Текст книги "Галка"
Автор книги: Павло Автомонов
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)
Юхан як у воду дивився. Вже наступного дня на всіх дорогах, що променями сходилися до Кулдиги, вкопано стовпи з прибитими щитами. На щитах напис німецькою мовою: «Ахтунг! Банден!» Фельдмаршал Шернер більше не їздитиме на автотранспорті у Курляндії. Він літатиме до лінії фронту. Однак балтійська осіння погода заважатиме польотам фельдмаршала, і він відсиджуватиметься на віллі, поки в січні сорок п'ятого Гітлер не довірить йому групу військ «Центр». Едуард Робертович повідомить: командуючий Шернер обрав для себе інші засоби пересування, а на шосе вбито есесівського офіцера Вундерліха, одного з фюрерів каральних загонів, винуватця смерті Тайди.
Кудрявий ішов і думав, що надії на швидкий прихід Червоної Армії нема, а значить, операція на Курляндському півострові затягнеться, можливо, на кілька місяців. На порозі зима. Треба думати і про роботу, і про безпеку групи, м, коли випаде сніг, не впоратися і на спостережному пункті, і в розвідці, і на варті у. таборі – біля радиста, й коли стомлені бійці сплять. І їсти щось треба. Вантажі з літака зараз прийняти неможливо: надто велика концентрація ворожих військ і поліцейських команд на хуторах і в населених пунктах. Зовсім доведеться скрутно, коли випаде сніг. А сніг не за горами. Пора поповнити групу хоча б десятком людей або об'єднатися з кимось. Про партизанів і парашутистів їм розповідали на хуторах. Є такі в Курземе! Про це свідчать постріли і вибухи. І за таких несприятливих умов люди воюють… «Треба йти на контакти з іншими групами і партизанами!» – вирішив Кудрявий.
Десантники ступали мовчки. Але не тому, що дотримувалися правил конспірації, а тому, що в їхньому житті, їхній боротьбі за минулий місяць було більше тяжкого, трагічного, ніж бадьорого й переможного.
Накрапав холодний дощ. Сірі дерева похмуро стояли над опалим листом. Стікали краплі, немов сльози, з ялинових гілок, з віт сосен. Не чутно птахів. Не видно сонця.
ЩОДЕННИК ГАЛКИ
Після нападу на Шернера нас врятувало те, що ми зустрілися з групою Балтійця. Загибель обох груп була б неминучою, бо Шернер наступного дня послав дві тисячі солдатів на ліс, з якого він був обстріляний. Кожен метр того лісу можна промацати такою кількістю солдатів. Виходи в усіх трьох напрямках шосейних доріг, що сходилися у Кулдизі, перекрито засадами з кулеметників і автоматників. Кільце замкнулося залізно.
У пошуках підходящого місця, щоб переждати грозу, нас шестеро (Кудрявий, Латиш, Короп, Орел, Август і я) натрапили на невідомих людей, озброєних російськими і німецькими автоматами, зодягнутих хто в що.
«Стійте! Стрілятимем! Хто ви?..» – озвався Балтієць.
Такими ж вигуками відповіли Орел і я, бо були найближче до чужаків.
Пауза тривала доти, поки нарешті від них не вийшов наперед чоловік, поклавши свій автомат, і не сказав: «Ми парашутисти. А то ви на шосе концерт улаштували?»
Так стрілися групи Кудрявого і Балтійця.
Того ж дня з хуторів надійшли тривожні вісті: німці стягують сили для облави, захоплюють хутори, беруть під кулеметно-автоматний контроль дороги. Двадцять п’ять бійців Балтійця і Кудрявого у безвиході.
Щоб вийти з такого критичного становища, ми вирішили зайняти позиції біля хутора, захопленого фашистами, – і огорожі для худоби. Навряд чи збагнуть німці, що парашутисти прийшли рятуватися до них. Солдати, що окупували хутір, до якого було від загороди, де ми причаїлися метрів з триста, горланили, готуючи їжу, а коли залишали хутір – крайній пройшов за десять кроків від парашутиста..
Групи Балтійця й Кудрявого поповнилися: прийняли двадцять місцевих хлопців-латишів і колишніх червоноармійців які втекли з німецького полону. Тепер нас – як у тій пушкінській казці: тридцять три богатирі.
З Великої землі прислали автомати. Наша вогнева міць становила три кулемети і двадцять п’ять автоматів. Решта бійців озброєна трофейними карабінами і шмайсерами.
Кудрявий віддав свої теплі онучі Юхану, бо той частіші виходить з табору, а з Коропом помінявся чобітьми: віддав вітчизняні, а собі взяв хромові, хоча за таких умов та ще пізньої осені хромові, зовсім не придатні.
У кожної людини в житті є друзі. Однак у нашому житті друзів більше, ніж будь-де. І одним із перших друзів я вважаю нашого командира.
Сьогодні у Кудрявого іменини – виповнилося 24 роки.
Обід маємо дуже скромний.
Щодня передаю по дві радіограми.
Ще вранці люди з хутора Озолмуйжа попередили, що проти нашого розвідзагону готується каральна експедиція. Знову сили карателів – дві тисячі солдатів, команди межа кеті й айзсаргів. Всі хутори вже заблоковано, дороги перекрито кулеметними точками. Ми на волосинці від знищення.
Балтієць і Кудрявий запросили парашутистів на раду. Одної голови тут мало. Іншого виходу нема – треба знову знайти позицію у присадибному ліску, недалечко від хутора, який уже захоплений німцями. Звичайно, можна сховатися в болоті, німці туди не підуть, бо ж температура – 10. Але хто тоді буде нас, простуджених, лікувати?..
Весь день лежали в обороні. Кожен був готовий, можливо, до останнього бою у цій війні. Та обійшлося. Ввечері загін будував житла – дуже похолодало. Викопали невеличкі ями, завглибшки у два штихи, посередині ставили стовпчики, з'єднували їх сволоками на висоті метра. На сволок клали жердини, що кінцями спиралися на краї ям. Потім зверху накладали ялинових гілок, встеляли покрівлю дерном, і хижа на шість-вісім осіб готова. У такій хаті можна навіть сидіти.
Опівночі в землянці нашої десантної групи повно людей. В ці останні години сорок четвертого року всі хотіли бути разом. Нема зараз ні хліба, ні м'яса, ні чарки. Є лише сім'я бонових побратимів.
Радіо принесло радісну звістку: Перший Український фронт рушив у наступ із Сандомирського плацдарму. Попереду Варшава, а там і земля фашистської Німеччини. Наш загін продовжує бойову роботу: стежить за чотирма фашистськими дивізіями, які готуються до передислокації. Засікти б учасно момент відходу.
Нам нема чого їсти. Упроголодь живуть і німецькі солдати. Вони грабують хутори. Немає ніякої можливості навіть вийти до людей попросити шматок хліба. Кілька разів прилітав літак, але був обстріляний зенітками. Навколо фашистські солдати. Один раз вони навіть перехопили скинуті для нас з літака вантажі. Тісно в Курляндському «котлі».
Взимку сорок п'ятого нашими ворогами були не лише радіопеленги й підсилювачі електромагнітних коливань, налаштовані на радіостанції розвідгруп, не лише полки, гарнізони, команди поліцейських і межа кеті, а й сніг, на якому залишалися сліди. А ще – голод! Тяжко нам!
Вчора наш табір атакувала рота фашистських солдатів. Карателі прийшли без собак. Та й нащо собаки? Завалують передчасно – ефект раптовості втратиться. Сліди було видно на снігу від ніг наших розвідників.
О тринадцятій – я тримав радіозв'язок з Центром – спалахнув бій. Довелося лівою рукою згортати рацію, правою стріляти з автомата. Фашисти рвалися до кухні, де кухар варив суп з свіжої свинини (хлопці розжилися трохи м'яса). Такого супу ми не їли півтора місяця. Більше задовольнялися котлетами з трофейних коней, і котлети ті були без солі. А тут такий багатий обід!
Та у такі хвилини не до думок про їжу і про страх. Важливо не зловити гаву. Стріляй першим, з коліна, щоб сам не став мішенню, а коліно служило упором. І досі пам'ятаю налиті кров'ю безтямні очі солдатів, які бігли, горланили, стріляли…
Півгодини точився бій. А потім усе стихло. Солдати побігли з лісу, гадаючи, що минулої ночі червоне командування висадило тут десант у кількості роти червоноармійців. Деякі солдати стали вважати «лісових котів» провокаторами, які навмисне навели їх на кинджальний вогонь російських кулеметів, під свинцеву зливу з автоматів. Партизанів і парашутистів загинуло шість. Двоє безнадійно поранені розривними кулями.
Голод. Холод. Патронів залишилося тільки по обоймі до пістолетів – щоб застрелитися…
Увесь час у поході. Чоботи розбилися вщент. Обмотуємо ганчірками. Так ніби тепліше.
Хлопці сплять на ходу.
Кротов, кажуть, був у бою з нами 7 лютого. Везе цьому негідникові! Скільки наші хлопці перебили фашистів, а Мамонько-Кротов – живий!
Нарешті пощастило прийняти вантажі!..
Учорашній день пам'ятний фашистам і нам.
Вороже командування було впевнене, що каральний загін з полку солдатів і з численних команд межа кеті мітлою вимете дві сотні партизанів на лід Абави, а вже на кризі їх добиватимуть німецькі кулемети, що зайняли позицію на тому березі. Фашисти квапилися покінчити з «Червоною стрілою», яка завдавала немалого клопоту диверсійними акціями поблизу головного штабу німецьких військ у Курляндії. До того ж «Червона стріла» стала базою для парашутно-десантних груп, де вони загоювали свої рани. Через рацію Кудрявий попросив у радянського командування радиста для «Червоної стріли». І цей радист приземлився на парашуті. Відтоді загін став виконувати ще й розвідувальну роботу для штабу Ленінградського фронту маршала Говорова, який у січні 1945 року прийняв тут командування, об'єднавши з'єднання 2-го і 1-го Прибалтійських фронтів, що залишилися, в Курземе.
Генерал-лейтенант Гільберт наказав будь-що знищити партизанів «Червоної стріли», поки не розтанув сніг. А сніг був спільником карателів, бо після розгрому «Червоної стріли» «рештки партизанів далеко не втечуть з пораненими по глибокому снігу. Співвідношення сил у запланованій операції: двадцять карателів на одного партизана. До того ж більша половина людей в «Червоній стрілі» була озброєна трофейними карабінами, гвинтівками.
Про це добре знали фашисти, однак не відали, що вночі 5 березня розвідгрупі Кудрявого, яку безперестанно вони переслідували, нарешті пощастило під Талсі прийняти вантаж з радянських літаків. Цей дарунок маршала Говорова допоміг доозброїти не лише нашу групу, а й парашутистів та бійців Балтійця. Вночі 6 березня, напередодні каральної експедиції, групи Кудрявого і Балтійця у складі майже сорока автоматників і кулеметників прийшли у табір «Червоної стріли» і передали партизанам кілька тисяч набоїв до автоматів, десятки мін, гранати, парашути для бинтів у партизанський, єдиний у Курземе, госпіталь, медикаменти і ще й бойовий, непереможний дух Червоної Армії, від якої у цей «котел» були послані парашутисти.
Цього не врахували фашисти, звіряючи відомості, роздобуті з допомогою лазутчиків і шпигунів на хуторах. І зовсім невтямки затіювачам карального походу, що керуватимуть обороною не лише командир «Червоної стріли» Столбов, колишній сержант латиської армії, латгалець, а й офіцери Червоної Армії – Балтієць і Кудрявий, що головним командиром у тій обороні буде парашутист, талановитий тактик, людина одчайдушна і безмежної віри у своїх товаришів, у самого себе, посланець 1-го Прибалтійського фронту, командир десантної групи Балтієць, двадцятип'ятирічний алтайський українець.
Бій розпочався о дванадцятій дня. Наші позиції нагадували підкову. У центрі було найбільше кулеметів, і карателі незабаром відмовилися іти в лоб, залишивши багато своїх солдат убитими. Все ж їм не раз удавалося на стиках між підрозділами прориватися у розташування оборонців. Були хвилини, що автоматники-парашутисти і партизани стріляли у карателів на відстані кількох кроків. Саме так бив фашистів і Юхан, котрий замінив свою гвинтівку на автомат. Він раз по раз виходив із-за товстенної вікової ялини і стріляв у п'яних солдатів в упор. Та й не лише Юхан. Роботи вистачало всім: кількість карателів перевищувала партизан у двадцять разів.
Саме в цей час Орла й було поранено, а тут за наказом Балтійця парашутисти і бійці-латиші підвелися в контратаку. Пішли саме в момент, коли фашистам здавалося, що з партизанами вже покінчено, коли воля у ворожих солдатів розслабилася, бо вони відчули подих перемоги. Що так може статися, передбачали Балтієць і Кудрявий уже після третьої години бою, коли карателі не досягли своєї мети і виявилося, що оборону партизанів не так легко зломити. До можливої атаки були попереджені всі бійці правого флангу і центра, звідки в цей момент варто посилити вогонь з ручних кулеметів, щоб покласти карателів на сніг, не давши їм підвести й голови.
І тридцять пішли проти ста. Попереду – Кудрявий, Короп і Латиш, розуміючи, що від їхньої поведінки залежатиме доля бою.
«Вперед! Ура!..» – витало на правому крилі оборони.
І ворожі солдати ніби забули, чого прийшли. Кидаючи зброю й хапаючись руками за голови, вони бігли до річки, нічого не тямлячи, бо такий поворот у ході подій ніхто не міг передбачити.
Біг і Орел, залишаючи за собою сліди крові на білому снігу, біг і стріляв з лівої руки, вигукуючи в агонії: «Бий бісів-анцихристів!»
Карателів на правому фланзі охопила паніка. Вони, немов табун здичавілих коней, вражених стампедою, кинулися за своїм вожаком у прірву. Солдати стрибали й котилися з високого берега на кригу. Вже смеркало, і німецькі кулеметники гадали, що то втікають з позицій партизани, і вдарили з усіх десяти вогневих точок. Кулеметники стріляли з лівого, а парашутисти з правого берега. Так усі сімдесят карателів і розпласталися на кризі, заливши її кров'ю.
Карателі зняли облогу. Ми з тривогою чекали, що сюди прийдуть ще більші сили фашистів. Передислоковуватися нам не було куди. І тому, що всі дороги й просіки могли бути перекритими, і тому, що поранених збільшилося удвоє, і нарешті тому, що позиція для оборони у партизанів зручна, а окремі сектори були заміновані. У нас не було іншого виходу, як знову прийняти нерівний бій. Можливо, останній, смертний бій.
Минула тривожна ніч. Ще напруженішим був ранок, день. Однак не солдати прийшли по обіді до місця бою, а юрба селян, яких фашисти пригнали підібрати вбитих-солдатів і поліцейських. Трупи навантажували в кузови автомашин і одвозили на кладовища. Вбитих було зо дві сотні в лісі та із сімдесят на кризі. Трупи карателів на крихкій кризі річки Абави так і лежатимуть, поки та не розтане й не понесе їх до Венти. А Вента, набравши сили після кулдизького водоспаду, «відтранспортує» вбитих фашистів у Балтійське море. Поранених завжди утричі більше, ніж убитих: така арифметика на війні.
Пізнім вечором на луці знову приймали вантаж. Летів так низько, що й не розкрилися парашути. Пілот вимкнув мотор, перехилився з кабіни й гукнув:
– Браття! Над рейхстагом наш прапор!..
Едуард Робертович повідомив через Августа: «Генерал Гільберт скликав нараду вищого командного складу. Ішлося про ймовірність капітуляції. У штабі відбулося голосування: капітулювати групі «Курланд» перед військами маршала Говорова чи продовжувати війну? Половина генералів підвела руки за капітуляцію. Друга половина з командуючим Гільбертом на чолі стояла на тому, щоб воювати до останнього».
Я негайно повідомив в Центр. За кілька годин Центр відповів: «Вашу радіограму передано в Ставку».
Двісті дев'ятий день нашої роботи в тилу групи фашистських військ. Не дев'ятий і не п'ятнадцятий, а двісті дев'ятий на Курляндському півострові.
Минув тиждень, як над обпаленим рейхстагом замайорів у травневому небі прапор Перемоги, але бої не припиняються.
Глибока ніч. Ось-ось благословиться на світ. А мені не спиться. Як не спиться чомусь і шістьом пораненим, які залишилися у таборі зі мною і двома вартовими. Всі інші бійці двох об'єднаних груп парашутистів Кудрявого і Балтійця розійшлися на роботу ще надвечір минулого дня. Дивно, на фронті навіть не гуркне. Ще з учорашнього дня 8 травня припинилася стрілянина, десь о третій годині по обіді. А ще ж уранці лунали артилерійські залпи батарей, бабахкали неподалік зенітки, а в бездонній небесній блакиті ревли з таким надривом мотори літаків, що, здавалося, ті «яструбки» і бомбардувальники розлетяться на шмаття до того, як у них поцілить снаряд чи кулеметна черга. І раптом тиша. Вона настала одразу ж, як пролетіли радянські літаки, скинувши в розташування німецьких військ листівки. Ті листівки білим снігом упали й на позиції артилерійської батареї за кілька сотень метрів від нашого нинішнього табору. Тісно стало в районі Кулдиги – Скрунди.
«Чому не стріляють німці? – не розумів я. – Чому так довго не повертаються з розвідки? А як ранком прийде сюди загін фашистів? Шість поранених, троє лише зможуть вести бій…»
Нервували й поранені. Особливо ті, котрі не могли ходити. Вони боялися, що тиша може бути перед великою грозою.
Раз по раз кидав бистрий погляд на молодий березняк Орел, підтримуючи рукою потрощене розривною кулею плече, що не заживає і донині. З пораненням Юхан не може миритися і гнівається на себе, на свою долю і виливає лють на фашистів, які стріляють у партизанів розривними кулями.
В Орла була гвинтівка з оптичним прицілом, і він убивав фашистів ще тоді, коли ті були на віддалі, на якій не досягав прицільний вогонь з автоматів. Гвинтівка, новинка техніки, стріляла майже без звуку, й гітлерівці падали, не розуміючи, звідки постріл. Це був реванш хлопців Кудрявого за постріли по них із протитанкових фаустпатронів, з яких стріляла охорона фельдмаршала Шернера листопадового дня сорок четвертого року. Не повезло нам: вислизнув з-під вогню Шернер. «Та бог не без милості, – втішав хлопців Юхан, – дістав по заслузі Вундерліх. То йому за смерть Тайди, старшого лейтенанта Івана, лейтенантів Сокола і Петра!»
– Мов гадюки, їхні солдати, – мовив задумливо Юхан. – Скільки ми їх перебили! За це. нам бог простить усі гріхи до двотисячного року.
– Ого!.. Уперше чую, щоб ти думав так далеко наперед, – сказав я.
Ми справді в тилу ворога рідко думали на роки вперед, більше – на час, що втискується в оберти стрілки на годинниковому циферблаті.
– Ти б радіо увімкнув. Із Стокгольма музику з «лістаранчика» передають.
– Пів на четверту ночі? Яка музика?
– Хе! Шведські молоді буржуї танцюють і в таку пору. Що їм? Нейтральна держава! – із заздрістю мовив Орел. – Живуть же! Розпаковуй рацію. Все одно не спиться.
– Так, не спиться.
– А я трохи прикимарив. Уві сні бачив дівчину. Якогось дива чекай. З німцями чи айзсаргами доведеться перестрілюватися.
– Скоро наші повернуться, – сказав я голосно, щоб почули всі поранені.
– Це б і я був на роботі, якби не бій на Абаві 7 березня! – пригадав з жалем Орел день свого поранення.
Я не відповів: думав про Батьківщину. Батьківщина! Батьківщина – це все. І чистий, рожевий захід сонця, і пилюга вздовж села, здійнята чередою, і веселий вереск дітвори, пісні парубків і дівчат, і поле, де породила мене мати й почула пёрший мій крик, що вихопився з маленьких грудей, і повітря, зігріте теплим промінням липневого сонця, яке я вдихнув тоді – двадцять літ тому, і криниця, де серед гарячого літа завжди крижана й чиста вода, і чотири високих осокори, що їх посадив дядько в рік мого народження, і дві верби над заводським ставом, і мова, якою я вперше у своєму житті назвав Зіну (моя кохана), і удари діда-сторожа об рейку, і школа, куди восьмирічним я вперше ступив із книжками в торбинці через плече, на якій дбайлива рука матері вишила півня, і друзі, з якими я вступав одного дня до комсомолу, – все це моя Батьківщина!..
Отак підсвідомо, у глибокій задумі, я повернув ручку рації і почув, як у ній щось клацнуло, а в навушниках зашипіло, потім пролунав урочистий, знайомий голос Левітана.
«– … тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий. Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины! Да здравствует победоносные Красная Армия и Военно-Морской Флот!
Верховный Главнокомандующий.
9 мая 1945 года. № 369…»
Диктор змовк.
– А що ж Левітан говорив до цього?.. – схвильовано мовив Орел, який отямився від дрімоти.
– Щось важливе. Повинен повторити, як завжди! – втрутився голос пораненого бійця.
Хтось протискувався до рації, говорячи:
– Хоч краєм вуха послухаю…
Я раптом розхвилювався. По щоках пробіг трепет. Цей наказ Верховного, певне, незвичайний. Адже залп буде з тисячі гармат.
Левітан став повторювати наказ:
«8 мая 1945 года в Берлине представителями германского верховного командования подписан акт о безоговорочной капитуляции германских вооруженных сил.
Великая Отечественная война, которую вел советский народ против немецко-фашистской армии, победоносно завершена, Германия полностью разгромлена.
Товарищи красноармейцы, краснофлотцы, сержанты, старшины, офицеры армии и флота, генералы, адмиралы и маршалы, поздравляю вас с победоносным завершением Великой Отечественной войны.
В ознаменование полной победы над Германией сегодня, 9 мая, в День Победы, в 22 часа столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблестным войскам Красной Армии, кораблям и частям Военно-Морского Флота, одержавшим эту победу, тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий…»
– А ти, Юхане, все про музику з шведського ресторана торочив! – зауважив хтось із бійців-латишів. – Узвара!..
– Перемога!
– Перемога! – гукнули хором поранені і вартові так, що я навіть розгубився.
Невже кінець війні?.. Кінець якої так довго, з неймовірними муками ждав увесь народ планети? Може, тому, що так довго ждали цієї Перемоги, в неї ще не вірилося, хоча акт про беззастережну капітуляцію німецьке верховне командування підписало.
Орел і поранені, які могли стріляти, вже салютували з автоматів і з пістолетів.
Хтось урочисто повторював рядки партизанської пісні:
И, позабыв о тяжести и горе,
К тебе прийдем, советская земля!..
Орел обнімав мене здоровою рукою, стримуючись, щоб не розридатися: усе, що було на серці, в пам'яті, раптом злилося воєдино.
– Стій, хто йде? – гукнув вартовий.
– Вір зінд дойче зольдатен!
– Ми німецькі солдати! – пролунало у відповідь. – Не стріляйте! Ми не воюйм… Ми йдемо в полон.
– Капітуляція!..
– Ніхт шісен! Ніхт шісен! – ще й ще, мов попереджаючи, ґелґотали німецькі солдати.
– Ми не воюйм!..
– Вір капітулірен!..
– Дивись, скільки бісів-анцихристів! – здивувався Орел.
Я підійшов до вартового, перед яким зупинилося зо дві сотні солдатів гітлерівської армії, підняв руку. Наперед вийшов обер-лейтенант:
– Ми шукаємо полон…
– Слухай мою команду! – звернувся я до німців. – Алле зольдатен! Бітте зецен зі зіх! – І запросив «капітулянтів» сісти. Та раптом передумав і гукнув: – Автомати на землю! Вафен штрекен!..
Солдати покірно поклали на траву автомати і карабіни.
– Нехай біси сядуть подалі від зброї, – порадив Орел. – Витягуватимеш затвори, то й за годину не впораєшся. А то ще якомусь стукне в голову вхопити автомат.
– Це так, – погодився я і сказав німцям, щоб ті всілися осторонь.
Німці посідали. Залишився стояти тільки один. Від несподіванки я отетерів: той мав Хвилясту чуприну – вона вибивалася з-під пілотки – Мамонько-Кротов! Упізнав Мамонько й мене. Його права рука, ніби у судорогах, засмикалася і потяглася до кобури з парабелумом. Я не зважився підвести автомат, бо Кротов ніби загіпнотизував мене. Та раптом він присів, дзигою крутнувся, увібравши голову в плечі, кинувся в густий ялинник, петляючи, мов заєць.
Полонені перезирнулися. Якби не вони, я б побіг за Кротовим, але довелося тільки знизати плечима…
Раптовий натужний гуркіт мотора і ляскіт гусениць поглинув усе: сюди прямував танк Т-34, весь обліплений, як вощина бджолами, автоматниками. Між них були і парашутисти Кудрявого, Балтійця. Стоїть на танку також капітан Червоної Армії з білим прапорцем парламентарія, котрий приймав у полон солдатів, що капітулювали.
– Юхан! Друже! Наші біси-анцихристи вже на танк пересіли! Це справді – Перемога! – гукав розчулено і голосно я, дивлячись то на танковий десант, то на пораненого Орла. – Тебе одвезуть в госпіталь. Вилікуєшся, Юхан!..
Кудрявий, Латиш, Короп і. Август стрибнули з броні на землю і кинулися до нас. Поранених ми поклали на броню танка. Радянський капітан повів німецьких солдатів у полон.
«Тридцятьчетвірка» розвернулася і рушила на першій швидкості до траси, а ми пішли слідом за танком.
За кілька гонів ліс скінчився і перед нами розіслалося поле. Зеленіло молоде жито. А в небі сяяло сонце 209-го дня перебування розвідників у тилу противника.
– Німці! – хтось попередив звично. – Дивіться, скільки!..
Та ніхто з нас не скинув з плеча автомат, хоча то справді були вчорашні вороги. Стояли вони гуртами, а поруч – штабелі складеної зброї. По шосе колонами йшли дивізії з генералами на чолі. Одні солдати тюпали, похнюпившись, інші байдуже озиралися на всі боки. Фашистська Німеччина беззастережно капітулювала. Група військ «Курланд» здавалася в полон військам Ленінградського фронту.
Побачивши парашутистів, солдати, що розташувалися на хуторі, підвелися, стали струнко, а офіцер підніс руку до козирка.
Та ми ніби не помічали їх. Ми думали про своє, і кожен намагався дихати глибоко, на повні груди.
У небі ласкаве травневе сонце. Зеленіли ниви між хуторами. А за полями виблискував від роси молодий березняк…
«І це не видіння уві сні. Це – День Перемоги!» – прошепотів я, намагаючись переконати себе в цьому.
