Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

29 липня

За десять, днів на Цесіс пройшло близько 15 тисяч солдатів. Лінія «Марієнбург» тріснула, і тепер у німців рубіж: на півночі від нас – «Валга», на заході – «Цесіс» і «Сігулда». Звідти до Риги недалеко.

Хоча на війні «недалеко» нічого не значить. Був Гітлер за сотню метрів од Волги в Сталінграді, був і біля Нарвської застави у Ленінграді, стояв і в Кунцево під самісінькою Москвою. А де його розбійницьке військо зараз?

На прохання Центру виходимо в рейд. Залишаю на «законсервованій» базі і свій зошит. Повертатимемося на схід – заберу.

Йдемо в район Цесіса.

СПОСТЕРЕЖНИЙ ПУНКТ

День видався сонячним і теплим, навіть спекотливим, як у жнивному серпні. Хоч уже вересень. Листя на березах, осиках і вільхах облямовується позолотою, а деякі листочки упали додолу, щоб до наступної весни згнити під рідним деревом заради нового покоління свіжо-зеленого, цупкого листя, кінчики якого стирчатимуть увись, назустріч сонцю, що тоді з кожним днем підійматиметься все вище по своїй орбіті.

Та відсьогодні сонце почне вже приземлятися і в його надвечірніх променях багато жовтого кольору: повітря стає прохолоднішим, густішим, сконденсованішим і вже по-іншому, ніж улітку, проціджує сонячне світло.

Помітно, на аршин, підросли пагони у молодих сосен. А у старих пахучі смолянисті гілочки поменші, зате уквітчалися липкими шишками. На луках уже вдруге лісники і селяни скосили сіно й траву, не полюють уже на жаб лелеки: відлетіли у вирій. На просіках, уздовж доріг висохла трава.

Присохла і запилилася трава на спостережному пункті, що на пагорбку, біля шосе Псков – Рига. Перед пагорбом розстелялася галявина, поросла негустим чагарником й перетята ручаєм, що витікав з болітця. Береги ручаю високі, і можна було непомітно, зігнувшись у три погибелі або повзучи, дістатися до самого шосе.

На схід від пагорбка рідкий ліс, порослий столітніми соснами, що неподалік обривався перед рокадною дорогою й вузькоколійною залізницею. Паротяг ходив рідко. Коли ж в'являвся на колії, висвистуючи тонким голоском, розвідники залишали спостережний пункт, бігли на стукіт коліс локомотива і вагонів, щоб дізнатися, що за вантажі німці перекидають з Валги до Гулбене чи навпаки.

Тим ровом розвідники не раз виходили на шосе, як німецькі військовослужбовці, попросити цигарку. «Бітте, гід мір цігаретен!» – немов пароль, вимовляв упевнено навіть Короп. А часом Кудрявий вішав на шию навіть емблему польової жандармерії. Головне – розпочати розмову з німцями. Це все одно, що першим дати чергу з автомата і захопити ініціативу. Кудрявий міг розмовляти завченими наперед фразами хвилину-дві. Німці й гадки не мали, що за дві сотні кілометрів від фронту бесідують не з грізними службовцями фельджандармерії, а з радянськими розвідниками. В силу обставин бесідують недовго: хвилину-дві.

Спостережний пункт надто зручний. З нього можна контролювати і вузькоколійку, і рокадну дорогу, уздовж якої протягнута телефонна лінія, і шосе Рига – Псков, найважливішу магістраль Латвії. Стратегічне значення цього пункту для діяльності групи Кудрявого було очевидним, і хлопці робили все, аби їхній пагорб не був виявлений межа кеті, німецькою розвідкою чи айзсаргами, фашистськими молодчиками-штурмовиками колишнього президента Латвії Ульманіса.

Рух на шосе пожвавішав. Це і спонукало Кудрявого сьогодні прийти до шосе у погонах німецького офіцера. Галка був одягнений у кітель із солдатськими погонами. Командир прихопив шкіряний плащ, знятий ще влітку з одного фашистського майора, котрий полював на кізок. Була в них на ланцюжку й «підкова» з написом «Фельджандармерія». Готичні літери німці ще й фарбують фосфором, щоб світилися у пітьмі. За «підковою» ходили далеченько, щоб не видати спостережного пункту.

Побачивши Кудрявого у хромовому пальті й з «підковою» на грудях, Орел і Короп здогадалися, що задумав командир.

– А як же ми?

– Доповідайте! – нагадав про діло Кудрявий.

– Біси-анцихристи не відступають, а драпають на Ригу! – відповів Орел. – Ось поглянь… – показав папір, помережаний паличками, ніби вирваний аркуш із зошита першокласника. – Дві сотні критих автомашин, чотири обози по сто і більше підвід, до тридцяти гаубиць…

– Ніяких конвертів поблизу шосе не знаходили?

– Тут німці не зупинялися. Пройшли ми до самої залізниці, потім – в інший бік з кілометр. Ніде, нічого.

– Не драпають німчики, а передислоковуються на оборонний рубіж «Сігулда» або «Цесіс», – зауважив Кудрявий.

Він склав радіограму і передав аркуш Коропу.

– Прийдеш на базу, одразу зашифруй і передай…

Короп не відповів, тяжко зітхнувши. Він став роздратованим: далися взнаки і перше, і оце друге, вже шестимісячне, завдання. Та Кудрявий не звертав уваги на іронію, насмішки друзів:

– Передай зараз же. Вони передислоковуються, а не драпають. «Лев оборони» Модель вірний своїй тактиці.

– Передам! – відповів Короп. – Будьте обережні. Піхотні підрозділи висилають уперед, по обидва боки шосе, своїх патрулів.

– Точно. Два біси-анцихристи пройшли поруч. Один ледве на вухо не наступив нашому. Добре, що Короп хріп, а німці звернули до шосе…

– Все підначуєш старика, піжон!

– А чому ж не повеселитися? Наші вже розірвали пащу «Пантері», відрубали передні лапи під Псковом і Островом, моє рідне місто в Естонії визволене! Тріснула й лінія «Марієнбург».

– Т-ш-ш… – притулив палець до губів Короп. – Тебе тільки зачепи. Прийдуть наші – більше з тобою ні в тил німецький, ні на фронт…

– Ідіть на базу. Льонька й Арвід кашу пшеничну приготували з останньої пачки концентрату, – сказав командир.

– А тут комусь же треба й прикривати тих, хто вийде на шосе? – хотів залишитися Орел. – Нехай Короп один іде на базу.

– Ідіть удвох.

– Не по-божому. Ви полюватимете на «язика», а ми кашу їстимемо? – стояв на своєму Орел.

Кудрявий, поміркувавши, сказав: – Прийдете вдосвіта!

Орел і Короп спустилися з горбика і шугнули в чагарі. Стежка виведе їх до просіки, по якій їздять і ходять латиські селяни: хто за дровами і хворостом, хто дерти лико.

Поклавши автомати біля себе, Кудрявий і Галка лягли на землю, спершись на лікті. Попереду поблискувала смужка асфальту. Машини, тягачі, інша військова техніка й обози, що проходили в обидва напрямки, були немов на долоні.

– Щось муляють ~ оці трофейні чоботи! – скривився Кудрявий і заходився роззуватися.

– Німці не ходять босими в дитинстві. У них високий підйом! Взував би свої кирзові… – сказав Галка.

Кудрявий роззувся:

– Поки не сіло сонце, хай погріються ноги.

– Ніжиш ти свої ноги, – Галка дивився на литку правої. – Від гадючиного жала й сліду не лишилося?

Кудрявий зітхнув:

– Якби не ти, хоч у висок…

Кудрявий пригадував той сонячний весняний день на цьому ж спостережному пункті. І тоді він роззувся, закотивши холоші до коліні нехай загоряють ноги. І придрімнув. А з болотяних чагарів виповзла погрітися на пагорб гадюка. Сонний Кудрявий перевернувся на бік, спиною до змії, і та не витримала такої зневаги й ужалила його в литку. «Вона ж отруйна! Я пропав!» – вигукнув перелякано. Гадюка, звиваючись, шугнула у чагарі. Не роздумуючи, Галка припав до литки командира і став висмоктувати кров на місці укусу змії. Потім виплюнув. І отак тричі – смоктав і випльовував, поки не посиніло навколо ранки. «Боляче?..»– «Мабуть, від твоїх зубів». – «Нудить від твоєї крові!..» – «Ще смокчи. Це ж смерть яка ганебна! Не від кулі, не від снаряда, а бід жала гадюки!»

І Галка знову прикладався, як до джерельця, устами, з тою різницею, що вода джерела додавала сил, освіжала нутрощі, а рідина, що її висмоктував із жили свого командира, потрапляючи на язик, була бридкою. «Вже нічого не лишилося від того укусу!» – заспокоював Галка. «Ти певен?» – «Може, вона й не отруйна…» – «Ще скажеш, що то вуж!..» – «Ні, не вуж. Вуж з жовтими плямами на голові, а в цієї гадини нема плям. Прийдемо на базу, вип'єш сто п'ятдесят грамів, і шнапс тобі перекаламутить усю кров!» – «Тобі смішки. А я можу загинути ні за що ні про що!» – «Заспокойся, Серьожо! – звернувсь Галка по імені до командира. Ми ж не проґавили й кільком секунд. Отрута не могла розповзтися так швидко! Взувайся, і ходімо на базу».

У таборі командира заспокоювали Короп, Орел і старший лейтенант Леонід. Дали випити горілки. А він своєї:. «Болить нога. Напевне, це мій кінець!» – «А гадюк треба вбивати. У святому писанні говориться, що бог за кожну вбиту змію знімає сто гріхів!» – пригадував Орел мамину притчу.

Цілими днями командир був похмурим, став замкненим. Йому весь час ввижалося, що в нього підскакує температура, що отрута діє, і йому доведеться піти на шосе, дати відкритий бій німцям і так загинути. Бувалий солдат, захисник легендарного півострова Ханко, який з перших днів війни і до глибокої осені сорок першого став символом стійкості й мужності у боях проти фашистської армії, учасник прориву блокади в січні сорок третього, фронтовик, який покидав окопи, коли лежав у госпіталі, після гадючого жала втратив волю, немов йому прочитано смертний вирок.

Усе це бачили хлопці і намагалися з усіх сил розвіяти такий безнадійний настрій у командира. Всі розуміли тепер, що ворог у них не лише німці, власовці типу Кротова, латиські айзсарги, а й ворог ще сидить у кожного в душі, ворог в особі власного другого «я», якого треба пересилювати, щоб жити й боротися. Це друге «я» – безнадія, відчуття безвиході в обставинах повного ворожого оточення.

Кудрявий попросив Галку, щоб той промасажував місце, де колись ужалила змія. Шраму не було, але литка поболювала. Можливо, біль від самонавіювання.

Галка пальцями потер хворе місце.

– Полегшало?..

В цю мить по шосе промчала машина з відкритим кузовом, у якому стояли солдати. Галка поставив ще паличку на аркуші.

– Ти захопив з собою щоденник?

– Як і домовилися… – невдоволеним голосом відповів Галка. – Перевіряєш?

– Просто нема чого читати! Нудота яка! Та ще коли рух на шосе мізерний.

Галка розстебнув польову сумку й дістав зошит з нелінованого паперу, аркуші якого списані простим олівцем упоперек. Обкладинка – шматочок цупкої тканини з аеростата повітряного загородження, якою радист обгортав також запасні анодні сухі батареї й елементи, ховаючи їх під корінням сосни.

– Подивимося-подивимося, що ти тут настрочив… – немов учитель, який збирався перевірити контрольну роботу свого учня, сказав Кудрявий.

– Дивись-дивись! – в унісон відповів Галка.

– А сьогодні у нас ювілей! – вже замріяним голосом мовив Кудрявий. – Шість з половиною місяців, як ми з тобою вийшли на шосе Рига – Псков і заснували спостережний пункт.

– На честь такої дати треба… – натякнув Галка.

– Ото я й хочу почитати твої нотатки, щоб поновити в пам'яті дещо…

– До звіту готуєшся? А не рано? А взагалі, ти – молодець, командире! Інший би нізащо не дозволив у наших умовах занотовувати, – похвалив Галка Кудрявого, що з ним траплялося рідко, бо здебільше вони про щось сперечалися. – Та з цього зошита фашисти не дуже поживилися б, коли почитали. Особливо за вересень. Хіба що пройнялися б ще більшою ненавистю до нас…

– Ти, братику-кролику, почергуй, а я почитаю. Таке написав, що у фашистів щелепи зведе од люті, – сказав Кудрявий.

– Не стану заважати. Перейду до тої сосни. Звідти й спостерігатиму.

Галка одійшов на. кілька кроків і приліг біля товстенної сосни, буйна крона якої підпирала синє небо. Гілля було освітлене призахідним сонцем. Десь далеко гули літаки.

Кудрявий розгорнув зошит…

ЩОДЕННИК ГАЛКИ9-12 вересня

І знову ми в рідних місцях нашого Арвіда. Успіхи Червоної Армії на Балканах забезпечили вихід з війни королівської Румунії і перемогу соціалістичної революції в Болгарії.

А перед моїми очима – обличчя мужнє і вродливе кучерявого болгарина і великого комуніста нашого часу – Георгія Димитрова.

Як зараз пам'ятаю…

Учителька розгорнула газету, і учні, які сиділи на перших партах, побачили фотопортрет людини з високим чолом, кучерявим волоссям і твердим поглядом.

– Його сфотографовано в ту мить, коли він дивився прямо у вічі своїм запеклим ворогам, – сказала вчителька, тримаючи над головою портрет, неначе знамено. – Погляд, бачите, гнівний і безстрашний!

Я сидів на другій парті й намагався збагнути оту сміливість в очах людини, котра дивилася на нас, третьокласників. Учителька зненацька назвала моє ім'я. Я підвівся, здивовано кліпаючи очима.

– Ти ніби непогано малюєш, – мовила вчителька. – Маєш домашнє завдання. Намалюй портрет ось такого розміру, – показала. – Щоб навіть з останніх парт було видно.

Завжди балакучий на уроках (навіть коли мене вчителька не запитувала), цього разу я мовчки виводив пальцем на парті кола, ніби розмотував нитку, на кінці якої мала бути відповідь.

– Завдання це всього класу і піонерського загону…

Ще й трьох років не минуло, коли ця ж учителька дала нам, першакам, домашнє завдання, з арифметики – вирізати по десять паличок. Я нарізав вишневих, бо вони пахли клеєм і були гарного кольору, не те що палички з лози. А тепер у третьому класі маєш таке високе, неймовірно складне завдання.

– Лесю Петрівно! Та я… Та ви… Та ви ж самі мені поставили тільки «задовільно» за намальований куб і цибулину. А це ж портрет… – не договорив: мені перехопило дух, і я нахилив голову.

А вчителька вже говорила, що ім'я цієї людини сьогодні вимовляє робітничий люд усього світу. «Не зумію!..» – зовсім ні до чого. Скажуть хлопці і вчителька, що злякався. Та й ніби соромно перед людом земної кулі, котрий підносить догори стиснуту в кулак руку.

Щоки мої палали. Я затулив їх долонями. Згорнув газету і засунув між сторінки загального зошита, щоб не зім'ялася. Поклав зошит у полотняну торбу, в якій носив підручники, шкільне начиння, шматок хліба або пиріг з квасолею, спечений бабусею. Сидів у глибокій задумі, що з нашим братом школярем у десять-дванадцять років трапляється нечасто.

– Папір для роботи візьмеш у канцелярії! – сказала вчителька.

Задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про закінчення останнього уроку. Хлопці наперебій – до мене.

– Аби портрет малого розміру, можна б під копірку! – радив котрийсь.

– Ти розлінуй зображення на квадратики, а потім перенеси їх на великий папір, – підказав мій вірний друг Ванько.

– Як наш завклубом картини малює! – підхопив Гриць, з яким у нас було одне прізвище і з яким ділився завше пирогом.

– Лесю Петрівно! Хіба він зможе? Замовили б краще завклубові! – комусь зовсім не хотілося, щоб я брався за цю роботу.

– Іди вже додому, – сказала вчителька ї всміхнулася. – Іди і малюй.

Вдома хотілося порадитися ще й з батьком, котрий частенько втручався в мої шкільні справи. Бувало, лаяв за те, що я не навчився думати. Він у свої дванадцять років, після четвертого класу, пішов у майстерні, підмітав біля верстата металеву стружку, щоб стати слюсарем. А мені після четвертого випадало йти вчитися у п'ятий клас. Та батько мені багато чого й розповідав. А іноді балакав зі мною, як з рівним. За це я поважав його, любив.

Того грудневого вечора батько вчасно додому не прийшов. Заводський партосередок послав його на хутір провести якісь збори. Я знав, що на тому хуторі немало темних людців. Напровесні куркулі-бандити схопили вночі голову нашого піонерського загону, учня шостого класу Ваню Васильченка. Хлопець повертався зі станції додому, і бандити обмотали навколо Ваниної шиї антенний дріт, який купив хлопець для детекторного приймача. На похороні Вані Васильченка і на суді мої однокласники теж відчули, що таке класова боротьба, хоч було нам тільки по дванадцять. Ми ждали, коли ж ця боротьба скінчиться. Нелегко таткові їздити по хуторах. Та він комуніст. А комуністам, мабуть, ніколи не буває легко.

Надворі спадав ранній зимовий вечір. Я почав готувати гасову лампу. Виявилося, гасу нема. Бабуся ходила до крамниці й повернулася з порожньою сулією. Тоді вона налаштувала каганець.

Мене це трохи бентежило. Та вмить уявилася людина, обличчя якої мусив зобразити на папері. Стало соромно. Що цей каганець, що наші нестачі проти отого двобою, який веде він за честь своєї партії, робочого люду!

Розгорнув на столі аркуш і притис його верхні куточки книжками. Дістав газету. Уважно, старанно тонесеньким олівцем викреслив сітку на фотографії. Світла було замало. Я сердито поклав олівець на стіл. Треба дочекатися дня. А зараз краще почитати газету.

За читанням мене і застав батько.

– Невже уроки вчиш? – здивувався, знаючи, що в таку пізню пору я ніколи уроків не вчив. – Не втнеш задачу?

– Леся Петрівна доручила намалювати портрет, – відповів я.

– Гм… Важкенько тобі доведеться, – похитав співчутливо головою батько. – Задача ця складніша від найважчої арифметичної. Доручили – роби. Тільки не зараз. Малюй удень, – сказав батько.

Він задумався про щось своє, думав зосереджено, довго, дивлячись на портрет у газеті, потім на мене. Дивився так, ніби давно мене не бачив і тепер ледве пізнавав.

– Віддай тому малюванню серце і душу. Ти мене розумієш? – доклав батько на моє плече свою жилаву руку.

Три дні після уроків я протягом багатьох годин малював. Не знаю, чи віддавав роботі серце й душу, як радив батько, але достеменно відчув, що, малюючи портрет, багато думав про цю людину. Здавалося, чув навіть голос її, відчував дихання, як і батькове, коли той схилявся за столом. Часом здавалося, що то не батькова, а його рука лежить на моєму плечі. І від цього дотику я уявляв себе вже дорослим.

Досі у мене були свої улюблені герої з книжок, з казок, пісень і дум, яких багато знала моя бабуся, – Тарас Шевченко, якому «тринадцятий минало», він «пас ягнята за селом», задерикуватий, сміливий і добрий Том Сойєр з далекої річки Міссісіпі, Гаврош із паризької вулиці, безстрашні й веселі запорозькі козаки, червоний полководець Фрунзе. Усі вони мені подобалися, були наче моєю ріднею. Та в дні, коли малював портрет, на перший рубіж найближче до мене вийшла оця безстрашна, з незламною вірою в правоту своєї боротьби людина. Вона віч-на-віч билася з тисячею ворогів. Одна супроти їхніх чорних порядків.

Третього дня батько повернувся з заводу, коли ще не смерклося. Я вже стирав гумкою лінії, що утворювали на портреті квадратики. Батько узяв у руки портрет, поставив на стіл і одійшов до дверей.

– Нести до школи чи, може?.. – тремтливим голосом запитав я.

Батько мружив очі, щось зважував.

– Так. Так. Угу… Таки схожий. Може, й не зовсім, але кожен, поглянувши на портрет, скаже: «Це мужня, благородна людина!» – І, подумавши, батько закінчив: – Комуніст!

– То нести до школи?

– Неси! – з гордістю сказав батько і пильно подивився мені у вічі. – Тепер вірю і я, що ти теж станеш людиною.

Того грудневого дня 1933 року хлопці нашого класу на уроці праці змайстрували рамку, покрили її лаком, а старий викладач праці вирізав алмазом скло. Ми почепили портрет у нашому третьому «Б» класі.

За роком спливав рік. З третього ми перейшли до четвертого класу. Перевели нас в інше приміщення. Перенесли хлопці й портрет. У п'ятому в нас була інша класна кімната. І туди хлопці й дівчата перенесли портрет. Так було, коли ми переходили в шостий і в сьомий, коли помер мій батько.

Батькові товариші і мама казали, що він «згорів на роботі». Виною хвороба чи тато був необачний. Та я знав ще й інше. З усіх спеців він – один комуніст. А комуністам ніколи не легко.

Коли ховали батька, я намагався знайти в обличчі його щось схоже на ту людину, портрет якої, можна сказати, ми малювали разом. Той великий комуніст був кучерявим, а татко стрижений під машинку. Та в обох у них було високе чоло. І, мабуть, були однакові їхні найзаповітніші думки! І коли я став комсомольцем, друзі перенесли портрет людини з мужнім й благородним обличчям у дев'ятий клас. А в десятий портрет я переніс сам і повісив навпроти своєї парти.

Восени 1940 року всі хлопці мого класу йшли до армії. Прощалися ми зі своїми вчителями, партами, класами. Разом з Ваньком і Грицем ми зайшли до колишнього свого десятого. Трьом нам стелилася дорога на Балтійський флот. Попрощалися ми і з портретом, який так і залишився у колишньому нашому десятому класі. Прощання перед тривалою розлукою взагалі бентежне й не дуже веселе діло. Та ще ми, одинадцять випускників сорокового року, не знали, звичайно, що через кілька років у живих із нас залишиться тільки четверо. Не знав тоді і я, що мої незрадливі друзі, помічники по малюванню портрета вже через рік загинуть смертю бійців у хвилях сивої Балтики.

Тої ж осені 1941 року, коли під Ленінградом загинули Гриць і Ванько, у рідне село вступили фашисти. Брати писали в листі, який я читав перед другим відрядженням (лист той залишився в Івана Сергійовича), що в нашій школі німецькі солдати попалили книжки, класні журнали, стінгазети і, звичайно ж, портрети. З люттю дикунів шматували портрет, який я намалював колись. Пошматували, а потім кинули у вогнище.

Знав я, що гітлерівці не минуть моєї школи і портрета комуніста, котрий першим дав їм рішучий бій, завдав фашизмові першої рани. Спалюючи портрет, гітлерівці згадували іншу велику пожежу – рейхстагу, за що хотіли вбити комуніста з високим чолом і кучерявим волоссям.

Спалили і розвіяли попіл. Та ніяким фашистам, ніяким злим духам не спалити, не розвіяти із серця мого покоління образ тої людини, яку намалював я ще хлопчиком!

Після фронту мені випав ще ворожий тил. Страшнувато лі гати туди, бо стрибати довелося не на партизанські багаття, а наосліп. Та й висоти боявся змалку. Правда, мене й не примушували летіти. Але я знав, що комусь і це треба робити. І в хвилини, коли залишався сам з думками, прагнучи вирішити, як же мені бути, чомусь завжди уявлявся вечір у бабусиній хаті, каганець, що підсліпувато блимав на столі, і розгорнений аркуш паперу, на якому вимальовував рису за рисочкою обличчя людини безстрашної і благородної, котра у вересні 1933 року на Лейпцігському процесі розпочала битву, а може, й визвольну війну народів Європи проти агресорів, істинних паліїв рейхстагу. В моїй уяві цей великий революціонер, комуніст був фронтовиком за сім років до віроломного нападу фашистських дивізій на державний кордон СРСР.

Кудрявий прочитав останню фразу щоденника Галки. Якісь суперечливі думки роїлися в його голові. То здавалося, ніби «Щоденник» радиста – школярська сповідь, то ніби в цих записах олівцем на папері є і цілком серйозна оповідь. І головне – за кожним побутовим чи пейзажним малюнком між рядками домислюються радіограми, підписані Центром і Кудрявим, які прийняв і передав Галка з 2 квітня по сей лагідний і теплий день 12 вересня.

Центр викликає на зв'язок Кудрявого… – подумки мовив командир групи, дивлячись на Галку, ніби давно його не бачив, бо відчув нині, як ніколи, що значить для розвідгрупи чітка і майже непомічена німцями робота радиста, котрий уже передав у Центр кілька сот телеграм.

Кудрявий віддав зошит Галці і раптом зауважив:

– Пишеш про великого комуніста, а сам ще не подав заяви в партію. Чому?

– Про це запитували мене комісар і командир нашої батареї ще восени сорок першого і весною сорок другого, – пригадав Галка.

– І що ти їм відповів?

– А те, що я ще не годен звання комуніста, бо дуже мало зробив для розгрому фашистів.

– Доказ вагомий. Ми всі ще мало зробили. Та щиро хочемо все зробити, щоб розтрощити голову Гітлеру, – сказав Кудрявий.

– Ти читав і мусив зрозуміти, хто такі в моїх очах комуністи.

– Звичайно. Це – Георгій Димитров… – Кудрявий подумав і додав: – І твій батько.

– І мій батько… – задумливо мовив Галка і, поглянувши в бік шосе, пошепки подав тривожний клич: – Полундра! Шестеро солдатів ідуть сюди! Мабуть, боковий дозор.

– От сволота! – буркнув Кудрявий. – Мотаймо про всяк випадок у болото!

Командир став поквапливо взуватися і на якусь мить затримав погляд на своїй нозі, з якої Галка висмоктував півроку тому кров і гадючу отруту.