Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

11

Старший лейтенант Іван і лейтенант Сокіл приземлилися один від одного недалечко і вже зустрілися за кілька хвилин. Обом довелося пововтузитися навколо берези, яку накрив Іванів парашут. Гілки берези, впершись у міцний шовк, пружинили, стропи заплутувалися. Та все ж обійшлося без сокири, яку вже вийняв Іван з речового мішка.

Парашути і речовий мішок заклали хмизом, сосновим гілляччям, якого тут нарубано було немало. То там, то в іншому місці виднілися купи колод і штабелі дров. І всюди – сліди від саней, автомобільних шин, від людських ніг. Здогадатися було неважко: Іван і Сокіл потрапили у масив, де провадилася лісозаготівля.

– Вскочили ми, Юро, по самі вуха!

Іван звернувся до Сокола по імені, щоб якось тепліше стало на душі. Як-не-як – у ворожому тилу вперше. Та й зустрілися поки що вони лише удвох. Решта десанту вистрибнула кілометрів за чотири. Вже ранком тут будуть люди, автомашини, солдати. У німців же працюють під автоматами й кулеметами. Такий уже «новий порядок».

Того веселого настрою, що був у літаку, в Івана не лишилося й крихти. Його і Сокола занесло від решти десанту аж за залізницю, перейти яку буде не так легко, бо ліс обіруч насипу вирубано на двісті метрів і залізниця, як казали ще в Ленінграді, патрулюється німцями, бо партизани і минулого літа, і восени влаштовували тут операції «рейкової війни». «Нищили б уже паротяги, – невдоволено подумав Іван, – мости, вагони! Так ні. Взялися за рейки і такого шелесту накоїли!»

Дружного десантування не вийшло. І все через те, що хтось з обслуги не встиг скинути ще два мішки. Назад же їх літак не повезе. У лантухах боєприпаси, медикаменти, тютюн, мило, сіль. Все це дефіцит на окупованій території. Мішки в останню мить побачив Іван і заходився їх скидати з літака. На це пішов час. А навіть десяток секунд – запорука того, що десант би приземлився дружно. Цьому б сприяла й тиша – вітру не було, і «дуглас» летів низько. Однак Сокола та Івана однесло аж по той бік залізниці. А це означало – вони опинилися у вузькій смузі між залізницею Псков – Луга і шосейною магістраллю цього ж напрямку, яка пролягла майже паралельно.

Сокіл добре бачив, ще коли приземлявся, і залізницю, і вирубку уздовж колії, бачив холодний блиск при світлі місяця очищеного і добре вичовганого автомашинами покриття шосейної дороги.

Сокіл усе дивився в той бік, де за деревами ніби був великий простір. Можливо, там село, хутір.

– Ходімо, Ваню, туди! – сказав Сокіл.

– А може, візьмемо із знайденого мішка боєприпаси, поки не чути заготівельників?

– Ні. Це не по-розвідницькому. Ми повинні знати, де знаходимося, – не погодився Сокіл.

– Переконав. Бути по-твоєму, Юро.

За кілька сотень метрів ліс уривався і попереду розіслалася рівнина. У далині чорніли хати і хліви.

– Більше разу не вмирати! – вирішив Сокіл. – Зайдемо у крайній дім.

– Кого з себе удавати? – запитав Іван. – Поліцаїв, німців?

– На місці буде видніше.

– Що й казати, Юро, одвага мед п'є.

Вони пішли від лісу протоптаною стежкою до крайнього обійстя. На снігу понад стежкою сліди від хворосту, який тягли мешканці хати… Біля хліва зупинилися. Прислухалися. На подвір'ї і в хаті ніяких ознак життя.

Сокіл став біля вікна, Іван за рогом хати. Сокіл зазирнув у шибку – нічого не видно. У хаті тепло – шибки не замерзли. Недарма ж соснового гілляччя на подвір'ї велика купа. Топити хазяїнові було чим.

Сокіл постукав у шибку, несміливо, немов хлопець до дівчини. Так стукав він, Юрко, в останнє літо перед призовом в армію до своєї Насті. Потім Настя казала, що мати лише удавала, що спить, бо була не проти, щоб Юрко став її зятем. На обличчя він не красень, обличчя те в дитинстві було у ластовинні, а в юності стало муруватим: ластовиння розпливлося, немов зелена вода у ставку в час дощів. Чубик русявий, прилизаний набік. На такого не всяка дівчина й позаздриться, бо ж інші якості, варті шани, сховані десь у глибині душі. Про них могли засвідчувати лише сірі, великі й розумні очі, про що теж такій, як Настя, одразу не взнати. Доньці підказала мати.

Юркові здалося зараз, що стукав він, сигналячи, до своєї коханої дівчини, забувшись про все. Спохопився, коли перед самісіньким склом виринуло бородате обличчя, схоже на «дядька-чорномора» з дитячої казки, а може, ще й на портрет Івана Сусаніна з афіші Великого театру – коли був у Москві, слухав цю оперу. Спершу він відсахнувся. Та розгубленість тривала мить. Сокіл неголосно, але владно промовив:

– Червона Армія прийшла! Десант! – і націлив автомат у шибку.

Бородата голова перехрестилася. За плечима бороданя з'явилася, немов русалка, у білому, з довгим розпатланим волоссям жінка.

Сокіл миттю до ґанку. Там стояв Іван. У сінях цокотіли гаком чи клямкою невпевнено, нервово.

– Я сказав, що ми десант, – прошепотів Сокіл.

– Ну і даєш! Сказав би вже, що ти – сам Олександр Невський! Воскрес цієї ночі, – відповів Іван.

Двері відчинилися. Сокіл з Іваном, пригинаючись, вскочили до кімнати, нишпорячи очима й вічками стволів автоматів по ліжку, стінах, лаві.

– Нема у нас нікого, – порушила мовчанку впевненим голосом молода жінка. Вона вже встигла одягти сукню і тепер накинула на плечі жакет.

– Свят-свят… Хто там, Насте? – пролунав кволий голос з печі.

– Якісь, мамо, посипальники-щедрувальники! – не без гумору сказала Анастасія, що підкреслювало її сміливість. – Сьогодні ж Новий рік по-старому…

«Анастасія!» – подумав Сокіл. І, стоячи під вікном, пригадав свою Настю. А вголос:

– Ми щедрувальники. Можеш, діду, пригоститися тютюнцем з Великої землі. Абхазький. Точно такий, як і турецький! Пахучий. Такого вік тобі не доводилося палити, е те, що твій самосад, яким навіть стіни пахнуть. Як тебе величати?..

– Герасим, – сказав хазяїн. – А стіни прокурив, щоб міцніші були. Хочеться дожити до світлого часу…

Він дивився на Сокола й Івана, вдягнених у кожухи, взутих у валянки, з автоматами, що їх цінують і німці і поліцаї за патронники, схожі на сковорідки. «Мабуть же, десант! Якого біса німцям іти у таку пору?» – подумав Герасим, натягуючи верхні штани й одягаючи косоворотку.

– Поблизу німецький гарнізон є? – запитав Сокіл.

– В селі Цапелька є. Шосе ж поруч. Та й желєзка з верству з гаком, – відповів хазяїн.

– Ти щось хитриш, діду! До залізниці від Цапельки, що на шосе, з десять кілометрів! – уточнив Сокіл, який уже зорієнтувався, де вони знаходяться.

– Вірно. Дев'ять кілометрів, – сказала Анастасія.

– То, виходить, у вас кілометр з гаком – усі вісім? – засміявся Іван. – Псковський гак.

– Зайшли, то сідайте, – трохи знітився хазяїн, – якщо ви справді ті, що з неба…

– А якщо ні? – вирішив Іван промацати старого.

Герасим розвів руками й відповів з люттю в голосі:

– Та я б на твоєму місці не терзав мою душу. Вона і так пережила за сорок мучеників і за дванадцять апостолів!

– Не гнівайся на нього, – втрутився Сокіл. – Зрозумій і нас. Годину, як на цій землі. Усе невідоме. Де свій, де ворог…

– Чужий би грюкав у двері і, так барабанив у шибку, що деренчало й сипалось би скло. А ви… – проказав Герасим.

І Сокіл став перемовлятися в Герасимом. Парашутистові треба знати, де стоять німці і скільки їх, чи часто. бувають партизани, чи заходять у хату німці. Жінка вона вродлива, живе при гомінкій дорозі…

Старий дивувався, що за кілька хвилин він весь відкрився цьому «посланникові» з Ленінграда: таким Юрій виявився щирим, сердечним і всерозуміючим.

– Ми б хотіли вам зробити новорічні подарунки. У лісі, під дровами, сховані три парашути: два шовкових, один батистовий. Матерії вистачило б на хустки і блузки всьому вашому селу, – запропонував Сокіл.

– А вам, Насте, у першу чергу! – теплим, ніжним голосом мовив старший лейтенант Іван, і од голосу того чорні очі його заблищали, як розпалені вуглинки, у цій напівтемряві.

«Ой же і дає наш дон-Іван! – подумав Сокіл. – Та нехай залицяється для користі діла!..» Так хлопці іноді називали Івана, бо в нього справді жінки й дівчата закохувалися з першого погляду. Серцеїдів жіночих душ всюди йменували донжуанами. Що то є класичний образ у літературі, в опері! Та Юрій раптом звернув увагу, що до тих славних опер він вже сьогодні звертався. Дід Герасим видався йому Сусаніним. Якщо старий виправдає їхнє довір'я, то матиме підпільне прізвисько Сусанін. Якщо Іван «завербує» Анастасію, то вона стане Псковитянкою. Юрій уявив, як майор Савич і Петро Петрович будуть радісно здивовані, прочитавши в радіограмі, що всі відомості добуті Сусаніним і Псковитянкою. Сокіл зітхнув: ще ж так далеко до тої радіограми, в якій Галка передасть відомості.

– Допоможіть нам сховати парашути і дещо з вантажу, – Сокіл звернувся скоромовкою, немов у нього не було часу. – Жаль, коли таке добро дістанеться німцям. Наші незабаром прийдуть. Ждати вже недовго. Нас так і просили й про це сповістити своїм людям.

– Свят-свят… – почувся голос, а потім лопотіння: стара читала молитву.

Герасим зі смаком затягувався димком високосортного абхазького тютюну, якого, Юрій казав правду, він ніколи в житті ще не палив. Та такого тютюнцю не снилося навіть німецьким солдатам.

Герасим і Анастасія одяглися. Хвора мати на печі шепотіла молитву. Гучно стукали ходики. Старший лейтенант Іван підійшов до стіни і пальцями намацав стрілки: ті показували без чверті дві години. «Темного» часу у них ще з п'ять годин. Юрій та Іван повинні переховати парашути, взяти з речового мішка боєприпаси, міни, все необхідне. Потім їм треба пройти десять кілометрів на північ, по той бік залізнице Щоб знайти там хлопців Кудрявого.

З хати вийшли сторожко і попрямували тою ж стежкою, що й привела Сокола га Івана до Герасима й Анастасії. Раз чи два Анастасія спіткнулася. Іван тут як тут – підхопив її за тонкий стан, затримавши на талії свою велику ї теплу руку.

«А стан у неї інтелігентний, як у вчительки! – подумав Іван і додав: – Катя ніби огрядніша, хоч і молодша.» А вголос – про діло:

– Будете стежити з вікна за рухом на шосе, яке поряд, і ставитимете палички, як на уроці з арифметики в першому класі. Окремо – криті машини з солдатами, окремо – з гарматами тягачі, скільки промчить легкових «опелів» і «мерседесів» і в який бік… І ще. Якби ви знайшли «такого», хто б знав, де німці заряджаються бензином чи відпочивають. Ви жінка розумна, і вам здогадатися неважко, що може цікавити розвідників Червоної Армії.

– Я вже здогадалася, Ваню…

Почувши своє ім'я, вимовлене так лагідно Анастасією, Іван ніби зробився ще вищим. І тут же спохмурнів: «Щира вона чи тільки удає свою лояльність до нас?»

Сокіл тим часом нахилився, розгріб гілля і витяг звідти цілий оберемок білої шовкової матерії.

– Треба акуратніше скрутити і зв'язати парашутною стропою!..

– Знадобилася б така шворка в хазяйстві! – пробував Герасим міцність парашутної стропи. – А в отношенії того, чи добре бачу, можу доложить: читати без окулярів важко, а те, що віддалік, углядів би й за три верстви, дай бог кожному… Ну й міцна! – ще смикнув стропу.

– Обережніше, тятю! Щоб німці на цій стропі не повісили нас усіх! – застерегла невістка, а сама піднесла шовковий парашут до своєї щоки. – Який ніжний!..

Іван і Сокіл розшнурували тим часом мішок і дістали з нього пачки патронів, міни, підривачі до гранат, гранати і ще деяке спорядження. Все це добро складали у свої ранці. Бруски мила, кульки солі віддали Герасимові й Анастасії.

– Тільки будьте обачні! – ще нагадав Сокіл. – Знайдуть десь у вас німці хоч обривок парашутної стропи – кінець вам. Та ще, на біду, один мішок ми так і не знайшли…

– Хоча знаємо, що він десь недалечко, – додав Іван.

– Це вже гірше. Ранком німці знайдуть той парашут і стануть прочісувати вздовж і впоперек ліс, – клопотався дід Герасим.

– Добре, що тут багато слідів: і людських, і від саней, – завважила Анастасія.

Вони стояли серед штабелів дров, куп хмизу і пеньків.

– Запам'ятовуй, Ваню, кожний пень, кожен острівок чагарів, щоб іншим разом не заблудитися! – сказав Сокіл.

– Я запам'ятав усе, що треба! – відповів упевнено старший лейтенант, потиснувши руку Анастасії. – У мене є свій азимут…

Вона вирвала руку і сказала:

– Чи всі фронтовики такі?..

– Та ні, – відповів жартома Сокіл. – Через два – на третій.

– Ви на нього не гнівайтеся. У Ленінграді в нього е Катя. Вона й шарф йому подарувала. Покажи, Ваню, Анастасії батьківні шарф. Шкода, що темно. Вдень, та ще при сонці шарф виграє барвами, мов райдуга…

– Точно, – підхопив Іван, бо більше нічого не міг сказати на отаке «розвінчання» його особи. – А ми ось вашим дівчатам і жінкам подаруємо шовк на хустки й блузки. Скінчиться війна, надінете… – він у захваті підняв руку, зображуючи, яке то буде свято, а потім рішуче опустив її. – То не забудьте, що ми вам говорили. І про папірці, і про пень, під яким лежатиме консервна банка…

– Не забудемо, синки! – відповів Герасим. – Скоріше б наша армія приходила. Рушайте ось отак – за дві верстви й желєзка…

– За три кілометри, – уточнила Анастасія. – Дивіться добре: там патрулі ходять і їздять на моторних дрезинах. Особливо в ці дні…

– Чому в ці дні? – насторожився Сокіл.

– Німці ждуть якихось подій на фронті. Так говорив один офіцер.

– А ще буде краще, коли стане відомо номер дивізії чи полку, в якому служить той офіцер, – озвався Сокіл.

– Постараюся, – сказала Анастасія.

– І ще знайте, синки мої. Якщо й станеться біда зі мною й Анастасією, ми вас не викажемо. Як же інакше. Ми ж росіяни.

– Росіяни, тятю, і «лісові коти», – додала невістка.

– Що за «коти»? Вже вдруге чуємо від вас про «котів»? – запитав Сокіл.

– Це ті, що стежать за партизанами. Тут їх ціла зграя. Недалеко німці будують укріплення. На сторожі тих укріплень і стоїть якийсь там фюрер, а з ним зграя власовців.

– Оберштурмфюрер Вундерліх, – підказала прізвище Анастасія.

– Звідки ви його знаєте? – поспитав Іван, мовби сам давно знав того оберштурмфюрера.

– Німець на чорній легковушці часто проїздить мимо нашого села. Бував і в нашій хаті, – признався Герасим. – Видать, Анастасія йому сподобалася…

– Вундерліх служить в есес. Він якийсь начальник на будівництві укріплення лінії, яку ще з літа німці почали споруджувати руками тисяч наших людей уздовж старого кордону, – доповнила невістка і ніби у своє виправдання додала: – Не можу ж я піти у партизани!.. Синок малий дома. Та й дізнаються, спалять хату, уб'ють свекра, матір… Ми ж не в зоні живемо, а на трасі! Тут усі і все в німців на виду…

– Отакий-то калінкор! – сказав понуро Герасим.

Анастасія наблизилася до Івана і неголосно, але твердо сказала:

– Ми псковичі. Наші предки били німецьких псів-рицарів, не кланялися татаро-монгольським ханам». Повірте – і ми з свекром постараємося допомогти вам.

– Віримо! – посміхнувся лейтенант Сокіл. – Думаю, не підведуть земляки!

Сокіл переконував сам себе в тому, що нові знайомі – люди свої.

– Перекажемо. На той бік фронту передамо, що знайшли тут друзів. Будьте достойні цього. Ви мої земляки, і я несу відповідальність за вас! – сказав на прощання лейтенант Сокіл. І до, Анастасії:-А у моєї нареченої теж було ім'я Настя.

Іван думав про Анастасію. Не під ковпаком же скляним живе вона, а при самому тракті. Що ж тут дивуватися, що німцю подобається така жінка?? Як нічого особливого не було і в тім, що Анастасія служила б розвідникам Червоної Армії, спостерігачем на шосейній магістралі і, може, й ще в інших місцях, якими могло цікавитися командування в Центрі.

Він звів на неї погляд. Анастасія була струнка й вродлива. Може, Іван її ніколи не побачить. Може, мить, коли він дивиться на неї своїми вогнистими очима, вже не повториться. «Чи такий погляд у Каті? – мружив очі, ніби змірював далеку відстань. – Спить, мабуть, Катя у цю годину міцним, непробудним сном. А може, думає зараз про мене?»

Іван поклав на плечі Анастасії руки і поцілував її у гарячу щоку, прошепотівши:

– У щічку від імені всієї нашої армії як завдаток, що чоловік ваш повернеться неодмінно і саме з військами Ленінградського фронту.

– Ну й баламут ви, Ваню! Навіть сердитися на вас не можна! – сказала Анастасія.

– А нащо сердитися?.. Ми всі родичі у такій війні.

– Істинно! – погодився і старий Герасим.

Іван і Сокіл пішли. Вже кінчалася ніч, а їм ще переходити залізницю. Це буде нелегко. Та все ж Сокіл заспокоював і себе й Івана: «Це ж не позиція «Мажіно» чи «Зігфріда»!»

Та ось і вирубка понад колією. Місяць уже зайшов. Стало темніше. Це було їм на користь. Треба квапитися, бо за годину-другу вже світатиме. Десь удалині перегукувалися патрулі. З іншого боку лунав гуркіт двигуна моторної дрезини.

– Там станція Стурги Красні, – сказав Сокіл. – Надто пізня пора. Ризикнем, поки не розвиднилося й німці не пустили свої ешелони?

– Треба, Юро!.. Хлопці шукають нас.

12

Після довгих блукань Сокіл з Іваном зустріли одну з пошукових груп, послану в напрямку польоту «Дугласа» секретарем підпільного райкому.

Поки партизани й парашутисти йшли назустріч одні одним, на хутір удерлося зо дві сотні німецьких солдатів і під вибухи партизанських мін запалили хутір. На хуторі горіло все, що могло горіти. Незабаром з хати лишилися тільки піч та димар, що нагадував тепер чорний привид посеред білої пустелі. Карателі рискали по лісових дорогах, шукаючи сліди від валки саней, що покинула хутір, обшастали всі луки. Але там за ніч було стільки натоптано партизанами, які шукали вантажі, скинуті з літака, і самих парашутистів, що ніякому слідопитові не розгадати, де ж саме сліди парашутистів?! Та ще розгадували «лісові коти» і німецькі солдати після того, як добряче пообідали. Усім дали шнапсу, бо ж ішли у ліс, на холод, у глибокі сніги.

Поки каральна експедиція розгорталася, Сокіл та Іван зустрілися з партизанами. І паролем їм стали слова: «Товариші! Ваш Петро з нами!» А потім обмін запитаннями й відповідями на віддалі. Ще за хвилину: «Закуримо, щоб дома не журилися!» На таку просьбу спроможні тільки люди з відкритими очима, чистою душею і щирим серцем.

До таких слів німцям не дотумкати, хоч як би вони не обмізковували брехню, щоб ошукати парашутистів. Є ж на світі слова, фрази, які з головою видають тебе, навіть коли ти у ворожій уніформі, що ти свій, радянський.

– Закуримо, щоб дома не журилися! – знову повторив партизан, дістаючи з кисета нарубаного самосаду.

– Тоді свої! – сказав старший лейтенант Іван.

– Можемо пригостити і «Бєломором» з вашого мішка, що гойдався на парашуті.

– І справді свої! – упевнився й лейтенант Сокіл.

Дізнавшись, що заступник командира групи тяжко поранений у сутичці з власовцям, Іван розпачливо мовив:

– Так ось чому в мене боліло серце! Ось чому якийсь сумнів, мов черва, точив мою душу!

– Петя не уберігся. Як же це? Як же це? – говорив Сокіл.

За кілька годин Сокіл та Іван прибули в партизанський табір. Тепер до раніше зашифрованого уже тексту Галка змушений додати радісну фразу: «Тільки що зустрілися з Соколом та Іваном. Розпочинаємо роботу…» Ще радист повідомляв як підтвердження, що по шосе з Пскова на Лугу, між Подбор'є і Цапелькою, у першу половину дня пройшло 50, з солдатами у критих кузовах, автомашин.

Галка сидів на поваленій ялині, біля землянки, у якій ночуватимуть парашутисти, і дошифровував радіограму. Іван, Сокіл та Короп палили цигарки. Тут же стояли Кудрявий і Орел. Слухали Сокола та Івана про їхні пригоди.

– Добре, що ви, браття-кролики, вийшли до людей, – сказав Кудрявий.

– А чи можна вірити отим свекру й невістці? – засумнівався Короп.

– Побачимо. І вже скоро. У партизанів запитаємо про них. Але квартирантами у товариша Акатова ми довго не будемо, підемо на самостійну роботу. Так ми нічого не втнемо для свого командування. Конспірація – діло добре, але ще більше потрібен вихід на люди. Кожен з вас повинен сам розбиратися в людях і не забувати, що нас прислали сюди не ховатися від німців, а працювати. Ховатися тут не важко. Залазь у гущавину лісу, відшукай барліг, кидай туди мішок сухарів, консервів і лежи.

– Це все ти говориш, командире, ніби до мене? – розсердився Короп. – Я ж тільки за те, щоб сім раз відміряти і раз відрізати!

– Ні, Стасю! – звернувся по імені до Коропа командир. – Я просто розмірковую вголос. Сказане стосується й мене теж. Як і в тебе, так і в мене живуть дві особи: одна за обережність, інша за справжню роботу, за риск. От я і переконував себе і вас, віддаючи першу похвалу Соколу та Івану.

Кудрявий нахилився, підняв гілочку і став писати якісь лінії на снігу. Не підіймаючи голови, він сказав, звернувшись до Івана:

– Твоя Псковитянка говорила, що тут діють «лісові коти» оберштурмфюрера Вундерліха.

– І ще Анастасія сказала, що цей есесівець дбає про охорону укріпленої лінії на північ і схід від Пскова… – додав лейтенант Сокіл.

– Може, ті укріплення і називаються лінією «Пантера», про що казали нам у Ленінграді? – поспитав Короп.

– Може, – відповів за Сокола командир. – Та нам важливо у деталях знати ті укріплення хоча б у смузі десяти-двадцяти кілометрів, за які відповідає, якщо це правда, отой оберштурмфюрер. Га, браття-кролики? Може, якось спробувати вийти на Вундерліха через Псковитянку?

– Куди сягонув? – здивувався Короп. – Курочка ще в гнізді, а ти вже з сковородкою…

– А чому не подумати й про більше, навіть коли воно зараз нездійсненне? – втрутився Галка.

– Школярі ви ще обидва з командиром! – докорив старійшина групи Короп. А до Кудрявого: – Гадаєш, наші, розпочавши сьогодні вранці наступ під Петергофом і Пулковим, за тижнів сім прийдуть сюди і штурмуватимуть Нарву і Псков?

– Або штурмуватимуть зразу, або пізніше. І в обох випадках укріплення на порозі Пскова – міцний горішок. Його треба знати, щоб не поламати зуби, – сказав старший лейтенант Іван. – І Псковитянку з її знайомими у місті, і людей, що вмирають під нагаями на укріпленнях, треба покликати собі на допомогу.

Іван дивився на Галку. Той чаклував над текстом, розв'язував задачі з допомогою рулона цифр. Ще кілька хвилин – і він вийде в ефір.

– Псковитянка. Оберштурмфюрер і лінія оборони поблизу Пскова… – знову повторив, мовби сам собі, Кудрявий.

– І «лісові коти»! – голос Сокола. – Ми повинні будь-що помститися за Петра власовцям!

Парашутисти позирали на Галку, який закінчував шифрувати радіограму.

Галка відчув на собі погляд і підвівся.

– Юро! Місяцю ясний, Соколе бистрий, як співається у нашій народній пісні! Прдави мені кулаком між лопатками. А я займуся коліньми: геть отерпли! – нахилився радист.

– Можу й по ребрах пройтися. Скидай фуфайку! – пожартував Сокіл, духопелячи Галку поміж лопатками.

– Та обережніше! Гей, асистенти, – звернувся до Коропа й Орла. – Розкидайте антени!

Короп і Орел узяли дощечки, на яких намотано ізольовані дроти, і перезирнулися.

– Цей Галка виведе з рівноваги хоч кого! – буркнув Короп.

– Що хоче цим сказати наймудріший з усього десанту?

– Гадаєш, німці ще не вислали автомашини з пеленгами, щоб засікти твою величність?

– Вони не знають, коли я вийду в ефір, не знають хвилі, на якій буду працювати. Поки суть та діло, передам радіограму. А ви що, хотіли, щоб я працював на мізерних антенах? – запитав Галка.

Кудрявий теж не відходив від Галки. Навіть приточив до рації сухі анодні батареї на 180 і 260 вольт.

– Ну, братику-кролику! – підморгнув вицвілими бровами.

– Почнемо! – пошепки мовив Галка і переставив вимикач з нейтрального положення на прийом.

Натискуючи на голівку телеграфного ключа, що його тримав у лівій руці, глянув на амперметр. Стрілка амперметра захиталася: рація справна, можна починати. Щоки хлопця затремтіли, по спині побігли мурахи. Він вистукував свій позивний з трьох латинських літер OPL. Здавалося, й серце Галчине пульсувало у такт стукоту телеграфного ключа. Затамував подих, ніби занурився у воду.

«Аби почули! Аби почули!» – І витер крапельки поту з чола.

У навушниках, прикритих від зовнішнього середовища м'якою байковою матерією, зашуміло, запищало і забалакало німецькою й російською мовами.

Кудрявий випростався. Застиглими стояли й хлопці, немов умерзли в землю. З уст тільки клубочилася пара. Галці здалося, що навіть сонце, яке вже висіло над гострими піками ялин, одухотворене і йому не байдуже до цього. Пригадалося, як з Васею-саратовцем та Миколою-москвичем тримали радіозв'язок з того місця, де влітку сімнадцятого Володимир Ілліч Ленін писав книгу «Держава і революція». На тих луках Галці хотілося внести поправку в судження фахівців, що короткохвильова рація з далекої відстані може працювати й на зовсім коротких антенах. Та не вдалося. Надто близька тоді була відстань від луків на Карельському перешийку до міста Леніна, щоб дати розгін радіохвилям, які випромінюватимуться спершу в небо, а потім падатимуть до землі й знову шугатимуть за стратосферу, до йонізованого шару Хівісайда.

Подзьобавши ключем. Галка перейшов на прийом, зупинивши стрілку варіометра на частоті, що була у нього аварійною, тобто на якій можна приймати в разі виходу в ефір не за розписом.

Кудрявий аж присів. Увага радиста тепер зосередилася на слухові. Він зціпив зуби, насунув глибше шапку з відкоченими вухами, щоб не потрапили сторонні шуми, ніби відключився від усього світу, слухаючи гомінкий ефір.

Центр не відповідав ось уже тридцять, сорок секунд… Мовчав і через хвилину.

– Ну що?

«Що?..» – хіба він, Галка, знав, чому не відповідають. Мабуть, не почули. Він знову передавав знаки телеграфним ключем і слухав.

Нарешті! В ефірі пролунав позивний Центру з трьох літер латинського алфавіту. Так. Сумніву не було. Радист почув Галку на аварійній хвилі й уже впевнено, досить гучно сповіщав, що чув на три з плюсом бали і що готовий прийняти радіограму.

Напруження у Галки спало. Він посміхнувся, зняв навушники і подав Кудрявому й хлопцям. У навушниках похрипувала морзянка.

– Наші?

– А чому такий хрипкий голос?

– Простудилася. Мабуть, схопила ангіну… – сказав Галка.

– Іди ти, браток-кролик! Ще й жартує! – із задоволенням вигукнув командир групи. – Передавай скоріше, бо щось наші господарі партизани уже шикуються у взводи.

– Пищать малопотужні курчата, а рація Центру – індик! – пояснив Галка товаришам, чому така відмінність у звуках, якими був переповнений ефір.

І знову полинули сигнали в ефір. Галка передав два десятки п'ятизначних цифрових груп, а потім поспитав, чи всі прийняв радист Центру. Довелося деякі повторити. Не біда. Працювати можна. Наступний десяток груп оператор на тім боці фронту прийняв без помилок. І так по десять, по десять Галка все передавав цифрові групи.

Були затримки, Галка повторював окремі групи, однак діло вершилося.

Минуло чверть години. Галка передав увесь текст радіограми. Для Кудрявого у штабі ще нё було заготовлено ніякого тексту. Та й зрозуміло: там нічого не відали ось уже добу про долю групи.

– Чому не згортаєш своєї музики? – здивувався Кудрявий, дивлячись на засмучене й задумливе обличчя Галки. – Що трапилося?

– Хай хлопці змотають на дощечки антени. Спробую по-своєму! – раптом вирішив Галка.

– Ти ніяк не вгомонишся! – невдоволено зустрів нову затію першого радиста Короп. – Що за людина? Почули тебе на три бали, то й радуйся, що передав! їм же не те, що тобі, сидячи на стовбурі й відтираючи пальці, щоб не заклякли. Та і вдалині вже пострілюють! – кивнув головою.

– Однак і слух у тебе, – завважив хтось.

– Слух радиста, – піддакнув Короп. – Чує моє серце: сюди прийде полк карателів.

– А може, дивізія, – уточнив Орел.

– Не смішно, – буркнув Короп.

А Галка тим часом уже вистукував на ключі, користуючись антенами, які викликали сміх і подив. В обидва гнізда він устромив кінці нерозмотаних з дощечки антен.

– Та ти що? – готовий вилаяти Галку командир.

Однак радист підняв руку: не заважайте. І Кудрявий угамував гнів. Він навіть став благати всіх апостолів, щоб допомогли Галці таки довести своє, щоб його почули на, ось таких химерних антенах. Скільки школярства було в цьому досліді! Однак Кудрявому хотілося вірити, що цей хлопець недарма у школі студіював фізику і був чемпіоном з шахів, нехай і випадково, як признався сам Галка, бо був інший гравець, у якого Галка вигравав надто рідко, але який програвав випадково, зловивши гаву, якомусь іншому й слабкому шахістові. Кудрявий до війни закінчив дворічний учительський інститут. В школі і в інституті поважав хлопців, що були здатні до самостійного мислення.

Такої здатності у людини не треба глушити й на війні, навіть коли вона рядовий солдат. З цим зараз мало хто рахується серед командирів, пов'язуючи таке «самостійне мислення» з неслухняністю, яка може привести до нещастя у той момент, коли треба буде підкорятися єдиній волі командира. Саме заради цього в роки війни скільки вийшло наказів про командирське єдиноначальство, про те, що наказ командира – закон для підлеглого. Але Кудрявий був переконаний: сила армії не у козирянні, а в тім, щоб виконувати свою роботу осмислено, свідомо, з урахуванням плюсів і мінусів своїх особисто і попередників чи сусідів по роботі.

«Нехай робить, як знає, цей неслух!» – подумки сказав Кудрявий, проймаючись до Галки повагою вже тому, що на такі експерименти здатний, можливо, він один з кількох десятків радистів. Урешті, може, професія радиста у нього є покликанням. Те, що Галка зараз робить із-за своєї упертості, має підстави.

– Нехай робить! – повторив уголос Кудрявий, звернувшись до парашутистів. – Почекаємо…

І це – чекання для Галки, якого ніколи ще не зазнавав.

Хвилина чекання у Галки особлива, як у гравця в шахи, котрий відчував, що в цій заплутаній ситуації є вихід, а ось якими саме ходами треба діяти, не знає. Не знайде той хід – програє, та ще й осміють його. Знайде, виграє – утвердить себе як радиста групи, з яким можна йти на серйозні завдання.

«Таки, мабуть, я сів у калюжу! Не варто було афішувати свою затію. Але ж треба спробувати! Заради діла, а не в ім'я спортивного інтересу!» Галка журив себе і водночас заспокоював. Тут же пригадав: «Лейтенант Петро у землянці жде моїх трьох пострілів, якщо вийде по-моєму. Він вірить. Жде цих пострілів, як ліків для своїх ран. Скоріше б Петю відряджали в госпіталь! Скоріше б сюди приходила наша армія… Прокляття! То дайте відповідь, хоча б заради Петра! Ну, класні оператори! Розвішали там свої вуха!»

Та він зараз не розумів, що думка, як і радіохвиля, блискавкою спалахує у голові. Адже відколи востаннє вистукав свій позивний, минуло кільканадцять секунд. А йому на морозі було вже жарко. Скинув навіть шапку, ні на що не надіючись. «Мабуть, я не правий? Та й чому це донині ніхто із спеців не довів, що можна працювати на віддалі триста і більше кілометрів з мізерними антенами?» Не підводив голови, боявся зустрітися з очима Кудрявого і товаришів по групі.

Раптом на приймальній хвилі ніби загуло, як це буває, коли вмикається потужна радіостанція, а потім… Потім несміливо, як і п'ять хвилин тому, хрипко просигналило три латинські літери, які були позивним Центру.