Текст книги "Галка"
Автор книги: Павло Автомонов
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)
З Леонідом і Орлом ходив на місце нашого приземлення. За кілометрів двадцять п'ять. Шлях неблизький, але вивів я точно хлопців на просіку, де приземлилися. Диво дивнеє! Там і знайшов свій ножик, що випав з-за халяви, коли врізався об засніжений пеньок, задерши ноги.
Побрели дорогою до хутора. Тут стояли солдати – взвод чи й два. Виждали-таки момент і прихопили одного, який бродив у лісі. Німець розповів про свою частину все, що знав. Допитувати допомагав «Солдатський словник».
Є новина: німці на південь від Алуксне і далі – до Редексне й Даугавпілса – споруджують по берегах рік, між озерами, три оборонні рубежі: «Синій», «Зелений» і «Коричневий», що, мають перетнути шлях радянським військам у Латвію, якщо ті й прорвуть лінію «Пантери». Недарма німці величають командуючого групою «Норд» «левом оборони». Клятий Модель! Лінія «Марієнбург» пересікає шосе Псков – Рига, а ці три – на південних рубежах його військ.
Поверталися на базу. Зустріли босого, але у теплому, латаному пальті наймита лісника, у володіннях якого ми тепер жили. Дехто з наших уже бачив лісника зблизька і вважає, що він несимпатичний, полохливий, обережний, ніби «собі на умі», і, судячи з одежі наймита, ще й жадібний. А може, лісник наш ворог? Тоді він для нас Кангар[1]1
Кангар – Дракон, персонаж латиського народного епосу «Лачплесіс».
[Закрыть].
Штани на пастухові з мішковини, пальто підперезане мотузкою. Вигляд жалюгідний. Так і хочеться віддати йому знайдений ніж, хоч би прикінчив свого бюргера-скнару, що не спромігся навіть взути його – сивого пастуха.
– Я його не раз зустрічав, – пошепки сказав Леонід. – Чи не слідкує він за нами, отак нарядившись, щоб викликати жаль до себе?
– Та ні, – не погодився я. – Це вже занадто, щоб отак одягатися заради того, щоб когось вистежити. Поглянь на його ноги. Він – жертва експлуатації, і тільки.
Ранком, ідучи на СП з Орлом, зненацька зустріли Кангара – дер кору біля просіки. Поруч вертівся собака. Довелося заговорити першим. Я привітався по-німецькому й запитав, чи далеко ще до міста Апе. Лісник заходився пояснювати, різко жестикулюючи руками. Орел говорив естонською мовою, яку трохи розумів лісник, бо кордон в Естонією за кілька кілометрів.
«Нащо йому кора? Постоли хоче сплести наймитові? Слідкує, пройдисвіт, за нами. Кротова ми чи надибаємо на дорозі, а цей скоріше. приведе межа кеті на цю просіку. Очі бігають, погляд боязкий…» – я дивився на лісника й підморгував, як своєму. Той зовсім розгубився, зважуючи, хто ж ці люди: німці чи й самі парашутисти, про яких власті повідомляли?
Кангар дістав із кишені тютюну, подав Юхану, а той запитав дипломатично про партизанів. Лісник кусав губи, оцінюючи нас поглядом з ніг до голови, ховав очі, не знав, куди подіти довгі руки. Вагався, та все ж наважився і суржиком з латиських, естонських і німецьких слів говорив про парашут, називаючи місто Алуксне. Здогадатися неважко: мова йшла про парашут Орла, залишений на сосні першого квітня.
З нетерпінням чекали, що Кангар розкриється і далі, скаже і про знайдений поблизу парашут. Однак зморшкувате обличчя Кангара скам'яніло.
«Повірив він чи ні, що ми служимо окупантам?» – подумав я, знаючи від багатьох хуторян, що лісника цього треба побоюватися.
«Чи варто було з такою поквапливістю десантувати групу без латиша? Треба взяти когось до себе з місцевих людей, інакше загинемо ні за цапову душу, напоровшись ось на таких, як цей, що прикидається бідаком, у старенькому піджаку й вицвілому, пом'ятому капелюсі на голові».
Хитрий Кангар озирнувся, ніби побоювався, що хтось застане його з нами й підслухає розмову, а потім покірно нахилив голову, знявши крисато.
– Свейкі!
Ми пішли не озираючись.
– Цього біса-анцихриста треба в «розход», – сказав Орел.
– Тоді прощай, спостережний пункт!
– Він ще донесе німцям про нас.
– Але він відає і про те, що ми знаємо, де його садиба… Не німці, а ми його сусіди. Щезне Кангар – німці кинуть карателів.
– Це правда! – погодився Орел. – От і май такого сусіду!
Можливо, лісник здогадується, що ми і є оті парашутисти, про яких взнали в Алуксне вже 2 квітня, а в Апе, Карве – після того, як ми не знайшли скинутий з літака мішок. В тому мішку, окрім інших речей і харчів, комплект радіоживлення.
Нема тютюну. Мені байдуже. А в Коропа «пухнуть вуха»; Та хитрюга знайшов вихід. Виявляється, бички-недопалки він утикав у те саме місце, мов білка горіхи. І тепер дістав свої припаси.
З Кудрявим посперечався за Канаду. Я кажу, що в Канаді населення 10 мільйонів, а він – 20. Упертий, хоч вуха черепком ріж. Він каже, що Земля Франца-Йосифа – норвезька, а я стверджую, що державний кордон пролягає на захід від архіпелагу і тому острови наші.
Увімкнув приймач. І раптом в останніх вістях повідомили, що союзники висадили у Франції війська. Нарешті. Після трьох років війни на Заході відкрито другий фронт.
Щоб менше ходити, чергуємо на шосе цілодобово. Деякі полонені солдати утверджують, що вже споруджуються рубежі «Валга», «Сігулда» і «Цесіс». Всі три перетнуть ризьке шосе. «Сказитися можна, – мовив Леонід, – од цих рубежів!»
Дощ безпросвітний. Протікає навіть наша плащ-палатка. Всюди вода калюжами. Парашути, якими вкриваємося, мокрі. Та й зв’язок поганий. Можливо, у таку негоду щось діється з йонізованою смугою. Можливо, дощ і низькі хмари заважають розповсюдженню електромагнітних хвиль з мого малопотужного передавача. Можливо, й радіовузол передислокувався ближче до лінії фронту, ближче до нас. Це той випадок, коли що ближче, то гірше. Доводиться маневрувати висотою антени.
Леонід і Кудрявий ледве не напоролися на лісника Кангара, коли ходили по воду. Носять його тут біси-анцихристи!
Всі розійшлися по роботі. Я один на базі. Вирізав з березових гілочок шахи. Склав шахову задачу «Мат у два ходи». Здається, розв'язано тільки одне, і саме – у два ходи. Нехай Кудрявий помізкує. Ввечері лунала стрілянина.
Увесь день дощ. Просто плаваємо у лісі. Чоботи не висихають.
Визирнуло сонце. Просушили парашути. Поголилися. Ані ковбаси, ні м'яса нема вже кілька днів. Їмо пшеничну кашу.
Ввечері слухав радіо. Наші громлять фашистів на Карельському перешийку. З нетерпінням ждемо, коли бої розгорнуться на нашій ділянці фронту.
Один у таборі. Заховавши рацію і боєприпаси і захопивши автомат і дві гранати, пішов на галявину, щоб хоч трохи присмажитися на сонці. Галявину оточує з трьох боків молодий березняк, що обривається на просіці, по якій Кудрявий і я вперше вийшли на шосе. На тім боці невеликий березовий гай. Тепер берези шелестять, листям, поважно, гордовито похитуючись на вітрі. Берези ніби хизуються перед занімілими ялинами своєю красою.
Навколо зелена, соковита трава; жовті, білі квіточки, стирчать стебла кульбаби, пухнасті шапки яких уже здуті вітром. Де-не-де сіріє торішня суха трава, стебла якої кланяються найменшому подихові вітру.
І скрізь у траві, на купинках мурахи, сонечка – божі корівки, інша комашня. Шугають над травою метелики, конини і гудуть злагодженим хором ґедзі, пікірують на голу спину. Доводиться раз у раз підводитися й проганяти їх – надокучливих і грізних. Чотирьох убив і оддав на поїд мурахам, щоб не були такими агресорами. Перевернувся на спину; нехай присмаже голодний живіт життєдайне сонце. У високості витає коршун, чатує на свою здобич. У березовому гаю раптом закувала зозуля. Все навкруг живе і буяє. Літо я люблю більше, ніж весну. Може, тому, що родився влітку і при ясному сонці у перший жнивний день.
Сонце пече, як і дома, на Україні. У такі дні хлопці, яким не минуло й тринадцяти, купалися по 20–30 разів на день. Усі були з облупленими носами і щоками, а на ногах не висихали «курчата», що потім уночі не давали спати, так пекло шкіру.
Чому не скупатися? У канаві чиста вода. Мила давно нема. Можна «намилитися» і березовими гілочками. Наламав гілочок подовших, щоб можна було самому й потерти спину. Автомат і гранати поклав поруч. В разі чого буду немов в окопі, але голий. Уліз у воду. Глибоченько. Пірнув з головою. Як хороше!
Ходили утрьох за п'ятнадцять кілометрів на схід за харчами. Є трофей – овечка. І полонені – два солдати-телефоністи з 212-ї піхотної дивізії. Частини їхньої дивізії з Пскова зигзагом курсують під Даугавпілс. Солдати обізнані – зв'язківці. Їхня дивізія змішалася з частинами 215-ї. Передислоковуються німці вночі.
Довелося поспішати в табір, щоб передати «блискавку». Такі відомості трапляються нечасто. Кудрявий «думу думает большую», як сказав Леонід, щоб підтвердити дані телефоністів.
Та ось настала і ніч, біла, як у Ленінграді. Трава на луках у росі. Серп старого місяця уже виплив на східний небосхил. Літаки гудуть часто і довго… Кілька разів ми запалювали вогнище. Але то були якщо і наші, то не для нас. А про німецькі годі й говорити! Цих знаємо по гуркоту моторів і не дратуємо фашистського «чорного бика» червоним полум'ям.
Та знову гудіння і силует літака.
– Запалюй…
Багаття спалахує. Літак описує коло, друге і нарешті третє і летить на схід. Що тут скажеш! Заблудився чи вже скинув вантажі на німецькі вогнища? А може, це німецький «костиль»?
Хлопці сердиті. Доведеться ранком передати в Центр, що міняємо місце прийому вантажів. Прикро, коли літак ворожий.
Так і є. Прямо на нас летить двомоторний бомбардувальник.
– «Хейнкель»! – вигукнув Короп.
– Стануть німці ганяти серед ночі «хейнкеля»! – заперечив Орел.
– Наш! «Петляков»! – вигукнув я. – Пали.
Гуркіт моторів різних літаків я вивчив, немов музику, ще з перших місяців війни. Від літака, що вийшов з піке, плавно спускалися під парашутами важкі лантухи.
За годину ми зібрали всі вантажі. Один стягнули з ялини, зламавши її вершину, другий несли по коліна у воді добрий кілометр. Посилку з Великої землі розглядали з радісним нетерпінням. У першому мішку – чоботи, баклага спирту, трохи тарані, рис, ще сухарі, концентрати каші, два цивільних костюми, черевики. У другому – рація, два автомати ППШ, карти, одеколон.
– Браття-кролики! – раптом засміявся Кудрявий, нюхаючи одеколон. – Прислали б вони патефон замість рації – і можна б іти в гості до дівчат на хутори.
Удосвіта Леонід і Юхан «познайомилися» з одним німецьким лейтенантом, який їхав на мотоциклі. Він з 126-ї піхотної дивізії. Його частина перекидається під Даугавпілс. «Що ви? – дивувався Орел. – Фронт під Псковом і Островом збираєтеся оголити?» Та лейтенант відповів, що фюреру, фельдмаршалу Моделю і генералам видніше. Мабуть, вважають, що лінія «Пантера» їх не підведе. Та й чи може бути інакше, коли від Пскова пряма дорога до Східної Пруссії з давніх-давен, ще з рицарських часів.
І вдень, і вночі на вахті. Радіо приносить радісні вісті: війська трьох Білоруських і 1-го Прибалтійського фронтів б'ють фашистські армії групи «Центр» у багатостраждальній Білорусії.
Три роки тому на кінець першого тижня війни була окупована майже вся Білорусь із її столицею Мінськом.
Алма казала нашим, що Кротов влаштувався у госпіталі завгоспом.
Зустріли трьох велосипедистів. Німці? Латиші? Вони побачили Леоніда і мене. Ми сіли край дороги і запалили цигарки. Хай думають що завгодно!
Три місяці, як ми в тилу ворога. Ввечері хлопці принесли ножиці. Вперше за 90 днів усі підстриглися і збрили вуса.
З'явилися нові вороги – комарі, хмарами літають. Од них дзижчить безперервно у вухах, рябіє в очах.
Хлопці грали у шахи і в шашки. Командир сказав: «Життя наше тут – шахова гра. Помилився – і пиши пропало». А я відповів: «Помилка – ще не все. Спробуй ще знайти вихід, прикинь розумом, додай ініціативи і вийди з безвиході. Не може бути, щоб і твій противник не помилявся. А коли так, то стій до останньої можливості і доможешся свого! І тільки, бо в грі у шахи може бути і нічия, а в нашій грі – перемога або смерть…»
Після вечері увімкнув приймач. Москва салютувала військам генералів Рокоссовського і Черняховського, які взяли столицю Білорусії Мінськ.
– Повинен же нарешті піти на захід і наш 3-й Прибалтійський фронт! – не витримав Короп, слухаючи грім салюту.
О десятій ранку працював на зв'язок. Леонід, мій охоронник, дивиться пильно, слухає уважно, автомат напоготові, а поруч ящик з трофейними гранатами. Про всяк випадок.
Захворів Кудрявий, його лихоманить. Я просто хвилююся за нього: так здається, що він усякої хвороби боїться, як і жала гадюки, більше, ніж кулі. Находить же таке на чоловіка!
Рух на шосе посилився у бік фронту: пройшло дві сотні автомашин. Мабуть, вранці наші розпочали прорив лінії «Пантера».
Ювілей! Сто днів у тилу ворога і день мого народження. Наш 3-й Прибалтійський фронт відзначив мої іменини початком наступу в районі Пскова й Острова. Десь думають прорвати лінію «Пантера».
На шосе жвавий рух в обидва напрямки. З'явилися десятки санітарних машин, які прямують від Пскова на Цесіс, Ригу.
«Пантеру» прорвано. Ура! На нашому СП завжди хтось є. Солдати з автоколон, які прямують на захід, переконані, що там є ще лінії оборони під Цесісом і Сігулдою. Цим же цікавиться і наше начальство по той бік фронту.
Кудрявий нарешті подолав хворобу і вирішив одразу ж провітритися, вийти на люди. Троє наших подалися на шосе, а я з командиром, одягти цивільні костюми і взявши пістолети та по дві «лимонки» в кишені, пішли на хутір, куди наші навідувалися весною, коли скрута була з харчами. Іти довелося із закоченими вище колін холошами, з черевиками в руках.
Та, коли опинилися на сухому, взули хромові черевики, опустили холоші штанів, обсмикали шерстяні піджаки, що були немов пошиті на нас обох. Розчесали чуприни, причепурилися.
– Ну і ферт же ти!
– Тобі, братику-кролику, теж до лиця такий шикарний костюмі Ми ж не скнари, щоб сундучити костюми. Раз уже вони потрапили до нас, треба використати. Ніякі німці і «лісові коти» не подумають, що парашутисти ходять такими фраєрами!
– А може, скоріше здогадаються? – заперечив я. – Хто справді тепер отак по-святковому наряджається? Сьогодні нема ніякого релігійного свята.
– Забули спитати в Орла. Неділя – теж свято.
Хутір цей не одинокий. Є сусідні хутори, які потім переростають у населений пункт, од якого веде дорога на ризьке шосе. В ці дні на хуторах зупиняються роти й батальйони німців, що. прямують до фронту й навпаки.
Накрапав дощ, і ми бігом, неначе свої, подалися до будинку, у якому бував Кудрявий весною. Тут жила сім'я Мельдера.
– Свейкі! – привіталися.
– Лабден!
Мельдер, низенький, натоптаний, як лантух зерна, кривоногий, нагадував Собакевича з «Мертвих душ» Гоголя. Побачивши нас, ледве не випустив з рук пляшку.
– Свейкі! – нарешті відповів і приклав до вуха долоню: мабуть, недочував або удавав, що глухий.
– Ми руські! З госпіталю. Служимо лікарями! – одразу пояснив Кудрявий. – Неділя – у нас вихідний, одгул.
Мельдер розвів тридюймовими ручищами, якими можна звалити за роги й бика, нахилив голову – мовляв, недочув. «Хитрий чортяка! – подумав я. – Вагається, вірити чи не вірити, що ми лікарі».
– Лудзу! – запросив хазяїн до столу і поставив пляшку, що тримав у руці.
Мельдер ще подивився на Кудрявого і таки пізнав. Тоді, навесні, Кудрявий приходив в уніформі німецького лейтенанта. Мельдер задумливо пошкріб бороду: що б це могло значити?.. «Тоді – німець, тепер – лікар. Хоча госпіталь німецький! Мабуть, це німецькі прислужники?..» – подумав.
– Так. Німці тепер усюди. У нас теж учора були! – заговорив він російською мовою.
Мельдеру було за п'ятдесят.
Зайшла дружина Мельдера – низенька, суха, з молодими, синіми очима. Чоловік перекинувся з нею фразою.
Двері в другу кімнату причинено. Звідти чути дівочі голоси. У Мельдерової доньки гості.
– Лудзу… – сказала хазяйка, показавши рукою на відхилені двері.
Вона або вдавала, або таки не впізнала Кудрявого.
Ми зайшли і ледве не вдарилися головами об одвірок.
Хижу, мабуть, мурував сам Мельдер під свій зріст. Нас запросили за стіл. За цією кімнатою була ще одна. Там обідали дівчата.
– Так що? – раптом поспитала у мене хазяйка, коли її чоловік зник за дверима третьої кімнати.
Я всміхнувся, розвівши руками, не розуміючи, що вона мала на увазі.
– Налякали ви чоловіка! Тут усього бійся. Німців бійся. Айзсаргів бійся. А найбільше німецьких шпигунів, бо їх не завжди впізнаєш… – говорила господиня російською мовою, потерши довгими пальцями високе, перетяте трьома зморшками розумне чоло.
– А ви нас не боїтеся? – спитав я.
– Вас я пізнала одразу! – звернулася вона до Кудрявого. – Ви були тоді у німецькій уніформі.
– То й що? – запитав я її ж словами.
– А те, що ви не німці і не власовці. Ви ті… – вона перейшла на шепіт. – З неба.
Я спробував заперечити. Та вона підняла руку – мовляв, змовкни.
– Яку б одежу ти не одягав, сину, тебе все одно видно, що ти радянський хлопець!
Я почервонів: ось тобі й конспірація.
– Ви циганка-ворожка? – запитав Кудрявий.
– Поживете стільки, як я, теж розбиратиметеся в людях! – відповіла дипломатичним тоном хазяйка.
– А чоловік ваш не впізнав нас?
– А-а! – махнула недбало рукою хазяйка. – Ведмідь! Звідки знати йому тонкощі душі людської?..
– А ви бачите нашу душу?
– Так. Вона у ваших очах, щирих і добрих, хоч як не напускаєте на себе гримасу зла. Ви добрі, а значить – не німці, не оті бандити-власовці й айзсарги… Що вам потрібно? Хліба? М'яса?
– Ні. Нам потрібно знати, які частини зараз проходять через Карве, Кранці, Апе до Пскова і до Риги. Німецький мурашник розворушений, – сказав тихим голосом Кудрявий. – Підіть самі, пошліть доньку продавати німцям молоко.
– Або щось міняти на мило, на сірники, – додав я.
– Вірите своєму Мельдеру, пошліть його. Нехай поїде в місто, – просив Кудрявий.
– Коня німці забрали.
– Нехай пішки… Нам треба знати про Цесіс.
– А що, руські зупинилися за Псковом?
– Зупинилися тимчасово… Нам треба побільше відомостей про війська фашистів, – сказав Кудрявий. – Цим ви допоможете Червоній Армії на фронті, прискорите прихід наших. А ми вас не забудемо!
– Я все зрозуміла, товариші чекісти.
– Ми не чекісти. Ми звичайні розвідники.
– Звичайні? А літаки вже котрий раз літали до вас, скидаючи щось на парашутах. Звичайні? Без таких, мабуть, не обійтися вашим там, на фронті… – відповіла господиня.
Ми перезирнулися. Все знають. Та і як не знати, коли ми Э цих краях не день, не тиждень, а вже чотири місяці. Знають про нас ці Мельдери, як, мабуть, й інші хуторяни, як і та молодиця, що відрахувала з останніх сірників «фюнф», ще й посміхнулася, мов змовниця. І це коли поруч комендатура, стани місцевих фашистів-айзсаргів, коли у кількох кілометрах зализував рани бандит Кротов.
– Що скажете про лісника? – спитав Кудрявий.
– Його треба боятися. Але боїться і він, що прийдуть руські і треба відповідати, якщо напакостить вам, – пояснила господиня. – Я до німців носитиму молоко. Та як передати про побачене, узнане?
– Ви проведете нас до лісу. Там під якимось деревом кластимете у банку папірці, – сказав Кудрявий.
– Мудрої – всміхнулася господиня і обняла мене за плече. – А мама твоя де?..
– На Україні.
– Знаємо, що є такий край. Деякі наші латиші воювали у громадянську, – зітхнула вона.
У цю хвилину вона нагадувала мою матір. Тільки очі в мами карі, а в неї – синюваті.
З третьої кімнати вийшов Мельдер, і дружина сказала йому, щоб той частіше виходив на подвір'я і дивився, чи не йдуть німці від сусіднього хутора. Чоловік мовчки кивнув головою. Він був старіший від неї років на десять, видно, дуже любить свою дружину. Слово її – закон.
– Ви її не дуже слухайте! – раптом змовницьким голосом сказав Мельдер, притуливши палець до уст. – Вона у нас комуністка!
– Як комуністка? – здивувався я.
– Німці й айзсарги її так називають, – пояснив чоловік.
Тепер усе зрозуміло. Для Мельдера ми вже були не отими невідомими, як у першу хвилину зустрічі. Його дружина ніколи б стільки й пошепки не розмовляла ні з німцями, ні з власовцями чи ульманівцями. З тими мова у неї коротка. А зараз вона воркувала, як з добрими знайомими й однодумцями. Тепер не лише доньці і молодій гості стало Зрозумілим, що мати бесідує з чекістами – «божими янголами», а й Мельдеру, котрому не так і легко розібратися, хто червоний, хто коричневий, хто за Ульманіса, хто за якогось там руського генерала Власова.
Мельдер підморгнув:
– Ідіть до дівчат. А я на пост! – і виструнчився на кривих, схожих на хомут, ногах, козирнувши своїй комуністці.
Дівчата Ада і Рита, побачивши нас, підвелися і привіталися. Рита (Кудрявий знав раніше доньку Мельдера – Аду) стала бренькати на гітарі. Ада підспівувала ламаною російською мовою. Потім Рита прочитала строфу з вірша «Белеет парус одинокий» Лермонтова.
Старий Мельдер їм сказав, що ми росіяни, і дівчата хотіли довести, що знають мову Лермонтова.
Ада, білява, довговолоса, мабуть, як і мати у молодості, голубоока й з хитруватою усмішечкою, здавала карти. Я грав з Ритою, чорнявою, з великими очима, які вона навмисне примружувала. Про всяк випадок Кудрявий відчинив вікно, що виходило на ліс. Пістолети ми переклали у праві кишені піджаків.
– А ти казав, що за людьми скучив, – мовив Кудрявий, нахилившись до мене.
– Рита! Хто ви? – запитав я.
– Вчителька.
– Географію знаєте?
Дівчина почервоніла.
– Скільки населення в Канаді?
– Вісім або десять мільйонів, – непевно відповіла Рита.
– Чув? – звернувся я до Кудрявого. – Повторіть, бо цей красень вважає, що в Канаді двадцять мільйонів.
Вчителька взяла з комода олівець, вирвала із зошита аркуш і написала: 10 млн. Я сховав олівець до кишені.
Дівчата якось розгубилися, побачивши, як зник у кишені олівець. Знали б вони, як він потрібен мені. Скільки вантажу не скидали, а олівців – жодного разу. Залишився лише огризок. Як же без олівця писати радіограми та й оці нотатки?
Кудрявий це одразу збагнув і сказав:
– Мій друг узяв, на згадку…
– Так! – підхопив я. – На згадку про сьогоднішній день.
Дівчата проспівали «Катюшу».
– Ви з неба? – запитала Ада в Кудрявого, не випускаючи своєї руки. – Чекіст?
– Ми «янголи», Адо! – відповів: Кудрявий.
– Страшно? – запитала вона, дивлячись очима, повними захоплення, цікавості й гордості, що зустрілася тут, на рідному хуторі, в час німецької окупації з хлопцями, котрі опустилися з неба.
– Не дуже страшно! – похизувався Кудрявий, уникаючи мого погляду.
«Нехай позадається!» – подумав я.
Зайшла схвильована господиня і прошепотіла:
– Два солдати у дворі. Грайте у карти, співайте…
Я здригнувся: «А ми ще турбувалися про відомості від німецьких солдатів, просили хазяйку продавати німцям молоко. Самі пожалували, голубчики!» Зиркнув на Кудрявого. Той удавав з себе спокійного і кивнув головою.
Двері відчинилися, й на порозі з'явилася самовдоволена солдатська пика з усмішкою до вух. В ту ж мить я обняв Аду і чмокнув у щоку. Солдат заплескав у долоні й вигукнув:
– Браво! Браво!
Кудрявий налив йому чарку, а Рита подала хліб і шматок шинки, сказавши по-німецькому:
– Мій день народження…
– О! Медхен! – підняв келих солдат. – Віфіль?..
– Цвайундфюнфціх.
– О! – видудлив до дна солдат горілку і став закушувати, плямкаючи, немов порося.
Рита стала награвати і підспівувати:
Горные вершины
Спят во тьме ночной;
Тихие долины
Полны свежей мглой;
Я не витримав і підтримав:
Не пылит дорога,
Не дрожат листы.
Подожди немного,
Отдохнешь и ты…
Солдат дивився на нас здивованими очима.
– Ви читали вірш Гете? «Ночную песнь странника»?.. Рита співала романс Глінки в перекладі Лермонтова, – пояснив Кудрявий німцеві.
– Гете? – здивувався солдат, показавши Кудрявому руки. – Я друкар. З Лейпціга.
Його пальці були темні: мабуть, друкарська фарба пов'їдалася в шкіру назавжди.
– У 1930 році я набирав Гете…
Кудрявий показав свої руки.
– Я – лікар… – І запитав, стишивши голос: – Далека у вас дорога?
– Нах Цесіс! Там оборона! В-о! – показав великий палець і додав, що це так говорять їхні генерали.
Знову цей Цесіс – ми завтра збираємося туди теж виходити. Може, пощастить там підняти «завісу» й заодно поспостерігати за шосе Рига – Псков.
– У вас, комрад, руки робітника! – ніби похвалив солдата Кудрявий і знову за своє: – Зупинемо руських під Цесісом, Сігулдою? Не пустимо в Ригу! Рига – давнє німецьке місто!..
Солдат розвів руками й ще подивився на них, ніби вперше побачив, а потім зиркнув на мої руки. Ліву я тримав на щоці, і фріц не бачив мій якір. Подумки я лаяв Кудрявого: «Ну і дає дрозда Сергій! Звідки така впевненість, що німцеві не забажається побачити наші документи? Чи він хоче, щоб і я показав свої руки й емблему «шварце тойфель», як називали матросів фашистські солдати?» Та за мить уже був іншої думки: «Саме така невимушеність, безпосередність поведінки відганяла підозру в солдата».
Солдат усміхнувся якось задумливо і зовсім невороже. Чи не вперше за час війни я збагнув, що у солдата фашистської армії може бути зовсім звичайне, людське обличчя, а не гітлерівська пика, як здалося мені в першу мить зустрічі. Й усміхався він не самовпевнено, не єхидно, а по-людському, з журбою.
Кудрявий ще налив солдату і собі, підняв чарку. Обидва випили, не вимовивши й слова. «Про що німець зараз думає? Про свій Лейпціг? Про дружину, дітей?.. Чи про Гітлера, який послав його сюди завойовувати чужі землі й народи?»
Заглянув і другий солдат. Біля нього одразу ж стала хазяйка. Цей поквапив першого.
Німці залишили дім. Я витер з чола піт. Завітала господиня.
– Айер, мільх просили.
– Хоч заплатили? – запитав я, аби не мовчати.
– Той, що говорив з вами, шукав гроші. А я сказала – не треба… Йшли б скоріше…
Кудрявий і я підвелися з-за столу і подали дівчатам руки.
– Нам пора.
– Заходьте ще… – всміхнулася Ада.
– Зайдемо, коли вже не буде тут німців…
У сінях нас уже чекав Мельдер, виструнчившись на кривих, немов великий рогач, ногах.
Кудрявий обняв Мельдера і його дружину. Я помітив, що старий косо зиркнув на руку Кудрявого, що лягла на плече його дружини.
– Ось що, браття-кролики латиші! Фронт поки що за сто кілометрі». Німці почнуть забирати у вас худобу й самих гнати на захід, до Риги, в Курземе. Перекажіть усім своїм людям, щоб спровадили корів, овець у ліс, щоб і самі йшли в ліс сім'ями. Там» і чекайте приходу Червоної Армії. Всім, всім своїм людям! – наголосив Кудрявий. – Інакше фашисти заберусь у вас усе, а самих постріляють або погонять у Німеччину, як це вони учинили з людьми на Псковщині. Зрозуміло? – зупини» Кудрявий погляд на хазяїнові. – Сапрут?
– Сапрут, – відповів той.
– Палдес… Спасибі за все! Свейкі!
Обходячи хутори, на яких стояли німецькі солдати, ми наткнулися ще на одного солдата, озброєного карабіном. Він одразу підняв руки:
– Не вбивайте! Я – не німець. Я – латиш. Утік з фронту. Я з 19-ї дивізії. Прийшов додому, а тут німці. Мене погнали в дивізію силоміць. Не вбивайте! – благальні мовив, поклавши собі руки на груди, немов молився. – Я – Арвід, з цього хутора. У мене стара мати і більше нікого. Клянуся її життям: я – не фашист! Не вбивайте.
– От зарядив! Ніхто тебе не вбиває! – сказав Кудрявий, задумливо прикусивши губу.
– Візьміть із собою. Я не зраджу! Клянуся.
– І де ти взявся на нашу голову! – поскаржився Кудрявий, зиркнувши на мене: – Як?
Що тут відповісти? Нам дуже важко без людини, яка знала латиську мову. Ми – як оті німці. Рятувало нас те, що більшість людей ненавидить фашистів і жде Червоної Армії. Але скільки ще таких, як лісник Кангар, що живуть мов між двома жорнами і служать фашистам і бояться розплати, як Мамонько-Кротов, як одверті місцеві фашисти, руки яких у крові своїх же земляків, надіються на втечу у Швецію чи й ще куди в разі приходу Червоної Армії. Оці – наші переконані вороги.
Кудрявий усе ще вивчав поглядом полоненого і нарешті сказав:
– Візьмемо!
– І я – за це!
– Клянуся – не зраджу!.. – повторював своє. – Нас погнали силою.
