Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

2

Уже два тижні, як війська Ленінградського і Волховського фронтів під командуванням генералів армії Говорова і Мерецкова, зламавши довготривалі лінії оборони під Ленінградом і в районі Новгорода, долаючи жорстокий опір військ 18-ї і 16-ї армій групи «Норд», просувалися на захід. Ленінградські дивізії вели наступ уздовж берега Фінської затоки у напрямку Нарви і до узбережжя Чудського озера. Волховці спрямували удар на Лугу, а 54-та армія на лівому крилі фронту – на Порхов, змушуючи оперативну групу німців «Флістер» відступати у південно-західному напрямку, до кордону з Латвією.

У районі Луги противник тримав танкову, шість піхотних дивізій і бойових груп, залишки ще чотирьох дивізій та дві піхотні бригади. Оборонні позиції тут були заздалегідь підготовлені.

Впертий опір чинила 58-ма дивізія німців, не дозволивши радянським підрозділам перерізати залізницю Луга – Псков. Ворог продовжував утримувати станції Струги Красні й Полюсса, фашистське командування мало змогу перекидати солдатів і техніку з Луги до Пскова. Лугу після кількаденних боїв 12 лютого взяли частини 110-го і 115-го корпусів, фашисти зосереджували головні сили на лінії «Пантера» – на порозі Пскова. Про рух фашистських військ залізницею і шосе, показуючи нумерацію окремих частин, було передано Кудрявим через дві рації, на яких працювали Галка і Короп, з різних місць.

І в стужу, і в ясні морозяні ночі, і в ночі темні, з низьким похмурим небом, і в час відлиги бійці Кудрявого курсували уздовж залізниці, міняючи раз по раз базу, спостережні пункти, відвідуючи своїх людей, які жили легально, зустрічаючись з ними і листуючись через «поштові скриньки». Сходжено і протоптано стежок за минулі тижні, мабуть, до самої Москви, якби видовжити пройдені кілометри в одному напрямку. Траплялося, хлопці Кудрявого перепочивали у землянках, викопаних ще весною і влітку тутешніми жителями і партизанами. Та частіше від віхоли і дощів їх ховав дах власної хати з натягнутих двох військових палаток, обставлених і обкладених ялинковими гілками. Часто дахом ставало небо. Спали вони на дровах, застелених тими ж ялинковими гілками, навкруг вогнища. У ці дні й ночі вогнищ повсюди було багато. Палили багаття і люди, які повтікали із спалених сіл, грілися навколо вогнищ і німецькі солдати, і партизани. © http://kompas.co.ua

У Кудрявого вночі біля вогнища хтось чергував. І не лише тому, щоб не підповзли лазутчики… Обов'язок чергового – слідкувати, щоб іскри, розлітаючись і падаючи від багаття, не пропалювали одяг хлопців до самого тіла.

Ось так досвід підказав бійцям Кудрявого ще один тип житла, у якому дах – небо, а все інше – вогнище, життєдайний супутник ще первісної людини.

Завирувало наприкінці лютого, як ріка в час повені, шосе. Колони автомашин з критими і відкритими кузовами, вантажені солдатами і краденим у населення майном, одинокі й по кілька легкові «опелі», «мерседеси», тягачі з гарматами, стволи яких зачохлені й відкриті, похідні кухні, з яких струмилися димки, обози санні й на возах, санітарні машини і звичайні авто, у кузовах яких покотом лежали із забинтованими головами, руками, ногами недавні фронтовики – все це рухалося, повзло довжелезною гадюкою, часом зупиняючись, утворюючи пробку, і знову посувалося далі, на захід, звиваючись на поворотах дороги.

Радянські війська вже захопили плацдарм на західному березі Нарви, прорвавши на тій ділянці оборонну лінію «Пантера», вийшли на берег Чудського озера. 42-га армія з цього берега, тобто з півночі, а 67-ма з Лузького напрямку вели наступ на Псков. На цю пору всі ленінградські партизанські бригади вже з'єдналися з Червоною Армією і 1 березня 1944 року пройшли парадом у Ленінграді на Кіровській площі. Щільність фашистських військ за два десятки кілометрів на північ і схід від Пскова густішала з кожним днем.

Цю концентрацію військ добре бачили розвідники. Про неї стверджували і взяті «язики». Один з них – мотоцикліст з 12-ї танкової дивізії повідомив, що у них тепер новий командуючий групою військ «Норд» генерал-фельдмаршал Модель, котрого сам фюрер вважає «левом оборони».

Попередника, фельдмаршала Кюхлера, Гітлер відкликав в «Вовче лігво», у свою польову штаб-квартиру, що причаїлася під Кенігсбергом, у сосновому бору. Кюхлер звітуватиме про відступ 18-ї і 16-ї армій від Ленінграда і Новгорода до Пскова, Острова, Опочки. А Модель уже заявив солдатам: «Ми відступили планомірно. За лінію «Пантери» росіяни не пройдуть. Плескау буде німецьким!»

Ці заклики нового командуючого доведені до всіх солдатів і офіцерів військ «Норд». Знав їх і мотоцикліст, схоплений на шосе з польовою сумкою при боці. Кудрявий під час допиту намагався змусити полоненого показати, у яких місцях він бачив доти, дзоти, інші вогневі точки. Однак фельдфебель заперечно хитав головою. Можливо, удавав, що не знає. Але й сказаного ним було стільки, що Галка передавав радіограму протягом години, час від часу перепитуючи, чи прийняв радист на тім боці фронту текст.

Щоразу, коли радист виходив в ефір, серце Кудрявого йойкало: «А що, коли запеленгують. Німці близько. Умови для пеленгації у них були і в штабі «Норд», і в штабах армійської групи, можливо, навіть у штабах дивізій». Та поки ця біда їх обходила. Великі радіограми Кудрявий віддавав Галці, а той шукав десь болітце і, не розкидаючи антен, дбав лише про кут у небо і «клював, довбав, мов дятел у кору, текст за текстом».

З нової бази хлопці Кудрявого по троє розійшлися у різних напрямках, Кудрявий, Іван і Галка до одного «поштового ящика», Сокіл, Орел і Короп у табір біженців, серед яких були дівчата і старики, які до останніх днів працювали на спорудженні укріплень під Псковом.

У дорозі їх і застала віхола, що замінила на вахті погоди разом з морозом учорашню відлигу. Дув сильний вітер в обличчя. Хлопці добряче намерзлися, поки дійшли до колишніх лісорозробок, на які десантувалися Іван і Сокіл.

Іван присів біля пенька, просунув руку між коріння, неначе ловив раків, і вийняв банку з-під німецьких шпротів. У баночці було три папірці.

– Поглянемо, що тут? – запитав Іван у Кудрявого. – Вмикай свій ліхтарик…

Іван розстебнув поли кожуха, затуливши синій промінь ліхтарика, націлений Галкою… Кудрявий підставив під світло папірець.

– Зведення про рух на шосе, – сказав Кудрявий, беручи інший папірець. – А це… А це… – Він прочитав:

– «Вчора був Вундерліх і з ним Кротов. Запитували про парашутистів. Може, це і про вас. Будьте обережні. Кротов випив і поклявся німцеві, що знищить лазутчиків генерала Говорова будь-що, бо в їхньому житті чи смерті – його доля. Що це означає, я не знаю. Настрій у Вундерліха бадьорий. Не нахвалиться своїм командуючим… Здається, його прізвище Модель. Думами і помислами з вами. Будьте обачними. Псковитянка».

– Що, браття-кролики! Вундерліх бадьорий. Зндчить, вірить він «левові оборони» Моделю, що той зупинить наших під Псковом, – сказав Кудрявий. – Полюбляють німчики символи звірів. Бункери Гітлера у них – «Вовче лігво», лінія оборони – «Пантера», танки – «тигр», а генерал-фельдмаршал – «лев»…

– А покидьок Кротов – кіт шкідливий! – сказав Іван. – Що не кажіть, а лінія оборони ця сильна ще й тим, що тут проходив державний кордон до возз'єднання Естонії і Латвії з нами. Дотів і дзотів понатикувано ще до сорокового року. Німцям тепер лише повернути амбразури на сто вісімдесят градусів. Ще мине днів два – і наш Сокіл матиме майже достовірну схему їхньої оборони у смузі двадцяти кілометрів чи й більше. Це щось та значить. Скоріше б лише передати цей план нашим…

– Може, нашим і не варто йти на Псков оцим шосе? – продовжував Іван.

– Може. Та наше діло якнайшвидше намалювати ту пащу й передні лапи «Пантери», – сказав Кудрявий.

Галка переступав з ноги на ногу і бив руками по стегнах, як півень крильми.

– Змерз?

– Трохи. Ви ж у кожухах, а я у фуфайці…

– То давай махнемо не глядя кожух на фуфайку, і ти нагрієшся? – запропонував Іван.

– У тебе великий розмір. Я і стріляти не зможу з твоїх рукавів, – відмовився Галка. – Буду як опудало…

– А ти кажеш правду: у фуфайці легше стріляти прицільно. Руки вільніші, – сказав на втіху радистові Іван і посміхнувся: – Хоча від цього тобі не тепліше…

– Клята хуртовина! – промовив Галка таким тоном, що стало холодно і Кудрявому, й Івану. – А знаєш, Ваню?..

– Що?

– Тобі тепло, бо «думами і помислами» з тобою Псковитянка! Га?..

– А не завітати нам, браття-кродики, до, Герасима і Анастаса в гості? – раптом запропонував Кудрявий. – Погріємося. Чайку вип'ємо гаряченького…

– Твої слова та богові у вуха, – підтримав командира Галка. – Я вже четвертий день не їв і не пив гарячого. Мотаємося, мов голодні вовки.

– Бігаємо, як солоні зайці, – уточнив, усміхнувшись, Іван. – У німців заєць не в пошані, в пошані – тільки хижі звірі: вовк, тигр, пантера, якими вони називають свої лігва-бункери, танки і лінії оборони. Ще фашисти схиляються перед міццю дуба. Орден «дубового листка». А кінчать вони тим, що ми заб'ємо їм осиковий кілок на їхню прокляту могилу! – стиснув кулаки старший лейтенант. – То ходімо до Псковитянки, поки наш янгол ефіру не закоцюб зовсім. Відмовився від кожуха у нашім тилу, піжон з Іжевського проспекту!

– Я і так мов ведмідь у ватяних штанях, та ще з двома ранцями від рації і солдатським речмішком, – виправдовувався Галка і накинув на голову башлик маскувального костюма.

Коли йшли полем, вітер, здавалося, намагався їх збити з ніг. Мороз, може, і не великий, та з вітрюганом, обпікав обличчя. Ще здалеку побачили у вікнах Герасимової хати вогник, який ледь блимав у сніговій каламуті.

– Що це їм не спиться? – здивувався Іван.

– Не останні ж вісті з Москви слухають… – з іронією мовив Галка.

Вони наблизилися ще на дві сотні кроків і раптом почули гуркіт мотора, що спершу зачахкав, а потім загудів. Спалахнули фари, розплескавши рукава променів об рябувату стіну: сніг сипався суцільною зливою, немов водоспад. Ще ближче, і вони побачили контури двох автомашин.

– Та у Герасима і Анастасії не хата, а «корчма на литовській границі!» – у розпачі вигукнув Кудрявий. – Ось і попили чайку! Погрілися…

– Я вже півтора місяця не був у теплій хаті, – з досадою промовив Галка. – Що це вони – ночувати тут зібралися?..

– А нащо їм їхати у таку заметіль? Ото вийшли прогріти мотори! – сказав Іван. – Почастуємо їх «лимончиком»? До чаю! – натякнув він на гранати. – Раз-два – і фейєрверк у дамках…

– А що буде з Псковитянкою, її хлопчиком, Герасимом і їхньою хатою?.. – заперечив Кудрявий. – Хата поки ще ціла тому, що стоїть при дорозі і біля неї зупиняються німці.

– Тоді йдемо до лісу, там пожуємо сухариків на сон грядущий!

Іван усе ще дивився на обриси хати, автомашин, що стояли біля неї, і на вогник у вікні. Та вогник блимав не для них. Про це засвідчувала і ряднинка, що висіла на мотузці, протягнутій від хати до хліва. Ряднина лопотіла на вітрові, немов знамено. То знак Герасима й Анастаса, що у них непрохані гості.

У лісі вони зупинилися біля штабеля дров і заходилися ногами розгрібати сніг. За штабелем – затишок і не так ліпить сніг. Кудрявий приніс оберемок поліняк і поклав на землю.

– Сідайте. Галка посередині. Їсти хочеш? – подав сухар. – Попрацюй щелепами. Нагрієшся…

– Хоч не хоч, а мусиш, – піддакнув Іван, підсовуючись до Галки і накриваючи усіх трьох плащ-палаткою.

– І буде, як у бога за пазухою, – зітхнув Кудрявий. – Але хто змерзне, одразу ж підіймайся і роби фіззарядку.

– Ну, скажу я вам по секрету, – вирішив відкритися Іван, гризучи сухар так азартно, що, здавалося, було чути і німцям у «корчмі на литовській границі».

– Що ж за таємниця? – запитав Галка тремтячим голосом.

– А те, що скажу і майору Савичу, і самому генералові: більше не полечу в тил. Я, можна сказати, чоловік інтелігентний, і хочеться поспати хоча б у землянці, а не під нашим наметом, не біля вогнища, не отак, як зараз. Сніг сиплеться тобі на голову, а ти сиди незрушно. Нащо мені така війна, коли можна по-людському воювати на фронті! Та й від Каті не буду ховатися. Не повірила ж, що на Чукотку махнув! Таки точно скаже: пройдисвіт і залицяльник, джигун, як думає про мене той білоруський «сябр» майор Савйч!..

– Нащо ти на Савича отак? – зауважив Галка.

– А чого ж у нього, коли дивиться на мене, губи розпливаються на все обличчя, мовляв, я знаю все. Теж мені Жанна Маре…

– Обманюєш, Ваню! Пригостить тебе Савич такою закусочкою, як оселедчик, і ти забудеш все, й погодишся знову десантуватися у пащу «Пантери»! – насмішкуватим голосом мовив Кудрявий.

– Не завадило б і оселедчика до картопельки гаряченької! – прицмокнув губами Іван. – Колись та покуштуємо.

– А я всю блокаду марив пшоняною кашею, – признався Галка, цокаючи зубами. – Думаю, закінчиться війна» я куплю цілий клунок пшона: захотів поїсти, насипав у казанок і вари собі кашу. А запах такий, що ніздрі так і рухаються, мов радіолокатори чи пеленги. Поїв собі й знову за роботу.

– Бачу, що ти вже запрацювався, – пожартував Іван. – Візьми ось кінець шарфа. Прикрий обличчя. Колись моїй Каті похвалишся, що її шарф рятував твоє обличчя від морозу. Нам би в Пітер дістатися, всі разом пішли б у гості до Каті.

Галка затулив губи шарфом, що пахнув тютюном і димом. А коли Іван уперше приніс – пах квітами. Вивітрився запах духів.

«Та не вивітряться з нашої душі почуття кохання навіть на цій тяжкій війні! – подумав Галка. – Іван таки любить Катю. А мені ось тепер усе ввижається яблуня, що шелестіла зжовклим листям в останню ніч перед від'їздом на Балтику. Зінине обличчя, очі, у яких віддзеркалювалися волоті вогники ясного місяця. Дивно. Дуже часто кожен із нас думає про час, коли його найвища мрія таки здійсниться. Та коли то буде? Адже наші війська дійшли тільки до Пскова».

3

Кудрявий і Короп гомоніли в мешканцями землянки. На залізній грубці закипав чай на брусниці. Парашутисти віддали дітям свої останні чотири банки консервованого молока, поділилися цукром. У землянці ніби запахло літом. Передчасно посивіла жінка – у неї двоє п'ятирічних діток – пекла млинці. Млинці тут же з гарячої сковороди хапала малеча, дмухаючи на пальці, вмокала у миску з густим, як мед, консервованим молоком і з вдячністю дивилася великими оченятами на дядів, котрі дали їм смачний білий мед.

Іван, Орел І Галка розігріли душу чаєм, покуштувала млинців і картопляників, спечених біженцем-дідусем. У них е сухарі до чаю.

– Беріть! Беріть сухарі! – запрошував і Кудрявий, висипавши в речового мішка весь свій пайок. Вечеря була на славу.

Люди увесь час допитувалися, коли ж прийдуть наші… У кутку на нарах якась жінка заспівала: «На позицию девушка провожала бойца-а-а». Галка здригнувся. Звідки ця мелодія тут, у ворожому тилу? «Невже?.. – посміхнувся. – Я ж тільки один раз проспівав її партизанам. Як усе-таки здорово бути поетом і композитором, якого співає народ, опинившись навіть у такому скрутному становищі».

Поблимував вогник каганця, поблискували краплі води на брусованих стінах, на стелі, віддзеркалюючи золото вогника.

Галка підійшов до столу, над яким схилився Сокіл, наносячи оборонні укріплення на плані.

– Іди ще випий чайку. А я перенесу всі позначки на свою і на командирову карту…

– А це ти вірно… – погодився Сокіл. – Надто велика ціна роботи багатьох людей, щоб така карта була в одному примірнику.

– Іди почаюй, Юро! – ще нагадав Галка.

Сокіл стояв, кидаючи свою тінь на нари. Його обличчя, покраплене ластовинням, у світлі каганця було задумливим і ніби піднесеним. Юрій думав про щось важливе, дороге серцю, дивлячись у малесеньке віконце, розбита шибка якого у куточку заткнута ганчіркою. Він таки намалює колись ще й схему, яка знадобиться командирам батальйонів, котрі братимуть участь у наступник боях. Це – Юркова голуба мрія. Лейтенант Сокіл таки дотримає слово перед Євстигнєєвим. Хоча й скаже генералові: «Що я?.. Ми нічого не могли б зробити без цих ось людей! Вони по крупиночці збирали день у день упродовж кількох тижнів відомості про укріплення противника. З хати по нитці – сироті сорочка!..»

Тепер біля карти сів Галка. Карти – його стихія. Уже в четвертому класі він знав фізичну карту СРСР і світу ліпше од старшокласників. Годинами лежачи на підлозі над розстеленими картами, уявно здійснював подорожі. Вже тоді він розумів, що карта – не глобус, що найпівнічніша точка Азії на карті здається набагато південнішою, ніж такі ж точки по краях карти. І це тому, що карта – розстелений на підлозі великий глобус, що визначати, який пункт ближче до полюса, треба не на око, а тільки по паралелях, по градусній сітці. Мудрого тут нема нічого, але дійти самому до цього в одинадцять років непогано для майбутнього розвідника.

Після чаю Сокіл приєднався до Галки, продовжуючи креслити і малювати.

– Людям спати пора, а ви тут служите всеношну! – висловив невдоволення Короп. – Час розходитися. Тут місце тільки для наших трьох.

– Орел і Галка підуть зі мною, – відповів Кудрявий. – Знайдемо місце в якійсь землянці…

– Тільки будьте разом! – застеріг Короп, піднявши вказівний палець.

– Гадаєш, можуть прийти біси-анцихристи?.. У біженців вартові в усіх напрямках за триста метрів. Порядок буде! – впевнено мовив Орел.

– Ми проведемо вас, щоб знати, у якій хижі станете на постій, – сказав Короп, підводячись. – Та й перекуримо, щоб дома не журилися.

Парашутисти покинули землянку. Між житлами ходив по втоптаній сніговій стежці вартовий.

– Весною уже пахне! – сказав він, побачивши, що Кудрявий задер голову і дивився на небо.

– Поки що провеснем…

– Скоро весна… А там і сіяти настане пора. Наші ж таки прийдуть сюди?

– Неодмінно.

На захмареному небі жодної зірки. Ліс здавався таємничим. У верховіттях дерев тоскно посвистував вітер. Сокіл обняв Галку за плечі:

– Завтра тобі доведеться «поклювати», як дятлові…

– Було б над чим… – відповів Галка.

– Так, – глибокодумно зітхнув Сокіл. – Фашисти набудували собі гнізд, з яких викурити нашим у цю зимову кампанію чи й пощастить.

– Так гадаєш, Юро? – злякався цих слів Галка.

– Схема їхньої оборони у тебе тільки на карті. А в мене ще й перед очима. Я знаю місцевість. Нашим треба мати велику кількість артилерії і танків, щоб протаранити їхню лінію під Псковом…

– Може, варто її обійти?..

– Ми насмалювали «пащу» і «передні лапи» «Пантери», а командування мусить обрати свій хід. Хід конем – значить обійти Псков, перетнути шосе Псков – Рига, і німці побіжать без оглядки! – неначе полководець, промовив Сокіл. – «Тулуб», «задні лапи» й «хвіст» «Пантери» домалюють розвідники, що під Островим, Пушкінськими горами й Пустошкою…

Певен, що і там є такі?

– Повинні бути… Як же без таких зараз воювати прицільним вогнем? Якби ми були мало чого варті, до нас не приїздив би сам генерал…

– Не пізнаю тебе, Юро. Ти ж ніколи не хвалився!

– І зараз теж. Просто у мене гарний настрій. Тепер можна пошукати і Настусю. Її село спалене, і люди з нього – як каміння у воду…

– Чому, як каміння? – заспокійливо мовив Галка. – Дивись – тільки тут живе дві сотні… – показав рукою на землянки. – Десь, може, і Настуся в такому таборі.

На тому й розійшлися.

4

Кротов був дуже невдоволений тим, що його команді тільки й доводиться вештатися по лісах замість німців, які так і не спромоглися за шість тижнів накрити розвідників. Траплялося, що рацію чули в штабі. Чули й радисти на пеленгових установках, але каральну акцію здійснити не встигали.

Тепер же знову рація щезла, й оберштурмфюреру Вундерліху довелося послати Кротова на пошуки розвідників. Кротов першим зустрів їх, убив одного, можливо, пізнає когось з радистів в обличчя. Йому і карти в руки.

Радіотехніка виявити розвідгрупу не допомогла, але Пеньковський, котрий за порадою Вундерліха пристав до табору «біженців», таки дізнався, що туди навідуються троє парашутистів. Він переказав Вундерліху, що десантники мали прийти до своїх знайомих у перший день березня.

Це був не бойовий партизанський табір, на які не раз натрапляли карателі й вищерблювали собі зуби, а збіговисько місцевих жителів і тих, привезених на будівництво лінії оборони, які повтікали з тої лінії, щоб дочекатися Червоно! Армії. З мешканців табору створена й група самооборони. Розгромити цей «циганський табір» не важко, якщо послати навіть роту солдатів. Однак карателі швидко себе демаскують ще на підступах до табору, і парашутисти поквапляться накивати п'ятами.

Оберштурмфюрер Вундерліх запропонував командуванню, яке було надто занепокоєне діями розвідників, свій план – «полювання на бекаса». Щоб не розбурхати передчасно лісове селище, вранці Вундерліх пошле команду Кротова під виглядом партизанів. І не просто партизанів, а заготівельників худоби. На грузовиках у ліс німці підвезуть три або чотири корови, а потім на налигачах худобу власовці поведуть прямо в табір. Кротов підійде з коровами до самої землянки, де зустрічалися парашутисти з своїми агентами. А тут уже діло просте: у хід підуть гранати, застрочать автомати – і десантники живими чи мертвими будуть узяті. Серед них неодмінно має бути й радист. І Вундерліх, і Кротов потирали руки, передчуваючи удачу.

Все робилося, як задумано оберштурмфюрером. Чекали лише сигналу від Пеньковського. І коли той прибіг на базу «лісових котів», Вундерліх відчув, що корови лише спутають команду Кротова – буде морока їх гнати по глибокому снігу. Це займе час, і парашутисти можуть розгадати намір «мисливців» і злетіти зі свого «гнізда». Дорога кожна хвилина, тому Пеньковський ітиме попереду як свій із біженців, а решта – за ним.

Двома автомашинами із закритими кузовами німці підкинули команду Кротова до лісу, за кілька кілометрів до табору.

Кротов, гоноровито задерши голову, підморгнув Пеньковському і Рябушкіну, мовляв, ми почали тяганину з десантниками, нам її і закінчувати. «Теж невидаль – розвідники Червоної Армії! Шкура вичинки варта. За кожну живу і мертву голову парашутиста командування штабу «Норд» добряче заплатить учасникам акції…» Кротова запевнив оберштурмфюрер Вундерліх, що командуючий групою генерал-фельдмаршал Модель обіцяв нагородити від імені самого фюрера.

Настрій у Кротова був піднесений. Його уяву розбурхувала зустріч з колишнім однополчанином, радистом, з яким у запасному їли грибну юшку. Ото здивується молодший сержант! Не захотів, дурень, іти служити до «катюш», то сам і винуватий. Йому б, Мамонькові, запропонували – він і роздумувати не став би. Служив би там і горя не знав до закінчення війни. А сталося навпаки.

Ех, життя прожить – не плац стоптати в запасному стрілецькому полку. Важливо вижити. Хоча – не Мамонько, а Кротов зіпхнув його з життєвої дороги! Однак постала зрима картина, як його команда бере в полон радиста. За такого «бекаса» неодмінно дадуть залізний хрест, і він тоді поїде в Берлін, у Добендорф, – до генерала Власова.

«Схопимо пораненого – теж добре! Та навіть коли радист буде, вбитим – і то удача! Та все ж краще взяти в полон тепленьким, і тоді з нього гестапо витягне відомості, яким ціни не буде. Пручатиметься, жили стануть сукати й на клубок намотувати. Німці мастаки в цьому ділі!..»

Кротов уявив, як радист стане відмовлятися, що ніякий він не він, а Кротова вперше бачить. І тоді Мамонько вигукне: «А нехай покаже ліву руку. Там якірець! Як же!.. Емблема «Аврори».

– Уже видно землянки! – раптом зляканим голосом попередив Пеньковський.

– Стій, хто йде? – пролунав тривожний голос вартового.

– Це я! Пеньковський… Зустрів партизанів, а вони кажуть, що наші вже за п'ять кілометрів! Оце йшли навперейми Червоній Армії… – відповів удавано радісним голосом.

– Та невже?..

– Онде та землянка! – показав рукою Пеньковський. Це і був сигнал «лісовим котам» до атаки. Вони порозстібали поли червоноармійських шинелей, націлили автомати на вартового, на землянку і стали Стріляти.

За мить-другу із землянки, на яку показав Пеньковський, вискочив одягнений у кожух, з білими ранцями при боці, у яких були рація й електроживлення до неї, Короп. Присівши біля порога, він стріляв у власовців з пістолета» Крізь відчинені двері хтось подав Коропу автомат.

То був Іван. Віддавши ППШ Коропу, Іван вибіг, кинув гранату і впав. Звівшись на лікті, дав чергу, скосивши кількох власовців, що бігли до землянки.

– Юро, скоріше! – несамовито загорланив Іван, кинувши погляд у відчинені двері: у них цілий вихор куль з автоматів і кулемета. Короп навіть голови не міг підвести: так свистіли й лопотіли, б'ючись об гілля молодих сосен і ялин, що росли поруч, розривні кулі. І він покотився по снігу, пересовуючи на живіт рацію. Йому почулося, що в рації дзенькнула лампа. Він котився повільно до густих ялин під свист і лопотіння.

Вискакували із землянок налякані люди, кричали діти.

– Юро, що ж ти там! – ще гукнув Іван, заглушаючи своїм голосом навіть постріли.

І в цю мить автоматна черга вдарила в груди старшого лейтенанта Івана. Він силкувався щось сказати, бо підвівся, задерши голову, ніби хотів востаннє подивитися на чисте березневе небо, хотів підставити своє вродливе, чорноброве обличчя першим променям передвесняного сонця. Воно сходило за лісами й борами, за луками і полями на тій, радянській, стороні фронту.

А Сокіл у секунди раптової тривоги заходився збирати аркуші свого плану, які розлетілися, коли Короп різко відчинив двері, мов метелики. Зібрав один, три, п'ять аркушів і кинув їх у грубку, за якою лежали покотом налякані мешканці землянки. Вже крикнув Іван до бою, а Юрій усе квапився, метушився, щоб спалити аркуші і топографічну карту. Він знав, що йому не проскочити щільний вогонь.

Коли вогонь жер папери, які принесли вночі стільки радості Соколу, стільки надій навіть на зустріч з Настусею, Юрій вискочив із землянки, стріляючи з автомата. Встиг побачити Івана, що лежав на червоному-пречервоному снігу.

У Сокола не стало ні страху, ані обережності. Встиг поглянути у бік ворогів і відчув, як кулі увігналися у його тіло. «Це вже смерть, Настю…» – майнуло в голові, і стало лейтенантові раптом байдуже і ніби тепло.

Тим часом з іншої землянки, на віддалі півтори, двох сотень кроків з ППШ і ППС вели вогонь Кудрявий, Орел і Галка, стоячи на колінах і перебігаючи з місця на місце. Галаслива, як на пожежі, юрба людей вискакувала із землянок і бігла що було сили, що було духу у глиб лісу.

Самооборонці з гвинтівок, а парашутисти з автоматів уперто відстрілювалися від карателів, задкуючи туди, куди бігли люди, покинувши землянки.

У лісі й над вирубкою лемент, галас, плач.

На вирубку бігло ще з двадцять німецьких солдатів, посланих завбачливим оберштурмфюрером на підкріплення.

– Пеньковський! Рябушкін!… Повзіть до пораненого парашутиста! Приволочіть його до мене! – горланив із-за товстенної сосни Кротов.

– Пеньковський убитий… Рябушкін скрючився! – гукнув хтось у відповідь.

– Що повзти, коли можна йти на повний зріст!..

Це було справді так. До землянок обережно наближалися німецькі солдати, поливаючи по вікнах і по дверях з автоматів. Пішов за ними і Кротов. Зупинився над убитим високим атлетом. У напіввідкритих устах запеклася кров. Шия вбитого обгорнена райдужним шарфом, почервонілим від крові. На обличчі ніякого виразу – воно спокійне, ніби всміхнене.

Од того усміху мертвого по Кротову пройшов дріж. У цю мить він почув стогін іншого парашутиста.

– Теж мені невидаль – комісар у тилу німців! Ну що, комісар? – нарешті оговтався Кротов, запитавши, як зверталися у громадянську війну білогвардійці, а в нинішню власовці до полонених партизанів і червоноармійців, виявляючи цим ненависть генерала Власова до комуністів і Радянської влади. – Що в тебе, питаю?..

Комісар Сокіл мовчав. Він дивився знизу уверх на Кротова очима, повними сліз. І Кротову здалося, що очі ті говорили: «Покидьок ти власовський…» Погляду того не витримав Кротов. Він нахилився і похапцем, тремтячими руками відрізав фінкою у Сокола кобуру з пістолетом ТТ і вистрілив тому в голову.

– Теж мені – невидаль! Герой! Оце тобі за покидька власовського! – голосно сказав Кротов, хоча парашутист не вимовив і слова. «Це вже другий десантник на моєму рахунку! Хе-хе! Ми ще будемо з вас витягувати жили й намотувати на клубок! Шкода, що той, із запасеного, не попався!»

Кротов одвернувся від щойно вбитого Сокола і зупинив погляд на іншому парашутистові. Зір затримався на шарфові, що все багрянів: вовняні нитки всмоктували ще теплу кров убитого…

Трьох із семи вже не було в групі Кудрявого. Серця тих, що лишилися, стискував невимовний смуток. Щоб якось затамувати душевний біль, по рації передали докладний опис оборонної лінії «Пантера» на ділянці Шаврово – Брнкіно – Крякуша. Галка працював по годині-півтори за кожен сеанс, не боячись ані пеленгів німецьких, ані самого чорта після пережитого.

Рація Коропа була пробита кулями і вимагала серйозного ремонту. Можливо, рація і поли кожуха, що були продірявлені кулями, врятували Коропа. Життя суворо вчило розвідників. Виявилося, що боятися треба більше не радіопеленгів (про це все ж подбав Галка, в що вірив командир), а підступності фашистських загонів безпеки СД, «лісових котів», які могли з себе удавати партизанів, біженців, просто своїх людей і зненацька завдати удару в спину чи в саме серце зблизька, навіть не підіймаючи руку, щоб замахнутися.

Коли відстрілювалися, Галка вже напевне знав, що отаман команди Кротов і є старший сержант Мамонько із запасного полку. Той самий Мамонько, який грав у футбол форвардом, забивав пенальті Галці й Сашкові Охріменку.

Хлопці Кудрявого були мовби у психологічному шокові од цих подій, Короп – особливо: чомусь вважав себе найбільше винуватим, що залишилися ночувати в таборі. Він мовчав цілими днями. Та й іншим було не до балачок: Галка і Кудрявий більше писали і шифрували, ніж розмовляли.

Центр оголосив їм подяку за останні повідомлення. І ще в радіограмі сказано, щоб вони йшли на зустріч з радянськими військами. Наступного дня група Кудрявого зустрілася з Червоною Армією.