Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 60 страниц)

¹¹«Друг дітей», «П о в і т р о ф л о т», «Д о б р о х і м» – добровільні громадські організації, в які входили радянські службовці, робітники для опіки над безпритульними, сприяння розвиткові авіації та хімічної промисловості .

¹²Комінтерн (Комуністичний Інтернаціонал, 3-ій Інтернаціонал) – міжнародна революційна пролетарська організація, що в 1919 – 1943 рр. об’єднувала комуністичні партії різних країн і керувала міжнародним комуністичним рухом.

¹³Профінтерн (Червоний Інтернаціонал профспілок) – міжнародне об’єднання революційних профспілок, існувало в 1921 – 1937 рр.

Стендаль (справжнє ім’я Анрі Марі Бейль; 1783—1842) —французький романіст.

' Діло Б е й л і с а – судовий процес у Києві 1913 р. над євреєм М. Бей-лісом по несправедливому звинуваченню у ритуальному вбивстві російського хлопчика. Організований царським урядом і чорносотенцями. Викликав протест передової громадськості. Суд присяжних виправдав Бейліса.

^{1 ь}Лейденська банка – електричний конденсатор, у якому ізолятором виступає скляна стінка банки, а роль обкладок відіграє металева фольга, якою банка обклеєна з обох сторін. Зараз застосовується головним чином для демонстрацій у фізичних кабінетах.

¹⁷Франклінове колес о.– Йдеться про дослідження американським фізиком Бенджаміном Франкліном (1706—1790) проблем атмосферної електрики. Його теорія електричних явищ була застосована для пояснення дії лейденської банки.

^1йФальвані Луїджі (1737—1798) —італійський фізіолог, один із засновників вчення про електрику.

^|уСталін (Джугашвілі) Йосиф Віссаріонович (1879—1953) —радянський партійний і державний діяч, з 1922 р.– Генеральний секретар ЦК більшовицької партії. Відповідальний за непрощенні злочини проти людства, масові беззаконня і репресії, що мали трагічні наслідки для народів СРСР.

^2и«В і с т і В У Ц В К» – українська республіканська газета. Виходила в Києві в березні – серпні 1919, 1934—1941 рр. і Харкові в 1920—1934 рр.

²¹«Мина Мазайло»—п’єса М. Г. Куліша (1892—1937), написана 1929 р.

²²Іона Вочревїсущий – псевдонім, відомого в ті роки публіциста й фейлетоніста газети «Вісті» Миколи Новицького.

²³Салтиков-Щедрін Михайло Євграфович (справжнє прізвище Салтиков, псевдонім Н. Щедрін; 1826—1889) —російський письменник-сатирик.

РЕВІЗОР

Вперше надруковано в журн. Літературний ярмарок (1929.– № 9.– С. 6—36). 1938 р. опубліковано у вид.: Хвильовий Микола.Твори: У 3-х т.– Харків: ДВУ; 1932 р.– у Вибраних творах (Т. 1). Подаєтьсяза вид.: Хвильовий Микола.Вибрані твори.– Т. 1.– С. 198—234.

Оповідання супроводжувалося авторською передмовою: «Оповідання «Ревізор» належить до серії тих же етюдів, що й «Пудель». «Всі ми виросли із гого-лівської шинелі»,– сказав колись Достоєвський. Леся теж має багато спільного і з Акакієм Акакійовичем, і з «Бедными людьми», і з багатьма чехівськими героями. Але вона безперечно нічого не має спільного зі збірним типом сучасної радянської жінки. Що й говорити, по глухих закутках такі люди, як її чоловік Бродський, ще існують, існують і такі, як Топченко (в противному разі Контрольній Комісії не приходилось би працювати над перевихованням «партійців»), звичайно, Леся має рацію рватися від пелюшок, від «добровільного рабства», і з цього боку вона – позитивний тип, але бачити, що «люди цього життя всюди, завжди й до смішного однакові» – так бачити могла все-таки лише міщанка. Оповідання написано 1928 року. Оцінювати його треба як відбиток побуту й настроїв тогочасного «партійного» міщанства».

'Мадам Боварі – героїня однойменного роману французького письменника Гюстава Флобера (1821—1880), написаного 1857 р.

²Лягарн Жан Франсуа де (1739—1803) —французький драматург

і теоретик літератури. Послідовник Вольтера в галузі просвітительської драматургії.

³'Акерман – до 1944 р. так називалося місто Білгород-Дністровський.

⁴«Н аші гуси Рим спасл и...» – неточна цитата з байки І. А. Кри-лова (1769—1844) «Гуси» (1811), де чванливі гуси постійно повторюють: «Та наші предки Рим спасли».

⁵Мечников Ілля Ілліч (1845—1916) —російський і український біолог.

⁶Кизляр – місто в Дагестані.

З ЛАБОРАТОРІЇ

Вперше надруковано в журн.: Червоний шлях (1931.– № 7-8.– С. 5– 18). 1932 р. опубліковано окремою книжечкою у харківському видавництві «Література і мистецтво». Подається за першодруком.

¹Холодна Гора – район Харкова з відомою в’язницею.

²Журавлівські візник и.– Мається на увазі Журавлівка – стара назва одного з районів Харкова.

³«І ти Брут».– 3 цими словами у трагедії В. Шекспіра «Юлій Цезар» поранений Цезар звертається до Марка Юнія Брута (85—42 рр. до н. е.), одного з ініціаторів змови проти Цезаря та його вбивства. Історики вважають цю фразу легендарною. Ім’я Брута стало уособленням несподіваної зради, підступності.

⁴П руст Марсель (1871—1922)—французький письменник, досвід Пруста у зображенні внутрішнього життя персонажа як «потоку свідомості» мав велике значення для літератури XX ст.

ЩАСЛИВИЙ СЕКРЕТАР

Вперше надруковано в зб. «Майбутні шахтарі» (Оповідання).– Харків: ДВУ, 1931; 1932 р. опубліковано у Вибраних творах (Т. 1). Подається за вид.: Хвильовий Микола.– Вибрані твори.– Т. 1.– С. 290—300.

Оповідання супроводжувалося авторським коментарем: «Нещодавно група рецензентів літфаку ХІППО, критикуючи мої останні твори, заявила таке: «на жаль, наша критика перебудовується гірше, аніж письменники». Я з цим цілком погоджуюсь. Розбираючи мого «Щасливого секретаря», ці ж таки критики з ХІППО запитують: «Навіщо протиставляти дві випадковості: в Харкові важливі громадські справи, в містечкові умирає єдиний, неповторний син?».

Для секретаря вугільного райпарткому важливі громадські справи в Харкові і справді неабияка випадковість. Величезна випадковість! Критики мають рацію! І ще літфаківцям із ХІППО не подобається, що автор «рукою героя» пише «приїхати не можу». І тут вони мають рацію: вони ж бо хотіли, щоб героїчний секретар Старк «заплакав і поїхав його ховати» (цебто, сина Вову, який, можливо, й не помре!), незважаючи на виклик ЦК й «важливі громадські справи». «Хіба він після цього перестане бути відданим справі більшовиком?» – запитують мене вищезазначені критики. Відповідаю словами Майка Йогансена (див. його «Подорож у Радянську Болгарію»): «Не знаю точно, чого хотіли від мене рецензенти,– очевидно, вони мали рацію, раз їм доручили писати, але дуже хочу виправити свою лінію,– очевидно, неправильну, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Оце поки що й усе».

Це коментар чи не найвиразніше дає змогу побачити, в яких умовах готував Хвильовий свою останню книжку. Блискучий новеліст змушений писати агітки, які навіть важко прціновувати за естетичними критеріями. Якщо «Щасливий секретар» ще зберігає все ж ознаки художнього твору (принаймні цікаво побудований сюжет, точність деяких психологічних характеристик), то наступні оповідання, що увійшли до збірки 1931 р.,– «Майбутні

шахтарі», «Останній день» – швидше можна назвати прогіагандистськими нарисами. Та й навіть щодо «ідеологічно витриманого» «Щасливого секретаря» автор змушений вступити з критиками в безплідну полеміку, в якій не можна було тоді дошукатися істини, бо предметом обговорення було вже не мистецтво.

¹Вишня Остап (справжнє прізвище Губенко Павло Михайлович; 1889—1956) —український письменник, гуморист.

ПОВІСТЬ ПРО САНАТОРІЙНУ ЗОНУ

(Етюд)

Вперше надруковано в журн.: Червоний шлях (1924.– № 3.– С. З—78).

1924 р. опубліковано у збірці «Осінь» (Харків, 1924); 1928 і 1929 рр.– у другому томі Творів.’ «Повість...» була одним з перших творів Хвильового, надрукованих після півстолітнього замовчування. Журнал «Дружба народов» опублікував її у російському перекладі О. Руденка-Десняка (1988.– № 7.– С. 79– 136). Подається за вид.: Хвильовий Микола.Твори: У 3-х т.– Харків: ДВУ, 1929.—Т. 2.—С. 100—260..

У першодруці твір мав назву «Санаторійна зона» і супроводжувався авторською присвятою: «Сергію Пилипенкові».

Савонарола Джироламо (1452—1498) – італійський монах, проповідник, релігійно-політичний реформатор у Флоренції.

²Махаївщина – дрібнобуржуазна, анархістська течія, проповідувала вороже ставлення до інтелігенції, особливо до революційної інтелігенції. Лідер махаївців – польський соціаліст В. К. Махайський – виступав під псевдонімом А. Вольський.

³Муравйов Михайло Артемович (1880—1918) – політичний авантюрист, лівий есер. З грудня 1917 р. був начальником штабу групи радянських військ по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії. В січні – березні 1918 р.– командуючий військами Південного фронту, що діяли проти військ Центральної ради. Відомий своїми антиукраїнськими настроями.

⁴Річардсон Семюел (1689—1761)—англійський письменник, творець європейського родинно-побутового роману в епістолярному жанрі.

^Г)Р а х і л ь ( євр.гаїїеі – вівця) – у старозавітних біблійних переказах дружина-красуня Іакова. Вважається праматір’ю царів, пророків, суддів і героїв, всього дому Ізраїлевого.

⁰Шпенглер Освальд (1880—1936)—німецький філософ-ідеаліст, історик, публіцист, представник філософії життя. Розвинув учення про культуру як множинність замкнутих «організмів» (єгипетський, індійський і т. д.), які виражають колективну «душу» народу і проходять певний життєвий цикл.

⁷Бергсон Анрі (1859—1941) —французький філософ-ідеаліст, представник інтуїтивізму й філософії життя.

^й«Весела вдова» – оперета угорського композитора Ференца (Франца) Легара (1870—1948), написана 1905 р.

⁹Штейнахівське «омоложені є».– Йдеться про теорію австрійського фізіолога й біолога Ейгена Штейнаха (1861—1944). Особливої популярності набули його теорії, присвячені проблемам омоложення.

^шЕйнштейн Альберт (1879—1955) – фізик-теоретик, творець теорії відносності, громадський діяч.

¹¹Ліндер Макс (справжнє ім’я та прізвище Габріель Лев’єль; 1883– 1925) – французький кіноактор.

¹²Архейська доба (архейська ера) – найдавніша ера в геологічній історії Землі, яка тривала близько 1,5 мільярда років.

¹³Калка (Каяла) —згадана в «Слові о полку Ігоревім» річка, біля якої руське військо князя Ігоря Святославича зазнало у поході 1185 р. поразки від половців. Є різні припущення, яку вона тепер має назву: Кагальник, Каль-міус, Калка, Орель тощо.

¹⁴Ч і н г і с х а н (бл. 1155—1227) – монгольський полководець, засновник Монгольської імперії.

^ьПетро І (Петро Олексійович Романов; 1672—1725)' – російський цар (з 1721 р. імператор) з 1682 по 1725 р.

¹⁽⁵Дарвін Чарлз Роберт (1809—1882)—англійський природодослідник, основоположник еволюційного вчення про походження видів рослин і тварин шляхом природного добору.

^I«Чем кумушек считать...» – цитата з байки I. А. Крилова «Дзеркало і Мавпа» 41816).

«Молодість не вернеться» – цитата з вірша Л. І. Глібова (1827—1893) «Журба» (1859).

¹⁹Аравія – найбільший півострів Азії.

²⁰Ель-Харам – очевидно, озеро Ель-Хаммар в Іраку або ж місто Ель-Харраш в Алжірі.

²¹Кааба – священний храм мусульман у місті Мекка, місце паломництва мусульман.

^II Мефістофель—у фольклорі й художній літературі один з духів зла, демон, грішний ангел. Цей образ використав, зокрема, Й. В. Гете (1749– 1832) у драмі «Фауст» (1808—1831).

²³Бакун і н Михайло Олександрович (1814—1876) —російський революціонер, один з найвизначніших ідеологів анархізму і народництва.

²⁴«О г о н ь о к» – громадсько-політичний і літературно-художній ілюстрований щотижневий журнал, виходить з 1923 р. в Москві.

²⁶Юнкере – назва німецького літака, випущеного фірмою «Юнкере». За ім’ям німецького авіаконструктора й промисловця Туго Юнкерса (1859– 1935).

ВАЛЬДШНЕПИ

Роман

Історія написання й публікації роману «Вальдшнепи» складна. Навколо цього твору сплелося безліч легенд і домислів, суперечливих оцінок і свідчень. Аж до сумнівів у тому, чи «Вальдшнепи» – художній твір, чи «псевдонім» памфлета, висловлена устами персонажів авторська позиція в тогочасній суспільно-політичній боротьбі. Всі ці сумніви, зрештою, мають під собою грунт. Є підстави вважати, що й для самого автора «Вальдшнепи» були продиктовані найперш бажанням відстояти свою точку зору в полеміці, відповісти опонентам, коли інших можливостей вже не було.

Принаймні з художнього боку «Вальдшнепи», очевидно, не стали визначним творчим досягненням митця. Між тим позалітературне їх значення величезне. Євген Маланюк писав: «Літературна форма грає у «Вальдшнепах» ролю допоміжну, як претекст роздати монологи автора окремим дієвим особам роману. Цей «роман» був псевдонімом політичного трактату, який з причин цензурних, не міг би ніколи побачити світу» ⁵⁷ 57
  Маланюк Є.13 травня 1933 року.– В кн.: Хвильовий М.Твори: У 5-ти т.– Ньі9-Йорк. Балтімор. Торонто, 1986.– Т. 5.– С. 465.
  Шляхи розвитку української пролетарської літератури. Літературна дискусія (1925—1928). Збірник матеріалів.– Харків: Український робітник, 1928.– С. 71.


[Закрыть].

Робота над романом розпочалася влітку 1926 р. в селищі німецьких колоністів під Херсоном, куди автора запросив відпочивати письменник Микола Чернявський. Це вкрай напружений, драматичний період у творчій долі не лише Хвильового, але й усього кола його літературних однодумців і товаришів. У розпалі відбувалася літературна дискусія. Українська інтелігенція була збурена гострими'памфлетами Хвильового, опублікованимв газеті «Культура

і побут» (додаток до газети «Вісті ВУЦВК»). ЗО квітня 1925 р. (№ 17), тут з’явився «перший лист до літературної молоді» «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»; 31 травня – «Про Коперніка

з Фраѵенбурга, або Абетка азіатського ренесансу в мистецтві» (Другий лист до літературної молоді). Ними, власне, й було започатковано літдискусію.

22 листопада 1925 р. у «Культурі і побуті» з’явилися «Думки проти течії», продовжені в наступних номерах (29 листопада та 1 грудня). 1925 р. вийшли в Харкові окремою книжкою «Камо грядеши», а 1926 р.– «Думки

проти течії». Відбуваються диспути, обговорення, з критикою поглядів Хвильового виступають С. Пилипенко, В. Коряк, філософ В. Юринець, завідуючий відділом друку ЦК КП(б)У А. Хвиля. На адресу непокірного ваплітян-ського лідера сиплються вже смертельні звинувачення, аж до відомого листа Й. В. Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ЛБ ЦК КП(б) У» від 26 квітня 1926 р. (Повністю опубліковано лише 1948 р.– Див.: Сталин И. Сочинения.– М., 1948.– Т. 8.– С. 153 Діяльність керівництва ВАПЛІТЕ і, зокрема Миколи Хвильового, засудив спеціальний пленум ЦК КП(б)У.

Хвильовий продовжує відстоювати свої позиції. У лютому – березні

1926 р. у «Культурі і побуті» (числа 9—13) надрукував «Апологети писаризму». У першій половині 1926 р. він написав памфлет «Україна чи Малоросія?». Опублікувати його вже не довелося.

Ось за таких обставин Хвильовий, вирвавшись, нарешті, з бурхливого харківськрго оточення, береться за роман. Блискучий новеліст, він не раз звертався до великих епічних форм. Талановитим початком тут була «Повість про санаторійну зону». 1925 р. у «Житті й революції» опубліковано уривок з роману «Іраїда» (названо, до речі, ім’ям доньки письменника). Роман, як уже зазначалося в примітках до етюду «Зав’язка», був, очевидно, знищений автором. З листа М. Хвильового до А. Любченка з Відня від 2 березня 1928 р. довідуємося, що він почав писати новий роман. У останні місяці життя письменник пробував працювати над новим романом, про що навіть повідомлялося в пресі. Та все ж єдиною відомою нині спробою романного жанру зостаються «Вальдшнепи».

Влітку 1926 р. написаний, мабуть, лише початковий, чорновий варіант. Першу частину «Вальдшнепів» надрукував журнал «Вапліте» в кінці 1927 р. (число 5). Наступне число 6 з другою частиною роману було конфісковано, в друкарні. Хвильовий у кінці 1927 р. виїхав у тривалу закордонну подорож і про заборону роману та журналу, «самоліквідацію» утвореної ним організації довідався з листів. У «Вступній новелі»* написаній спеціально для першого тому Творів у-3-х т. (Харків, 1927), письменник зазначив: «Мій сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томі». Опальний роман, зрозуміло, до третього тому не увійшов. Друга частина поки що невідома. Деякі уривки з неї цитував А. Хвиля у книзі «Від ухилу – у прірву» (Харків:^ ДВУ, 1928). Роман не. раз друкувався за кордоном. 1937 р. увійшов до «Вибраних творів» Хвильового, виданих у Львові («Українська книгоспілка»), 1946 р.– у Зальцбурзі. На Радянській Україні публікація в журналі «Вапліте» була єдиною аж до 1990 р. (Київ.– 1990.– № 1.– С. 5—40).

Подається за вид.: Хвильовий Микола.*Вальдшнепи // Вапліте.– 1927.– № 5.– С. 5—69.

¹«Брати Карамазови» – роман Ф. М. Достоєвського, написаний у 1879—1880 рр. М. Хвильовий свідомо дав своєму головному героєві прізвище персонажів Достоєвського, дбаючи про читацьку асоціацію із знаменитим твором.

²«К,нязь Ігор» – опера російського композитора Олександра Порфировича Бородіна (1833—1887), створена в 1890 р. Завершена композиторами М. А. Римським-Корсаковим (1844—1908) і О. К. Глазуновим (1865—1936).

³«Сміх» – новела М. М. Коцюбинського, написана в 1906 р.

⁴...така трагедія по суті була вже. Хіба це не Ганну яін розстріляв колись ... біля якогось пр о в і н ці а л ьн ог о

. м'о настир я? – Тут асоціація з новелою М. Хвильового «Я», де є подібний епізод розстрілу героєм своєї матері разом з групою засуджених революційним трибуналом монашок. Таким чином, Дмитро Карамазов може сприйматися як _с: спадкоємець біографії «главковерха чорного трибуналу комуни». Подібні перегуки в біографіях персонажів у Хвильового загалом не рідкість.

■ Він досліджує один тип героя і вводить епізоди, які б нагадали про це читачеві.

'° Потебня Олександр Опанасович (1835—1891) —український філолог, психолінгвістичне вчення якого має значний вплив на розвиток сучасної філологічної думки. Автор робіт «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «Мысль и язык» (1862), «Объяснения малорусских и сродных народных песен» (1883, 1887), а також виданих посмертно «Из записок по теории словесности» та «Из лекций по теории словесности», які відносяться до 70—80-х років.

^ьПрованс – провінція Франції на березі Середземного моря.

' «Баядерка» – оперета угорського композитора Імре Кальмана (1882—1953), створена 1921 р.

^йВ ій он (Вільон) Франсуа (справжнє ім’я Монкорб’є або де Лож; між 1431 і 1432 – після 1463) – французький поет, автор балад і поем. Поезію Війона перекладав українською мовою і написав про нього грунтовну статтю Леонід Первомайський.

⁹Провансальська література – зародилася в Провансі, провінції Франції з особливим діалектом. Жан Жансемен (вірніше, Жаку Жансе-мон; 1798—1864), Теодор Обанель (1829—1886)—провансальські поети.

^шЗагайаватизованим «Капітало м».– Йдеться про поєднання романтичного пориву й тверезого реалістичного розрахунку, романтики «Пісні про Гайявату» (1855) американського поета Лонгфелло Генрі Водсворта (1867—1882) і наукової грунтовності «Капіталу» К. Маркса.

¹¹Пасеї з м (від франц.раззе – минуле) – пристрасть до минулого, замилування ним.

¹²Альоша Карамазов – герой роману Достоєвського «Брати Кдра-мазови».

¹³Мізантроп – персонаж однойменної п’єси французького комедіографа Мольєра, написаної в 1666 р. У переносному значенні – людиноненависник.

¹¹За моєю молодою надією...– так в оригіналі. Хоча за логікою змісту мало б стояти «нацією».

^|:)Чемберлен Остін (1863—1937) —англійський політичний діяч, міністр закордонних справ Великобританії в 1924—1929 рр. У 1927 р.^був одним

з ініціаторів розриву дипломатичних стосунків з СРСР. У радянській пресі тоді з’являлося багато карикатур, шаржів на. Чемберлена.

¹⁰Перовська Софія Львівна (1853—1881) – революціонерка-народниця, член виконкому «Народної волі», організаторка замахів на імператора Олександра II.

¹¹ Рубенс івське – слово походить від імені Рубенса Пітера Пауела (1577—1640), видатного фламандського художника, який чудово передавав чуттєву красу образів, сміливі реалістичні спостереження.

¹⁴Діцген Йосиф (1828—1888) —німецький робітник, соціал-демократ. Самотужки прийшов до матеріалістичної діалектики, пропагував марксизм. Один із засновників І Інтернаціоналу.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

Поезія Миколи Хвильового н^ самому початку 20-х років мала значний критичний резонанс. Модерна, зі слідами невтомних формальних пошуків,

з символістськими, футуристськими елементами, вона привертала увагу багатьох найавторитетніших поціновувачів, зокрема М. Йогансена, В. Гадзінського, М. Доленга.

1921 р. у Харкові з'явилася окремим виданням поеіуіа «В електричний вік» і збірка «Молодість», наступного 1922 р.– збірка «Досвітні симфонії», 1931 р.– збірка «Старі поезії». Окремі поезії друкувалися на сторінках тогочасних журналів та альманахів, зокрема «Шляхи мистецтва», «Арена», «Зори грядущего», збірників «Жовтень» (Харків, 1921), «На сполох» (Харків, 1921), «Штабель» (Харків, 1921) та ін.

Вперше поетичну спадщину Хвильового зібрав і підготував до друку Григорій Костюк. У редагованому ним виданні (Твори: У 5-х т.– Т. 3) розділ поезії супроводжує цікава стаття Святослава Гординського «Поезія Миколи Хвильового».

До даного тому вміщено поему «В електричний вік» та' вірші зі збірок «Молодість» і «Досвітні симфонії».

«О, РУДНІ, ВАШЕ СВЯТО...»

Вперше надруковано у зб.’. «Молодість» (Поезії). Збірка перша.– Харків: Всеукрлітком, 1921.– С. 3. Подається за першодруком.

ШВЕЦЬ ПРАЦЮЄ

Вперше надруковано у зб.: «Молодість» (Поезії). Збірка перша.– Харків: Всеукряітком, 1921. Подається за першодруком.

КЛАВІАТУРТЕ ;

Вперше надруковано у зб.*. «Досвітні симфонії» (Поезії). Збірка друга.– Харків: Всеукрлітком, 1922. Подається за першодруком.

¹Аріман (Анхра-Майнью) —у зороастрійській і древньоперсидській релігіях – бог, який уособлює зле начало.

В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК Поема

Вперше надруковано у кн.: «В електричний вік» (Поема).– Харків: Всеукрлітком, 1921.– 16 с. У 1922 р. опубліковано в журналі «Шляхи мистецтва» (№ 2.– С. 4—5). Подається за останнім виданням^

¹Залізняк Максим (нар. в 40-х роках XVIII ст.)—запорізький козак, один із керівників повстання проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні в 1768 р., відомого під назвою Коліївщина.

²Гонт а Іван (?– 1768) —один із керівників народного повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Страчений польською шляхтою. Іван Гонта й Максим Залізняк оспівані Т. Г. Шевченком у поемі «Гайдамаки» (1839–1841).

³Марат Жан Поль (1743 1793) т-у період Великої Французької

революції один з вождів якобінців.

⁴ Па-де-Кале (Дуврська протока) – між узбережжям Франції

та островом Великобританією. Сполучає Північне море з Атлантичним океаном. ' *

⁵Ла-Манш – протока між узбережжям Франції та о. Великобританія. Разом з Па-де-Кале з’єднує Північне море з Атлантичним океаном.

⁶Гастів (Гастєв) Олександр Капітонович (1882—1938 чи 1941) – російський радянський поет і вчений, автор популярних у 20-х роках збірок пролетарської поезії.

⁷Пр о м е т е й – у грецькій міфології титан, що вкрав у богів з Олімпу вогонь і передав його людям. За це з наказу Зевса був прикутий до скелі і приречений на вічні муки: щодня прилітав орел і клював йому печінку, яка відростала за ніч знову. Звільнив Прометея і вбив орла Геракл,. Образ Прометея знайшов відображення в багатьох визначних творах мистецтва, зокрема у Бехала, П. Б. Шеллі, Т. Г. Шевченка.

^йА р х і мед (бл. 287—212 до н. е.) – древньогрецький вчений, математик, автор багатьох винаходів.

^уКолумб Христофор (1451 —1506) —мореплавець, 1492 р. відкрив Америку.

¹⁰ Оріон – екваторіальне сузір'я.

ПАМФЛЕТИ

Публіцистика Миколи Хвильового мала величезне значення не лише для розвитку літературного процесу 20-х років, але й длявсієї суспільно-духовної ситуації на Україні. Його голос був найчутнішим і найавторитетнішим у знаменитій літературній дискусії 1925—1928 рр. (фактично вона тривала до.початку 30-х років). Дискусія вилилася у масштабне й надзвичайно гостре обговорення шляхів розвитку української пожовтневої літератури.

Безпосереднім приводом для початку дискусії була вміщена в газеті «Культура і побут» стаття третьорядного гілужанського письменника Г. Яко-венка «Про критиків і критику в літературі» (ЗО квітня 1925 р.). Цей немолодий уже напівграмотний початківець, оповідання якого було відхилене на конкурсі журналу «Червоний шлях», звинуватив визнаних письменників, «сивих дідусів», які, мовляв, не дають утвердитися в літературі селянському молодняку. Він агресивно картав членів жюрі: М. Хвильового, О. Слісаренка,

О. Дорошкевича за олімпійство, ідеологічну, класову непослідовність тощо. Г. Яковенко навіть пропонував мати при редакціях ідеологічно витриманих робітничо-селянських контролерів, які б перевіряли рецензії «олімпійців».

Сама по собі ця публікація була досить низькопробною демагогією і не могла мати особливого резонансу. Але Хвильовий побачив за нею загрозливі тенденції. Відповідь ваплітянського лідера стосувалася не так статті Яковенка, як загалом проблем розвитку тогочасного українського письменства. ЗО квітня

1925 р. в «Культурі і побуті» з’явилася стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» (Перший лист до літературної молоді). Хвильовий гостро формулює одне з основних питань: Європа чи Просвіта, талановита, мистецька творчість, естетична вибагливість чи низькопробна «халтура», поверхове червоне просвітянство, ідеологічно витримані писання, які не мають жодної художньої вартості. Небезпеку масовізму, профанації культури Хвильовий означив з усією гостротою. Він переконаний: «Нове мистецтво утворюють робітники й селяни [...] Тільки з умовою: вони мусять бути інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми».

Підняті Хвильовим проблеми бурхливо обговорювалися на київському диспуті 24 травня 1925 р., організованому з ініціативи ВУАН. На диспуті виступили, зокрема, Ю. Меженко, Б. Коваленко, М. Могилянський, П. Филипо-вич, Б. Антоненко-Давидович, Ол. Дорошкевич та інші. Хвильового тут підтримав, зокрема М. Зеров. Він підкреслював, що «Європа» фігурує у Хвильового як символ поважної культурної традиції, як стимул до підвищення художньої майстерності, мистецьких вимог.

31 травня 1925 р. у «Культурі і побуті» з'явився другий лист до літературної молоді «Про К опер ні ка з Фрауенбурга, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві». Теза про азіатський ренесанс не була тут детально обгрунтована автором, пізніше про це ще йшлося в «Україні чи Малоросії». М. Хвильовий вважав, що людство проходить через замкнені цикли свого розвитку, і це пов'язано з окремими типами культур. Подібні теорії розроблялися на початку століття деякими вченими. Історію культури як історію зміни замкнених у собі культурно-історичних типів або ж циклів розглядав, зокрема, О. Шпенглер, автор знаменитого «Занепаду Європи». М. Хвильовий пише про чотири періоди розквіту цивілізації. Перше відродження – культура азіатських народів (Єгипет, Індія, Вавілон, Персія, Китай) за тисячоліття до нашої ери. Наступним циклом була греко-римська культура. Далі – велике європейське

Відродження. Нарешті настав час, вважав Хвильовий, вже четвертого відродження. Причому виснажена європейська цивілізація, очевидно, не здатна його здійснити. На історичну арену знову виходить Азія. І тут роль України, молодої нації, іцо стоїть ніби на рубежі європейської й азіатської культури, є величезною, навіть месіанською. Хвильовий палко вірить у небачений розквіт української культури. Якраз ці ідеї згуртовували талановите коло ваплітян.

21 червня 1925 р. у «Культурі і побуті» надруковано статтю «Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д.» (Третій лист до літературної молоді). Тут уже автор аргументовано відповідає своїм численним опонентам. Дискусія розгоралася. Ображений плужанський лідер С. Пилипенко картає Хвильового за зневагу до робітничо-селянської творчості, вважає, що нині навіть Венера Мілоська вартує менше, аніж хай і нікчемні з художнього боку бюсти Леніна. (Стаття С. Пилипенка «Куди лізеш, с опливе, або українська воронщина. Перший лист до олімпійців і взагалі до всіх письменників» // Культура і побут.– 1925.—

14 черв.) Водночас Сергій Пилипенко вловив і слабкі сторони' памфлетів Хвильового, його .надмірну різкість, часом непотрібну грубість вислову. У «третьому листі» Хвильовий розкрив зв'язок плужанства з російським напостівством, з вульгарною соціологією, яка схематизувала літературний процес, спрошено трактувала роль і завдання мистецтва.

У кінці 1925 р. згадані три статті виходять окремим виданням: Хвильовий М. «Камо грядеши» (Памфлети).– Харків: Книгоспілка, 1925. «Культура і побут» друкує в кількох номерах памфлет М. Хвильового «Думки проти течії» (22, 29 листопада, 13 грудня 1925 р.– № 44—46). Автор тут розлогіше трактуб висунуте ним поняття «психологічної Європи». Для нього «Європа – це досвід багатьох віків», це «Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона і Маркса». Цикл «Думки проти течії» надрукований окремою книжкою 1926 р. (ДВУ). Крім статей, опублікованих у «Культурі і побуті» (№ 44—46), сюди увійшла ще стаття «Ахтанабіль» сучасності, або Валер'ян Поліщук у ролі лектора комуністичного університету». Вона попередньо була опублікована в журналі «Червоний шлях» (1925.– № 11 – 12– С. 309 – 327).

Третій цикл памфлетів М. Хвильового під назвою «Апологети писаризму. До проблеми культурної революції» з'явився в «Культурі і побуті» 28 лютого, 7, 14, 21, 28 березня 1926 р. Ці памфлети*узагальнювали кілька важливіших тез, відстоюваних Хвильовим. Він заперечує розуміння мистеитва як засобу перетворення життя і наголошує, що мистецтво є засобом пізнання життя. Мистецька творчість – це справа талановитих, високообдарованих, інтелектуально розвинених особистостей. (Речі ніби загальнозрозумілі, але на той час більш ніж єретичні.) Не можна, наголошував письменник, профанувати культуру орієнтацією на неосвічені маси.

Згідно :з тодішніми панівними теоріями пролетарської літератури Хвильовий змушений говорити, що гегемонія і тут має бути за пролетаріатом. Але на Україні пролетаріат відлучений від української культури. Отже, потрібна негайна українізація пролетаріату. Треба також виховувати інтелігенцію (перевиховувати стару й плекати нову, робітничу та селянську). Звідси у Хвильового гасла «дайош пролетаріат», та «дайош інтелігенцію». І, нарешті, висловлена Хвильовим теза про «втечу» від стилів російської літератури, по якій було випущено впродовж десятиліть безліч критичних стріл. Він справедливо вважав, що українська література не може орієнтуватися на російську, на її стилі, що згубними є культурний епігонізм, давня «назадницька» традиція сприймати європейську культуру через російську, з других рук. Російська культура, писав Хвильовий, тяжить над нами, сприяє це оригінальній творчості, а лише «мавпуванню». Нам, вважав письменник, нема чого зараз учитися в російської культури, «тому що українська дійсність складніша за російську, тому що перед нами стоять інші завдання, тому що ми – молодий клас молодої нації, тому що ми молода література...» *. Були в подібних твердженнях і емоційні перехльости, але загалом настанова на відмову від копіювання російських зразків, на необхідність іти «до джерел», а не задовольнятися вторинними їх інтерпретаціями, була плідною і надзвичайно актуальною.