Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Настала гнітюча пауза. Ті, що йшли за двома, не знали, що трапилося, а Орел і Галка ждали з миті на мить автоматної або кулеметної черги. Серця в обох калатали. У вухах подзвонювало від цієї тиші, що, може, ось-ось розколеться смертельними пострілами. І в Галки, і в Орла сумніву не було – вони потрапили в засаду. Їхні речі геть пошматовані й розкидані, валяються навіть плитки тротилу. Це діло рук межа кеті, які надибали їхню базу, пограбували її, а самі сховалися, щоб потім вигукнути: «Хенде хох!»

Скільки вже було таких напружених моментів у хлопців Кудрявого за час їхнього десантування! Якби Галка чи Орел зараз дали чергу, стало б якось легше, настала б розрядка, що її так не вистачало їхньому душевному стану. Та в обох ще була витримка, без якої неможливо розвідникам.

Минула секунда, третя, шоста, і Орел уже поглядав на Галку, здивовано кліпаючи очима: мовляв, що за оказія. Галка нарешті глибоко зітхнув, витерши рукою пересохлі губи, ніби під пекучим сонцем у пустелі, посміхнувся. А Орел запитав:

– Ти чого?..

– Поглянь! – відповів Галка, показавши цівкою автомата на пеньок, біля якого валявся погнутий алюмінієвий солдатський казанок.

– Це біси-анцихристи дикі кабани завітали на нашу базу! От фашисти прокляті! – вигукнув здивовано Орел.

– Уклали, мабуть, угоду з межа кеті і, поки ті збираються накрити нас мокрим рядном, вепри встигли посмакувати нашими припасами! – додав Галка. – Оце так історія!.. – радист підійшов до казанка. – Дивись! Це ж, мабуть, сікач діставав з казанка ковбасу, засунув рило під дужку, а потім клятий агресор не міг звільнитися. Потрапив, як у капкан. Але у нахаби таки розум є. Того й ударив казанком об пень, одірвавши дужку!..

Підійшли до погромленої бази Кудрявий; Короп і Латиш. Усі стали збирати залишки продуктів, з яких лишилися тільки понівечені банки консервів – шпроти, згущене молоко, яловичина.

– А один туземець пробував навіть на зуб і прокусив банку зі шпротами! – засміявся Кудрявий.

– Добре, що кабани не відгвинтили баклагу із спиртом! – нарешті засміявся Латиш. – Мабуть, гралися нею, як м'ячем. Подивіться, куди запроторили.

– І сміх, і сльози, – озвався Короп. – У нас було продовольства днів на сім, а коли б заощаджували, то вистачило і на десять. Тепер же зосталося тільки на день-півтора.

– Свині – не лось чи олень. І не дикі кози. Ті б ковбасу не їли. А ці ненажери ще й сухарями закусили. Не змогли розв'язати, то пороздирали мішки.

– Це ж така зграя й Тайду може налякати? – з острахом промовив Латиш. – Я раніше й подумати не міг про це. Уявіть собі! Спить дівчина десь під густою ялиною, а тут зграя кабанів…

– Та ні. Вони першими людини не зачеплять, – хотів заспокоїти Короп Латиша.

– А роботу, браття-кролики, треба починати! – сказав Кудрявий. – Двоє – на шосе, троє – шукати Тайду!

3

Три дні й три ночі хлопці Кудрявого чергували на шосе Тукумс – Кулдига, займаючись «бухгалтерією». І завжди лунали постріли з автоматів, кулеметів – то віддалік, то ближче. До тої стрілянини вже звикли, гадаючи, що стріляють межа кеті й солдати, аби чимось показувати свою присутність на довколишніх хуторах. На те й війна, щоб стріляти. Та й чимало військових частин було розташовано и подалі від передової, а деякі підрозділи – зовсім близько до місця, де діяли і жили розвідники Кудрявого.

Щодня по двічі Галка передавав у Центр радіограми про рух противника на шосе, про відомості, які їм дали перші «язики», взяті біля хутора і на тому ж шосе. Часом передача тривала з годину.

То були напружені години, бо всім здавалося: ось-ось до них прийдуть фашисти. Тому завжди двоє чи й четверо охороняли Галку, готові битися за нього і за діло своє до останнього набою.

Кілька разів над лісовим масивом ранком о восьмій, коли виходив в ефір, з'являвся двокрилий німецький літак. Його хлопці охрестили «костилем», бо він був трохи Горбатий, Цього разу «костиль» прилетів і о шістнадцятій.

– На нашу «вуточку» трохи схожий! – сказав Короп, задерши голову. – Чого йому тут потрібно?

– Нас, анцихрист, вистежує! – сказав Орел жартома.

– Що ми – дивізія, яка розташувалася в лісі? – заперечив Короп.

– А чого ж його чорти носять? Учора теж літав. І ранком сьогодні…

– Мало хіба літає зараз – і бомбардувальників, і «костилів»… – заспокійливим голосом мовив Короп. – Скоро отримаєш «квитанцію»? – звернувся до радиста.

– Ще не все передав, – відповів Галка.

Попрацювавши з чверть години, став згортати рацію.

Йому допомагав Орел.

– Переживає, мабуть, підполковник Півень, що не знайшли Тайди? – сказав Орел.

– Запитує, чи не зустріли. А за відомості дякує, – відповів Галка.

– Все-таки дещо робимо! – з гідністю промовив Орел. – Але не подобається мені Латиш. Він як чорна хмара, спохмурнів, заростає бородою. Я не бачив, щоб він навіть Умивався.

– З ним коїться щось недобре. Все через Тайду, – погодився Галка.

– Як гадаєш, у Тайди і Латиша була любов? – раптом спитав Орел.

– Я кілька разів перехоплював їхні погляди. Якась доля секунди в погляді – і ясно без слів, без жестів. Їм взаємовідомий кожен подих. П'ять місяців були разом у ворожому тилу…

– І майже сусіди – за півста кілометрів від нас на південь, якраз у районі, де «Зелена», «Синя» і «Коричнева», смуги оборони.

Галка розшифровував прийняту радіограму. Короп і Орелі1 одійшли подалі, причаївшись за стовбурами дерев.

Короп усе частіше виймав із кишені на срібному ланцюжку кіровський годинник. Пора б уже вернутися із шосе! Кудрявому і Латишу. Вони вперше пішли разом. І Короп здогадується чому. Кудрявий хоче віч-на-віч, без свідків поговорити з Латишем, щоб той очунявся від нещастя і таки взяв себе в руки. З'явиться з щетиною на щоках десь на хуторі, і люди здогадаються – з лісу. А був би поголений, причепурений, ніхто б і не подумав, що цей товстун є розвідник-парашутист.

Короп поважав Кудрявого за те, що той ніколи за минулі сім місяців перебування у ворожому тилу жодного разу не сказав своїм підлеглим: «Я наказую! Це мій наказ!»

Кудрявий інколи був ніби в тіні, даючи хлопцям повну ініціативу на пошуки, на роздуми, на обговорення будь-якої, і особливо не простої, ситуації. Ніде не вчившись на розвідника, Кудрявий збагнув суть цієї роботи, зрозумів, від чого залежить успіх у цій неймовірно складній і надто потрібній для командування фронту і Ставки Верховного Головнокомандування роботі. Кудрявий завжди виступав останнім, і слово те було як підсумок суперечок і, звичайно, отим наказом, що возвеличений в армії на рівень закону.

– Ну, що там? – раптом поспитав Короп у Галки, помітивши, як змінився у радиста вираз обличчя.

– Пропонують іти в новий район. Це за п'ятнадцять-двадцять кілометрів звідси. Там теж шосе на Кулдигу, тільки з південної сторони, – відповів Галка.

– А як же Тайда? – здивувався Короп.

– Мабуть, там надто важлива робота…

– А не подумав наш начальник, що ми граємося з вогнем тут, на місці приземлення? – раптом спало на думку Коропові. – Шукаючи Тайду, ми можемо загубити все діло, потрапивши на рожен німців і айзсаргів…

– Пропонують іти, а не наказують, – повторив Галка.

– Вони взагалі рідко наказують, як і наш Кудрявий, – зауважив Короп.

– Це вірно. З Кудрявим, з нашими генералами і полковниками жити можна… – погодився радист.

Галка замислився. В армії він пізнав, яку силу має командир. Ось чому він поважав Кудрявого, бо душею відчував: Кудрявий е отим справжнім командиром розвідгрупи, що знає своє місце, свої обов'язки особисто, знає кожного в групі, на що хто здатний. Якби не Кудрявий, Галка б не пішов на третє завдання. Так само вважав і Кудрявий: упоратися з новою роботою можна лише з таким радистом, з таким начштабом, з таким бійцем-розвідником, як Галка.

Але сьогодні удосвіта, коли Латиш і Кудрявий збиралися на шосе, командир, хоча й пошепки, заговорив про «наказ», звертаючись до Латиша:

– Ти ж заступник командира групи, а ходиш, мов м'ясник з ризького ринку. Та ще й голову опустив. Усе чоботи розглядаєш…

– Може, ти ще й накажеш мені поголитися? – самовпевнено відповів Латиш, трясучи коліном і задерши свого розплесканого носа ще вище.

– Так. Наказую! – прошепотів Кудрявий і озирнувся.

Латиш більше не став відповідати командирові, а ходив сюди-туди, переставляючи свої чоботища сорок п'ятого розміру. Від парашутної стропи, що тліла, висячи на гілці молодої сосни, він припалив цигарку і жадібно затягся.

Обличчя було сердитим і змарнілим. Над щетиною жовтіли щоки, чоло, кінчик носа за минулий тиждень роздвоївся ще виразніше. У світло-карих очах якась утома, безнадія, відчуття приреченості. Хлопці знали (першим про це довідався Орел), що Латиш ночами схлипував, як дитина, покидаючи постіль і відходячи на кільканадцять кроків, Він плакав, звичайно, за Тайдою. Таки у нього було з нею кохання, і він ніяк не може звикнутися з думкою, що Тайди з ним нема.

Нарешті Латиш угомонився і сів на пеньок, розглядаючи свої ходаки. Тим часом шанувальник порядку Короп розвів у металевій мисочці для бриття на теплій водичці мило, збив помазком білу піну і подав Латишеві:

– Прошу…

Латиш здригнувся, а потім посміхнувся й подякував:

– Палдес… – А до всіх: – Ви не гнівайтеся на мене. Зрозумійте, як це по-російському… – І став підкидати ніби крем'яхи у своїй великій, робочій долоні. – Я за Тайду життям своїм відповідав там під Даугавпілсом, а ось тут не вберіг…

– Пілоти-піжони винуваті! – з серцем промовив Короп. – Били ми у Печорах, та, видать, мало цих соколів-задавак. Чого б ото я забирався під самі хмари з людьми на борту? Низько б летів, то не розкидало б отак. Та й командування теж добре! Транспортного літака не знайшлося. Посадили на попутну машину, мов безбілетників!

– Коли в сорок першому евакуйовувався флот з Талліна в Кронштадт, жодного нашого «яструбка» не було в повітрі. Тільки німецькі «юнкерси», «хейнкелі» і «месери», од яких темно було в очах. А бомб тих сипали, мов граду. Десятки наших бойових кораблів потопили німці. І все через цих льотчиків-щасливчиків. На, параді в Тушино вони мастаки! – пригадав минулі печалі й Галка.

– Годі! – втрутився Орел. – Нині ж не сорок перший і не сорок третій, а вже сорок четвертий рік. Тепер наша перевага і в небі. Про це свідчить бомбування лієпайського порту.

– Знаємо. Але отак викажеш усе, що на душі, то й ніби легше стане, – зітхнув Короп, позираючи на Латиша.

Той примостив на пеньку малесеньке люстерко і зазирав у нього, водячи щелепами сюди-туди, роблячи гримаси, що розсмішили Коропа. А потім. Кудрявий і Латиш пішли чергувати на шосе. Їхнього повернення Галка, Короп і Орел чекали з нетерпінням.

Повернулися вони з пакунком, обгорненим червоним, немов полотнище з прапора, шовком. Латиш і Кудрявий були чл то збуджені, чи то надто заклопотані.

– Щось сталося? – як завжди, перший запитав наглядач за порядком Короп.

– Щось про Тайду дізналися?..

– На жаль, ні, – сказав командир і до радиста: – Скільки ти за оці дні передав радіограм у Центр?

– Дванадцять. А може, й чортову дюжину…

– Скоріше, що чортову, – підтвердив Латиш.

А командир знову питав:

– І гадаєш, тебе не чули німецькі радисти на дачі генерал-полковника Шернера?..

– Не знаю. Все роблю, щоб потужність антен, а відтак і передавача звести нанівець, – відповів Галка.

– Коли ти працював ранком, німецький літак пролітав над лісом?

– Пролітав. І о шістнадцятій… – відповів Короп.

Кудрявий розгорнув пакунок. Усі побачили, що то не звичайний шмат червоної шовкової матерії, а малесенький парашут, на стропах якого тримався якийсь небачений ще апарат, герметично закритий пластмасовим циліндром.

У приладі вмонтовано індуктивні котушки, конденсатори, малесенькі радіолампи, шкала і стрілка на ній.

Командир притулив апарат до вуха радиста, і Галка почув, як під циліндром цокало, мов годинник. Прилад працював на сухих елементах і щось відраховував.

– То й що? Може, це апарат з радіозонда! – сказав непевним голосом Галка.

– А ще радіо вивчав, – докорив Кудрявий. – З самим начальником зв'язку у Ленінграді сперечався…

– Ніхто цього радіо до пуття не знає, крім того, що за радіо – майбутнє! – твердим голосом відповів Галка.

– Коли ти закінчив працювати?

– Хвилин сорок тому…

– А ця штуковина і досі цокає, – постукав Кудрявий пальцем по апарату. – Радіозонд, братику-кролику, підіймається на повітряній кулі. Та куля лопається, і від приладу на землі й мокрого місця нема. А ця штуковина працює й зараз.

– То й що? – все ще не міг Галка нічого толком сказати про цю знахідку.

– Я тебе запитую: що це?

– Що ти, німців не знаєш? Вони придумали фауст-снаряди й обстрілюють ними Лондон, сконструювали протитанкові «кулаки», завбільшки з наш ППШ. – Споконвіку вони фізики, винахідники, приладобудівники!..

– Чого це ти розхвалюєш гадів-фашистів? – сердито перебив Короп.

– Ти що, оглух? – застеріг товариша Галка. – Я говорю, що в німців наука й техніка була і є на висоті. І квасний патріотизм тут ні до чого…

– Та й що це за нова техніка? – поцікавився і Латиш.

Галка замислено дивився на шкалу, над якою стриміла стрілка.

– Мабуть, радисти з штабу армій «Норд» підсилюють мої сигнали. Погляньте: стрілка поставлена на 64. Це довжина моєї хвилі – 64 метри. Ну, не сволота?!

– Тож і я так думаю, що сволота! Твій позивний зони ще чули під Псковом, потім по західний бік «Пантери». Скільки не полювали за тобою, нічого не вийшло. Минав час, і їхні радіоспеци приготували для тебе, Галко, ось цей сюрприз від групи «Курланд».

– От біси-анцихристи! – вилаявся Орел. – Розкусили, що наша рація тут. Після бомбування лібавського порту.

– Може, – ствердив Латиш, провівши товстими і потрісканими пальцями по голених щоках.

Він відчув у словах Орла повагу до себе і віру в Августа, котрий має з'явитися цього вечора чи завтра вранці, бо відомості про скупчення суден у Лієпаї підтвердилися й іншими джерелами. Десятки радянських бомбардувальників у супроводі винищувачів літали на Лієпаю.

– Німці тут збираються бути довго, коли опускають на нашу рацію такі прилади, – сказав Латиш. – Улип ти, Галко, в історію радіотехніки.

– Авжеж… – підтакнув командир. – Наш Галка став у німецькому штабі піддослідним кроликом. – Він зітхнув тяжко і запитав: – І що ж будеш діяти тепер, братику-кролику? Не для жарту ж німці скинули якраз на нашу базу оцей апарат? Це авантюра, звичайно. Хоча й технічна, але хитра.

– Що діяти? – роздумував Галка. – Працювати, як і раніше. Однак великі радіограми треба поділити на дві, на три. Поки німці пошлють свій «костиль», треба чимало передати. Буду міняти хвилю в ході самої передачі. Припиняти роботу, коли над лісом з'явиться літак. Нарешті більше працюватиму не за розписом» а на аварійній хвилі. І попередити своїх: мовляв, ждіть мене в ефірі у будь-яку годину. Отак і сплутаємо карти. Коли ж погода дощова, нельотна, тоді можна передавати на всю котушку…

– Тобі видніше, – погодився Кудрявий. – А взагалі добре, що ми натрапили на цей парашутик. І прилад під ним, – показав він на знахідку. – Ці штуки будуть зависати на деревах, і нам просто повезло, що одна впала на галявині, поблизу місця, де ти вів передачу.

– З літака мене добре чути. Це зрозуміло. Електромагнітні коливання ідуть у небо, а ті, що понад землею, гаснуть у болоті, в лісі і майже не доходять до їхнього штабу.

Удалині пролунали постріли: били з автоматів і ручних кулеметів. Хлопці Кудрявого вмовкли і стали прислухатися.

Галка подав командирові розкодовану радіограму:

– Нам пропонують іти в інший район.

4

Латиське містечко Кулдига – на бистрій річці Вента, що бере витік у Литві і перетинає весь Курземський півострів, упадаючи в балтійське море. Засноване ще у 1242 році Тевтонськнм орденом як фортеця на шляху агресії й експансії німецьких рицарів у глиб земель племен курів і лівів і далі на схід – до північних територій Київської Русі, до Пскова й Новгорода. В очах генерал-полковника Шернера, який замінив на посту командуючого групою «Норд» фельдмаршала Моделя, затишна, зелена над живописним водоспадом стародавня Кулдига – уособлення цитаделі німців у прибалтійських землях. У кількох кілометрах від Кулдиги, на хуторі колишнього президента Латвії німецький воєначальник і влаштував свою резиденцію. Тут розмістився штаб групи армій «Норд».

У середині жовтня становище німецьких військ на Курляндському півострові було вкрай тяжке. Зі сходу вели, наступ армії генерала Єременка і 13 жовтня взяли Ригу. У наступні дні червоні війська підійшли до Тукумса. Війська цього ж 2-го Прибалтійського фронту намагалися пройти і до Салдуса, а на півдні до Скрунди. На заході війська генерала Баграмяна розширювали «коридор» між Лієпаєю і Клайпедою.

Обставини змусили нового командуючого групою військ генерал-полковника Шернера терміново скликати нараду генералітету. Були запрошені командуючі 1, 2 і 10 корпусів і восьми дивізій; у тому числі і трьох танкових. В штабі зібралося понад двадцять генералів, майже половина з тих, котрі командували трьома десятками дивізій, відсічених арміями 1-го Прибалтійського фронту від Східної Пруссії.

Генерал-полковник підвівся з-за столу. Він продумав, лк почати своє звернення до генералів на цій нараді. Почав пригніченим голосом, який дедалі ставав упевненішим, міцним, як сталь.

– 13 жовтня противник здобув Ригу. У цей день закінчилася історія групи армій «Норд».

Шернер зробив паузу, і генерали перезирнулися, почувши отаке від переконаного націонал-соціаліста.

– Починається історія групи армій «Курланд». До складу групи «Курланд» входить і угруповання «Клеффель».

Генерал Клеффель підвівся і нахилив голову на знак повної згоди й солідарності з командуючим фронтом.

– Починається славна історія групи «Курланд»! – повторив Шернер. – Наступ росіян під командуванням генерала армії Єременка після взяття Риги мало що дав більшовикам. Це можна сказати і про спроби генерала Баграмяна пробитися до Лібави. Ми, звичайно, як того вимагав тактика, скоренили за минули» тиждень лінію франту до 218 кілометрів, а це означає, що кожна дивізія групи «Курланд» на фронті тримає оборону в сім кілометрів. Досить значна концентрація військ, якщо зважити на географічні умови: багато густих лісів, боліт…

– У багатьох дивізіях великий недокомплект, – насмілився зауважити начальник штабу 18-ї армії генерал Ферч.

– Недокомплект компенсують географічні умовні – зауважив генерал-полковник Шернер і підвищив голос. – Недокомплект окремих дивізій компенсується стійкістю солдатів, їх вірністю фюреру, нашим непереможним духом! Курляндія – останній бастіон на» порозі фатерлянду. Цей бастіон ми будемо захищати до останнього набою, до тих пір, поки фюрер не дасть у наші руки нову, всесильну зброю!

Генерал-полковник зробив тривалу паузу. У цих словах – кредо нового командуючого. Характер у Шернера крутий, як і в самого фюрера, котрого обожнював генерал-полковник. З Гітлером Шернера зближувало ще й те, що фюрер довіряв своєму генералові, раз по раз посилаючи його на відповідальні ділянки Східного фронту. Гітлер поважав Шернера, перед яким тремтіло не лише населення в окупованій провінції Латвії, а й усі чотири десятки курляндських генералів.

Рішучість генерал-полковника Шернера боронити Курляндію в час, коли чимала група воєначальників з фельдмаршалом Кейтелем на чолі запропонувала Гітлеру якнайшвидше евакуювати війська з Курляндії через порти в Німеччину, очевидна. Фюрер став у суперечці на бік генерал-полковника Шернера, тому що Курляндія була історичним бастіоном і плацдармом тевтонів у їхньому поході на Схід, тому що Курляндський півострів виявився останньою радянською територією, захопленою німецькими військами, звідки віддаль до Москви не набагато довша, ніж до Берліна. Останнє – надто важливе для морального духу солдатів армії фюрера. Гітлер чекав: сконструюють нову зброю, про яку вже пише німецька армійська преса, пишуть газети власовців і латиських націоналістів під великими заголовками: «Фюрер дасть у руки своєї армії нову грізну зброю – зброю перемоги у війні з більшовицькою Росією».

Генерал-полковник Шернер говорив чітко й упевнено, час від часу позираючи на відчинене вікно, у яке вривалися промені осіннього, але ще теплого сонця. Інколи він затримував погляд на жовтолистих липах і на дубах.

Під вікнами кабінету Шернера був розарій, і там порався садівник, вирізуючи сухі віджилі гілки і складаючи їх на купку. Садівник Едуард Ермуш зрізав і півні троянди – червоного, жовтого, рожевого кольорів, щоб потім поставити їх у кабінеті на стіл командуючого.

Шернер побачив садівника і посміхнувся, а потім закліпав очима. До садівника підійшов вартовий і став виганяти того з розарію. Латиш щось говорив солдатові, не розуміючи німецької мови, і показував букетом квітів на відчинене вікно. Вартовий рішуче скинув з плеча «шмайсер», і садівник, поклавши троянди на стежку, взяв сухе, колюче, вирізане ним гілля троянд і пішов з розарію.

Незабаром садівник повернувся, щоб доповнити букет ще трояндами, можливо, останніми року сорок четвертого, бо розарій треба готувати до зими.

– Є відомості, що два Прибалтійських фронти перегруповують сили і розпочинають новий наступ: війська Єременка на Салдус, а війська Баграмяна на Лібаву. Ми повинні попередити руських і завдати удару силами ввірених вам восьми дивізій, пани генерали, і розсікти позиції 51-ї армії і 5-ї танкової армії маршала Ротмістрова, вийти у Східну Пруссію, з'єднавшись там зі своїми військами.

Командуючий Шернер ще зробив паузу, мовби для того, щоб сказане краще відклалося у голові кожного з присутніх. Він ждав запитань, пропозицій. Та всі мовчали. А це означало, що командуючий мав говорити далі.

– Будуйте оборону. Створюйте опорні пункти оборони. Кожен пункт має бути і самостійною фортецею, і зв'язаний з іншими по фронту, в глиб півострова. Це буде нове в нашій тактиці…

Командуючий змовк, підійшов до вікна, за яким буяла золота осінь. Як і раніше, замітав листя садівник у брилі з широкими полями.

– Часу в нас небагато. Кілька днів. Наступ розпочнемо від Прієкуле сорокахвилинною артпідготовкою. 24 жовтня розпочинаємо контрнаступ силою восьми дивізій. Готуватися вже сьогодні!

Генерал-полковник Шернер зробив жест рукою і самовпевнено повторив:

– Історія групи армій «Норд» скінчилася. Почалася історія групи армій «Курланд», армій, які здобудуть вічну славу в ім'я фатерлянду!

«Опелі», «мерседеси» один по одному покидали затишне подвір'я вілли нового командуючого.

Залишився тільки начальник штабу 18-ї армії генерал Ферч. На прохання Шернера Ферч викликав офіцера контррозвідки гауптштурмфюрера Вундерліха. Останній мав цікаві відомості про агентурну розвідку росіян. Поблизу Кулдиги між двома шосейними магістралями діє група радянських парашутистів в позивним OPA. Почерк радиста схожий з тими передачами, що їх час від часу слухали штабні радисти 18-ї армії в січні – лютому під Псковом. Потім ніби цей радист в ефір виходив у латиській провінції Відземе. Недавнє бомбардування росіянами лібавського порту, звичайно, наведене російськими вивідувачами. Раптова поява їх поблизу штабу «Курланд» небажана.

Гауптштурмфюрер СС Вундерліх доповів командуючому: він особисто полює за групою ще з січня сорок четвертого. Команди СД були близькі до успіху, перебивши половину вивідувачів. Однак радиста і головного резидента вбити не пощастило.

– Звідки ви дізналися, що це та сама група? – суворим голосом запитав генерал Шернер.

– Позивний і почерк у радиста той самий, мій генерал! – відповів гауптштурмфюрер Вундерліх.

– Наші запеленгували рацію?

– Ні. Одне з непорозумінь, мій генерал. Радіостанція, не піддається пеленгуванню. Рацію чули наші пілоти, пролітаючи над лісовими масивами. На літаку був радист.

Обличчя Шернера раптом пересмикнулося від згадки про ті, тепер далекі, позиції, що їх не міг утримати фельдмаршал Модель. Новий командуючий групою «Курланд» замислився.

Відлягло від серця й у Вундерліха. Він витер спітніле чоло й підборіддя, шкодуючи, що зірвалося з язика: «Коли ми стояли на лінії «Пантера».

– Ви прийшли повідомити, що ця група невловима? – в сарказмом у голосі запитав Шернер.

– Наші радіоінженери сконструювали підсилювач радіо-коливань. Пілоти скидають цей прилад на парашуті над масивом, у якому працює радист OPA, – повідомив гауптштурмфюрер Вундерліх.

Генерал кивнув головою:

– І ворожі розвідники давно тут?

– З'явилися ввечері 10 жовтня! – доповів бадьорим голосом Вундерліх.

– Ви знаєте навіть годину приземлення десанту? – здивувався командуючий.

– Так точно! Ми багато що знаємо! – не без гордості заявив гауптштурмфюрер Вундерліх. – Люди з моїх команд бачили два парашути.

– Ви мене дивуєте, гауптштурмфюрер. Люди бачили два парашути? І не пішли знищити парашутистів? – сердито докоряв генерал, пропікаючи наскрізь есесівця гострими очима.

Вундерліх був не радий, що похвалився тим, як на одному з айзсаргських пунктів помітили парашути. Однак помітити – діло одне, а піти вночі в ліс зовсім інше. Та зараз сказати отак грізному Шернеру – значить викликати гнів, від якого порятунку не жди. І гауптштурмфюрер вирішив схитрувати:

– Незвичайним для айзсаргів виявився той факт, що вони прийняли літак за «юнкерс». Був би літак транспортного типу, сумніви б усякі відпали. Але десант прилетів на бомбардувальнику, – інформував командуючого фронтові гауптштурмфюрер Вундерліх.

– І де зараз вивідувачі Баграмяна і Єременка? – про всяк випадок поспитав генерал Шернер і сам відповів: – Мабуть, група пішла в інший лісовий масив?

– Саме тому наступного ранку команди СД, айзсаргів і межа кеті не пішли у той ліс, куди опустилося два парашути, – посміливішав трішки гауптштурмфюрер. – З 20 годин 20 хвилин вечора до ранку можна пройти тридцять кілометрів.

Командуючий кивнув головою.

– Дозвольте, мій генерал, зауважити, що OPA зробив навпаки – нікуди не пішов, а став працювати з цього трикутника, – показав Вундерліх на карту.

– Кмітливості їм не позичати! – невдоволено мовив командуючий групою «Курланд». – Ким послані вони? Генеральним штабом росіян? Прибалтійськими фронтами Єременка і Баграмяна?

– Уперше вони заслані в наш тил маршалом Говоровим. Це – кадри Ленінградського фронту…

– І ваші давні знайомі… – додав Шернер.

– Так точно! Трьох з семи ми вбили ще взимку! – похвалився гауптштурмфюрер Вундерліх.

– Ви почали з шпигунами OPA війну, вам її і закінчувати, гауптштурмфюрер! Так. Вам і закінчувати. Ні про яких вивідувачів під Кулдигою, під носом нашого штабу я й чути більше не хочу! Все!

Командуючий натиснув кнопку дзвінка. З'явився черговий офіцер в букетом троянд. Квіти він поставив у фарфорову вазу.

– Приготувати машину.

– Машини готові! – чітко доповів офіцер.

– Дозвольте, мій генерал! – ще вихопився Вундерліх. – Треба посилити охорону й солдатами, озброєними фауст-патронами.

– Та ви боягуз, гауптштурмфюрер! – сказав Шернер, одягаючи білі рукавички. – Ви що, на фронті ніколи не були?

– Я турбуюся про вашу безпеку, – відповів, червоніючи, Вундерліх.

– Залиште при собі такі попередження. Їздити на фронт мій обов'язок. Я повинен бачити своїх офіцерів і солдат. Я повинен дивитися в очі солдатам, бо Курляндія – останній бастіон перед фатерляндом. Я наказав боронити до останнього набою цей бастіон, цей поріг нашого дому! – з гордістю промовляв новий командуючий, ніби перед ним був не есесівський офіцер, а особисто сам фюрер, котрий саме за сміливість, рішучість і поважав Шернера.

– Пробачте. Я сказав тільки з відданості вам до останнього свого подиху! – виструнчився Вундерліх.

На подвір'ї стояло кілька машин, серед них – авто Шернера.

Високий, підтягнутий, у чорному шкіряному пальті, у картузі з емблемою – орел розправив крила, повернувши хижу і голову на схід, а в кігтях свастика, – генерал-полковник твердим кроком ішов до машини.

У кількох метрах зняв широкополий бриль і схилив голову у покорі й відданості садівник. У руках мітла. Шернер усміхнувся і кивнув головою, ніби дякував за троянди.

– Айзпуте, Прієкуле! – назвав водієві пункти, куди збирався їхати, Шернер, недбало махнув рукавичкою.