Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 60 страниц)

– А от таку,– зітхнула Ганна.– Мені, Дімі, і в голову не приходило в чомусь серйозному запідозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовності.

– Ну, от уже й красномовність не подобається.

Карамазов держав у зубах ніжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Він зрозумів, що спросонку видав сам себе й що цього виправити вже не можна. І тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: «ти це правду говориш», у нім спалахнула злість.

– Ні,– різко сказав він.– Я брешу!

Ганна добре знала чоловіка і чекала такої відповіді. Але вона знала й те, що після таких вибухів він остаточно обезволюється.

– Ах, Дімі! Боже мій, Дімі! Що ти робиш із собою? Справа ж зовсім не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмію поважати себе?

Дмитрій слухав дружину й нічого не чув. В цей момент він і не міг чути, бо мислі й почуття раптом покинули його, і він лежав мертвим шматом м’яса. Так із ним завжди бувало після сварки з Ганною.

– Ах, Дімі! Ти зовсім даремно про мене так думаєш. От познайом мене з цими дачницями, і я тобі доведу це... Ти обіцяєш познайомити?.. Ну?

– Я зроблю все... що хочеш,– сказав Дмитрій.– Тільки будь ласка, вийди відціля.

Ганна не примусила довго прохати себе, і за якусь хвилину її вже не було в кімнаті. Тоді Карамазов вийняв із чемодана купальний костюм і, покликавши товариша Вовчика, пішов із ним до річки.

– Ти подивись на ці обличчя, що обминають нас,– сказав лінгвіст, посилаючи до ніг свого сетера.– Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологія! Коли приїхав на відпочинок, то обов’язково пан.

– Вони, очевидно, мають рацію так думати.

– Так, по-твоєму, треба знищити всі будинки відпочинку?

– По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожніх фраз ми не виберемось. Коли ці дикуни не хочуть вбачати в тобі трудової людини й не хочуть розуміти, що ця людина має право за якийсь рік чи то два роки відпочити один місяць, то твоє обурення проти них є цілком законне явище. Але, з другого боку, цілком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними – пани.

– Словом, і тут тупик? – сказав товариш Вовчик.

– Що ти хочеш цим відзначити?

– Те хочу відзначити, що ти й справді трагічна фігура. Всюди ввижається тобі сама безвихідність.

– Очевидно, така вже вдача мені,– сказав Дмитрій і широко позіхнув.

Вони підходили до річки. На пристані суетились портовики і щось вигружали з підвід. Пароплава ще не було, не було й ві-терця, так що ріка стояла, як дзеркало. Ранок був винятковий: після дощів ночі стали холодніти, і холодок нічний затримувався на воді, аж поки сходило сонце.

– Ну, вже скоро почнемо полювати,– сказав товариш Вовчик і від задоволення крякнув.

Карамазов одв’язав свій каюк, і вони, відпливши сажнів три від берега, кинулись у воду.

І тоді ж хтось недалеко зареготав. Карамазов подивився і побачив у купальних костюмах Аглаю і тьотю Клаву. Вони стояли на річному пляжі і готувались лізти у воду.

– Драстуйте, мої голуб’ятка! – закричав товариш Вовчик.

– Здоров був, голубе! – відповіла йому криком тьотя Клава.

Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аглая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і он на ранок він раптом стрічає її в купальному костюмі. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підпливти до флоберівських дам і, жартуючи, схопити в свої обійми Аглаю.

– Ану, покажи, як ти плаваєш? – закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.

– АЬ, топ Оіе! Риє сііїез ѵоиз 1а ⁴¹ 41
  О, мій Боже! Що таке ви говорите? (франц.)– Ред.


[Закрыть],– крикнув товариш Вовчик.

– І ти тут, топ аті? І ти? Риє ѵои$ ёіез аітаЫе йеѵепіг те зцгргепсіге аіпзі ⁴² 42
  ...Мій друже... Ви такі люб’язні, що своїм візитом принесли приємний сюрприз (франц.).– Ред.


[Закрыть].

– Але компенсація, мадмуазель. Гезреге цие ѵоиз те Гегез Гатібе сіє діпег аѵе§ тоі.

– Се8І ипе дгаѵе ^иісіетапсіе геіїехіоп ⁴³ 43
  Сподіваюсь на вашу ласку повечеряти зі мною.
  – Над цією проблемою варто поміркувати (франц.).– Ред.


[Закрыть].

– Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.

Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.

– Ти знаєш,– сказав він, звертаючись до свого приятеля.– Я говорю про загадковість, що за нею сховались наші дами. Її все-таки можна розшифрувати.

– Яким же це чином?

– Дуже просто,– тихенько засміявся лінгвіст.– Ми їх напоїмо добрим міцним вином – і вони нам усе розкажуть.

– Ти так думаєш?

– Я цього певний... Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче «кутнуть».

Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам – ця загадковість із кожним днем його все менше й менше цікавила,– а тому, що сьогодні він побачив прекрасне Аглаїне тіло, тому, що йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п’янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місце для оргії.

– Я бачу, що ти поділяєш мою думку,– сказав товариш Вовчик.

– Я її цілком поділяю.

– Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити.

– Але де ж ми з ними зійдемось? – спитав Карамазов.

– Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.

– На Зелену Косу? Прекрасно– Як це він по неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати... саме в копицях сіна.

– Ти добре придумав,– сказав Карамазов.– Я з охотою підтримаю тебе.

Товариш Вовчик ще раз від задоволення крякнув і змовк: вони вже були біля флоберівських дам.

– Що ви там секретничаєте? – спитала тьотя Клава, коли каюк легко сів на пісок пляжу.

– Це я кажу Вовчикові,– знайшовся Дмитрій,– що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.

– Ти це серйозно говориш? – спитала Аглая, примружуючи очі.

– Цілком серйозно... і ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловіком тьоті Клави.

Аглая поспішила погодитись. Більше того, вона гадає, що треба це зробити сьогодні увечері.

– Тільки не сьогодні,– кинув товариш Вовчик і поінформував дам про план щодо випивки.

Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитись із Ганною.

– Чому це «перш за все»? – незадоволено спитав Дмитрій.– На цю історію ще буде час.

– Але й на випивку буде час,– уперто сказала Аглая.

Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин

Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і покинули пляж.

– І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? – незадоволено сказав лінгвіст.

Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі друзі вже знали Аглаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.

VI

Звести Аглаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля флоберівські дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчула Ганна.

– Чого це ви так цураєтесь громади? – спитала Аглая, беручи під руку дружину Карамазова.

– Відкіля це ви взяли? – в свою чергу підвела брови Ганна.

– От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?

– Ганна страшенна індивідуалістка,– пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась дрібненьким і негарним смішком.

– А я от думаю, що тут зовсім інша причина,– сказала Аглая.– Ти, Дімі, як думаєш?

Карамазов іздригнув. Він зовсім не чекав, що Аглая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.

– Я вас прослухав,– червоніючи, сказав він.– Про що ви там?

– Цебто я?

– Ну да, ви!

– Ти подумай, тьотю Клаво,– засміялась Аглая.– Він уже до мене звертається на «ви».

– Ха, ха,– знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга флоберівська дама.

Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.

– Ви Дмитрія не зрозуміли,– раптом спокійним голосом сказала Ганна.– Він під цим «ви» мав на увазі й вас і мене.

– Ти, Дімі, підтверджуєш це? – спитала Аглая і уважно, навіть з деякою повагою подивилась на Ганну.

– Звичайно,– зрушив плечима Дмитрій і вийняв портсигара.

Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.

– Так от що,– сказала Аглая.– Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?

– Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? – спокійно спитала Ганна.

– Кого я маю? Ну хоч би себе саму, тьотю Клаву й так далі.

– Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.

– Ну, а як узнаєте – тоді ризикнете?

Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:

– Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то значить міщанки... Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого гатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла праву руку «під козирьок».

– Рад стараться, ваше-ство! – чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось ніякове становище. Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.

– Давайте покинемо ці розмови,– сказав товариш Вовчик.

– Навіщо це робити? – промовила Аглая.– Ця тема дуже цікава... Ти, Дімі, як гадаєш?

Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.

– Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.

– Це ж ти куди збираєшся втекти? – не без іронії сказала Аглая.

– Нікуди я не думаю тікати,– грубо кинув Карамазов.– Я йду в буфет води напитись.

– А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

– Так, і я хочу води,– сказала Карамазова.

– Ну, так тоді ходімте всі,– незадоволено кинув Дмитрій.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко від «буфету

найкращих фіалок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет і рушили вони.

– Я думаю,– сказала Аглая, сходячи на ганок,– що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіалкою, але й святою водою?

– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб’язно усміхаючись.

– Я говорю про святу воду, цебто – про горілку.

– Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіалки, продаю ще й горілку «з-під поли»? – ображено спитав І. Л. Карасик.

– Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.

Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом

заметушився біля столиків.

– Ну, коли ви так певні, то хай буде по-вашому... Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?

Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись.

– Ми серйозно будемо пити горілку? – спитав Карамазов (він хотів сказати «ти серйозно думаєш пити» і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).

– Звичайно, серйозно! – сказала Аглая.– Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?

Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аглая, його вже починав нервували. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов од дальнього столика. За ним пішла і тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.

– Дімі – страшенний чудак,– говорила Аглая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось.– Вранці, знаєте, ледве скандала не підняв, що я не хочу з ним пиячити... А зараз чомусь сам одмовляється.

Ганна холодно подивилась на Аглаю.

– Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите,– сказала Ганна.

– Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.

– А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.

– Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмов-ляєтесь?

– Чому ж не п’ю? – вимушено всміхнулась Ганна.– Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.

Аглая знову взяла Карамазову за руку і з співчуттям подивилась на неї.

– Що духота, то це ви правдиво говорите,– сказала вона.– Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе-таки важко – вам, комуністам.

– Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте!

– Невже вам можна пити горілку? – з робленим здивуванням спитала Аглая.

– Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як-то кажуть, У міру.

– Словом, золота серединка? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною «в міру».

Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім, підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й Потягла їх до Ганни.

– Я теж думаю, що зараз не варто пити,– сказав товариш Вовчик.– І справді духота страшенна.

– Ну от, і цей тієї ж співає... А що ти мені вранці говорив?

Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рішучий крок до

крамаря.

– Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? – спитав він.

– Як так нема! – ні з того ні з сього образився І. Л. Карасик.

– Так би й давно! – сказала Аглая і, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку.– Чудачок цей Дімі, страшенно неврівно-важена натура... Ви вже давно з ним живете?

Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.

– Ви мені, їй-богу, подобаєтесь,– сказала вона,– Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.

– Я вас не розумію! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом відчула себе зацькованим звірком.

– Ну, як же так,– промовила тьотя Клава.– Хіба це гарне поводження, коли він тільки сьогодні спромігся вивести вас на люди.

– Тут Дмитрій ні при чому. Я сама нікуди не хотіла виходити.

– Сама? Ну це інша справа. Товаришка Ганна, очевидно, відпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це – зовсім непогано.

Вони вже сиділи в кабінеті, і біля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якісь півгодини він був похмурий, то тепер на його обличчі ввесь час грала весела усмішка, і він щедро розкидав дотепи та сентенції. Аглаїн цинізм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарівною водою і дало йому, так би мовити, «наплювательський» настрій. Він добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що флоберівські дами не дадуть їй спокою, і, нарешті, знав, що вже, можливо, недалеко навіть до скандалу, але все це вкупі не тільки не тривожило його, все це вкупі підштовхувало його робити те, що іншого разу він би, безперечно, не зробив. Він згадував сьогоднішній ранок, згадував Аглаїне тіло, і йому хотілось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дає йому взяти це тіло... і взагалі так уперто стоїть йому на дорозі.

– Ну, і хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лінгвіст, коли крамар наповнив келихи.

– Хіба ти не думаєш? – сказала Аглая.– Ну, так тоді давай втрьох... Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

– Не буду.

– Добре... Який же нам тост придумати?.. Аѵапсех ип реи ⁴⁴ 44
  Трішки наблизьтесь (франц.).– Ред.


[Закрыть],– знову звернулась вона до Ганни.

– Я погано розумію французьку мову.

– Вона каже,– неохайно і з почуттям власної гідності кинула тьотя Клава,– щоб ви трохи подвинулись.

– Міііе рагдопз за французьку мову. Але, те88Іеиг$, Іаззег тоі зеиіетепі: т’іп&аііег ⁴⁵ 45
  Перепрошую... панове, мені набридло розташовуватися (франц.).—


[Закрыть].

Аглая раптом перехилила келих і випила свою горілку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

– А тепер можна й тост придумати,– сказала Аглая після другого келиха.– Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у сорентівського міщанина Пешкова,– я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів... Ви мене, Ганно, розумієте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина вашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що, як гриби, виростають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте. Дмитрій Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказав би Гоголь, хто сидить перед тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі... Давайте ще вип’ємо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонілось, і очі блищали химерним блиском. Карамазов із захопленням дивився на дівчину.

– Іще я хочу сказати, друзі мої, що хоч це й дивно, а породив мене ніхто інший, як ваша ячейка. Це моя рідна мама... Ну, от уявіть собі. Росте десь, в якомусь, скажемо, вузі дівчина. Дівчина, що називається, кров із молоком. Від природи її покликано до кипучої діяльності – не тієї, що комсомолитьу пустопорожнє... ну, скажемо, якоюсь нудною доповіддю чи то «собачим завулком», а тієї, що скажемо, Перовська ¹⁶.1 от кличе її ячейка і каже: «Так от що, свідома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол... Твоє яке походження?»... А на чорта мені це походження? Не я ж робила батька? А він мене зробив!

– Мабуть, твоє походження все-таки темненьке,– сказав товариш Вовчик.

– А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

– Я думаю, що мені вже пора додому,– сказала Ганна й підвелась зі стільця.

– Ні, почекайте! Я ще не скінчила,– Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її.– Так от. Що ж мені робити? Ви розумієте – мене від природи покликано до кипучої діяльності, ія хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову випила келих горілки), а так, як її творили хоробрі на протязі тисячі років... Ви, звичайно, кажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми – я й тисячі Аглай у спідницях та штанях – не можемо далі жити без повітря.

– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зіронізувала Ганна.

– РагЫеи, ^еїоиіїе. Іе ѵоиз ргіе де Ьаіззег 1а £Іасе, роиг поиз сіоппег ип сГаіг ⁴⁶ 46
  Чорт візьми, я задихаюсь. Я вас прошу опустити скло, щоб дати нам повітря (франц.).– Ред.


[Закрыть].

– Я вам уже говорила, що я погано розумію французьку мову.

– Вона говорить,– зі злістю сказала тьотя Клава,– що вона задихається і просить вас відчинити вікно.

А, це зовсім інша справа,– знову зіронізувала Ганна.

Карамазов раптом зірвався з місця і підійшов до дружини.

– Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? – різко сказав він.– Так я можу провести тебе.

– Я зовсім не п’яна й тепер уже додому не збираюсь,– спокійно промовила Ганна.

– Так я збираюсь! – кинув Карамазов.– Ходім!

Тьотя Клава і Вовчик теж підвелись. Підвелася й Аглая.

– Я передчувала, що з цієї зустрічі нічого гарного не вийде,– сказала тьотя. Клава.

– А що ж мусило вийти? – наївно спитав лінгвіст.

Дама легенько посіпала його за ніс і подала свою руку для

поцілунку. Вона нарешті заспокоїлась і сказала йому, щоб він завтра приходив до них із Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кілька годин. Словом, треба ще познайомитись із К. Поїздка, мабуть, буде цікава, бо година прекрасна й потім на пароплаві можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тоді тьотя Клава взяла під руку Карамазова і зробила йому таку ж пропозицію.

Дмитрій теж погодився і, скинувши на плече тьоті Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: і та і друга цілу дорогу йшли мовчки.

– А все-таки весело жити «на етом свєтє, господа»,– сказала Аглая.– Це, здається, твої, Дімі, слова?

Карамазов мовчав. Він замислився. Він думав про те, про що недавно говорила Аглая, і мислі йому наздоганяли одна одну. Він і справді стикнувся з цікавою дівчиною. І йому тепер уперто лізло в голову, що ця зустріч може скінчитися маленькою драмою і що в цій драмі головними особами будуть, очевидно, троє: він, Аглая та Ганна.

– Товариство,– сказав товариш Вовчик.– А хто з вас розплачувався з І. Л. Карасиком?

Лінгвістові відповіла мовчанка: очевидно, ніхто про це й не подумав.

– Ну, таке відношення до крамаря я можу назвати тільки свинством.

– Нічого подібного,– сказала тьотя Клава.– За її Л. Карасика нічого турбуватись: коли він сьогодні не взяв, то візьме завтра. І завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

– А воно й правда! – погодився лінгвіст.– Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього ніколи не додумається.

VII

Коли приятелі підійшли на другий день до того будинку, де квартирували дачниці, їх зустріла Аглая з незадоволеним обличчям і сказала, що кавалерам зовсім не личить спізнюватись на цілих півгодини. Словом, тьотя Клава розгнівалась і поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнівається і просить їх зайти у кімнату. До речі, вони познайомляться із Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб... очевидно, зуб кастрованої мудрості.

– Прошу! – сказала Аглая й відчинила двері.– Заходьте, панове-товариство!

На друзів війнуло вишуканою парфюмерією. Пахла пудра, пахли духи, і здавалось, що кожний закуток і кожна річ цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столі стояло кілька ваз із квітами, на вікнах лежали французькі романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашній вечір. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Мені здається, що я вчора була така ж, як і завжди,– сказала вона.

– Безперечно! – поспішив погодитись лінгвіст і, положивши на вікно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо,– сказала Аглая.– Євгенію Валентиновичу! А ну-бо йдіть сюди.

За дверима, що в другу кімнату, хтось засуєтився, і, нарешті, мужчина в золотому пенсне з'явився на порозі.

– Євгеній Валентинович,– одрекомендувала його Аглая.– Чоловік тьоті Клави.

Нова людина мовчки Стиснула руки друзям і почала бігати по кімнаті, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий інтелігент із профсоюзу – чемний і тендітний – він зараз забув гарний тон і не звертав уваги на приятелів. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгеній Валентинович, що інакше його й назвати не можна. Не Іванович або Петрович і не Денис або Степан, тільки Євгеній Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентин Євгеновичем. Але по суті це все одно.

– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романів? – спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь,– сказав лінгвіст.– Навіть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тоді я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобі... ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змінила свій погляд на Вовчика і що тепер їй він починає подобатись. Лінгвіст подякував за комплімента.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романів? – поцікавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина від прадіда. Він залишив мені дуже непогану бібліотеку.

– Чи не був твій прадід культурним поміщиком?

– Я би тобі сказати... Треба гадати, так. Власне, не зовсім так, але все-таки так.

– Може, ти мені назвеш його прізвище? Чи не князь це, припустим, Волконський?

– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

– Тому, що як до першого, так і до другого ти маєш таке відношення, яке я маю до Чандзоліна, припустим.

– Даремно ти так думаєш! – сказала Аглая і зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тільки почує це прізвище, він навіть трохи і здивований буде.

– Можливо, я й помиляюсь! – Дмитрій і тут же подумав, що Аглая чим далі, то більше намагається заінтригувати його. І московське походження, і її порівняно чиста українська мова, й, нарешті, культурний прадід – усе це підтверджує його припущення.

Товариш Вовчик захотів висловити своє співчуття мужчині в золотому пенсне.

– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав він.– Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

– Мугу! – відповів Євгеній Валентинович і знову схопився рукою за щоку.– Мугу.

Тоді лінгвіст ударив себе по колінах і почав запевняти, що йому, мужчині в золотому пенсне, є прямий сенс піти до зубного лікаря. Вовчик із цим лікарем зустрівся кілька днів тому і вважає, що це страшенно симпатична людина. Невже Євгеній Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну... як?

– Звичайно, треба піти туди,– сказала Аглая за свого родича, що крім «мугу» нічого не міг вимовити.

– Ну й добре! Вони підуть до зубного лікаря, і зуб за якусь годину покине тривожити... Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тоді й Дмитрій не проти?.. Словом, давайте підемо всі. Правда, на дворі душно, але треба ж допомогти людині. Євгеній Валентинович грає в футбол? Нарешті він безперечно грає в шахи. Так?.. Ну й добре. Коли заніміє зуб, вони зіграють у шахи.

– "Але коли ж ти поведеш Євгенія Валентиновича до лікаря? – всміхаючись, нагадала Аглая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, він це зробить із великою охотою й негайно. Словом, давайте збиратись.

– Ах, який ти балакучий,– _:сказала Аглая.– Чи не пора тобі взятись за діло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема ніякого сенсу всім нам пектись на сонці.

Товариш Вовчик іще більше засуєтився. Він прекрасно розуміє, що треба негайно побачити ескулапа, і компанія тут ні при чому. Він хапає свій капелюшок, одчиняє двері й пропускає в них у порив гарячого вітру мужчину в золотому пенсне. Євгеній Валентинович бере в руку свою руду борідку й мало не вибігає. Таким чином, у кімнаті порожніє, і в ній залишаються Дмитрій та Аглая.

– Ну, слава Богу,– кинула дівчина й з полегшенням зітхнула.– Так обрид зі своїм зубом, що хоч тікай у Москву.

Карамазов нічого не сказав. Йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня він почував себе багато спокійніш. Звичайно, Аглая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що він хоче зійтись із нею. Але то було тільки туманне передчуття, і він, наприклад, ніколи не шукав тем про кохання, він завжди говорив з Аглаєю, як із звичайним розумним товаришем.

Тепер не те. Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити, фізіологічно, і це почуття почалось не вчора, а певніше – в той вечір, коли йому з нею не вдалось зустрітись, коли він так мучився цілу ніч. Навіть і не в той вечір – це почалось із першої зустрічі з нею на пароплаві, тисячами невидимих психологічних ниток він зв’язувався з нею до вчорашнього дня, і вчорашній день був тільки логічним і неминучим висновком. Хіба випадково вона показала йому своє тіло в купальному костюмі? Хіба випадково вона вчора ввесь вечір намагалась одрекомендувати себе? Хіба випадково він почув цю апологію безумства хоробрих на фоні вчорашньої зустрічі, тієї зустрічі, коли вона стояла на пляжі в потоках сонця і демонструвала йому своє здорове рубенсівське ¹⁷тіло? Нічого випадкового нема, всякий випадок зв’язано з тою чи іншою основою і обумовлюється він певними причинами, і коли причини були, то інакше й трапитись не могло. І згадуючи її вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотілось бути таким же безумним. Йому захотілось схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумні, осточортілі очі його Ганни, і він уже більше нічого не бачив. Він зовсім не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навіть не вплинула обстановка, що безперечно не відповідала його намірам. Він уже нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду.

Карамазов нахабно подивився на Аглаїн торс і зупинив на ньому свої очі.

VIII

І він, очевидно, мав рацію. Інакше навіщо б служка зачиняла віконниці? Чи, може, Аглая хоче затримати спеку? Так ні, цього не може бутиі Вона безперечно шукає півтемряви. Треба бути рішучим, і тільки.

В кімнаті темніє тією денною темнотою, коли, й заплющивши очі, відчуваєш ясний безхмарний день і згоріло-порожні вулиці заштатного городка. Крізь одну віконницю лізе вогняна лапа південного сонця й, полоснувши по вазах із трояндами, легко лягає на стіну.

Аглая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очі.

– Дмитрій, іди-но ближче до мене,– сказала вона.– Ти хочеш абрикосової води?

– Дякую! – кинув Карамазов і зупинився біля дівчини.

– Не хочеш?.. Ну, тоді я сама вип’ю.

Вона підійшла до глечика й з ним сіла на своє попереднє місце. Ковтаючи невеличкими ковтками жовтувату воду, вона говорила йому про Євгенія Валентиновича й раптом поцікавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього й особливо її цікавлять факти, так би мовити, глибоко інтимного характеру. Ну от, знову припустим: які ж нарешті в нього взаємовідношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що він не любить свою Ганну, але це ж був тільки жарт. Вона, звичайно, нічого не знає,, а її дуже цікавить, як він ставиться до своєї дружини.

Доки Аглая подавала запитання, так би мовити, «взагалі», Карамазов готовий був їй відповідати. Але коли вона фамільярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: він несподівано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дає їй спокою? За кілька хвилин перед тим він не міг навіть припустити, що в нім прокинеться таке почуття. Але зараз воно навіть затривожило його. Звичайно, він уже не любить, він сьогодні навіть ненавидить Ганну. Але з нею зв’язано такі гарні хвилини, що він не може не поважати її якоюсь своєрідною повагою. У всякому разі, він рішуче одмовляється згадувати сьогодні її ім’я в присутності Аглаї, так принаймні диктують йому норми елементарної етики.

– Може, Ганни ми не будемо чіпати? – спитав Карамазов.– Невже тобі не обридло говорити про неї?

– Чому це? – дитячими очима подивилась на нього Аглая.– На мій погляд, вона все-таки цікава женщина.

– Я гадаю, що їй зовсім не місце в нашій розмові.

– В нашій розмові? От тобі й маєш! Чому це в нашій розмові?..

Аглая зрушила праве плече й сказала:

– Ти переконаний у цьому?.. Ну, що ж, добре! Я її не буду чіпати.

Вона змовкла, мовчав і Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому місці, і тому утворилось таке враження, ніби хтось когось і якось образив. Дмитрію прийшла мисль, що Аглая зрозуміла причину його небажання говорити про Ганну, і йому стало ніяково. Чому й справді не поінтимничати?