не було видно…

Орел і Галка перезирнулися.

– Нащо кожух? Ми ж у легковій будемо?

– В «емки» вибухом міни знесено верх. Півторатонка потягне на буксирі «емку» – колеса в ній справні. Буде за кермом і водій, щоб гальмувати згори…

Всі отетеріли від почутого.

– Командуючий був у бліндажі, а шофер на кухні, коли таке сталося, – пояснив Іван Сергійович.

– А-а!

– Тоді зрозуміло, – полегшено зітхнули парашутисти.

А Короп підморгнув Орлу й Галці:

– Ну що, піжони з Невського! Потягнемо вас на буксирі. А нам у кузові буде тепліше. За кабіною затишок.

– З вами ще з десяток офіцерів їхатиме! – сказав шофер «емки», на якій прибув Іван Сергійович.

Розвідники жадібно їли смажену картоплю. Пахла вона соняшниковою олією. Галці здалося, що він зараз дома і цю картоплю подала тітка Маруся, а не полковник. Ще б яєчні з салом!..

Галка уминав картоплю й оселедець і поглядав на полковника, внутрішньо відчуваючи, що той жде, поки вони підкріпляться, а тоді скаже щось важливе. А їм треба поспитати, у якому госпіталі лейтенант Петро. Може, скаже полковник і про Васю-саратовця.

Мовчанку порушив Кудрявий.

– А чому не приїхав майор Савич? Він обіцяв зустріти нас, коли прощалися на аеродромі.

– Знаю. Ми часто говорили про вас усіх, – стишив голос Іван Сергійович. – Майор Савич у далекому відрядженні.

– Ось як!.. – зітхнув Кудрявий. – Туди полетів? – кивнув головою на вікно, що виходило на захід.

– Так, – ствердив полковник.

– Його присутність там необхідна? – запитав Галка.

– Так треба, Галко! – сказав полковник і тяжко зітхнув. – Ну, а Вася й Оскар загинули героїчною смертю. У садибі господарів, куди мав ти прийти з фотокарточкою дівчини…

У Галки забило дух. Він пригадав, як Василь не хотів, щоб вони розлучалися. Навіть плакав і казав, що загине з Оскаром, бо вони не один для одного, бо їм буде тяжко на завданні. І ось: «Загинули героїчної смертю!»

– І наші… Лейтенант Іван і лейтенант Сокіл – теж. Героїчною… У бою з власовцями! – ледь чутно вимовив Кудрявий.

Сльози в Галки підкочувалися до очей. Це помітив Іван Сергійович і поклав йому на плече руку.

– Тримайся, синку!

– А як наш Петро?

– У госпіталі, на Василівському. У кепському стані, – вирішив одразу вже сказати Іван Сергійович про все, що могло затьмарити смутком хлопців Кудрявого: однако ж треба їм це знати.

– Ми провідаємо його! – сказав Кудрявий.

– Добре. Мабуть, захочеться піти й до знайомих?..

– Це ж і Катя жде не діждеться Івана!.. – зітхнув Галка.

– Знаю і про Катю, – повідомив раптом полковник. – Із Савичем на салюті зустріли – на березі Неви. Гарна дівчина! Та ми нічого їй не сказали. Хоча, здається, свого адресу вона дала…

– Ми знаємо. Іван обіцяв мене й Галку повести в гості до Каті. На вулиці Войнова. Це хто Войнов – полководець, письменник? – запитав Орел у Кудрявого.

– Робітник. Революціонер, – відповів Іван Сергійович.

– А-а… Житимемо на Невському? – поцікавився Орел.

– Ні. В іншій стороні міста…

О двадцять другій годині півторатонка з «емкою» на буксирі залишила Лугу. В кузові людно: дюжині офіцерів і старшин, виявляється, випало їхати до Ленінграда. З ними – Кудрявий і Короп, одягнені в кожухи. Змерзнуть пасажири – не біда: влаштують малу купу, верха нема. Нагріються.

Мов королі, сиділи в машині командуючого Галка й Орел. У кожухах, які одягають у люті морози сторожі, караульні. У таких же кожухах малювали прикордонників біля прикордонного стовпа з написом СРСР, подумав Галка.

6

Перші дні в Ленінграді Кудрявий і Галка писали звіт про дії розвідгрупи. Галка окремо ділився і враженнями про радіозв'язок, зазначивши, що у випадках, коли треба передавати радіограми, які перевищують сотню п'ятизначних цифрових груп і рація знаходиться поблизу якогось німецького штабу, можна застосовувати низькі антени. Ці рядки Галка підкреслював червоним олівцем, гадаючи, що радіоспеци звернуть на них увагу і перекажуть цей досвід іншим розвідгрупам.

Через тиждень Кудрявому, Коропу, Орлу і Галці Іван Сергійович запропонував знову полетіти по той бік «Пантери» – за сто тридцять кілометрів на захід від Пскова. На землю Латвії. Завдання – вдень і вночі слідкувати за рухом фашистських військ по шосе Рига – Псков, що живила 18-ту й 16-ту армії групи «Норд». Штаб її – у Пскові. Розвідникам важливо вчасно вловити початок передислокації ворожих дивізій і полків, окремих батальйонів чи то в напрямку лінії «Пантера», чи від Пскова на захід. Завдання Кудрявого локальне, місцевого значення і разом з тим універсальне, відомості розвідгрупи, можливо, виявляться корисними не лише Ленінградському і трьом Прибалтійським фронтам, а й Ставці Верховного Головнокомандування для координації дій на тому чи іншому фронті.

Особливо роздумувати, летіти чи не летіти, не було чого. Кожен вважав, що він до кінця не виконав завдання, бо ж радянські війська зупинилися на порозі Пскова. Це – на центральній ділянці. І тільки в Естонії, поблизу Нарви, захоплено плацдарм на західному березі ріки. Іван Сергійович не втаював, що десантує їх розвідвідділ штабу Ленінградського фронту, а доведеться працювати на 2-й і, можливо, на 3-й Прибалтійські фронти.

Про поспішність, з якою готувався десант, свідчило і те, що п'ятим у групу прийшов не латиш, а росіянин – старший лейтенант Леонід, низенький, худощавий і меткий акуратист, який щодня міняв до кітеля сніжно-білі комірці і до блиску надраював хромові чоботи. Начальство вважало, що у східній Латвії населення добре розуміло російську мову. Була також надія, що група знайде в місцевих людей своїх помічників і друзів.

І цього разу десант приземлятиметься наосліп, на луки у лісовому масиві, на північний захід від міста Алуксне. Це – двадцять кілометрів від шосе Рига – Псков. Кудрявий відмовився від вантажних мішків, щоб не було зайвого гуркоту і багатьох парашутів. Зброя, харчі, боєприпаси, рація, радіобатареї – все це повинно бути на самих десантниках. Коли група обживеться, акліматизується, тоді й повідомлять по радіо, щоб прилетів літак і скинув їм вантаж.

Поблизу ніякого партизанського загону не буде. Тому вся надія на чиюсь допомогу у сутичках з німцями а чи з «лісовими котами» тільки на самих себе.

Орел і Галка таки насмілилися провідати Катю, котра мешкала на вулиці Войнова.

Та ще до їхнього приходу у квартирі витав смуток. Старша сестра Каті сиділа кінець столу, підперши рукою щоку, й дивилася на хлопців байдужими, заплаканими очима. Вона була в чорній сукні, запнута чорною хусткою. Катя, мабуть, здогадалася, хто ці гості, й підвелася назустріч.

– А де Ваня? – замість привітання запитала.

Вона була вищою за сестру, а обличчям схожа на неї: такий же кирпатенький ніс, рівні темні брови, очі – сірі.

Галка й Орел мовчали, а Катя тремтливим голосом сказала:

– Похоронка Дусі прийшла. Чоловік її, лейтенант, загинув під Лугою. Два місяці тому, як вони одружилися…

– Війна, – не знав що й сказати Орел. Він дістав з внутрішньої кишені шинелі згорнену шовкову хустину. – Ваня все збирався подарувати. Та загинув…

– Як?.. Він же полетів приймати танки? – вигукнула Катя, кліпаючи очима.

Орел зиркнув на Галку винуватим поглядом, мовляв, забрехалися, ледве не сказавши, що старший лейтенант Іван убитий під Псковом. Отак-то вийшло в сестер: чоловік старшої загинув під Лугою, а коханий молодшої – за Лугою.

– Командування сказало, що він буде нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня посмертно, – сказав Галка, гадаючи хоч цим трохи втішити Катю.

Катя стояла, дивлячись широко розплющеними очима то на Орла, то на Галку, а потім затулила обличчя руками, підійшла до ліжка і впала на подушку.

Хлопці стояли ні в сих ні в тих, зітхали і винувато дивилися на дівчат.

– А це точно, що він загинув? – крізь сльози вигукнула Катя, не бажаючи вірити почутому.

– На наших очах…

– І ви їздили за танками? – запитала Дуня.

– Які там танки! – не втримався Галка. – Ми були в боях за ту ж Лугу. Ваня все те вигадав.

– Ось як? – понуро мовила старша сестра. – То присядьте…

– Ось принесли… – дістав Орел з польової сумки баночку консервів, півхлібини і загорнені у папір куски цукру-рафінаду. – Ваня так вірив, що зустрінеться з вами.

Орел поставив на стіл ще й пляшку.

– Пом'янете своїх лейтенантів!

– Сідайте і ви, – сказала Дуня. – Я зараз поставлю на стіл вінегрет.

– Де ж ви працюєте?

– Обидві на Балтійському заводі. Снаряди і гранати робимо.

Чарок не вистачило, і Дуня трішки налила собі у чашку.

– За пам'ять наших лейтенантів! – сказала старша сестра, дивлячись на дно чашки. – Це ж скільки ще дівчат не діждуться і лейтенантів, і сержантів, і рядових, поки… – І заплакала.

Галка одвернувся до вікна.

В далекому мареві на північному сході виринули обриси Ісаакіївського собору, Адміралтейський шпиль. Ленінград, освітлений сонцем, неначе плив у голубуватій воді. Щось було фантастичним у тому видінні. І пригадалося, як уперше побачив контури міста російської слави і соціалістичної революції вересневого вечора сорок першого року. Тоді батареї Окремого зенітно-артилерійського дивізіону Червонопрапорного Балтійського флоту розташували нові позиції на південь від Петергофа. Закопатися у землю неможливо: близько ґрунтова вода. Гармати, прилади, тягачі вони маскували як тільки могли. Та все ж були доброю мішенню німецьким артилеристам і мінометникам. Після обстрілу доводилося битися з танками і піхотинцями противника, що намагалися перерізати шосе і приморську залізницю: фашисти були особливо активними, бо їм було оголошено, що з російським Балтійським флотом покінчено – він перестав існувати. На підтвердження цього щодня посилалося по сотні й більше «юнкерсів», «хейнкелів» на Кронштадт, де були основні сили флоту. Півтонці й стокілограмові бомби адресувалися кораблям, дрібні – десятикілограмові – зенітникам. То були гнітючі дні. В окопах мокро від болотяної води. Ноги не висихали. Щоб зігрітися, батарейці виливали сто грамів горілки, належної од наркома як пайок, у казанки, кришили туди хліб і ложками сьорбали, аби не закоцюбнути вночі. Землянок не було: так і спали під відкритим небом. А потім до холоду додався ще й голод, контузії, поранення. У листопаді й грудні лише 150 грамів хліба солдатові.

Тепер фашистські війська відступили, блокаду ліквідовано, поїзди з Москви, з усієї країни йдуть у Ленінград.

У розгром німців під Ленінградом внесла і свою частку група Кудрявого, і такою дорогою ціною – смертю трьох офіцерів: старшого лейтенанта Івана і лейтенантів Петра і Сокола.

І ось зустріч із сестрами – знайомими Івана. Сум розтинає Галці й Орлу груди.

– За вічну пам'ять загиблих ми випили. Треба і за життя живих, за вас, Дуню і Катю. Ми часто згадували Катю, хоча й не були знайомі, – похвалився Юхан.

– Правда? – нарешті трішечки проясніло миле, бліде обличчя Каті.

– А чого нам вигадувати? – підтвердив Галка.

– І не говоріть! Таких видумників, як ви всі, годі й шукати!.. – махнула рукою Катя, уважно дивлячись на Галку.

Ті великі сірі очі немов говорили: «Ось так і живемо. Неважно. Чого прийшли?.. Краще б не знати, що Іван убитий. Тоді була б якась надія. Це не значить, що я не вийшла б заміж за іншого. Однак я вірила б, що він живий».

– Ми підемо.

– Заходьте, коли трапиться нагода! – сказала Дуня.

– Зайдемо, – пообіцяв Орел.

Галка подав Каті руку. Вона раптом заридала, прихилившись до його грудей. Він погладив дівчину по голові й мовчав, бо знав, що ніякими словами її не втішити. Жаль було її. Не міг діждатися, коли нарешті покинуть цю квартиру, в якій умістилося стільки смертей: батько й мати сестер померли з голоду рік тому.