Текст книги "Галка"

Автор книги: Павло Автомонов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

Ось і ручай. Вода у ньому рудувата, ніби змішана з кров'ю. Ручай глибокий, порослий осокою. На купинах стирчала рідка, мов чубик у капітана Кротова, трава.

Мамонько озирався. Та ніхто за ним не гнався. До танка і зеленого «острівця» підійшли якісь солдати.

Як нехоробрився Мамонько, виправдовуючи себе, та сумніви, мов черва, точили його мозок. «Краще було б, якби мене легко поранили, аби підібрали свої. Можна було прострілити долоню. Однак лікарі одразу взнають. Та автомат не гвинтівка, сприсне рука – і в серце ще всадиш сам собі кулю. Нехай уже!..»

Русло ручая звивалося, неначе гадюка, понад траншеями, які щойно були відбиті у німців, а потім круто повертало на південь, у глиб ешелонованої оборони противника. Мамонько проповз ще трохи, затим підвівся і, пригинаючись, побіг бережком. Раз по раз зупинявся, падав, прислухався до виття мін і снарядів. Тепер щільною стіною металевого граду снаряди і міни летіли од німців. «Яка ще в них сила! – подумав Мамонько. – Це ж треба підвезти під самий Ленінград стільки снарядів, мін, інших боєприпасів, харчів, щоб забезпечити цілу армію, яка ось уже два роки обстрілює й бомбує Ленінград і отак уперто б'ється на фронті! А політрук у запасному полку казав солдатам, що партизани влаштували операцію «Рейкова війна» місяць тому. Яка ж ціна тій «рейковій війні», коли німці засипають таким шквальним огнем?»

Ця думка стала для Мамонька ніби відкриттям. Тепер ліками для його скаламученої душі будуть події, факти, що утверджуватимуть силу німців, їхню організацію на фронті, їхнє вміння забезпечити «порядок», навіть коли ініціатива цього літа й осені перейшла на бік Червоної Армії. Тож, виходить, німцям ще далеко до поразки, ще не все пропало.

Що скаже він тим, котрі допитуватимуть його? А скаже, що він не перший такий. На їхній бік перейшов сам генерал Власов. Не здався, а перейшов! І Мамонько теж переходить. І не з порожніми руками, а з документами недавніх своїх двох співслуживців. «Які причини спонукали тебе перейти?»– запитають німці. «Які?..» І справді, які в нього причини перейти на бік противника? Невіра у перемогу над Гітлером? Брехня! Це не сорок перший і не літо сорок другого року, коли Червона Армія на півдні відступала до Кавказького хребта і до Волги. Тоді що він мусить сказати німцям, котрі допитуватимуть його? А те, що ненавидить Радянську владу, вірить у спілку Власова з Гітлером. Ще скаже, що поразки на фронті у німців тимчасові, що за Дніпром вони зупиняться і назавжди.

Звичайно, Мамонько знає ще одну істину. Ось вона: якщо Червоній Армії та її союзникам на Заході пощастить розтрощити армію Гітлера, то після війни ворогів у Країни Рад не зменшиться. А поки що треба вижити, перечекати, щоб не трапилося так, як з Овчаренком, котрий замахнувсь на танк і сам загинув.

Мамонько біг уже з усієї сили, а в душі радів, що був далеко від мічмана Непрана, від солдатів свого взводу. То й добре, що не дуже цікавилися у 61-й дивізії поповненням; із запасного, а одразу в атаку. Якщо Непран не знайде трупи Овчареика й Охріменка, то навряд чи хто в штабі їх знає. А уб'ють Непрана, то, вважай, Овчаренко й Охріменко пропали безвісти, як і він, старший сержант Мамонько.

– Хальт! Хенде хох! – раптом пролунав голос із чагарника.

На Мамонька націлилося чорне вічко автомата «шмайсер».

2

«Добре начало – половина діла», – подумав Мамонько, коли німці дали йому поїсти і пригостили цигаркою. Він потрапив у розташування дивізії «Поліцай», яку нещодавно перекинуто із південно-західних районів області, де солдати здійснювали каральні заходи проти партизанів. Полонених у німців не було, і тому з Мамоньком на передовій говорили тільки офіцери.

Надвечір він потрапив на допит до оберштурмфюрера Вундерліха. Ще того вечора стало відомо, що німецькі частини залишили Синявино й одійшли на «раніш підготовлені рубежі» і росіяни припинили активні дії у цьому районі.

Солдат привів Мамонька до хижі, збудованої у лісі недавно, бо колоди були свіжі і пахли хвоєю. За столом сидів офіцер. У нього есесівські петлиці і погони оберлейтенанта. Мамонько стукнув закаблуками начищених до блиску хромових чобіт.

– Я розумію по-російському! – самовдоволена сказав оберштурмфюрер Вундерліх. – Розповідайте…

– Я слухаю ваші, пане офіцер, запитання.

– Ви перейшли до нас по своїй волі?

– Так точно.

– У вас досить глузду, щоб знати, що нас цікавить, – завважив оберштурмфюрер Вундерліх.

– Звичайно. Я був штабістом, – ще наголосив Мамонько. – До липня цього року служив в окремій частині.

Оберштурмфюрер Йундерліх розгорнув карту, і Мамонько показав місце розташування частини.

– У червні ми отримали нову техніку СОН-2. Кажуть, що ці апарати прислали з Англії. Дехто думає, що це російська техніка, а тільки назви на приладах і ручках написані англійською мовою, мовби для конспірації.

Офіцер закліпав очима і став поквапно записувати. Прилизане волосся у Вундерліха було рідке, і Мамонько, як бувало часто по той бік фронту, з гордовитою усмішкою занурив три пальці у свою хвилясту чуприну.

Цей жест одразу ж був помічений уважним Вундерліхом, і він гострим поглядом своїх очей, здавалося, Пронизав полоненого наскрізь. Мамонько вже був не радий, що в дивізії перукар чи якийсь солдат не обпатрав його чуб під «нулівку».

– Своє самолюбство ви повинні були залишити по той бік окопів! – неголосно, але твердо, мов наказ, проговорив оберштурмфюрер Вундерліх. – У вас же багато там залишилося ворогів?

– Звичайно, були… – знітився Мамонько від такого запитання і подумав: «Це все через тебе, капітане Кротов, я, мов на екзамені перед офіцером есесівських військ! Ти і твоя нинішня дружинонька привели мене сюди».

– Розповідайте далі, – нагадав нетерплячим голосом оберштурмфюрер. – Прилади СОН-2…

– Апарати СОН-2 засікають висоту й азимут літаків противника на кілька десятків кілометрів. Ми мали змогу заздалегідь повідомити артбатареї про наближення літаків, навіть коли вони за хмарами.

– Як точно працював СОН?

– Цього сказати не можу.

– Ви були у штабі частини? – не то запитав, не то ствердив Вундерліх. – За що ви відповідали?

– Вів документацію, розшифровував окремі телеграми і дані, які поступали із СОН-2.

– Що то за шифри?

– Таблиця, як шахова дошка. По горизонталі й по вертикалі кожна клітина має дві цифри, як ото гра у «морський бій»… – Мамонько навіть показав пальцями, як він «стріляв» колись на уроках у тому «морському бою».

– Не зрозумів, – насторожився оберштурмфюрер.

Мамонько пояснив дохідливіше, і німецький офіцер зверхньо усміхнувся:

– Це примітив, а не шифр…

– Потім я потрапив у запасний стрілецький полк. Сорок восьмий, – додав Мамонько. – А звідти у піхотну дивізію…

– Добре! – був задоволений оберштурмфюрер. – У які частини брали поповнення?

Напружуючи думку, Мамонько пригадував дивізії й окремі частини, що їх називали солдати запасного, прощаючись з тими, котрі ще залишалися чекати своєї черги. Однак окрім трьох-чотирьох номерів дивізій Мамонько назвати не міг і розвів руками:

– Я ж тоді не думав, що доведеться мені бути в полоні.

– Ви одверті…

– Як перед богом.

– Зрозуміло, – змилостивився оберштурмфюрер. – В які війська із запасного полку брали солдатів?

– Кілька чоловік узяли до «катюш», – пригадав Мамонько. – Шість чоловік – у Ленінград… До штабу Ленінградського фронту. П'ятеро з них розмовляли по-німецькому. З шести солдатів я знав тільки одного – радиста.

– Радист може з'явитися близько, навіть отут, – загадково і самовдоволено додав Вундерліх. – Опишіть портрет радиста.

«Нащо я згадав про підполковників, п'ятьох солдатів і радиста – Охріменкового й Овчаренкового дружка? Невже оберштурмфюрер вірить, що з тим радистом може зустрітися десь тут, у своєму тилу?» У Мамонька пересохло в горлі, і він ковтав слину, яка здавалася йому такою гіркою, як і пілюля хініну.

– У вас надто пізно пробуджується почуття розкаювань, що прийшли до нас! – раптом промовив голосом прокурора оберштурмфюрер. – Пізно…

– Я це розумію. Хоча не шкодую, що прийшов до вас! – поквапливо запевнив Мамонько і зітхнув: – Радистові років двадцять. На вигляд зовсім пацан…

– Не розумію… – підняв палець Вундерліх, і Мамонько побачив на тому пальці великий перстень.

– Зовсім хлопець. Але чоло високе, круте. Ось такий лоб, – подивився Мамонько на свої стулені чотири пальці. – Чорнявий. Чубик їжаком. Очі великі – чорні, пронизливі, але добрі.

– Стоп! – застеріг Мамонька оберштурмфюрер. – Як це – пронизливі, добрі?

– Він щирий, душевний хлопець. Таким його вважали в полку. Це і відповідає «добрим» очам. Та я бачив ті очі й у хвилини суперечок. Тоді ті очі «пронизливі», – не знав і сам, як пояснити, Мамонько, позираючи на оберштурмфюрера, котрий щось записував до свого зошита. – На лівій руці тушшю витатуїрований «якір». Родом з Харківської області. Здається, 5 серпня його село взяла Червона Армія…

«Нащо я все це кажу німцеві? Про радиста… Я ж більше нічого не знаю, а німці подумають, що обізнаний з тими ділами, заради яких узяли радиста в Ленінград».

Та слово не горобець… Оберштурмфюрер Вундерліх старанно записував, і Мамонько зрозумів, які важливі для німця були саме відомості про морячка-радиста, про підполковників, котрі приїздили, щоб узяти знавців німецької мови.

– Шкода, що той радист з Харківської області, – зауважив оберштурмфюрер.

Ще й ще Мамонько збагнув, як далеко за отим початком, коли було покінчено з Охріменком і Овчаренком, зайшов він у своїй помсті капітанові Кротову, у бажанні більше не ходити в атаки. Вороття назад ніякого.

Оберштурмфюрер Вундерліх шкодував, що радист родом з Харківщини, бо фронт стояв на Дніпрі, а Харків уже недосяжний для ока і довгих рук німецької контррозвідки, яка б по назві району, по прізвищу неодмінно знайшла матір того радянського парашутиста.

Мамонька раптом пройняв жах. Його рідна ненька теж десь у селі, яке під владою німців, а може, і в партизанській зоні. Як йому бути, щоб мати не стала причетною до нього особисто? Він захвилювався: задихав важко, на чолі виступив піт. Такого з ним не траплялося. Хіба тоді, як капітан Кротов вихопив пістолет, погрожуючи розквитатися.

– Що з вами? – запитав оберштурмфюрер, наливаючи з глечика в череп'яну чашку води.

– Пане офіцер! Коли ласка, скажіть, де моє місце як полоненого? – спитав.

– А-а… Ось що вас схвилювало! Логічно… – Оберштурмфюрер дістав з польової сумки газету «Доброволец» і подав полоненому: – Ознайомтеся.

Очі Мамонька пробігли по фразі, що під заголовком газети. З Мадріда сповіщалося про інтерв'ю з А. Ф. Керенським. Слова Керенського: «Россия вполне созрела для борьбы за свободу. Я твердо верю, что генерал-лейтенант Власов поведет ее по верному пути».

І, ніби на підтвердження слів Керенського, надрукована стаття про генерала Власова. Автор статті утверджував, що рік тому Власов перейшов на бік німців і тепер створює «русскую освободительную армию», прийнявши на те благословення високих духовних санів древнього Пскова. В юності А. А. Власов закінчив духовну семінарію і вірить, звичайно, у бога, хоча й служив більшовикам.

«А. насправді дурний той Власов, що перейшов по своїй волі на бік Гітлера, – подумав Мамонько, дивлячись у розгорнену газету. – Хоча, певно, мав якісь свої плани, переходячи до німців. Не з п'яної голови надумав таке».

Мамонько потер рукою спітніле чоло. «Ні, таки був і є якийсь великий розрахунок у генерала Власова! Та й Керенський пише, що «Россия вполне созрела…» Не все кінчено у німців. На щось вони та надіються. Може, замиряться з Англією й Америкою, і тоді… Хіба можуть довго бути у приятельських відносинах комуністи з імперіалістами?»

Ще в газеті були оголошення: хтось когось розшукував і залишав свою адресу. Тих, кого шукали, були офіцерами із війська Донського генерала Краснова і з війська барона Врангеля. «Хто б міг подумати! – прикусив губу Мамонько. – Виявляється, живуть десь офіцери барона і генерала! Життя іде…» Ще деякі «женщины» шукали «мужчин», не старших тридцяти років, щоб вийти заміж. «Живуть же люди! – подумав Мамонько. – А я ніби розкис. Скаже цей оберштурмфюрер, що я ганчірка. Не буду ж у них рядовим. Не Ріо-де-Жанейро тут, не окрема частина ВНОС, та все ж не на передовій, як під Синявином!»

Мамонько подав газету Вундерліху.

– Залиште в себе. Ви можете служити і в генерал-лейтенанта Власова, – порадив Вундерліх. – У них… – кивнув на газету. – Є «Русский комитет», є штаб, є союзник – «Русская освободительная армия». А в Добендорфі є навіть школа пропагандистів-інструкторів РОА.

Говорячи все це, оберштурмфюрер «товкся» очима по обличчю Мамонька, дізнаючись, яке враження справляє на нього пропозиція піти до власовців.

А Мамонько тим часом сперечався сам із собою. «Нізащо! Бути власовцем – значить бути зрадником!» Він не раз чув у запасному наймерзенніші слова про власовців. Деякі червоноармійці Знаходили листівки, що їх скидали німці. В них говорилося про Власова-генерала майже так, як і в газеті «Доброволец».

Краще вже іти в табір полонених! Не стануть же там його тримати на голодному пайку після того, як він стільки розповів оберштурмфюреру. Про розстріли й катування тисяч полонених червоноармійців, про що говорив політрук, не може бути й мови. Старший сержант по добрій волі прийшов сюди! Мамонько прикусив губу: «По добрій волі. Отже, я «доброволець».

– Другий у вас шлях – табір військовополонених. Житимете з усіма й будете нашим повідомлювачем. У таборах завжди є ті, що хочуть утекти до партизанів, шукають зв'язки з комуністами й іншими підривними елементами! – сказав далі оберштурмфюрер.

«Ні! Ні!.. Не стану «стукачем»! Не хочу в табір. Не хочу! – ладен стати на коліна Мамонько. – Краще у школу пропагандистів».

Мамонько тяжко зітхнув. Є каяття, та нема вороття…

– Пошліть мене, пане оберштурмфюрер, в Добендорф.

– В школу пропагандистів устигнете, – сказав Вундерліх. – Я дам вам туди рекомендацію, але спершу треба заслужити довір'я…

– Які мої обов'язки? – завбачливо мовив Мамонько.

– Фюрер наказав від Нарви до Вітебська і далі по Дніпру до самого Чорного моря спорудити від більшовицької навали «Східний вал» і назвав цю запруду «порогом великої Німеччини». А ви повинні знати, як борониться поріг власного дому… У цій могутній лінії є відтин у районі Пскова, за який я відповідаю перед командуючим групою військ «Норд» фельдмаршалом Кюхлером. Відповідаю: за робочу силу, що її треба доставити з партизанських районів, з сіл і міст цього краю, за безпеку будівництва. Ваша робота – вистежувати лазутчиків штабу Ленінградського фронту, якщо вони виявлятимуть інтерес до нашої лінії, братимете участь в окремих не ризикованих каральних заходах. Працюватимете під маскою партизана. Робота надто ціниться. Вас чекають нагороди й умови, які тільки уві сні можна побачити.

Оберштурмфюрер чекав відповіді, а старший сержант Мамонько не знав, що й відповісти. Попав, як курка в «борщ! Це ж усе одно, що я пішов би разом з тими шістьма, котрих повезли підполковники. Тільки з них готуватимуть там розвідників, лазутчиків, як називає їх німець, а з мене – навпаки – «мисливця» за шпигунами. От тобі, Мамонько, і. школа пропагандистів за тридев'ять земель від фронту і від партизанів! – пожурив свою долю полонений. – Може, не варто було здаватися німцям? Може, мені на роду написано жити ще півста років, навіть п'ятдесят два, до двохтисячного, до нової ери?.. Вірив же радист, дружок Охріменка й Овчаренка, що його не вб'ють на війні, бо витримав на собі півтори тонни смертоносного металу! Може, нехай відправляє мене цей Вундерліх у табір полонених?.. Там видадуть арештантську робу з нашитими на спині латинськими літерами «SU», що означає «Совьєтуніон». Голод, холод, хвороби, непосильна рабська праця…»

– Мамонько, – сам того не помітивши, пробурчав уголос і здригнувся під пекучим поглядом обершїурмфюрера. Пригадалася рідна мати. Як вона зараз поживає? Де? У селі під німцями чи в партизанській зоні? Якщо жива, то щб сказала б, дізнавшись, що син її уже не в Червоній Армії?

– Гер… гер оберштурмфюрер! Коли ласка, дайте мені інше прізвище. Заради благополуччя моєї матері, якщо жива вона… – благально, ніби у молитві, склав руки Мамонько. – Я згоден. Буду служити у вас…

– Ви католик? – Запитав Вундерліх.

– Я православний, як і генерал Власов.

Оберштурмфюрер з іронією посміхнувся і сказав:

– У цьому є рація. Вигадуйте собі прізвище.

– Кротов! – раптом випалив Мамонько, назвавши прізвище, яке він не забуде ні вдень, ні вночі, ні зараз, ні в останню хвилину життя, якщо йому доведеться жити й до двохтисячного року.

– Кротов, – задумливо повторив Вундерліх. – Кріт риє землю. Бистрий і невидимий. Прекрасно! З таким прізвищем тільки і вистежувати сліди російських парашутних груп і партизанів. Кротов! Звучить упевнено. Кротов! – раптом перейшов на «ти» оберштурмфюрер. – Ти станеш Кротовим – грозою розвідників і диверсантів.

«От тобі, бабуню, і Юрків день…» Хіба ж Мамонько йшов сюди, щоб стати «лісовим котом» – ловцем парашутистів? Він кусав губи. Нащо ото говорити було про двох підполковників, про тих п'ять знавців німецької мови? Оці відомості й наштовхнули оберштурмфюрера Вундерліха на думку, що Мамонько може знадобиться німцям в охороні безпеки лінії оборони.

– Все! Домовилися. Завтра їдемо в Псков! – сказав Вундерліх, як давно ним уже вирішене – Там повчитеся, ознайомитеся з обстановкою, приймете присягу на вірність генералові Власову і великому фюреру Адольфу Гітлеру…

3

Три останніх місяці сорок третього і два перших тижні нового 1944 року надовго запам'ятаються старшому сержантові Мамоньку.

Немало пережито за цей час. Кротов був на курсах у Пскові, де власовців учили перевтілюватися у своїх земляків-партизанів. Здавалося, нічого складного тут нема. Бо й партизани – росіяни, українці, білоруси, сини інших народів, ї в генерала Власова теж – росіяни, українці, білоруси, та ще й легіонери, які моляться аллаху. Одежа у Кротова – партизанська, автомат радянський, з яким він і прийшов до німців під Синявином. Знали Кротов і власовці, що з ним виходили на завдання, прізвища командирів партизанських бригад і окремих загонів. І все ж боязко бути у такій розвідці. Кротову здавалося, що його видають місцевим людям і партизанам його очі й неспокійні у них вогники, породжені боязню за своє неоціненне життя. Кротов у вовчій зграї вив по-вовчому. Німці любили цього звіра і тому йменували свої командні пункти, наприклад, «лігво вовка». Останню операцію проти партизанів названо також «Полювання на вовка». Скільки було тих операцій, починаючи із сорок другого року?

В дні, коли Мамонько ставав Кротовим, командуючий Кюхлер звернувся до місцевих жителів східних областей Ленінградської області, щоб вони негайно «евакуювалися у більш безпечні зони», тому що «окупаційні власті не можуть в обстановці, що склалася, прийняти на себе охорону їхнього життя і збереження майна».

Прочитавши звернення, Кротов (в ті дні він учився на курсах) повірив у гуманізм німецького командування і був здивований, чому не хочуть евакуйовуватися в безпечну зону місцеві люди. Небажання покидати рідні місця призвело до того, що окупаційні власті оголосили кожного, кому виповнилося десять років, працездатним. А прямий начальник оберштурмфюрера Вундерліха – командуючий охоронними військами групи армій «Норд» – Бот у наказі, розісланім каральним частинам, написав: «Жоден росіянин не заслуговує довір'я».

Оце догралися! Нащо дратувати німців? А тепер – спалені хати, села, вбиті люди, серед яких і ота робоча сила, котрій минуло десять років! Самі ж винуваті!» – говорив сам до себе Кротов, а здавалося, його чують усі жителі цієї непокірної області.

Самі винуваті! Тому не випадково командуючий Кюхлер у новому наказі військам тилу сказав: «Удари й акти саботажу на залізницях, на шляхах сполучення, проти установ вермахта все збільшуються, що приводить до численних жертв серед особового складу. А все це свідчить, що місцеве населення широко підтримує партизанів і саботажників».

Фашисти нарощували сили проти партизанів. У жовтні-листопаді 1943 року, коли населення повстало проти окупаційних властей, командуючий охоронними військами Бот ввів проти партизанів 207-му, 285-ту і 281-шу охоронні дивізії, 388-му навчально-польову і майже 20 охоронних батальйонів. У смузі дій 18-ї армії, згідно наказу. Кюхлера, виділено ще 20 батальйонів (від кожної дивізії на фронті по батальйону). Та ще командування німецьких військово-повітряних сил доручило командуючому 1-им повітряним флотом Пфлугбайлю посилати щодня по кілька ескадриль на партизанські села і бази в лісах.

Ще ніколи з групи армій «Норд» не виступало стільки сил, як восени сорок третього року. Така була відповідь на заклик Ленінградського штабу партизанського руху підняти у тилу німців народне повстання проти німецьких окупантів, повстання за радянський народ, за хліб, за селянське і державне добро. В Ленінградській області палахкотіло три вогнища, два з яких – на північ від лінії Псков – Дно – Стара Руса – ріка Волхов. Третій повстанський край на північному заході області, де діяли 12-та, а також 6-та і 2-га партизанські бригади. Межі цього партизанського району на заході й півдні виходили безпосередньо до лінії «Пантера». Отой невидимий стик між 2-ю бригадою партизанів і районом будівництва оборонної смуги на північ і північний схід від Пскова і контролював оберштурмфюрер Вундерліх.

І ось Кротов отримав нове завдання – довідатися, чи справді на хутір «М» прийшли партизани групи секретаря Псковського підпільного райкому партії Акатова? Оберштурмфюрер Вундерліх хоча й пізно, але знав, що 30 грудня у селі Новоселля відбулося засідання партійного і радянського активу – з півтораста чоловік. Факт цей дуже розлютив німців, бо діялося це під носом у них, за десяток кілометрів від лінії «Пантера», яку німці хочуть зробити, як і весь «Східний вал», – неприступною для Червоної Армії. А виявилося, що на тій нараді партизани теж говорили про будівництво укріплень навколо лісових таборів, про людські резерви для партизанських загонів, про розширення продовольчих баз, а не лише про політичну роботу комуністів у селах і в партизанських формуваннях.

Кротов мав пересвідчитися, чи зупиниться на цьому хуторі Акатов і з ким він зустрічатиметься. Мабуть же, сюди прибуде хтось з керівників новосельської оргтрійки. Коли так, то завтра ж хутір обложать німецькі солдати з охоронної дивізії – і партизани не дорахуються ще кількох своїх керівників. Тоді були перебиті організатори псковського партійного підпілля і тільки Акатову пощастило услизнути.

Коли на східному небосхилі, над принишклою смугою лісу раптом заясніла, немов, проявилася на фотопапері, золотава півкуля місяця, Кротов і два його супутники – Пеньковський, ставний чоловік років під тридцять, і вузькоплечий Рябушкін – діставалися до луків, на яких загубилася у снігових кучугурах клуня.

– Заночуємо в клуні, пане Кротов? – запропонував Пеньковський.

Та Кротов думав про своє.

– Тут можна на бокову до ранку, – підтримав напарника низенький Рябушкін. – І перекусимо…

– Вірно. У ногах правди нема, вона в животі! – ствердив Пеньковський.

– Теж мені невидаль – перекусити! – з іронією промовив Кротов, до якого нарешті дійшли слова супутників. – Чому ж ні пари з уст про випивку?

– Само собою ясно! – підтвердив Пеньковський.

– Точно, – сказав Рябушкін. – Ні пари з уст… А пара та клубочиться, мов з труби. Погрітися й бог велів…

– Само собою ясно, – вставив Пеньковський.

Вони зайшли у пройму дверей, крізь яку намело снігу і всередину. Далі було сіно. В клуні пахло травами, снігом і ніби самим вечірнім літнім сонцем. Кротов з розгону впав на сіно, задерши ноги.

– Кра-со-та! Та цього вам не зрозуміти! – зверхньо мовив.

– Певне. Красота, якби нас не заставили нишпорити за партизанами! – висловив невдоволення Рябушкін.

– Не хникай! Витри соплі! Надто жирно для такого слюнтяя, як ти, нічого не робити на війні! – докірливо сказав Пеньковський. – Моли бога, що ти ще живий і маєш до пляшечки закусон. Не те, що в таборі військовополонених. – Точно. Табір – то пекло! – погодився Рябушкін. – А тут жити все-таки можна.

– Не напивайтеся. Можливо, доведеться віч-на-віч розмовляти з партизанами…

– А чому не бандитами? – прискіпливо поспитав Пеньковський.

– Тому, що ми зараз у зоні партизанів. Тож слідкуй, щоб не зірвалося щось небажане з язика, телепню. Випийте по два ковтки.

– Бути по-вашому, пане Кротов. По два то й по… чотири, бо два на два! – поцілував у денце пляшки Пеньковський.

«Пане Кротов!.. Мамонько», – старший трійки зітхнув, потім скинув шапку й покуйовдив пальцями хвилясте волосся. Заклавши руки за потилицю, потягся, солодко роззявивши рот. Стомився. Глибоко вдихнув повітря, що пахло травами.

«Хоча б усе обійшлося! І скоріше б до Берліна, в Добендорф! Звідти попльовував би на цю землю і цих партизанів! Нехай з ними воюють інші! Мені б лише в ту школу пропагандистів. Там би я показав себе! Може, узяли б до штабу генерала Власова. А штаб – це не команда «лісових котів», що ганяє мишей-партизанів. Та, що б не сталося, треба догодити командуванню охоронної дивізії і Вундерліху, вистежити партійних керівників псковських і новосельських партизанів. Звичайно, у Німеччині буде легше, ніж на цій неспокійній землі, що так і кишить партизанами, як гузир невода рибою, невода, затягнутого в рідному озері».

Зітхнув. Село, де він родився, мабуть, спалене німцями, бо й там, як і в Ленінградській області, є партизанські бригади. Розплодилося тих бригад! А куди православним християнам податися, як сказав Чирков, граючи хитрого середняка у фільмі «Чапаєв»? Червоні війська здали Мінськ, а німецька армія як язиком злизала всю Радянську Білорусь! Куди діватися? У партизани! А хто в поліцію. Вибір невеликий, як і в Мамонька-Кротова, коли він розмовляв уперше з Вундерліхом.

Думки Кротова щезли, коли пригубився до пляшки. Дудлив і про себе говорив: «Є що їсти, є що пити. І не на фронті ж, де від дерев залишаються тільки віники, коли розпочнеться наступ. Скільки там загине тих, хто йтиме на доти, дзоти, на вкопані в землю німецькі танки! А тут «лісовим котам» усе-таки легше вдавати із себе партизанів, щоб пронюхати, чи є на хуторі партійні місцеві вожді Акатов і Дуригін. Головне – впевнено поводитися. Переконати себе, що й сам ти зараз такий, який був у штабі дивізіону, у стрілецькому запасному полку, такий переконаний червоний, як отой мічман Непран, як отой радист із званням молодшого сержанта, котрий насмішив увесь взвод, назбиравши півказанка отруйних грибів.

Кротов машинально перехрестився. З часу, як він опинивсь по західний бік фронту і змінив своє прізвище Мамонько на тверде і звучне, мов бойова команда, Кротов, переконав себе, що вже вірує у бога. У цьому прикладом для нього став сам Власов-генерал, про якого писали газети, що він вірує в бога давно, бо вчився у семінарії на священнослужителя і був би ним, якби не більшовицька революція. А кому не відомо, що семінарія – це майже педінститут! Сталін теж закінчив семінарію, а розуму вистачило дати отакі бої німцям, як у Сталінграді, на Курській дузі і затягнути війну. Та нічого. Німецькі вчені, пишуть газети «Доброволец» і «За Родину», ось-ось винайдуть нову грізну зброю, що спопелить Червону Армію, і крізь фронт-пустелю війська фюрера знову підуть на Москву і докінчать більшовиків. Усіх росіян не переб'ють же! Потрібен буде місцевий правитель з руських. Ним і буде Власов-генерал, «Жукову без Власова туго, не та у більшовиків тепер стратегія!» Так говорять навіть німці.

Дістатися б поближче до генерала і подалі від партизанів і фронту…

Такі були плани в Мамонька-Кротова. Ще півроку тому він би сам не повірив, що колись маритиме школою пропагандистів, що її створив генерал Власов під Берліном. Життя… І все через отого капітана Кротова, жалюгідного ревнивця! І женися собі на здоров'я!.. Похудішала б ота Ліля, якби побула з Мамоньком…

Він облизав губи і простяг руку, щоб йому ще подали пляшку.

– Що, пане Кротов, посвітлішало на душі? – спитав Пеньковський.

– Кротов я, але зараз не пан! Теж мені невидаль – самогон! Я з оберштурмфюрером Вундерліхом пив кюммель, ром, мадярський коньяк… – похвалився Кротов.

Перед очима зринули перші вбиті – Охріменко й Овчаренко. Скільки після того вересневого дня доводилося стріляти – навіть в оту робочу силу, що не хотіла покидати рідні села і їхати на лінію оборони. Але ніхто так не запам'ятався, як оті два червонофлотці під Синявином. Краще б вони пішли разом зі своїм дружком-радистом на запрошення підполковників. Це ж зі штабу синявинської дивізії напишуть у їхній Драбівський район на Україні, що хлопці пропали безвісти. А може й: «Смертю героїв…» Охріменко ще встиг подивитися на Мамонька своїми величезними, як у бичка, з поволокою, чорними очима, у зіницях яких Мамонько побачив і своє обличчя.

Кротов заплющив очі й знову здригнувся: всього його, як і тоді, пронизують очі Охріменка. Кротов затулився рукою і прошепотів: «Згинь, маро! Невже отак будеш переслідувати? Що за невидаль, що я отак розкис! На те й війна, щоб убивати один одного!..»

Кротов повертів пальцем у лівому вусі й почув раптом далекий гуркіт моторів.

– Мабуть, німці летять на Ленінград! – сказав Пеньковський.

– От невидаль!.. Для таких польотів у них є аеродроми поблизу фронту, – відповів колишній шифрувальник, який добре знав дислокацію німецьких аеродромів, бо ж служив у частині, яка мала першою засікати в небі літаки і навіть розпізнавати їх, щоб повідомляти зенітно-артилерійські дивізіони.

– Це «Дуглас». З Ленінграда…

– Точно. Як шарахне по нашій клуні бомбами. Хі-хі… – пожартував Рябушкін.

– Цей без бомб. Транспортний, – розтолковував Кротов.

Гудіння моторів дедалі посилювалося.

– І летить невисоко, – сказав Крогов, підводячись. – Вийдемо і поглянемо, куди його чорти несуть.

– Мабуть, на Псков.

– А може, в Естонію?

Кротов з Пеньковським вийшли на луки.

На небі ще яскравіше світив місяць, геть розітерши світло зір. Він плив посеред неба, іскрив сніг. Гуркіт усе дужчав і відлунювався від лісу. «Дуглас» летів справді невисоко і ніби тримав курс на цей луг.

– Слухай, Кротов!.. Па-па-рашути! – вигукнув раптом, заїкаючись, Пеньковський.

– Бачу… – злякано відповів Кротов. – Один, другий. Сховаймося під стіну, в тінь!

Вибіг з клуні і Рябушкін. Його схопив Кротов за руку і потяг під стіну.

– Диви! Диви! Ще й ще парашутисти!.. – злякано белькотів Рябушкін.

– А чому їх скидають не на партизанські сигнали? Загін же десь поблизу. До чого їм ці луки? Ми ж їм не потрібні!.. – говорив стурбовано Кротов.