Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 60 страниц)

«Предлагаю немедленно зарегістріроваться...»

Одне слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а «кіт у чоботях» і тоді вже був —

– «паходной Ленін...»

І, треба щиро сказати, друге видання Леніна – «Паходной Ленін» – таке ж іноді було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очі драконом:

– Товаришу! І вам не соромно?

– Дозвольте... я ж... їй-право... я ж...

Товариш Жучок очі драконом:

– Ваш партквиток!.. Давайте!

Віддаю.

Пише:

«Товаріщ такой-то в таком-то месяце пропустіл столько-то

собраній» Получіл виговор от секретаря ком’ячейкі с преду-прєждєнієм винєсті єго недісціплінірованость на обсуждєніє общественного мнєнія партії посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключснія із нашіх коммуністічєскіх рядов,

Подпісь».

Точка»

Коротко»

Ясно»

І трішки того..» ніяково»

..«Звичайно, як і тоді (тоді – в дикім степу), на ній колір «хакі», бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий

з кольором «хакі». Як і тоді: величезні чоботи не на ногу» Як і тоді:

– Дзуськи!

Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик – голівка від цвяшка: кирпатенький»

».»Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні – літні степові ночі»

Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил, А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої Російської імперії»

А от дискусія (у печінках сидить!)»

Є ходяча фраза: треба бути начеку і не забувати про чеку.

Зробили перефразовку»

– Дискусія – це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

– Сьогодні вечір дискусії!

Ми:

О-ох! У печінках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос»)

– Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку комунізму»,

– Ах, нє мєшайтє, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм імєєт трі прізнака: найомний труд»., найом-ний труд.,, найомний труд...

Хтось підказує:

– Монополізація стредств проізводства, І.»,

– І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю,

А от на другім краю:

– Комедія! Как все заволновалісь, Товаріщ Ларіков, не-ужелі ви не волнуетесь? Не верю. Не поверю, чтоб ви всьо знал і,

■ Це до одного з тих, що все знають:

– Ну от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьер ⁶разбіл ве-лікую французскую комуну – в 71 ілі в 48 году. А? От скажіте.

– А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, нє випитивай-тє, скажіте просто, что ви нє знаєте» І тоща я вам скажу.

Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас – це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть»

– Це ж дурниці – ці дискусії, наче ми шкільники»

– І правда» На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти» Не достає ще екзамена з інспектором»

Іще чути:

– Да, наконец, дайте мне на мінуту «Азбуку комунізму»»

– Фу, чорт, снова забил» Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства».» монополізація проізводства...

– От бачите, все ж одно не знаєте.

– Ах, оставьте меня, товаріщ»»»

Нарешті вечір»

Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх),– громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі – кавалерія» Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд.

І хтось тихенько за травами – «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух по-бігу, дух крові».

Але те забувається»

.„Доповідач скінчив.

Товариш Жучок:

– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діалектика, коли сказано – історичний матеріалізм? Ви як думаєте?

– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очі драконом:

– Як голова нічого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати»

Ми говорили, ми плутались (з нами іноді було навіть дурно).

А все це називалось дискусія. ,

Товариш Жучок казала:

– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков?

Вона рішуче входила в роль педагога»

А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднішнього секретаря ком’я-*іейки – на «кота в чоботях».

...Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).

Кричали:

– Геть сім’ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

– Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д.,

Й Т. ІНШо

– .„/Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріалізм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь»„

Так от —

– багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там —

– товариш Жучок № 2, а це значить... проте коли ви партійний, то ви самі знаєте, що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Язнаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскільки диктатура наша.„. Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом. Жучок».

Але вона сьогодні не поїхала і ми ще побачились.

Побачились от де.

Уявіть – порожня школа, політвідціл. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви ⁷.

Це бурса революції.

...Було зоряно, а потім стало темно – пройшли хмари.

...Побігла мжичка.

Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.

Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.

– Товаришу, не мішайте спати!

...Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву – іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.

– Товаришу, не мішайте спати.

Мовчанка.

.'..Ви,мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.

Вона підійшла до мене.

– Ходімте!

Я здивовано подивився на неї.

...Вийшли на ганок.

Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

І засміялась.

– Мені трішки соромно... знаєте.., буває, ї розказала.

Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:

– Дзуськи!

Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми

думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря —

– повісив на ліхтарі козак.

_чЦе було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.

Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.

...Я згадав сніговий степ.

Ішла мжичка.

„..Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.

А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу»

А от маленький подвиг – це без сумніву.

А чий? —

– Ви подумайте.

...Товариш Жучок № 2,

№ З,

№ 4,

і не знаю, ще скільки є.

Товариш Жучок № 1 нема.

Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.

Зник товариш Жучок.

...Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.

Так:

– піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати _;– вишивати золотом або сріблом – це яскраво).

Ми назвали —

– товариш Жучок.

А історія назве —

– «кіт у чоботях».

Кіт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно. Все.

ЮРКО

На Донеччині – завод.

Уночі над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тоді в посьолку сниться...

На нічній зміні були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швейцарія), юрта, за юртою тайга – холодна, в снігах: бори, бори, і нема їм краю.

Був Перекоп; а після Перекопу Юрко сказав:

– Або в завод, або за кордон революцію робити.

Послали в завод.

Уночі над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з півночі – відходять до моря, коли із сходу – на запорізький степ.

...Цех. Вийшли. Пізно.

Мовчазно шуміли машини в таємнім напруженні. Зникали постаті за машинами: носили залізо. З гасом стояв дух заводської ночі – глибокої, як море біля японського берега.

Ішли: Юрко, Остап – люди однакові, люди різні. (Проходили дні – холодні й теплі, близькі, далекі... люди однакові, люди різні.)

Над посьолком люкси, над заводом ніч. Що думає ніч?

Остап брав великі кроки, Юрко відставав. Дивився на саженну постать Остапову...

– ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, і залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць нароблять – один розбрат.

...Одчинить двері Наталка, трішки заспана, теплий жіночий дух від неї. У неї ноги трішки колесом і, як у молоденької дівчини, зітхання.

– ...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого, й досі не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за.власть совітів. Більшовиків подавай – і квит.

Юркові було образливо, а Остап говорив:

– Моє яке діло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нічого не імію.

Болото закумкало ніч. Де болото? То – жаби.

Коли увійшли в двері, Наталка в одній сорочці зустріла» Спитала:

– Товаришу Юрко! Що це таке – емісія? А потім: що це таке – девальвація?

– Ти краще постіль постели,– сказав Остап,

А Наталка постіль стелила й уже з сумом:

– Мабуть, довго вчитися нам: революція > наша, а слова не наші

Роздягались, говорили. Потім Наталка увійшла в Юркову кімнату, білою плямою стала край столу,

– Язабула зачинити вікно,

– Зачиніть.

Вона мовчки, вийшла, Юрко думав про неї. Боліли плечі, боліла спина – цілий день носив рейки.

Без революції, коли нема творчості, життя тече нудно, одноманітно (або, або: дух творчості, дух руйнування). Живе в по-сьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.

Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, гудок. Один, дра, три, Наталка будить і чоловіка, і Юрка, Остап іде раніш, Юрко – потім» (Потім): кидається до дверей. Наталка зупиняє,

– ...Що?

– Підождіть, я вам сніданок загорну, все одно запізнились,

...А то підставляє під його обличчя дзеркало.

– Гарний?

Він знає, що все обличчя в сажі. Йому ніяково: чотири дні лягав не роздягаючись. Не вмивався.

– Ех, Наталю!

Він зітхнув, але зачепити її не відважився ₀Поспішає через сонний посьолоко Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі.

І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст (це не Америка, але істина, здорова логіка). Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

₍Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у воді, і йому не страшно).

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь (заводська молодь у футбол і лаун-теніс грає) ₀Сьогодні улаштували таку – на диво. Сам робітник написав: і рай був, і пекло було. Виступали (як треба) промовці: один доповідач, а решта – так, свої, заводські.

Одному кричали:

– Та ти, Юхиме, мабуть, злізь, не шкандаль нашої фірми.

Юхим не слухав і все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закінчив «урою».

Хтось ударив по халяві й із задоволенням зазначив:

– Хоч свійський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка – теж на виставі. Остап теж сказав:

– От тобі й революція: і не видно її, і видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов ужак вислизне.

Наталка сиділа поруч Юрка. Її тіло торкалось його тіла, і йому було гарно. І спитала Наталка:

– А що це таке, що й капітал Маркса, і «Нива» Маркса ¹: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталці, і зраділа вона:

– А я оце два дні думаю: як же це так, що і в буржуїв був Маркс, і в нас Маркс. Невже одурили Леніна?

Прийшов антракт... Після вечора були танки. Юрко позіхав.

Заводський паркан перстеніє мармурово: сіверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпорадність ланів. Заглядають, відбігають назад.

Ах, давно це було, за молодості молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили...

...Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

...Посьолок забайрачився у вітах.

До заводу ходять через залізницю – доріжка така, вторована, повз Торця – ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах.

Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типі ч ні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату.

...І сказав Остап із кутка:

– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав.

Голова фабзавкому примружив око:

– І справді, хлопці, чи не випити?

Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати.

– Пий, та не пропивай розуму,– сказав секретар,

І Наталка підійшла:

– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п’є?

Він хотів сказати, що не п’є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе»,

„„Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти,

„.Випили небагато (більш не було) і закінчили. Говорили.

– ...От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком’ячейку записуй.

Наталка сіла біля Остапа.

– Що в п’яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря в осені – ранньої.

...Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.

Секретар сказав:

– Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!

Його спитали:

– А я?

– І твоя.

– А я?

– ї твоя,

Наталка взяла за руку Юрка:

– І їхня?

Всі подивились і подумали, а секретар кинув:

– Це гість.

А Остап п’яно й нахабно засміявся:

– Це той, як його... як ото мітинг був...– попутчик. Ха... ха...

Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:

– Нічого, хоч попутчик, зате дорогий,– і похлопав Юрка по спині.

...Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.

Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

...Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.

«...Попутчик... так...»

Бантини, бетонні крокви й залізне, кам’яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

«Отче наш, електричної системи віку ², да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».

оооУ вальцювальному цеху кипіло иггавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб’яз-ким сміхом»

«Попутчик... так...»

Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина... Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря.

Остапові м’язи залізні, спругові. Він крикнув:

– Е-ех!

Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще:

– Подавай! Подавай!-

Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:

– Держи!

Раптом полилась біла маса, і бухнувся нагартований опецьок.

– Гата!

«Попутчик... так...»

Юрко дивився на це не вперше.

Нудить під серцем – так завжди.

Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.

– Закуримо?

– Давайте!

Помовчали. Говорив Остап:

– Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?

Здвигнув плечима Юрко.

Мовчали...

Вони були люди різні, люди однакові.

...Залізо співало... ✓

Люди жили не тільки в заводі – і за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.

(Я думаю про кінець етюду. Як жили інші – про це в другий раз.)

...Блимали червневі зоряниці – не зорі» Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

г : Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о _;шостій ранку з заводуо

; У кімнаті був він, Юрко і Наталка – червона, горіли очі* Підвела очі від книги*

ооХарно.со

– Вам подобається книга?

– Мені подобається книга*

Він подумав і взяв її за руку*

– Гарно?

– Гарно*

Він сів біля неї:

– Гарно?

„.Були останні дні червня, запашні, в садку куделив цвіт, летів о

Зацвіла метелиця – літні курделі*

Держав її руку, вона знизила вії.

Він зрозумів, і йому забилось серце*

..«Проходила літня метелиця, а в кінематографі грала музика – міщанський мотив: присмерк, будні, зажури _?як до революції* Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу – сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки*

І прийшла неділя* Наталка сказала:

– Ходімте на берег Торця.

(Остап пішов до фабзавкому.)

Юрко:

– Ходімте!

Сказав просто, було не просто*

Пішли левадою* Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався* Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала* А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:

– Я далі не піду.

Юрко сказав:

– Ходімте, товаришко*

Наталка сказала:

– Не піду! Не піду!

Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:

– Я не Остап, у мене бичачої сили нема*

Тоді вона підхопилась:

■ – Остап! Остап! Остап!

Поперед них– промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу*

Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись

купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.

– Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.'

Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

...Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, іустіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжичить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію – вона не говорила. Він поцілував їй шию – вона не говорила.

Юрко подивився назад – було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину – так.

Вона не говорила.

Юрко думав її схилити на землю.

Тоді на ріку упала із сходу синя тінь – ішла ніч.

І сказала Наталка зажурено:

– От я вже й забула. Ніяк не запам’ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю – де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.

Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

– Пора додому.

...Вона ледве навздошала його.

Юрко писав до товариша (завтра): «...досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би рай-рибою. Ти розумієш – райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Яладен робити замах на самого Пуанкаре ³, Я родився для в и б у х і в... А на заводі я теж не можу – тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я...»

Він (Юрко) писав довго, натхненно.

Ще була вночі тривога і гули гудки – на заводі пожежа.

Остап прийшов пізно – тільки-но ліг» Підвівся, розбудив Юрка:

– Пожар!

– Де?

– На заводі.

Юрко сказав:

– Я захворів, я не піду.

Остап одягався, скаржився:

– Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар, Юрко не стерпів:

– А ви, мабуть, і сьогодні випили?

І відповів Остап байдуже:

– Це наше діло, заводське.

І вийшов.

«Попутчик... так...»

Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі.

Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції.

У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали. Юрко підійшов до Наталки:

– Наталю! – і голос йому затремтів.

Вона подивилась на нього й зблідла.

– Що таке? – і сіла на ліжко.

І він сів.

– Я вам, як товариш, як...

Вона подивилась на Юрка – йому горіли очі, і їй спалахнули очі.

Він узяв її голову й міцно обняв.

Вона тихо говорила:

– У мене не було дітей... Що-ви кажете?.. Я не хочу... ...На розі в меду горіла липа – прийшов солодкий дух.

– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...

(Я зупинився на найцікавішому місці. Правда? І як ви думаєте, чи не час мені плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже, останнє зусилля!)

...Хтось закричав на вулиці, Наталка наставила вухо. Потім підхопилась»

– Якесь нещастя» ,

Заводські жінки чують нещастя – серцем. Вискочила... ...На рбзі в меду горіла липа...

А потім у кімнату внесли Остапа й положили на ліжко. З крана зірвалась стальна хрестовина й перебила Остапові праву ногу.

НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ

Глибокі борозни літ... І це – тоска.... Куди сховаюсь від могил твоїх?

...А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з ометИо А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глузам шляху.

Мороз коле скло, мережить скло»

Школа, клас...

До повіту – 60, до станції – 80.

Навкруги: глуш,

глуш,

глуш...

Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.

оосЗнаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія».

«оооВ п’ятому віці – дикім і далекім – від Уральських хребтів, від волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гунни сармати ², германці ³... І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла ⁴, король гуннів.

...Проходили віки. І прийшов глухий вік – XIѴо І на невідомих азіатських верхів’ях підвелась грізна постать Тамерлана

Це поіа, Ьепе ⁷ 7
  Нотуй добре (лат.)– знак особливої уваги, важливості.– Ред.
  82


[Закрыть] до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.

сосСоСНИ гудуть-гудуть.о.

Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вітри.

Ох ви, сосни мої – азіатський край!

...Школа, клас.

Дітвора співає:

– Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет...

...Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:

– Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна!

Наталя Миколаївна скінчила прогімназію – то так далеко! – Нестір – сторож:

– ...Миколаївно! А хліба вже, мать, нема!

– Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Яяк-небудь...

Вона... «як-небудь». Нестір:

– Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...

Закурюють.

¹’ ...Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках – фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір.

Тоді сни... А може, таємна ява?

– ...у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність. •

Стояв вересень. Стояли .блакитні далекі простори., Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок.

На серці співала струнка,~ біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері...

...(– Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!..)

...Над архіпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пісня.

„..І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.

– ...Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском... Там, десь на Великих Зондських ⁶, на вулкані Омеру. Наталочко! Моя зелена наядо ⁷.

Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців.

Вона:

– ...Олексо! Мій божевільний! Я п’янію... Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!

...Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли!

І прокинулась ріка до порогів.

(– Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)

о.оНад оселями проходили сторожкі ночі. Проходили по осоках, по заводях і далі в простір, лісовими' стежками, за узлісся.

(– Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!)

■ —...Миколаївно! Чи чуєте?

– Чую, Несторе.

– Мабуть, прийшов кінець. З’їли сукині сини

революцію.

– Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно будво Отже, на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.

...А СОСНИ гудуть-гудутьоо.

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вітри»

Ох, ви, сосни мої – азіатський край!

...Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку:

– Отож учора був на базарі, так оратор казав: такий із наших... Треба, каже (читає по записці)... двадцять п’ять архі-воєнських комунізмів„„. Щоб, значить, була правда... Що ви на це скажете?

...– Пф! – свічка погасла.

– Бог його знає, Несторе!

„„.Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски.

...Співала:

– А я дівчина Наталка ⁸, а зовуть мене Полтавка...

– ...Наталочко! Моє миле котятко!

...Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані... шумують, шумують води: вал за валом. На сході – маяк. Рев сирени.

...А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна – це недосяжні кургани зір.

...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому.

...А бунт виріс і положив бритву на горло.

Він:

– Наталочко! Я йду туди, до них!

– Іди, милий.

Він пішов і не вернувся: не вертаються – хто в бунт.

...У Сибір на золоті розсипини по Володимирській ⁹пройшов каторжник. І не прийшов.

...І знову сни... а може, таємна яв?.. Хіба, знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?

„„.Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.

У п’ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її.

Але не зрозумів. ї одійшла друга молодість... А третя ніколи не приходить.

...Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діамантова паморозь.

– ...Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатин-ник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові...

День за днем, рік за роком – у вічність... (– Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)

...Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки.

...Азія – не Азія. Провінція – далі, провінція – глибше.

Далекий обрій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і рожала замети ніч.

...А сосни гудуть – гудуть...

– Чого так сосни гудуть.

– Хуртовина. Вітри.

Ох, ви, сосни мої – азіатський край!

...Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодості.

...Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.

І знову хуга.

...А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра. У школі біженець Стасик.

Наталя Миколаївна читає історію: – Поляки гнітили український народ.

Дітвора до хлопчиська:

– Стасику! А ти ж полячок!

– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі.

І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:

.– Навіщо ж ви так говорите?

– Боже мій, нас так учили в прогімназії.

А то ще буває з Богом. Діти:

—Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили.

І ще:

– Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?

– Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.

...Давно це: до Наталі Миколаївни з’їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельдшери й грали у фанта. Це теж спогади.

А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.

Вечір. У кімнаті самогонний апарат» Нестір:

– Ну, вже завтра обязательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо»

– Купіть, Несторе!

о..Налили по рюмці. Випили... Темніє... І знову надворі хуга.

...А сосни гудуть – гудуть...

– Чого так сосни гудуть? ...Хуртовина. Вітри.

Ох, ви, сосни мої – азіатський край!

СОЛОНСЬКИЙ ЯРІ

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Соленського Яру.

Солонський Яр: як і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.

Тоді горить, чарує папороть.

Солонський Яр – природна фортеця.

Солонські острожники казали:

– Є Холодний Яра це – Солонський Яр,..Атож...

А в Млинківській волості скаржилися:

– І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.

Чухали потилиці, збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.

– Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як ,^ой казав...

„.Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.

Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».

«„«Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків перехиляється на ділянку молодняку.,

...У немите вікно. волосної ради дороги майже не видно» Савко Гордієнко, безусий голова з гострим ₍обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу»

– Ну, що? І сьогодні обібрано кого?

– Аякже: Матвія Юхименка.

Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:

– Не інакше, як дивізію треба сюди»

Притакують.

У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолі:

– От напасть.». Прийдеться воювати.

Згодились.

– Дивіться, вам видніше».» А що напасть – то правда» Але Савчин сусіда попередив:

Назад к карточке книги "Твори"