Текст книги "Галка"
Автор книги: Павло Автомонов
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)
Ранком чули гуркіт автомашин: шосе недалеко. Туди ведуть грунтові дороги з телефонними лініями. Дороги зв'язують хутори з головною магістраллю краю – ризьким шосе. На хуторах валують собаки.
Вирішили тут отаборитися. А за годину Кудрявий і я заснували спостережний пункт.
Харчів нема. З нетерпінням чекаємо вечора. Лежимо в бер-лозі й дивимося на небо. Вітер гонить хмари. Захід сонця не віщує нічого втішного.
– Поглянь! Онде одна. Друга! – вигукнув Короп, показавши рукою на небо.
– Ну й ну… – вигукую, мов Іванко-дурник, якого заставили порахувати на небі зорі. – Шість тисяч! – сказав я. – Але зараз не більше десяти зірок. Діла нікудишні.
Орел ще відшукав кілька зірок, сказавши:
– Чого ж ви, окаянні, не з'являєтеся?
Буде зірок багато, прилетить літак, скине вантаж – матимем що їсти. Тому кожен з надією дивиться на небо.
Зірок уже безліч. Біжимо на вирубку, затиснуту кількома пагорбами. Десь далеко на сході ледве чутно лунають гарматні постріли. Хотілося, щоб там був фронт. Та канонади з передової сюди не чути. То стріляли німецькі зенітки. До нас летить чи не до нас?
Спалахували метеорити, полишаючи вогняні сліди. Сіріус уже пройшов свій шлях і сховався за пагорб, порослий високим лісом. Обрубаний шматок вищербленого місяця повис навпроти.
Світлішає схід. Знову на хуторах валують собаки. Може, до хутора підійшли невідомі люди. У цих місцях від собачого гавкання далёко не зайдеш. Ліси тут обжиті: всюди дороги, рівні, з табличками просіки через кожні п'ятсот метрів.
Ранок. З «аеродромної площадки» ми повернулися ні з чим.
Троє наших ходили на хутір. Принесли хлібину, трохи борошна, картоплі. Хазяїн розповідав, що з їхньої волості німці будуть забирати людей на роботи: від Псковського озера до Гулбене фашистське командування хоче викопати протитанкові рови, окопи, поставити вогневі точки й всю цю смугу обснувати колючим дротом. Що це? Друга лінії на, захід від «Пантери»?..
Кудрявий склав телеграму, а я передав у Центр. Про всяк випадок нехай знають і сповістять про це тим групам, які працюють поближче до цієї нової смуги.
З нашої палатки добре чути гуркіт машин на шосе.
Їмо товчену картоплю, а на вечерю варили борошно. Та настав обід, коли хлопці облизали ложки. Нема чого варити.
Відомості про спорудження нової оборонної лінії, яка починається від берега Чудського озера через ризьке шосе до Гулбене, підтвердив полонений фельдфебель, котрий назвав ту лінію «Марієнбургом».
Увечері Сергій, Юхан і я пішли лісової дорогою, яка й вивела нас до сірого будинку. Біля будинку хліви, колодязь. На підступах до хутора командир примітив три пагорбки. Підійшли ближче.
– Хе, братці-кролики! Та це ж картопля! – сказав він після обстеження. – Весна! Хазяїн ось Уже й амбразуру відкрив…
– Не по-божому. З ближнім треба поділитися! – сказав Орел. – Картоплі тут на три роки!
Я й Орел залізли, в амбразуру і набрали у ранці картоплі. Деякі бульбини вже пустили біді паростки. Справді весна, і хазяїн за кілька тижнів почне садити картоплю. Ми подали мішки наверх Кудрявому і вилізли з ями.
Поглянули на хутір. Там тихо. Мішки з картоплею залишили у кущах, поблизу повноводного у ці дні ручаю, а самі пішли до будинку.
Пес подав знати про себе, коли вже найшли на чисто виметене подвір'я. Біля порога стояло з десяток бідонів.
– Лишенько, який куркуль тут живе! – здивувався Орел. – Це ж скільки корів треба мати, щоб наповнити оці бідони! А може, німці звозять молоко сюди з інших хуторів?
– Помовч! – попередив командир. – Будемо удавати з себе німців.
Як тут не засмієшся! Які з нас німці!? Удавати їх – значить говорити з людьми сяк-так по-німецькому тільки Кудрявому, і то з тими, хто знає цю мову на його рівні або не знає зовсім. Та нужда заставить і мене, і Орла підтакувати.
У сінях і на кухні нікого. У другій кімнаті сиділо кілька чоловік і жінок – грали в карти.
– Гутен абент! – привіталися.
Присутні не відповіли, а лише закивали головами, перезираючись.
– Лабвакер! – поздоровкався я.
Усі дружно відповіли:
– Лабвакер!
Жінка, одягнена у святкове національне вбрання, привіталася російською мовою:
– Добрий вечір!
Господар, в окулярах, худощавий, із запалими щоками, тремтячим голосом запитав:
– Хто ви такі?
– Ми? Свої. – загадково відповів Кудрявий.
– А-а… Руські? Мабуть, з госпіталю? – втрутився юнацький голос.
Це говорив син, просвердлюючи поглядом усіх трьох. Чоловіки заговорили по-латиському, називаючи містечко Апе.
– Так. Так… – ствердив Орел естонською мовою. – Ми з Апе…
Ще в кімнаті була жінка з трирічним хлопчиком на руках.
Побачивши незнайомих, хлоп'я притулилося до материних грудей. Я запитав у молодиці ледве чутним голосом, кивнувши на схід:
– Батько хлопчика там?
Вона не відповіла, опустивши очі. Та ось наші погляди зустрілися. Жінка раптом усміхнулася і сказала, кивнувши головою: Там.
У Червоній Армії?
Молодиця не відповіла і притиснула до себе біляве хлоп'я.
Господарям, окрім сина, не сподобалося, що ми служимо у німців. Ніхто в них одверто не говорив про це. Але й не утаював. Це видно з їхніх поглядів.
Господиня поставила на стіл глек молока і нарізала білого, пахучого хліба.
– Сьогодні паска!
Ми накинулися на хліб. Кожен видудлив по великому кухлю молока. Не крилися, що голодні; як не дуже були б розпачі й від того, за кого нас тут приймають. І картярі, і молодиця з дитям, звичайно, не вірили, що ми полюємо за радянськими парашутистами, про що сказав їм Кудрявий. Таких голодних мисливців німці б не випустили. У цій непевності добре було те, що господар, в разі чого, міг сказати, якщо хтось з картярів донесе німцям, що незнайомці назвалися командою, яка ганяється за парашутистами. Звідки їм, селянам, знати, чиї у них автомати чи чоботи? Якщо ж ніхто з присутніх не доповість німецькому коменданту про цю зустріч, то в цьому випадку і хазяї, і гості вважатимуть, що до них на паску завітали «янголи» з того боку фронту. У це повірила молода жінка з хлопчиком на руках. Вона дивилася на мене відданими очима і ніби промовляла: «А я знаю, хто ви!»
– Дорога у нас далека. Йдемо на Цесіс. Нам би щось на дорогу!.. – попросив Кудрявий і відрахував господині сорок окупаційних марок. – За хліб, за сіль…
Хазяйка взяла гроші, а до хліба дала ще й шинки і жменю солі, висипавши на шматок газети «Теvіа», що її видавали латиські буржуазні націоналісти. Кудрявий дістав цигарку, присів перед плитою і відчинив дверці, за якими гоготів вогонь. Узявши паличку, він наблизив вогник до кінчика цигарки.
Про всяк випадок я вирішив вийти на подвір'я, щоб часом не завітали сюди ще якісь гості і, можливо, ті, за кого удавав себе Кудрявий. У сінях мене наздогнала молодиця.
– Нам дають сірники по карточках. Лудзу… – вона відрахувала з коробки п'ять сірників і подала мені. – Фюнф.
Вона дала мені п'ять сірників з коробкою. Я ще блимав очима, відчувши у своїй руці її теплі пальці.
– Спасибі. Палдес… Звідки ви знаєте, що нам потрібні сірники?
– Знаю, – так само тихо мовила молодиця і пішла до хати.
Ми покинули хутір, заплативши сорок марок і полишивши людям цілу низку здогадок і хвилювань.
Леонід, Короп і Орел ходили на хутір – вже на інший. Принесли хліба. Господар їм сподобався. Вони розпитали про госпіталь в Апе. «Лікуються там не лише німецькі солдати, а й «лісові коти», які були в боях з партизанами. Поранені місяць тому прибули з Пскова». Відомості точні. У госпіталі працювала племінниця хазяїна Алма. Короп просив хазяїна, щоб Алма дізналася, чи нема серед поранених Кротова.
Зоряна ніч. Орел уже вкотре сидить біля купи дров, готовий перетворити сухе ломаччя у вогнище. Я віддав йому всі п'ять сірників з коробкою. Може, ці сірники щасливі: виробляються у Латвії!
Ходимо сюди-туди, щоб не замерзнути. Ночі холодні, а при ясному небі ще й морозець. Чути далеке гудіння. Мабуть, наші. Гуркіт наближається.
Спалахнуло полум'я. Двокрилий літак прямує на вирубку. Опускається один парашут. Ще… Літак розвертається на другий заліт. Ще два мішки впали на землю. Три знайшли незабаром. А четвертий – ні. Та не біда. Ліс там густий, і навряд щоб хтось натрапив скоро на наш вантаж. Хіба що випадково. Хоча на випадках тримається світ…
Леонід і Юхан були на спостережному пункті. Машини не йшли по шосе. Але вдалині гули мотори. Хлопці побрели уздовж шляху. Незабаром побачили хутір і автомашини, замасковані зрубаними ялинами. З будинку вийшов фельдфебель і подав якусь команду. Повибігали солдати і с гали шикуватися. Наші двоє залягли у канаві неподалік. Фельдфебель щось покричав, а потім розпустив стрій. Два солдати побігли до лісу. Відходити Леоніду і Юхану пізно: ліс рідкий і проглядається наскрізь. Приготувалися стріляти. Чекають. Німці без автоматів, з сокирами. Ідуть ще нарубати дерев, щоб замаскувати машини. Вже лишилося до них кроків з п'ять. Юхан і Леонід перезираються. Стріляти, а потім «ноги на плечі»? Та стрілянина означатиме, що доведеться міняти свій спостережний пункт. Та ось солдати зупинилися.
– Раптом один опустив штани і повернувся до нас голим задом, – оповідав Орел.
– Якби росла близько кропива, то біс із нею, з тою конспірацією. Зате було б про що розповісти нашим в естонському гвардійському корпусі!
А другий стоїть біля високої сосни і покльовує по стовбуру сокирою. Сміється. Про жінок ведуть мову.
– Ще б два кроки німці зробили вперед – і хана.
– Та першому мов хто підказав повернутися до нас плечима, а не обличчям.
А Леонід сказав:
– Більше не полечу в тил ворожий!
Сплюнув, а потім здув з картуза ялинові й соснові глиці і зняв із штанів травинку. Акуратист, яких пошукати! Леонід не отримав від Коропа жодного зауваження. Хіба що був вилаяний за те, що умудрився приземлитися в ручай завширшки півтора метра, минувши берег.
Солдати повернулися назад із зрубаними двома соснами, а наші подалися на спостережний пункт,
Базу перенесли ближче до шосе. Кіз зустрічаємо на кожному кроці. Здається, кози нас уже знають і не тікають. Леоніду вдалося підійти до кози на п'ять кроків. Вже був прицілився, та пожалів. Стрибнула й побігла, махаючи куцим хвостиком. Орел сказав: «Уже в казанку була і вистрибнула».
З Кудрявим повертався у табір. Вийшли на луки. Сонце занурювалося у ліс. Спершу воно торкнулося крон дерев ледь-ледь, а потім його диск прорізав ліс донизу, полишивши багряно-жовтуватий захід. Молодий, голубуватий місяць висів над луками, а коли до нього наблизилися хмарини, то здалося: поплив, «неначе човен в синім морі». Луки затиснуті лісом. На півночі – одинока клуня. Клуня навіює тривожні спогади про перше приземлення і постріли Кротова у спину Петрові.
Кротов. Щоразу, коли чую це прізвище, пригадую не лише оті постріли, а й запасний полк, отруйні гриби і насмішкувате Мамонькове: «Теж невидаль – отруїтися. У смерш захотів?..»
Мамонько-Кротов. Племінниця нашого друга з хутора Алма сказала, що в госпіталі зализують рани і межа кеті. Серед них – із хвилястою зачіскою Кротов, котрого навіть німці вважають героєм. Кротов поранений у ліве плече» й руку.
І Короп, який був у хвилини сутички найближче до бандитів, і Орел, і Кудрявий, і я не бачили там Мамонька-Кротова. Якщо й не по обличчю, то по статурі його можна було впізнати. Одного власовця з трьох, що були на луках у ніч приземлення, Орел узнав і поцілив з автомата. А Кротов ніби не з'являвся. Може, ховався за деревами? Хто зна. Та відомо, що війна між нами і Кротовим триватиме так само довго, як і з фашистами.
«Як виманити з госпіталю Кротова?» Про це ми думали-гадали. Найпевніше, якби Алма сподобалася Кротову і запросила його до себе на хутір. Ми б їх зустріли серед дороги. Ще зо два місяці Кротов буде в госпіталі. А потім?..
Неподалік від клуні ріс густий острівець молодих ялиночок. Ввечері вони таємниче темніли серед вимоклої торішньої трави.
Обминувши ялиновий острівець, підійшли до клуні. Колоди, з яких викладені стіни, подекуди вже струхлявіли. Прогнили й і почорнілий дах, перекошена пройма дверей – все це свідчило про час, який тяжів над цією хижою. Стоїть вона на лісових луках дві сотні, а може, й більше літ. І ще тримається, підперта колодою, немов стара бабуся зіперлася на костур, чекаючи свого останнього дня на білім світі.
Доживає клуня своє. Та ще переживе і таких, як ми. Як образливо: хижа з підгнилими боками стоїть, а наших – Івана, Петра і Юри – нема. Де зараз Охріменко й Овчаренко? Хотів було написати їм. А куди?..
Та поки клуня служить хутірному селянину. Тут він складає на зиму сіно. Сіном тим живляться і дикі кози. Ось чотири їх, побачивши нас, різко підняли голови і, круто обернувшись, побігли геть, махаючи білими хвостами. Поруч прошмигнув косий біс-анцихрист, як величав зайця Юхан.
Дзюркотить у ручаї чиста вода. Реве тривожно сполоханий козел. Щез у чагарях заєць-боягуз. З лісу лунав пересвист птахів, що проводжали захід сонця.
Живуть луки своїм життям, як і до війни, як і сотні років тому. Аж дивно, що люди порушують цей плин життя війнами.
– Яка все-таки краса навкруг! – задумливо мовив командир, У ті хвилини здалося, що я ніколи не забуду цього вечора: і заходу сонця, і лісу, що швидко темнів, і по-весняному мокрого лугу, і майже казкову клуню.
Пригадався тихий весняний вечір у рідному селі: чистий, зеленкуватий захід сонця; курява уздовж вулиці, здійнята чередою, галас хлопчаків з порепаними від грязюки і сонця, завжди босими ногами. Вчуваються то протяжні, то звихрені рідні пісні, яких не сплутати з піснями жодного народу. Здається, лунають вони й на луках зеленої землі Латвії…
І раптом відчув, що в чоботях повно води – пальці закоцюбли в мокрих онучах на слизькій підошві.
Рідна пісня. Отак би утяти, щоб на хуторі почули. Ото здивувалися б селяни! Та це лише мрія. Говоримо ми тут пошепки навіть у лісі: Короп привчив нас до цього. Кашляємо у шапки: обстановка змусила.
Якась несхожа на сотні інших доріг і стежок на війні наша. Звивиста, немов гірська, навіть на цих рівних луках поблизу головної магістралі Латвії. Спіткнешся – і ніхто. не подасть руки. Ми знали про це ще на тім боці фронту. Знали, але не відчували, що то є ізольованість, що то означає іти навпомацки по цій стежці. Навпомацки – значить повільно. Повільно і, здається, впевнено. Центр уже подякував за наші передачі, привітавши з Першим травнем.
Блукав з Кудрявим уздовж шосе. Знайшли шматок газети «Северное слово». Серед оголошень було й таке: троє російських дівчат шукають знайомства з трьома молодими росіянами… одружитися. Адреса: Курляндія. Талсі. Пошта. До запитання…
– Може, напишемо?
– Оцим шльондрам?
– А не шифр це якийсь? – раптом примружив голубі очі Кудрявий. – Невже їм трьом раптом захотілося за власовців вийти заміж?.. Щоб утекти у Швецію, Німеччину? Так німці й відпустять отих вродливих російських молодих людей?
– Який там шифр!.. Стерви вони – оті дівчата.
Ввечері вийшли на луки. Домовилися, що сюди прилетить літак: їсти вже не було чого, та й батареї до рації загубилися у незнайденім мішку минулого разу. Вперше почули зозулю. Я загадав, скільки накукає літ. Та зозуля змовкла.
Опівночі небо заволокли хмари. Настрій зіпсувався. Коли раптом гуркіт мотора. Миттю запалили вогнище. Чотири мішки – на землі. Літак ще дав коло і, хитаючись, щез несподівано, як і з'явився.
Опівночі лягли спати, накрившись парашутом. Не спиться. Перевертаюся з боку на бік. Заважаю спатн Орлу, та він і сам фаз по раз зітхає, напевне думаючи про прийдешню зустріч з матір'ю, з дівчиною.
– Боїться Алма познайомитися поближче з Кротовим, – порушив мовчанку командир і засміявся. – Каже: «Кротов мацає «кругленьких», а я – тендітна. Такі йому не подобаються».
– Противної Облишимо цю затію з Алмою і Кротовим! – втрутився Леонід, зітхнувши.
Леонід пригадав свою молоду дружину – чи не єдиного на весь Ленінград касира залізничної каси, з якою прожив зо два тижні, очунявши після госпіталю.
– Боїшся, за свою? – ледве чутним голосом натякнув Короп.
– Змовкніть зі Своїми підначками! – огризнувся Леонід.
– Він же жартує, – сказав командир.
Та Леонід ані таких, ані інших жартів, що стосувалися його особи, не визнавав. І хлопці змовкли.
У кущах затріщало. Мабуть, пробігла дикй коза. Люди вночі сюди не прийдуть. Та все ж треба встати і подивитися.
Я виліз з-під натягнутої, як це ми робили і на псковській землі, плащ-палатки. Нікого. Довго стояв, розглядаючи дерева і зоряне небо.
Коли поліз на свою постіль, Кудрявий уже спав. Скоро світатиме. Тут у травні рано світає. У таку годину вдома сторож б'є в рейку. Якщо проспить, то замість трьох ударить і чотири рази. Останній удар лунає довго-довго, поволі стихаючи й відлунюючись у зоряній ночі.
Погода не травнева. Дощ, сніг. Нам ще повезло, що встигли прийняти вантаж. Молодці льотчики – майстерно скинули мішки. Два парашути навіть не встигли розкритися, як уже були на землі: низько спустився над луками літак.
Сьогодні знову перенесли базу, ближче до хутора. Місце гарне – у ялиннику, на моху. Плащ-палатки підняли по-вище. Можна стояти на колінах. З клуні принесли сіна.
Увечері хлопці подались на хутір. Короп і я приготували чай, заправивши листям брусниці. Дивився, як догорає вогнище. Вуглинки тьмяніють. Незабаром погаснуть, стануть сизими, як і попіл.
Ми усілися на плащ-палатку біля шатра. Короп вийняв кисет, подарований йому ще на псковській землі, дістав тютюнцю:
– Закуримо, щоб дома не журились.
По черзі приклалися до парашутної стропи, що весь час тліла ледь помітним вогником. Ця стропа у нас замість сірників. Димок із запахом, притаманним тільки рідному тютюнцеві, вився вгору і танув у прозорому повітрі.
Короп дивився у далину. Цигарка горіла косо. Він засміявся:
– Невже моя мила дружинонька зраджує мене?
– То хтось вигадав притчу з цигаркою, що куриться навкіс, – сказав я.
– А наш Леонід одразу б спалахнув гнівом, якби цигарка тліла навкіс! Не розуміє жартів.
– Та й ти не дуже! – сказав я. – Всі стали якісь нервові. Як гадаєш, німці знають, що ми тут?
– Ти про рацію?.. – запитав Короп.
– Ні… Ми далекувато від їхніх великих штабів, не те що під Псковом. Не вистачить у них пеленгів, щоб засікати» таких, як ми.
– Треба частіше міняти базу, – зауважив Короп.
– Не знають. Якби знали, прочесали б ліс. Таке затишшя може притупити нашу пильність.
– І я так гадаю. Треба попередити товаришів. Інформацію передаємо, місце у нас тут справді плацкартне. Треба ним дорожити…
– Місце у нас – мов у папанінців крижина! – порівняв Короп.
Тиша. Насторожено застигли навкруг високі ялини. Вони наче зрослися між собою зеленим гіллям. Серед них, вічнозелених, скромно стоять тонкостанні білокорі берези. У них ще нема листя, і вітерець вони зустрічають ледь чутним шепотом. Та за тиждень і берізки зашумлять весело, по-літньому. Внизу, біля кореневищ, розіслався мох, облямувавши пеньки.
_ Поблизу перегукувалися безтурботні зозулі, сперечалися поміж собою синички й шпаки, виспівуючи наперебій азбуку Морзе; сердиться, курличе у болітці горлиця. Цей співучий світ заглушує гавкання собаки на хуторі. Гавкнув пес і замовк. Не повіє вітер. Не здригнеться ліс, неначе; назавжди дерева вросли не лише у землю, а й у небо і сплелися гілляччям. 1 сили нема такої, щоб порушити цей спокій. Тихо. Лише птахи ще не скінчили свою вечірню пісню.
Хлопці прийшли в гарному настрої – селянин, посланий Кудрявим на будівництво лінії «Марієнбург», привіз цікаву інформацію.
А Юхан все розказував Коропу, як обнімався з лісниковою иаймичкою-полячкою Зосею і цмокав губами: «Ну й полька!»
Випогодилося. Ходимо на роботу навіть без светрів. Після зміни Орел, Леонід і я прали білизну в ручаї, милися. Леонід, мабуть, згадав, як він хлюпався у крижаній воді першого квітня, і штовхнув мене в ручай. Та вода вже тепла.
Сьогодні закінчив перший рулон з позначкою И (исходящий). Передано на той бік фронту понад 2000 п'ятизначних цифрових груп. А з району Новоселля – Псков я витратив два таких рулони.
О 17-й годині Центр вітав Кудрявого, Галку з нагородженням орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, а Коропа й Орла – Червоної Зірки. Мабуть, це нагороди за клопотанням Петра Петровича. Зараз ми передані штабові 3-го прибалтійського фронту, судячи навіть з почерків радистів і тону сигналів радіопередавача.
Леонід усіх нас привітав з нагородами і заходився сам готувати врочисту вечерю.
Радіозв'язок поганий: багато атмосферних розрядів.
