Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 60 страниц)

Така його природа визначає і його підхід до мистецтва. З історії світової літератури ми знаємо немало прикладів, коли занепад мистецтва йшов одночасно з побідним ходом регресивних народницько-куркулячих ідей. Це знаменно! Саме так і мусить бути, бо розквітом мистецтва відмічається завжди розквіт історичного класу і, значить, порівнюючи печальне становище потенціального буржуа. Ми цим не хочемо сказати, що мистецтво робить добробут класу, хоч воно, будучи ідеологічною надбудовою, і бере на себе частину цієї функції, ми маємо говорити так:

Оскільки пролетаріат завоював собі гегемонію, остільки і його мистецтво повинно перемогти куркулячі тенденції.

Але час перемоги напередодні. Сьогодні ж куркуль дає нам «останній і рішучий бій». І саме в цих організаціях «Гарт» і «Плуг», де запанував вульгарний марксизм, вірний позасвідомий слуга нашого ворога.

Що вульгарний марксизм у нашій українській мистецькій дійсності має коріння на столипінських «отрубах», це показує хоч би та ж спорідненість його з просвітою, рідною мамою куркуля. Але будемо говорити конкретніш.

Перш за все, про тов. Пилипенка як ідеолога масовізму.

У свій час ми, висловлюючись вульгарно, взяли його «на арапа»: не знаючи добре, як він визначає мистецтво (а нам треба було знати, бо в визначенні лежить мистецька ідеологія), ми, добре продумавши всю мистецько-громадську ситуацію, голосно заявили, що він розуміє його «як метод будування життя». Таким чином, ми викликали його на відвертість.

І що ж? Ми не помилились. Він хоче «пізнаючи-будувати». Тут характерна «невеличка» поправочка, цей маленький дефіс між «пізнаючи» й «будувати». Не маючи в собі сміливості цілком* одкинути «пізнання», він додає до нього красивого «будування», але не в тому сенсі, що його ми тлумачили в своїх попередніх статтях, а з метою, як потім вияснилось в особистих із них розмовах, зробити таку формулу:

«Мистецтво є метод пізнання – будування життя».

Справа тут, звичайно, не в словах, не в термінах, а от у чому: не треба плутати понять і не треба вносити поправок до ясної марксистської формули. Ми ж добре знаємо, що ховається за цим «будуванням». Про це нам Пилипенко не раз казав:

– Літературою (він має на увазі художню) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в «уборній».

Отже, ця невинна «поправочка» по суті робить ухил у ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктовано її тим же таки куркулем.

Або візьмемо таке твердження:

«Ніякої кризи революційної літератури немає».

В той час, коли мало не всі пролетарські митці б’ються над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлітература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфери, що в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пилипенко робить наївне обличчя і заявляє:

«Ніякої кризи немає».

Це називається марксистський підхід до справи... Але й тут йе без злощасного потенціального буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените «на Шипке все спокойно».

Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що «попутницько-буржуазний табор» підіймає голову, а з другого – пише:

«Водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників «Гарт», «Молот», «Жовтень», «Плуг», «Ланка» ³⁴ та інші».

Три-чотири роки тому може й доцільна була така організація. Але тепер, коли навіть Петрушевич стоїть за Радянську владу, ця ідея викликає величезний знак питання.

В чому ж справа? А справа в том, що «Молот» та «Жовтень», як усім відомо, не більше як фікція (сам Пилипенко заявив це на пленумі «Плугу»). «Гарт» без «олімпійців» майже не існує, отже, залишається «Ланка», «Плуг» та «інші». Що таке «Ланка», здається, всі знають. Отже, і тут чуємо диктовку куркуля.

Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово його учням.

Перш за все, зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадського обов’язку примушують і його віднести до послідовних учнів вульгарного марксизму.

«За Зеровим у літературі,– пише він у журналі «Життя і революція» ³⁵,– мусить панувати конкуренція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європейська, поки що буржуазна з вільним простором і розвитком для всяких ідеологій в літературі».

От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпрометувати нашу критику. За Кияницею виходить так:

– Тільки в нашому Союзі нема «вільного простору для розвитку всіляких ідеологій», бо буржуазія на цю справу дивиться зовсім інакше.

Ми знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо-таки довести до його відома: в Європі ніякого «вільного простору н е м а». Не можна ж брати всерйоз яких-небудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Що ж до таких письменників, як Сінклер ³⁽³ з Америки або Бехер ^3/з Німеччини, то будьте спокійні:

– їм дають такий «вільний простір», який «обхватом» своїм рівняється приблизно марксистському «обхвату», марксистській підготовці наших почтенних критиків-масо-виків.

Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров буде глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що виступ будуть трактувати, як виступ проти «робітничо-селянської молоді».

І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики думають, що демагогією про «свободну торговлю» вони збудують нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, престо предавав слова тов. Бухаріна?

Ну, навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!

Але, звичайно, Кияниця нас все-таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бо ж послухайте цей безпардонний уривок з його творчості:

«Він (Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіювати класичну англійську політекономію, німецький філософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому виховувався».

Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іронією. Бо, на його погляд:

«І без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати класовий підхід Могилянського».

Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повернути нас до 17 року! Хто це? Учень 3-ої групи радянської школи чи справді критик? Далебі, ми червоніємо від сорому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.

Отже, очевидно, і, на жаль, не Кияниці судилося виправляти «помилкові тези Хвильового», для цього ми радимо притягти більш марксистськи грамотних людей.

Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсності є тов. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей «марксизм» має своє соціальне коріння, що його продиктовано куркулем.

Але покиньмо Кияницю: ясно, з ким ми маємо діло, і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давайте ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.

Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак «все прекрасно знає» (його любима фраза), і він, здається, не претендує на роль дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до сцрави. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його підштовхує на утворення власної групи.

Ми, звичайно, не маємо нічого проти того, щоб і цей товариш приймав активну участь у мистецькому рухові, навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми ставимо вимогу:

– Ти хочеш мати справу з мистецтвом – іди, «добро пожаловать», можеш бути й не художником, але ти мусиш бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, діставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для мистецтва писарів не треба.

Щоб не бути голослівним і не сумніватись у писарських здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його статті в газеті «Пролетарська правда» ³⁸.

От вам примірна постановка питання:

«Нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового, перебуваючи в Києві, не цурався і того, щоб намацати грунт для утворення у Києві групи своїх симпатиків».

Чи не нагадує вам ця цитата гоголівських «приятних» дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарського з журналу «Октябрь», де описано враження від наради пролет-письменників:

– «Нет, эти люди положительно неугомонны,– сказала ярая сторонница Воронского ³⁹, взглядом ища у меня сочувствия и пожимая плечами».

Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучності в цих слівцях: «сторонница» й «симпатики».

– «Ах, что вы говорите, София Ивановна ⁴⁰,– сказала дама, приятная во всех отношениях, и всплеснула руками».

Далебі, «Анна Григорьевна», тов. Щупак, ми цілком серйозно говоримо. «Да поздравляем вас: оборок более не носят: на место их фестончики».

– Що ви кажете! – скрикнула Луначарська ^4!, а за нею і Щупак:

«Вот послушайте,– говорит Демьян Бедный ⁴² своим прекрасным остроумным языком. Так ясно и просто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для каждого не несомненно, что только поворот человечества к коммунизму в этом смысле дает ему настоящую победу над рабством необходимости. И напряженный взгляд массы (цебто пролетарських письменників) сверкает стальной решимостью».

Чуєте,– «стальной решимостью», бо ж усе «так просто и и ясно», навіть плакати хочеться від «умиления». Такий же точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зустрічаємо й у тов. Щупака.

«Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися і під «Камо грядеши».

Який же організаційний шлях? Де це Шупак чув про нього? Чи не від дами «приятной во всех отношениях»? Не «плужанин», а прямо тобі кумушка!

Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столищ подібна, але в даному випадкові ми маємо право зітхнути:

– Ех, матушка провінція!

Як бачите, і від цієї фрази, підкресленої, до речі, несе тими ж «симпатиками». Ніхто вже тепер не сумнівається, що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна безсумнівна – це критика масовізму, а друга, як дехто каже,– «парадоксальна», що за неї поки що може відповідати сам Хвильовий: це – теза про азіатський ренесанс. Очевидно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, остільки прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть, тільки не такий, йким здається «Пролетарській правді») не обов’язково мусять «підписуватись й під «Камо грядеши». Ми гадаємо, що й тов. Щупак, як і всякий толковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть якісь «прихильники», єсть якісь «симпатики», хтось комусь стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й на себелюбстві дурачків, які, не розкумекавши, в чому справа, забунтують проти «загірних комун» і підуть у симпатики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київського «Плугу», але ми йому не довіряємо у його ідеологічній класифікації літературних груп. Бо ж він так недавно агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він відносить до «найправіших кіл». Не думаємо, щоб він «погнушався» і ненависними йому панфутуристами... коли б вони пішли до нього в «симпатики». А, взагалі, скажемо так:

– Який сенс у тому, що Шупак «довіряє молодим силам», коли від цього довір'я дуже мало користі?

Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він по суті в лабетах глитая.

І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх пролетарського мистецтва для літературних масовиків полягає в тому «діловому календарі», де під рубрикою «історичні події» поставлено й день народження Хвильового. Нічого нема дивного, що якийсь Ф. Я. з газети «Пролетарська правда» ⁴³ таку наводить критику:

«О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто випадкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї. Це – справжня зоря першої величини, і то зоря з самостійним світлом!»

Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря «першої величини» й то «з самостійним світлом», але для нас він гарний письменник, який подає надії. І потім: навіщо «бить стулья»? І потім: навіщо робити велику ведмежу послугу молодому мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що якби він «возомнил о себе»?

От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський ⁴⁴ скаржиться в тій же «Пролетарській правді», що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, з другого – йому пропонують покинути вивчення англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати класовий підхід Могилянського. З одного боку, він чув, що Жеромський ⁴⁵ за свій «більшовицький» роман «Перед весною» одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого – йому втлумачують, що талант – це вигадка «Олімпу» , і цього таланту політик ніколи не буде задобрювати на бік свого класу, бо справжня художня література – це та, що на паркані.

Наші «критики» не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:

– Лопе де Вега ⁴⁶ написав у свій час більше в сто разів, ніж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, “було й чим задовольнити потребу читача. Але він, Лопе де Вега, був талант, і тому його читали, і тому він зробив для свого часу стільки, скільки ми всі разом, очевидно, не зробимо.

Наше завдання підготовити відповідний грунт і відповідну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би маленький Лопе де Вега. Бо, як показує дійсність, тільки він виконає в мистецтві історичну роль, тільки він дасть для свого класу те, чого цей клас вимагає.

Отже, резюме:

З кризою пролетарської літературної творчості намітилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетарської літературної творчості. Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія зі столипінських «отрубів». Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Вульгарний марксизм є продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальніше питання.

Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник Радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає активну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група «сили, покликаної ліквідацією старого ладу». Частина з неї, менш витримана, пішла за вульгарним марксизмом.

Розділ «Дві сили» скінчено. Тепер ми перейдемо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим читачам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати, нарешті, що ми розуміємо під психологічною Європою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.

ПСИХОЛОГІЧНА ЄВРОПА

Завдання дослідника-марксис-та – взяти на облік усі необхідні особливості розвитку, все складне переплетіння дійових осіб і впливів.

«З абетки комунізму».

Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вульгарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю ворожої собі соціальної групи» Ми підкреслюємо о б’ є к т и в н о, бо ж смішно припускати, щоб людина сама хотіла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання саме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим громадянином, а з одним із видатних комуністів.

Але відкіля цей вульгарний марксизм?

Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масо-візму:

– Тов. Пилипенко вважає, і без всяких застережень, що наше селянство є потенціальний пролетаріат.

Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на «плужанських» вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років.

Діалектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філософ Геракліт ⁴ . До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селянство в умовах буржуазної державності в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціальний пролетаріат, цебто воно, не будучи пролетарським класом, має тенденції зробитись ним.

Але чи можна цю формулу прикладати й без всяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?

Оскільки ми вступаємо в фазу «непа», оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу – експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібнобуржуазну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:

– Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки – дбаємо, щоби він якомога безболісно пережив період накопления багатств.

Отже, говорити в даних конкретних умовах про селянство як про потенціальний пролетаріат доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділяти й відносити до потенціального буржуа.

І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «зарито собаку».

Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника ма-совізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного

з видатніших українських громадських діячів.

В6 —7 числі журналу «Життя і революція» вміщено було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Європу» Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті, це – перший виступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми хотіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком серйозно, як і належить поважній людині.

Але чи погоджуємось ми з його корективами?

Звичайно, ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо як найсильніший удар по наших засадах.

Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважного опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм – «еггаге Ьитапит езї» * можна прикласти до кожної людини, а, зокрема, і до нього.

Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві частини. Перша – це та, де він цілком погоджується з нами, і, до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового (не скажи Хвильовий того, що сказав,– сказав би хтось інший), це та частина, де він розбирає нас як «обличителів» просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бере на себе роль «обличителя»... але вже нашого романтизму, нашої неспроможності накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й написано:

«Усі його (Хвильового) заклики до психологічно-художнього та інтелектуального прийняття Європи я вважаю лише за ліричний рефрен».

Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми намагаємось одрапортувати за Цезарем: «Прийшов, побачив, переміг!». Коли вже притягувати історію, то ми скоріш уподобляемо себе Катонові Старшому ⁴⁸, який усі свої промови кінчав цим знаменитим:

«Треба обов’язково зруйнувати Карфаген».

Але не зайвим буде й з’ясувати, в якій мірі наші заклики були «лише ліричним рефреном» і чи то й справді вся наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Європи, поданої антитезою до позадництва.

Тепер, коли просвіту на деякий час і до певної міри дезорганізовано,– тепер ми не боїмося визнати, що перша фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись терміном Се-менка, наголосом на деструктивний момент.

⁴ Що це значить?

Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціональному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить-таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й, на перший погляд, наївна лірика.

Але чи значить це, що й від усієї нашої установки «одго-нить тим же етичним критерієм»?

Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за «чисту монету»; його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється, по суті, плодом недозрілого розуму. «Масовий» критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захвилювався, що ми, мовляв, загубили соціальний критерій. Бо і справді:

– Та дівчина ⁴⁹, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового як агітатора за «Європу в лакових ботиках».

– А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?

Отже, дозвольте сказати:

– Переказувати своїми словами елементарний матеріалізм – заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не краще було б, коли б одні, як-от «масові» критики, взяли й перечитали абетку комунізму, а другі, як-от Дорошкевич, повірили нам на слово, на «їй-богу», що ми сяк-так, а все-таки розуміємось у марксизмі.

А втім, «нет худа без добра», як говорить російська революційна література, що її радить нам згадувати наш опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадоксом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндермана: «Із комуністичної літератури я читав Достоєвського й Толстого». Не тільки наші супротивники, але й не всі прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистецтво на тих ділянках, де переможено просвіту. Отже, з відповіддю одному з наших опонентів стикається початок дальшої, так би мовити, конструктивної фази боротьби.

Що ж таке ця психологічна Європа, яка так лякає Дорошкевич а?

Мистецтво є не тільки метод пізнання життя, але й – в іншому плані – ідеологічна надбудова. Таким чином, оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торкаємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:

– Коли ми, припустимо, беремо Ніцше, його «Мог£еп-гбйіе» і зустрічаємо такий рядок із «Рігведи» ⁵⁰: «Єсть багато вранішніх зір, які ще не світили», то, щоби вияснити сенс присутності в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лабіринт факторів, які розташувались за тридев’ять земель від свого економічного базису.

Ми нарочито навели такий «плутаний» приклад, щоб сказати:

– «Олімп» цілком розуміє «плужанських» писарів, які ніяк не втямлять, де загубила кінці так звана психологічна Європа.

Історичний матеріалізм, як відомо, ніколи не відхиляє психологічного фактору. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті. Так що саме це слово «психологія» не таке вже страшне, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгортати абетку комунізму:

– Відтіля вони узнають, що цей загадковий і неприступний їм фактор є не що інше, як жива людина з її мислями, з її волею, з її хистом.

Таким чином, залишається ще притягти елементарну логіку й силогізувати приблизно так:

– Коли психологічний чинник діє в громадському житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але й живі люди.

Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс ⁵¹:

«Політичний, правовий, філософський, літературний, художній розвиток і т. д. беруть в основу економічний базис. Але вони впливають один на одного й на економічний базис».

Проте, які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифруємо цей термін?

Двигуном історії є, як відомо, так званий «змінний стосунок» – людина-природа. Інакше кажучи, ми маємо справу з боротьбою громадської людини проти природи. Отже, те живе творіння, що його ми ототожнюємоі психологічним фактором, і є по суті громадська людина,

І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка «виштовхує» людськість із просвіти, то, очевидно, і маємо на увазі якусь суспільну одиницю.

Ці елементарні засади про роль людини в історії нам потрібні для того, щоб запитати себе:

– Чи не дала Європа якогось типу творіння, яке – в тій пропорції, що його наділяє так званий «змінний стосунок» і робить історію?

Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку захочете: «минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську-, вічну – мінливу». Бо і справді: Гамлети ⁵², Дон-Жуани чи то Тартюфи були із минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лабіринті надбудов.

Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської л ю д и н и, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів.

У цьому сенсі ми не маємо нічого проти того, щоби Леніна порівняти з Петром Великим: як той, гак і другий належали до одного типу громадської людини й саме ідеального, що його нам дала Європа. ї імператор Римської імперії Август і мислитель буржуазії Вольтер ^Г)|), і пролетарський теоретик Маркс – всі вони в цьому сенсі подібні один до одного.

Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в конкретному оточенні в конкретний час, буде міжкласовим явищем, І той, і другий, і п’ятий служили своєму класу. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхнього ж класу, викликала розвиток нових сил, що характеризують поняття прогресу, що мусили прийти їм на зміну й часом були їхнім антиподом, остільки між Леніним і Петром Великим можна поставити знак тотожності. ї піп Лютер ⁵⁷, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу європейської громадської людини, І той, і другий, і п’ятий, і десятий не відривались від своєї соціальної бази, але всі вони були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінного стосунку». Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціально-економічному й політичному ладу. Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д„ динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.

Це – європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочет е,—

знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга ⁵⁸, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух.

І зовсім помиляється Шпенглер: він везе на катафалку не Фауста, а «третій стан», бо доктор із Вюртемберга безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.

– Ага... так от про що ви говорите! А ни нема тут, у вас, ідеалізму? – Подивимось:

Перша цитата з Мерінга ⁵⁹: «Історичний матеріалізм ніколи не відхиляє дії ідейних сил».

Друга цитата з Плеханова ^би: «Велика людина баче далі інших і хоче сильніш інших. Вона – герой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупините чи то змінити хід речей, а в тому, що її діяльність являється свідомим і' вільним виразником цієї необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значення. В цьому її сила. Але – це колосальне значення, страшна сила».

Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психологічна Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети.

Соціалізм – це, з одного боку, теорія боротьби за царства свободи, з другого – конкретний етап боротьби людини з природою. Отже, треба подивитись на справу ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків ⁶¹, хотя би й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони «зададуть» тон гнилій територіальній Європі, що витягнуть її з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, тепер стара й безсила буржуазія.

Так стоїть справа з психологічною Європою, що до неї антитезою є просвіта Гаркун-Задунайського ⁶²°.

– Психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут феодалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріату. Його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності. Отже,' не можна мислити соціального критерію без Психологічної Європи.

– І все?

– Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на просвіті.

КУЛЬТУРНИЙ ЕПІГОНІЗМ

МоИо те ж, що й до попереднього розділу.

«Нам передано изумительное литературное наследие, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая ответственность за то, какую литературу даст нам новая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого».

Так в ересефесерівські простори сурмить і сурмить «Красная новь» ^ьз. Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі легені, але трохи інакше.

– В минулому лежать надзвичайні шедеври мистецтва. «Третій стан» – дав епоху Відродження, Байрона, Гете, Гюго і т. д. Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріат у добу своєї диктатури.

Але ця відповідальність ускладнюється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація.

До цього часу ніхто ще не брав на себе труда з'ясувати заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в українській культурі.

Звичайно, не важко якомусь зміновіховцеві професорові Ключникову, поділивши етичну сферу на мораль, право та політику, вивести основні світові програми, і тим перемогти історичну ірраціональність. Бо все це зводиться до того, щоб підкреслити на якійсь 177сторінці, що «Россия – первая освободительница мира». Не важко розв’язати цю проблему і якомусь тупоголовому петлюрівцеві. Але для нас, що не розглядають національний момент як самоціль, питання, зв’язані з цим моментом, ще більше ускладнюються.

Стоїть така основна й нез’ясована дилема:

– Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво, як служебне (в даному разі воно служить пролетаріатові) і як вічно підсобне, вічно резервне до т РГХ світових мистецтв, які досягли високого розквіту?

Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну роль, найдемо за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів?

Ми гадаємо, що це питання можна розв’язати тільки так:

– Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення.

Це ж національне офарблення виявляється в культурі й в умовах вільного розвитку, в умовах, подібних до сьогоднішньої ситуації, з таким же темпераментом і з такою ж волею наздогнати інші народи, як це ми спостерігали й у римлян, що за порівнюючи менший період значно наблизились до грецької культури. Ця ж національна суть мусить себе вичерпати й у мистецтві.

Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з «чаяніями» нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось.