Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

7

Другодні Кудрявий і Галка пішли в госпіталь попрощатися з лейтенантом Петром. Як і Короп з Орлом, вони вже провідували Петра. Петро танув, мов свічка. Ніякі хірурги не могли нічого вдіяти: перебитий кулями хребет, пошкоджено спинний мозок. Це знав і поранений, тому зовсім занепав духом, з дня на день ждучи смерті.

Лежав у госпіталі і командир підривників старший лейтенант Олексій Петрович. У бою під час мінування залізничної колії його поранило осколками гранати напередодні возз'єднання партизанської бригади з частинами Червоної Армії.

Кудрявий і Галка у білих халатах, накинутих на гімнастерки, зайшли у палату на першому поверсі.

– А-а, небесні янголи?

– Здрастуйте, Олексію Петровичу! – привітався Галка, шанобливо нахиливши голову як до старшого віком і як до людини, яку дуже поважав.

У Галчиних очах Альоша був втіленням совісті радянського партизана, з його жадобою до дій, з його нещадністю до власних недоліків і до чужого верхоглядства на війні, що привело до ігнорування у штабі й у багатьох партизанських формуваннях нової мінно-підривної техніки, з його сумовитою іронією до підривників – бійців передової лінії партизанського фронту. Галка був певен, що, перебуваючи поруч з Олексієм Петровичем, можна навчитися головному, без чого не обійтися ні в житті, ні на війні: розумінню свого місця, вірі у свої можливості чи й здібності в ім'я загального діла, самокритичності, непримиренності до всього, що заважає рухатися вперед.

Галка дякував долі, що вона звела його а такою людиною.

– Наш Альоша всміхається. Значить, одужує. Та ще, мабуть, доведеться полежати місяців чотири… – говорив Кудрявий, загинаючи пальці. – Це буде вже серпень. До того часу визволять Украшу, Білорусь і, можливо, й Прибалтику. І наш Альоша піде вже не нищити мости й ешелони, а відбудовувати й ремонтувати. Роботи інженерові на залізничному транспорті ого скільки!

– Висловлюючись словами, позиченими у командира енської розвідгрупи, скажу, що помиляєшся, братику-кролику Кудрявий! – підморгнув своїм гостям Олексій Петрович. – Для мене вистачить роботи і в тилу ворожих військ, з десантом полечу до уярмлених фашистами братів-слов'ян! – Він помітив на обличчі в Галки здивування. – Народам Польщі й Чехословаччини, тамтешнім партизанам ми ж повинні подати інтернаціональну допомогу… Авжеж? І полетять туди насамперед наші підривники. І не з ключами для відгвинчування гайок, а з МЗД-5, з радіомінами, про які розповідав тобі, Галко. Там моє місце. Ось у тумбочці лист від інженер-полковника Старинова. Він натякає, що їхній Український штаб партизанського руху вже готує десанти. Звичайно, полетять на свою землю і поляки, і словаки, і чехи, щоб одразу і наших прийняли там за своїх. Я написав, щоб і для мене забронювали місце на «дугласі».

– Даєш ти! – засміявся Кудрявий. – Одужай спершу.

– Був би гусячий жир, рани б давно зажили…

– Чого захотів: знайти гуску в Ленінграді! – з сумом констатував Кудрявий.

– Зажди! Мав я знайомого агронома в радгоспі. Може, десь розжився б! Та як туди проскочити? – заклопотався Галка.

– Облиш. Гуска – це фантазія. Добре, що є пеніцилін, – сказав, зітхнувши, Олексій Петрович і пошепки запитав: – А ви, мабуть, до братів-прибалтійців? По очах бачу, що думки ваші і тут, і десь там. Особливо стривожений Галка. Га?..

– Згадав про Петра, і серце забилося, – відповів Галка. – Так тривожно було напередодні смерті батька. Ходив; мов потороча, тої години.

– Так, з Петром кепське діло. Ідіть до нього, передайте вітання й від зловмисника, – кивнув головою Олексій Петрович. – Зайдете ще на цих днях?

– Не знаємо, – прошепотів Кудрявий, сумно всміхаючись.

– Значить, у відрядження… – сказав глибокодумно Олексій Петрович, розуміючи, чому хлопці вже не прийдуть його провідати. – Бажаю вам удачі! Будьте з людьми завше добрими й увічливими. Війна війною, а ввічливість – насамперед.

– Мабуть, за це ми і любимо тебе, зловмисник! – сказав Кудрявий і потис руку пораненому. – О, сили в руках набирається…

– Підведуся. І теж махну туди з хлопцями інженер-полковника Старинова, на зло і велику шкоду гітлерівцям. Це вже точно! – запевнив Олексій Петрович. – Ідіть до Петі.

Лейтенант Петро лежав у палаті другого поверху біля вікна. Обличчя знекровлене, у променях весняного сонця воно було зжовклим, мов кленовий лист, що, відживши своє, ліг на землю. Джерело життя і символ життя – сонце, а Петро на смерть схожий.

– Я так вас чекав. Боявся… – ледве прошепотів Петро, не договоривши.

– Заскочили до Альоші, – виправдовувався Кудрявий.

– Ми з ним перемовляємося через сестричку, – сказав, безнадійно всміхнувшись, Петро. – Як там у вас? Розказуйте.

– Дали нам новий маршрут, – загадково мовив Кудрявий, щоб не було зрозуміло іншим, котрі лежали в палаті.

– А мене ось так підкосив клятий власовець! Учора були Короп і Орел. Виявляється, на руках цього зрадника кров і наших Вані й Сокола? Не маю змоги тепер підвестися. Я б знайшов того Кротова і на краю світу. А будь ти, перевертню, тричі проклятий! Підсік мене під самий корінь. Мої останні при житті слова – прокляття всім пристосуванцям, які стають зрадниками у тяжкий для Вітчизни час.

Кудрявий нахилився і поклав руку на чоло Петрові.

– Якщо життя – вогонь, то він у мене дотліває. Це я відчуваю. Скажете Савичу, нехай напише моїй мамі, що був поранений тяжко у бою з німецькими фашистами…

– Савича нема: У відрядженні. Напише Іван Сергійович! Я передам твою просьбу, – пообіцяв Галка.

– Спасибі! – ледь чутно прошепотів Петро і пробував звестися на лікті.

Кудрявий і Галка кинулися йому допомогти. Зводився Петро, скрегочучи зубами. То він напружував уже останні сили, яких у нього, як і в кожного, не бездонний колодязь. Раптом очі у Петра неначе змістилися, стали невиразними, і він став вигукувати:

– Куди ти стріляєш? У кого стріляєш? Хлопці! Тут зрада!.. Ідіть у ліс! Зі мною вже все!.. Ще мить – і я пристрелюся. О!.. Ну й шарф у тебе, піжон з Ліговського бульвару! О!.. Який шарф! Райдуга…

– Заспокойся, Петю.

– Ти розбуркав усю палату… – втішали як могли пораненого й хворого Галка і Кудрявий.

Та марно. Свідомість, глузд уже покинули Петра. Життя його дотлівало. Мабуть, оцей спалах останній. Десь вихопився з глибини душі вітерець, дмухнув на жаринки, і вони, взялися вогоньком.

– Мамо! Дай мені яблуко! Червоне! – зненацька прошепотів Петро, напружуючи зусилля.

Свого, Петрового, голосу у нього вже не було. Він простяг уперед руку, розтулив пальці, щоб узяти, навіть схопити яблуко. Та рука зненацька впала на простирадло, судорожно здригнулася, а пальці затіпалися, мов по них пробіг електричний струм, а потім зігнутими заклякли, ніби Петя схопив жадане яблуко. А на устах усмішка – перемога! А обличчя зжовкле, як кленовий лист, що ліг на землю, розпрощавшись з гілочкою, з життям, щоб продовжити існування клену і новому поколінню листя.

– Лікаря сюди! – гукнув Кудрявий.

Він ще не помітив, що Петро вже не дихав. А Галка по-своєму «розшифрував» оцю трагічну мить:

– Відстукав наш Петя «ес-ка» – сигнал «кінець сеансу» і в сигналі тому – згадка про рідну матір і яблуко.

Прийшли лікар і сестра, втупили погляди на мертвого.

– Таки ви встигли. Він так ждав вас, так ждав! – сказав лікар, стуляючи Петрові повіки.

Кудрявий і Галка дивилися один на одного нерозуміючими очима. Обох їх потрясли останні секунди життя Петра, коли той навіть у безпам'ятстві хотів зупинити того, хто стріляв у нього, і звертався до своїх, щоб пішли подалі з того лугу й виконали завдання командування. Ось чим жила ця людина до смертельного часу свого. І ще отим яблуком. Можливо, то був найдавніший епізод, який могла зафіксувати Петрова пам'ять. Хлопчика манила мати яблуком, і він топав до неї ніжками і таки схопив червонобоке яблуко як найвищу мрію свою. Можливо, то була перша у його житті перемога. А переможці завжди горді й усміхаються. Особливо у дитинстві, коли ще не розуміють біди, горя людського, коли світ поки що бачать прекрасним, мов яблуко, на червонястому боці якого віддзеркалюють промені сонця.

Частина друга
РИЗЬКЕ ШОСЕ
ЩОДЕННИК ГАЛКИ

1 квітня 1944 р

Над естонським берегом Чудського озера літак намагався обминути прожектори, що обмацували небо. Здалося, це не промені, а розпечені вогнем мечі, здатні геть вигорнути з неба літак.

Поблизу спалахували у місячному мареві сизі клубочки: то вибухали снаряди. «Дуглас» тремтів, немов наляканий, набирав висоту, а потім падав, розкидаючи нас по салону.

– І це з твоєї рідної землі отак плюють фріци! – гукнув, пересилюючи гуркіт моторів, Кудрявий, звернувшись до Орла.

– От біси-анцихристи! Ще зіб'ють на відзнаку першого квітня! – відповів Орел.

– За кілька хвилин настане вже друге квітня, – заспокоював Короп.

Старший лейтенант Леонід мовчав. У літаку він уперше і тому пильно придивлявся у напівпітьмі до облич товаришів, заглядав через ілюмінатор униз.

Я тримався за край відкидної лави, на якій сидів, щоб не впасти, бо літак віражував.

Коли зону вогню минули, мені подумалося, що на цій землі, можлива, працює зараз група майора Савича.

Повітряний корабель, як величають пілоти транспортний літак, повернув на південний захід, до Латвії, обминаючи Псков, пащу «Пантери» з її вогневою міццю. Можливо, наші відомості були враховані командуючим фронтом і війська не стали штурмувати пащі, а зупинилися, щоб згодом обійти її, протаранивши менш укріплені райони десь між Псковом і Островом, а може, розгорнути наступ з Нарвського плацдарму й ударити на південь, на Тарту, а далі на Ризьке шосе, куди й летить десант.

Та все це буде колись, потім. А зараз хлопці домовляються, щоб кожен стрибав один за одним, не гаючи й миті, просто падав на спину попередникові, аби кучніше приземлитися.

І знову супутником нашим був ясний місяць. Як і першого разу, у літаку холодно: за бортом «Дугласа», мабуть, з двадцять п'ять градусів нижче нуля.

Гудуть мотори. З голови не виходять думки про матерів, дівчат і дружин, які вже не дочекаються своїх з фронтів великої війни. Ще перед тим, як востаннє провідати Петра, я написав лист додому, не забувши й про застереження: «Не турбуйтеся, якщо довго не буде листів від мене. Їду в далеке відрядження. Можливо, коли-небудь за мене напише мій командир».

Минулий день урожайний на враження і хвилювання. Повернулися ми з госпіталю, а' Іван Сергійович передав мені листа з домівки. І знову ані слова про Зіну, з якою я дружив із травня сорокового до дня від'їзду на військову службу. Чому мовчить? Де вона? А через місяць і двадцять днів у нас із нею пам'ятний день – мине уже чотири роки, як ми вперше поцілувалися у яблуневому колгоспному саду. Той сад заклали учні нашої школи. Я навіть запам'ятав, які яблуні посадив. Коли складав екзамен за десятий, усі дві тисячі яблунь зацвіли. Я цілувався під своєю яблунею. Життя: може, я загину, а яблуні незабаром знову зацвітуть, якщо саду не знищили фашисти…

Летіли вже з півтори години. Десь тут, у лісах Латвії, наш «пірс», до якого будемо «пришвартовуватися». Пілотам вірити, звичайно, треба, бо вони добре орієнтуються і без вогнів на землі, та все ж…

Легкі на спомин льотчики подали перший сигнал: засвітили в салоні транспортного літака. Хтось із них відчинив дверці. Хлопці швидко з'юрмилися.

– Ні-шов! – раптом пролунав вигук командира, котрий уже падав сторч головою.

Я – за Кудрявим. Опускалися майже на одному рівні. Трохи збоку і повище – Короп; Орел і старший лейтенант Леонід. На серці відлягло: бачу всіх, а приземлюся навіть першим, бо від Кудрявого важчий на цілий пуд.

Парашут несе на дерева. А поруч просіка. Миттю схопився обома руками за стропи зліва. Парашут різко пішов униз. Ще мить – і я впав на просіку, ударившись об щось тверде. Це був накритий сніговою шапкою пеньок. Боляче. Підвівся. Ноги пружинять. Неначе все гаразд.

«Здрастуй, незнайома земле латиська!» – подумки привітався і став згортати купол парашута, щоб десь приткнути його під деревом, у чагарях, поки розшукаю товаришів.

Між стовбурами сосен у сяйві місяця збирав свій парашут Кудрявий. За спиною теж чулося, як тріщать гілочки: хтось стягував з дерева парашут. Мабуть, Короп. Він. Четвертий сам погукав нас. Ми задерли голови. Голос лунав з височенної сосни, що росла край галявини.

– Все бісів-анцихристів згадуєш, ач самого занесли оті біси на таку сосну! – сказав невдоволеним голосом Короп. – Нижчого дерева для тебе не знайшлося у такому лісі?

– Так, браття-кролики! – глибокодумно мовив Кудрявий. – Ця сосна найвища в Латвії.

– Мабуть, про «лісторанчик» думав піжон талліннський! – лаяв Орла Короп. – Не міг потягти до себе стропи!

Гніватися було чому. Безпомічний Орел висів між землею і небом. Можна вийняти з-за халяви кинджал і геть обрізати стропи. Але ж висота, як четвертий поверх міського будинку. І до стовбура йому було метрів чотири. Орел ще смикав, стрибав у повітрі, гадаючи, що парашут сприсне з гілок і він таки приземлиться. Та ні. Всі шістдесят чотири квадратних метри купола лягли на густу, розкішну крону.

– Ти розгойдайся і вхопися за стовбур. А тоді і відчіпляй парашут і сповзай додолу! – порадив Короп.

– Поки Орел гойдатиметься, піду пошукаю Леоніда, – сказав я командирові.

На лугу, біля стіжка сіна побачив постать. Руки розставлені, з довгого і чомусь зашкарублого пальта стирчала лише голова та трішечки ноги, вгрузлі в сніг.

– Льоню! Це ти?..

– Я… – тремтячим голосом відповів Леонід.

– З першим приземленням тебе! О! Та ти мов курка мокра! – здивувався я, побачивши, що старший лейтенант був справді мокрий з ніг до голови. – Що за придибенція?

– У ручай потрапив! – сказав Леонід і ткнув рукою убік.

Недалечко темніла у кризі ополонка, віддзеркалюючи місяць. Ручай був завширшки два кроки. І Леонід таки умудрився знайти собі Іордань і скупатися!

– Давай швиденько згортати парашут! – сказав я.

– Д-давай… – відповів Леонід, цокаючи зубами.

Коли ми підійшли до своїх, Орел стояв на землі, задерши голову. На сосні залишився парашут і автомат: не той вузол Орел розв'язав перед тим, як по стовбуру спуститися на землю. Про те, що дерево можна було зрубати сокирою, що її з собою захопив Короп, не могло бути й мови. На це навряд чи й вистачить кінець ночі. А навкруг така тиша, що луна від ударів сокири піде далеко-далеко.

Як бути? Леонід мокрий – йому вогню треба, щоб висохнути. Або ж негайно переодягтися. Запасна білизна є. Орлу можна обійтися і без автомата: є пістолет, гранати. Але ж сосна на пагорбі, біля самих луків, і вже завтра парашут якщо й здаля не помітять, то селянин, що прийде по сіно до стіжка, неодмінно побачить білий купол на сосні. Знову не вийшло тихо-крито…

А поки що в лісі стояла тиша. Тільки інколи десь лунав тріск. Мабуть, у гущавині злякався звір: вепр, коза, а може, й лось. У сорок першому в цих краях фронт прокотився з заходу на схід досить швидко і затримався на чотири тижні дише під Лугою, за дві з половиною сотні кілометрів.

– Пора йти звідси, командире! – сказав Короп. – Ти ж знаєш, де ми знаходимося?

– Якщо нас десантували точно, а мені здається, що так, то знаю, – відповів Кудрявий. – Місяць на півдні, а просіка йде строго з півдня на північ. Десь там за два з лишком десятки кілометрів ризьке шосе.

– За правилом, – насторожився Короп, – ми повинні якнайшвидше змитися звідси!

Група пройшла лісовою, добре наїждженою саньми, дорогою углиб лісу. Кудрявий зупинився першим:

– Сліди від гусениць. Погляньте!

Кожен побачив не лише під ногами сліди від тягачів, а й купи спилених, з обрубаними гілками стовбурів, штабелі дров, розкидане то там, то там гілляччя.

– Це ж Сокола з Іваном занесло минулого разу на лісозаготівлі! – пригадав сумний епізод Короп.

– Пілоти не винуваті! Я впевнений, що десантували вони нас точно. По карті пам'ятаю і синю прожилку на луках! – сказав Кудрявий. – То ручай, у якому зміряв глибину наш Льоня. Але…

– Що ти з своїм «але»? – гнівався на командира Короп. – Ноги на плечі і – ходу!

– Ні. Тепер я іншої думки! – вирішив нарешті поділитися своїми сумнівами командир. – Про залишений нами парашут німці вже ранком знатимуть напевне! – він поглянув на місяць, а потім на годинника. – За три-чотири години служба СД, місцеві фашисти-айзсарги принюхуватимуться і шукатимуть наші сліди. – Командир обвів навколо рукою і додав – Шукатимуть нас навкруг сосни, закосиченої парашутом, у радіусі… Не знаю» на скільки кілометрів, але не виключена можливість, що намацають наш слід до ризького шосе і перехоплять. Це в гіршому випадку. В іншому – над нашими головами весь час висітиме дамоклів меч.

– А тут наших слідів не, видко, – нарешті подав голос Орел, збагнувши наміри командира і бажаючи стати його однодумцем, аби зменшити провину перед групою.

– Про сліди від саней, гусениць, людських ніг я і подумав, – сказав Кудрявий. – Залишимося тут, десь під вивернутим з коренем деревом, добудемо решту ночі й переживемо день…

– Це ти що, на честь першого квітня? – здивувався Короп.

– Нехай і так. Не можуть німці подумати, що ми залишилися у кількох стах метрів від сосни, на якій завис парашут.

Довго ніхто не хотів відповідати першим. Сказати тільки: переднювати на лісорозробках! І це, коли вже день більший за ніч.

Короп був за те, щоб іти на північ. Леоніду здавалося байдужим – йти чи залишитися, аби скоріше змінити одежу й нагрітися. Орел був за командирове рішення.

– А ти, Галко?..

– Днюватиме тут! Ходімо шукати підходящу берлогу. А Льоня нехай змінить білизну й одягне німецьку уніформу, щоб не закляк.

Пристанище знайшли у зарослій ще тонкими берізками й сосонками місцині лісу, під поваленою буреломом ялиною. Вивернутий корінь з брилами землі нагадував велета-восьминога, що раптом застиг, задерев'янів, розпустивши свої шупальці в усі боки. До санного сліду було кільканадцять кроків. Зараз же важливо непомітно для стороннього ока дістатися до поваленої ялини. Можна в один слід іти задом наперед, а крайньому накидати понад дорогою гілок і замаскувати той слід. А можна навмисне натоптати від дороги до ялини.

Однак зупинилися на одному сліду…

2 квітня

Лісоруби з'явилися десь о 8-й ранку. Застукали сокири, заспівали пилки, залунала перемовка. Люди говорили латиською і німецькою мовами. Фуркали коні. Туркотіли мотори тягачів. Часом людські голоси лунали так голосно, ніби до нашої ялини вже прямував гурт лісозаготівельників або солдат, що з ними рубали ліс, а може, й були конвойними на цій лісосіці.

Здавалося, що біля сосни, на якій завис парашут, учинився галас і розгардіяш! Та сосни від нашого гнізда не було видно, і ми лише здогадувалися, що могло там творитися.

Гострими ножами в наші серця і печінки втиналося собаче гавкання. Що то за собаки? Німецькі вівчарки, що їх ведуть есесівці, чи звичайні дворняги?.. Кожне гавкання цих друзів людини змушувало кожного з нас здригатися. А Короп шепотів з люттю:

– А бодай ви всі виздихали!

Сиділи ми під коренем тихо, зігріваючи один одного ліктями й спинами, а Леоніда особливо. Ніяких докорів один одному, ніяких нарікань на командира, що вигадай собі й нам ось такі душевні тортури. Хто правий, а хто ні – покаже вечір. Так, це був у житті той випадок, коли російське прислів'я «утро вечера мудренее» треба перевернути на: хто вранці плаче, той увечері буде сміятися!

Інколи я кидаю швидкий погляд на Кудрявого. Обличчя його ніби спокійне, коли голоси, що лунають неподалік, мирні, чується сміх. «Це ж треба! Люди ще й сміються!» – так ніби говорить Кудрявий і, зітхнувши, пригадує свою Зою, з якою зустрічався і в час своїх «березневих канікул». Він живе цього дня її думами й молитвами. Може, оті думи Зоїни одведуть від Кудрявого напасть, що висить на одній волосинці дамокловим мечем. Думав він і про півострів Ханко, де був у боях з першого дня війни до самого грудня сорок першого, коли моряки і військові частини, що обороняли Ханко, евакуювалися у Ленінград. Важко тоді було йому, молодому комвзводу, і на кам'янистому Ханко, і в час морського походу, коли тонули кораблі й люди. Та все ж тоді якийсь та був порятунок, хоч не для всіх, а для тих, котрих підбирали з крижаних хвиль Фінської затоки на палуби кораблів, яким судилося пройти мінні поля, уникнути обстрілу ворожих батарей, витримати нальоти ворожої авіації.

І тоді на півострові, під час морського походу, а потім на фронті під Невсько-Дубровською в дні прориву блокади в січні сорок третього, коли Кудрявого поранило тяжко у груди і руку, було ніби легше на душі, ніж зараз. Тоді за спиною і поруч були свої. Був він і на рідній землі, кожна п'ядь якої подовбана осколками від снарядів, мін, засіяна кулями. Понівечена земля, та все ж своя. А тут земля чужа…

Командир думав саме про це, коли у людські голоси вривалося собаче гавкання. Тоді він підписував собі вирок, ждав ущипливого і докірливого слова від Коропа, від Леоніда, який у ситуації, що вчора обговорювалася, хоч і мовчав, але був на боці Коропа.

Однак ні Короп, ні Леонід, навіть коли одежа висохла і він сидів на плащ-палатці, підібгавши ноги у вовняних шкарпетках, немов хан персидський на килимі, ані пари з уст. Сиділи і мовчки стежили за тим, що діялося навкруг, перекладаючи свої автомати з коліна на стовбур ялини, з якого можна добре прицілитися, а потім знову на коліна. Мовчали Короп і Леонід, немов самі знайшли ось такий вихід із безвиході.

«І вірно! – подумав я. – Нащо балакати, коли нічого казати?..»

Однак мовчання, тяжче, як ковальський міх, зітхання то одного, то іншого братика-кролика пригнічували командира. Чим-довше хлопці мовчали, тим відчутніше Кудрявий розумів, що в усьому буде винуватий саме він, що б там не сталося.

– Слухай, друже! Вгомонись. Думай про свою Зою, про Башкирію і не розривай собі груди, щоб хлопці взяли і з'їли твоє серце! – сказав я, поклавши руку на плече Кудрявому. – Прожили он скільки годин! А зараз німці й лісоруби зроблять перерву на обід…

Командир потиснув мені руку, кивнув головою, але нічого не сказав, хоча по очах було видно, що він переживав.

І все ж думати про чорне не хотілося. Скільки можна! У перший день минулого приземлення пережито, як за три роки! Зараз сидиш, лежиш чи стоїш на колінах, щоб голову твою ніхто не побачив, мов на битому склі. Я втішав себе тим, що німці не можуть, знайшовши наш парашут, та виявитися одразу ж розумнішими за Кудрявого. Це було б несправедливо, коли б вони одразу поставили себе на місце нас і знайшли ключ до розгадки цього немудрого «шифру». Нехай дійдуть до цього згодом, навіть уночі, але не зараз, не за годину, не коли заходитиме сонце.

Хлопці тим часом вийняли по сухарю. Орел подав мені шматочок копченої ковбаси із свого мішка. Вечерятимемо а моїх припасів. Дожити б до тої вечері…

Знову галас звідти, де росла «найвища сосна в Латвії», з вершини якої уже, мабуть, видно і в Ригу, і в Псков, де вирили лігво вовки – командуючі групою «Норд», штаб якої так ганявся за Кудрявим по той бік «Пантери». Пролунало неначе з гармати і надто протяжно відлунилося у лісі.

– То впала твоя сосна! – сказав Короп, звернувшись до Орла.

– Що поробиш, коли парашут не дістанеш навіть з допомогою монтерських нігтей, – відповів удавано серйозним тоном Орел.

Короп усміхнувся і прошепотів:

– Піжон ти!..

– Знаєте, якщо знову вийдемо до своїх, я поїду до Іванової Каті… – промовив Орел, дивлячись у далечінь.

– Сподобалася? – запитав я.

– Дівчина гарна!

– Якщо тут буде фронт, то до Ленінграда триста кілометрів з гаком. Кому ти потрібен у Ленінграді? – втрутився у розмову старший лейтенант Леонід. – Ти ж тут працюватимеш на інший фронт…

– А чого ти такий сумний? – відповів запитанням Орел.

– Та. Вам ще не сказав. Одружився я, як тільки вийшов із госпіталю…

– Молодець. Знайшов час, коли женитися, – сказав я. – А скільки тобі років?

– Двадцять шість…

– Тоді винуват. Давно пора. І хто ж вона?..

– Касирша на Фінляндському вокзалі, – мрійно прошепотів Леонід. – Саня. Така… – показав рукою. – Мого росту, личко гарненьке.

– Чорнява? Очі такі великі? – запитав Кудрявий.

– Ну-ну… А що? – спитав спантеличеним голосом Леонід.

– Я її знаю.

– Як?..

– І я теж… Ще коли їхав в Васею-саратовцем поїздок до фінського кордону і брав квиток у касі твоєї Сані…

– От пронири всі ви тут! – ревнивим голосом зауважив Леонід.

– Поїзд ходив у Ленінград тільки з одного вокзалу. На весь Ленінград одна залізнична колія. Це ти, Льоню, пролаза, що підхопив дівчину на такому людному місці! – розсудив Короп.

– І зараз вона там?.. – з усмішечкою на устах запитав Орел. – Слухай, Галко? Повернемося – завітаємо на Фінляндський вокзал? Ніби і не знайомі нашому Льоні.

– Бачив я таких красенів! – відповів з образою у голосі Леонід.

Кудрявий, помітивши, що жарти новак у нашій групі не сприймає, притулив палець до губ, повернувшись до Орла.

Раз по раз мене непокоїла думка про своїх за лінією фронту. Що міг подумати Іван Сергійович, коли ранком ми не вийшли в ефір? Та про яку роботу на зв'язок може йти мова у такій ситуації? Нехай уже нам пробачать у штабі. Не примха ж це, а спроба заплутати сліди нашого десанту.

А як буде потім?..

І знову вигуки їздових, голоси лісорубів, поодинокі постріли. Десь далеко гавкали собаки.

Та всьому настає край. Коли сонце доторкувалося до лінії горизонту, а в синьому небі заголубів місяць, став дужчати мороз. Сутеніло. Це і був так довго, з душевними муками жданий сигнал «ес-ка» першому дню нашого перебування у тилу фашистських армій «Норд», на захід від лінії «Пантера».

– Спасибі, палдес тобі, латиська земле, аа гостинність! – раптом урочистим голосом вимовив Кудрявий і рішуче підвівся. – А тепер, браття-кролики, по азимуту через одну рокадну дорогу, через другу, що доведеться їх перетнути, до шосе Рига – Псков. Там місце нашої роботи.

– Вперед, біси-анцихристи! А я думав, що ви замість сосни пилятимете мене за парашут і автомат, що завис на найвищому дереві Латвії!.. – щиро говорив Орел, обіймаючи хлопців.

– Нічого! Держави у війну щезали, а пропав автомат – не біда… – сказав я.

Нас п'ятеро з мішками за спиною, з торбинками, з боєприпасами при боці, з пакетами згорнених парашутів покинули сховище, що було так схоже віддалік на закам'янілого спрута, клешні якого стирчали в усі боки.