Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

10

– Ти можеш іти? – крізь сон пізнав Галка голос командира, прокинувшись від кашлю.

Він розплющив очі й прислухався. Об натягнуті на жердину плащ-палатки, що, як дах, опускалися донизу в обидві сторони, билися краплі дощу.

– Ти міцно заснув, і ми ждали, поки прокинешся, – знову озвався Кудрявий. – Йдемо, куди веліло начальство.

– Ось як! – прошепотів Галка пересохлими губами й закашлявся.

– Тс-с-с… – раптом просунулася в намет голова Коропа.

Вартовий конспірації і порядку приклав палець до рота і сказав:

– Таки ожив…

– Іти можеш?.. Орел і Латиш змайстрували носилки для тебе з плащ-палатки. Нам треба йти, Галко. Ранком сюди наваляться карателі. Вони, певне, здогадалися, що ми тут, по сей бік шосе…

Галка мовчав, думав про Тайду. Вчора він чув розмову про неї, сам щось вигукував. Але в деталях і не знає, як вона загинула. Зараз ту смерть страшно навіть уявити. Яка несправедливість! Сотня, дві чи й три фашистів проти одної!..

– Усі готові до виходу. Вчора Август приніс три хлібини і шматок шинки. Підкріпилися… Хліб пахне тмином чи м'ятою. Житній… – умовляв друга Кудрявий, простягаючи окраєць хліба і шматочок шинки, продимленої березовими дровами. – Яке ароматне це сало! Знають у ньому толк ці латиші. Сам би ще з'їв, але тобі залишив…

– Не хочу їсти. Пити…

Хтось подав йому в казанку ледь теплого напою, завареного і за ніч настояного на листі лісових ягід. Галка випив і віддав казанок.

– Хліб який! Житній. А ти ж народився у житі. Хліб додасть тобі сил, – все вмовляв хворого командир. – Йти можеш?

– Нащо питаєш, коли треба…

Чоботи й онучі Галки були сухими. Подумки він подякував хлопцям і взувся. Ще з намету побачив чотири пари ніг, що стирчали з-під плащ-палатки.

Галка виліз із свого куреня. Обличчя зволожили холодні краплі. Хтось накинув на його плечі плащ-палатку з башликом. Це – німецька, трофейна, плямиста, хоча зеленкуватих плям Галка зараз і не побачив: було темно.

– Треба йти, друже! – сказав Короп.

– Знаю. Так хоче Центр. По тому шосе віддаль від Салдуса до Кулдиги коротша. А Салдус – вузол німецької оборони, – розсудив Галка, як і личить аналізувати обстановку начальникові штабу групи.

Всі у нього запитували, як він себе почуває. Кашляючи і затуляючи рот картузом, Галка сказав, що готовий іти. Насправді ж був якимось знесиленим, наче побитим. Ноги тремтіли. Хотілося полежати ще. Оту непевність у ногах помітили товариші і вирізали йому палицю, мов чабану ґирлиґу.

Август і Орел упихали в мішки парашути. Латиш і Короп знімали плащ-палатки із жердини.

– Де стропа-фітіль? – затурбувався Короп.

– Я взяв! – відповів Орел.

– Добре, що тут не затоптали…

– Другу б підпалили стропу! – байдуже кинув Орел.

– Учиш, учиш тебе, а ти… – невдоволено дудонів Короп. – А з тебе, як з гуся вода… – І наглядач за порядком багатозначно, з філософським підтекстом закінчив: – Іменно на цій стропі ми повісимо гауптштурмфюрера Вундерліха і власовця Кротова.

Орлу сподобалися ці слова:

– То я і поклав у свій планшет ту стропу, щоб зашморгнути її на шиї тих бісів-анцихристів.

Галка знову закашлявся, і всі з тривогою поглянули на нього. Кашель у їхньому становищі ні до чого, все одно, що ворожий сигнальник у стані парашутистів. Короп одрізав від парашута великий. шмат шовку і віддав Галці.

– Затуляйся ось цим носовиком…

– Вийняти всім пістолети! – несподівано сказав Кудрявий і приготував свій ТТ.

Усі виконали командирове прохання, Август же підняв догори карабін.

– Латиш сказав, що нашу Тайду поховали селяни. Ми ще прийдемо на її могилу. А зараз віддамо честь мужній і до останньої краплі крові вірній своїй Радянській Батьківщині, рідній землі, народу своєму нашій Тайді триразовим салютом!

І глуху, мрячну жовтневу ніч розкололи злиті воєдино шість триразових пострілів. Вони пролунали так могутньо, ніби це був салют на честь визволення Орла і Бєлгорода, ніби це прогримів салют на честь «Неви-2» й на честь прориву облоги Ленінграда, на честь латиської дівчини Тайди!..

А потім настала тиша, що аж у вухах задзвеніло. Паузу порушив Галка, бухикаючи у шовковий носовик.

– Пішли, браття! – сказав Кудрявий, всовуючи пістолет до кобури.

Йшли повільно – по лісових дорогах, через хащі. Та більше просіками, які пролягали строго на південь.

Попереду, як завжди, Юхан. Зір у нього орлиний, реакція блискавична, слух, мовби в оленя. А стріляє так, що поціляє з пістолета у консервну банку на відстані п'ятнадцяти метрів.

Останнім іде шанувальник порядку Короп. Він часто зупиняється: чи ніякий «хвіст» не причепився до групи. Примруженими очима розглядає ліс, просіку, як колишній далекосхідний прикордонник, – ним він служив у 1938 році на зеленому березі Уссурі.

У дорозі їх і застав ранок, сірий, непривітний. Мжичив дощ. Важкі хмари пливли низько, здавалося, над самими деревами. Такий же похмурий і сірий настрій у десантників. Усі поглядали на Галку – адже йти йому тяжко! У Галки знову підскочила температура, мучив кашель.

– Сьогодні ж тобі дістану аспірину або кальцексу, – заспокоював радиста Латиш і вибачався: – Сам знаєш, що я вчора з хутора приніс…

Він натякав на звістку про загибель Тайди, і Галка вже сам хотів чимось полегшити душевні страждання Латиша.

– Подолаю нежить і без порошків! Не турбуйся.

– Не їстимеш, то й не здолаєш, – радив Латиш.

– Ви їжте! – втрутився і юний Август, підморгуючи Галці. – Я дяді Едуардові говорив, що тут є хлопець з України. Дядя привіт вам переказував. Аби знав, що тут хтось захворіє, я б розжився медикаментами. Хоча й нелегко. Хліб легше. Поки що… Дядя казав, що незабаром солдати накинуться на хутори, мов сарана. Їх же тут чотириста тисяч – щось треба буде їсти!..

– Віддихаюсь! – винуватим голосом мовив Галка.

– Послухай мене, братику Август, – звернувся командир до хлопця, – По шосе, до якого йдемо, їздить Шернер?

– Аякже! Це ж дорога на Салдус.

– Куди веде цей шлях, ми знаємо, – відповів Кудрявий. – А чи курсує ним командуючий?..

– Дядя говорив, що їздить! – упевнено сказав Август.

– Вполювати б нам цього тигра! Знайти десь на повороті ялинничок або чагарники і чатувати на авто Шернера. Вранці особливо. Га, браття? – поділився своїм планом командир, гадаючи, що настрій у всіх і в Галки бодай трохи поліпшиться.

– Кулемет треба! – ствердив Латиш, розмірковуючи. – Кулемет і бронебійні кулі…

– Ручний кулемет, загорнений у плащ-палатку, лежить разом із запасними радіобатареями під корінням ялини!.. – пригадав Короп, який стріляв з «дегтяря», коли ще був на кордоні. – Там, на тому місці, дикі кабани розпотрошили наші мішки.

– А мені в естонському гвардійському корпусі доводилося бути за першого номера, – озвався Орел.

– Що скаже начштабу? – звернувся до Галки командир.

Кудрявий рідко коли називав радиста начштабом уже тому, що посада ця більше символічна, хоча Галка міг бути б начштабом партизанського загону. Хлопець здатний мислити, кумекає в обстановці, ставить у критичних ситуаціях себе на місце ворога, прагне у тих ситуаціях розіграти кілька варіантів, щоб порівняти їх, зіставити, а потім уже вирішувати. Кудрявий певен, що все це у Галки ще з школи, коли з хлопцями грав у війну і читав книги про неї. Зорова пам'ять добра: побачив деталь – і запам'ятав. Уміє орієнтуватися на місцевості. Нарешті, Галка, як ніхто інший з них, знаходить контакт з людьми. Щось є в нього таке, що зовсім незнайомі люди, бачачи його навіть у німецькій уніформі, пізнають без розмови: він – радянський, як це траплялося під час минулого бойового завдання.

– То як, братику-кролику? Потривожимо Шернера?

– Не завадило б! Але ж чи їхатиме він тільки з охороною? Все одно – фантазія, – зітхнув Галка.

– Чому?

Чому? Галка і сам не знав, чому так сказав хлопцям. Просто йому було зараз не до Шернера. Перед очима весь час понівечена кулями Тайда. Він карав себе за свій жарт: «Чого торохтиш, мейтинес, кістками?..» Треба було помінятися у літаку з Тайдою місцем, і тоді б вона приземлилася біля Кудрявого, може, на ту ж берізку, біля якої десантувався Галка. Думав про співвідношення у житті випадку і закономірності. Однак приходив до висновку, що гору таки бере випадок. На війні – особливо. Її парашут опустився по інший бік шосе. Тому вона ї шукала їх не там, де потрібно. А тепер нема Тайди із золотавим, як латиський бурштин, волоссям, крізь пасма-промені якого поблискували синюваті камінчики у золотих сережках.

Думаючи про це, Галка кидав погляд на Латиша, знаючи достеменно, як тому тяжко після втрати Тайди, своєї коханої, своєї, можна сказати, дружини. Що з того, що шлюб той не оформлений? До німців же не підеш розписуватися… А скажи своїм підполковникам, здіймуть такий галас, що не радий будеш. І Короп, мабуть, проти таких стосунків, які були в Артура й Тайди. Як же – війна, дисципліна.

Та що може бути в житті вище від вірності?.. Вірності Вітчизні, вірності любові. Оце і змушує Галку йти, зціпивши зуби, бо все тіло. горить вогнем, бо ніяких сил не відчуваєш у ногах, в руках. За оту вірність Галка відучора усією душею любить Латиша. І за те, що той довірився йому, розкрив таємницю, про яку лише здогадуються Юхан, Короп і Кудрявий. Здогадуються, а точно не знають. А він, Галка, знає. То хіба зараз Латишу легше, хоча у нього й нормальна температура? Галка відає, що то значить, коли вмирає найдорожча людина. Такою у нього був батько. Такою у Латиша була Тайда…

І Галка ступає по мокрій землі, місить грязюку, намагаючись не відстати від інших, не затримувати їх через втому і немічність.

«Хоча б утих дощ! Хоча б виринуло сонце! Мабуть, учора воно було востаннє цієї осені на безхмарному синьому небі».

Минали години. На хуторах гавкали собаки. Тут взагалі не зайти у таке місце, звідки б не було чути собак. Оте гавкання тривожно відлунювалося у серці десантників і в Галки особливо. В разі чого… Він пристрелить себе. Сил не вистачить утікати, швидко бігти. Іншого виходу не бачить.

Здавалося б, уже можна звикнути до собачого гавкання. Однак – ні. Собаки нагадують про небезпеку, про карателів, заставляють парашутистів щоразу зупинятися й вслуховуватися у ліс. Вони знали, що і на Тайду фашистські солдати й «лісові коти» полювали з собаками.

Знову рушили. А в Галки ще свої турботи: треба волею своєю заставити себе не думати про хворобу, духом змусити її відступити. Інакше він може загинути ганебною смертю, а не в бою. То варто тоді було уціліти на фронті в сорок першому, під трьома півтонними бомбами у сорок другому?

«Варто! – доводив сам собі Галка. – Варто, бо я вже передав лише тут, у «котлі», з двадцять радіограм. Варто!» І думка ця була йому ліками, заганяла кашель у груди, знімала з тіла гарячі градуси. Він кликав собі на допомогу сильних волею людей, які не здавалися, трималися, боролися до останньої можливості, як учора билася їхня мила мейтинес Тайда.

– Спочинемо? – звернувся Кудрявий до хворого.

– Як усі… – дипломатично відповів Галка.

– Така відповідь мені подобається, братику-кролику.

Галка боявся у такому стані відпочивати взагалі. Можна сісти чи й лягти під сосною, як уже вмостилися хлопці на простелених плащ-палатках, позадиравши вгору ноги, щоб стекла трохи з них кров. Юхан перевзувався і викручував онучі.

Скільки вже разів кожен із нас відчував поблизу себе тверде тіло сосни у лісах під Новоселлям і Псковом, під Алуксне, коли просиділи вони весь день на лісорозробках у сотні метрів від фашистів, біля Апе, Цесіса і тут, у Курземе? Сосна, ялина були для них і подушка, і спинка від стільця, крісло і надійні охоронниці від вражих куль. Скільки тих куль прийняли сосни, боронячи партизанів, парашутистів?

Галка відчував, що його знову лихоманить. «Як протриматися ще день, поки дійдемо до того шосе, по якому їздять клятий Шернер і його солдати!» Короп уже розвів багаття. Август приніс у казанках води: недалеко протікав ручай. Корон діловито різав хліб, що пахнув тмином, дістав банку консервованої яловичини і розкрив її ножем.

– Сала не хочеш, то їж хоч це… – подав Галці скибку хліба, намазаної консервованим м'ясом.

– Не хочеться, – тихо сказав Галка, поглянувши на Латиша, який стояв, опустивши голову, наче закам'янів.

«Про Тайду все думає», – зітхнув і повторив:

– Я не хочу їсти…

– Подивіться на нього, біса-анцихриста! – вигукнув Орел. – Не будеш їсти, пристрелимо. Нам потрібен боєць, а не ось це упале дерево! – показав на зламані вітрами молоді сосни. – Вірно ж? – шукав підтримки у десантників.

– Візьми себе в руки! – підвищив голос командир. – Ну нема ніяких ліків! Нема для тебе постелі! Нема тепла! То що ж? Вмирати зібрався?.. Нам тут лазарет одкривати фашисти не дадуть!

– Чого витріщився, як на ворога? – спитав Галка.

– А ти зараз і є ворог! – втрутився Короп. – Як внутрішня контрреволюція. Будь мужиком! їж через силу. Випий кілька ковтків шнапсу і з'їж хліб з м'ясом. Ось і чайок уже готовий!

– Не хочеться їсти! Мені то холодно, то жарко…

– А не малярія? – жахнувся Короп.

– Звідки я можу знати, – сказав Галка, взявши хліб.

– Ага, злякався, щоб я не пристукнув тебе як дезертира! – засміявся Орел.

Обідати скінчили, і Кудрявий, підвівшись, сказав:

– Вперед, браття-кролики!

11

Минали дні. Спливали і два тижні. Німецько-фашистські війська в районі Прієкуле, як і планував командуючий Шернер, 24 жовтня сорокахвилинною артпідготовкою розпочали контрнаступ, щоб пробитися до Мемеля. Та одразу ж були зустрінуті готовими до бою дивізіями 1-го Прибалтійського фронту. Шестиденні наступальні дії восьми фашистських дивізій, які намагалися прорватися до Мемеля, обійшлися ціною у п'ятнадцять тисяч вбитих і поранених, великою втратою техніки, танків, літаків. Війська генерала армії Баграмяна не пустили курляндських вояк у Східну Пруссію, зустрівши їх у повній бойовій готовності.

Не мовчали і війська 2-го Прибалтійського фронту під Салдусом. Тукумсом. Точилися бої під Скрундою, на півдні «котла». Розвідникам Кудрявого було нелегко збагнути, де ж головний напрямок у радянських військ?! Не знало про це і командування фашистів, бо знову пожвавився рух на шосе, яке з'єднувало Кулдигу зі східною і південною ділянками фронту. Німці перевозили свої полки то на захід, то на схід, то на південь. Передислоковувати у них було що. Десять дивізій стояли віддалік від передової лінії фронту як резерв. Відстані тут невеликі – за дві години із штабу армій «Курланд» можна дістатися до найвіддаленішої ділянки фронту. А за чотири-п'ять годин можна пересікти весь півострів від Тукумса до Лієпаї. Наявність сітки шосейних доріг дозволяла німцям здійснювати такі маневри. І всюди – на передовій і в глибині оборони – солдати копали траншеї, ходи сполучення, будували дзоти. Тим часом до курляндських портів рух автомашин їз солдатами майже припинився.

Про все це Кудрявий повідомляв у Центр.

Тихий листопадовий ранок. Шернер у доброму настрої, незважаючи на те, що в операції «Прорив» утратив півтора десятка тисяч солдатів і офіцерів, а шістсот потрапило в полон. Німецькі війська не дорахувалися вісімдесяти літаків, чотирьохсот гармат, півтораста танків. Однак і росіяни не пройшли! Фюрер за це присвоїв Шернерові найвище звання – фельдмаршала.

Шернер – на висоті, у Шернера нема підстав для розчарування. В Німеччині готують спеціальний журнал «Курляндський боєць», тираж якого буде присланий солдатам групи «Курланд». Про мужність Шернера і його війська пишуть газети, ставлячи їх у приклад іншим солдатам Німеччини.

– Мій фельдмаршал! Машини готові! – доповів черговий офіцер, ставлячи у вазу червоні й жовті троянди. – Це від Едуарда. На честь присвоєння вам звання фельдмаршала!

– Данке! – кивнув головою самовдоволений Шернер. – Машина готова?

– Яволь! Сьогодні з охороною поїде гауптштурмфю-pep СС Вундерліх.

– А-а, це той, що ганяється за лазутчиками генералів Баграмяна і Єременка? – усміхнувся Шернер.

– Його команди вбили російську парашутистку. Латишка вона, – уточнив черговий офіцер. – З Вундерліхом їде два есесівських солдати, озброєних фаустпатронами.

– Він таки нав'язав мені фауст-снаряди, – усміхнувся Шернер, одягаючи білі рукавички.

Фельдмаршал вийшов з вілли. На ґанку зустрів садівника Едуарда, котрий зняв бриля і нахилив голову. Шернер махнув рукою.

– За троянди спасибі, – сказав.

– Лудзу, лудзу[3]3
  Лудзу – будь ласка (лат.).


[Закрыть]… – зрадів подяці садівник.

Шернер молодцюватими кроками, як і личить молодому фельдмаршалу, збіг з ґанку і гукнув до шофера:

– Нах Салдус!

Командуючого дружно привітали офіцери і солдати, які мають його супроводжувати на південно-східну ділянку фронту. Найдовше тримав руку семафором гауптштурмфюpcp Вундерліх. У нього всміхалося не лише обличчя, аг навіть ямочка на підборідді, віддано дивилися очі.

– Як лазутчики? – запитав ніби ненароком командуючий. – Засікли пеленги?

– Нам удалося вбити фанатичку з тої групи, – відповів Вундерліх, виструнчившись.

– Я це знаю.

– Робимо все, щоб розгромити групу!

– Погано робите. Щось, здається мені, Єременко і Баграмян багато знають про війська «Курланд». Це стверджують і бої в районі Прієкуле. Раптовістю для руських не став наш наступ. Французи кажуть: «В усьому шукай причину в жінці». На війні ж – виграв чи програв баталію – шукай причину в розвідці.

– OPA, на жаль, не одна рація. З'явилися ще, мій фельдмаршале! А на шосе стали частіше потрапляти в аварії наші автомашини, зникають поодинокі мотоциклісти, – несміливо доповідав Вундерліх.

– Ви хочете сказати, що в Курляндії розгортається більшовицький партизанський рух? – скривив в іронії губи фельдмаршал.

– Я хочу сказати, гер командуючий, що з'являється дедалі більше бандитів, і мій обов'язок не лише попередити, але й потурбуватися про вашу безпеку. Я взяв солдат з «протитанковими кулаками», – похвалився гауптштурмфюрер СС.

Фельдмаршал кивнув вже без іронії. Повідомлення есесівця занепокоїло його: в Курляндії, так густо наповненій військами і каральними командами із західної Росії, Естонії, Латвії, де є навіть. формування власовців, з'явилися партизанські банди. Це неймовірно. Після інспекції 12-ї і 227-ї піхотної дивізій, куди зараз їде, Шернер поговорить з командуючими військами.

Чотири автомашини виїхали з резиденції. Незабаром вони минули стародавню Кулдигу, повернули на міст через бистру, з водоспадом Венту, по берегах якої стояло чотири зенітно-артилерійські батареї. Погода хоч і не сонячна, але й не мрячна. Дорога суха. Машини їхали швидко, витримуючи дистанцію у півтори сотні кроків. Шернер, обіпершись на шкіряну спинку, дивився вперед. Очі натрапили на повітряну бульку в склі. Скло незвичайне: його не проб'ють кулі, як не вразять бронебійні кулі машини, у якій він їздить. Що скло?. Німці створили мейсенський фарфор незалежно від китайського, і фарфор з Мейсена став дивом світу, а непробивне скло відлити можуть…

Заклопотаний думками був і Вундерліх, який їхав у першій машині. Він відчув, що його слова про розвідгрупи і про бандитів не дуже сподобалися командуючому. Та що вдієш – таке життя, така війна. Це не сорок перший рік, і росіяни зуміли поставити розвідку на високий щабель. Уже четверо вбито з десантної групи за минулі одинадцять місяців, а рація діє. «Мабуть, хитрий лис той однополчанин Кротова з якірцем на лівій руці!» У Вундерліха і в Кротова особливо нестримне бажання віч-на-віч допитати радиста. Інтерв'ю з радистом було б вершиною їхньої діяльності. Цим обидва марять. Це змусило гауптштурмфюрера не відпускати Кротова від себе далеко, навіть не посилати його до школи власовських пропагандистів у Добендорфі. Обидва – і Вундерліх, і Кротов – захопилися полюванням за парашутистами, то натрапляючи на їхній слід, то гублячи його. І чує серцем Вундерліх, що незабаром він таки зустрінеться із знайомим Кротову радистом. І станеться це невдовзі…

Нараз гауптштурмфюреру уявилася світловолоса дівчина в теплому жакеті, з хутряним комірцем, у кирзових чобітках, з санітарною сумкою на боці. Розплющеними, але мертвими очима дивиться вона, стікаючи кров'ю, у небо. «Убили, розтяпи. Не зуміли взяти живою!» – гримав на солдатів, обер-лейтенантів, «лісових котів». І ще від одного здригнувся Вундерліх: він побачив, як сяяли в останніх променях сонця у вухах дівчини золоті сережки з бірюзовими камінчиками, що так Відтіняли бліду вроду її мертвого обличчя. А потім над тим обличчям схилився Кротов…

Раптом ударив, мов грім над самою головою, кулемет, затріщали автомати. Авто, у якому сидів Вундерліх, завертілося, немов дзига, неначе воно потрапило в епіцентр смерчового стовпа. Свистіли кулі. Розліталося на скалки скло. Хтось волав у відчаї. «Опель» Вундерліха вихором знесло на узбіччя шосе. Як захотілося статечному гауптштурмфюреру опинитися раптом на дні машини або випасти з неї.. Так і сталося – він вилетів у кювет. Та в цю мить над ним пролунав грім і спалахнула блискавка, неначе виверження вулкана… Це було останнє враження Вундерліха. Таки недарма щойно думав про однополчанина Кротова – радиста з витатуйованим якорем на лівій руці. Радист, стоячи за сосною, жбурнув правою рукою «лимонку», розрахувавши, щоб та вибухнула саме над першою машиною. По першій стріляв з автомата і Латиш. На авто командуючого Шернера був спрямований вогонь кулеметників Коропа й Орла, автоматників Кудрявого й Августа. Кулі лопотіли, билися об, корпус машини, мов град. Кинута Кудрявим граната вибухнула, коли броньована автомашина командуючого військами «Курланд» Шернера рвонулася з усіх своїх ста двадцяти кінських сил уперед. З інших машин, які мчали вслід за Шернеровою, охорона вдарила з автоматів і фаустпатронів по місцю засади.

Тріщали гілки й ламалися стовбури молодих дерев, у які потрапили снаряди з «протитанкових кулаків». Ще кілька секунд, і машини охорони зникли за поворотом…

Якихось дві хвилини, що їх так довго і з муками чекали парашутисти Кудрявого, і бою – кінець. На шосе лежали вбиті фашистські солдати, у кюветі розпластався есесівський офіцер, а головний звір – фельдмаршал Шернер утік на своїй, на диво хлопцям, міцній машині.

– У того авто броня, мабуть, як у «тнгра»! – виправдовувався Короп, ледве не плачучи. – Били ж ми бронебійними!…

– Треба було по колесах, щоб у кювет звернув Шернер, – радив після бою, на жаль, Латиш.

– Та й моя граната спізнилася вибухнути! – пригніченим голосом визнав і свій промах Кудрявий. – Що ж… Пішли, брати-кролики, поки не пізно.

– Не тужи, командире! Найбільшого біса-анцихриста в Курляндії ми таки привітали з новим чином! – вигукнув Орел. – Запам'ятає те надовго!