Текст книги "Твори"
Автор книги: Микола Хвильовий
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 60 страниц)
З криком зірвався бекас і човником кинувся від мене. Я вистрілив.
– Єсть!
На цьому бекасі мені і слід було б скінчити своє полювання. Я повернувся б до села хоч і не в даже гарному настрої, але в усякому разі і не в зовсім поганому. Та, на жаль, ми нічого не знаємо, що з нами трапиться в найближчому часі, і тому не завжди робимо те, що треба було б робити.
По другому бекасу я мусив стріляти за якусь хвилину в правий бік. Але саме в той останній момент, коли я ледве-ледве не потягнув курок, саме за якусь одну мить до мого пострілу я з жахом побачив, що переді мною не бекас, а один із юних моїх співбесідників, один із пастушків. Тепер мені ясно, як він
попав під мою рушницю: праворуч була корова, що із-за неї він і пішов до мене. Але тоді я нічого не розумів, як не розумів, яким чином я затримав рішучого моменту палець на спускові.
Иайжахливіше' для мене в полюванні – це та мисль, що «на гріх майстра нема», і це останнє часто так отруює менҐ найкращі хвилини, що я навіть зрідка думаю про свою, так би мовити, мисливську самоліквідацію.
Уявіть же тепер, як на мене мусив вплинути той випадок, що про нього я допіру розповів. Вистріли я саме в ту мить, коли хотів вистрілити – і весь би заряд моєї шістнадцятки пішов би в живіт хлопчака. Отже, нічого нема дивного, що я, стримавши свій палець на спускові в рішучий момент і відвівши трохи вбік рушницю, далі, в дальшу секунду, знижаючи свою шістнадцят-ку, відчув слабість не,тільки в ногах, але і в руках і машинально натиснув пальцем на «собачку».
Грянув постріл. І в ту ж мить я почув здаля страшенний крик. Я зиркнув і побачив таку картину: в глибині озера збилась купа пастушків і метушилася біля одного, що кричав несамовитим голосом. Пастушки, що були по інших кінцях Сухого Лимана, теж почали збігатися до цієї групи.
Перша мисль, яка прийшла мені в голову, була така: смертельно поранив я хлопчака чи легенько? Я подивився на «свого» пастушка. В його очах я побачив таку розгубленість, що одразу ж вирішив: «Смертельно».
– І все-таки не може бути, щоб смертельно,– тут же, втішаючи себе, заперечував я сам собі,– Кроків, здається, півтораста, може, навіть двісті...
Заперечення вийшло негрунтовним, тим паче, що я добре знав, що «на гріх майстра нема». Знову, отже, прийшлося припустити гірший випадок.
Я стояв серед болота й ніяк не міг рухнутися. Ноги мені буквально підкошувались, одного моменту мені навіть здалося, що я от-от знесилію і впаду в багно.
Так пройшло, очевидно, не менш, як хвилини дві. Нарешті я очутився. І тоді ж, озирнувшись навкруги та побачивши, що поки що біля Сухого Лимана нема жодної дорослої людини, побачивши також, що поранений мною хлопчак віддаляється з кількома своїми товаришами до села, я енергійно заступав до берега.
– Ви гадаєте, що я рушив на допомогу до своєї випадкової жертви?
Нічого подібного! Я рушив у зовсім протилежний бік. Я так розгубився, що не найшов іншого виходу, як тікати від проклятого місця.
Ця втеча була багато ганебніша за першу втечу, за втечу від шилихвоста, але в моєму становищі людина (підкреслюю – людина!), очевидно, і не могла б інакше зробити.
Вискочивши на берег, я кинувся без дороги в степ* Я хотів іти дуже бистро, я хотів мчатися, але свідомість, що моя бистра хода може звернути чиюсь увагу,– ця свідомість примушувала мене якось так цікаво іти, що я йшов, то мало не зупиняючись, то роблячи саженні кроки.
Порожній степ у ці хвилини для мене зовсім спорожнів. Глуха степова тиша передзвонювала таким гнітючим передзвоном, що можна було збожеволіти. Я вже нічого не чув, я відчув тільки, як гарячі краплі сонячних променів боляче крапали на мою голову і як у грудях мені, якраз коло серця, пересувався якийсь величезний камінь» Ні голубого неба, ні димчатих лісів на горизонті, ні картинних вітряків на сільському вигоні – нічого я не бачив. Куди я йшов – я й зараз не знаю. Куди б я прийшов – я теж не знаю. Можна припустити навіть, що я, тікаючи відсадоого себе (а я таки, очевидно, тікав саме від самого себе), міг 'би збожеволіти, можна ще щось припустити» Але події (я говорю події, бо тоді я тільки гіперболічно міг мислити) – ті події, що раптом пересікли мені шлях, знову очутили мене.
ч– Дя-а-дю!– раптом почув я за собою голоси кількох пастушків.
Діти ?що за браком дорослих, взялися затримати стрільця-вбивцю, вже наздоганяли мене. Частина повела свого пораненого товариша до седа, а ці, очевидно, вирішили доти ступати за мною, аж поки десь ми не здибаємо якогось селянина. Це мене не тільки глибоко схвилювало, але й вивело з того стану душевної порожнечі, що .в такі моменти і саме таких людей, як я, і приводить до божевільні. Допіру мій інтелект зовсім не функціонував,, допіру я буквально нічим не відрізнявся від якогось ідіотика,– тепер мені мислі заметушилися в голові, і я відчув себе цілком живою людиною. .Я вже напружено обмірковував становище, в яке я попав, дякуючи нещасливому випадкові, і я вже шукав виправдання своєму вчинкові.
– Дя-а-дю! – знову почув я за собою голоси тих же пастушків.– Дя-а-дю!
Я не повертався. Я вдавав, що я не чую ніяких голосів і йду собі своєю дорогою так, як йшов до цього часу: трохи поспішаючи. Хай вони, принаймні, поки що думають, що я нічого не знаю. Припустимо, я трохи глухий і трохи короткозорий. Відкіля ж мені відомо, що я підстрелив пастушка? А тим часом я все-таки хоч і поволі, я буду прискорювати свою ходу – доти буду прискорювати, аж поки не надумаю, що мені робити.-Погано тільки, що от сонце не дає мені спокою! Ці гарячі краплі таки, мабуть, проб’ють мені череп.
1 я поволі прискорюю крок. Я прискорюю, бо, не бачачи хлопчаків, я ясно відчуваю, як вони хутко наближаються до мене. Але куди ж я дивлюсь? Що я думаю? Хоч це й дивно, а дивлюсь я на синю полоску лісу і на тендітні димки леготу, і думаю я не про те, як мені вийти із трагічного становища, а про те, що і ці димки, і цю синю полоску над далеким лісом на горизонті я вже ніколи не побачу так, як її бачив годину тому і мені стискається серце, і я почуваю страшенний біль,
А втім, ці мої останні думки скоро зникають, бо пастушки знову кличуть мене.
– Дя-а-дю!
Коли б не ці дитячі голоси, я вже зупинився б і, зупинившись, спитав би, чого їм треба від мене, я сказав би їм, що я по суті зовсім невинний, що я багато більше за їх страждаю, що вони не мають жодного морального (морального!) права гнатися за мною. Але що я скажу цим дітям? Що я їм скажу?
В ці хвилини я дуже шкодував, що за мною женуться не дорослі, а маленькі і зовсім фізично не страшні пастушки. І тим більше шкодував, що мені вже соромно було тікати від дітвори, що почуття ніяковості за цю втечу щодалі, то більше ображало мою людську гідність.
Пам’ятаю, переді мною на мить постала така картина: з болота зривається бекас, і, зірвавшись, він раптом з криком зникає десь у голубих просторах. Бекас маленький, непомітний, і всі бекаси маленькі, непомітні. Причаїлись вони по закутках болот, як уламки великого ілюзорного щастя. Але в цей уламок треба обов’язково поцілити, інакше попадеш у корову, а ще гірше – в хлопчака. Тоді буде біль, і затюкають тебе навіть діти.
– Дя-а-дю! – знову почув я за собою голоси пастушків.– Дя-а-дю!
Я вже далі не міг терпіти. Я далі вже не міг тікати. Я раптом зупинився й мужньо вирішив поговорити з хлопчаками. Боятись дітей тут, у порожньому степу, мені й справді не приходиться, а узнати, в чому справа, хоч би для того, щоб краще зорієнтуватися,– зовсім не погано. Припустимо, я вирішу тікати,– хіба ж діти зуміють стати мені на перешкоді?
Пастушки, нарешті, підійшли до мене. Це були хлопчаки дуже маленькі. Найстаршому я одразу ж дав не більше, як дев’ять років. Позираючи на «дядю» з-під лоба, як це роблять сільські діти, вони оточили мене й мовчали.
– Чого вам треба від мене? – в розпуці промовив я.
– Дядю, вбийте собаку! – раптом сказав один з них.
– Собаку? – здивовано спитав я, і тут же відчув прилив до серця тваринної радості.– Якого собаку?
– А того скаженого, що покусав Грицька!
Того скаженого, що покусав Грицька? От тобі й маєш! Тільки тут я зрозумів, що не від шроту мого кричав один із пастушків,. коли я вистрілив, тільки тут я збагнув, чого гналися за мною хлопчаки, і тільки в цей момент я згадав того собаку, що метушився по степу, коли я йшов до Сухого Лимана.
«Боже мій, яка ганьба,– подумав я і сором пройняв усю мою істоту.– Замість того, щоб допомогти дітям, я тікав від них, як найгірший злочинець. Боже мій!»
Що ж далі? А далі я мусив якомога скоріше спокутувати свій гріх. Я негайно кинувся в той бік, де мусив блукати скажений собака, але, кинувшись, я тут же зрозумів, що нема мені спокути за цей вчинок не тільки тут, на землі, але й там на легендарному небі. І я притишив ходу.
«Такі вчинки, очевидно, не замолюють,– подумав я,– а вияснюють». Хіба я, скажімо, винний, що я саме так робив, а не інакше? Хіба десь у іншому місці не точнісінько так полюють, полювали чи може будуть полювати мої колеги,– поети тендітного леготу й синіх країв далекого привабливого горизонту, хіба, хіба, хіба?.. Очевидно, від прекрасної Маргарита 2до хама і циніка Фердищенка 3тільки один крок. Самё в цьому і... не моє виправдання, а нерозгадані загадки на путях до далекої, невідомої і, безперечно, прекрасної людини.
...– Яскінчив і друге оповідання,– коротко кинув д-ій Степчук.– Чи не маєте охоти вислухати й третє?
– Будь ласка! – сказали ми і подали йому традиційну люльку оповідача.– Будь ласка, .шановний добродію!
– Коли так,– промовив д-ій Степчук,– то набирайтесь терпцю ще на кілька хвилин. Своє третє оповідання я назвав би «Вовк».
III. ВОВК
Ното ИошіпіЬириз езї 13 13
Людина людині вовк (лат.).– Ред.
[Закрыть]
Я ніколи не відмовляюсь поїхати на облаву, коли знаю, що її добре організовано. Я кажу – не відмовляюсь, бо я страшенно люблю постріляти, а на звіра та ще й на облавах стріляти приходиться дуже мало. Правда, це не значить, що в наших краях повиводились зайці, лисиці тощо – в перші роки після громадянської війни навіть вовків не бракувало нам, це значить, що звіра в нас не так багато, скажімо, як качок чи то бекасів, це значить, що на облавах мисливців буває більше, ніж дичини.
В останніх числах жовтня мене сповістили, що в Чугаїв-ському лісі призначено на неділю облаву. За тих років у цьому місяці можна було бити і лисиць, і зайців, але і за тих же років на облавах їх полювати заборонялося. Отже, облаву треба було Мислити тільки як облаву на вовків. Словом, перспектива постріляти ще менше всміхалася мені і, отже, тільки узнавши, що добрі організатори взялися за цю справу, я міг підтримати, як то кажуть, компанію й вирушити до 272 роз’їзду.
У Чугаївці, в найближчому до облави селі, ми були вночі, а коли рушили до лісу, то вже починався невеселий осінній світанок. Холодне сонце випливало з-за обрію біля лісових озер, що на них я й мої товариші полювали на качок, і, значить, треба було припускати, що ми встигнемо зробити два загони. Хвилювали нас тільки думки про гучків-селян. Хоч вовки і дуже тривожили околичні села, хоч мешканці цих сіл і скаржились на звіра, хоч вони завжди й закликали мисливців допомогти їм у боротьбі проти вовків, але коли ті ж такі мисливці'приїздили і заявляли, що без гучків полювання не можна організувати, то мало не кожний селянин вважав за свій обов’язок якось ухилитись від участі в облаві. Одним словом, я вже на цей раз побоювався, що околичні села не дадуть нам потрібної кількості людей і що з нашої непогано організованої облави все-таки нічого не вийде.
Що глибше ми посувалися в ліс, то менше ставало озер і то легше було озиратися навкруги себе. Озера, скажімо, ще місяць тому мали дуже привабливий вигляд, тепер зі своїми поріділими комишами так сиротливо виступали на непривітному фоні загального осіннього дандшафту, що мимоволі на голову насідали сумні думки. Але й зменшення багна не могло добре не вплинути на наш вразливий і привередливий зір. Словом, коли нам загадючилась суха лісова доріжка і коли, нарешті, наші коні покинули булькотіти в брудній рідині, ми всі з полегшенням зітхнули.
Яїхав на останній підводі з трьома другими товаришами. Спершу розмова не клеїлась: усім нам ще хотілось сііати і кожний із нас потроху дрімав, але потім, коли осіннє сонце забігало по лісових кварталах і соромливо почало ласкати дерева своїми безсилими проміннями,’ми таки трохи очутились і почали перекидатися словами.
– Як хочете, а я все-таки думаю, що і тут не без лавочки! – мало не в десятий раз за дорогу кинув наш гостроголовий товариш.
На полюванні, як і в житті, єсть такі люди, що завжди з чогось незадозолені, завжди буркотять, завжди когось у чомусь, запідозрюють. Цим людям важко догодити. Зробите так – вони незадоволені, зробите інакше – вони ще більше незадоволень І в тому, і в другому випадкові вони в вашу щирість ніколи не вірять.' Навкруги цих людей завжди вештаються «хами, злодії й* сукини сини», що здібні лише на «лавочку». Можливо, ці люди й мають рацію так' думати про своїх ближніх, але вони не мають ні рації, ні права отруювати отрутою своїх часто безпідставних підозрінь наші найкращі хвилини. І особливо, скажу я від себе, хвилини полювання. Ядавно вже знав гостроголового і на цей раз, раптом вирішивши припинити його ідіотські й нудні балачки, сказав:
– Ви, товаришу, завжди дуже часто згадуєте якусь там «лавочку». Згадуєте ви її й сьогодні. Згадуєте її з самого ранку. Але Що ви маєте на увазі, я досі так і не збагнув.
Гостроголовий пильно подивився мені в очі. Він так пильно подивився своїми не менш гострими, безперечно, розумними й надзвичайно хитрими очима, що я ніяк не міг його не зрозуміти: він уже й мене підозрював у цій-таки «лавочці».
– В чому справа, ви питаєте? – кинув до мене в’їдливий мисливець.– А ви як... і досі не догадались?
– Коли б'Я догадався,– спокійно сказав я,– очевидно, не питав би вас.
Гостроголовий нервово крутнув головою і, ображений, повернувся від мене. Один із двох моїх мовчазних товаришів несподівано посміхнувся. Посміхнувся він, можливо, з якогось зовсім іншого приводу – з того приводу, що ніякого відношення не мав до моєї розмови з гостроголовим, але останній вмить підхопив цю усмішку й кинув:
– Кому-кому, а вам я б уже й зовсім не радив підтримувати цю публіку. От нате вам хрест і Бог (він перехрестився), що на наші номерки вовк ніколи не вискочить.
Пророк мав рацію турбуватися, що йому не пощастить не тільки не вбити вовка, а навіть і стріляти в нього. Але він не мав рації думати, що його невдача (коли вона буде) є робота чиєїсь злої волі, а гіе випадку, бо з такою ж точнісінько турботою їхав на облаву кожний із нас, тридцяти трьох мисливців. Вовк, 'коли його наженуть* не всюди вискакує, де б хотілося тому чи іншому мисливцеві, вовк має свої улюблені місця на узліссі, що через них він і вибігає в поле, ставши на ці місця, завжди будеш стріляти звіра, але для того ж, щоб попередити зловживання з боку наших організаторів, ми й будемо тягти номерки, для того ж і номерки нами придумано, щоб не було. з боку невдачників нарікань і підозрінь.
– Так ви кажете,– промовив я до гостроголового,– що на ваш номерок вовк ніколи не вискочить?
– Авжеж.
– А чому ж він не вискочить?
– А тому, що /«лавочка».
– Почекайте,– вже обурено кинув я.– Яка ж тут може бути «лавочка», коли все залежить від щастя, від того,'який номерок вам пощастить витягти?
Але мій співбесідник не вгомонявся: ніяк не аргументуючи своїх безпідставних підозрінь, він то таємниче кивав кудись головою, то знову щось настирливо буркотів про ту ж таки «лавочку». Я не втерпів і сказав:
– Знаєте що? Я і справді думаю, що тут «лавочка», тільки «лавочка», так би мовити, навпаки.
Гостроголовий, двоє других моїх товаришів й візниця зиркнули на мене.
– Так, так! – сказав я.– «Лавочка» навпаки. Я певний, що' ви навіть і в тому випадкові не будете стріляти, коли вовк і вискочить на вас.
Ці мої останні слова озадачили всю підводу: мовляв, як розуміти мене? Тоді я поспішив з’ясувати. І, з’ясувавши, я заявив, що гостроголовий або зразковий боягуз, що, побачивши вовка, замість стріляти в нього лізе на дерево, або дуже поганий стрілець, що навіть у вовка не зуміє влучити, саме тому на його номері вовк, побувавши, все-таки ніколи й не буде. – ' '
– Так, так,– сказав я.– Ви завжди будете жалітись, що на вас вовк не вискочив.
Я скінчив і переможно подивився на вже кілька років мені нелюбого мисливця. (До речі решта моїх товаришів, що сиділи на нашій підводі, не втручалися в суперечку: вони добре знали гостроголового І 1ЙОГО крутий норов, і вони не мали охоти сперечатися з ним.) Пророк зневажливо і зі злістю подивився на мене й мовчки сплюнув. Сплюнув і я і, сплюнувши, раптом відчув величезну потребу остаточно знищити цю неприємну людину.
– Так, так,– сказав я.– Ми, коли хочете, будемо прохати товаришів, щоб вам дали найкраще місце, саме таке, що по ньому вовк ніяк не може не пройти.
– :А я от не хочу, щоб ви прохали за мене,– нахабно перебив мене гостроголовий,– я стану тільки там, де мені припаде стати.
– Там, де припаде стати? – уже вчепився я.– Цього ніколи не буде! Я обов’язково мушу прохати товаришів. Я таки зроблю так, щоб вас поставили на найкраще місце. Треба ж, нарешті, розшифрувати вашу «лавочку».
Ні я, ні мій співбесідник, ніхто з нас не вірив, що «ми» будемо когось прохати, що, нарешті, хтось зверне увагу на «наше»' прохання та пожертвує найкраще місце. І ця неясність, по суті, неясної інтриги так захопила, принаймні, мене, що я готовий був сперечатися аж до початку облави.
Але гостроголовий уже мовчав і тільки з колишньою злістю зрідка поглядав на мене. Треба думати, що не тільки мені, а й моєму співбесідникові зараз кипіло на душі. І треба припускати було, що герць між нами хоч і не відбувся, але, безперечно, в скорому часі відбудеться.
Ми вже були на узліссі тієї ділянки лісу, що на ній мусила розпочатись облава. Наші підводи зустрів єгер-вовчатник, що тут же подбав розвіяти наші сумніви й турботи: гучків вийде з околичних сіл чимало і так що, мовляв, облава мусить відбутися на славу. Прапорці з того боку, де не буде мисливців і де можуть прорватися вовкй, вже вішають, і можна гадати, що за якісь півтори години облава зашумить.
Наші організатори пішли намічати номери. Вирішено було, що ѵб номер від номеру був приблизно на 60 кроків. За якийсь час ми вже тягли жеребки.
Своєї загрози, цебто прохати товаришів віддати найкраще місце гостроголовому, я не реалізував, але, витягши номера, я побачив, що мені судилося стати на вовка якраз поруч з гостроголовим. Це мене, з одного боку, зло звеселило (я ж тепер мав цілковиту можливість простежити за своїм «приятелем» до кінця), але з другого, трохи, буду говорити правду, й стривожило (хіба не бувають нещасні випадки на полюванні? Чим ти доведеш, що такий-то такого-то саме нарочито вбив?). У всякому разі гострота найгостріших моментів облави ще більше загострилась, а цього мені. – і тут не буду критися – тільки й треба було: хіба ж то полювання, коли не пощастить як слід похвилюватись?
Осінній ліс справляє на мене дуже сильне враження. Не можу я спокійно іна нього дивитись і в негоду, коли на стоси пожовклого листя падають великі в’їдливі дощі, але ще більше говорить він мені в такі години (такі, до речі, стояли і за тих пам’ятних днів), коли мжичить над тобою бірюза чистого, безхмарного неба, коли між мало зовсім не оголених дерев переливається прозоре повітря глибокої осені, коли по кварталах молодняка то тут, то там прокидається якийсь сторожкий тріск, і душу починають тривожити ніжні, вічно юні спогади.
Я вже з чверть години стояв на своєму номері. Палити цигарки не можна було, а тому я ще з більшим нетерпінням чекав початку облави. На жаль оптимізм нашого єгеря-вовчат-ника не найшов собі підтримки в дійсності, і селяни, що вже давно мусили почати гін, очевидно, збиралися дуже мляво, так що пройшло ще півгодини, а ліс, як і раніше, був мертвий і безголосий,
Я ще досі нічого не сказав вам про гостроголового, що мусив стояти в 60 кроках від мене. Але це я зробив нарочито. Звичайно, я весь час відчував його близьку присутність білясебе, але я тільки тоді згадав про нього, коли, добре настоявшись на одному місці, я побачив, що короткий осінній день погасає і облава от-от розпочнеться. Я тільки тоді покинув відгонити думки про нього, коли мені раптом здалося, що хтось із гущавини націляється в мене. Я зиркнув у той бік і побачив: гостроголовий вийшов на ріг свого номера... і справді бере мене на «мушку».
– Чи ви не' збожеволіли? – скрикнув я глухо (голосно . на номері не мав права кричати).– Куди це ви рушницю направляєте?
– Як куди? – відповів він мені теж глухо.– Я націляюсь у того вовка, що його хочу обов’язково вбити, в того вовка, що його, зі слів ваших, я не менш обов’язково злякаюсь.
– Це дуже добре, що ви хочете вбити вовка,– промовив я роздратовано,– але, будь ласка, залиште мою голову в спокою і ловіть на мушку якийсь пеньок, скажімо.
–' Я саме пеньок і ловлю,– кинув неохайно гостроголовий.– Он той, що стоїть недалеко від вас. То вам просто здається, що я націляюсь у вашу голову.
Він безперечно брехав. Пеньок і справді стояв недалеко від мене, та тільки я ж добре знав, яке має бажання цей «симпатичний» стрілець, підстрелити мене, і тому, йому зовсім не повіривши, я поспішав стати так, щоб стовбури двох величезних дубів цілком сховали мій тулуб від ока гостроголового. Такі люди, як гостроголовий, ніколи не дарують тим, хто їх так чи інакше образив (а я ж його таки образив), по-друге, гостроголовий дістав у свідки свого поводження на облаві таку неприємну особу, як я, цебто таку, яку він ніяк не хотів мати. Як же тут не тривожитись і не ховатись за стовбури?
А втім, таке становище мені і подобалось. Сьогодні в мені прокинулось таке непоборне бажання якось насолити цьому мисливцеві, що я побоюючись попасти під шріт свого сусіди, все-таки вдячний був фортуні, що вона поставила мене саме на цьому місці.
– Ала-ла! Ала-ла! –раптом здалека донеслось до мене.
Облава почалася. Виходить, що селяни хоч і з великим
запізненням, а таки прителіпались на, полювання. Наш єгер-вовчатник уже вів їх в атаку.
– Ала-ла! Ала-ла! Ала-ла!
Мовчазний, безголосий ліс зашумів тим тривожним шумом, що його можна чути тільки на облавах, тим шумом, що примушує мисливські серця колотитися й завмирати, як на пожежі. І справді, ці перелякані голоси якоїсь безвихідної розпуки, що їх послали в гущавину гучки, ці підвивання єгеря, що їх ніяк не можна було відрізнити від підвивань вовків, цей таємничий тріск, що раз у раз доносився з глибин лісу,– все це утворю-вале таку обстанову, що, мабуть, тільки старі вовчатники вміли в ці хвилини тримати себе спокійно* І справді, за якісь кілька хвилин – на тебе піде з лігва зацькований вовк, і ти, зустрівшись із ним віч-на-віч і не знаючи, як він буде поводитись із -тобою (чорт його знає, може, й кинеться на тебе!), мусиш негайно так стріляти, щоб обов’язково поцілити в нього. Не влучити в вовка чи то не затримати його ж таки і саме на облаві це значить зробити з себе сміховисько на цілий вік. Це така ганьба для мисливця, що навіть при одній мислі про таку невдачу виступає– піт на чолі.
Та я все-таки, повірте мені, не хвилювався. Хоч як це дивно, але я не хвилювався.., саме вищезгаданим хвилюванням. Серце мені колотилося з зовсім інших причин. Я думав про свого сусіду. Я, як задерикуватий хлопчисько, думав про помсту. Гостроголовий стояв на такому номері, куди вовк ніяк не міг вийти. (Номер його лежав у невеличкому яркові, що тягнувся з гущавини лісу.) Але, з другого боку, я певний був, що мій сусіда, почуваючи на собі мій же таки погляд, так нервується, що, вийди на нього вовк, він обов’язково «промаже». У всякому разі, я певний був, що в такому стані він навряд'щоб влучив у серце чи то в голову своєї жертви. А цього мені й треба було. Я тут же наздогнав би своїм пострілом звіра і, таким чином, зробив би з гостроголового сміховисько на 'його цілий вік.
Я визирнув із-за дуба й подивився на те місце, де стояв мій сусіда.
– Ах ти, сукин син! – промовив я тут же про себе (тепер янавіть глухо не міг кричати: мій крик обов’язково налякав би сторожкого зацькованого вовка).– Ах ти стерво гостроголове!
Рудий капелюх мого сусіди і тепер визирав з-за куща, а ствол його рушниці і зараз націлявся в мою голову. Гостроголовий, мабуть, рішуче постановив підстрелити мене.
– Ах ти, сукин син! – ще раз промовив я і, сховавшись за стовбур, потопив свій зір і слух у гущавині.
Кільце гучків вужчало. «Алалакання» й підвивання що далі, то більш голоснішали. Гучки наближалися до генеральної лінії, до мисливців. Уже спалахнуло декілька пострілів, уже я бачив двох вовків, що, десь прорвавшись, як божевільні, мчалися по полях. Уже (я подумав), коли якийсь вовк буде йти на мене чи то на мого, сусіду, він пройде не пізніш, як за кілька секунд.
1 я не помилився: ці секунди раптом прийшли. Кроків за тридцять від мене праворуч хруснула гілка,'зашамотіло осіннє листя й зацькований вовк, витикнувшись із гущавини, зупинився якраз між мноки моїм гостроголовим сусідою. Я притиснув ложу до плеча.
Звір був не із тих, що легко даються в руки. Вовк був, очевидно, дуже досвідчений, і тому, озирнувшись навкруги, він обережно й потихеньку почвалав до куща гостроголового. Це був величезний материй вовк, саме із тих вовків, що, зарізавши, скажімо, теля, легко мчаться з ним до лігва. Це був могутній прекрасний екземпляр.
Була велика спокуса вдарити на нього картеччю, але я все-таки не вдарив. Я все-таки остаточно вирішив перший постріл віддати своєму гостроголовому, загодя передчуваючи, іцо він вовка не зупинить, і тільки другий взяти собі.
Прекрасно!.. Але що ж мій сусіда робить? Треба ж, нарешті, зиркнути й на нього. Треба ж подивитись, як він буде валити звіра. І я знову визирнув з-за стовбурів, але й на цей раз – мільйон чортів і одна відьма! я примушений був враз від-, кинутись н^зад: вищеназвана рушниця й тепер націлялася в мою голову.
– От сукин сині – подумав я.– Він навіть не звертає уваги на вовка, він навіть в цей рішучий момент хоче похвалитись своєю упевненістю і, бачачи, що вовк іде прямо на нього, не поспішає з пострілом... От сукин син!
А втім, «сукин син», очевидно, постановив до кінця знищити мене, бо пройшло ще кілька секунд, а пострілу все-таки не чути було. Пройшло, нарешті, ще і ще кілька секунд, але й тепер сусідова рушниця мовчала. Мене охопив нервовий дріж. Мені прийшла мисль, що гостроголовий збожеволів, і потім я бачив, що вовк пройде біля нас ніким не зачеплений. Я в розпуці схопив себе за волосся. Залишалось мені тільки одне: якось непомітно долізти до другого куща і лише відтіля стріляти в звіра. Я^так і зробив. Пильнуючи не попасти в поле виду гостроголового, я потягнувся на животі по осінніх пожовклих листях...
І я мав рацію саме так зробити. Я таки ще раз побачив вовка, він уже був від мене кроків приблизно за 400, цебто поза можливостями моєї рушниці, але я мав задоволення ще дещо побачити. Це «дещо», що було на номері мого сусіди і що так мене обурило... було почепленим, на сучок капелюхом і звичайнісінькою собі палицею, направленою на мій номер»
Я кинувся до місця свого сусіди. Там уже нікого не було. Але крім капелюха і направленої на мій номер палиці я найшов ще в кущах записку. От що написав гостроголовий:
«Залишаю вам свій старенький капелюх і прошу на мене не гніватись. Те, що нам дісталися добрі номери – це, безперечно, «лавочка». Але я з неї все-таки принципово не хочу користатися і тому паняю додому. Бажаю вам успіху».
Я схопив себе за волосся й в розпуці похилився на дерево. Ця записка так обурила мене, що я вже не знав навіть саме
чому така розпука стиснула моє серце: чи тому, що я випустив із рук прекрасного матерого вовка, чи тому, що гостроголовий зумів перемогти мене таким аляповатим, мамуловатим прийомом.
– Ах ти, сукин син! – у безсилій злобі прошепотів я й, до божевілля обурений, почвалав на голоси, що вже метушилися біля підвод. Облава скінчилася, й мисливці зносили трофеї.– Ах ти, сукин син!
Уявіть же тепер, в якому настрої я повертався додому, коли ми знову проїздили сиротливі озера з поріділими комииїами і коли раптом невеселий лісовий ландшафт закутало в мжичку дрібного осіннього дощика.
БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ І
Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат!
Товариші!
Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину 1!
Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.
Підпільний ревком.
Д’ех! Мать твою бог любив!
І тут же Юхим подумав про Мазія:
– Так... Розумію... Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку.
Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків.
Це було вдень.
II
Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.
Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльо-зився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з міських будівель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби...
6 М. Хвильовий
161
Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осені.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.
...Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливості.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину – і приходять потяги до бараків.
...І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:
– Ну, єсть плакат!
– Що кажеш, Юхиме?
Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
– Кажу – прояви себе!
І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі:
– Це можна... Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
– А не брешеш?
– Навіщо брехати?
– Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?
– Згодний.
– Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.
