Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

Я взяв газету і став читати, а Валентин нахилив голову набік, як це роблять гармоністи, і затупав правою ногою, відлічуючи басові такти.

– «На позицию де-ву-шка-а-а провожала бойца…» Ні. Не так… – заперечив сам собі.

Кілька разів починав знову перші рядки пісні. Карі очі композитора світилися, обличчя було натхненним. Я не знав, не вірив, що Валентин підбере, знайде, створить мелодію до «Огонька». Десь за п'ятою спробою вже проглядалися музичні такти. Читаючи текст, я підспівував. Ще якісь миттєвості творчих пошуків – і ми заспівали:

 
На позицию де вушка
Провожала бойца,
Темной ночью простилася
На ступеньках крыльца.
И пока за туманами
Видеть мог паренек,
Не окошке на девичьем
Все горел огонек.
 

Так. Це була вже пісня. Її почули телефоністи, радисти, весь взвод управління у сусідніх кубриках. За якісь хвилини «Огонек» співали вже хором. Щира, як удар власного серця, пісня випорхнула з казарми на кронштадтську вулицю.

Від того морозяного лютневого дня минуло дев'ять місяців. Тепер я чув пісню у вагоні робочого поїзда. Нікітенко, звичайно, створюючи мелодію, не думав, що пісня ця матиме крила. Валька тоді жив одним: вкладав у свою мелодію пережите на війні, з її першого дня, мабуть же, думав і про тяжкі місяці блокади, про вбитих і покалічених товаришів, про свою кохану, котра залишилася в Харкові. «Де його Дівчина тепер, де моя?..»

Щоправда, московське радіо вже не раз передавало пісню «Огонек» відомого композитора Матвія Блантера.

Однак «Огонек» Вальки Нікітенка все-таки ближчий до серця. Про це свідчить ота щирість, з якою тут, у вагоні, співали дівчата.

Та ось дівчата вийшли на полустанку, біля якого стояли довгі приземисті бараки, у яких вони жили. Мені стало ніби холодно. Це тому, що ноги були мокрі.

– А знаєте, друзі мої лейтенанти! – порушив я мовчанку, коли поїзд рушив. – Автор музики до «Огонька» мій побратим по військовій службі в Балтфлоті…

– Не вигадуй! – посміхнувся іронічно Микола.

– Пісня ця народилася у нашому артдивізіоні, і хлопці з моєї батареї першими її співали на огляді художньої самодіяльності в день 25-річчя РСЧА. Так конферанс'є й оголосив: – «Музика старшого червонофлотця Валентина Нікітенка!»

– Не здивуюся, коли скажеш, що ти і був отим першим виконавцем? – з недовір'ям посміхнувся Микола.

– Вгадав. Я був серед перших виконавців.

– Чому ж тут мовчав як риба? – запитав лейтенант Василь.

– Я подумки співав і думав про своє.

– А-а-а…

Більше я не втручався у розмову між Василем і Миколою. Вони і далі сперечалися, чи може автором музики бути рядовий солдат, котрий не вчився у консерваторії. Василь казав: «Так». Микола: «Ні». В тому «ні», як і завжди, була самовпевненість москвича, за що його трохи недолюблював, як здавалося мені, лейтенант Василь. А може, й не здавалося, а так і було. Дивного у цім нічого нема, бо ж люди ми, хоча й однакові, як солдати одної армії, зате різні за вдачею й поглядами на людей, часом і на життя.

Однак я не помилився у тому, що Василь про Миколу іншої думки, ніж про мене. Це вже стало відомо незабаром. Обідали ми не разом. Миколу затримав Іван Сергійович.

– Спізнився, – вибачився Микола. – З Москви лист.

– Як дома? – поспитав Василь.

– Порядок. До тебе теж є діло в Івана Сергійовича! – сказав Микола, зиркнувши на Василя, потім на мене.

– Таки щось сталося? – не стримався я.

– Та ні…

Ми їли, весь час позираючи на двері, у яких повинен з'явитися Василь. Повернувся він за кілька хвилин і кивнув мені, щоб я теж був готовий іти до Івана Сергійовича.

– Що там – одразу для всіх пошта прийшла?

– Так точно! – відповів Василь і став доїдати смажену, суху картоплю, що залишилася в тарілці.

Я покинув їдальню.

Іван Сергійович сидів на тому ж місці, де я його побачив уперше, щойно прибувши на віллу. Він підвівся і сказав:

– Навчання закінчується. Цими днями всі ви підете у свої бойові розвідгрупи. Там акліматизуєтеся, парашут за спину – й туди!.. – махнув рішуче рукою. – Два з вас трьох в одну розвідгрупу. З ким би ти, Галко, волів піти?

– Іншої комбінації нема? Тільки два з трьох?

– Так.

– Я піду з лейтенантом Василем!

– Угу! – загадково промимрив Іван Сергійович. – Добре подумав про вибір собі напарника?..

– Зовсім не думав. Ви запитали, я відповів. Мої слова не означають, що не поважаю Миколу. Він гарний хлопець!..

– А Василь обрав тебе, Галко, – ніби ненароком сказав Іван Сергійович.

– А Микола? – поспитав я.

– Це вже для тебе не має значення. Після вечері ви поїдете на нову квартиру…

Довечерювати вже не було бажання. Я збирав свої пожитки. В кімнаті були лейтенанти Василь і Микола. Кожен сидів на своєму ліжку мовчки. Так сидять перед дорогою.

Однак збиратися треба і Василеві.

У двері почувся стукіт. Завітала тьотя Катя. Вона стала біля стіни і, схрестивши руки на грудях, дивилася на Василя і на мене. Губи її ніби ворушилися. Мабуть, вже не тільки Василя І Галку їй доводилося відряджати з цієї затишної вілли у небезпечний світ, яким є глибока розвідка у тилу ворожих військ. Мабуть, знову вона думала про сина чи мужа…

Завжди зосереджене, з скептично стуленими губами й допитливими очима обличчя Миколи вмить розслабилося, стало щирим.

Він обняв Василя і мовби винувато сказав:

– Жаль, що нас трьох не взяли в одну групу.

– Надто розкішно – три радисти в один десант! – сказав Василь.

– Заїжджай, Галко, в Москву!

– Іншої дороги до дому у мене не буде, Миколо, – відповів я на запрошення. – Лише через Москву.

Василь і я вийшли на подвір'я. Повітря прохолодне. Небо безхмарне. У гіллях високої, вже зовсім безлистої яблуні ховався семиденний місяць – такий самісінький, як і жовтневого дня сорокового року, коли я покинув домівку, такий місяць, як і в вечір мого прибуття на цю віллу.

У гіллі посвистував балтійський вітерець. А десь далеко приглушено гриміли артилерійські залпи. Там гриміли бої за Ленінград, що розпочалися на цій землі ось уже два роки й три-місяці. Заради нових і переможних боїв, заради остаточного прориву блокади і розгрому під стінами міста Леніна німецько-фашистської армії Василь і я полетимо незабаром за лінію фронту.

«Прощай, яблуне, на якій ми виявили своє «дитинство»! До побачення, ясен-місяцю, нерозлучний супутнику на різних поворотах моєї життєвої стежки!» – зітхнув я, дивлячись на дерево і на небо.

Віддалік стояла тьотя Катя, схрестивши руки на грудях. Біля брами погуркувала «емка». Іван Сергійович уже відчинив дверці авто:

– Прошу, товариші лейтенанти!

ВАСИЛЬ, ОСКАР І Я

Господар двокімнатної квартири на вулиці Повстання – високий, білобрисий старший лейтенант. Волосся у нього аж жовтувате, ніби вилиняле на сонці.

– Радий, товариші, познайомитися. Я Оскар… – назвався він, вимовляючи слово «товариші» з якимось акцентом, не чисто по-російському, і тут же пояснив: – Я фінн.

«Цей Оскар – фінн, мабуть, і є знавцем німецької мови!» – подумав я, скидаючи шинель.

– Вечеря уже готова! Недавно тут був старшина, привіз продуктів і поставив ось цю пляшку, – запросив нас Оскар до столу.

За час перебування у розвідвідділі я вперше бачив, щоб начальство дозволило сто наркомівських грамів, що було звичайним явищем на фронті. Василь потер руки, ніби зайшов сюди з морозу. Я нишком зиркнув на чоловіка зі шрамом через усю щоку, прагнучи взнати, яке враження на Івана Сергійовича справило оте потирання рук. Він перехопив цей погляд і підморгнув.

– Тут і оселедчик є!.. Живемо, браття! – вигукнув Василь.

Мене взяв за плече білобрисий командир розвідгрупи ї ввічливо сказав:

– Сідайте, товаришу старший лейтенанті.

– Галка! – відрекомендував мене Іван Сергійович.

– А ви, мабуть, Буревісник білокрилий? – запитав я в Оскара.

– Вгадали, – усміхнувся він, сівши між мною і Василем. – Чайка… – Іван Сергійович розчесав їжакувате волосся і провів стомлено пальцем по шрамові.

«Може, горілка на цьому столі не лише на честь першої зустрічі у бойовій групі, а й Іван Сергійович хоче подивитися, у якій мірі спиртне розв'яже усім трьом язики? Від цих начальників з розвідки всього можна чекати!..»

– Чому запишався, Галко? Не п'єш?..

– До армії пив іноді пиво, – признався я.

– Ну-ну… – застеріг Іван Сергійович і підняв чарку. – За вас трьох. За успішні дії. Тиждень-два вивчатимете район і… Була б погода.

Всі випили і стали їсти вінегрет.

Василь дістав шпротину, що пахла димом, і поклав мені на тарілку. Востаннє доводилося куштувати шпроти влітку сорок першого, десь на фронті, на річці Лузі.

– Одному з вас доведеться осідлати залізницю, що веде з Луги на Ленінград, а другому – шосе. Ваш резидент, – кивнув Іван Сергійович на Оскара, – забезпечуватиме відомостями, згуртовуватиме агентуру, без якої неможливо чітко стежити за пересуванням фашистської техніки у напрямку фронту і від фронту. Будете жити не в лісі, а у своїх людей, поблизу залізниці й шосе…

Іван Сергійович витер руки й дістав з планшетки фотографію вродливої, з буйним волоссям дівчини, у погонах сержанта, з орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За оборону Ленінграда», і подав мені.

– Яка?..

– Гарна! – відповів я і передав фото Василеві.

Той схвально похитав головою:

– Хо-ро-ша! Але що це могло значити, Іване Сергійовичу?..

– Галка буде жити, вірніше переховуватися з рацією, у батьків цієї дівчини. Завтра я вам привезу топографічну карту, на якій позначений навіть будинок її рідних. Житло це на околиці містечка, біля шосе. Прийдеш, Галко, вночі і постукаєш у вікно. Люди будуть наполохані, стривожені несподіваним візитом невідомого…

– У якій одежі буду?

Чоловік зі шрамом поклав свою п'ятірню на мою голову і став зачісувати волосся набік.

– Зачіску ти зміниш, щоб поменшав лоб. Будеш у цивільній одежі: сорочка-косоворотка, піджак розміру, який ношу я. Матимеш німецький паспорт, у якому красуватиметься відбиток пальця і твоє фото. Про всяк випадок ми замаскуємо тебе під писаря управи, який завітав у місто. От тільки будь там обережний з цим якірцем, – кивнув він на мою ліву руку.

– На ту пору вже буде зовсім холодно і можна в рукавицях! – додав Василь.

– Галка постукає у вікно крайнього дому і скаже, що в передача від їхньої Олі. Вони не повірять. Можливо, гнатимуть тебе під три чорти. Однак ти повинен знайти з ними спільну мову. Я розповім про деякі найпам'ятніші моменти з життя Олі вдома, а на довершення, коли тебе впустять у сіни, покажеш її фотокарточку. Які мама чи батько залишаться, байдужими, побачивши зображення доньки, та ще й нагородженої орденом! Оля передає вітання, і скоро вони зустрінуть її у визволеному місті. Потім попросиш, щоб вони прихистили тебе з радіостанцією десь у льоху або на горищі хліва, – розпланував по деталі Іван Сергійович.

– Іване Сергійовичу, а наші війська розпочнуть наступ на Ленінградському фронті? – запитав Оскар.

– Група і посилається, щоб забезпечити підготовку і наступ військ Ленінградського фронту. Наші на півдні вже форсували Дніпро, а тут – облога! Будь-що її треба розірвати, розгромити німецьку групу армій «Північ» і повести наступ на Лугу, на Псков, Нарву і далі в Естонію й Латвію.

– А де ж моє місце? – запитав лейтенант Василь.

– На залізничній станції. Там є наш знайомий. Він допоможе тобі законспіруватися з рацією. Рух поїздів повинен бути у тебе, мов на долоні. Та у нас ще буде час домовитися до найдрібніших деталей. Але вже зараз ви повинні переселятися туди уявно, продумувати випадки, що можуть там виникнути, вжитися у свої нові біографії так, щоб у ці легенди ви повірили й самі! Менше думайте про страх, про можливість провалу, здолайте в собі боязкість! Ви воюватимете на своїй землі, за діло справедливе. Настроюйте себе на борців, а не на плаксіїв! Певна річ, буде тяжко. Якби було легко, то ми б не запрошували до себе добровольців, а посилали б людей з будь-якої військової частини, аби тямили вони в радіосправі, у розвідці…

– Ясно! – сказав лейтенант Василь.

– Раз ми вже сюди прийшли, то які можуть бути інші думки, Іване Сергійовичу? Але є борці, а ми звичайні собі. Та ще й жодного разу не стрибали з літака! – висловив я побоювання.

– У Ленінграді тісно, щоб здійснювати тренувальні стрибки. Як процес, стрибок не вартий боязні! Складніше те, куди ти приземлишся. Свої люди там вас зустрічати не будуть… – сказав Іван Сергійович. – Вип'ємо за ваших матерів, за дружину Оскара, за твою дівчину, Галко. Вір, що вона десь є і тобі залишається відданою! За твою наречену, Василю! Певен, вони і в цю хвилину думають про вас. Хай гріють ваші серця їхні думи, і вам тоді стане легше у вашій роботі, що так потрібна всьому нашому фронтові, нашому командуванню, нашій перемозі!

Цей суворий чоловік зі шрамом на. щоці сьогодні, як ніколи, розкрився. В розмові Іван Сергійович намагався підкреслити значимість майбутньої роботи, мовби переконував кожного, що всі ми оті солдати, від яких залежить життя тисяч і тисяч людей на фронті в час майбутніх великомасштабних військових операцій.

Як все-таки стосунки цього старшого офіцера, можливо полковника, були не схожими на відносини офіцерів з підлеглими у запасному полку! І не тому, що Іван Сергійович говорив як рівний з рівним зі мною, з удаваним старшим лейтенантом. Він розбуджував нашу уяву, вселяв гордість за своє «я», тобто за своє місце на війні, бо від того місця залежали і тисячі життів наших воїнів, і успіх військових баталій. А це ж надто багато! Мабуть, тому командування і не квапилося з нашою підготовкою, бо вже ж три місяці, як я в розвідвідділі штабу фронту. Та хіба таких, як я і Василь у них одиниці? І важливо командуванню, щоб всі там діяли напевне, з толком, з повною віддачею і великою відповідальністю. Тому таке й довір'я і така шана бувалого розвідника-ветерана, з поміченою десь у сутичці з ворогом щокою» до нас, салаг, як сказав би мічман Непран.

«А що сказав би старший сержант Мамонько з цього приводу? – раптом пригадалося. – Де тепер Мамонько? У якому із штабів шифрує і розшифровує радіограми? Чомусь не запросили його підполковники… А чи пішов би він? Відмову мічмана можна зрозуміти. Той від голови до ніг, до останньої кісточки – морська душа. Ну, а розсудливий, ображений за щось на свого недавнього начштабу, якому обіцяв не забути, Мамонько?»

Від усіх цих думок, від випитого у мене, мабуть, червоніли завжди бліді щоки і жевріли вогники в очах, бо Іван Сергійович поклав мені руку на плече й тихо сказав:

– Приземляйся з яблуні на землю, товаришу старший лейтенант!

– А-а… Звичайно, пора спуститися з яблуні… – мовив я, зітхнувши.

– Не чую пісні! – мовив веселим тоном Іван Сергійович, немов командир роти солдатам, що крокували пліч-о-пліч з ним.

– А хіба можна? – поспитав Оскар.

– А чому ж ні?

– Починай. – Галко, свій «Огонек», – сказав Василь.

І пісня Ісаковського і Вальки Нікітенка залунала.

Цього дня з нами проводив заняття якийсь офіцер. Він розповідав про економіку району, куди збирається летіти група, про обстановку, тамтешні порядки, про систему перепусток, давав характеристики окремим діячам, називаючи їхні прізвища, яких треба побоюватися як запеклих фашистських лакуз.

Подібну інформацію нам давали упродовж усього тижня. Радіоспеціалісти вже не тривожили нас, вважаючи, що ми з Василем готові до самостійної роботи. Невдовзі привезли одежу. Мені дали костюм. Піджак з довгими і покатими плечима. Сидів він на мені, мов на опудалі. Косоворотці я був радий, бо любив носити такі сорочки дома. Галстук не одягав навіть у десятому класі, бо здавалося, що застебнута на всі ґудзики сорочка, та ще вузол краватки, не дають дихати. Тож я і звик ходити розхристаним. У флоті ця звичка не мала практичного значення: шия завжди відкрита. А ось у запасному стрілецькому полку ротний не раз «давав прикурити» за розстебнутий комір гімнастерки.

Костюм шитий таки на Івана Сергійовича, а не на мене. Рукава задовгі, плечі спадисті. Отакий батьківський костюм, хоча й перешитий, носив я у восьмому класі, коли вже тата не було: помер від скороплинних сухот. Грошей на пристойну одежу не було, і я доношував батькове, сяк-так підігнане тіткою Марією, татовою сестрою.

Тітка шила одежу упродовж сорока літ. відколи її ноги переїхало колесом «з воза. Однак майстринею так і не стала. Тітка весь час боялася, щоб не пошити штани, піджак чи сукню надто завуженими, куцими і про всяк випадок шила із запасом, на виріст – і малим, і старим. Всі ходили у просторій одежі, всі тітку підхвалювали, аби не образити безталанного кравця. Ніякий багаторічний досвід не зміг з тітки зробити справжнього майстра. 1 все від боязні, що пошите буде вузьке, мулятиме і що з малого більшого не зробиш.

Приміряючи костюм, я згадав свою тітку, талант якої був у тому, що вміла вона захоплююче оповідати різні історії, що траплялися у селі. Її слухали жінки, котрі завжди збиралися у нашу хату, пороззявлявши роти. Коли тітка переповідала принесене кимось, то її великі карі очі світилися та й уся вона, сива і натхненна, була в ці хвилини ніби провидницею, що знала все.

Підготували мені німецький паспорт з печатками і з відбитком великого пальця. Був я сфотографований шістнадцятирічного хлопця. Мені не важко було скоротити вік на п'ять років, якби не той якірець, емблема рідного Балтійського флоту.

Вечорами ми обговорювали ситуації, що могли трапитися у тилу фашистів, сперечалися, шукали надійніші рішення. У більшості дискусій я і Василь були однодумцями. А це означало, що повинні дбати не лише про радіозв'язок, а й про агентуру, бо нам доведеться виходити на зв'язок з людьми, без них же буде обмаль інформації про ворога.

Ми зовсім не применшували роль командира. Оскар був старшим від нас, знав добре мову ворожої армії. Та в час обговорення гострих ситуацій іноді висловлював сумнів: «А якщо у нас це не вийде?» Василь же. поспішав відповісти: «Треба зробити все, щоб вийшло».

Можливо, обережність резидента якраз і знадобиться у ситуаціях, у які потрапимо по той бік фронту. «Сім разів відміряй, а раз відріж». Однак оті «сім разів» не виключать рішучості, коли треба добути розвідувальні відомості.

Інколи ми ходили до кінотеатру «Спартак», що на вулиці Салтикова-Щедріна, по двоє й поодинці. Іван Сергійович не радив у людних місцях бувати утрьох. До того ж обличчя Оскара якесь запам'ятке, худощаве, з глибокими зморшками, а волосся із золотавим відливом, біляве.

Шостого листопада Іван Сергійович прибув до нас надто збуджений.

– Пробач… – звернувся до мене. – Але ти вже не наш. Далі бути на занятті тобі не цікаво. Ходи, погуляй по місту.

– Як не ваш? – не знайшов я інших слів, бо був здивований до краю.

– Тебе переводимо в іншу групу. Там щось з радистом. Повернешся під вечір.

Оскар, Василь і я здивованими очима зирили на свого начальника, погано розуміючи, як таке може статися після того, як усе вже підготовлене до відрядження у ворожий тил.

– Таке розпорядження начальника розвідвідділу фронту генерала… – сказав для певності Іван Сергійович.

Знічев'я побрів я у перукарню. Сів у вільне крісло. Перукар перемовлявся зі своїм напарником, старим, зігнутим чоловіком. Обидва прагнули до розмови з клієнтами. Та мені було не до балачок. Я бачив віддзеркалене своє обличчя і очі, що зараз були сумними. «Куди мене відряджають? Що там за група? Мала чи велика? Куди доведеться летіти?..»

Бачачи моє обличчя заклопотаним, перукар сказав співчутливо:

– Все обійдеться. Повірте мені. Ви танкіст? – затримав він погляд на емблемі.

– Після госпіталю дали трохи перепочити…

– Само собою. А тепер на фронт? Під Ленінградом тим танкам і не розвернутися: то каміння, то болота, то ліси, не те, що на Україні, куди отак пішли могутньо наші танки з-під Бєлгорода…

– Розвернемося і тут! – сказав я, аби що відповісти.

– Люди кажуть, що сьогодні наші візьмуть Київ. Оце буде подарунок до Жовтневих свят!

– Повинні взяти Київ…

– А ви, товаришу старший лейтенант, мабуть, з України?

– Так. Але в Києві ніколи не був.

– Зате в Ленінграді побували! – тяжко зітхнув перукар і змовк, думаючи про пережите і, напевне ж, про смерть когось із своїх.

Кілька годин я ходив по осінньому місту, мов сновида. Та ще погода якраз під настрій. Низький туман повис над вулицями. Віддалік будинки нагадували затоплені скелі. Мряка, здавалося, проникала в саму душу, від чого було сумно і безнадійно. Думав про Василя й Оскара. Невідомо, кого до них пришлють третього. Але вже відомо, що другого Галку Вася не зустріне у житті. Ми ж не просто подружилися, а встигли взнати душу один одного. Ця обставина й змусила нас обох назватися по імені, коли цього зажадав Іван Сергійович. Це важливо для роботи у ворожому тилу у групі з трьох осіб. 1 ось наші плани, надії діяти разом й допомагати командирові Оскару тепер залишаться десь позаду: радист Галка уже чужий!

Повернувся я, коли вже давно стемніло. Як і вперше на цій квартирі, кухонний стіл був застелений білою скатертиною, і на ньому у тарілках розставлені страви.

Оскар, Василь і Іван Сергійович уже чекали на мене. Наперебій вони стали вигукувати:

– Київ наш!

– Війська Першого Українського фронту…

– Під командуванням Ватутіна оволоділи столицею України…

– Вітаємо тебе! Залишилося взяти ще п'ять столиць – Мінськ, Вільнюс, Ригу, Таллін і Кишинів… – збуджено говорив лейтенант Василь.

– І, мабуть, десяток столиць інших держав і самий Берлін! – сказав Іван Сергійович. – Тож сьогодні початок. Кінець ще далеко!

Старший лейтенант Оскар та Іван Сергійович пішли в іншу кімнату, до буфета. На кухні залишилися Василь і я.

Губи у Василя скривлені, ніби від болю. Очі налиті слізьми. Так, у сірих Василевих очах, які подовгу можуть не кліпнути, я помітив якусь нерішучість, розгубленість і ще те, що люди називають вірністю. Це означало, що я з ним був справжнім побратимом, хоча в бою, в десанті побувати ще й не довелося.

– Ти що, Васю?

– Сльози самі по собі. Некеровані, як і радіохвилі, бо почують їх і свої, і німці. Мені важко буде без тебе. Мені здається, що ми з тобою ось уже три місяці, як народилися близнюками і не можемо один без одного й у ворожому тилу. Без тебе я там загину..! – ледь чутно мовив Василь.

– Що ти говориш?

– Вірити у такий фінал не хочеться, а передчуття є! Однак ти помовчуй, а то полковник…

– Який полковник?.. Звідки ти знаєш, що Іван Сергійович полковник?

– Микола казав, а той знає більше, ніж ми…

– Нащо мені говорити про те, що в тебе на серці! Когось же пришлють. Звичайно, гарного хлопця!.. Ситуація! Скільки було обговорено, плановано, і все для мене розвалилося, мов хатина під важким танком КВ. Вже не доведеться корчити із себе писаря управи, коли жандармерія зажадає документи, не передати батькові й матері фото Олі з орденом і медаллю. Та що вдієш, Васю…

До кухні зайшли Іван Сергійович і старший лейтенант Оскар, принесли чашки. На плиті тим часом кипів великий чайник і парувала в каструлі каша, що її Оскар заправив тушкованою свининою. Запахло лавровим листом і чорним горошковим перчиком.

Вони сіли, але не як тоді, коли вперше вечеряли у цій хаті. Я між Оскаром і Василем. День 6 листопада був воістину історичний і тому, що це була 26-та річниця пострілу з крейсера «Аврора», і тому, що війська Першого Українського фронту повернули Батьківщині найдавнішу столицю Русі – багатостраждальний Київ. А тут якийсь випадок змінює кермо моєї долі.

Хтось потеленькав у дзвоник. Василь відчинив двері. Увійшов шофер у цивільному одязі й сказав Іванові Сергійовичу:

– Дозвольте?.. Машина вже стоїть на вулиці.

– Хочеш, перекуси? Час ще є. Хай хлопці побудуть разом…

Вже який раз дивувався я оцій зовні суворій, з шрамом на щоці людині. Скільки у полковника батьківського тепла, якого я так мало пізнав, бо батько помер, коли мені було чотирнадцять, та й просто я тоді не помічав цього. Батькове тепло відчуваєш потім, після його смерті, коли виростеш сам. Тепло те, як струм в акумуляторі, віддається довго ще й довго, а може, і все життя, якщо велика сила душі була в батька. Тому кожен порух, кожна фраза Івана Сергійовича, на зразок: «Нехай хлопці побудуть разом», залишається у пам'яті, западає в душу.

– Ви і над тією групою начальник? – запитав я.

– Там інший.

– Угу…

Та ось ми присіли перед дорогою. Я дивився на своє ліжко, дбайливо заправлене Василем, бо так акуратно, як він умів, я не заправляв. Все-таки ота розхристаність, за яку ганяли у запасному полку, відчувалася і на заправленому ліжку. Василь же те робив мені потай, і навіть Іван Сергійович думав, що так заправляю свою постіль я. А може, удавав, що не помітив того чужого старання? Чи вбачав у цьому взаємовиручку на перших сходинках дружби.

На вулиці довго не затримувалися. Обнялися, поплескали один одного по плечу, і я сів у машину. Неймовірно було жаль чомусь Василя. Нащо він говорив про оте передчуття? Невже людина може відчувати свою скору загибель?

– Все буде гаразд, Васю! Оскар! – гукнув я, висунувшись із кабіни, так голосно, що озирнулися прохожі.

Як мені хочеться, щоб у них усе обійшлося добре там, на тім боці, бо це ж несправедливо, коли отакі люди загинуть. Війна! Війна! Скільки ти вже понесла життів людських і скільки ще понесеш, поки наша армія дійде до Талліна, Риги, Вільнюса, Мінська, Кишинева, до Варшави, Праги, Будапешта, Бухареста, Софії, Белграда, Тірани, Відня і… ще й до самого Берліна. Скільки ще не здобутих у бойових операціях столиць! Як ще далеко до західних кордонів СPCP, звідки війна почалася!»