Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

– Авжеж не ми… – аби заспокоїти себе, сказав Пеньковський. – Але всі карти нам ці парашутисти вже перетасували…

– Тікаймо, поки не пізно!..

– Пізно. Помітять…

– Помітять і приймуть за партизанів!

Літак розвернувся, несамовито гудучи моторами. Ще скинув кілька парашутів.

Потім погуркотів у напрямку Варшавської залізниці і Київського шосе.

Й знову розвернувся, але пролетів ніби осторонь. Тих парашутів вони вже не могли помітити: далеченько.

Кротов напружено думав, ніби розшифровував надто складну задачу. «Удамо із себе партизанів у разі чого…» Поки що це перше рішення у даній ситуації. І Кротов прошепотів, показавши рукою на луки:

– Ми тепер «товариші», якщо хочемо зберегти свої шкури! Ми партизани із загону Дуригіна. Чули? Були на зв'язку з партизанами 3-ї бригади, що по той бік залізниці й шосе. Зрозуміли? Ми ті самі, кого вистежували…

Неподалік десантник звільнявся від парашута. Ось небесний посланець побрів по снігу до іншого парашута, біля якого чорнів лантух.

Десантник нахилився і розігнув спину. Піднявши лижі, став начіплювати їх на ноги.

– А може, вони кудись підуть?

– Нізащо! – прошепотів Кротов. – Цю клуню вони не обминуть.

– Хоч сядь та й плач… Ішли по одних, а тут звалилися на наші голови чорти з неба! Тікаймо…

– Пізно! Вже з десяток парашутів опустилося. А озброєні вони знаєш як?.. – сказав Кротов і облизав пересохлі від хвилювання губи.

Він злякався не на жарт, побачивши десант. Але переляк не позбавив його здорового глузду. Кротов у цю хвилину переміг Мамонька-боягуза. Розум переміг, бо йшлося, жити їм усім у наступну хвилину чи загинути. Бути чи не бути? Треба зробити все, щоб бути!..

– Я вже сказав. Ми партизани із загону товариша Дуригіна, – повторив Кротов, заспокоюючись.

Кротов намагався поставити себе на місце парашутистів. Що подумав би їхній командир? Які то «лісові коти» серед ночі, у лісах, де поблизу базуються партизани? Кротов прикусив губу, думавши: «Це вже треба бути такими завбачливими, як нарком ен-ка-ве-де, щоб розпізнати у нас трьох німецьких розвідників, та ще й з радянським автоматом, та ще й усіх росіян!..» Як добре не знають обстановку парашутисти, вони все одно менше освідомлені, аніж Кротов, Пеньковський і Рябушкін.

4

Немов онімілий, стояв Галка, зачудований красою лісу й засніженої галявини. Прислухався. Але гуркіт літака не дав йому зосередитися. Гуркіт глушив «клацання язиком», що було сигналом, по якому десантники шукатимуть один одного. Наївний сигнал! Його почути можна лише на кільканадцять кроків. А парашутисти приземлялися ще й за третім заходом «дугласа».

Перший крок на ворожій території. «А може, вона й не. ворожа? – подумав хлопець. – Тут десь дислокуються дві партизанські бригади. В них загонів, мабуть, з десяток. Чому це псковська земля мусить бути ворожою? Та тут не панували навіть татаро-монголи!»

Він ще поклацав язиком. Ніхто не озвався. «Невже я затримався і Кудрявого далеко закинули вперед? Та гав ловив і Орел, бо й цього нема. Та й летів же «дуглас» не вище трьохсот метрів. Розсіювання повинно бути б незначне», – розмірковував, щоб якось утішити себе. Саме втішити. Усі сили свого духу він спрямував на те, щоб бути спокійним у ці перші хвилини перебування у тилу фашистських військ.

Галці захотілося пити. Як і тоді, в спекотний липень сорок першого, коли їхні зенітні батареї тримали ділянку оборони на Кінгісеппському напрямку. Гармати стояли у високому житі й стріляли по мотопіхоті і танках, башти яких ледь виднілися з жита. А поблизу ані криниці, ані ручая. Коли ж загорілося жито, стало немов у пеклі.

А тепер січень. Мороз. Потріскує видихнуте повітря. Недавно ще була мрячна погода і сніг покрився корою, проламуючись під ногами, шурхотів. А місяць у чистому небі такий же самовпевнений, гордий, як і по той бік фронту, в Ленінграді. Ще глянув на світило. «Ото Каїн підняв Авеля на вила!» – згадалося.

Зупинився, знову поклацав язиком. Долинув нарешті надто бажаний голос:

– Браток-кролик Галка, здрастуй!

Радист і командир обнялися, неначе зустрілися після довгої розлуки чи воювали на різних фронтах і це зустрілися після прориву блокади.

– Як настрій? – запитав Галка, відчуваючи, як б'ється власне серце, – аж стугонить.

– Щось не подобаються мені оці три кола, що накрутили пілоти. Як нагриміли! Німцям треба бути зовсім сліпими, щоб не помітити десант із п'ятнадцяти парашутів, – мовив стурбовано Кудрявий, поклавши руку радистові на плече. – Це добре, що ти вже є! Пошукаймо Орла й Коропа… Інші, мабуть, стрибали за третім заходом.

Один лантух із завислим на берізці парашутом знайшли тут же. Іншим парашутом бавився вітерець на галявині, надимаючи його, мов мильну кулю. До цього мішка квапилося двоє: вайлуватий, огрядний Короп і проворний навіть у ватяних штанах і фуфайці Орел. Обидва зупинилися. Короп потер руки, ніби ті дуже змерзли, і по-старечому покректав:

– Так. Нас уже четверо… І два мішки.

– П'ятий мчить на лижах! – повідомив радісно Орел, обернувшись. – Він біс-анцихрист! Навіть кожуха десь залишив і форсить у новому німецькому френчі. Це не Петро, а піжон з Ліговського бульвару!

За півхвилини заступник командира групи лейтенант Петро був уже зі своїми.

– А кожух де?

– Біля мішка з парашутом…

– Уже четвертий, – мовив Орел.

– Не до кожуха зараз! Ми приземлилися біля якогось хутора. Я бачив будівлі, вогники в хаті. А ще за хвилину людей, що прямують на ці луки. Штурман виявився розтяпою і спровадив літак не туди. Ніяких двох озерець тут нема. Є клуня на луках, про яку ми й поняття не мали, коли домовлялися про місце десантування, – показав рукою.

Говорив Петро поспіхом, і а його голосі тривога.

Всі подивилися на клуню із засніженим дахом, що бовваніла за дві сотні кроків на луці. Якби не чорні стіни з колод, то клуня здавалася б потонулою в заметах.

– Скільки ж їх іде? – поспитав Короп.

– З десяток.

– А хто ж вони? – обережно запитав Галка.

– Оце і я хотів би знати, – зітхаючи, мовив Петро. – Одне знаю – наш десант помітили…

– Да! Штурман випив, а нам похмелятися! Ще й прилетить і доповість: завдання виконано, десант скинуто в домовлених координатах. Навіть на війні не обминеш брехню! – сердито сплюнув Короп.

Вони все ще стояли в нерішучості. Як бути?.. Чекати, поки прийдуть сюди оті десять, що прямують від хутора? А хто вони – партизани? Німці?

– З клуні виходять троє! – раптом прошепотів Кудрявий.

– От біси! Це ж вони стежили за нами! – вигукнув Орел.

Троє у цивільному одязі. Один високий, з радянським автоматом, інші два з гвинтівками прямували від клуні. Зупинилися. Один, з ППШ на грудях, вигукнув:

– Теж мені невидаль опівночі! Хто ви такі?

– Ти сліпий? – з серцем відповів на повний голос Галка. – Не бачиш, що ми янголи небесні? Хто ж іще з неба опускається на голубих крильцях?..

Кротов чув цей голос і стояв ніби заворожений. До парашутиста, нав'юченого, мов верблюд, двома ранцями по боках і одним мішком за спиною, віддаль була із сто метрів. Обличчя не розгледіти. Але голос на морозі був дзвінким і ніби знайомим. Де Кротов міг чути цей голос?

Та зараз не до розгадок кросворда, і він, намагаючись бути якнайспокійнішим, сказав:

– Партизани ми. Із загону товариша Дуригіна. Але про десант нам нічого не повідомляли…

Сказавши це, Кротов весь затіпався від ляку. Звідки знати йому, що партизанам не повідомляли про цей десант? «Пропало все!» – подумав закам'янівши.

– Звичайно, якби знали, то ви б тут запалили вогнище… – сказав Петро.

Це була рятівна фраза, за яку вхопився Кротов. Це був отой ковток повітря, якого так не вистачало мічману Непрану на підводному човні. «Все! – ледве вигукнув Кротов. – Мабуть, отой нав'ючений ранцями хлопець і є радист із запасного стрілецького полку! Який же вузький клятий світ!»

Трійка стояла в нерішучості, і Кротов, хвилюючись, зняв шапку і покуйовдив чуприну:

– Ми партизани із загону Дуригіна!

Тепер настала пора думати «янголам небесним». Про Дуригіна як представника оперативної трійки в Новосельському районі вони чули від генерала Петра Петровича, який був одночасно і членом Ленінградського штабу партизанського руху. Тож виходило, що пілоти помилково їх десантували у партизанський загін, як кажуть, без пересадки.

Уперше Галка партизанів побачив віч-на-віч два роки тому у величному й врочистому залі театру імені Пушкіна. Того зимового дня артисти ленінградської оперети ставили «Сорочинський ярмарок» на честь партизанів, які провели в обложений і голодний Ленінград валку з хлібом – дарунок селян партизанської зони. Партизани були одягнені у кожухи, фуфайки, бушлати, на шапках червоні стрічки, як і в народних месників часів громадянської війни. Серед обозників – бородані, тридцятилітні й хлопці, котрі не встигли підрости до мобілізації перших днів війни. Рейд валки з партизанським хлібом проліг повз ворожі гарнізони і поліцейські стани, через окопи лінії фронту, а далі по кризі Ладозького озера в Ленінград. Вистава супроводжувалася оплесками, часом непідробно щирим сміхом партизанів. Кілька їх сиділо спиною, поблизу Галки, і той інколи обертався, чуючи перемовки і регіт. Один посланець партизанів, сміючись із щиросердного Черевика, хапався за вухо. Та й більшість глядачів активно реагувала на гру акторів. Мабуть, це були ті хвилини, коли всі забували, що Ленінград – фронтове місто, що в будь-яку хвилину може розпочатися обстріл з Пулковських (висот снарядами великого калібру, та й можуть у цей ясний зимовий день на місто налетіти ворожі бомбардувальники, і не кожного з глядачів жде сьогодні вечеря, а коли і є та вечеря, то лише з п'ятдесятьма грамами хліба.

З ротів глядачів клубочилася пара: у театрі не топилося. Однак артисти були вдягнені, як і їхні герої на Сорочинському ярмарку в спекотливий серпневий день. «Оце дають! – почув Галка котрогось з партизанів. – Їм би сто грамів перед виставою, щоб не закоцюбнути!..»

Тоді, два роки тому, Галка й на мислі не мав, що колись доведеться зустрітися з партизанами на місці їх дій, у тилу німецько-фашистських військ. І ось тепер ця друга зустріч з партизанами…

– От невидаль! Ви нам не вірите, чи що?.. – ще звернувся партизан з автоматом ППШ. – Двоє з ваших, ходім-те до товариша Дуригіна на переговори!

Галці здалося, що слівце «невидаль» сказане якось м'яко і знайомо. Помітив Галка і те, як високий, з автоматом ППШ знову став куйовдити свою зачіску від хвилювання.

– Так ото ваші йдуть сюди? – запитав раптом Короп. – Прийдуть, і потім переговоримо…

– А чому не зараз! – заперечив лейтенант Петро. – Я з ними мотнуся і приведу командира сюди, – звернувся до Кудрявого.

– Добре! – кивнув Кудрявий.

– Не йди! – раптом смикнув Галка за рукав Петра, відчувши якусь непевність і тривогу. – Невеликий пан той командир. Прийде сам.

Та заступник командира групи обсмикнув новенький френч і вперся обома лижними палицями у сніг. Порівнявшись з трьома партизанами й перемовившись, Петро одірвався від них на кілька кроків уперед. За ним підтюпцем бігли троє.

Кротов, Пеньковський і Рябушкін не озиралися, щоб не виказати себе перед парашутистами, котрі залишилися ждати їхнього повернення разом із «командиром Дуригіним».

Кротов відлічував кроки. Йому хотілося справді нездійсненного: щоб якнайшвидше одірватися від трійки парашутистів і ніколи не дійти до партизанів, котрі цепом ідуть на луки. Від парашутистів вони віддалилися кроків на двісті. До партизанів було ще з півкілометра. «Ну й потрапили!» – кусав він до крові губи, позираючи на Пеньковського і Рябушкіиа. «Так! – думав Кротов про своїх поплічників. – Ще пройдемо кільканадцять кроків, до отих, чагарів – і вони обидва втечуть звідси. Страху їм не позичати! А що ж буде тоді зі мною? Їхній лейтенант Петро збагне, що ми не ті, за кого себе удаємо. А… Треба діяти…»

Кротов підняв автомат і, цілячись у спину парашутистові, натиснув на гачок.

Пролунала коротка автоматна черга, і лейтенант Петро впав обличчям у сніг. Пеньковський і Рябушкін побігли що було сили, щоб сховатися за клуню.

«От тобі й партизани! От тобі й друга зустріч з ними на їхній же землі!..» – з жахом подумав Галка. Він уже вихопив пістолет на довгому ремінці й цілився у чорні, ніби безголові, постаті. Постріли лунали один за одним, ляскаючи і тьохкаючи. Ось із його ТТ вискочив останній патрон. Випалив усю обойму, усі дев'ять. Та хіба поцілиш на такій відстані з пістолета?

Стріляли, ставши на коліна, Кудрявий і Короп. Орел побіг уперед. Галка кинувся за ним. В цю мить залунали ще постріли з гвинтівок і автоматів. То з протилежного боку дали знати про себе ті, що йшли від хутора.

З Орлом Галка біг до лейтенанта Петра. Встигнути б, доки підійде цеп. Встигнути б!.. Більше вже ні про що не думали Орел і Галка. Та їх наздогнав розпачливий голос Кудрявого:

– Назад! Вас уб'ють! Назад…

Галка й Орел зупинилися, важко дихаючи і дивлячись бездумними очима в той бік, звідки бігли озброєні люди. Вже чути їхні крики.

– Назад! – гукав Кудрявий. – До лісу!..

Кудрявий не договорив. І так ясно: їм тут чотирьом не втриматися довго проти отих, що йшли від хутора, та ще цих трьох, які зникли за клунею.

– Це власовці, туди їх розтуди!.. – вилаявся Короп.

«Отак Каїн підняв Авеля на вила!..» – у відчаї думав Галка, позираючи на місяць, якому так байдуже до подій тут, на псковській землі.

– Мабуть, убили, – порушив мовчанку Орел. – Одягнений же Петя не в кожух!

– Не в кожух… – аби що сказати, повторив Короп. – Петро ж був у новесенькому німецькому кітелі.

– Партизани не могли прийняти Петра за німця навіть у німецькій уніформі: вони ж бачили наш десант, – розсудив Кудрявий. – Напевне, це власовці або поліцаї.

– А де Сокіл, Іван? – запитав мов сам у себе Короп. – Вскочили ми в халепу.

Десантники заглиблювалися у ліс, важко переставляючи ноги по глибокому, часом до пояса, снігу. Гілляччя било по обличчях. Іноді зупинялися, щоб послухати, що діється там, за стіною дерев. Ні пострілів. Ні голосів. Ті, що прийшли цепом, мабуть, уже взяли вбитого чи тяжко пораненого Петра, одягненого в німецьку уніформу.

«Нащо він її одяг!» – картав себе Галка, ніби сам був винен у цьому. Йому інколи вже здавалося, що стріляв у Петра не власовець, а партизан, перелякавшись німецької уніформи, хоч Ця думка одразу відступила на задній план.

«Що знали про Петра? Дуже мало. Ані прізвища, ані звідки родом, хто його батьки й чи є у нього дівчина?.. Лише побачили, який Петро щирий і відданий хлопець… Мужнім показав себе і в ці перші хвилини перебування на ворожій території».

За час війни Галці немало доводилося бачити вбитих, змерлих з голоду, прострелених. Кожна з тих смертей по-своєму страшна, хоч і є оті смерті на війні неминучими. Г ось нова смерть – люди, котрі назвалися своїми, вистрілили в спину десантникові, а потім утекли. Падлюки! Така смерть протизаконна навіть на війні.

«А може, варто було не послухатися Кудрявого, а таки добігти, доповзти до Петра?»-зітхнув Галка. Він зупинився, щоб почекати командира, який ішов за ним слід у слід.

– Стомився?

– Треба було з Орлом добігти до Петра, – ствердив Галка ще раз думку, що обпікала його серце, його мозок.

– Ви б не встигли! Там би вас і прикінчили. Яка ж тоді буде робота для Центру ще й без вас обох? – сумним голосом відповів командир.

– Ти ще й про роботу думаєш? – запитав насмішкувато Короп.

– Хай би прикінчили і мене! – пригнічено мовив Галка. – Як же далі йти, не знаючи, що з Петром? Не відаючи, де Сокіл та Іван? Куди йти? Де ми взагалі? У якому районі?

У лісі стояла тиша, ніби і не було гуркоту літака, не було пострілів. Тихо. Мовби і війни нема.

– Петя упав не скрикнувши. Він убитий, – з тугою і скорботою мовив Короп.

Йому ніхто не відповів, хоча кожен думав у ці хвилини про долю Петра. Мовчанку нарешті порушив Орел, звернувшись до радиста:

– Тобі тяжко нести рацію і торбу з батареями. Дай щось мені…

Галка віддав дванадцятикілограмовий пакет із живленням до рації, у білому, ізсередини прогумованому ранці.

Десантники торували чи не найтяжчу у своєму житті стежку. Куди вона їх веде? До смерті? До життя?

Скільки в Ленінграді готувалися, на них надіялося командування – сам генерал розвідки… А виявилося, не буде навіть початку у їхній роботі. Нема з чим радистові Галці виходити в ефір на перший сеанс. Буде лише їхній кінець, нежданий і безглуздий.

«Ото Каїн підняв Авеля на вила…» – знову подумав Галка.

Ще зупинилися. Тихо.

– Мабуть, уже зустрілися і троє вбивців зі своєю поліцайською бандою! – прошепотів Короп.

Хлопці запалили цигарки. А Короп, дивлячись на сліди, що зникали між дерев, сказав:

– Хурделицю б заразі.. Як не ступай в один слід, як не маскуйся – все одно завтра наздоженуть карателі.

Минула ще якась година. Десантники зовсім знесилилися.

Орел рішуче зупинився і сказав:

– Ще вийдемо на залізницю! Якраз встигнемо на сніданок до фріців.

– То що по-твоєму?.. Не треба одриватися від власовців? – запитав насторожено обережний Короп.

– Одриваючись від власовців, можна напоротися на німців, – втрутився Галка.

– Погляньте, – показав рукою Орел. – Ось галявина і бомбова воронка. Тут і окопаємося. Звідси у нас буде гарний сектор обстрілу. Як, командире?

– Точно. Нащо мучитися походом у невідомість, – погодився Кудрявий. – Поки що заляжемо у воронці. Почне світати, нехай Галка передасть у Центр про наше нещастя. Може, щось порадять, попередять партизанів про нас…

Ситуація настільки приголомшила командира, що Кудрявий навіть не примовляв свого улюбленого «браття-кролики».

– Ніякого зв'язку не буде! – заперечив Галка. – Таку ганебну радіограму не стану зашифровувати. Доживемо до вечора, тоді й передам!..

– Думаєш дожити до вечора? – скептично зауважив Короп, накидаючи на сніг гілок, де збирався лягати.

– Є шанс: я і Галка на матерів схожі! Ось цього якраз і не врахували німці з карателями, – буркнув Орел.

– В усякому разі, в нас – чотири автомати, з тисячу патронів, гранати. Повоюємо! – пригасив свій песимізм Короп.

– На нашому сліду поставимо кілька протипіхотних мін! – уточнив план оборони Кудрявий.

– І чого я не розшнурував ще в літаку мішок і не взяв баклагу? – раптом пожалкував Орел. – . – Тепер все одно дістанеться німцям. Хоч вертайся назад та шукай…

Галка вмить спохопився і дістав зі свого ранця баклагу.

– Візьми, старійшино, – подав Коропу.

Короп заблимав очима, а Кудрявий здивовано вигукнув:

– Іди ти!.. Є чим зігрітися!

– Андрій Савич дав, щоб відзначити благополучне приземлення…

– Як у воду дивився Савич.

Їсти не хотілося. Однак усі знали, що їсти треба. І вони нехотя жували суху ковбасу, сухарі, розмочені в снігу, на який хукали теплим повітрям з рота.

Місяць уже був на західному небосхилі, заплутавшись у засніженому гіллі високих ялин. Яка краса! Мовби у казці. Ліс, ніби заворожений, причавлений снігом, заллятий синьо-темним відблиском далеких зірок. Такого лісу Галка ще ніколи не бачив. «Що там на Слобожанщині? Ані сосен, ані беріз, про ялини годі й говорити. Ліщина у байраках або гаї дубові. Та куди снігові втриматися на дубах! Тільки стрункі ялини здатні одягнутися у такі білі шати…» А тут не ліс – казка. У казці добрим людям завжди удача, успіх і життя. А тут?

5

Тільки на світанку Кротов, зовсім знесилений, мов загнаний вовк, важко дихаючи, зупинився і сказав:

– От невидаль – оті парашутисти! Змусили нас драпати. Перекур. Ноги на стовбур! – скомандував. – Як виправдаємося перед оберштурмфюрером?

– Скажемо, що пішли на пошуки партизанських командирів, а натрапили на червоних парашутистів! – відповів, витираючи обличчя і спітнілу лисину, з якої клубочилася пара, Пеньковський.

– А де докази? – з іронією поспитав Кротов, удаючи в цю хвилину з себе оберштурмфюрера. – Де папери вбитих, де полонений десантник?..

Справді, як Кротов пояснить своєму шефу? Що він, Кротов, злякався і випустив нагоду провести парашутистів до партизанів і там з ними залишитися, щоб вивідати все для оберштурмфюрера? З таким «причепом», як парашутисти, зовсім не боязно іти до партизанів. Ото було б діло по великому рахунку! Таке не присниться не те що оберштурмфюреру Вундерліху, а й самому шефу імперського гестапо. Кротов же втратив такий шанс, всадивши дві автоматні черги в десантника. Нерви підвели.

Поверталися до свого шефа Кротов, Пеньковський і Рябушкін тими ж лісовими стежками й дорогами, які й привели їх до клуні на луках, де приземлився радянський десант, йшли озираючись: боялися переслідування партизан.

Нарешті Кротов зупинився, обіпершись спиною об стовбур сосни. Він важко дихав. Віддалік уже виднівся большак, на якому блищали сліди від гусениць і автомобільних шин.

Тут можна й «поголосувати». У Кротова є пароль. Та й багатьох знає в обличчя за два місяці перебування у цих місцях.

– Не сумуй, пане Кротов, – сказав Пеньковський, задерши ноги на стовбур.

– Таку нагоду упущено!.. – відповів Кротов.

– Не до жиру, бути б живу… – підкинув Рябушкін.

– Краще б не було того десанту. Ми б зробили своє, і гер Вуидерліх дав би нам «вольную» під чотири вітри!

– Так. Так… – засміявся Пеньковський. – Під чотири вітри! – І гукнув до Рябушкіна: —Чого не задираєш ніг? Боїшся, що з халяв потече? Діло житейське: ідеш по чужу голову, неси й свою.

– Сволочі, – вилаявся Рябушкін і побрів у чагарі.

– Не тужи, Кротов! І моли бога, що так обійшлося… Акатовці чи дуригінці з парашутистами все одно нас би розкусили, – заспокоював.

– Так гадаєш?..

– Так. Ніякі ми не боягузи, а герої!.. Що там стежити за партизанами, коли надибали десант?.. Та ще стільки парашутів! Хто з німців знає про цей десант? Ніхто. А ми знаємо. Пан Вундерліх теж знатиме. То за що ж нас лаяти-гудити?

– Точно! – сказав Рябушкін, повернувшись з чагарів.

Рябушкін змерз. У нього зуб не попадав на зуб. Голову зовсім увібрав у плечі, руки розставив і тому був схожий на городнє опудало.

– І ще прикинь, пане Кротов! Ти убив парашутиста у німецькій уніформі? Так. А кого совєцькі посилають сюди у німецькому кітелі з новенькими погонами? – запитав самовдоволеним голосом Пеньковський. – Тож-бо… Не шию нам намилить гер Вундерліх, а подякує.

Кротов уперше усміхнувся. Запаливши цигарку запальничкою, він у думках аналізував до подробиць, про що буде доповідати оберштурмфюреру. «Ти сліпий? Не бачиш, що ми янголи небесні?! Хто ж іще з неба опускається на голубих крильцях?..» – вчувся голос хлопця, обвішаного ранцями білого кольору. Хто міг летіти в тил противника з такими торбами, як не радист? Це ж ясно, як удень…

Кротов подивився у той бік, де вже давно зайшов місяць, і зітхнув. У голосі тому – насмішка-виклик. Радист неначе глузував з «бездумного партизана», який нібито не тямив, що й до чого, тобто звідки і нащо сюди опустилися «янголи небесні». Кротов прикусив губу, повторюючи два слова. Так говорив і радист із запасного полку, дружок загиблих Овчаренка й Охріменка. Можливо таке чи ні, що на луках опустився «янгол» в образі радиста із запасного, котрий. ледь не нажерся отруйних грибів? Авжеж. Для підготовки у десант його і взяли два підполковники з погонами інженерів. Куди ж іще посилати оті десанти з Ленінграда, як не під Псков, не в район лінії «Пантера»?

«Так. Усе вірно. Хоч випадків таких в історії небагато. Все ніби закономірно: морячок-радист з витатуїрованим якірцем на лівій руці вже тут, на місці своїх дій! Навіть якщо це і не він, то відомості про новий радянський десант дуже знадобляться оберштурмфюреру Вундерліху».

Від задоволення Кротов руки потер.