Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

Павло Автомонов
ГАЛКА
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Рецензенти: М. С. Логвиненко, В. К. Коваль}

Книга перша
«НЕВА-2»

Моїй дружині присвячую

Автор

Частина перша
У РЕЗЕРВІ

4 серпня 1943 р

У вільні хвилини солдати й сержанти запасного стрілецького полку ходили в ліс, збирали гриби. Їх гнав голод. І хоча з харчами полегшало після того, як у січні 43-го року була відбита військами Ленінградського і Волховського фронтів кількакілометрова смуга понад південним берегом Ладозького озера (ця операція названа «Проривом блокади»), та все ж нагодувати величезне місто і тих, хто його боронив, не так просто, бо новоутворений «коридор» між двома фронтами прострілювався наскрізь артилерією і мінометами противника.

Нам хотілося їсти. Та ще після напружених занять із стройової й тактичної підготовки.

Приніс гриби до вогнища, біля якого поралися солдати, і я.

– Ну, морська інтелігенція, показуй! – поцікавився мічман Непран моїми лісовими трофеями.

Я висипав усе, що мав у казанку.

– Ого! – вигукнув здивовано старший сержант Мамонько. – Половина отруйних!

– Ти що, братішка! – корив мічман. – Нажерешся таких – на сосну полізеш…

– Або й вище! – підтакнув Мамонько насмішкуватим голосом. – Сьорбай юшку з мого казанка, якщо не гидуєш.

– Спасибі, – мовив я.

– Сідай; Який же ти радист, коли грибів не можеш «розшифрувати»?..

– У моїх рідних краях нема лісів, хіба що дубові та ліщинові байраки. А там росли тільки опеньки, – виправдовувався я.

– Я теж у штабі був шифрувальником, – похвалився Мамонько і гордовито подивився на мене. Потім зітхнув і став мішати ложкою вариво, плямкаючи губами й облизуючи їх язиком.

Підійшов якийсь червоноармієць і, показавши на долоні розрізані дві жовтуваті картоплини» похвалився:

– В радгоспі дістав!.. З картоплею юшка царська. Прийміть і мене…

– З цього б і починав, – погодився мічман Непран.

Я присів на купку хворосту і дістав з-за халяви «торпеду». Аромат від густої й пахучої юшки лоскотав ніздрі.

– Ще б хліба до юшки! – забажалося Мамоньку. – Осточортіло вже у цій блокаді…

– Як мед, то й ложкою, – завважив Непран.

– Животій у цьому запасному полку! Та я у своїй частині щоразу обідав із самим начштабом! – пригадав Мамонько, зітхнувши по минувшині.

– То ти не з госпіталю? – здивувався Непран. – Гм… Разом обідав з начштабу, і він списав тебе в запасний.

Мамонько не відповів, а лише поправив руками «гармошку» на халявах хромових чобіт.

– Маряться тобі, Мамонько, обіди з начштабу. А мені ось довелося пізнати ціну краплини води і ковтка повітря! – мовив задумливо мічман Непран.

– Ковтай той кисень скільки завгодно, а ноги все одно простягнеш, якщо нема чого їсти! – скептично завважив Мамонько. – Не уявляю, як то на морі припухають без води…

– Трапляється… – тяжко зітхнув Непран. – У перший же тиждень війни фашисти застукали нашу «щуку», і ми лягли на дно. Бомбували нас, а потім стали чекати на катерах-мисливцях і на міноносці, що підійшов до місця пригоди, поки спливемо…

– Судячи з того, як ти вминаєш грибну юшку, твої підводники і не здалися і не задихнулися, – прокоментував Мамонько, втупившись зеленкуватими очима у Непрана.

– Розшифрував ти точно. На підводному човні у всіх одна доля. Там над кожним товща води у двадцять метрів. Вмиваємося солоним потім: так пити, хочеться н хапнути свіженького повітря! – І мічман глибоко, на повні груди вдихнув повітря, поглянув на сонце і мовив далі: – Красота тут яка! А там дихай повільно, тільки через ніс, щоб зайвого не взяв. Командир навіть гру в доміно, в шахи заборонив, щоб не хвилювалися гравці й надовше збереглося кисню. І кожен з нас у ті довгі, як століття, години думав про життя і ціну ковтка повітря. Вже каламутилося в голові, стугонить, неначе парова машина чахкає над вухом. А в очах рябіє: мариться сонце, поле і ліс, у якому дихається легко. І хочеться плакати від безсилля. Над нами товща води, а на поверхні катери-мисливці, міноносець. У навушниках наш акустик чує холостий хід їхніх двигунів. Покурює німецька матросня цигарки й жде не діждеться, коли здамося в полон! За їхніми розрахунками ми мали вже задихнутися. Тепер німців цікавила субмарина як трофей. По корпусу «щукн» вже заскреготіло залізо. Німці опускали сіті, щоб виловити й підняти «щуку». Скрегіт той, як ножем по серцю. Ситуація, скажу я вам!.. Та ось командир човна подав команду «спливати». Над морем присмерк: вечірня зоря вже згасла, а вранішня лише починала тліти в цю білу, липневу ніч сорок першого. Німці, звичайно, кимарили на суднах. Наша поява – для них несподіванка. А постріли з гармати і зовсім їх ошелешили. Не знаю, попали в ціль наші снаряди чи ні, але те, що ті постріли й наше воскресіння із смерті забили памороки німцям, – правда. Вони хвилину-другу не могли втямити, що ж сталося. Цього часу було досить, щоб «щука» вислизнула з облоги й щезла у передранковому тумані…

– Вас ротний викликає, – звернувся до мене днювальний.

Хапаючи губами з ложки розвареного гриба, я підвівся.

Всі співчутливо глянули на мене: ротний хоч і безвусий, та надто суворий. Ганяв нас.

Я йшов до штабу і думав: чим провинився перед прискіпливим командиром? Лейтенант, безперечно, мав на мене зуб, бо ж я, будучи «морською інтелігенцією», як і мічман з підводного човна, інколи чинив йому опір, натякаючи, що солдат – боєць найсвідомішої у світі революційної армії і в нього, звичайно, є голова на в'язах, щоб часом подумати й самому. Відомо також, що радист на флоті має привілеї? радисти звільнені від чергування на камбузі, їх у добрі часи не заставляли чистити картоплю, щоб не «збити руку», на березі не посилають колоти дрова. І все через ту руку, що мусить чітко передавати на телеграфному ключі азбуку Морзе. Казали, лейтенант старається всіх ганяти, щоб його і надалі залишили в полку, у якому хоч і напівголодний пайок, але є гарантія більше не мати на грудях нових личок. Може, це й наклеп на лейтенанта за оте хизування перед ротою. Можливо, у бою він став би іншим. В усякому разі, мічман говорив, що такого лейтенанта він би не взяв у свій екіпаж.

Лейтенант зустрів мене докорами:

– Де ти шляєшся, товаришу молодший сержанті вже півгодини, як ти потрібен у штабі.

– По гриби ходив. Та не тих назбирав. Ще б трохи – й отруївся, – відповів я, бажаючи пригасити гнів лейтенанта і викликати до себе співчуття.

– О! – вигукнув ротний. – Не вистачало, щоб тебе ще відтирили у санчастину! Скажуть – навмисне наївся грибів, щоб уникнути фронту…

«Диви! Це ж говорив і старший сержант Мамонько! – подумав я. – Змовилися вони, чи що?..» А вголос запитав:

– Хто викликав?

– Тільки між нами: я так думаю, що тебе хочуть забрати до «катюш»! – І заздрісно всміхнувся підморгнувши – Іди и штаб. Сам знаєш, «катюша» – зброя засекречена… Тому навіть дружкам своїм на «О…» – натякнув він на те, що зі мною з одної батареї прийшли Сашко Охріменко й Микола Овчаренко і наші всі три прізвища – на літеру «О».

– Навіть дружкам…

Поки я у штабі розмовляв з двома «покупцями», лейтенант нервово ходив по висипаній піском доріжці. Я бачив ротного у вікно. «Торги» з покупцями були недовгі. Служити радистом на «катюшах» я погодився.

– От і добре! – відповів майор. – Через два дні за вами приїде машина…

На ґанку мене зустрів ротний.

– Ну, як?..

– Записали до «катюш».

– Ще б! – гордо підвів голову низенький лейтенант і випнув груди. – Тепер скажу я тобі одверто: плюнь на цю війну і розітри. Житимеш, приспівуючи «Катюшу» коло «катюші». Ти ж знаєш, як вони воюють: дадуть залпи – ходу, щоб не накрив німець вогнем і щоб не засікли ворожі шпигуни та лазутчики. З такої нагоди звільняю тебе на сьогодні від стройової підготовки, яку ти так любиш… – сказав ротний з іронією. – А з грибами будь обережний. Кому-кому, а мені перепаде, якщо хто з моїх солдатів отруїться. Політику можуть пришити!..

– Який дурень захоче себе труїти?..

– Хе-хе! – удавано засміявся лейтенант. – У житті, й така наволоч знайдеться. А тоді докажи, командире роти, що ти не верблюд…

– Перейду на ягоди. І коли вже добавлять пайку?..

– Тобі вже післязавтра, біля «катюш» – не те, що у нашому запасному…

5 серпня 1943 р

Навіть уночі я жив думками про свою майбутню службу. Цілком були згодні з лейтенантом, що мені повезло, мічман Непран і старший сержант Мамонько. Останній одверто заздрив і дивувався, чому його не викликали до «покупців». Такої ж думки були Охріменко і Овчаренко. З ними я прибув на військову службу. Познайомився ще в ешелоні, яким їхали до армії у жовтні сорокового року до Червонопрапорного Балтійського флоту. У нашому вагоні всі співали. Надто – Охріменко й Овчаренко. Мабуть, це від того, що в пісню ту вкладали душу, а ще співали полтавці, чернігівці й харків'яни. Співали не лише в ешелонах, а й у кубриках, на службі. Співали так, що ленінградські хлопці припиняли бренькіт гітар й зачудовано слухали новобранців з України.

Та то було восени сорокового. Нині у запасному майже не чути пісень Охріменка й Овчаренка.

Після обіду Охріменко й Овчаренко хотіли грати у футбол. А поки сформуються команди, я став на воротях, за які правили валун і на семиметровій віддалі від нього каменюка. «Пенальті» бив Мамонько.

– Ото невидаль! Колись про Бутусова розповідали, що заборонили йому бити правою ногою, – нахвалявся старший сержант Мамонько. – «Поцілить у воротаря – і смерть тому! Так буде і тобі. Ну!..

Він розігнався і вдарив. М'яч полетів надто високо. Я не міг дістати його, підстрибнувши.

– Все одно гол! – плескав у долоні Мамонько.

– Товаришу молодший сержант! – пролунав голос ротного. Тебе знову викликають. Два підполковники з погонами інженерних військ.

– Охріменко, постій на воротях… – запропонував старший сержант Мамонько.

– І постою! – охоче погодився Охріменко.

– Одного мене викликають? – запитав я у лейтенанта.

– Чоловік десять. І мічмана Непрана теж…

Мамонько бив пенальті без промаху і був від цього на сьомому небі. Та в Охріменка відпала охота стояти на воротях. Він. як і Овчаренко, здивований, чому не викликають іх. Насторожився і Мамонько: може, цим інженерам і його військовий фах знадобиться? Він забив ще одного гола і теж подався до штабу.

– Слухай, земляче! – звернувся до мене Охріменко. – В разі чого, замов за мене, за Овчаренка слово. Ми ж разом завжди, якщо не вважати поранення й госпіталь. Разом би й тепер…

– Спробую, але… – відповів я.

Лейтенант і гурт солдатів супроводжували мене до хижі, у якій був штаб полку. Усім цікаво, чому викликають так мало людей. Якщо приїжджають із стрілецької чи з артилерійської частини, то одразу беруть роту чи взвод бійців. А тут не більше десяти.

Неподалік від штабного будиночка я зустрів мічмана Непрана. Той таємниче підморгнув і сказав пошепки:

– Я відмовився. Підожду інших. Може, на флоті виявиться вільне місце…

– Прислали б тебе в запасний стрілецький, аби ти був потрібен флотові! – заперечив я. – Так швидко, думаєш, і нашим склепати оті підводні човни чи й торпедні катери?..

– Та почекаю ще. Туди не хочу… – промовив мічман.

Більше нічого не сказав, хоча по очах було видно, що повідав не все. Мабуть, так треба. І вже зовсім перевів розмову на інше, коли солдати у нього стали розпитувати, що там і як.

– Цікавилися, як нас годують у запасному. Заходжу в штаб.

За столом, збитим з дощок, троє. Тут, у запасному полку, всі меблі саморобні, як і хижі для штабного начальства і самого штабу, як землянки-бараки, у яких можна ходити на повний зріст лише посередині, по боках – нари з кругляків молодих ялин, беріз. Полк дислокувався у заболочених лісах поблизу Ладозького озера, на місці колишніх лісорозробок. Майже на поверхні – землянки: близько вода.

За столом, окрім нашого начальника штабу, ще два підполковники. Чорнявий підполковник перегортає мою особисту справу.

– Його вчора записали у частину гвардійських мінометів! – пояснив гостям начальник штабу.

– Що ж… Запитаємо в нього самого, – мовив чорнявий підполковник. – Як життя-буття, земляче?

– Яке може бути життя-буття у запасному в час облоги? їсти дають мало. Скоріше б у діючу…

– І вас завтра візьмуть у гвардійські міномети?..

Там же записано! – Записано… А що скажеш, земляче, якби тобі доручити особливе завдання? – поспитав чорнявий. Мене трохи здивували такі слова, і я відповів:

– Я солдат, а ви підполковник. Яке може бути особливе завдання, коли є Статут, є військова дисципліна, є наказ? Ви наказуєте, а солдатові виконувати.

– Але є такі бойові завдання, куди людина повинна іти по добрій волі, тому наказ тут ні до чого, – пояснив інший підполковник.

– Мабуть, треба летіти до партизанів? – запитав я, переконаний у тому, що ніякого іншого особливого завдання ці офіцери запропонувати не можуть.

– Так. У тил противника, на самостійну роботу, але не до партизанів…

– На самостійну?..

Одразу ж подумав про свого ротного, котрий готовий був муштрувати своїх солдатів наодинці. І раптом для рядового – самостійна робота. Хто ж відмовиться? Це ж, по суті, сам собі командир, і комісар, і начштабу?! Сам того не помічаючи, я засміявся, і це ще більше здивувало підполковників.

– Чого так весело?

– А хіба я сміюся? – сказав, уявивши той час, коли справді не буде наді мною влади старшин, лейтенантів і навіть оцих підполковників. – Готовий іти на особливе завдання, товариші підполковники! От тільки ніколи не стрибав з парашутом. Навіть не літав. Та і взагалі боюся висоти. Це від мами. У неї мігрень якась. Мабуть, передалася мені в спадок. Бувало, злізеш на грушу – голова обертом.

Присутні захихикали, а підполковник-земляк запитав:

– На чию ти грушу лазив?

– На чужу, товаришу підполковник!

– Тому й голова обертом ішла. Стрибати з літака, скажу я тобі, – вже перейшов на «ти» підполковник, – не так і важко. Найважче буде, коли ти, земляче, стрибнеш, бо ж не на партизанські вогнища доведеться десантуватися…

– Найважче буде там, на землі, точніше – в стані ворога, – додав другий підполковник.

– Хотів би взяти із собою ще двох хлопців. Обох знаю з осені сорокового року, – сказав я, згадавши Охріменка й Овчаренка.

– Хто вони за військовим фахом?

– Один – телефоніст, другий – комендор, наводчик гармати.

– Ми б і тебе не викликали, якби ти не був радистом. Телефоністи нам не потрібні. З артилеристами поки що теж почекаємо. Скільки передаєш на ключі п'ятизначних цифрових груп?

– До контузії передавав вісімнадцять. Тепер, мабуть, п'ятнадцять. Прийняти можу…

– Там доведеться передавати з коліна, з пенька. Відстукаєш дванадцять груп – і то добре. Аби-но всі їх наші прийняли…

– І щоб німці не запеленгували, – додав я.

– Авжеж. Багато радистів загинуло. Та вовка боятися – в ліс не йти, – стишив голос земляк підполковник.

– Піду! – сказав я після тривалої мовчанки.

– Але ж він згодився і до «катюш»? – нагадав начштабу.

– А сьогодні передумав. Ото тільки висота мене мучить…

– Так от, земляче, до «катюш» передумав, а до нас ідуть лише добровільно. Тому в тебе… – поглянув на свій годинник, – є час подумати. Воля твоя. Можеш і до «катюш». Радистів тепер усюди треба І Радіо потрібне на війні всюди. Без радіо, без справжньої розвідки неможливо вести війну грамотно, а відтак її не можна й виграти. Тепер ти розумієш свою місію в тилу військ, противника, якщо даси згоду?

– Не до кінця, але трохи розумію…

– Твоя робота може врятувати від загибелі полки і дивізії, допоможе штабові фронту і Ставці вирішити на фронті великі діла! Ось так. А поки що йди, гуляй собі і думай. Повернешся через шість годин з остаточною відповіддю.

– А солдатам скажи, що ми питали, як вас тут годують… – втрутився у розмову другий підполковник.

– Так вони й повірять! – заперечив я. – Солдати знають, що пайок у запасному полку, не добавлять, коли населення отримує лише триста грамів хліба!

Інший підполковник якось пильно дивився на мою ліву руку і кивнув головою:

– Татуїровка – якір! Особлива прикмета, – і перезирнувся з підполковником-земляком.

– На десятий день війни на фронті хлопці викололи на згадку про Балтійський флот.

– Це вже гірше. З тим якорем, – зауважив земляк-під-полковник. – Без якоря тебе б можна було нарядити у писарчука управи, дати фальшивий паспорт, і ніхто б не знав, що ти з того боку фронту. Знаєш, хто такі матроси в очах німців?

– З сорок першого. «Шварцен тойфель» – «чорні дияволи». Але чого це я повинен там показувати свою ліву руку? У правій же в мене буде не лише фальшивий паспорт, а й пістолет! – сказав я у своє виправдання. – Або граната…

Підполковники і начштабу перезирнулися: моя відповідь ніби їм сподобалася.

– Й ще одне… – стишив голос підполковник-земляк;– За всіх обставин полон у парашутистів, а в радиста особливо, виключається. Це означає, товаришу молодший сержант, що там, де ви будете, нема ані санчастини, ані госпіталю, і тому кожна рана в ногу, у груди, живіт… – він помовчав, дивлячись у моє обличчя, і додав: – Смертельна.

Пригадався мічман Непран, котрий відмовився іти в розвідку, сказавши: «Я ще почекаю!» Непран бачив, «смаленого вовка» у підводному човні, коли той лежав на дні, а екіпаж задихався від нестачі повітря. Але там доля в одного, як і в усіх. Звичайно, Непран знову пішов би на підводний човен, якби запропонували, або ж на катер чи й міноносець. Однак ситуація у парашутистів інша. Тут кожному своє, а декому й смерть від власної кулі.

– Себто, я повинен прикінчити себе, якщо мене тяжко поранять… – вгадав я незакінчену фразу чорнявого підполковника і подумав: «Молодець, що одразу не стелить м'яко, а ріже правду, хоч якою страшною вона не є!»

Я все ще не зводив погляду із задумливих, темно-карих очей підполковника, у яких тліли щирість і співчуття.

– Точно! – втрутився інший офіцер. – Ви повинні покінчити з собою, щоб позбавити фашистських контррозвідників можливості катувати вас, радиста групи розвідників-парашутистів, який може стати найціннішим «язиком».

– Авжеж! – ствердив начштабу полку. – За «язиком», по чужу голову йдеш – неси й свою.

Офіцер-земля к вийняв кишенькового годинничка і нагадав:

– До зустрічі о 19-й.

Зійшов я з ганку й одразу поглянув на сонце. Воно – тепле і лагідне. Мружачи очі, подумав: «Невже таким воно буде і в тилу фашистських військ?»

– Ну, що? – пошепки спитав усюдисущий ротний. – Я вже узнав, хто ті підполковники. Тільки ні-ні! – притулив лейтенант два пальці до своїх уст. – Розвідники з штабу фронту. Ти ж відмовився? Нащо тобі розвідка, коли тебе беруть у гвардійські міномети?..

– Я відмовився від «катюш».

– Ну і даєш ти! Підеш у парашутисти – загинеш. Згадаєш мене!.. Видно, перевчився у десятирічці.

– Якщо судилося тобі жити, то житимеш, куди б тебе доля це закинула, хоч у самий вогонь, – говорив я про себе у третій особі. – Якщо написано тобі на роду загинути, то тебе вб'ють і в запасному. Налетять ворожі стерв'ятники – і першою ж бомбою… Бачив я одного, який рятувався від бомбардувальників, утікаючи від них. Я йшов з тим бійцем разом. І раптом летить щось з п'ятдесят «юнкерсів»– несуть бомби для кораблів, що в Кронштадті. Важкі бомби приберігають, а на нашу батарею зсипають дрібні. Літаки вже над головою. І бомби летять просто на нас. Я щодуху вперед, назустріч «юнкерсам» і бомбам, які з виттям і свистом пронеслися вже за моєю спиною. А той боєць – від літаків і від бомб. І то була його фатальна помилка. Бомби наздогнали – одна осколком відпанахала йому всю ступню разом з підошвою від черевика. Поки доніс я сердегу до санітара, він помер…

– Треба було йому врахувати кут, під яким падає бомба! – завважив лейтенант, стукаючи пальцем себе по лобі. – Кебети не вистачило.

– Зі мною трапилося якось, що ніяка кебета не допомогла б!

Та враз подумав: чи варто розповідати ротному, котрий ще вчора ганяв мене на заняттях? Але він зажадав сам, щоб розповів йому про ту пам'ятну для мене пригоду. Та й став же ніби іншим, своїм хлопцем. Може, тому, що завтра ми попрощаємося?

– Через оту оказію, товаришу лейтенант, я й опинився у цьому полку, а відтак – у вашій роті. У квітні сорок другого фріци здійснювали авіаційні нальоти на Неву, по обох берегах якої стояли закуті в кригу наші військові кораблі. Вони, пришвартовані до берега і вмерзлі в кригу, й муляли очі фашистському командуванню. Кораблі заланцюговані до берега, без маневру і поцілити у них бомбами легше, ніж у морі. А тут ще порвані, неначе клоччя, хмари. Можна виринути неждано і пірнути за ту хмару, коли припечуть зенітники. Наша батарея стояла біля самого борту лінкора «Октябрьская революция». Стріляли хлопці і за даними приладів, і прямою наводкою: так багато з'явилося над Невою і Василівським островом бомбардувальників. Стріляли безупинно, аж фарба облазила на розпечених стволах. У наш котлован потрапив важкий німецький снаряд. Чоловік шестеро вбито і стільки ж поранено. Про це і передав мені командир батареї в радіорубку. «Відстукай у штаб, що є поранені. Скінчиться бій, нехай пришлють на позицію санітарну машину…» – сказав комбат. Я відповів, що передам, і попросив дозволу піти на позицію. Там хоч снаряди подаватиму гармашам, а тут, як у пастці, не бачиш навіть неба і не знаєш, звідки на тебе чатує смерть. А будинок мій двоповерховий тим часом, як корабель, погойдується на хиткому болотяному грунті від вибухів снарядів і бомб. Ось-ось розлетиться. Думаю, складу зараз папери, таблицю шифрів, навушники, заховаю у рацію телеграфний ключ і – на батарею. Та не встиг підвестися, як стіна, стеля раптом розлетілися на шмаття. Вгорі побачив небо і чорний «Юнкерс-87», що виринав в піке. Потім дізнався, що він скинув три п'ятсоткілограмові бомби, приготовані для лінкора. Та поквапився, бо хтось з наших дав йому снарядом під самий ніс. Бомби вирили воронку до самої води, діаметром метрів дев'ять. Коло будинку – це була заводська майстерня на Балтійському заводі – лежав штабель металевих балок. Силою вибуху деякі балки поскручувало в бублики, а одна з несамовитим виттям пронеслася через усю позицію і впала на трубу лінійного корабля.

– Ну, а ти ж?.. – затамував подих ротний.

– А що я?.. Я ж знав, що не відмарширував своє, що треба побувати ще і в запасному полку, у вашій роті, під вашою командою… – жартував. – Мов щастя, що не встиг пройти до середини кімнати: бути б мені у тій воронці. Зате відчув, що лечу кудись, як ото в дитинстві уві сні. А потім заплющив очі і вже нічого не бачив, не чув…

– Теж мені невидаль – три бомби! – насмішкувато промовив Мамонько. – Загинаєш, товаришу молодший сержант! Мічман умудрився виринути з дна моря, а радист вивернувся і приземлився з-під трьох бомб!..

– Умудрився… – сказав я навздогін Мамоньку. А до лейтенанта: – Не знаю, скільки часу лежав непритомний. Та коли розплющив очі, побачив, що між товстими дошками сиплеться на мене пісок. Став міркувати: «Де я?..» І таки пригадав, що це була платформа, під яку мене закинуто. Вона стояла неподалік від будівлі, на другому поверсі якої була моя радіорубка. У цю мить почув скреготіння лопат, удари ломів і голоси хлопців. Серед них пізнав і наших – Охріменка, Овчаренка. Бій між «юнкерсами» скінчився давно, і батарейці шукали мій труп, бо радіостанцію знайшли аж за метрів двісті від воронки. Я повернувся з спини на бік і побачив біля. одного колеса сегмент чистого, безхмарного квітневого неба й гукнув: «Хлопці! Я тут!..» Так мене й відкопали свої. На мені не було живого місця, а замість одежі висіли лише стрічки: так вона була посічена. Там уже стояла санітарна машина, яку я по радіо викликав. В цю машину внесли і мене. А командир батареї сказав: «Про твоє здоров'я справлявся командир лінкора контр-адмірал Москаленко, сказавши: «Нехай радист плює на цю війну. Куля дев'ять грамів, а він витримав півтори тонни металу! Переплавте той метал на кулі. То по ньому стріляй хоч щодня автоматними чергами, не вб'єш!» Отож я і вірю, що мене не вб'ють, і тому також погодився іти туди… – стишив голос і кивнув головою на захід.

– Що й казати! Надійну броню тобі наворожив контр-адмірал! – посміхнувся ротний. – І ти віриш у це?

– А чому не повірити? – впевнено сказав я. – Та й узагалі: як можна на війні без віри в себе, в нашу перемогу?..

– Це правда. Чує моє серце, що завтра ти поїдеш з цими підполковниками і ми вже ніколи не побачимося.

– Мабуть… – ствердив я. – Та це не означатиме, що обидва ми загинемо!

– Було б так!.. – зітхнув ротний. А помітивши неподалік Охріменка й Овчаренка, додав – Онде твої. Все просять, щоб я пішов до начштабу полку і замовив слово за них. Та знали б вони добре німецьку мову або були б радистами, то й без усякого «блату» їх би покликали. А так… Нащо там спеціальність телефоніста?

– Ще в сороковому році казав Охріменку: «Сашо, іди вчитися на радиста…» Не послухав, пішов у телефоністи, – співчутливо промовив я. – Хоча, якщо подумати, то кого ж ще брати в десант, як не Охріменка й Овчаренка…

– Це ж ти признаєшся їм, що розмовляв з представниками розвідки? – загадковим голосом запитав лейтенант, змірявши мене з ніг до голови допитливим поглядом.

– А ви б на моєму місці?..

Цього запитання командир роти не чекав. Стукнувши закаблуками, він пішов.

До мене наблизилися Охріменко й Овчаренко.

Як не конспіруються офіцери розвідвідділу фронту, але солдатів їм не ошукати. Багато хто знав, що ці гості викликають радистів і людей, які в інститутах вивчали німецьку мову. Знавців німецької виявилося шестеро. Всі вони, окрім одного, котрий ще вагався, відмовилися від запрошення піти у розвідку фронту, мовляв, їм знайдеться місце перекладачів і при штабі дивізії, корпусу, армії. Нащо їм ота фронтова розвідка!

Мовчати я не міг: вважав, що це не по-дружньому перед хлопцями, з котрими ділив горе, шкоринку хліба, свої думи і пісні, з котрими ходив в атаку в серпні сорок першого під Петродворцем, коли наш взвод управління вибивав німецьких солдатів з переїзду через залізничну колію. Через той переїзд пройшли тягачі з гарматами до берега Фінської затоки, отже – здобуття переїзду фактично врятувало батарею. Після бою ми наздогнали свої тягачі і проїхали в Петродворці мимо високого собору. Через відчинені ворота за сотню метрів бачили серед липових крон біло-голубий казковий палац, витвір майстрів і архітекторів XVIII століття, який знав увесь цивілізований світ. Сотня кроків до того шедевра мистецтва й архітектури. А побувати так і не вдалося, бо вже через кілька годин сюди прийшли німецькі зайди, грабіжники, вандали, герострати нових часів, що незабаром перетворять палац на конюшню, на руїни.

Багато спільного й пережитого у мене з Охріменком та Овчаренком. Тож я і сказав їм усю правду про свої відвідини підполковників з погонами інженерів. Хлопці вирішили таки прорватися до них, переконати їх, що німецьку мову вони доучать у німецькому тилу по словнику і в бесідах в полоненими фріцами. Я відчував, що обидва дуже хотіли, щоб ми троє і далі були разом, бо ж одна гвардійська батарея. яких На Балтиці було всього лише три. чим наші хлопці гордилися: такий зенітно-артилерійський дивізіон був ще в Севастополі.

Та Овчаренко й Охріменко повернулися зі штабу ні з чим. Їм відмовили. Хлопці були розгнівані тим. що ми змушені розлучитися, що двом їм доведеться ще побути у запасному полку, чекаючи, поки приїдуть нові «покупці», яким потрібні і телефоністи, і гармаші.

– О! Нас кличе ротний! – раптом звернувся Охріменко до Овчаренка. – Побігли. А тебе ми проведемо! – пообіцяв Сашко, поклавши руку на моє плече і заглянувши у вічі.

Куди мені піти? До лісу не хочеться. Ліс тут якийсь непривітний, напіввирубаний, болотяний, багато пеньків, хирлявих берізок, дерев'яних настилів на лісових дорогах… З ким порадитися?

Два роки у серпні минає, як не отримую з домівки листів. Але за своїх батарейців листи строчив частенько: хлопці просили писати дівчатам, з котрими знайомилися заочно. Відповіді з Іваново, Ярославля, Свердловська і Саратова читалися не лише тим, кому вони були адресовані, а всією батареєю. Дівчата писали так, ніби знали хлопців давно. У листах було стільки дівочого тепла, що гріло душу нам у холодні блокадні ленінградські зими. Отже, був я не лише редактором стінгазети, а й складав листи, різні за змістом, але на одну тему – кохання і дружба. Хлопці були вдячні за ті листи і через деякий час навіть стали вірити, що то писали вони самі. І, мабуть, тому, що автор намагався говорити з дівчатами не від себе, а від самих хлопців, враховуючи їхні індивідуальності.

Куди ж піти? До 19-ї години ще був час.

У радгоспі жив агроном, з котрим познайомився, коли наш взвод косив сіно для їхньої ферми. Агроном на милицях – перебита нога. Найчастіше зупинявся він на луках біля мене. Косити я трохи вмів. Доводилося у дитинстві косити траву корові, бур'ян кролям, яких тримав я ще з шостого класу, – годував, доглядав, бив і навіть вичиняв у розчині з житнього борошна шкурки собі й меншим братам на шапки, на коміри до пальт. Вичинка була приблизна, та все ж хутро не ламалося. Але тут косарям дали норму. На луках ще було багато валунів, і бійцям-косарям доводилося упрівати до сьомого поту. Це бачив агроном і тому підбадьорював мене і таких, як я, косарів. Він навіть сказав, щоб я завітав до нього, коли трапиться нагода.

Родина агронома – він, дружина і бліда, худенька донька років п'ятнадцяти – якраз обідала. Жінка поставила на стіл «щі» на щавлю й кропиві. На друге був вінегрет, найпоширеніша страва у ленінградців часів блокади. Агроном ще дістав пляшку наливки з лісових ягід, і ми випили на честь мого від'їзду і» заласного полку.

– Ви нам пишіть, – нагадала агрономова дружина.

– Мабуть, писати не доведеться, – відповів я понурим голосом.

– Як це? – не зрозуміла господиня.

Господар, перехопивши мій погляд, сказав дружині:

– Є така служба, звідки листи ідуть довго…

– Ага.

– То що ж… Треба комусь і туди, – мовив агроном.

– Ви ніби читаєте мої думки, – сказав я.

– Пора ж уже нашим і блокаду остаточно проривати і гнати німців назад, – докірливим голосом мовив агроном.

На тому розмова й скінчилася. Агроном провів мене до самого шлагбаума, за яким було розташування стрілецького запасного полку.

– Нехай щастить тобі! Все буде гаразді – потис мені руку.

Я пішов стежкою, утоптаною тисячами ніг. Обернувся. Агроном ще стояв, зіпершись на костур.

Віддалік між валуном і каменюкою стояв голкіпером Охріменко. Мамонько бив йому пенальті.

– Чого ж ти, Мамонько, не перев'язав свою праву чорною стрічкою? Видать, не шкода тобі Охріменкового життя? – пожартував я.

Як і домовилися, прийшов я до штабу полку вчасно. У кімнаті сиділи два підполковники – лише «покупці», їхні погляди звернені на гучномовець. Мені кивнули, щоб я сів.