Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Так. Цього разу Центр його теж почув, але тільки на три бали з мінусом. Двадцять хвилин тому на три з плюсом. Різниця невелика. Галка передав навушники Кудрявому.

Той здивовано, з хвилюванням запитав:

– Вони?

– Так.

– А як тебе чують?

– На три з мінусом… Та що той мінус значить у переповненому сигналами ефірі? В цю мить з мінусом, в іншу з плюсом! Головне, я зможу передавати радіограми з луків, з боліт, а не з пагорбів і ось з такими антенами! Могорич, Кудрявий! – збуджено заговорив Галка.

Галка не встиг застебнути пряжки на упаковці рації, як до парашутистів підійшов у бойовій екіпіровці командир партизанського полку і сказав:

– Німці ідуть цепом. З того боку, звідки прийшли ви, – показав на Сокола й Івана, – з нашими. Забажалося їм розгромити ваш десант. Дві наших роти вже зайняли оборону. Не турбуйтеся. Впораємося без вас. Ті сволочі зовсім глузду позбулися і йдуть на рожон. Їм і невтямки, що у нас тут і блокгаузи, і дзоти, і окопи – справжня лінія «Мажіно». Я служив начальником застави і знаю, як треба утримати оборону не лише проти регулярних військ, а й проти «котів» і карателів! – Він зиркнув на сонце. – За годинку вечорітиме, а вечір, ніч – наші союзники!

– У нас же автомати! Підемо. Хіба що радистів залишимо! – рішуче сказав Сокіл.

– Я тут командир! І нікуди ви не підете! Скінчиться бій, і Кудрявий врочисто передасть секретареві Псковського райкому партії пакет від секретаря ЦК ВКП(б) товариша Жданова й командуючого генерала Говорова про нагородження нас, партизанів, серед яких будуть імена бійців і командирів, які зараз битимуться з карателями. Всі люди знають, з чим ви прилетіли сюди, і стоятимуть, як леви. А зараз я піду на командний пункт…

Командир полку ще підняв обидві руки, ніби стримував натовп, і сказав Кудрявому:

– Ви ж наші гості. За ваше життя ми зараз відповідаємо. Досить з вас і того, що трапилося вночі.

– Ситуація, браття-кролики! – промовив Кудрявий, коли командир полку пішов. – Якщо німців батальйон, то у партизанському полку теж не більше трьохсот чоловік. Це ж не стрілецький полк, а звичайний партизанський загін.

– Усе залежить від того, як битиметься цей загін, – сказав старший лейтенант Іван. – Незручно все-таки… Підемо ми хоч утрьох.

– Так. Я з Галкою і Коропом залишуся! – погодився Кудрявий.

Сокіл, Орел і старший лейтенант Іван побігли до лінії оборони. Там лунали постріли з гвинтівок. Та ось задудоніли дружно і кулемети, автомати. Забабахкали перші міни, на які натрапили карателі. Огризалися у відповідь на партизанський вогонь німецькі автомати. Та їх одразу ж заглушували кулемети. Від стрілянини, що луною котилася по лісу, здригалося сонце, ховаючись за стовбури дерев, за гілляччям, з якого сипався від вибухів і пострілів сніг.

Галка сидів задуманий, мовчазний. От і довелося йому тримати перший зв'язок уже під акомпанемент бою з карателями Билося тривожно серце. На фронті теж доводилося працювати на рації під вибухи снарядів, мін, бомб, під тріскотняву автоматів і залпи гармат. Але тоді за спиною радиста були свої позиції, санчастина, одне слово, своя територія. А тут… Пригадав, як попереджували його, що у фашистському тилу є ще й такий засіб боротьби, як власна куля у серце в разі тяжкого поранення. У цьому теж відмінність від фронту.

За кілька сотень метрів клекотів бій. Стрілянина хвилями перекочувалася уздовж оборони. Для Галки цей бій був ніби другим фронтом. Він уявляв генерала Євстигнєєва і майора Савича, які вже читали його розшифровану радіограму.

Кудрявий поглянув на радиста, потім у бік партизанської оборони. Там стрілянина ніби вщухала. Та ось і пролунало смертельно-грізне для противника «ура». Кудрявий підвівся і полегшено зітхнув. «Таки правду говорив командир полку. Карателі нічого не відали про вогневі точки у цьому таборі й з розгону напоролися на партизанські вила. Азарт привів «лісових котів» і батальйон німецьких солдат у западню.

З бойових позицій поверталися партизани. Галка запитав в одного:

– Як там?

– Це за вами фріци приходили! Та ми їм, їдрона вош, дали прикурити.

13

Перед строєм партизанського полку пізнім вечором був прочитаний наказ про урядові нагороди, якими удостоєні декотрі з командирів, бійців.

Потім командування ознайомилося з листом, у якому ставилися конкретні завдання на час наступу військ Ленінградського фронту: йшлося про бойову взаємодію партизанів з регулярною армією, про посилення диверсійної діяльності підривників.

Командир десанту Кудрявий передав партизанам дев'ять парашутів, на яких опустилися люди й вантажі. Парашути будуть використані на бинти, білизну пораненим. Один парашут хлопці візьмуть із собою. Складеним уп'ятеро, ним будуть укриватися, коли спати доведеться просто неба. А Іван, як група зустрінеться зі своїми військами, подарує шматок м'якого шовку своїй Каті.

Наступного ранку партизани знову вийшли на свої оборонні позиції, готуючись відбити напад карателів. Позиції були справді надійні. Мав, виходить, підстави заступник командира полку по диверсійних діях старший лейтенант Альоша, сказавши, що це у них лінія «Мажіно».

Карателі не з'явилися ні вранці, ні в полудень, ні увечері. Мабуть, досить їм було вчорашнього. Потрібен час, щоб віддихатися – залишили ж десятки трупів на білому снігу.

Опівдні партизани ховали двох підривників-мінерів, що загинули у бою з фашистськими солдатами. Замінувати колію не вдалося.

Альоша був схвильований і знервований. Над могилами своїх бійців він лише сказав: «Прощайте, Саша і Даня, друзі мої!»

Не з'явилися фашисти й наступного дня і через три дні.

Тим часом підривники і взвод прикриття ходили на залізницю. І знову принесли трьох убитих і серед них – підривника.

І знову похорон і триразовий салют над могилою.

А Галка й Короп тим часом повідомляли Центру про рух військових частин німців у напрямку Луги і Ленінграда, про колони санітарних машин, що повзли у напрямку Пскова, про передислокацію окремих військових штабів і частин.

Ці відомості добули розвідники Кудрявого, партизанська розвідка. Кудрявий з'ясував, хто такі Сусанін і Псковитянка. Люди вони певні, на них надіятися можна, бо й чоловік Анастасії мобілізований у Червону Армію у дні оборони Луги влітку сорок першого. Кудрявий та Іван ходили на зустріч із старим Герасимом і Анастасією і принесли від них перші дані агентурного характеру.

Штаб фронту вимагав від партизанів і розвідників різної за характером роботи: перші повинні якнайбільше нищити військові ешелони противника, підривати мости на залізниці, обстрілювати колони автомашин на шосе Псков – Луга, розвідники мають вести облік руху ешелонів, автотранспорту у напрямку фронту і в тил – до Пскова. Спільним і в підривників, і у розвідників було те, що вони мали опору в особі надійних людей, які жили і служили на залізничних станціях Струги Красні, Новоселля, Торошино. Свої «очі і вуха» були і в населених пунктах на шосе Псков – Луга.

Судячи з листа від штабу фронту і Ленінградського штабу партизанського руху, переданого Кудрявим, диверсійною діяльністю у Ленінграді були ще не задоволені і вимагали її активізації. Так воно і було: поїзди і в напрямку фронту і до Пскова по Варшавській залізниці ходили по десятку-півтора. Німці встигали на фронті «латати» дірки, отримуючи боєприпаси, пальне, гармати, транспортери, іншу техніку, продовольство і навіть підкріплення у живій силі. І, як наслідок, фашистські війська мали змогу чинити впертий опір корпусам і дивізіям Ленінградського і Волховського фронтів.

Ворожі ешелони ходили, не дивлячись на те, що вночі, ранніми ранками гриміли на колії вибухи під тріскотняву кулеметів і автоматів. Спалахували справжні баталії між партизанами, які прийшли прикривати своїх мінерів, і солдатами, що охороняли колію. На кінець сорок третього року німці уздовж залізниці побудували дзоти і сотні вогневих точок. Кожна диверсійна операція партизанів оплачувалася кров'ю передусім мінерів.

Ще навчаючись операторському мистецтву в роботі на рації, Галка з великою шаною ставився до партизанських мінерів-підривників. Навіть заздрив їм, що робота у них вагома, зрима, її можна, як кажуть, помацати руками, вона виражається у перекинутих паротягах, у спалених вагонах, у знищених солдатах, у згорілих цистернах з пальним. «А хто визначить ефект роботи розвідгрупи? Рації?» – не раз думав він.

Група Кудрявого привезла наказ про нагородження і партизанів-підривників. Орденом «Червоної Зірки» відзначений старший лейтенант Альоша, колишній студент інституту інженерів залізничного транспорту, випускник школи мінерів при партизанському штабі в Москві. Галка та і всі парашутисти Кудрявого дивилися на Альошу, мов на справжнього героя, діяння якого проти фашистів такі зримі, відчутні.

З чергового завдання Альоша повернувся у доброму настрої: мінери скинули з колії ешелон, а серед підривників нема вбитих, а тільки два поранених. Біля госпітальної землянки Галка і зустрів командира підривників.

– Ходімо до вогнища, Галко! Погріємося та й онучі підсушимо… – звернувся до радиста Альоша.

– Згоден, Олексію Петровичу!..

Вони сіли на колоді, що лежала біля багаття, і головний мінер партизанського полку наблизив обидві руки до вогню.

– Вас орденом нагородили… – почав розмову Галка. – І все ж я бачу вас більше засмученим, заклопотаним. Втрати хлопців на залізниці вас непокоять?

– Так. У нас зараз майже нема протидії на посилену німецьку охорону залізниці. Ми, підривники, ще й досі воюємо засобами часів сорок першого і сорок другого року, як ті «злоумышленники», – гірко посміхався Альоша і сказав далі, мов виправдовуючись: – Може, й не зовсім доречна паралель з героєм чеховського оповідання, але розсуди, Галко, сам, у якому ми становищі.

– Поки що я вас не розумію, Олексію Петровичу, – признався Галка. – Скільки було говорено після партизанських операцій «Концерт» і «Рейкова війна»! Та в Ленінграді я дивився кінохроніку: як сміливо партизани-ленінградці, калінінці, білоруси виходили на колію, підкладали плитки тротилу під рейки, біля рейок і шматували надвоє. Дим стовпом ішов. Перебиті рейки партизани геть скидають з залізничного полотна!..

– Вірно, – кивнув головою Альоша, наблизивши до вогню онучу. – Тільки партизани Ленінградської області перебили 50 тисяч рейок, як вважає командування, знищили. Наш загін ще й під укіс пустив зо три Десятки ешелонів!

– Шкода, що я не мінер! – спалахнули вогники у великих карих очах Галки.

– Я, звичайно, теж за «рейкову війну». І за «концерт». Врешті, всі засоби хороші. Аби бити ворога! Я за таку «війну», але не як правило, а як виняток. Уявляєш, скільки ми вгатили тонн вибухівки на знищення рейок? А ешелони німецькі пішли вже незабаром і зараз ходять, кат їх побери! Це ж видно і з того, що німцям на фронті є чим стріляти, с що їсти. Тож і кажу: не для того мене навчав інженер-полковник Ілля Григорович після чотирьох курсів інституту інженерів залізничного транспорту, щоб я відгвинчував гайки на стиках рейок!.. Влітку «концерт» влаштувати можна було. А восени? А тепер?.. Німці не лише посилили, а4 й удосконалили охорону залізниці. Ви у нас тут лише тиждень, а ми вже встигли поховати шість підривників. І ще двох принесли сьогодні поранених. А штаб прислав листа: «Посилити диверсії на залізниці! Це одне з головних ваших завдань».

– Знаю. Зараз залізниця у німців, як і ваша «Мажіно» біля табору.

– За минулі два місяці я втратив підривників більше, аніж їх загинуло в цьому полку від літа сорок другого. Тому й болить серце. Йдемо на железку, і кожен думає: «Ешелон чи підірвемо, але хтось з мінерів та загине. Хто на черзі?..»

– То як бути? – пошепки поспитав Галка, усією душею відчувши, як тривожило все це головного мінера партизанського полку.

– Як бути?.. Саме таку ситуацію ще весною передбачав наш наставник Ілля Григорович і домагався, щоб головною зброєю партизанських підривників стали міни сповільненої дії – «емзедушки», як ми їх називали. Масове виготовлення цих мін розпочалося ще весною сорок третього року. Міна ця може вибухати під першим, під третім і під будь-яким ешелоном, що може пройти над нею, вибухати в цю годину, сьогодні і навіть через сорок днів! Уявляєш, Галко, яка грізна ця зброя! – дедалі захоплювався Альоша і навіть заплющив очі. – Скажімо, сю ніч ми вийшли на колію з двадцятьма мінами і закопали їх, замаскували на ділянці у два кілометри, десь на вигині полотна, щоб надійніше падав паротяг і вагони. Закопали і… пішли у табір їсти кашу й сушити онучі. А там аварія. Німці розтягнули б мотлох, підрихтували колію. Пройшов один чи й чотири ешелони і знову… вибух майже на тому місці. І так двадцять вибухів на одній ділянці за місяць. А якщо стільки ж на другому відрізку залізниці? Та німці схопляться за голову. Спробуй відремонтувати оті сорок паротягів. Всі депо і паровозоремонтні заводи будуть ними забиті. І надовго…

– А німці ж можуть пройтися щупами і повиймати міни, – зауважив Галка.

– Я особисто знаю, як прилаштувати малесенький пристрій, щоб міна стала недоторканою. Якщо ж сапер її спробує знешкодити – загине…

– Чому ж ви не воюєте такими мінами?

– А тому, що начальство Центрального штабу відкинуло план інженер-полковника Іллі Григоровича – переозброїти такими мінами, як головною зброєю у «війні на рейках». «Концерт», у якому брали участь тисячі партизанів, засліпив багатьох командирів. Надто вражаючий був попередній ефект від операції «Концерт». Його удавану помпезність могли бачити тільки спеціалісти, мінери і залізничники…

– І де ж на озброєнні у партизанів таки міни?..

– В Українському штабі партизанського руху, куди пішов заступником начштабу інженер Ілля Григорович. – Нове, особливо у техніці, сам знаєш, не завжди легко пробивається. Багатьох партизанських командирів лякала та обставина, що працювати з мінами сповільненої дії можуть лише навчені підривники. Тут треба толкових хлопців, які б знали ази фізики, хімії, хоча б за сім класів, розсудливих хлопців і з такими пальцями як у радиста. Тут звичайний «злоумышленник» не втне. Це насторожує багатьох командирів і начштабів, і вони відмовилися від цих надто складних, морочливих, на їхню думку, мін, від організації курсів у ворожому тилу нової мінно-підривної техніки!..

– Та в армії, у партизанах усі хлопці з семикласною і десятикласною освітою, не кажучи вже про таких, як ви, як Кудрявий, що встигли повчитися і в інститутах. На те ж була і культурна революція! – був щиро здивований Галка. – Якщо за сим діло…

– Була, друже, ще й соціалістична індустріалізація, і колективізація, – іронічно всміхнувся Альоша. – Це правда. І як наслідок – сотні тисяч хлопців оволоділи трактором, комбайном, автомашиною, стали механіками в МТС, не кажучи вже про робітничий люд із заводів. Тепер вони на танках Т-34, КВ, на нових самохідках САУ, стріляють з «катюш»… Ну, і в небесах, і на морі. Це означає, що армія переозброїлася і по техніці стала вище німецької. А партизани-підривники?.. А ти питаєш, чому такий сумний-невеселий…

Альоша акуратно обмотав ногу сухою уже онучею і всунув її у чобіт, на підошвах якого заблищали шляпки від шипів.

– Трофейні. Підйом вузький. Змалку босими не ходять ці бюргери. Гадаєш, я носив би ці кайдани?.. Але ж сліди на колії залишаються від них німецькі?

– Німецькі… – ствердив Галка, проймаючись повагою до цього тямущого інженера, нині підривника.

Збираєтеся покидати нас?

– Надто далеко ваш табір від залізниці. Відомості, що надходять із станцій, стають запізнілими. Треба перебазовуватися за кілометр, два від залізниці і поближче до шосе.

– Ми проведемо вас, – сказав головний мінер. – А зараз нас уже запрошують на обід…

14

Одразу ж по обіді Група Кудрявого і взвод підривників стали збиратися у похід. Партизани понесуть не лише своє бойове спорядження (міни і вибухівку), а й вантажі парашутистів. Кількість мінерів і бійців охорони визначалася ймовірністю сутички з німцями. Бійці повинні прикрити роботу мінерів на колії вогнем.

Кудрявому на свою базу треба перенести набої до автоматів, протипіхотні міни, тротил, чоботи, маскхалати, одяг. Та найбільше харчів: мішки з сухарями, консерви, цукор. Парашутисти повинні жити на своєму пайку, а не добувати їжу, демаскуючи себе.

Лейтенант Петро, ясна річ, залишався у таборі. Тепер десантники мали велику надію на те, що під час відступу німецько-фашистських військ від Ленінграда випаде можливість відрядити в госпіталь обоз з тяжко пораненими партизанами.

Парашутисти зайшли до партизанського лазарету, щоб попрощатися з Петром.

– Уже йдете? – надломленим голосом запитав Петро.

– Так, Петю! – відповів Кудрявий. – Годі жити на партизанських харчах. Треба йти на свій хліб.

– Шкода, що я з вами не можу…

– Нам завжди тебе не вистачатиме.

– Ми і за тебе попрацюємо! – запевнив пораненого Іван.

– Чому мовчиш? – поглянув на радиста Петро зволоженими очима.

Галка і так розумів, що всім говорити з Петром тяжко. Що вони можуть сказати? Як і він їм. Підуть своїми маршрутами, а там усе залежить і від них, і від місцевих людей, г від німців. Що їх чекає на залізниці, біля шосе завтра, через три дні? Як складеться ситуація там, куди йдуть Іван, Сокіл і Короп?

– Якщо за місяць-півтора прийдуть сюди наші, ми неодмінно поїдемо в Ленінград і зайдемо до тебе в госпіталь.

– Хлопці! Милі ви мої!..

Петро взяв Галчину руку. Той відчув кволий потиск і подумав: «Хоча б скоріше Петра перевезти у справжній госпіталь!»

– Генерал і майор Савич обіцяли тебе зустріти в Пітері, – сказав Галка.

– Чорт візьми того проклятого власовця! Я б і серед сотні впізнав його! Й словечко врізалося в пам'ять, немов забитий цвях. «Теж мені невидаль – парашутисти!» Лиш тепер зрозумів, що в словах тих був страх і непевність. Йшов би поруч, вибив би з його рук ППШ. Ті два з гвинтарями…

– Теж мені невидаль… – підсвідомо повторив Галка. – Невидаль…

«Здається, у запасному полку улюбленою примовкою у старшого сержанта Мамонька була: «Теж мені – невидаль!..» Хоча – де Крим, де Рим, а де попова груша!..» – засумнівався Галка і запитав у Петра:

– Скажи, який обличчям той власовець?

– Ніс ніби кирпатий, чуприна густа і розчісував він волосся п'ятірнею. Більше при світлі місяця я його не розгледів. Та й нащо він тоді мені був потрібен? Аби ж то я знав, що він падлюка! – понурим голосом відповів Петро і безнадійно тяжко зітхнув.

– Він! – поквапливо мовив Галка. – Мій знайомий – старший сержант Мамонько – теж мав звичку засовувати пальці у свою гриву. Проте хіба може таке статися?.. Як він опинився серед власовців?..

– Відтоді минуло вже півроку, – розсудливо мовив Короп. – Може, й потрапив чи навмисне здався в полон. Нехай і не по своїй волі, але там їм німці дають так прикурити, що куди хоч заженуть – в РОА або й далі. А може, отой Мамонько і є чистої крові власовець? Був бій – утік до німців. Розказати мав що – у штабі служив! – Раптом насторожився: – Слухай, Галко! Він же знав, що тебе взяли із запасного в парашутисти? Може, й упізнав тебе на луках?..

Галка розвів руками, дивлячись на хлопців, а потім на Петра.

– Вийшло в нас погано! – з жалем промовив Петро. – Десант розконспірований повністю! Будьмо тепер обачними, хлопці!

Петро не міг стримати сліз. Вони капотіли з очей, повзли по зблідлих щоках аж до пересохлих губів.

– Не треба, Петю! Все обійдеться!.. – заспокоював Галка. – Ми ще зустрінемося…

– Самі сльози ллються… – винуватим голосом відповів Петро.

За годину парашутисти і партизани, нав'ючені мішками, покинули табір. Попереду на сотню кроків троє дозорних. За ними парашутисти і підривники.

Хлопці розповідали історії – більше про дівчат.

– У мене під Торошино залишилася Настя, – щиро признавався лейтенант Сокіл. – Таки дістануся туди. Може, зустрінемося, якщо її не вбили німці…

– Або не вивезли в Німеччину, – додав котрийсь.

– Настя з таких, що тікають.

– Не такий я вже донжуан, як дехто думає про мене… З Катею я обходився чемно, бо кохаю її. А в тому, що поцілував Анастасію у щічку задля діла, не бачу крамоли, – жартома відбивався Іван.

Під час перекуру Альоша розповідав Галці про новини в мінно-підривній техніці.

– Тепер вже і радіо причетне до вибухів мін, та ще й на далекі відстані. Наставник партизанської школи мінерів Ілля Григорович повідав нам, курсантам, – пригадував Альоша дні навчання у Москві, – як у будинку коменданта Харкова – генерала фон Брауна, він же був і командиром дивізії, – вибухнула радіоміна. Диво мінно-підривної техніки. В листопаді 1941 року, через місяць після окупації Харкова фашистами. Що скажеш, радисте-музиканте? Може, не віриш?

– Хто знає межі й можливості радіо? – відповів запитанням Галка. – Коли це справді так сталося – це здорово! Харків завжди був центром технічної думки…

– Не поспішай співати во здравіє! – застеріг Альоша. – Ілля Григорович і радіоінженери посивіли у тридцять п'ять років через оту радіоміну. Скільки виявилося охочих спеців від науки і високих чиновників, аби скомпрометувати винахід і його авторів як самозванців і марнотратів державних коштів. Так, ніби вмонтувати радіоприймач у міну все одно, що пиріг начинити брусницею або грибами. Але й на пиріг треба гроші. Деякі наші воєначальники розуміли, що в агресора на перших порах війни усе одно буде ініціатива, його відмобілізовані дивізії таки оволодіють певною частиною нашої західної території – смуги битв між армією агресора і Червоною Армією, головні сили якої розгортатимуться, ось у цих смугах загримлять вибухи на шосе, залізницях, вокзалах, де скупчаться поїзди і війська. То міни сповільненої дії і диво підривної техніки – радіоміни, керовані десь за сотні кілометрів радистами, такими, як ти, з потужних станцій. Отак натисне радист на телеграфний ключ – і за мить розлітаються у тріски заздалегідь замінований особняк, станційна будова, ангари й літаки на аеродромах…

Олексій Петрович змовк, увіткнувши неподалік цигарку у сніг:

– Ти людина, якій можна відкривати думки… Час рушати. Та я ще скажу тобі, Галко, що на курсах у нас було два Альоші – я і Альоша Єгоров, довоєнний випускник фінансового інституту. Той Альоша полетів разом з Іллею Григоровичем на Україну. А з ними і кілька тисяч мін сповільненої дії. Тепер ти збагнув, що наш навчитель десь та свого доможеться? Мабуть, їхні дії – безперервні вибухи мін під ешелонами на всіх чотирьох залізницях навколо Ковеля! Ото робота!.. – підморгнув по-дружньому головний підривник.

– А я все думаю про радіоміну… Це ж не лише з допомогою електромагнітних хвиль можна управляти вибухом бомби, а й управляти апаратами на великих відстанях? – замислився радист, ідучи поруч з Олексієм Петровичем.

Час минав у розмовах, у споминах про домівку, рідних, дівчат. Повний місяць уже викотився над лісом. Він був ледь голубуватий. Темними плямами проступали зображення гір, що символізували Каїна, який підняв Авеля на вила.

Пізньої ночі група Кудрявого прощалася з бійцями взводу старшого лейтенанта Альоші.