Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

ХЛОПЦІ КУДРЯВОГО

Машиною ми їхали хвилин вісім. Та й ця віддаль здалася мені між Василем, Оскаром і мною неначе між двома фронтами по берегах Балтійського і Чорного морів. «Чи зустрінуся я коли з ними?»

Серце розтинав неймовірний жаль, ніби розлучився з рідними братами. Так негарно на душі ще буває в передчутті біди. Це я пам'ятаю з дитинства. Приснилося 26 травня 1937 року: ураган зірвав дах із хати. А наступного дня, в день екзаменів з української мови у сьомому класі, помер батько. В один день: іспитовий диктант і похорон…

По тротуару я побрів услід за шофером. Незабаром звернули в подвір'я великого, сірого, мов суцільна стіна, бо всі вікна затулено темним папером, чотириповерхового будинку. В одному з під'їздів зупинилися перед дверима на площадці другого поверху. Шофер натиснув кнопку електродзвінка. Двері відчинилися, і водій сказав:

– Тут ваша нова домівка, товаришу старший лейтенант! Хай щастить!..

Він пішов до автомашини, а мене хтось пропустив у квартиру.

По великій кімнаті ходив сюди-туди, опустивши голову, русявий майор – Андрій Савич.

– Вечір добрий! – привітався, і в цих двох словах відчулася м'яка білоруська вимова.

Савич підійшов до етажерки, на верхній полиці якої стояла старовинна орнаментована скринька, схожа на патефон. За пластинку служили тоненькі металеві диски. Савич завів ручкою пружину, опустив коліщатко на диск, і зателенькала мелодія «Вечерний звон». На етажерці у три ряді стояли книги у старовинних обкладинках, тиснених золотом. Мабуть, тут до війни жила якась інтелігентні сім'я. Про це стверджували і картини у широких золотих рамах.

«Вечерний звон, вечерний звон, как много дум наводит он…» – кілька разів повторювала, подзвонюючи, старовинна шарманка-патефон.

– Твоє, Галко, ліжко в тій кімнаті, де у командира. А ще п'ятьох – в іншій, – сказав майор Савич.

– Велика квартира, немов у графа Арбеніна з лермонтовського «Маскарада». Пригадуєте, скільки граф відчиняв дверей, поки позбувся остаточного глузду? – спитав я.

– Не графська, але нормальна квартира для семи. Всі вони старші за тебе на чотири й більше літ. Лише командир на два роки. Тримайся його. Не маю нічого проти жодного в них. Тільки хочу, щоб ти не брав із них ось такого прикладу, – показав майор на циферблат годинника. – Уже давно минула комендантська година, а їх нема. Не забудь, Галко, поводитися перед ними всіма, як справжній офіцер! – підморгнув Савич по-змовницькому.

Я посміхнувся:

– Постараюся, товаришу майор! У десятому класі я навіть гетьмана Хмельницького грав з Корнійчукової п'єси. Один акт ставили на районній олімпіаді. А старшого лейтенанта сорок третього року двадцятого віку зіграю. Головне б мені показати себе у радіозв’язку, товаришу майор, там, у тилу! Це непокоїть мене…

– У чомусь невпевнений?..

– Щось я не можу змиритися з тим, що багато нашого брата загинуло під час роботи чи трохи перегодом, коли німці засікали пеленгаторами рації!..

Майор не відповів, гортаючи книгу.

– Яка вродлива ця Оксана на літографії Маковського! Ніби на доньку мою схожа. Та й років їй стільки ж – шістнадцять!

На порозі з'явився невисокий стрункий капітан. Він зняв шапку, поправив світлі кучері і, винувато всміхнувшись, подолав розгубленість:

– Здрам жлам, товаришу майор! І ти, братику-кролик, здрастуй! – звернувся до мене. – Це наш новий радист, товаришу майор? Добрий вечір!..

– Так уже й добрий… – скептично мовив майор. – А чому нема чергового?

– А-а! – ніби згадав про щось Кудрявий і став декламувати:

 
Вы помните.
Вы все, конечно, помните,
Как я стоял,
Приблизившись к стене;
Взволнованно ходили вы по комнате
И что-то резкое
В лицо бросали мне…
 

Обличчя Андрія Савича просвітліло.

– Єсеніна кличеш собі на допомогу? Я б сказав тобі, Кудрявий, якби не наш новий радист… Сам, мабуть, до кінотеатру ходив, що так довго? – поцікавився майор Савич. – Дивився фільм «Сестра его дворецкого», а потім проводжав дівчину.

– Зою? А де інші янголи небесні?

– Десь ще у хмарах браття-кролики! – відповів загад-ново Кудрявий. – Сьогодні ж наші війська звільнили Київ! Святкує цю подію і Ленінград. У кожного є друзі, а в усіх надія, що скоро і наш фронт прорве блокаду! То й черговий не втримався, пішов на «кю-ер-ікс».

– Що за шифр?

– По радіожаргону це – «зустріч», – відповів Галка. – Домовлена зустріч між двома радистами.

Кудрявий посміхнувся. Моя відповідь йому сподобалася. А мені імпонувала його мова. Якби не «браття-кролики», фрази б його були чіткими, без зайвини. Мабуть, з ним легко писати радіограми. Це теж матиме значення, бо зайві слова – то додаткові хвилини роботи на передачу.

Кудрявий поклав руку на моє плече і сказав:

– Називай на «ти». Нас семеро братів-кроликів, одна у нас доля. Одне завдання. У багатьох випадках кожен сам собі командир і боєць. Нікотрий за іншого з нас робити не стане…

– А часом не знаєш адреси, де зараз твої люди? – про наболіле запитав майор у Кудрявого.

– Ми не криємося. Кожен знає, куди хто пішов…

Кудрявий ще щось хотів сказати, але до кімнати ввалилося троє лейтенантів, збуджено перемовляючись. Побачивши майора, всі увібрали голови в плечі і, позираючи один на одного, привіталися.

– Що, з'явилися щедрувальники в ніч перед різдвом! – Зауважив Андрій Савич, тримаючи розгорнену книгу.

Лейтенанти стояли ні в сих ні в тих, бо свого майора не чекали побачити опівночі.

– Знайомтеся з радистом. Галка, – показав рукою в мене майор Савич і нетерпляче звернувся до лейтенантів: – Коли діждуся останнього?

– Останніх буде двоє, – вийшов наперед трохи сутулий і огрядний лейтенант, років під тридцять. – Короп! – назвав себе, і його настовбурчені брови ворухнулися.

Короп був урівноважений, як і личить колишньому лісникові та й жонатому чоловікові, у якого є навіть донька. Про це сказав Кудрявий, знайомлячи Коропа зі мною.

Інші два були – Сокіл і Орел. У Сокола з Псковщини анічогісінько соколиного на конопатому обличчі. Біляве волосся прилизане набік, а ясні очі добрі й віддані.

Орел – хлопець з гордо піднятою головою і звихреною світло-русою чуприною. Жодної зморшки. Ніс трішечки кирпатий, очі лукаві, трохи примружені, голубі. У хлопців з такими очима завжди закохуються дівчата. Під гімнастеркою випиналися м’язи. Орел по матері естонець, по батькові росіянин.

Знайомство з псковичем Соколом і естонцем Орлом, сусідами по недавньому державному кордону, наштовхнуло мене на думку, що ця група готується до вильоту або ж в Естонію, або ж на Псковщину.

Не забарився появитися і шостий, чорнявий і рум'янощокий лейтенант.

– Петро! – назвав він себе по імені, подаючи мені руку, і додав: – Лейтенант. Заступник командира групи. Андрію Савичу! З того боку, на Невському, стоїть ваша машина…

– Ти, Петре, впевнений, що то моя? – здивувався майор.

– А хто іще може їздити у таку пізню пору, як не люди з нашого відділу? – відповів лейтенант.

– Звичайно, хто ще може ходити до таких пір, як не хлопці з нашого відділу? – сказав майор критичним голосом. – Розберетеся самі, хто мав чергувати цього вечора. Бувайте, браття-кролики і браття-архангели!..

– Ну і потрапив я у «братство»! – не стримався я.

Майор потиснув мені руку, кивнув Кудрявому і зачинив за собою двері.

Хлопці мовчали, дивлячись собі під ноги.

– Краще б він вилаяв нас або посадив мене на три доби, – нарешті заговорив заступник командира групи.

– Скучив за «пирогом з таком»? – насмішливо поспитав Короп.

– Ти мав чергувати? – запитав я у Петра.

– Ні. Однак я не терплю майорового мовчазного розпікання, – відповів Петро.

– Розтане наш майор, як лід на Чудському озері під весняним сонцем! – розсудив Орел.

– Однак все-таки соромно! – озвався Петро.

Незабаром світло погасло у всіх кімнатах.

– Жаль було покидати хлопців тої групи? – нарешті запитав Кудрявий про недавнє минуле.

– Тепер ви моя група. Майор казав, що ти, командире, закінчив учительський інститут.

– Так. Воюю із сорок першого, командував ротою. На Невській Дубрівці так різонуло по ребрах, що півроку відлежувався. А з офіцерського резерву пішов у розвідку до цього майора-білоруса, – неголосно розповідав Кудрявий. – Яке враження справив майор на тебе?

– Приємна людина.

– Про яку шістнадцятилітню ви розмовляли?

– Він говорив про свою доньку.

– А нам нічого не казав.

– Ще майор знає ім'я твоєї дівчини…

– Нехай знає. Я познайомився із Зоєю в госпіталі… Коли встиг стати офіцером? – раптом поцікавився командир.

– На курсах був, – сказав я неправду, намагаючись бути впевненим. – А ти вже капітан…

Кудрявий помовчав, і я подумав, що, напевне, він тільки лейтенант і «добавили» йому дві зірочки авансом, заради дисципліни й порядку в розвідгрупі, у якій майже всі офіцери.

– А в тебе була дівчина? – запитав Кудрявий. – Перша любов?

– Якщо то любов, то перша…

– Вірно підмічено: «Якщо це любов…» Бо ж не так і легко відповісти, що ж то є – ота любов…

Крізь відхилені двері мені видно сьомого бійця розвідгрупи. Старший лейтенант Іван стояв під люстрою, що кидала на нього світло двох електроламп, і дивився у затулене синім папером вікно. Припухлі губи застигли в усмішці, пальці мацали кінчик райдужного шарфа.

– Подарунок від Джульєтти? – неголосно зауважив командир, на якого теж падало пасмо світла з сусідньої кімнати.

– Ти не спиш, Сергію? – відповів запитанням старший лейтенант і завітав до командирової кімнати. – Що, шарф сподобався? Катя подарувала. Катя з вулиці Войнова, – уточнив він.

– А ти говорив, що йдеш до Ніни?

– Облиш свої «підначки»! – відповів Іван і, побачивши мене, увімкнув світло і подав руку.

– Новий радист?

– А ви той, хто патрулям не дає спокою опівночі? Сьомий з нашої групи?

– Нічого не станеться з тими патрулями. Побалакали трохи від нудьги та й побрели своєю дорогою… – Він зняв шарф і подав мені. – М'який який… – І підморгнув, мов давній приятель.

Говорив Іван неквапно і неголосно. Хода теж у нього була ніби повільною. Він, мабуть, був урівноваженою людиною, бо не зреагував бурхливо навіть на зауваження Кудрявого про Ніну. Погляд темно-карих очей швидкий, рішучий. Рішучість і впертість підкреслювалися і ямочкою на підборідді. Ніс в Івана з горбиком. Якби у групі не було Орла, Сокола, то Іванові б дали прізвисько Яструб.

Іван побрів до хлопців, що спочивали в інших кімнатах, хвалився:

– Катя подарувала…

«Ну і вечір! – подумки мовив я. – Розпочався він ще на вулиці Повстання. Чи спить у ці хвилини Василь із Саратова? Напевне, ні. А вдома мати, брати?.. Хлопці, може, і сплять, а мати – ні. Думає про мене, як і я про неї…» Пригадалося, як в одну з травневих неділь ми пішли підгортати картоплю. День був теплий. Сонце лагідне. З ставка долинали веселі вигуки хлопців з нашого шостого класу. Чи ж утримаєшся від спокуси не скупатися в такий день! «Мамо! На п'ять хвилин. Упірну й назад!» – і, поклавши на стежці сапу, я побіг до ставка, аж виляски пішли під п'ятами. Та й не повернувся ні на город, ні додому навіть увечері. Пішли хлопці ще і в кіно, щоб було про що писати самостійну роботу «Як я провів вихідний день». Приплівся я додому аж уночі, бо електросвітло ледь жевріло, не вистачало напруги для кінопроектора, а потім і зовсім погасло і, як сказав кіномеханік: «Кіна сьогодні не буде, докрутимо завтра».

«Може, мати думає про ту ніч, коли дала мені ляпаса після кіно. Смішно згадувати. Тепер листи з Харківщини привозитиме майор Савич. Та чи встигну ще отримати? З усього видно, що незабаром треба вирушати на той бік фронту. Недарма ж у групі естонець і пскович…»

Я ще довго перевертався в постелі, а коли засинав – почулися слова Васі із Саратова: «Сльози, як і радіохвилі, їх чують і свої, і німці!..» А що все-таки зробити, Васю, щоб хвилі ті не дуже чули німці?!» – подумки відповів я другові запитанням, що не давало мені спокою ні вдень, ні вночі.

НАШ ГЕНЕРАЛ

Уже який тиждень я не бачу в ленінградському небі свого супутника по військовій службі – семиденного місяця. Місто потонуло в туманах, у мряці.

Ще в перші дні перебування у групі Кудрявого я зрозумів, що готуємося летіти кілометрів за триста від фронту. Нас знайомили з політичним і економічним становищем у західних районах Ленінградської області, у Латвії й Естонії, з агентурною. обстановкою і партизанським рухом. На той час у Ленінградській області діяло 13 партизанських бригад, чисельністю понад 30 тисяч бійців. Командування групи військ «Норд», до якої входили 18-та й 16-та армії і штаб яких знаходився у Пскові, тримало для боротьби проти партизанів три охоронних дивізії і учбово-польову. Їх використовували як карателів. Фашисти то в тому, то в тому районах проводили каральні операції. Їхнє командування намагалося будь-що забезпечити спокій у тилу групи армій «Північ», воно чекало наступу військ Ленінградського і Волховського фронтів.

На території Ленінградської області виникло в ході війни з фашистськими окупантами кілька партизанських країв чи зон, як ось на захід і південний захід від Новгорода і Старої Руси, на південь і схід від Острова, на північний схід від Пскова, на схід від Гдова. Однак наявності партизанських зон не досить для бойової допомоги військам Червоної Армії Ленінградського і Волховського фронтів, які готуються до наступу. Партизани повинні взаємодіяти з армійськими частинами і завдавати відчутних ударів насамперед по комунікаціям ворога, зокрема, по головних його артеріях – Київському шосе, як називали шосе Ленінград – Псков, і Варшавській залізниці, що йшла від Ленінграда до Луги, до Пскова і далі на південний захід до Варшави і на захід до Риги. Влітку сорок третього ленінградські партизани брали активну участь у «рейковій війні» на Варшавці, на залізниці Псков – Дно – Стара Руса, Псков – Остров, Нарва – Кінгісепп – Гатчина. Було розібрано десятки тисяч рейок, знищено десятки ешелонів і мостів. Однак фашисти; посиливши охорону залізниці, відновлювали раз у раз рух по Варшавці, використовували й Київське шосе, день у день посилюючи охоронні заходи цієї головної магістралі.

Партизани – це велика сила, справжня армія. Партизани – це добре для радянського командування, це поки що – другий фронт. Однак партизани не можуть вирішити долю фронту навіть на таких ділянках, як Ленінградська область, Білорусія, північні райони Правобережної України, де партизанський рух розвинутий особливо. У сучасній війні головною силою була і залишається регулярна армія, І щоб ця армія била ворога напевно, вона повинна мати точну інформацію про заходи і дії військ противника. Заради цього розвідвідділ штабу фронту і посилає групи розвідників фашистам у тил.

Кудрявого непокоїв зв'язок з майбутніми освідомлювачами-інформаторами, котрі житимуть на хуторах, у селищах, у містах, зважаючи на каральні й розвідувальні заходи фашистів. Нас попереджували про обачність, бо про зв'язок розвідників з місцевими людьми дізнаються ворожі нишпорки. Отож якнайменше особистих зустрічей. Листуватися через «поштові скриньки», які влаштовуватимуться десь у дуплі старого дерева, поблизу хутора, під стовбуром примітної сосни, у стрісі поодинокої клуні на лузі чи ще де-небудь. Листи освідомлювачі кластимуть у банки з-під консервів, щоб не промокли. Там ще лишати і відповідь. А на подвір'ї хутора хазяїн вивішуватиме якийсь знак, якщо там німці.

Трудність для дій розвідників в Естонії була і в тому, що там у сорок першому році розгромлено фашистами партійно-комсомольське підпілля. Тому нелегко шукати інформаторів, які б служили розвідгрупі, без яких повідомлення, що передаватимуться в Центр, будуть надто блідими. В Естонії, Латвії сновигали банди буржуазних націоналістів – кайцелітів і айзсаргів, а на захід од Ленінграда – каральні дивізії німців, власовці, шпики, поліцаї, що стежили за партизанами й розвідгрупами, які засилалися з радянського тилу. Обстановка ускладнювалася ще й тим, що одразу ж після поразки фашистів у операції «Цитадель» на Курському виступі верховне командування німців поквапливо прийняло рішення спорудити «Східний вал» від Нарви на березі Балтійського моря униз по річці Нарва, по берегах Чудського і Псковського озер до Пскова й далі вздовж східного берега річки Великої, а потім на південь до Вітебська, а ще далі по Дніпру до його коліна в районі Запоріжжя і, нарешті, по річці Молочній до Чорного моря. Північну, частину цієї оборонної лінії фашистів від Нарви до Пскова, до Острова вздовж ріки Великої у німців назвали «Пантерою». Робота по спорудженню «Пантери» розпочалася вже на початку вересня. «Пантера», як ненажерливий хижак, людоїд, вимагала десятків тисяч робочих рук. І вороже командування військ групи «Північ» усілякими засобами, наперекір партизанським діям – врятувати населення від вигнання, привозили, як військовополонених, в смугу цієї оборонної лінії тисячі й тисячі жителів із східних і середніх районів Ленінградської області.

Вже на початку грудня група Кудрявого могла вилетіти за лінію фронту. Та. на перешкоді стала погода. Таких мрячних тижнів зими давно не пам'ятають і звиклі до туманів і дощів корінні пітерці. Старший лейтенант Іван жартував, що льотчики по обидва боки фронту заключили з богом угоду і тепер «давлять сачка», попиваючи ром і шнапс у бліндажах.

Нам час було де діти: штудіювали солдатський словник. Вчив нас вітатися і просити хліба естонською мовою Орел. У ролі наставника Орел був нетерплячим і гордим, дивуючись з того, що Короп нехотя і погано запам'ятовував естонські слова і фрази. А сьогодні майор Савич прибув ще з одним чоловіком, котрий не був схожий ні на якого лектора чи інструктора. Він був невисокий на зріст, у фуфайці і в шапці-вушанці, одне вухо якої стирчало «на Кавказ», а друге «на Мурман».

На кухні якраз протікав кран, а шведського ключа, щоб замінити прокладку, не було. Хлопці подумали, що майор і привіз слюсаря-сантехніка.

Чоловік у фуфайці проти високого, підтягнутого майора У модно пошитій бузкового кольору шинелі, крізь яку груди випиналися «колесом», був зовсім непоказний.

Однак, на наш великий подив, майор поводив себе якось завбачливо перед чоловіком у фуфайці. Савич хвилювався: такими рум'яними щоки у майора ми ще не бачили. Він позирав то в куток, де стояла рація на столику, то на Кудрявого.

Гість зняв шапку, пригладив русяве волосся і привітався:

– Здрастуйте, товариші!

Хлопці відповіли.

– Знайомтеся, – сказав Савич. – Наш прямий і найвищий начальник… – І назвав прізвище генерала.

Старший лейтенант і я аж роти пороззявляли від несподіванки: перед нами стояв начальник розвідвідділу фронту, прізвище якого було відоме не лише всім офіцерам в армії і у флоті. Адже наш генерал був ще й членом Ленінградського штабу партизанського руху з часу його заснування.

– У цій одежі зручніше, – ніби вибачався генерал і кожному потис руку.

– Сідайте, товариші. Вам ось-ось і в дорогу – як тільки проясниться. Тож я і прийшов побесідувати, – сказав Петро Петрович, сівши на стілець, який подав йому Короп.

– Про завдання вам уже говорилося. Війська нашого фронту розпочнуть наступ, розірвуть кільце облоги й підуть на захід. Ми вас закинемо під Псков. Вашій групі треба скопіювати ділянки оборонної смуги навкруг Пскова і передати нам розташування вогневих засобів і укріплень. Тому у вас і дві рації. Працюватимете у чотири руки, як піаністи на конкурсі… Знати оборону противника у смузі нашого старого кордону, який існував до возз'єднання Естонії і Латвії з Радянським Союзом, нам конче необхідно.

– Я родом з тих країв, товаришу генерал-майор… – похвалився Сокіл.

– Знаю, Соколе. Вас саме тому і взяли у групу.

– Ми підключимо місцевих людей, партизанів, у яких нема власної рації, і нанесемо на карти дзоти, доти, дротяні загородження… – пообіцяв Сокіл, підвівшись і виструнчившись.

– Сідайте! – мовив генерал. – Звичайно, не в усіх загонах там є рації, а тільки в штабах партизанських бригад. Ви ж діятимете більше самостійно. Хоч як партизани не підривають рейки й не знищують ешелони, поїзди все-таки ходять від Пскова до Луги. Рух по Київському шосе теж активний. Ваше друге, не менш важливе завдання, – здобувати відомості про рух німців по Варшавці й по Київському шосе від Пскова до Луги і навпаки. В цих повідомленнях мусить бути тільки правда! – Петро Петрович повторив: – Одна правда! Навіть коли ми будемо вас у телеграмах лаяти, що ви ловите гав і дивитесь не туди. Так трапляється, бо ви там не одні. Ті повідомлять про ними бачене, перевірене, а інші про те, що чули від людей, полонених. Чутки можуть бути всякі. Не все знають і «язики». До того ж німці можуть навмисне подбати про дезінформацію. Краще передати нам менше, зате тільки правду про дислокацію противника, його рух, про будівництво укріплена.

– Ми так і розуміємо свою роботу, товаришу генерал! – відповів командир групи.

– Однак, можливо, не всі це знають. Командира часом тягне немов магнітом на війну з тріском і шумом. Бійці захоплюються диверсіями, вважаючи, що позначити паличками на папері кількість пройдених на схід і на захід автомашин, мотоциклів, танків, тягачів, гармат – завдання першокласників, котрі оперують теж паличками на уроці арифметики…

– А на свій перший урок з арифметики я вирізав палички з вишні, і пахли вони клеєм… – раптом сказав я.

– Отож ніяких диверсійних актів з вашого боку. Це діло партизанів і диверсійних спецгруп! – рішуче попередив генерал. – Галка чимось стурбований?.. – стишив голос.

– Як ви сказали, ми з Коропом працюватимем у чотири руки, – почав я. – Звичайно ж, не з одного місця. Нащо мати запасного радиста, коли треба дати якнайбільше інформації з двох географічних точок?

– Це буде кращий варіант… – нагадав генерал.

– Щоб передати в ефір докладний опис оборонної дільниці, треба вистукати кількасот п'ятизначних цифрових груп. Радист «клюватиме» на морозі, ключ триматиме у руці, а не на столі, сидітиме, мов турок, схрестивши ноги, а не як сидять радисти у штабі фронту, то швидкість передачі буде мізерна. Більше десяти-дванадцяти груп не втнеш. Та ще після передачі кожних десяти груп ти повинен переконатися, чи прийняті вони безпомилково. То скільки часу займе передача п'ятисот груп?!

Всі мовчали, а генерал підпер підборіддя рукою. Паузу порушив майор Савич:

– Дві години роботи рації на передачу цілком досить, щоб німці не лише запеленгували її, а й вислали на автомашинах у цей район карателів!

– Траплялося і так, – погодився генерал. – Радисти гинули, так і не закінчивши передавати радіограми. Треба частіше переходити з одної хвилі на іншу, міняти місце передачі. Звичайно, це не так легко, але…

– Так нам говорили, – згодився Короп.

На мене кидали невдоволені погляди Кудрявий, Сокіл, Іван і навіть радист Короп, мовляв, нащо такі запитання, та ще й самому начальникові розвідвідділу фронту.

Я сидів ні в тих ні в сих. Відчув, як кров підпливає до моїх щік, вух. «Нащо справді почав оцю розмову?.. Генерал може подумати, що я боягуз. Маєш ситуацію! Мене прислали, щоб зміцнити групу Кудрявого, а, виявляється, радист Галка вже думає, як би чого не сталося!» Щоб не сказав генерал оцих слів, я випалив їх одним подихом:

– Вовка боятися – в ліс не ходити! Однак невже радіо-спеціалісти так і не можуть радистам, котрі летять у ворожий тил, порадити щось нове, щоб якось нейтралізувати дію радіопеленгаторів ворога?

– Поки що нічого, окрім написаного в інструкціях! – відповів майор Савич. – І ви це знаєте добре… – невдоволено докінчив.

– Нехай говорить, – заперечив майорові генерал-майор. – Але ж дещо у нас уже зроблено для безпеки роботи радистів, – звернувся він до мене. – Візьмемо спосіб шифрування радіограм. Скільки можна з десяти цифр утворити комбінацій у п'ятизначних цифрових групах?

– Мабуть, мільйон! – не роздумуючи, сказав я.

– То нехай ворожий шифрувальник пошукає потрібне цифрове сполучення у тому мільйоні комбінацій! – усміхнувся гість. – Наші специ над цим думали. Тому радисти й отримають тільки по одному примірнику цифрових стрічок. Та ще до того кожен має свій цифровий шифр. І ключ щоразу до шифрування ставлять не на постійному місці. Примітивів у нас уже не буде. І, це добре. Я певен, що потрібних шифрів у німців ще нема. Якщо ж додати до цього моральний дух наших радистів-розвідників, то ми тут обігнали німецький «Абвер».

– Ви натякаєте на те, що розвідгрупи там вербуються з покидьків, запроданців? – запитав командир Кудрявий.

– Якщо у тих групах не німці, а росіяни чи смертники інших національностей, колишніх наших співвітчизників, – з небажанням відповів генерал. – На жаль, такі групи є. Для цього фашисти не шкодують ні коштів, ні засобів, бо надто велика ціна у такій війні розвідці. І особливо відчуває це німецьке командування зараз, після битви на Курській дузі, коли наші армії форсували Дніпро і німці ждуть нових ударів нашої армії, в тому числі і тут, під Ленінградом.

– Зрозуміло! – відповів за всіх командир.

– Як мені здається, радист Галка не все сказав, що хотів? – тихим голосом мовив Петро Петрович, зустрівшись поглядом з моїми очима.

– Не все, – відповів я. – Та можна б те залишити поки що при собі, як експеримент…

Довелося вмовкнути, бо відчув докірливі погляди товаришів.

Петро Петрович бачив, що я зараз залишився один, що моєю поведінкою незадоволена майже уся група, яка прагнула зараз не хвилювати генерала, турбувалася, щоб усе було як слід, в злагоді, в одностайності. Генерал підвів руку, ніби затулив нею випромінене очима хлопців невдоволення, і сказав:

– На кого ти, Галко, схожий? На батька чи на матір?

Цього запитання ніхто не чекав. Розгубився трохи і я, відповівши:

– Кажуть, на матір!..

– Щасливий. Повернешся!.. То що ти хотів мені сказати?

– Все одно мене вважають радіотехніки і на віллі, куди я прибув уперше, і тут невігласом, як тільки заведу мову про висоту антени. Я вже пробував на тренувальному виході. Однак нічого з моєї затії не вийшло. Чули мої сигнали в Ленінграді надто слабо. Так слабо, що нормально передавати радіограму неможливо…

– То що ти хочеш? – не стримався майор Савич.

– Таких поразок я не боюся! Але й того, що я схожий на маму і що командир лінкора «Октябрьская революция» наворожив мені вийти з цієї війни живим, замало. Мене таки можуть пристукнути, не зважаючи на згадану «броню». І я не хотів би не поділитися з товаришем генералом тим, чим живу нині як радист…

– Говоріть, Галко, – примружив очі Петро Петрович.

– І скажу… – ковтнув я слину, бо пересохло в роті. – Нас, радистів, вчать виходити на зв'язок за умови, коли антена має бути дванадцять чи двадцять чотири метри і, звичайно, спущена з дерева. Ще краще, коли те дерево на галявині, на пагорбі…

– Вас так учать, – ствердив майор Савич:

– Я теж переконався – чим вище антена, тим краще мене чули, – сказав і Короп, який під час навчання уже виходив на тренування.

– Уявімо собі, що ми приземлилися десь під Тарту, або поблизу Риги, чи на кордоні із Східною Пруссією. Віддаль звідти до Ленінграда – триста, п'ятсот і навіть сімсот кілометрів. П'ятсот кілометрів, себто п'ятсот тисяч метрів… – міркував я вголос.

– На біса тобі арифметика? – спитав старший лейтенант Іван.

– Щоб довести мізерність висоти антени під час роботи на коротких, повторюю, на. коротких хвилях, якщо вона буде піднята навіть на найвищу в тамтешніх лісах сосну!.. Що ті метри проти півмільйона метрів віддалі між рацією моєю і Центром? Що ті метри, коли короткі хвилі одразу шугають у небо, до шару Хівісайда, щоб потім відштовхнутися і стрибати навколо земної кулі?! Віриться мені, переконаний у цьому, що Центр почує мене і з тисячі кілометрів, якщо я покладу ті антени тільки на кущ.

– Ну й-ну?! – сердито сказав хтось з наших.

– Однак на практичних заняттях з вашої затії нічого путньоґо не вийшло? – зауважив Петро Петрович.

– Так точно. Але наша вілла на Неві була у такому кілометровому відношенні до моєї рації на Карельському перешийку, як наш «Север» буде у ворожому тилу до найближчого штабу німецької дивізії чи корпусу. Полк не вважатимемо. У полку пеленга немає. Я хочу сказати, що там німці мене чутимуть так само погано, як і тут, в особняку, свої, коли на півтора десятка кілометрів працював на низькій антені. І все це я перевірю вже на своєму першому радіосеансі з німецького тилу.

– Ти хочеш штучно зробити «мертву зону»? – запитав майор Савич.

– Не знаю, як це буде називатися. Важливо те, що надповерхнева радіохвиля погасне у болоті, у лісі, звідки я триматиму зв'язок із Центром.

– Знайшовся і в нас Марконі й Попов в одній особі! – пожартував Андрій Савич. – Якби було так насправді, то цьому б вас і вчили на радіокурсах.

– Звичайно, – втрутився Кудрявий, – бути небаченим і нечутим для ворога – правило у розвідників.

– Але в тому разі, коли ті розвідники активно працюють, діють, – підказав, приставивши долоню до рота, Петро Петрович. – Можна бути непочутим і непобаченим, сховавшись у ведмежу берлогу…

– Я саме і тверджу про активність у роботі! – весь зашарівся і почервонів Кудрявий. – Та сліди свої на снігу ми будемо намагатися замести, замаскувати. Але ж ефір – не сніг! Ефір відкритий для всіх.

– Це ви кажете правду. До речі, хто у вас начальником штабу групи? – раптом поцікавився Петро Петрович.

– Ще не призначили. Заступник командира є! – відповів за Кудрявого майор Савич.

– Начальником штабу вашої розвідгрупи буде старший лейтенант Галка, – сказав генерал і, стишивши голос, додав: – Я теж не дуже впевнений, що вам, Галко, пощастить якось замести свої сліди в ефірі. Але спробувати треба.

– Спробую, товаришу генерал, заради роботи, на яку полетить наша група, заради усіх нас! – рішуче відповів я.

– То нехай вам щастить! – благословив генерал.

– Дозвольте, Петре Петровичу!.. – втрутився Кудрявий. – Судячи з того, що нас десантуватимуть під Псков, у розташування лінії «Пантера», це означає, що наші війська з-під Ленінграда й Новгорода, коли розпочнуть наступ, повинні з ходу пройти й оборонну смугу «Пантера» і взяти Псков?

– Все залежить від нас, від наміру противника на цьому фронті, від активності партизанів і, звичайно, від нашої агентурної розвідки. Незаперечним є те, що ми покінчимо з блокадою у найближчі тижні і війська нашого фронту вийдуть на оперативний простір. Назовемо умовно цю операцію «Нева-2». Ваша група – учасник цієї історичної операції.

– Коли наша армія підходитиме до району наших дій, чекати на неї чи йти далі на захід? – знову запитав Кудрявий.

– З штабу фронту давати накази у ворожий тил розвідникам не завжди доцільно. Але ясно одне: ми зацікавлені в тому, щоб група пішла далі, – висловив побажання генерал. – Ще: вам доведеться зустрічатися з місцевим населенням. Всюди ви повинні пам'ятати, що ви посланці Червоної Армії, яка виконує найсправедливішу у світі місію – виганяє фашистські війська з нашої землі і визволяє від гітлерівського рабства народи Європи. Ніякої зверхності перед населенням! Ніякого биття себе в груди. Не дають вам хліба – ідіть далі, не підвищуючи, навіть голосу. Успішно виконати завдання ви зможете тільки з допомогою місцевих людей, бо кожному з вас бракує знання німецької мови, а також латиської чи естонської. Своєю чесною роботою, об'єктивною інформацією ви збережете у наступних боях тисячі наших солдатів, допоможете командуванню точніше завдавати удару по ворогу. Пройміться почуттям відповідальності за свою роботу!