Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

– Діятимемо на совість!.. – пошепки мовив Сокіл.

– Інакше і бути не може, – погодився з лейтенантом генерал. – Всі ви прийшли до нас по своїй добрій волі, а значить, готові відповідати за себе, за товариша. Ви ж усі подружилися?

– Але суперечки, як оце зараз, трапляються, – признався Сокіл.

– Це обмін думками, – посміхнувся генерал. – Ситуації обговорюйте всебічно, всі разом. Найліпше рішення і буде уже для вас отою командою, що її на фронті виконують беззаперечно. Ми знаємо факти провалу груп і загибелі розвідників тільки через надмірне «якання» командира. Отож Кудрявий, Петро і Галка – ваш штаб. Однак і решта повинна думати за себе і за всіх, особливо у критичні моменти, яких у вас буде багато. Будь-що прагніть знайти вихід навіть із безвиході!

Петро Петрович умовк і ніби зазирав очима в очі кожного: хотілося знати, яке враження на розвідників справляють його слова. А слова були справді незвичайними, бо ж мовилося не просто – «один за всіх і всі за одного», а про те, що думати треба і на війні. За себе і за всіх, аби знайти вихід із безвиході.

З такою формулою на військовій службі я зустрічаюся вперше. Це навіть не на батареї, де офіцери, командири не ображали гідності рядових, За що їх поважали бійці і були готові за них у вогонь і воду. Слова генерала утверджували найвищі відносини в групі між розвідниками, незалежно від їхньої посади, чину. Зразком тих відносин стала ті розмова про радіопередачі, яка щойно відбулася. Генерал вислухав мене до кінця і, можливо, передасть мої спостереження, сумніви фахівцям. Тоді розмова ця послужить нашій великій справі.

У мене був гарний настрій, ніби я щойно склав державний екзамен. Я відчув генералову теплу руку, що лягла на мою. Може, Петро Петрович думав про свого сина, якщо він є в нього. Та мені в цю хвилину генерал нагадав мого батька. Той теж приходив узимку з роботи у фуфайці, у шапці-вушанці, такий простий, хоча й інженер, простий по-людському, як і цей генерал розвідки.

– Товаришу майор! – звернувся генерал до Андрія Савича, показавши пальцем на його планшетку.

– Єсть, – відповів майор і розкрив свій планшет.

Хлопці думали, що Савич розстеле зараз карту, як бувало на заняттях. Але майор дістав грубенький пакет і передав Кудрявому.

– Це від Військової Ради Ленінградського фронту, від товариша Жданова, – пояснив Петро Петрович. – Пакет адресований секретареві Псковського підпільного райкому партії товаришу Акатову. Тут лист і наказ командуючого Ленінградським фронтом про нагородження групи партизанів 2-ї і 7-ї партизанських бригад орденами і медалями.

– Але ж ми десантуватимемося не на партизанські вогні, а наосліп. То як зустрінемося з Акатовим? – запитав Кудрявий.

– Це буде згодом, коли налагодите зв'язок з партизанами. Ті знають товаришів Акатова з Пскова і Дуригіна з оперативної трійки Новосельського району, – пояснив майор Савич.

– Зрозуміло, – сказав Кудрявий, беручи пакет і кладучи його в польову сумку.

Хлопці перезирнулися. Було видно, що кожен із них хотів щось сказати, запропонувати. Та не насмілювався. Нарешті вихопився Орел:

– Шкода, що не можна в «лісторанчик»! Така зустріч!..

Короп аж кулаки стиснув, почувши отаке.

– Не завадило б… – відповів генерал.

– Ми з Галкою принесемо води, щоб запивати, – встиг переорієнтуватися розсудливий Короп.

– А я за баклагою! – підвівся Сокіл.

– А ви? – звернувся наш високий гість до командира групи і його заступника Петра.

– Згодні…

– Тоді і я не проти, якщо майор дозволить? – пожартував генерал. – Однак у літаку ніякої гадки про це! Уявіть, що приклався до баклаги й штурман!.. Тоді потрапите не під Лугу, а в Чебоксари!

– Та ще коли навкруг біло-біло від глибоких снігів, – змалював невеселу картину майор Савич.

З Іваном ми подалися на кухню. Навздогін уже лунала мелодія «Вечерний звон»: хтось завів шарманку-патефон. Іван розкривав консерви: тушковану свинину з чорним перчиком. Я кроїв скибки з хлібини, призначеної на завтра. Прискочили Орел, Короп і Сокіл. Один дістав чарки, той готував тарілки, ложки і виделки, третій вийняв з енне дві цибулини і розрізав їх на тоненькі кільця. Вийняли з шафи і шпроти.

– Може, сушеної картоплі зваримо? – запропонував Сокіл.

– Довго вариться і смаку ніякого! – заперечив Короп.

За кілька хвилин усі п'ятеро зайшли до вітальні. Всі разом принесли – посуд, страви, воду і спирт у баклазі.

Стіл переставили під люстру, щоб розмістилися за ним усі. Петро Петрович сів між Орлом і мною. Мабуть, тому, що ми були тут наймолодші.

– Які науки цікавили, тебе в школі, Галко? – запитав.

– Фізика, астрономія, фізична географія і літератури.

– А у фізиці, звичайно, радіо? Тоді я пропоную перший тост за радіо у тилу фашистів! – підняв келих, пригубився і поставив.

Майор Савнч і всі хлопці випили.

– То, кажеш, полюбляв фізичну географію?

– Годинами міг повзати по карті, розстеленій на підлозі, обнишпорюючи всі закутки світу, далекі острови Півночі й Антарктиди. Непокоїли мене пунктирні лінії, якими були позначені десятки островів…

– Що за лінії? – поцікавився Короп.

– Пунктиром на картах позначають незвідані береги, – відповів я. – І ще манило мене зоряне небо. Через відчинені двері на горищі хліва часто дивився на те небо, поки не засинав.

– Уколисаний зорями, – додав замріяним голосом Кучерявий, думаючи і про своє дитинство.

– І тепер, у розвідці, без карти, без зоряного неба вам не обійтися після стрибка наосліп, – сказав майор Савич. – В школі ж ви грали у війни?

– Ще й як! – відповів Кудрявий. – У Чапаєва і в білих У наших краях воював Чапаєв.

– І ми теж у червоних і білих або у дві армії – синіх і червоних. Я був у розвідці. На горищі хліва були карти, зброя, книги про полководців і червоних командирів. – Ми навіть проводили навчання, тобто тренували пам'ять. От прийдемо до клубу на виставу і хтось скаже: «Даю шістдесят секунд. Дивіться на сцену, на плакат, на герб, на все-все. Потім заплющуйте очі й перелічуйте, що примітили, – до сучка, до тріщинки на дошці!» І отак кожен намагався зафіксувати якнайбільше.

Генерал опустив голову, зітхнув:

– Учитися б вам, хлопці.

– А довго ще буде війна? – поспитав Короп.

– У сорок п'ятому, певне, закінчиться! А сьогодні січень сорок четвертого!..

Настала мовчанка. Кожен з нас, та й генерал і майор, зараз примірювали пройдене на цій війні і скільки залишилося пройти, пережити. В 1945-му мої десятикласники домовлялися зустрітися. Де вони зараз? Де моя зоря юності Зіна із золотавим, густим, як пшеничний сніп, волоссям і синіми, бездонними очима, як небо в липневий день? Хто ж прийде на ту, заплановану на сорок п'ятий, зустріч? Замріявся. Не помітив генералового погляду. Той дивився на мій якір. Я миттю, немов з-під вогню, сіпнув руку до себе. Заховав.

– Небажана «помітка» для роботи у фашистському тилу, – сказав Петро Петрович.

– Знак цей зроблено місяця липня, року сорок першого. Ще тоді хлопці нашої батареї вірили, що фашизм розіб'ємо і що кожному з нас не доведеться показувати свої руки ворогові. Кожен щось і виколював на спомин про Червонопрапорний Балтійський флот, про «Аврору», що стріляла по буржуазії… – відповів я винуватим голосом. – Нічого. Вовка боятися – у ліс. не ходити! Нехай ворог боїться хлопців з такими якірцями…

– Вірно, – погодився генерал, зітхнувши. – Ви воюватимете на своїй землі, хоч і у ворожому тилу, і не повинні боятися німців. Та це не означає, що ви не будете обачними. Вірно і те, що не маєте права ні за яких обставин потрапити в кігті ворога. А радист особливо: він найцінніший «язик» для противника, бо знає багато, у нього шифри, у нього радіостанція. Отож, товариші, треба морально готувати себе до гіршого, навіть до смерті в ім'я перемоги і неодмінно вірити у краще, у світле, у те, що ви таки повернетеся на Велику землю, з честю виконавши завдання Центру…

– Так і буде! – пообіцяв за всіх пскович Сокіл.

Петро Петрович подивився пильно, не кліпаючи очима, на Сокола, на Івана, Петра, Коропа, Орла, Кудрявого, а мені підморгнув примруженим оком, мовляв, все буде гаразд, радисте! Генерал підвівся.

– Час нам іти, Андрію Савичу!.. – І до всієї групи: – Ми сьогодні добре побесідували.

– За все вам спасибі!

Кожен хотів допомогти генералові й майорові вдягтися. Той приніс фуфайку з вішалки, інший майорову шинелю.

Я подав генералові шапку, вуха якої стирчали у різні боки.

Він по-змовницькому посміхнувся сказавши:

– Де тут у вас кран, що протікає? Зараз ми замінимо прокладку…

НАПЕРЕДОДНІ

Всі ми після візиту високого гостя вечорами сиділи дома чекали: ось-ось нас одвезуть на аеродром, якщо хоч трохи проясніє небо.

Минулої ночі випав свіжий сніг, і ми, роздягнені до яса, вискочили з квартири на подвір'я, щоб умитися. Старшина якраз привіз нам продовольство. Загадково, притуливши палець до губів, він повідомив:

– А увечері, можливо, привезу шестиденний сухий пайок.

Старшина поніс харчі у квартиру (у нього був свій ключ) а ми ще розтирали один одному голі спини білим, пахучим снігом, вигукуючи й покректуючи.

Занять сьогодні не було, і вже ранком ми могли сходити в кінотеатр. Я з Орлом не пропустив такої нагоди. Швидко одягся і підперезався ременем, на якому була кобура з пістолетом ТТ. Ми покинули квартиру.

Дивилися в «Аврорі» фільм Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну». Події у фільмі розгорталися на Слобожанщині, на стиці Бєлгородщини і Харківщини, де відгриміла влітку минулого сорок третього року нечувана в історії танкова битва. На екрані вгадувалися слободи і села, що в них доводилося мені колись бувати. Серце билося, аж стугоніло у скронях. Села понівечені вогнем, потрощені бомбами і снарядами. Сидячи в кінозалі зрозумів, що через мій рідний край проліг чи не найважливіший маршрут Червоної Армії, по якому вона неодмінне дійде до фінішу, до розгрому німецько-фашистської армії. З-під Бєлгорода наші війська вдарили на Харків, Богодухів, Гадяч, щоб звідти вийти до Дніпра.

Кінооператори зафіксували десятки спалених танків, німецьких і наших, літаків. Біля гаубиць і дальнобійних гармат роздягнені до пояса, замурзані й спітнілі гармаші працювали, немов на молотьбі. Безперервні атаки автоматників-піхотинців, що бігли вперед, у вогонь і дим. «Це ж і тут будуть такі ж жорстокі бої, коли Ленінградський фронт і Балтійський флот перейдуть у наступ, щоб остаточно прорвати блокаду й розгромити 18-ту і 16-ту армії німців!..» – подумав я, не відриваючи очей від екрана. Тим часом діди, бабусі виходили з льохів. Босі, у лахмітті, немов старці. За спідниці бабусь хапаються перелякані онуки. Це – теж війна. А навкруг вогонь і клубочаться дими, неначе з кратерів вулканів. І в цьому пеклі раптом вихоплюється, хитаючись, жовтоголовий соняшник. Згадалися вибухи і сонях з іншого фільму про битву на Україні у 1918 році. У першому ж кадрі кінокартини «Щорс» теж був соняшник… Цвіте соняшник серед вогню, димів, як символ нездоланності рідного краю.

Я не уявляв, що діялося б зі мною зараз, якби не знав, що мати і брати живі, що весь цей гуркіт і вогонь уже покотилися могутнім валом далі на захід! Хвилювання за рідних і близьких, за своїх земляків, яким судилося залишитися в окупації, додали ще й картини нечуваних звірств німецьких фашистів у щойно визволеному Харкові. Вулиця Свердлова. Я пам'ятаю будинок навпроти кінотеатру. Кінокамера увічнила балкон на другому поверсі. На балконі висіло троє страчених…

А далі розгорнулася ще одна історична битва – Дніпровська епопея. На шляхах плакати: «Дайош Киев!» До Дніпра сунуть танки, самохідки, артилерія, нестримно біжать автоматники. Перші бійці вже зачерпнули у каски-шоломи дніпровської води і п'ють жадібно, усміхаючись, ніби на цьому березі для них уже скінчилася війна. І знову – «Вперед!» Ріка клекоче від вибухів снарядів і бомб, бульбашиться від куль.

«Які ж молодці оператори, що отак зблизька знімали живі й неповторно героїчні картини, вихоплені з виру війни!» – подумав я.

Ще миготять батальні кадри, а на екрані – Колонний зал будинку Спілок. Виступає вродливий і могутній Герой Радянського Союзу мінер Василь Яремчук. Чорнявий, ніс орлиний, погляд темних очей бистрий.

«Брати по крові, брати по боротьбі, брати по священній ненависті до гітлерівських розбійників! Україна живе й бореться! Український народ не стане рабом. Горить земля під ногами німецько-фашистських окупантів-бандитів! Тільки моя партизанська група пустила під укіс 12 ворожих ешелонів, висадила сім мостів…

Брати – пригноблені слов'яни! Звертаюся до вас від імені партизанів і партизанок України! Нещадно знищуйте фашистських гадів, які хочуть зітерти з лиця землі велике і могутнє слов'янське плем'я. В горах Югославії, в лісах Польщі, в містах і селах Чехословаччини нищівно бийте фашистську гадину! Пам'ятайте, брати, що тільки тоді наступить справжній порядок, коли ми спільними зусиллями заб'ємо осиковий кілок у могилу фашизму!

До помсти, брати-слов'яни! Хай живе наша перемога!» – цими словами партизан Яремчук закінчив промову.

Кадри замиготіли. На екрані українські партизанські командири – Тимофій Строкач, Сидір Ковпак, Семен Руднєв, Олексій Федоров і Василь Бегма.

– Бачиш, які партизанські генерали на Україні, у ворожому тилу?.. – нахилився я до Орла. – А наш Петра Петрович походжає по Невському у фуфайці, у шапці-вушанці…

– Точно. І одне вухо тої шапки на Москву, а друге на Таллін стирчить, – додав веселим тоном Орел. – Конспірація… А де генерал, – сказав він далі, подумавши, – там мусить бути і дивізія, корпус.

Партизани-генерали схилилися над картою, про щось перемовляються. В іншому кадрі – стежать за боєм. А серед партизанів – бородані й підлітки, жінки й дівчата.

Спалахнуло світло. Глядачі підвелися. Зататакали ними покинуті стільці на пружинах. Проштовхувалися до виходу і ми.

– Ти збуджений, ніби побував дома, – сказав Орел. – І я теж оце вперше побачив Україну.

– Ти побачив її у вогні, а не квітучою навесні, не золотою від налитих колосом хлібів у липні, – відповів я.

Людський потік виніс нас на вулицю.

У небі де-не-де проглядалися чисті озерця лазурі. Можливо, протягом доби вітри таки розженуть тумани й низькі, важкі хмари.

– Скоріше б! Ми немов на вокзалі. Все ждемо і ждемо поїзда, що запізнився…

– Мабуть, подивлюся перед далекою дорогою «Богдана Хмельницького». «У «Титан» піду! – сказав я, вийнявши кишенькового годинника. – За десять хвилин там починається сеанс. В разі тривоги – встигну…

– Ми ж уже дивилися «Хмельницького»? – здивувався Орел.

– Ще піду…

– А я по азимуту – на квартиру. Якщо отримаємо сигнал, прийду в кінозал і гукну: «Галко! На вихід!» – сказав Орел.

– Гукнеш! – штовхнув я його в плече.

Ми перейшли Невський. Я звернув до «Титана».

До кінозалу зайшов, коли вже погасла світло. Пригинаючись, дістався до, крайнього місця у чотирнадцятому ряду. Сідаючи, поправив кобуру з пістолетом, що висіла на ремені, і обернувся назад. На п'ятнадцятому ряду сиділо двоє хлопців. Нарешті всівся і я. Розстебнув комір шинелі й звільнив два гачки з петель. Фільм цей не може не хвилювати, навіть коли дивишся вдруге. Та ще тут, у Ленінграді, за тридев'ять земель від України. Вражає, як по троє, по двоє, а потім по одному розходяться кобзарі по шляхах України, несучи з Січі клич до війни за незалежність. А як натхненно грає гетьмана Мордвинов! У десятому класі ми ставили акт з п'єси Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький». Мені доручили гетьмана. Роль я вивчив напам'ять. А скільки клопоту з одягом, з гетьманською шапкою?! З братами своїми я ганявся за півнем. Півнячий хвіст був справді прекрасний! Мене привабили оті блискучі червоно-чорні пір'їнки. Зловили півня, висмикнули два найкращих пера і пришили до шапки. Булаву виточили в майстерні й позолотили її фарбою…

Сам того не відаючи, чому, пальці мої доторкнулися до кобури, що уперлася у стілець, намацали защіпку. Кобура була застебнута. Та раптом мені стало моторошно: рука не відчувала ваги у кобурі. Пістолета у мене не було.

Я різко обернувся назад. Але двох хлопців у п'ятнадцятім ряді як вітром здуло.

«Як же так? – все ще не вірилося мені, що хтось міг украсти пістолет. Втрата особистої зброї – це кінець для мене…»

Ледве втримався я, щоб не застогнати, щоб не закричати на весь кінозал. Це ж треба бути зовсім бездумним злодієм, щоб у військового витягти пістолет! А тут ще кобуру дали «універсальну» – і для нагана, і для пістолета. Вона легко відкривається, бо не на кнопці, а на металевій защіпці, що її можна одвернути дуже легко.

«Яке нещастя!.. Адже радиста з цієї групи чомусь відсторонили від завдання. І ось тепер у мене, котрого генерал призначив навіть начштабом групи, раптом не стало пістолета. Невже його украли оті два хлопці, що вже покинули кінозал. А може, десь у натовпі витяг якийсь рецидивіст? Хто ж мене пустить ось таким, без пістолета, у ворожий тил?»

Від цих думок похололо всередині. Мені вже не хотілося жити на світі. Покидаючи своє місце в кінозалі і поспішаючи до виходу, картав себе: «Чому не вбило мене в атаці під Петергофом? Смерть же була у кількох кроках, у дулі «шмайсера». Та хтось з наших випередив німця, розтрощивши йому голову прикладом гвинтівки. Чому з тисячі осколків півторатонного вантажу бомб жоден не вскочив у моє серце? Чому?»

Я йшов до виходу. «Може, хлопці пожартували і чекають мене на вулиці?..» Запитав у чергової біля дверей. Так. Хвилин десять тому двоє вийшли. Сказали, що їм треба спішити на завод, на зміну. «Вони з ремісничого училища», – відповіла чергова.

Я вийшов з «Титана» на Невський, розхристаний, безвольний, бездумний, зганьблений, немов побитий киями й обпльований. Так кепсько я ще не почував себе. Не бачив ніякого виходу. «Можна утаїти від своїх, що нема пістолета. Є автомат, є ніж, є гранати. У тилу ворога перший же вбитий фріц з пістолетом і… трофей мій! Там і признаюся, що вкрали у мене зброю. Там інше діло. Там нема ні майора Савича, ні Петра Петровича… Що діяти? Як бути? Я ж так підвів хлопців!..»

Ладен був роздерти себе на місці, підбігти до якогось офіцера, вихопити з кобури пістолет і тут же пристрелитися… Сон це чи дійсність?!

Побрів я, мов сновида, Невським, минувши свій під'їзд, у напрямку Московського вокзалу. Раз по раз зупинявся, ставав і притулявся щоками, лобом до шершавої й холоднющої стіни. Хвилину постоявши, знову чвалав далі.

З заздрістю дивився на офіцерів, що йшли перемовляючись. Хода їх впевнена. «І це від того, що при зброї!» Все життя, все, все на світі для мене сходилося в одне – пістолет!

«Лопух я! Дав себе уколисати мріям. А тепер… Що, спробував ти, Галко, попрацювати на низьких антенах, з болота, обходячи пагорби? Короп на це ніколи не відважиться. Короп – чоловік практичний, не дасть почуттям затуманити розум. То нащо йому сушити голову про природу розповсюдження коротких радіохвиль і про висоту, довжину антен. З Коропа вистачить і того, що вдовбали у його голову інструктори, бо обставини, випадок, а не покликання зробили лісника на війні радистом. А я ж цим радистом був записаний у перший день прибуття на військову службу! Я ж учився півроку на радиста. То кому ж, як не мені, а не Коропу, шукати якісь заходи, щоб поменше вбивали нашого брата-радиста і розвідника? 1 вся ота розмова моя з генералом перед усією групою виявиться базіканням…»

Я незчувся, коли звернув на вулицю Повстання. Тут люду не так багато, як на Невському. Та що мені до них?.. А думка свердлила мозок: «Ганьба перед хлопцями! Перед майором і генералом! Хтось же з них таки подумає, що я навмисне позбувся пістолета. Люди є люди…»

До горла підкотився клубок якихось ніби слизьких ниток. Ніби підсвідомо звернув у під'їзд крайнього будинку. Пройшов кроків з десять і зупинився перед флігелем. Постукав у двері. Вийшов знайомий двірник, без шапки, щось жуючи.

– Ти? – до краю був здивований старий двірник.

– Я, дядю Кузьмо! А Василь і Оскар ще тут?..

– Вже три тижні, як у відрядженні.

– А-а… Це б і я з ними повинен. На жаль, не судилося…

– Встигнеш. Зайди на чайок…

– Не можу, дядю Кузьмо. Я лише на мить заскочив.

– Вася тоді до мене коли-не-коли та й забігав. Все тебе пригадував. Зайди!

– У нас сьогодні нарада у штабі частини, – відмовився я, аби не образити чоловіка.

– Тобі видніше…

Дядя Кузьма потиснув мені руку і сказав:

– Ти чимось стурбований? Кріпись, синку! Застебни шинелю. Ще застудишся…

«Ще застудишся…» – безнадійно зітхнув.

Я почвалав вулицею Рилєєва, щоб потім звернути на Літейний і вийти на Невський. А там і будинок, у якому була наша квартира. Я засунув руку за борт шинелі і долонею відчув биття власного серця. Мабуть, отак тривожно воно билося й сім років тому, коли помер батько. То був кінець травня. Сади вже одцвіли. Залишилася хіба що на городах і в байраках бузина, цвіт якої, казала бабуся, і доконав татка, хворого на сухоти. Одцвісти їй, клятій, раніше – і батько б жив до осені, а потім… Та забарилася бузина, і не стало татка у тридцять п'ять літ. Тоді світ, осяяний сонцем і буйною зеленню, здавався уже зовсім іншим, ніж до смерті батька. І сонце якесь ніби зжовкле, і повітря не таке прозоре, а наповнене печаллю, і листя на яблунях, осокорах і на вербах над ставком шепотіло зовсім тоскно. На всьому, як і на обличчі матері, була печаль батькової смерті.

Того далекого травневого дня я уникав людей, сновигав, мов привид, понад ставом, забирався у яруги, щоб бути віч-на-віч з собою та знайомими деревами, яким теж не було байдужим моє горе. Довго стояв, обнявши клена, і думав, як піде у нашій сім'ї життя без батька? Я був старшим серед трьох. Ще подумав, що наступного дня ранком іспит, і мені вже встигли сказати, що завідуючий учбовою частиною не дозволив відстрочки. Отож я мусив складати разом з усім своїм сьомим «б» класом. Надто принциповий у нас завуч! Це знали всі. «Що ж, писатиму контрольний диктант. Мабуть, у житті трапляться ще не такі випробування. Треба якось триматися, щоб написати Той диктант у день похорон батька!..»

Йшов я ленінградською вулицею, неначе з прив'язаним до ніг камінням. Повільно переступав з ноги на ногу, мовби брів по дну мілкого, скаламученого штормом моря. Та й туман усе густішав, не видно було обрисів будинків,» будок, на яких розклеєні афіші. І дихати було тяжко, ніби й справді був я у воді, ніби впірнув, як колись у ставку, і все гріб і гріб руками і не дихав, не дихав, щоб якнайдалі вихопитися на поверхню.

Ходи-броди, а повернутися на квартиру треба.

«А може, покладу кобуру у ранець або й в упаковку рації. Яке кому діло до цього! У кожного зараз своїх турбот хоч відбавляй?! – з'явилася думка. – Якщо ніхто з них не знає, що молодший сержант, то нащо їм знати і про украдений пістолет? Є ж автомат, є фінський ніж, є гранати-лимонки!» Ще спробував я переконати себе, як поводитися перед товаришами.

І враз здригнувся я, ніби по тілу пройшов електричний струм. Вчувся батьків голос: «Автомат, граната, кинджал?! А совість? Совість де?..» Я затулив вуха, ніби то справді був батьків голос, що лунав могутньо, як між скелями в ущелині. Батько ніколи не був зі мною сюсюкалом. Він завжди здавався надто суворим. Та в тій суворості – таткове ставлення до сина, неначе до рівні йому. Батько раніше від декотрих хотів бачити свого сина старшим серед ровесників. Може, батько вже передчував, що жити лишилося йому недовго, а іншим ще роки і десятки років? Та цього особисто не міг відчувати і тому не розумів, чому батька дратує, коли я весь вихідний ганяю з хлопцями футбол, граю у війну або подамся до Муравського шляху, щоб звідти – з вежі – побачити, чи видно Харків і Бєлгород?..

Батькові на ту пору було тридцять два роки, він був наймолодшим серед інженерно-технічного персоналу, як називали цю категорію, керівників виробництва, і тому завжди йому доручалася найтяжча зміна, найтяжча робота, чого й діставалося йому серед спеців на трьох. Однак батько ніколи не бідкався. І коли мати починала говорити, що з нього «точать соки, як з цукрового буряка сироп», – ображався. Він був гарячий до роботи й дуже хотів, щоб я, його перший син, не виріс хникою.

Та ось і наш будинок на Невському, і квартира у під'їзді на другому поверсі.

Хлопці всі були дома. Не роздягаючись, я пішов до своєї кімнати. Там на ліжку ніжився Кудрявий, задоволено ворушачи пальцями у вовняних шкарпетках. Він читав томик віршів Олексія Толстого. Книгу цю я знав по обкладинці.

 
Ты анаешь край, где все обильем дышет,
Где реки льются чище серебра.
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу
И до земли висит их плод тяжелый? —
 

прочитав уголос.

– Закінчимо війну й поїдемо у цей край, до тебе, Галко. А потім на мій Урал, у Бєлорєцьк. Чув про ріку Белую? Живописнішої нема у світі. Послухай ще справжню поезію:

 
Туда, туда всем сердцем я стремлюся,
Туда, где сердцу было так легко,
Где из цветов венок плетет Маруся,
О старине поет слепой Грицко,
И парубки, кружась на пожне гладкой,
Взрывают пыль веселою присядкой!..
 

Кудрявий зітхнув:

– А тобі, видать, не до «присядки».

– У мене пістолет украли… – промовив я.

– Іди ти! – Кудрявий схопився на ноги. – Де?.. В кінотеатрі? На вулиці? У трамваї?..

– Мабуть, у кінотеатрі, – відповів я, понуривши голову. Ми мовчки дивилися один на одного: я винувато, командир докірливо, але без серця, без зла.

– І я, і вся група так вірили у тебе, Галко, – прошепотів Кудрявий.

І знову настала пауза. Раптом у сірих очах Кудрявого забігали грайливі вогники, і він сказав:

– Вірили і будемо вірити! – Зненацька звернувся до товаришів. – Хлопці! У Галки шпана пістолет витягла.

– Невже? От біси-анцихристи! Може, нам варто переодягтися в цивільний одяг, командире? – мружив замріяні голубі очі Орел, шукаючи виходу з цієї біди.

На тривожний поклик вскочили до кімнати Іван, Сокіл, Петро і неквапний Короп. Всі кліпали очима, дивлячись на мене, немов уперше бачили.

– Щось придумаємо… – заспокоїв мене Сокіл.

Іван, накидаючи на шию райдужний шарф, подарований Катериною, запитав у когось:

– Де моя кепка з ґудзичком?..

– Що ви затіяли? Я один відповідатиму…

– Не той це випадок, коли – один! – сказав і Петро, заступник командира групи, одягаючись у демісезонне пальто.

– Помислимо логічно, – обмірковував уголос Кудрявий. – «Позичимо» пістолет у якогось полковника, що гав ловить. А повернемося з ворожого тилу – попросимо пробачення.

– Без пістолета поки що обійдуся!.. Головне, що ви зрозуміли мою біду, – відмовлявся я від наміру хлопців допомогти мені.

– Честь групи вимагає, щоб пістолет був зараз і в тебе! – втрутився рішуче завжди обережний Короп.

– Вірно! – ствердив старший лейтенант Іван і до мене: – Ось помацай, який шарф! Катюша подарувала! – підморгнув. – Почнемо, хлопці, від Літейного мосту і до зупинки «Пяти углов». Пароль: «Катя! Нам пора виходити…»

Я стояв ніби на роздоріжжі, немов заплутався у густому лісі. «Катя, нам пора виходити!..» – ще лунало у вухах. До мого приходу зі своїм нещастям хлопці були неначе сонні бджоли. Вигук Кудрявого розбуркав їх. Усі раптом почали прагнути до дій, за чим скучили, бо набридло очікування літака. А що ж далі?

Йдучи на квартиру, готовий був вислухати від товаришів навіть слова презирства. Життя! І це після того, як два дні тому, генерал рекомендував мене начальником штабу групи!.. «Яка ганьба! Хіба ж міг я припустити, що в героїчному Ленінграді водяться ще вурки в час війни!..»

Хлопці вже були готові покинути квартиру, як зайшов, відімкнувши двері своїм ключем, старшина.

– Що за шум, а бійки нема? – запитав жартівливим тоном комендант.

– Багато знатимете – швидко постарієте! – відповів прислів'ям Кудрявий.

– А я вам уже сухий пайок привіз на дорогу, – стишив голос старшина, зиркнувши на мене, а потім на порожню кобуру, що лежала на столі.

Я перехопив погляд його лукавих очей. Та старшина одвернувся і подибав неквапно до етажерки, заставленої товстими томами. «Так! – раптом осяяла мене думка. – Цей лис Микита, служака-інтендант ранком, коли ми вмивалися на подвір'ї снігом, міг вийняти з кобури мій пістолет! Кобура висіла на спинці стільця разом з гімнастеркою. Зараз схоплю за барки цього підступного типа!..»

Старшина розсунув чотиритомник «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля і дістав пістолет.

– Візьміть, – звернувся до мене. – Однак пильність треба виявляти не лише там, а й по сей бік фронту. Як же ви вранці побігли в кінотеатр, товаришу старший лейтенант, – докірливо говорив далі, – не відчуваючи, що в кобурі уже нема зброї. Ви що, раніше не носили ані нагана, ані пістолета?..

– Ти ще й відчитуєш Галку? – підскочив до коменданта Орел. – Та такого служаку варто…

Старшина зблід, відчувши біду, і промовив обезкровленими губами:

– Я ж хотів, щоб новий радист був обачнішим. Я ж не доповів начальству про це. Я ж, приїхав до вас раніше, знаючи, що товариш старший лейтенант зараз переживає. Я ж… Вже завтра синоптики обіцяють ясну і морозяну погоду… Так. Я винуватий. Пробачте…