Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

5

Гауптштурмфюрер Вундерліх, похиливши голову, ледве йшов до свого «опеля», в якому сиділи водій машини і Кротов, котрого нікуди не хотілося відпускати від себе вже по одній тій причині, що той знав віч-на-віч російського радиста, чиї діяння сидять у печінках ось уже десять місяців.

– Щось ви не в настрої, гер гауптштурмфюрер! – насмілився зауважити Кротов.

– Треба було тобі ще зимою стріляти, не в розвідника, одягненого в уніформу німецького лейтенанта, а в радиста! – просичав Вундерліх.

– Діждеться свого і радисті – впевнено заспокоїв Кротов шефа.

– Ви почали з тією групою війну, вам її і закінчувати, І якнайшвидше! – процитував Вундерліх Шернера. – Такий наказ командуючого!

– Теж мені невидаль – цей молодший сержант із запасного, радист! – сплюнув Кротов. – Не добили його під Псковом, під Алуксне і Цесісом – доконаємо тут. Нікуди вони від нас не дінуться, гер гауптштурмфюрер! У Курляндії скільки дивізій німецьких військ. Тисячі нашого брата, котрий ненавидить більшовиків. Тут скоро скрізь будуть лінії оборони! Як можна розвернутися у таких умовах? Тиждень, другий – і хана.

Поблизу «опеля» підмітав високий, сутулий, у брилі садівник. Мітла монотонно шкрябала по усланій валунами стежці, біля якої стояло авто гауптштурмфюрера. Це дратувало Вундерліха, і він вигукнув:

– Замітатимете, коли ми поїдемо!

Садівник розвів руками, відставивши мітлу, немов на караул, утверджуючи цим жестом, що не розуміє по-німецькому.

– Шкребеш тут, як ножем по серцю! – втрутився Кротов. – Геть звідси!

«Гадаєте, мені приємно дивитися на ваші фашистські пики? – подумав садівник. – Та доведеться. Племінник Август просив стежити за вами. Легко сказати: стежити. А що я можу вистежити? На свої зібрання генерали не запросять…» – І потупив погляд, боячись зустрітися з очима гауптштурмфюрера. Однак по недовгій паузі садівник таки сказав російською мовою, звернувшись до Кротова:

– Ця дача – реліквія вільної Латвії, й мені не хотілося, Щоб у саду, на подвір'ї було сміття.

Такі слова сподобалися Вундерліху, і він байдужо махнув рукою.

«Опель» покинув охайне й затишне подвір'я вілли командуючого.

Садівник пішов до липової алеї, що вся золотилася в променях жовтневого сонця і листя. А скільки таких лип посаджено у Ризі? Август смів ще й ображати його, колишнього червоного латиського стрільця, сказавши, що рідний Дядя прислужується генералам і буржуазії, доглядаючи дерева. Що тямить Август у житті? Рига уже визволена Червоною Армією, у лавах якої був і латиський корпус. І липи, і дуби у парках, на вулицях пломеніють уже сьогодні у Ризі не для німецьких генералів, а для людей, для народу, бо загарбники приходять і відходять, а липи, дуби, сосни залишаються як вірні друзі трудящих. Залишаються, прикрашаючи зелену землю Латвії.

А ось під Каховкою, під Перекопом восени земля не зелена, а сіра. Червоний латиський стрілець Єдуард Єрмуш зупинився під розлогою липою, гілки якої від найменшого подиху ронили листя. Один листочок упав на плече Едуарду Робертовичу, та довго не втримався і впав на землю. «Яка краса – липи, дуби, трава на землі!..»

Він дивився незрушним поглядом на крони дерев, що палахкотіли, й думав про юність свою. Якраз минуло двадцять п'ять літ, як латиську стрілецьку дивізію за вказівкою вождя революції Володимира Ілліча Леніна перекинули із Західного на Південний фронт. На станції Новля під Брянськом, готуючись до боїв з денікінською армією, стрільці латиської дивізії й подружилися з бійцями бригади червоних козаків. Скільки було пройдено верст! Як у тій пісні: «Иркутск и Варшава, Орел и Каховка – этапы большого пути…» Біля хутора Преображенки пролунала команда: «Шаблі наголо!..» А потім над строєм, зливаючись із тупотом копит, пролунало «ура!». Мчав на своєму коні і Едуард. І раптом його неначе степовим вихором знесло з коня. То вдарив у груди осколок снаряда. Стрілець упав. Спробував підвестися. Та не зміг. Осколок стирчав у ребрах і завдавав тяжкого болю.

«Тут, у цьому сірому, випаленому сонцем Таврійському, степу, я і загину», – подумав тоді. А зараз, через 25 літ, зринула в пам'яті мелодія й слова іншої незабутньої пісні:

 
Ты, конек вороной,
передай, дорогой,
что я честно
погнб за рабочих…
 

Над пораненим хиталися од вітру стебла ковили й полинові віники. Пахло сіллю і кров'ю. Над ним бездонне небо Таврії. А ввижалося синє небо Латвії у такі ж погожі години осені, рідні липи, дуби і височенні ялини в лісах Курземе, що мов сплелися між собою рясними гілками.

Очима, налитими слізьми, дивився садівник у далину і бачив той сірий, широкий і безмежний український степ, оспіваний гарячою піснею. Сьогодні виповнилося чверть сТоліття від того дня, коли лежав Едуард у степу тяжко пораненим і над ним стояв його кінь як вірний друг. По коню і узнали, що у ковилі прощався з життям молодий латиський стрілець. Підібрали його червоні козаки. Вони й одвезли пораненого на своїй тачанці до госпіталю. Там Едуардові зробили надто складну й ризиковану операцію і врятували життя.

«Безмежний, як море, сірий, випалений сонцем український степ і зелена земля Латвії…» – Едуард Робертович глянув на небо. Воно було глибоким, по-осінньому еннім і холодним. Синє, чисте цієї днини небо, та невеселе. На рідній землі копають окопи й споруджують дзоти і доти солдати фашистських окупантів тридцяти трьох дивізій. Сила величезна. Едуард Робертович – людина військова, колишні червоний командир і знає, що сили у Червоної Армії повинні бути утричі більші, щоб розгромити в Курземе угруповання Шернера. А якщо таких сил не виявиться тут? Основні ж удари Червоної Армії будуть спрямовані в серце Європи, на Берліні І робота парашутистів, про яких тут говорив есесівський офіцер із власовцем, дуже багато значитиме для радянських маршалів і генералів. А ті парашутисти стали друзями Августа, взяли його до себе у бійці. Це велика честь для юного Августа і для колишнього червоного стрільця.

Садівник у думці повторював почуте через відчинене вікно від командуючого, від есесівського офіцера Вундерліха і власовця. Так. Дядькові в пам'ятний день двадцятип'ятиріччя пролитої ним крові в бою з врангелівцями є що сказати племінникові, котрий став посланцем радянських розвідників.

«Як вони там?..» – зітхнув Едуард Робертович і підставив обидві долоні, щоб спіймати жовтий, з неповторними прожилками листочок липи. Поглянув на дуби, що стояли поодаль, обгорнені червонястим листям, яке скинуть вони не так скоро, а деякі підуть з ним і в зиму. Дуби Едуардові здалися враз рудоволосими парубками, що вибігли на галявину і раптом застигли.

6

Штаб айзсаргів був на одному з хуторів під Рендою. Коли авто Вундерліха прибуло на хутір, там було велике пожвавлення. Двоє «лісових котів», що ходили до лісника, зустріли на просіці біляву дівчину. Однак/га примітила їх першою і обстріляла з автомата. Дівчина вдягнена у теплий жакет в хутряним коміром, взута у чоботи, при боці у неї висіла сумка в червоним хрестом. Обстрілявши айзсаргів, побігла у гущавину. Айзсарги не стали її переслідувати.

Не гаючи часу, гауптштурмфюрер Вундерліх повідомив по телефону комендатурам про російську парашутистку, назвав координати, де її бачили дві години тому. Ще Вундерліх переговорив з командиром частини, що була розквартирована в Ренді й навколишніх хуторах, і той підняв по тривозі дві роти солдат. Майор запитав не без іронії: «Вистачить двох рот для одної парашутистки?» – «Цілком», – з такою ж нещирою усмішкою відповів гауптштурмфюрер і потер руки, подумавши: «Де одна парашутистка, там і весь десант, уся група!» «Воюйте собі на здоров'я!» – побажав майор, пишаючись, що він тільки-но приїхав сюди з фронту.

У розпорядження Вундерліха військова частина дала вісім вантажних машин із закритими кузовами. І незабаром у Ренді й околичних хуторах солдати, поліцаї й айзсарг повсідалися на машини і вирушили до лісу. Команда Кротова взяла з собою дві німецькі вівчарки.

Розпочалися пошуки червоної розвідниці з того місця, де валялися на землі десяток порожніх гільз, кулі з яких були націлені на двох айзсаргів. Вівчарка взяла слід, дико гавкаючи. Переслідування почалося.

Азарт полювання захопив не лише айзсаргів, які встигли випити, а й самого Вундерліха. Чому не пройтися по лісу в пору, коли берези й осики скидають останнє жовте листя?

– Дай мені свою шинелю! – звернувся гауптштурмфюрер до шофера. – Піду знищувати російський парашутний десант! – нахвалявся.

За якусь хвилину Вундерліх став у цеп. Він помітив на собі скептичні погляди солдатів і двох обер-лейтенантів, які вели роти. «Нехай скаляться! Біди не шукай: вона сама тебе знайде! Парашутисти, звичайно ж, спершу цілитимуться в офіцерів, хоч змагання будуть лише з групою парашутистів, а може, й одною дівчиною!..» Гауптштурмфюрер прикинув зором довжину цепу солдатів і «лісових котів». Шеренга розгорнулася більше, ніж на кілометр. «Виметуть усе з оцих кварталів лісу. На просіках стоїть варта айзсаргів. Хутори зайняті взводами німецьких солдат. Як усе таки вчасно два айзсарги наткнулися на парашутистку! Телепні, боягузи, не могли взяти у полон дівчину. Та все я повідомили про парашутистку, не втаїли. Тепер ідуть ці двоє з Кротовим».

Вундерліх поглянув на небо. Між верховіттям сосен і осик пролітав біплан. «Можливо, то полетів на фронт генерал-полковник Шернер. Сміливий генерал. На передову їздить і літає. Всі офіцери переконані, що незабаром фюрер присвоїть своєму улюбленцеві звання фельдмаршала». Та тут же Вундерліх згадав, що командуючий поїхав у район Пріє-куле, звідки вісім дивізій, у тому числі три танкових, розпочнуть нежданий наступ, щоб утворити коридор до Східної Пруссії. Це була б велика перемога! Чотиристатисячна армія тоді б з'єдналася з військами, які боронитимуть фатерлянд. Тоді фюрер неодмінно дасть Шернеру звання фельдмаршала.

Гауптштурмфюрер Вундерліх заздрісно зітхнув, примруживши замріяно очі. А коли він стане штандартенфюрером СС? Та в цю мить правою ногою перечепився через пеньок і впав, ударившись коліном. І так боляче, що скрикнув.

До гауптштурмфюрера підскочило кілька айзсаргів і Кротов. «Теж невидаль – об пеньок ударився шеф!» – скривив губи Кротов, а вголос запитав:

– На ліву чи на праву ногу спіткнулися, гер гауптштурмфюрер? Якщо на ліву, то нам сьогодні поталанить… Вам боляче?

Вундерліх не відповів, а тільки скривився. Кротов усе зрозумів. «Хитрий! Солдатську шинелю натяг на себе, а вона на ньому, як на опудалі. Руки стирчать із рукавів. Мабуть, далі не хоче йти, бо там пахне смаленим. А може, й справді, ловлячи гаву, врізався об пень…»

Мамонько-Кротов не мав підстав у душі ненавидіти Вундерліха вже тому, що гауптштурмфюрер виклопотав Кротову високу нагороду – залізний хрест. Орден дозволяв Кротову жити на широку ногу, особливо в Латвії. Є що їсти, є що пити, є жінки. Є ще й золото про чорний день: сережки, каблучки, годинники, коронки зубів… Війна війною, а про майбутнє думати треба. Кому ти потрібен у чужій країні без золота?! Зараз поки що йому непогано. Ось тільки оці полювання за парашутистами його засмучують, сердять. А що вдієш!.. Скільки не намагався Кротов якось Уникнути від цієї роботи, однак нічого не виходило. Як смола, прилип до нього гауптштурмфюрер Вундерліх.

Кротову давно вже треба б закінчити школу пропагандистів-власовців у Добендорфі, що під Берліном, а потім працювати десь у власовській газеті. Ще яким би репортером був чи й коментатором. Закінчив же за три роки до війні технікум культосвітніх установ. Він зиркнув швидким поглядом на Вундерліха. «Цей учепився в мене, як шуліка в курча, не відпускає у Німеччину до генерала Власову Звідти, в разі поразки Гітлера у цій війні, легше змитися кудись подалі чи й за самий океан, взявши напрокат ще чиєсь прізвище. Ну хоча б того Охріменка чи Овчаренка, котрі стали першими вбитими мною на війні!..»

Кротов ішов поруч з Вундерліхом, підтримуючи того лікоть.

– Боляче? – співчутливо запитав.

– Пусте! – хоробрився гауптштурмфюрер. – Щось не видно ніяких ознак перебування тут парашутистів.

– Скоро хутір! – сказав якийсь із місцевих айзсаргів. – Парашутистка може бути там.

– А якщо їх цілий партизанський загін? – раптом сказав Кротов, аби подивитися на свого шефа, яке враження справлять ці слова. – Скільки зараз вештається по лісу утікачів з полону, дезертирів з 15-ї латиської дивізії… Чого б їм не об'єднатися?

Вундерліх зблід. Можливо, дівчина ходила від партизанського загону в розвідку. У такому разі їх можуть зустріти й кулеметні черги.

Кротов самовдоволено прикусив губу. Свого він досяг.

– Що ти говориш, пане Кротов! Який партизанський загін? – втрутився айзсарг. – Тут багато хуторів, навколо дороги; просіки через кожні п'ятсот метрів. Усі лісники служать у нас! Нема тут ніяких партизанів, а може бути лише дівчина-парашутистка і кілька чоловік з нею.

– Та й парашутів ми бачили лише два! – додав інший вояка з межа кеті.

– Не думав, пане Кротов, щоб ви виявилися таким боягузом, – раптом зауважив гауптштурмфюрер Вундерліх, підвівши голову.

Обличчя його було чисто виголене. Блідість відступила і натомість щоки залив рум'янець. А ямочка на бороді – ознака самовпевненості, сили волі – ніби усміхалася.

Раптом десь далеко пролунала стрілянина. Кротов обернувся до Вундерліха:

– Це на хуторі. Мабуть, гонять парашутистів сюди!

Загавкали собаки-вівчарки. Якийсь з обер-лейтенантів на правому фланзі гукнув:

– Форверц!

– Форверц! – луною прокотилося по лісу.

– Вперед! – подав голос і Кротов, вимахуючи автоматом.

Знову залунали автоматні черги. I ось уже весь ліс розколовся від пострілів. Падало з осик, з беріз налякане жовте листя, щоб умерти на землі, під рідним деревом.

7

Латиш і Галка чергували на спостережному пункті. Рух на трасі пожвавився. Автомашини, наповнені солдатами, йшли більше на захід – на Кулдигу, а не до Салдуса і Тукумса, де була лінія фронту на сході і південному сході Курляндського «котла». Звичайно, стільки військ у Кулдизі не потрібно. З Кулдиги вони рушать до портів Лієпаї або ж до Вентспілса, а може, передислоковуються на захід Курляндського фронту. Якби про це сповістив садівник. Август, який затримується чомусь, не приходить на зустріч ось уже два дні. Це непокоїть групу, а Латиша особливо. Він за Августа поручився, і маєш – нема хлопця. Не поклав у банку листа. І всюди невідомість! Де Тайда? Чому не приходить Август? Куди й що за солдати їдуть по шосе?

Передислоковується не менше полку, з артилерією, з обозом у півтисячі підвід.

– Знаєш, Галко? Обоз не може їхати до самих портів, – раптом зауважив Латиш. – Туди ж кілометрів із сімдесят.

– Вірно. Довгенько обозникам доведеться трястися на своїх возах, – погодився Галка. – Я теж думаю, що німці перекидають якісь частини на іншу ділянку фронту.

– Так гадаєш?..

– Що гадати. Ворог у Курляндії сильний. Всюди закопується у землю, робить завали лісу проти можливого прориву танками. Згадай Сталінградський «котел»! Там наші розбили трьохсоттридцятитисячну армію. А тут фашистів ще більше.

– І «котел» цей дірявий – поруч відкрите море, – сказав Латиш.

– То скільки брало участь наших військ у розгромі армії Паулюса, у деблокаді «котла» на Волзі?

– З мільйон солдатів, – відповів Латиш.

– Мабуть. Отож і тут нашим треба мати сил утричі більше, щоб розгромити тридцять три дивізії Шернера, а рештки вимести в Балтійське море, – розмірковував уголос Галка як начальник штабу групи. – А де нашим зараз узяти такі сили?

– Угу. Це розуміє Шернер – і сам намагається вести наступальні дії, щоб прорватися в Східну Пруссію. Тоді в них фронт скоротиться і фашистські війська поповняться курляндськими дивізіями.

– Може, і такий намір у Шернера. Але треба знати точно, якої дивізії ці солдати і куди прямують. Підповземо поближче. Може, щось толкове почуємо від них, може, хтось викине папірець, конверт чи дрібницю якусь, що за неї можна буде вхопитися, – запропонував Галка.

– Все це дитяча гра з конвертами. Ось повернеться сьогодні Август, і ми знову його пошлемо до дядька. Той скоріше взнає, – заперечив Латиш, а потім додав: – Я згоден. Як це по-російському? Махнемо по-пластунськи…

Вони поповзли між деревами до кущиків на пагорбі. Звідси було чути голоси солдатів, особливо обозників. Деякі грали на губних гармоніках.

Рух тривав зі сходу на захід кілька годин. Латиш і Галка вже збиралися йти із спостережного пункту, та колона автомашин раптом збочила з шосе і зупинилася.

– Це вони на обід… – сказав Галка. – Або ж провітритися між соснами. По той бік Риги ми не раз бачили таке.

– Що ж діяти? – запитав Латиш і сам відповів: —Негайно відповзаймо назад. Автомат тримай напоготові. В разі чого… Як це по-російському?

– Так само як і по-латиському чи українському: втрапили ми з тобою, мов курка в борщі – прошепотів Галка. – Повземо через болітце! – кивнув. – Сюди солдати не підуть.

Латиш і Галка поповзли до болота. Вся їхня увага – на німців. Вже подолали кроків десять. Мало. Солдати таки справді вирішили пошпацірувати в лісі. Деяких, певне, вабили гриби. Солдат – усюди солдат: йому завжди не вистачає їжі з кухні. І треба ж було отак близько підійти до шосе.

Галці не хотілося виказувати себе перед Латишем, що він злякався, тому хлопець подумки наказував собі: «Тримайся до кінця! Може, обійдеться – не побачать…»

Лаяв свою долю і Латиш. І свого напарника. Послухав Галку і… Як це по-російському? Мов телепні, підповзли так близько до шосе. І вони сунулися по траві, мов ті раки, опираючись на руки, які тримали автомат.

Минуло ще кілька напружених секунд. Латиш і Галка плюхнулись у воду. У болоті води по коліна. Та й цієї досить, щоб мокнути по саму шию.

На їхнє щастя – в болоті острівець, зарослий очеретом, лозою. Там і сховалися втікачі від очей німецьких солдатів. А ті побродили по лісу, а потім подалися до машин. Колона рушила далі.

– Ось і… Як це по-російському?

– Побанилися, – уточнив Галка.

– І ще й з березовими віничками! – додав Латиш. Вдалині пролунали автоматні постріли.

– Коли вони вгомоняться, прокляті, – вилаявся Галка. – Кого ганяють? Чи від безділля?..

– Аби-то від безділля, – тяжко зітхнув Латиш. – Може, наші на них натрапили? Однак стріляють по той бік шосе, – прислухався.

– Може, на когось і натрапили… – сумним голосом промовив Галка. – Ні, там щось серйозне. Постріли гримлять, немов на фронті. Й гранати вибухають. Чи не якась партизанська група веде бій, а може…

Галка прикусив губу, ледь не назвавши ім'я Тайди. Товста щока Латиша почала нервово пересмикуватися.

– У нас відомості про дислокацію піхоти. Та й мокрі ми. як це по-російському?..

– Як хлющі, – підказав Галка. – Підемо і негайно передамо в Центр про свої спостереження. Та й оця стрілянина – ніж у серце.

– І ще треба квапитися, бо може прийти Август з цінними вістями, – сказав Галка.

– А я думав, ти не віриш, що Август повернеться, – полегшено зітхнув Латиш.

– Чому не вірю? Племінникові червоного стрільця?..

– Короп утратив віру. Командир теж. А я думаю, Август очікує вагомих даних.

– Так. З порожніми руками нема чого приходити! Вони ще подивилися на шосе, по якому мчали автомашини, погуркуючи то натужно, то рівно. А на узбіччі торохтіли й поскрипували колеса обозу.

– Пішли! – сказав Латиш, подивившись добрими зеленкуватими очима на Галку. – Ти весь тремтиш.

– Зуб на зуб не попадає, – додав Галка. – Холодно!

– А може, то нерви?

– Що нерви, коли сьогодні сімнадцяте жовтня! Температура повітря шість градусів, а в болотній воді близьке нуля… Краще було б полоснути по солдатах з автоматів – і ходу…

– Що ти!.. Ми Тайди ще не знайшли. Ми повинні зустрітися з Августом! – заперечив Латиш. – А ти б своїми пострілами як це… виказав себе перед німцями. Мало нам ще отої стрілянини? – зупинився він і ще прислухався до бою. що вирував по той бік шосе.

Латиш, дивлячись у вічі радистові, притулив до його чола свою велику, зашкарублу, мов кора на дубі, долоню і в острахом промовив:

– Та ти весь гориш!..

– То в тебе рука холодна. Не думай про мене. Розкажи краще про Тайду. Наш Юхан просто закохався в неї.

– Хе-хе, – мрійно посміхнувся Латиш. – Тайду я люблю! – додав рішуче. – Кажу тобі про це, як вірному другові.

– Палдес! – подякував латиською мовою Галка. – Я виправдаю твоє довір'я, Артур! – назвав чи не вперше товариша по імені.

– Все почалося не одразу. Хіба я думав, що закохаюся у свого бійця, та ще й молодшого на десять років! Та ще й з моєю зовнішністю м'ясника та мукомела, як назвали мене Кудрявий і красень Юхан. Удавав, що до неї байдужий, навіть гримав, коли не ладилося в роботі. А сердитим я взагалі буваю рідко.

– Коли сердишся, то надуваються у тебе щоки і наші хлопці тоді всміхаються, мовляв, у бас-трубу дме Латиш.

– Так, так, – підкидав правою рукою уявні крем'яхи. – І Тайда теж усміхалася, а потім казала: «Буде зроблено, товаришу командир!» Та по моїх очах розшифрувала мою душу і дізналася, що я люблю її. Скажу тобі: так оцінювати душу людини чоловіки не можуть. Це – покликання жінок. Їх би у контррозвідку…

– Або зовсім не чіпати в час війни, не брати до армії, – зауважив Галка.

– Я тисячу разів думав саме так, боячись за Тайду. Вона ж потрапила в розвідвідділ 2-го Прибалтійського з Кірова, куди була евакуйована з Риги. Й училася б там, поблизу Уралу. Так напросилася на моє щастя, бо я її зустрів у житті, і на моє нещастя, бо можу втратити тут…

Вони зупинилися, щоб послухати, чи не точиться бій за шосе. Там погримували постріли. Латиш вийняв кишенькового годинника і сказав:

– Від перших автоматних черг до цієї миті минуло півгодини… Мабуть, межа кеті билися з групою партизанів. Як гадаєш?

– Може… – непевно відповів Галка, цокочучи зубами.

– Треба махнути в розвідку на той бік шосе! Як ризиковано залишатися на місці приземлення!

– Недарма ж Центр спроваджує нас звідси! – зітхнув Галка.

Над деревами загуркотів мотор уже знайомої марки літака. Латиш ще вийняв годинника.

– П'ятнадцять хвилин на п'яту. А по розкладу ти мав виходити о четвертій дня?

– Так. Нехай літає, паразит!..

– Всього доводилося чути, а такого – ніколи…

– І не почув би, якби сам не знайшов червоний парашутик з підсилювачем.

– Лабі. Це добре, що натрапили. Тепер ти можеш маневрувати, – Латиш знову затримав погляд на радистові: – У тебе почервоніли очі. Як це по-російському?..

– Як у братика-кролика, сказав би наш Кудрявий! – посміхнувся Галка.

– Ти захворів! – приклав долоню до лоба товариша Латиш. – Тримайся!..

– Куди ж діватися бідному парашутистові? І ніде голову прихилити ані пораненому, ані хворому! Та й усі пілюлі й порошки у Тайди! – Галка з іронією засміявся, постукавши рукою по кобурі пістолета, що тримався ще на ремінцеві. – У разі безвиході доведеться проковтнути «пілюлю» з пістолета…

– Не говори. Як це по-російському?.. Юринду! Тяжко нести автомат? Я понесу…

– Ні, нехай висить. Я спираюся руками на нього, і мені легше… – відповів Галка.

– Скоро вже база. Кріпись. Тримайся. Думай про щось гарне: про свою дівчину. Ти повинен дійти до неї переможцем. Ти заслужив справжнього життя після війни! Вже залишилося набагато менше, ніж ми пройшли туди і сюди з сорок першого року! Кріпись! – підбадьорював Латиш товариша, а в самого на серці було невимовно тоскно.

– Спочинемо. Важко дихати, – признався Галка.

Обидва зупинилися. Дмухнув вітерець, і прямо на них посипалося, перевертаючись, жовте листя з високого осокора. Серце обгортав сум і в Галки, і в Латиша.